Iсторичнi есе. Том 2

1

Голосування щодо Четвертого Універсалу відбулося у Малій Раді (виконавчому комітеті Центральної Ради) під час нічного засідання 24-25 січня 1918 р. (за новим стилем); законопроект був прийнятий на ранок 25 січня. Однак документ був датований ранішим числом - 22 січня, тобто днем, на який попередньо було встановлено відкриття українських Установчих Зборів. Збори не змогли розпочати своєї роботи через вибух воєнного конфлікту між Совєтською Росією та Українською Народною Республікою (див.: Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції. - Відень, 1921. - Т. 2. - С. 106). Ця неправильна дата - 22 січня - традиційно пов’язується з прийняттям Четвертого Універсалу, і українці за межами УРСР святкують її як національний День незалежності. Термін “універсал” первісно вживався у XVII-XVIII ст. для прокламацій гетьманів та інших представників козацької старшини. Цей архаїчний термін Цен-тральна Рада відродила для своїх урочистих маніфестів, які адресувалися до всього народу України й містили в собі важливі заяви та ухвали конституційної ваги.

2

Між текстами Четвертого Універсалу, надрукованими в різних працях з історії української революції, є незначні розбіжності. Це дослідження грунтується на повному тексті Універсалів, які були надруковані у кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. T. Hunczak. - Cambridge, Mass., 1977.

3

Див. текст Третього Універсалу в кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. - P. 387-391.

4

Відповідні українські терміни такі: самостійність - політична незалежність країни, її статус суверенної держави; самостійництво - ідеологія та стан свідомості, спрямовані на досягнення незалежної національної державності; самостійник -той, хто підтримує програму самостійності. Англійська мова, здається, не має точних відповідників. Термін “nationalism” надто широкий і охоплює будь-які прагнення до національного самоствердження, навіть ті, які не передбачають повної політичної суверенності. Вживання терміна “independence” може викликати певне замішання, тому що він не лише стосується політичного статусу країни, але ft може мати інші значення. Наприклад, у часи революції існувала Українська партія самостійників-соціалістів. Але було б зовсім помилковим перекладати її назву як “party of independent socialists”, бо насправді малися на увазі не незалежні соціалісти, а прихильники самостійної України із соціалістичним внутрішнім ладом. Щоб уникати повторень, я залежно від контексту вживатиму як більш-менш синонімічні різні терміни: “independence”, “sovereignty”, “nationalism”, а також оригінальне українське слово “самостійність” та похідні від нього поняття. Варто з’ясувати ще одне питання, пов’язане із семантикою. Англійський термін “autonomy” означає самоуправління країни, яке може включати або не включати її повну незалежність. В українській, як і в інших слов’янських мовах, “автономія” означає самоуправління без повної державної незалежності.

5

Див.: Нечкина М. В. Общество соединенных славян. - Москва, Ленинград, 1927; Luciani G. La Société des Slaves unis (1823-1825). - Paris, 1963. Лучіані твердить (c. 66), що “Об’єднаним слов’янам... бракувало ідеї української національної окремішності від великоросійської національності”. Не вступаючи в детальну дискусію з цього питання, варто зазначити, що Об’єднані слов’яни, незалежно від недорозвинутого стану їхньої національної свідомості, належать до традиції української суспільної думки; вони мали помітний вплив на вироблення пізніших українських політичних програм у XIX ст. Див.: Гермайзе О. Рух декабристів і українство // Україна. - 1925. - N 6. - С. 25-38.

6

Див.: Luciani G. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. - Paris, 1956; Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество. - Москва, 1959.

7

Найповніше федералістична програма М. Драгоманова представлена у його роботі “Вольный союз - Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной программы” (Женева, 1884), передрукованій у кн.: Драгоманов М. Л. “Собраніе политическихъ сочиненій / Под ред. Б. Кистяковского: В 2 т. - Париж, 1905-1906. - Т. 1. - С. 273-375. Див. також: Rudnytsky I. L. Drahomanov as a Political Theorist // Essays in Modem Ukrainian History. - Edmonton, 1987. - P. 203-253 (див. c. 299-347 першого тому цього видання).

8

Про цього видатного українського інтерпретатора марксизму див.: Жук А Пам’яті Миколи Порша (1877-1944) // Сучасність. - 1962. - N 1. - С. 52-66. У своїх творах Порш намагався довести, що централізована структура російської держави гальмує економічний розвиток України і що фінансова та бюджетна політика російського уряду стосовно України нагадує політику колоніального визиску. “Книга Порша “Про автономію України” [Київ, 1909] була тоді єдиною публікацією, що з можливою у підцензурних умовах повнотою вияснювала національно-політичну сторону українського визвольного руху і мала великий вплив на формування національно-політичної думки не тільки в партійному середовищі [Української соціал-демократичної робітничої партії], а також серед широких верств української суспільности” (Там само. - С. 61).

9

Грушевський М. С. Якої ми хочемо автономії і федерації. - [Київ, 1917]; уривки з цієї статті передруковано в кн.: Грушевський М. С. Вибрані праці. - Нью-Йорк, 1960. - С. 142-149.

10

Бачинський Ю. Україна irredenta. - 3-є вид. [з передмовою В. Дорошенка і додатком, що містить листування між Ю. Бачинським і М. Драгомановим]. - Берлін, 1924.

11

[Міхновський М.] Самостійна Україна. - Львів, 1900.; останнє видання. - Лондон, 1967. Див. також: Мірчук П. Микола Міхновський: апостол української державности. - Філадельфія, 1960.

12

Франко І. Поза межами можливого // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1910. - Т. 12, кн. 10. - С. 1-9; передруковано у кн.: Вивід прав України: документи і матеріяли до історії української політичної думки. / Упоряд. Б. Кравців. - Нью-Йорк, 1964. - С. 134-153.

