Iсторичнi есе. Том 2

I

Аруґментація Вашого останнього листа в основному побудована на аналогії між французькою та большевицькою революціями. Ніхто, мовляв, не може похваляти страхіть якобінської диктатури; проте саме з цього народився лібералізм 19 ст. Подібно за большевизмом послідує “розквіт цілком нової форми демократії, яка з неминучістю розквітне після огидної “диктатури пролетаріяту”. Іншими словами, в обох згаданих випадках революція, не зважаючи на свої неприємні безпосередні аспекти, виявляється як необхідна ланка в ланцюзі поступу, як “акушерка історії” (це, здається, слова Маркса), як та сила, що промощує шлях до нової, вищої форми цивілізації. Очевидно такій засадничо прогресивній силі треба багато прощати...

Не можу погодитися з Вашою інтерпретацією Французької революції, якобінства та з Вашою головною тезою про зв’язок між якобінцями та пізнішим лібералізмом 19 ст.

Лібералізм не був продовженням якобінства, але радше його радикальною антитезою. Европейський, зокрема французький, лібералізм виріс у різкій, свідомій, послідовній боротьбі з якобінськими традиціями. Загально відомо, що практична політика французьких лібералів першої половини 19 ст. (епохи Реставрації та Липневої монархії) була в великій мірі обумовлена бажанням не випустити примару Робесп’єра на світло денне. Не буде перебільшенням сказати, що для лібералів якобінізм був не менше ненависний, ніж абсолютизм і аристократизм старого режиму.

Можете на це відповісти, що без уваги на те, якою була “свідомість” лібералів, їхнє “буття” було б не до подумання без революції й якобінців.

Воно дійсно так, але й не зовсім так. Очевидно, що таке велетенське явище, як революція, включно з її якобінської фазою, впливало на й обумовлювало собою ввесь дальший історичний розвиток, -отже й лібералізм 19 ст. Але з рівним правом можна б, напр., твердити, що без Гітлера не було б Аденауера й Шумахера. Чейже йдеться не про зовнішню причинову пов’язаність, - таку нитку можна не раз відшукати без труду поміж найбільш протиставними явищами, -але про внутрішню спорідненість двох історичних феноменів. Чи Вам удасться установити таку спорідненість між якобінством і лібералізмом, я дуже сумніваюся. Дозволю собі тут покликатися на авторитет Драгоманова, що його можна сміливо вважати за речника дозрілої, послідовно розгорненої ліберальної ідеології. “Якщо підо словом революція розуміти головно певний вияв енергії для повалення даного ладу й для установлення іншого, тоді якобінізм буде, очевидно, суто революційним. Але якщо даватимемо ім’я революційного руху тільки рухові прогресивному, що заводить дійсно новий по формі й ідеям лад, то з усіх політичних течій своєї доби якобінство визнаємо за найменше революційне, оскільки воно заводило порядок по суті своїй найменше відмінний від системи бюрократичної централізації й диктатури, що існувала у старому королівстві. З цього погляду не тільки республіканський федералізм [Драгоманов має тут, звісно, на думці жирондистів], але й конституційно-монархічний лібералізм був явищем далеко більше революційним, ніж якобінство”.

Аналогія між якобінством і большевизмом дійсно існує, але не там, де Ви її шукаєте, не в цій ролі запліднювача лібералізму (минулого чи майбутнього), яку Ви зовсім безпідставно приписуєте цим двом рухам. В повищій цитаті Драгоманов говорить про зв’язок між якобінською диктатурою та абсолютизмом Рішеліє та Людовика XIV. Ця думка не належить самому Драгоманову. Він зачерпнув її з писань французьких ліберальних мислителів першої половини 19 ст., зокрема з клясичної книги Токвіля “Старий режим і революція”. У цій книзі Токвіль блискуче провів думну, що довговікове життя під курателею деспотичної монархії вбило, або принайменше сильно ослабило, у французькому народі здібність до самоуправи. Одним з прикладів цього може служити яскравий утопізм і “ідеологізм” французької культурної еліти другої половини 18 ст., - результат повної недостачі практичного політичного досвіду, - що виразно контрастує з реалізмом та емпіризмом аналогічних кляс англійського суспільства того часу. Коли революційна Франція зустрілася з труднощами й ускладненнями, неминучими в усякого нового режиму, не стало політичної культури (яка, як відомо, зовсім не тотожна з інтелектуальною просвіченістю) та громадянської дисципліни, і Франція покотилася по лінії найменшого спротиву: рецидиви традиційних деспотичних метод, очевидно під новою ідеологічною наліпкою.

