Iсторичнi есе. Том 2

Консерватизм (латинське conservare - зберігати), духова настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні консерватизм - політична течія, що постала на переломі 18 і 19 віку як реакція на французьку (політичну) і на англійську (індустріяльну) революції. Термін “консерватизм” вперше появився у французького романтичного письменника Шатобріяна (1818). Протиставленням до консерватизму в 19 віці вважався звичайно духовий, політичний і економічний лібералізм.

Носіями консерватизму були спочатку головне шляхетські кола (noblesse) та вище духовенство, які змагалися за збереження “старого режиму”, коли він стояв у боротьбі з силами революційного поступу, або до реставрації “старого режиму”, коли він перед тією революцією змушений був поступитися. Згодом створилася нова, синтетична форма “ліберального консерватизму”, який, не протиставляючися поступові та стоячи на позиціях конституційної свободи, наголощував потребу авторитету, ладу й дисципліни у суспільному житті, вірив у творчу місію традиційних установ (монархія, церква) і традиційної провідної верстви, і тому відстоював ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ДО ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ

В українській історії консерватизм, як стихійна духова настанова великої частини суспільства, відограв визначну ролю й виявився у міцному збереженні рідної мови, віри, звичаїв і обрядів, традиційних форм родинного й громадського життя. Така настанова помогла зберегти українську національну ідентичність в умовах бездержавности й чужоземних окупацій. На консерватизм спиралася реакція проти наступу польської цивілізації у 16-17 стол., боротьба “старої віри”, православія, проти церковної унії. В історії Держави Війська Запорозького зустрічаємо поруч консервативні, ліберальні та революційні первні, що виступали в різноманітних констеляціях. Гетьман Хмельницький, що спирався в боротьбі проти Польщі на революційну енерґію народних мас, рівночасно використовував консервативні гасла (“за короля, проти короленят”) і притягав до державного будівництва українських панів. Політична думка козацької верстви хиталася між лібералізмом (нахили до республіканства та конституційно-представницького устрою) і консерватизмом: зусилля надати гетьманській владі монархічно-спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський), посилання на традиції Київської Руси та державно-правовий леґітимізм, що став ідеологічною плятформою “малоросійського шляхетства” кінця 18 - початку 19 віку в його боротьбі за збереження національних і станових “прав і вольностей”. Російський уряд, що прямував до ліквідації української автономії, вміло використовував для цієї мети не тільки клясову ворожнечу “черні” до провідної верстви, але й стихійний консерватизм селянсько-козацьких мас: їхню пошану до монархічної царської влади, підтримувану релігійним авторитетом православія.

КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ ВІД ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 19 ВІКУ ДО 1917 РОКУ

Модерний український національний рух, розпочатий у 1840-их роках Шевченком і кирило-методіївцями, ішов у річищі народництва й соціяльного радикалізму, які визначали основне політичне обличчя українства другої половини 19 й початку 20 віку в межах Російської імперії. Але й консерватизм виступав на поверхню то як опозиція до сучасної української “гайдамаччини” (П. Куліш), то як нахил до поміркованости з боку впливових в українських культурних установах і громадсько-політичних організаціях представників українських землевласницьких і капіталістичних кіл. Звідси розходження між Старою Громадою, очолюваною В. Антоновичем, і її радикальнішим членом М. Драгомановим. Звідси посередництво більш консервативних кіл з підросійської України (В. Антонович, О. Кониський) між польськими консервативно-аристократичними правителями Галичини й провідниками галицьких “народовців”, що довело до т. зв. “Нової ери”.

Представників української виразно консервативної думки та її епігонів зустрічаємо і в другій половині 19 віку (Г. Ґалаґан, В. Тарновський, Г. Милорадович та ін.) і в кінці 19 та початку 20 віку (Ф. Уманець, В. Горленко, брати Андрій і Микола Стороженки, П. Дорошенко й інші); з цих кіл вийшов і майбутній гетьман П. Скоропадський.