13

Див. статті В. Янева про Д. Донцова й І. Лисяка-Рудницького про В. Липинського в кн.: Енциклопедія українознавства. - Париж - Нью-Йорк, 1949. - Т. 2. - С. 575-576 і 1292-1293. Варто зазначити, що і Д. Донцов, і В. Липинський повністю сформувалися як політичні мислителі лише після революції.

14

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - Львів, 1926. - С. 327.

15

Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. - С. 720-722.

16

Про Союз визволення України див.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Ужгород, 1930-1932. - Т. 1. - С. 31-39. Добірку документів з Австрійського державного архіву, що стосуються СВУ, див.: Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 / Herausg. von T. Hornykiewicz. - Horn, 1966. - Bd. l. - S. 160-246; Bihl W. Ӧsterreich-Ungarn und der “Bund zur Befreiung der Ukraine” // Ӧsterreich und Europa: Festgabe für Hugo Hantsch zum 70-Geburtstag. - Graz, 1965. - S. 502-526.

17

Див.: Винар Л. Чому Михайло Грушевський повернувся на Україну в 1914 році? // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 103-108. Л. Винар наголошує, що своїм добровільним поверненням Грушевський хотів спростувати звинувачення, які часто лунали в російській реакційній пресі, в нібито проавстрійському характері українського руху. Таким чином Грушевський надіявся зупинити переслідування його політичних товаришів. Не слід заперечувати, що цей мотив справді відіграв свою роль у рішенні Грушевського, але все-таки треба думати, що первісний мотив випливав із його загальної політичної філософії.

18

Петлюра С. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - С. 188-190. Треба взяти до уваги, що Петлюра, очевидно, намагався забезпечити алібі для себе і своїх політичних товаришів на випадок, якщо його лист потрапив би до рук російських властей. Це могло б пояснити найбільш гіперболізовані висловлювання у цьому листі. Однак немає причин сумніватися у тому, що висловлені думки відповідали його основним переконанням. Це можна підтвердити іншими джерелами. У розмові з одним зі своїх товаришів на початку війни Петлюра так означив власне політичне кредо: “У відповідний момент маємо на щось рішитися - а наше рішення послідовно виступає з наших попередніх засадничих позицій - будування долі нашого народу спільно й за допомогою демократичних сил народів Росії”. Див.: Лотоцький О. Сторінки минулого: У 3 т. - Варшава, 1932-1939. - Т. 3. - С. 264.

19

Це твердження, правильне за суттю, потребує уточнень. Хоча більшість українців належали до Російської православної церкви, релігійне становище українського та російського народів різнилося деякими суттєвими рисами. Так само той факт, що Україна була економічно інтегрована в Російську імперію, не заперечував іншого факту - що економічні інтереси українського Півдня дуже часто суперечили економічним інтересам великоросійської Півночі. Брак місця не дає змоги розвинути дискусію з приводу цих важливих і вкрай складних питань, але про існування їх варто говорити. Дві згадані далі роботи, хоч вони ніяк не вичерпують теми, можуть дати попередню орієнтацію. Про релігійне питання див.: Winter Б. Byzanz und Rom im Kampfe um die Ukraine, 955-1939. - Leipzig, 1942; про економічне питання див.: Kononenko К. Ukraine and Russia: A History of the Economic Relations Between Ukraine and Russia (1654-1917). - Milwaukee, 1958.

20

Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukraińska. - Kraków, 1911. - S. 194-195.

21

Вивчення цієї проблеми варто б розпочати з дослідження про російських письменників українського походження. Найвідомішим прикладом є постать Миколи Гоголя. Але можна назвати й багато інших, менш відомих прикладів. Блискучий аналіз цього питання можна знайти в статті Є. Маланюка “Малоросійство”: Маланюк Є. Книга спостережень: У 2 т. - Торонто, 1966. - Т. 2. - С. 229-241.

22

Лист Палацького від 11 квітня 1848 р., адресований до Підготовчого комітету Німецьких національних зборів у Франкфурті, цитований за кн.: Kohl Н. Pan-Slavism: Its History and Ideology. - 2nd rev. ed. - New York, 1960. - P. 77.

23

Цікаво відзначити, що приклад валлійців недавно наводив український публіцист, який писав на захист українських мовних і культурних прав в УРСР: “Валлійська мова, яка вважалася вимираючою і якою 1921 року в Британії говорило 930 тисяч, тепер стає державною мовою Уельсу, оскільки нею говорять вже три мільйони! У всьому світі нації не відмирають, а навпаки - розвиваються і набирають сили, щоб найбільше дати людству, щоб найбільше внести у вироблення загальнолюдських цінностей”. - Dziuba I. Internationalism or Russification? A Study in the Soviet Nationalities Problem. - London, 1968. - P. 207.

24

Luciani G. Le Livre de la Genése du peuple ukrainien. - P. 142.

25

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 1. - С. 253.

26

Загальне дослідження цієї проблеми див.: Rauch G., von. Russland: Staatliche Einheit und Nationale Vielfalt, Föderalistische Kräfte und Ideen in der russischen Geschichte. - München, 1953.

27

Федотов Г. П. Новый град. - Нью-Йорк, 1952. - С. 191.

28

Ставлення Бєлінського до України детально розглянув Драгоманов у перед мові до його публікації листа Бєлінського до Гоголя: Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 231-250. Недавній розгляд цієї проблеми див.: Svoboda V. Shevchenko and Belinsky // The Slavonic and East European Review. December 1961. - Vol. 40 - P. 168-183. Надуману спробу радянського історика літератури зняти з Бєлінського звинувачення в українофобії можна знайти у кн.: Басс І. І.. В. Г. Бєлінський і українська література 30-40-х років XIX ст. - Київ, 1963.

29

Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия. - С. 220.

30

Драгоманов М. П. Обоятельность энергій // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 386.

31

Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу. - Відень, 1915. - С. 94.