Оригінальне досягнення Драгоманова полягало на перенесенні цієї концепції на російські відносини. Він з великим непокоєм спостерігав “якобінські тенденції”, вже виразно помітні в російському революційному русі його часу. Він добачував у цьому “неминучий вплив, що його на революційне середовище мають традиції тієї держави, в якому воно сформувалося”. Ось джерело його побоювань: “Ще ніде централізована влада, з армією й бюрократією, що без неї вона немислима, не підняла сама на себе руку. Всі переміни, що їх у цьому відношенні показує історія, включно з історією революцій, зводяться до того, що збережена або новостворена машина централізованої влади переходить з одних рук до одних, напр., з рук короля в руки якогось комітету, потім в руки диктатора тощо. [Підкреслення мої]. А в Росії централізація, хоч би й революційна, тим небезпечніша для справи свободи, що в цій країні, з її нерозвинутою масою, можна побоюватися скорше всього наскрізь реакційної диктатури, навіть після тимчасового успіху прогресивної революції”. (Всі повищі цитати із статті Драгоманова, “Народная Воля о централизации революционной борьбы в России”.) Аналогія між якобінізмом та большевизмом полягає в тому, що в обох випадках революція перемогла в країні, що в ній населення, дякуючи довговіковому житті під курателею абсолютної монархії, затратило було здібність до самоуправи, до дисциплінованої свободи. Робесп’єр та Бонапарт стояли в такому ж відношенні до Рішеліє й Людовика XIV, як Ленін і Сталін до Грозного, Петра I й Аракчеєва. Звідси в обох випадках рецидиви традиційних абсолютистських форм правління.

Апологети якобінства звичайно виправдують його тим, що його “круті” методи, його “крайності” були необхідні для захисту здобутків революції від зовнішньої інтервенції та внутрішньої контрреволюції. Я радше схиляюся до погляду, поширеного в серіозній історичній літературі, що закордонні та домашні небезпеки використовувалися якобінцями як претекст для ліквідації громадянських свобід і установлення безконтрольної диктатури. (Хто хоче вдарити собаку, кия завжди знайде.) Що ж до “гидри контрреволюції”, то вона дуже часто була спровокована агресивністю та гіркою самоволею самих якобінців. Не маю змоги входити в деталі історичної аналізи, але ясно, що коли б не насильницька політика Конвенту, то селянам (не феодалам!) Вандеї не було б чого повставати “за Мадонну й короля”.

Зате в одному відношенні мушу якобінців перед Вами взяти в оборону. Ви вважаєте їхній режим за “неестетичний” і думаєте, що хіба тільки з “естетичних” мотивів можна не визнати заслуг такого Робесп’єра, який робив роботу хоч історично необхідну, але зате сполучену з “порохом і несподіваними завалами”. Це непорозуміння. Проти божевілля 1793 р. промовляють, - сьогодні, в історичній перспективі, не менше як для сучасників-самовидців, - раціональні та морально-етичні арґумента; зате всі естетичні мотиви за Робесп’єра, за якобінців. Це не іронія, але суща психологічна істина. Революція, зокрема у своїй найбільш драматичній, якобінській фазі, була величавим видовищем, що захоплювало своїми естетичними якостями. Ясно, що Робесп’єр куди цікавіший герой для кіносценарія, ніж напр. згаданий Вами прозаїчний Ґладстон. (З цієї ж причини большевизм здобув собі таку популярність серед різних літературних снобів Заходу.)