Причиною переваги народницьких і радикальних течій над консервативними до першої світової війни було й те, що царська Росія була цілком несприятливим ґрунтом для розвитку консерватизму європейського, ліберального типу, і ритм її політичного життя хитався між крайностями революції й реакції. Це також некорисно відбилося на українському консерватизмі. Під тиском реакційної політики російського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціяльного радикалізму, з другого - українські консервативні діячі знаходили своє політичне оформлення на базі російського реакційного консерватизму й ставали імперськими російськими діячами, зрештою, часто не втрачаючи почуття свого етнічного походження та українського територіяльного патріотизму (наприк-лад, генерал М. Драгомиров). Такий русифікований консерватизм, що не шукав підпори в рідному громадянстві та власних національних традиціях, легко вироджувався в політичну й соціяльну реакцію (наприклад, газета “Киевлянин” або “чорносотенні” організації, що діяли на Україні після 1905 року, як “Союз русского народа” й ін.).

КОНСЕРВАТИЗМ НА ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ

Інша доля консерватизму на українських землях в Австрії, насамперед у Галичині. Тут консервативні елементи суспільства знаходили духову й організаційну основу в сильній установі, що тривало стояла в центрі всього національного життя підавстрійських українців: Греко-Католицькій Церкві, духовенство якої в Австрії зрівнялося щодо освіти й щодо прав з католицьким духовенством латинського обряду. Проте між обома залишилася велика соціологічна різниця: українські священики були одружені й господарили на землі. На цій основі створилася своєрідна священицька верства, із квазідідичним характером. Ця провідна священицька верства, - на відміну від польської шляхти, яка в першій половині 19 віку мала іредентистичну настанову супроти Австрії, - постійно маніфестувала свою льояльність до габсбурзької династії, що особливо виразно виявилося в 1848-49 роках. Галицькі українці, очолені Головною Руською Радою, якою керувало консервативне духовенство, т. зв. “святоюрці” (від собору св. Юра у Львові), стали по боці австрійського уряду проти польських і угорських повстань, висуваючи домагання окремого “руського” коронного краю з українських земель Австрії.

Цьому старосвітському українському консерватизмові в Австрії були чужі соціяльні інтереси селянства й методи політичної боротьби в умовах модерної конституційної держави, а його патріотизм полягав у прив’язанні до церковного обряду, юліянського календаря, кирилиці з етимологічним правописом, як ознак, що відділяли русинів від поляків. Священицька аристократія відстоювала проти новіших течій (М. Шашкевич і його послідовники) традиційну церковно-слов’янщину, що виродилася в т. зв. “язичіє”, яке вважалося “панською” мовою, у протиставленні до “хлопської”, народної.

Коли в 1860-их роках австрійський уряд порозумівся з польською шляхтою й передав їй управління в Галичині, “святоюрці”, розчаровані у своїх розрахунках на Відень, переорієнтувалися в бік царської Росії. Це давало поштовх до постання т. зв. москвофільського табору, який став головним зборищем галицької “твердої Руси” і, спираючись на духовенство, зокрема його ієрархію, до 1880-их років мав перевагу над народовецьким табором, що розвивався під впливом східньоукраїнського демократичного народництва. Орієнтація на сторонню силу, кастовість і крайня духова зашкарублість москвофільського табору довели до його поступового розпаду і зникнення.

Але й народовецький табір мав у собі консервативні елементи, репрезентовані діячами типу І. Борисикевича, Ю. Лаврівського, Д. Танячкевича, С. Качали, братів Володимира й Олександра Барвінських, що намагались зробити народовецтво “респектабельним”. Коли ж у 1890-их роках народовецтво перебрало політичний провід, в його лоні виявилися виразніші консервативні тенденції у згадуваній “Новій ері” та її відгомоні, Християнсько-суспільній партії, а також серед деяких кіл Націонал-Демократичної партії, провідної політичної групи Галичини перед першою світовою війною.

УКРАЇНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ ПІСЛЯ 1917 РОКУ

Під час української революції й боротьби за державність 1917-20 років і під їх безпосереднім впливом прийшло відродження національного змістом організованого українського консерватизму. Це відродження виявилося у державно-політичній (Українська Держава з гетьманом П. Скоропадським на чолі) і в ідеологічній площині (праці В. Липинського). Зародком українського політичного консерватизму стала заснована в червні 1917 року у Лубнях Українська демократично-хліборобська партія (засновники М. Боярський, С. Шемет, Л. Климов, В. Шкляр{34} й ін.; програму опрацював В. Липинський). Заснований на еміґрації в Відні 1920 року В. Липинським, С. Шеметом, Д. Дорошенком і О. Скоропис-Йолтуховським Український союз хліборобів-державників, перейменований згодом на Союз гетьманців-державників, та створена Липинським у “Листах до братів хліборобів” ідеологія української “клясократичної”, трудової й дідичної монархії надали українському консерватизмові нового обличчя, що протиставляло його як демократичному республіканству, так і диктаторсько-тоталітарним (“охлократичним”) течіям.

За Української Держави 1918 року український консерватизм мав суперника не тільки в українських соціялістичних партіях, але й в російському консерватизмі на Україні, що спирався на сильні організації, як Союз земельних власників і Протофіс (Союз промисловости, торгівлі і фінансів), які хотіли використати Україну як базу для відбудови єдиної Росії. Деяку співзвучність знаходив український консерватизм серед поміркованих українських партій, як соціялісти-федералісти та соціялісти-самостійники, а також у нечисленних українських колах російської Конституційно-демократичної партії.

Після першої світової війни вплив ідеології модерного українського консерватизму позначився на українському духовому й політичному житті також поза межами гетьманського руху. Той вплив поширився і поглибився й завдяки тому, що Липинський дав поштовх до постання цілої школи консервативних істориків і публіцис-тів (Д. Дорошенко, С. Томашівський, В. Кучабський, Т. Коструба, О. Назарук, Б. Гомзин та ін.). Історичні праці Липинського в 1920-их роках були досить відомі на радянській Україні, де залишили певний слід на думанні ряду українських істориків. На західних українських землях впливи консервативних ідей Липинського були помітні в усій католицькій пресі, а також у пресі та писаннях різних націоналістичних авторів, зокрема згуртованих у партії Фронт національної єдности, яка шукала синтези націоналізму й монархізму.

Організований український консерватизм у період між двома світовими війнами пережив тяжку кризу у зв’язку з конфліктом між П. Скоропадським і В. Липинським, передчасною смертю Липинського, поступовим звужуванням людської бази руху в Европі через вимирання старшого покоління, тоді як молодше йшло за модерним націоналізмом. Тепер на еміґрації український консерватизм не обмежений лише рамками гетьманського руху. Існують і менші консервативні течії, монархічна (негетьманська) і республіканська, які, хоч не мають означених організаційних форм, все ж мають деякий вплив на політичну думку української еміґрації.

ЛІТЕРАТУРА

О. Барвінський, Спомини з мого життя, I-II (Коломия, 1912-13); Хліборобська Україна, I-IV (Відень, 1920-25); В. Андрієвський, До характеристики правих українських партій (Берлін, 1921); С. Томашівський, Під колесами історії (Берлін, 1922); Д. Дорошенко, Мої спомини про недавнє минуле, 4 тт. (Львів, 1923-24); В. Липинський, Листи до братів хліборобів (Відень, 1926; 2 вид., Нью-Йорк, 1954); С. Томашівський, Про ідеї, героїв і політику (Львів, 1929); Д. Дорошенко, Історія України 1917-1923 рр., 2 том, Українська Гетьманська Держава 1918 р. (Ужгород, 1930; 2 вид, Нью-Йорк, 1954); В. Кучабський, Україна і Польща (Львів, 1933); А. Андрусяк, Генеза і характер галицького москвофільства в 19-20 ст. (Прага, 1941); М. Стахів, Гетьманський режим в 1918 р. і його державноправна якість (Скрентон, 1951); О. Оглоблин, Люди старої України (Мюнхен, 1960).