32

Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. - Нью-Йорк, 1965. - С. 115. Передр. видання: Львів - Київ, 1922 р.

33

У листі до Драгоманова від 12 травня 1880 р. Желябов так пояснював причини свого покинення українського національного руху і переходу у російський революційний табір: “Де наші фенії, Парнель? Стан речей такий, що ... бачиш порятунок у розпаді імперії на автономні частини - і вимагаєш [усеросійських] Установчих Зборів!” Лист Желябова мав на меті запропонувати Драгоманову роль представника “Народної волі” у Західній Європі. Текст цього листа з коментарями Драгоманова див.: Драгоманов М. П. Къ біографіи А. И. Желябова // Собраніе политическихъ сочиненій. - Т. 2. - С. 413-435; цитований уривок міститься на с. 417.

34

Франко І. Поза межами можливого. - С. 151-152.

35

Див.: Rudnytsky I. L. The Ukrainians in Galicia under Austrian Rule // Essays in Modem Ukrainian History. - P. 315-352 (передусім розділ The Russian and the Ukrainian Idea in Galicia. - P. 329-333; див. C. 427-431 першого тому цього видання).

36

Винятком із цієї проавстрійської орієнтації галицьких українців під час першої світової війни була невелика таємна група лівої університетської та гімназійної молоді. Ця група називала себе Драгоманівською організацією (Драгоманівкою) і прибрала навесні 1918 р. назву “Інтернаціональна революційна соціал-демократична молодь”. Пізніше вона стала ядром Комуністичної партії Західної України. Див.: [Роздольський Р.] До історії українського ліво-соціалістичного руху в Галичині // Вперед (Мюнхен). - 1951. - N 3-4.

37

Переконливим прикладом нещирості Австрії щодо українців був цісарський рескрипт від 4 листопада 1916 р., який розширював межі галицької крайової автономії й увічнював польське панування в краю, розбивши українські надії на поділ Галичини за етнічною ознакою. Рескрипт передбачав, що неподільна Галичина буде пізніше об’єднана з Польським королівством, яке Центральні держави проголосили на зайнятій ними території Російської імперії. Якщо Відень був готовий так безцеремонно проігнорувати життєві інтереси своїх лояльних українських підданих, то чого могла чекати від нього Наддніпрянська Україна?

38

Російські шовіністи постійно звинувачували український рух у служінні чужоземним, австрійським інтересам. Наприклад, полтавський губернатор Багговут повідомляв 4 лютого 1914 р. міністра внутрішніх справ, що “український рух, в основу якого покладена ідея утворення автономії України під скіпетром Габсбурзької династії, набирає в останній час широких розмірів”. Текст донесення Багговута див.: Український історичний журнал. - 1969. - N 1. - С. 114-116. Клуб російських націоналістів у Києві 13 січня 1914 р. надіслав телеграму до голови Ради міністрів у Санкт-Петербурзі з таким доносом: “Плани мазепинців полягають у тому, щоб відірвати від Росії всю Малоросію аж по Волгу і Кавказ і включити її на федеративних засадах як автономну одиницю в складі Австро-Угорщини”. Телеграму наведено у кн.: Потоцький О. Сторінки минулого. - Т. 3. - С. 255-256. (Термін “мазепинці”, тобто послідовники Мазепи, козацького гетьмана, який у союзі зі шведським королем Карлом XII повстав у 1708 р. проти Петра I, був російським лайливим словом на означення українських патріотів. Тим самим малося на увазі, що українці були зрадниками на службі у чужоземних сил). Аналогічні звинувачення часто з’являлися у реакційних російських газетах, таких, як “Новое время”, “Московские ведомости”, “Киевлянин” та інших. Подібні приклади можна знайти у кн.: Щеголев С. Н. Украинское движе-ние как современный этап южнорусского сепаратизма. - Киев, 1912. - С. 476 і наступні.

39

Винниченко В. Відродження нації. - Київ - Відень, 1920. - Т. 1. - С. 258.

40

Тимчасовий Уряд у принципі визнав українську автономію своєю Постановою від 16 липня 1917 р. (текст цього документа див. у кн.: Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. - Т. 1. - С. 114-115). Але “Інструкцією” від 17 серпня Тимчасовий Уряд обмежив територію автономії до п’яти губерній (Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської), виключивши індустріальні райони Південної та Східної України. Число департаментів Генерального Секретаріату (автономного українського уряду) мало бути скорочене з 14 (як це пропонувала Рада) до 9; з-під компетенції української адміністрації були вилучені не лише військові справи, залізниці та зв’язок, але навіть судівництво і постачання продовольством (Там само. - С. 124 і наступні).

41

Кедровський В. Українізація в російській армії // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 61-77; Ткачук А. Г. Крах спроб Центральної Ради використати українізовані військові формування в 1917 р. // Український історичний журнал. - 1967. - N 8. - С. 75-84.

42

Відносини між державами Антанти й Українською Народною Республікою у листопаді-грудні 1917 р. були докладно проаналізовані у кн.: Pidhainy O. S. The Formation of the Ukrainian Republic. - Toronto - New York, 1966. - P. 283-400. Однак здається, що автор перебільшує значення цих пробних контактів. Насправді ні одна зі сторін не спроможна задовольнити інтереси іншої сторони: становище України було таким, що вона не витримала б тягаря затяжної війни з Центральними державами, тоді як Франція та Великобританія не могли забезпечити ефективний захист проти німців і більшовиків. Отже, тогочасні об’єктивні умови були несприятливими для співпраці між Україною та державами Антанти.

43

Див.: Витанович І. Аграрна політика українських урядів, 1917-1920 // Український історик. - 1967. - N 3-4. - С. 5-60.

44

Чикаленко Є. Уривок з моїх споминів за 1917 р. - Прага, 1932. - С. 22.

45

Ковалевський М. При джерелах боротьби. - Іннсбрук, 1960. - С. 471-472.