Повертаюся до лібералів 19 ст. Нема підстав їх уважати спадкоємцями якобінства, бо чейже в них був свій власний автентичний родовід. Один із традиційних елементів, - традицію “середньовічного лібералізму”, що існувала в деяких європейських країнах, - Ви називаєте самі. Як другий, не менше важний елемент, треба б згадати про вплив протестантизму, цього найбільшого борця за індивідуалістичну духовість. Органічний ріст лібералізму можна спостерігати, ще задовго до Французької революції, в Англії, Шотляндії, Голяндії, Швайцарії, Швеції. Клясичними документами ліберальної думки 18 ст. є американська Деклярація Незалежности та конституція У світлі цих фактів дивною мусить здаватися думка, що без якобінської гільйотини не було б лібералізму 19 ст.

У самій Французькій революції мусимо ясно відрізняти між її ліберальною та анти-ліберальною, якобінською фазою. Не вільно забувати, що тривалі здобутки революції, які дійсно запліднили європейську цивілізацію 19 ст., - “Деклярація прав людини і громадянина”, ліквідація феодальних пережитків і королівського абсолютизму, спроба заведення конституційної форми правління у Франції, -всі припадають на перед-якобінську фазу революції, на ту, що її героями були не Робесп’єр і Сен-Жюст, але Мірабо і Ляфаєт. Якобінці ж ліквідували здобутки революції, принайменше якщо йдеться про ділянку конституційних вольностей. Великою трагедією Франції було те, що вона не зуміла втриматися на тій висоті, що до неї вона піднялася в 1789-91 рр. - і за це Франція розплачується по сьогоднішній день.

Ще слово про Руссо. Для мене загадка, яким чином Ви його прирахували до духових батьків лібералізму. Це непорозуміння, що базується хіба на незнанні справи. Між творцями ліберальної доктрини можна назвати Льокка, Монтескіє, Адама Сміта, Канта (в його політичних писаннях); лісту цю можна б ще значно видовжити, - але ні в якому разі нема в ній місця для Руссо. Руссо, - з його характеристичною теорією про всемогутність “колективної волі” (вольонте женераль), що її він відрізняв і протиставляв емпіричній волі більшости, - можна з більшим правом уважати за ідеологічного предтечу модерних тоталітарних рухів, що їм чейже всім спільна проповідь абсолютизму збірноти над одиницею. Для лібералізму притаманна тенденція якраз протилежна до тієї, що її заступав Руссо, тенденція до обмеження колективної волі, по-перше, через забезпечення індивідуальних вольностей, недоторкальних для колективу, по-друге, через децентралізацію політичної влади, чи то шляхом поділу функціонального (взаємна незалежність законодатної, виконавчої та суддейської галузі управління), чи то поділу територіяльного (федералізм). Зв’язок між Руссо і Робесп’єром, що на нього вказуєте, очевидно зовсім реальний, - але вони оба стоять рішуче потойбіч усякого лібералізму.

II

Відомий американський історик, професор Гарвардського університету, Крейн Бринтон у книжці п. з. “Анатомія революції” (Crane Brinton, The Anatomy of Revolution) намагається накреслити схему закономірного розвитку революцій. На прикладі чотирьох революцій, - англійської (пуританської), американської, французької та російської (більшовицької), - він хоче довести, що всі вони перейшли через ті самі етапи підйому й занепаду. Кожна революція уявляє собою своєрідний цикл: вона починається “кризою старого режиму”, поступово переходить від “поміркованої” до “радикальної фази”, знаходить своє завершення в “царстві терору й чесноти” та накінець хилиться до “термідору”, що в ньому суспільство вертається знову до нормальних відносин та стабільности.

Основна теза Бринтона про те, що всі названі революції відзначалися однаковою динамікою розвитку, насуває поважні сумніви. По своїй науковій спеціяльності, Бринтон - дослідник французької революції і це знайшло своє відбиття в його обговорюваній праці Його “модель”, безперечно, побудований на французькому досвіді Не диво, що французька революція є єдиною, де Бринтонова теоретична схема покривається з емпіричними фактами. Зате, якщо йдеться про інші революції, раз-у-раз помічаємо розходження між теорією та дійсністю. Щоб закрити ті щілини, Бринтон примушений вдаватися до всяких сумнівних прийомів: він замовчує невигідні факти, або насильно підтягує їх до накинених норм. Дим не хочемо сказати, що взагалі нема паралель між чотирьома згаданими революціями. Але головна методологічна помилка Бринтона в тому, що він, виключно зосередившись на питанні про подібності, зовсім занедбав не менш суттєве питання про розбіжності між чотирьома революціями. Цим він замкнув собі дорогу до пізнання неповторної історичної індивідуальности даних явищ. Заслугою Бринтона залишається, що він взагалі підняв справу порівняльного дослідження революцій. В цій статті і ми, подібно як Бринтон, користуватимемось порівняльною методою, тільки з іншим спрямуванням. Замість того, щоб шляхом узагальнень намагатись устійнити закономірності, що спільні всім революціям, поставимо питання про історичну специфіку російської революції у контрасті до попередніх, особливо французької.

Тільки коротко зупинимось на англійській пуританській революції середини 17 ст. та на американській революції другої половини 18 ст. Якщо йдеться про останню, то вона була боротьбою за національну самостійність північно-американських колоній. Така, вживаючи Бринтонової термінології, “націоналістично-територіяльна” революція взагалі не належить до явищ того самого порядку, що “внутрішні” революції Щодо англійської пуританської революції, вона не привела до таких глибоких соціяльних зрушень, як французька революція, не згадуючи навіть про російський більшовизм. Конституційна та правова тяглість англійської історії не була перервана, ані - у противенстві до Франції - англійська політична думка не зазнала тривалого роздвоєння.

Значно важніший розгляд відношень між французькою і російською революціями. Зразу ж треба підкреслити окреме питання про свідоме наподіблювання. Як відомо, Ленін і його послідовники часто покликувалися на французький прецедент і ставили собі якобінців як приклад до наслідування. Але власне в тому виявляється велетенська різниця між обома революціями. Те, що в першій було спонтанне та стихійне, у другій було намірене згори. Особливо ясно видно це на явищі революційного терору. Більшовики відкликувалися до якобінського терору, щоб цим оправдувати та легітимувати свій власний тероризм. Але ж бо якобінський терор виникнув непередбачено, як результат трагічних обставин, що серед них революційна Франція опинилася в 1793-94 рр. Можна бачити в цьому вибух колективної гістерії. Фаза терору, що тривала менше двох років, залишилася в історії французької революції кошмарним, але скороминучим, епізодом. Зовсім інше діло з більшовицьким терором, що його Ленін враховував у своїх політичних плянах ще на довгі роки перед жовтневим переворотом. Своєю довготривалістю, майже механічною систематизованістю, багатомільйоновою кількістю жертв та свідомим використовуванням його як засобу соціяльної перебудови та економічної політики - більшовицький терор творить, не зважаючи на поверховні аналогії, явище зовсім іншого історичного виміру, ніж терор якобінський. Сам Бринтон примушений признати, що доба єжовщини не має паралелі в історії французької революції.

Три засадничі різниці між французькою та російською революцією бачимо в наступних пунктах: роля партії; національне питання; взаємини між політичним і соціяльно-економічним аспектами революції.