46

Можна було б стверджувати, що радикальний характер земельного законодавства Центральної Ради був неминучим наслідком тяжкого стану українського селянства, інтереси якого вона повинна була захищати. Однак цей погляд спростовують такі міркування: аграрні відносини у Галичині були більш незадовільними і бідність селян була більшою, ніж на Наддніпрянській Україні. Незважаючи на це, закон про земельну реформу, що його 14 квітня 1919 р. прийняла Національна Рада (парламент) Західних областей Української Народної Республіки (Східної Галичини), зберігав принцип приватної земельної власності для дрібних землевласників; питання про відшкодування для великих землевласників, чиї маєтки підлягали експропріації, мало бути врегульоване у майбутньому окремим законом (Витанович І. Цит. праця. - С. 52-56). Порівняння з Галичиною переконує в тому, що політика Ради щодо соціалізації землі була не просто відповіддю на об’єктивні економічні умови, але також наслідком ідеологічних упереджень.

47

Текст закону про національно-персональну автономію див.: Велика Українська Революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року - березень 1918 року / Вид. Я. Зозуля. - Нью-Йорк, 1967. - С. 85-86. Див. дві монографії з цього питання: Jabłoński Н. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917-1918. - Warszawa, 1948; Goldelman S. I. Jewish National Autonomy in Ukraine, 1917-1920. - Chicago, 1968.

48

Taylor A. J. P. Bismarck: The Man and the Statesman. - New York, 1961. - P. 115.

49

П. Шевальє (див.: Chevalier Р. Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne. - Paris, 1663) називає Хмельницького “другим Кромвелем, який вдруге з’явився на Русі” і який “не менш честолюбний, хоробрий і спритний, ніж Кромвель в Англії”.

50

Цей погляд недавно був повторений у кн.: Мірчук П. Трагічна перемога. - Торонто, 1954. - С. 51 і наступні.

51

Про історію цього формування див.: Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво: визвольна ідея і збройний чин. - Нью-Йорк, 1956.

52

Докладний опис Арсенальського повстання можна знайти у кн.: Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. - Київ, 1967. - Т. 2. - С. 49-58.

53

“На Україні більшовики дістали лише 10 відсотків усіх голосів [на виборах до Російських Установчих Зборів], тоді як у центральних регіонах Росії вони здобули близько 40 відсотків”. - Borys J. The Sovietization of Ukraine, 1917-1923. - Edmonton, 1980. - P. 167, 169. Українські партії зібрали 4,3 мільйона голосів, або 53 відсотки усіх голосів в українських губерніях. Крім того, українські соціалісти-революціонери здобули 1,2 мільйона голосів за спільним списком із російськими есерами.

54

Про Всеукраїнський з’їзд Рад 17-19 грудня 1917 р. див.: Христюк П. Цит. праця. - Т. 2. - С. 69-74.

55

Напевно найбільшим українським дипломатичним успіхом під час Берестейських переговорів був таємний протокол між Українською Народною Республікою й Австро-Угорщиною, підписаний 9 лютого 1918 р., одночасно з основним мировим договором. Австро-Угорщина взяла на себе зобов’язання сформувати зі Східної Галичини (розділяючи, отже, провінцію Галичину за етнічною ознакою) і Буковини новий “коронний край”. Українські делегати змогли домогтися цієї важливої поступки, користаючи з тяжкої продовольчої ситуації у Відні. Протоколи Берестейських переговорів були недавно опубліковані у кн.: Ereignisse in der Ukraine, 1914-1922. - Bd. 2. - S. 49-222. Спогади учасників цієї конференції були зібрані у кн.: Берестейський мир / Ред. І. Кедрин. - Львів, 1928.

56

Текст Четвертого Універсалу див. у кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution. - P. 391-395.

57

Ereignisse in der Ukraine 1914-1922. - Bd. 2. - S. 203.

58

Ulam A. B. The Bolsheviks: The Intellectual, Personal and Political History of the Triumph of Communism in Russia. - New York, 1965. - P. 400.

59

Дім Грушевського, зокрема його бібліотека й папери, згорів під час бомбардування Києва більшовицькими військами у січні 1918 р. Тоді говорили, що більшовицька артилерія навмисно цілила в будинок, власником і мешканцем якого був президент Центральної Ради. Будинок стояв на Паньківській вулиці, в горішній частині міста. Див. Ковалевський М. Цит. праця. - С. 444.

60

Грушевський М. Вибрані праці. - С. 52-57.

61

Очевидно, ці політичні напрями могли вільно виявитися лише поза межами Української РСР серед українського населення Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини у міжвоєнний період, серед емігрантських громад у країнах Західної Європи і серед українських емігрантів у Сполучених Штатах Америки і Канади. Існують, правда, деякі свідчення, що ці некомуністичні ідеології мали потенційних послідовників також і на Радянській Україні - протягом 1920-х років і, можливо, навіть пізніше.

62

Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі: Що діється на Україні і з Україною. - Нью-Йорк, 1967. - С. 82. Оригінальне видання цієї брошури з’явилося в Саратові у 1919 р.

63

На тему “національних ухилів” у Комуністичній партії України див.: Lawrynenko J. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography, 1917-1953. - New York, 1953. Про українських лівих соціалістів-революціонерів див.: Majstrenko I. Borotbism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. - New York, 1954. Про українських незалежних соціал-демократів див.: Хирко В. А. Крах ідеології та політики націоналістичної партії укапістів // Український історичний журнал. - 1968. - N 12. - С. 24-35.

64

Дві найважливіші перекладені англійською мовою документальні роботи, які відбивають ідеї сучасної інтелектуальної опозиції в Українській РСР, - праця Івана Дзюби (див. примітку 23) і Вячеслава Чорновола: The Chornovil Papers / Ed. V. Chornovil. - New York - Toronto - London, 1968. Див також: Luckyj G. Turmoil in the Ukraine // Problems of Communism. - 1968. - Vol. 17. - N 4. - P. 14-20.