1). Королівська Франція 18 ст. знала незадоволення різних шарів суспільства та інтелектуальний фермент, викликаний “Просвіченням”, але вона зовсім не знала підпільного революційного руху. Якобінська партія в 1789 р., в момент вибуху революції, ще взагалі не існувала; вона сформувалася в ходу самої революції. Більша, в порівнянні з якобінством, внутрішня стабільність та відпорність більшовизму пояснюється, мабуть, тим, що більшовицька організація вступала в революцію вже як скристалізована політична сила. А втім було б помилкою зачинати історію більшовизму тільки 1903 роком, себто моментом розламу в російській соціял-демократії. Більшовизм спирався на майже столітній досвід російського революційного підпілля. Першим великим історичним досягненням Леніна, що творило передумову всіх його дальших успіхів, було синтезування імпортованої марксистської ідеології з організаційними принципами, методами дії та революційним етосом, які в Росії були традиційні від днів Пестеля, Бакуніна, “Народної Волі”.

2). Однаково якобінці, як і більшовики були великими централізаторами. Але в обох випадках централізаційні заходи зударилися з зовсім іншими обставинами. Французька революція відбувалася в країні, що вже була національно уніфікованою завдяки багатовіковим зусиллям королів. Новий режим міг без великого труду знищити залишки провінційної та племінної самобутности, які доживали віку у Франції другої половини 18 ст. Зате царська Росія була багатонаціональною імперією, що її поневолені народи не втратили почуття своєї політичної та культурної окремішности. Падіння царизму надало велетенського розмаху рухові до національного відродження неросійських народів. Таким чином більшовицький переворот поставив віч-на-віч дві революційні течії з протилежними спрямуваннями: централістичну російську більшовицьку революцію та націонал-демократичні революції окраїнних народів кол. імперії. Геній Леніна виявився в тому, що він збагнув, що відосередні сили неросійських національностей не можуть бути зламані прямою лобовою атакою та що тут, поруч із засобами насильства, потрібна теж гнучка політична стратегія. Ішлося про те, щоб відповідними концесіями в області адміністративного устрою, культури тощо, зневтралізувати та обезброїти сепаратизм національностей, одночасно зберігаючи за Москвою те, що найсуттєвіше: єдність політичної контролі. Так народився “совєтський федералізм”, що уявляє собою дивовижний та внутрішньо суперечний компроміс доосередніх та відосередніх сил, при перевазі перших.

3). В марксистській термінології французьку революцію прийнято називати “буржуазною”, а російську “соціялістичною”. Це насовує думку про те, що обі революції, мовляв, уявляють собою паралельні явища на двох різних щаблях розвитку людства: перша визначає перехід від феодалізму до капіталізму, а друга від капіталізму до соціялізму. В дійсності ця паралеля надзвичайно сумнівна. Буржуазно-капіталістичні відносини ступнево та органічно наростали в усій Західній Европі ще з кінця Середньовіччя, а у другій половині 18 ст. вони вже виразно досягли переваги над елементами, що належали до попередньої, феодальної формації. Аббат Сієс, ідеолог буржуазії, міг з повним правом сказати напередодні революції, що “Третій Стан є усім”, бо він заключає в собі цілу націю, крім купки привілейованих паразитів. Було б велетенською помилкою думати, що французька революція мусіла творити, чи насаджувати, якийсь новий суспільний лад. Французька революція тільки змела пережитки феодалізму та приспособила політичну “надбудову” до соціяльної “бази”. Зовсім іншу картину показує російська більшовицька революція. Ніяких елементів соціялізму в господарсько-суспільному побуті дореволюційної Росії не існувало; що відрізняло російську економіку від західньо-европейської, це хіба її відносна відсталість. Жовтневий переворот не означав перемоги “соціялізму” над “капіталізмом”. Де було збройне захоплення влади більшовицькою партією. Справжня “соціялістична революція” прийшла щойно десять років пізніше, із сталінською індустріялізацією, колективізацією, п’ятирічками. Це вже дійсно був соціяльний перелім у масштабах майже небувалих у світовій історії. Але що найрізкіше характеризує оте соціялістичне перетворення СССР, це факт, що це була “революція згори”. Соціялізація відбувалася насильством, натиском, терором державної машини, що нею керувала партія. Якщо хотіти оперувати поняттями “бази” й “надбудови”, то доведеться сказати, що не суспільно-господарські відносини були фундаментом, що на ньому піднялася нова політична система; навпаки, “базою” совєтського устрою була політична диктатура комуністичної партії й щойно на цій підвалині згодом виросла соціяльно-економічна “надбудова”.