65

Драгомановська критика крайніх виявів українського націоналізму міститься у двох останніх працях, які можна вважати його політичним заповітом: “Чудацькі думки про українську національну справу” (1892) та “Листи на Наддніпрянську Україну” (1894). У цих творах Драгоманов наголошував на необхідності спирати національні аспірації на універсальні наукові й етичні вартості: “Ми признаємо не тілько право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користи, які виносять люди від такої автономії. Тілько ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної, в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, коротко кажучи, ми відкидаємо не національности, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськости, або космополітизму”. - Драгоманов М. П. Листи на Наддніпрянську Україну. - 2-е вид. - Відень, 1915. - С. 38.

66

Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1918-1923. - Berlin, 1934. - S. 2.

67

Автор цих рядків мав нагоду відгукнутися на книгу Решетаря рецензією, що в ній були висловлені й деякі критичні зауваження. Див. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States, Vol. II, No 2, Нью-Йорк, 1952.

68

Dr. W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Jahren 1917-1928 (Берлін, 1934).

69

Характеристичний у цьому відношенні речевий тон та намагання до наукового підходу, що їх можна було помітити в доповідях студійного дня українсько-американського студентства, присвяченого сорокріччю нашої державности (Філядельфія, жовтень 1958).

70

Цю тугу нашої сучасної публічної опінії за новою, більш безсторонньою поставою у відношенні до різних державницьких формацій періоду визвольних змагань у щиросердечний, хоч і трохи наївний, спосіб висловив один з читачів джерсі-сітської “Свободи”, що недавно у листі до редакції зформулював надію, що одного дня побачимо спільний монумент на честь Петлюри, Скоропадського та Коновальця. До цього можна зауважити наступне: поперше, для історично-політичної думки йдеться про зрозуміння та концепційне охоплення явищ, а не про “бронзу”. Подруге, Коновалець, який спочатку був командиром одного військового з’єднання, а потім вождем однієї партії, формально не належить до тієї самої категорії, як ті, що в різні часи стояли на чолі української держави.

71

“Ці слова, сказані Вячеславом Липинським в 1920 р...” - див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1916-1926. - [Відень], 1926. - С. 62.

72

Див. Сергій Мазлах і Василь Шахрай, До хвилі (Нью-Йорк, Пролог, 1967).

73

Порівняй слова Липинського 1926 року: “І як у руїні, що ми оце пережили, не всі соціялісти були рушниками, але всі руїнники були соціялістами, так відтепер на націоналізм перехрищуються всі, що здатні тільки до одного - руйнувати Україну”. (Листи до братів-хліборобів, стор. XVII).

74

І. Мазепа, Підстави нашого відродження, I-II (видавництво “Прометей”, 1946, 1949). Справу, що про неї йде тут мова, автор розглядає в першому томі, що має заголовок “Причини нашої бездержавности”.

75

Контраст між двома розуміннями слова “народ” прекрасно схопив російський поет і наш землях, правнук гетьмана Розумовського, граф Олексій Толстой (“Поток-Богатырь”, 1871; підкреслення наші):

19

И, увидя Потока, к нему свысока Патриот обратился сурово:

“Говори, уважаешь ли ты мужика?”

Но Поток вопрошает: “Какового?”

“Мужика вообще, что смиреньем велик!”

Но Поток говорит: “Есть мужик и мужик:

Если он не пропьет урожаю,

Я тогда мужика уважаю!”

20

“Феодал! - закричал на него патриот -

Знай, что только в народе спасенье!”

Но Поток говорит: “Я ведь тоже народ,

Так за что для меня исключенье?”

Но к нему патриот: “Ты парод, да не тот!

Править Русью призван только черный народ,

То по старой системе всяк равен,

А по нашей лишь он полноправен!”

76

Варто було б, щоб хтось описав для нашої громадськости генезу американської конституції. Дозріла мудрість, політична культура та реалізм учасників Конституційної конвенції 1787 року не може не викликати подиву. У нас часто думають, що політичним провідникам вистачає патріотизму і доброї волі.

77

Деякі наші публіцисти почали останнього часу закидати Ленінові, що він був “контрреволюціонер”. Це характеристичний симптом “перемішання язиків”, яке наступило із поняттям “революція” та “контрреволюція” і було можливе тому, що в цих поняттях криється сильний діялектичний елемент. Очевидно, що - в певному сенсі - Ленін дійсно був “контрреволюціонер”: він загнуздав революційну анархію та відновив порядок у країні. Але він саме через це великий державний муж Росії, наслідник не Стеньки Разіна й Пугачова, але Грозного й Петра.

78

W. Kutschabsky, Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewiemus in den Jahren 1918-1923 (Berlin, 1934).

79

Заголовок вступної статті Михайла Мольнара у книзі: Винниченко В. Оповідання. - Братіслава, 1968.

80

Гординський С. Малярські твори В. Винниченка // Володимир Винниченко. (Статті й матеріяли). - Нью-Йорк, 1957. - С. 60.

81

Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. - Київ - Відень, 1920.

82

Винниченко В. Розлад і погодження. Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. - Б. м. і б. р. - С. 6. Із редакційної передмови видавництва “Наша боротьба” видно, що брошура з’явилася в Німеччині 1948 року (“три роки після закінчення війни”).

83

Винниченко В. Перед новим етапом. (Наші позиції). - Торонто, 1938. - С. 9.

84

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - Київ - Відень, 1920. - С. 182.

85

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - С. 182.

86

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - С. 150.

87

Текст Деклярації Директорії див.: у кн. Винниченко В. Відродження нації. - Т. 3. - С. 167-176.

88

Винниченко В. Перед новим етапом. - С. 45-56.

89

Відродження нації. - Т. 3. - С. 561.

90

Відродження нації. - Т. 2. - С. 178, 185, 188.

91

Винниченко В. Між двох сил. - Київ - Відень, 1919.

92

Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - Відень, 1920. - С. 66.

93

Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. - С. 67.

94

Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні, зв’язані з Першим листопадом 1918 р. - Нью-Йорк, Філядельфія, 1960. - С. 193.

95

Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. - Львів, 1936. - С. 309.

96

Винниченко В. Відродження нації. - Т. 1. - С. 255-256.

97

Зайцев П. Жмут спогадів про В. Винниченка. З. Гетьманат // Українська літературна газета (Мюнхен). - 1959. - Ч. 9 (51), верес. - С. 2.

98

Уривки зі спогадів Олександра Яковича Шульгина // Збірник на пошану Олександра Шульгина (1869-1960). - Париж - Мюнхен, 1969. - С. 292.

99

Винниченко В. Маленьке пояснення. Одвертий лист до редакції “Українських вістей” // Українські вісті (Нью-Ульм). - 1950. - 10 серп.

100

Пеленський Я. Чому так мало думаємо? // Українська літературна газета. -1960. - Ч. 4 (58), квіт. - С. 1.

101

Розповідь про Винниченкову подорож тепер доступна з перших рук після опублікування недавно його щоденників: Винниченко В. Щоденник. - Едмонтон і Нью-Йорк, 1980. - Т. 1. - С. 427-487. Див. також: Костюк Г. Місія Винниченка та його доба. Дослідження, критика, полеміка. - Нью-Йорк, 1980. - С. 210-22; Czajkowski М. Wolodymyr Vynnychenko and His Mission to Moscow and Kharkiw // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - 1978. - N 2. - P. 3-24.

102

Революція в небезпеці: Лист Зах. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Европи та Америки. - Відень - Київ, 1920. - С. 7, 50.

103

Революція в небезпеці: Лист Зах. групи У.К.П. до комуністів і революційних соціалістів Европи та Америки. - С. 7.

104

Винниченко В. Поворот на Україну. Львів - Пршібрам, 1926. - С. 13. - Ця брошура була мені не приступна. Цитата взята зі вступної статті Михайла Мольнара в книзі: Винниченко В. Оповідання. - С. 14.

105

Винниченко В. За яку Україну. - Париж, 1934. - С. 41.

106

Винниченко В. За яку Україну. - С. 41.

107

Винниченко В. Нова заповідь. - Нью-Ульм, 1950; спершу надрукована у французькому перекладі “Nouveau commandement” (Paris, 1949).

108

Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне!: Політична концепція в образах. - Нью-Йорк, 1971; посмертна публікація.

109

Костюк Г. Володимир Винниченко та його останній роман // Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! - Нью-Йорк, 1971. - С. 47-48; передруковано в кн.: Володимир Винниченко та його доба. - С. 64.

110

Мартинець В. За зуби й пазурі нації. - Париж, 1937.

111

112

Цитати подаються далі за цим виданням.

113

Serhii Mazlakh and Vasyl’ Shakhrai, On the Current Situation in the Ukraine (Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1970).

114

За іншими даними, В. Шахрай був убитий самими ж більшовиками в Таганрозі.

115

В. Ленін про Україну, т. II (Київ, 1969), стор. 408.

116

Mykola Khvylovy, Stories from the Ukraine, Translated and with an introduction by George S. N. Luckyj. New York, Philosophical Library, 1960.

117

Див. И. Сталин, Сочинения, т. 8, 1948, стор. 149-154.

118

УРЕ, т. II, стор. 219.

119

Гідне уваги те, що у своїх державницьких планах з-перед 1914 року Липинський уже виявляв себе як монархіст, хоч тоді ще не як прихильник традиційного козацького гетьманства. Йому радше присвічувала думка про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На київський королівський трон, що постав би в наслідок воєнної поразки Росії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій, подібно до того, як сталося в 19 стол. в декількох новоповсталих балканських державах. Зокрема Липинський і його тодішні однодумці зупинялися на таких трьох можливих кандидатурах: принц Йоахім, наймолодший син німецького цісаря Вільгельма II; один з синів архикнязя-престонаслідника Франца-Фердінанда, які через своє походження з морганатичного подружжя не мали прав на наследство в Австро-Угорщині; секундоґенітура династії Романових. (Цю інформацію завдячую д-рові Ярославу Пеленському).

120

Tocqueville A., de. The Old Regime and the French Revolution / Transl. by S. Gilbert. - New York, 1955. - P. 110-111.

121

Нумерацію сторінок із книжки В. Липинського “Листи до братів-хліборобів” ([Відень], 1926) подано в дужках після відповідних цитат.

122

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 р. цитується за вид.: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Ред. І. Лисяк-Рудницький. - Філадельфія, 1978. - C. XLVI.

123

Ortega у Gasset J. Concord and Liberty / Transl. by H. Weyl. - New York, 1963. - P. 19-20.

124

Ferrero G. The Principles of Power / Transl. by T. R. Jaeckel. - New York, 1942.

125

Дані про життя В. Липинського подаємо за нашою статтею: Іван Лисяк-Рудницький, “Вячеслав Липинський”, “Між історією й політикою” (Мюнхен: Видавництво “Сучасність”, 1973), стор. 139-62. Там же зібрана література.

126

Досі нема ні одної біографічної студії про Осипа Назарука. Інформації про його життя зібрав автор з писань самого Назарука, що в них багато автобіографічних елементів, та з принагідних вісток, розкиданих в історичній та мемуарній літературі.

127

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

128

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 93.

129

Ч. 2 (21 лютого 1921), стор. 2.

130

Ч. 1 (5 вересня 1920), стор. 1.