На основі всіх тих міркувань можна дійти до деяких тверджень щодо сутности совєтської системи та перспектив її дальшого розвитку. Західні обсерватори від багатьох років постійно плекали надію, що скоріше чи пізніше мусить наступити демократизація більшовизму. В цьому дусі раз-у-раз інтерпретували найскромніші симптоми “відлиги” в СССР. Мабуть чи не головним джерелом цих упертих ілюзій, що повсякчасно заперечувалися реальними фактами, були фальшиві аналогії з французькою революцією. Якщо ця остання від крайностей якобінської та бонапартистської диктатури накінець повернулася на шляхи лібералізму, то чи і в розвитку російської революції не мусить, мовляв, прийти момент повороту до нормалітету? Під “нормалітетом” розуміли тут демократичний конституціоналізм західнього типу. (Така думка ясно висловлена у книзі Бринтона, але вона взагалі, у свідомій чи підсвідомій формі, надзвичайно поширена серед західніх політиків, публіцистів і дослідників). Але, якщо правильною була наша аналіза, доведеться зробити зовсім інші заключення. В історії французької революції якобінська диктатура, подібно як згодом мілітаризм Наполеона, не були “необхідними” фазами. Вони зумовлялися цілим рядом обставин і промахів (що їх не маємо змоги розглядати на цьому місці), але вони не випливали з самої сутности революції, яка своїм засадничим спрямуванням була ліберальна. Адекватним політичним відповідником перемоги буржуазії й селянства над феодалізмом та абсолютизмом була б конституційна монархія (як в Англії), або демократична республіка (як у ЗДА). Трагедією Франції було, що вона не могла в тому часі досягти цієї “природної” розв’язки. Все таки в загальному розвитку французької революції якобінська диктатура, - зі своїм тероризмом, урядовим культом “Найвищої Істоти” та іншими потворностями, - залишилася трагічним епізодом, коротким відхиленням від основної історичної лінії. Зовсім інше діло з російською більшовицькою революцією, що в ній диктатура партії була передумовою та основою всього. Очевидно, багато дечого змінилося продовж чотирьох з гаком десятиліть існування радянської системи. Різко відрізняються один від одного чотири періоди: воєнного комунізму, НЕП’у, сталінський і післясталінський. Можна сподіватися, що не один тактичний маневр, не одна організаційна перебудова прийде теж у майбутньому. Цього ніхто не може передбачити. Але одну річ можна сказати з упевненістю: поки совєтська система залишиться собою, вона ніколи не відмовиться від принципу монопартійної диктатури, що від нього залежить її існування. Іншими словами: в еволюції більшовизму може бути місце на “відлиги”, але не на автентичну демократизацію, яка порушувала б монополь влади комуністичної партії та яка відродила б у країні політичний, соціологічний та ідеологічний плюралізм, що творить суть справжньої демократії Можна ще зробити наступну прогнозу: коли б під непередбаченими зовнішніми або внутрішніми ударами заламалася політична диктатура комуністичної партії, то за цим неминуче послідував би теж розвал совєтської суспільно-господарської системи. Буржуазно-капіталістичне громадянство не потребувало якобінської чи бонапартистської диктатури, яка для нього на довшу мету була зайва і шкідлива. Зате “соціялізм”, що його бачимо на землях сучасного Совєтського Союзу, конче вимагає залізного обруча диктатури.