131

Ч. 2 (21 лютого 1921), стор. 3-4. Ішлося про справу приступлення УСХД до міжпартійної Всеукраїнської Національної Ради, що тоді формувалася в Відні. Липинський узалежнював це від того, щоб Рада заявила, що не визнає уряду УНР. Назарук же намагався переконати Липинського, що гетьманці повинні ввійти до Ради без цієї передумови для того, щоб у ній скріпити протипетлюрівські елементи.

132

Ч. 147 (12 лютого 1930), стор. 468-69.

133

Ч. 23 (25 квітня 1924), стор. 116.

134

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

135

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

136

Ч. 12 (9 вересня 1923), стор. 21-22.

137

Назарук згодом описав свою світоглядову кризу, пережиту в Канаді, в книжці “На Спокійнім океані: Вражіння і думки з дороги” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови, 1934).

138

Ч. 6 (19 червня 1923), стор. 6.

139

Ч. 13 (28 вересня 1923), стор. 24.

140

Ч. 13 (28 вересня 1923), стор. 24.

141

Ч. 69 (14 січня 1925), стор. 267.

142

Осип Назарук, “До історії революційного часу на Україні: Українські політичні партії, їх союзи і теорії” (Вінніпеґ, 1924), стор. 15-16. Брошура написана восени 1923 р.

143

Ч. 13 (28 вересня 1923), стор. 25.

144

Назарук, “До історії революційного часу на Україні”, стор. 11.

145

Ч. 6 (19 червня 1923), стор. 7.

146

Вячеслав Липинський, “Релігія і Церква в історії України” (Філядельфія, 1925. Передрук з “Америки”); друге вид. (Львів: Накладом “Дружини”, 1933); третє вид. (Нью-Йорк: Булава, 1956. Фототипічний передрук першого вид.). В кожному з трьох видань не з’ясована генеза книжки та роля Назарука в її постанні. Авторське вступне слово Липинського звернене до не названого по імені “Пана Редактора”, що ним, очевидно, був Назарук.

147

Ч. 59 (3 листопада 1924), стор. 239.

148

“Січ” ч. 22 (20 листопада 1924). Див. Додатки, ч. I.

149

Ч. 14 (17 грудня 1923), стор. 31-47.

150

Ч. 18 (10 березня 1924), стор. 76-77.

151

Ч. 48 (22 вересня 1924), стор. 211-12.

152

Ч. 78 (26 березня 1925), стор. 301-10.

153

Ч. 142 (13 лютого 1928), стор. 456.

154

Листи Липинського до Назарука, що зберігаються в архіві Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. К. Липинського в Філядельфії, будуть публіковані, разом з його листами до інших осіб, у заплянованому Інститутом повному виданні письменницької спадщини Липинського та його архіву.

155

Ч. 14 (17 грудя 1923), стор. 41.

156

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 104.

157

Ч. 35 (12 червня 1924), стор. 154.

158

Ч. 37 (30 червня 1924), стор. 161-62.

159

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 92.

160

Ч. 65 (20 грудня 1924), стор. 249.

161

Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 297.

162

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 106.

163

Ч. 14 (17 грудня 1923), стор. 31.

164

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

165

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

166

Недатований і невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

167

Цитата в листі О. Назарука, ч. 18 (10 березня 1924), стор. 73.

168

Цитата в листі О. Назарука, ч. 48 (22 вересня 1924), стор. 204.

169

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

170

Цитата в листі О. Назарука, ч. 50 (1 грудня 1925), стор. 342.

171

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

172

Вячеслав Липинський. “Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монархізму” (Відень, 1926), стор. 441.

173

Натяк на це знаходимо в листі О. Назарука, ч. 64 (20 грудня 1924), стор. 247. “Вступити в члени Вашого Крута я хотів би - як це зробити?” Ми не знаємо точної дати, коли саме було оформлене членство Назарука в УСХД.

174

Лист В. Липинського до О. Назарука від 11 березня 1925 (АСЕДІЛ).

175

Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 липня 1926 (АСЕДІЛ).

176

Ч. 115 (20 липня 1926), стор. 394.

177

Листи В. Липинського до О. Назарука від 29 липня і 31 липня 1926 (АСЕДІЛ).

178

Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 298; ч. 79 (26 березня 1926), стор. 312-13. Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 березня 1925 (АСЕДІЛ).

179

Ч. 63 (26 листопада 1924), стор. 246.

180

Лист В. Липинського до О. Назарука від 4 травня 1926 (АСЕДІЛ).

181

Лист М. Савур-Ципріяновича до О. Назарука від 12 лютого 1926. Див. Додатки, ч. II.

182

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 361.

183

Листи В. Липинського до О. Назарука від 15 лютого і 15 квітня 1926 (АСЕДІЛ).

184

Ч. 104 (11 березня 1926, стор. 377; ч. 110 (1 травня 1926), стор. 386. Щомісячна платня М. Кочубея, як кореспондента “Америки”, виносила дол. 15 (sic!), а Назарук зобов’язався додавати від себе порядком позики дол. 35.

185

Ч. 35 (12 червня 1924), стор. 154-55.

186

Лист В. Липинського до О. Назарука від 15 листопада 1926 (АСЕДІЛ).

187

Лист В. Липинського до О. Назарука від 11 січня 1925 (АСЕДІЛ).

188

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 травня 1926 (АСЕДІЛ).

189

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1930 (АСЕДІЛ).

190

Липинський, “Листи до братів-хліборобів”, стор. 521.

191

Ч. 69 (14 січня 1925), стор. 263-64; лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 (АСЕДІЛ).

192

Ч. 39 (3 липня 1924), стор. 164-65.

193

Ч. 93 (4 січня 1926), стор. 346; ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 359.

194

Лист В. Липинського до О. Назарука від 1 березня 1926 (АСЕДІЛ).

195

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 360.

196

Ч. 46 (8 вересня 1924), стор. 191-95.

197

Ч. 35 (12 червня 1924), стор. 153.

198

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

199

Цитати в листі Назарука, ч. 62 (15 листопада 1924), стор. 242-43.

200

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

201

Ч. 18 (10 березня 1924), стор. 67.

202

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

203

Ч. 65 (20 грудня 1924), стор. 251.

204

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

205

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

206

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

207

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

208

Лист В. Липинського до О. Назарука від 7 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

209

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 січня 1925 (АСЕДІЛ).

210

Ч. 40 (21 липня 1924), стор. 173.

211

Ч. 74 (4 лютого 1925), стор. 276-77.

212

Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 березня 1925 (АСЕДІЛ).

213

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 352.

214

Ч. 46 (8 вересня 1924), стор. 195.

215

Д. Дорошенко, “Пам’яті Вячеслава Липинського”, “Краківські Вісті”, рік IV, ч. 187 (26 серпня 1943), стор. 3.

216

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 (АСЕДІЛ).

217

Ч. 109 (19 квітня 1926), стор. 385.

218

Лист В. Липинського до О. Назарука від 15 квітня 1926 (АСЕДІЛ).

219

Ч. 111 (5 червня 1926), стор. 390.

220

Ч. 118 (25 серпня 1926), стор. 397.

221

Газ. “Америка” (Філядельфія), ч. 97, 1926.

222

Лист В. Липинського до О. Назарука від 7 вересня 1926 (АСЕДІЛ).

223

Ч. 120 (21 вересня 1926), стор. 399-400.

224

Дана праця була нам недоступна у своїй первісній версії. Ми користувалися її пізнішим книжковим виданням. Див. Осип Назарук, “Націоналізм Донцова й інші мишуґізми” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови [УНО], 1934). В авторській примітці до цього видання зазначено, що оригінальний текст 1927 р. передруковано в ньому “майже без змін”.

225

Лист В. Липинського до О. Назарука від 4 липня 1927 (АСЕДІЛ).

226

О. Назарук, “Націоналізм Донцова”, стор. 5, прим.

227

О. Назарук, “Націоналізм Донцова”, стор. 7.

228

Осип Назарук, “Венеція” (Львів: Бібліотека Української Народньої Обнови [УНО], 1934), стор. 39, прим.

229

Осип Назарук, “Ерема кай аноніма” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1936), стор. 19-20.

230

Ч. 74 (4 лютого 1925), стор. 282.

231

Ч. 67 (2 січня 1925), стор. 255-56.

232

Див. лист В. Липинського до о. Андрія Сарматюка від 5 лютого 1926. Володимир Босий, “Вячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії” (Торонто: Ук-раїнський Науковий Інститут ім. Липинського, 1951), стор. 155-66. Отець Сарматюк з Торонта подав заяву про своє бажання вступити в члени УСХД. Липинський його прохання чемно, але рішуче відхилив.

233

Wacław Lipiński, “Z dziejów Ukrainy” (Київ - Краків, 1912), стор. 111-18.

234

Ч. 78 (26 березня 1925), стор. 303.

235

“Січові вісті” (Чікаґо), чч. 6 (26 березня), 7 (10 квітня) і 8 (25 квітня), 1924. Стаття “Організаційний Отченаш” появилася без прізвища автора.

236

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 лютого 1925 (АСЕДІЛ).

237

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1925 (АСЕДІЛ).

238

Лист В. Липинського до О. Назарука від 6 квітня 1926 (АСЕДІЛ).

239

Ч. 109 (19 квітня 1926), стор. 385.

240

Ч. 110 (1 травня 1926), стор. 387.

241

Лист В. Липинського до О. Назарука від 16 вересня 1925 (АСЕДІЛ).

242

Див. “Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, ред. Іван Коровицький. “Вячеслав Липинський: Архів”, т. 6 (Філядельфія: Східньо-Европейський Дослідний Інститут ім. В. К. Липинського, 1973).

243

Ч. 21 (10 квітня 1924), стор. 95.

244

Ч. 19 (1 квітня 1924), стор. 82.

245

Ч. 39 (3 липня 1924), стор. 166.

246

Ч. 77 (9 березня 1925), стор. 299-300.

247

Лист В. Липинського до О. Назарука від 29 січня 1925 (АСЕДІЛ).

248

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

249

Ч. 37 (30 червня 1924), стор. 162.

250

Ч. 85 (21 серпня 1925), стор. 320.

251

Лист Володимира Старосольського до В. Липинського від 18 грудня 1924 (АСЕДІЛ).

252

Ч. 14 (17 грудня 1924), стор. 44.

253

“Ювілейна книга 25-ліття Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні” (Вінніпеґ, 1945), стор. 138.

254

Лист В. Липинського до О. Назарука від 31 липня 1926 (АСЕДІЛ).

255

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

256

Липинський неправильно пише “Санчо Панчо”. Цю форму імени залишаємо в цитатах, а в нашому власному тексті вживаємо правильної форми, “Санчо Панса”. Темі Дон Кіхота і Санчо Панси Липинський присвятив окремий неопублікований досі есей, п. з. “Трагедія українського Санчо Панча”, манускрипт якого зберігається в архіві Східньо-Европейського Дослідного Інституту ім. В. К. Липинського в Філядельфії.

257

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

258

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

259

Ч. 70 (14 січня 1925), стор. 269.

260

Про свої намагання “перевиховати” Назарука Липинський говорить у записці “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

261

Ч. 129 (8 липня 1927), стор. 418-20. Теж О. Назарук, “Спомини про те, які були перші кроки гетьманської ідеї у глибині народніх мас після великої катастрофи нашої державності!”, зб. “За велич нації” (Львів, 1938; фототипічний передрук, Нью-Йорк: “Булава”, 1955), стор. 53-63. Див. Додатки, ч. III.

262

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).

263

Назарук, “Ерема кай аноніма”, стор. 104-5.

264

Ч. 126 (20 травня 1927), стор. 414.

265

Ч. 130 (19 листопада 1927), стор. 420.

266

Ч. 131 (5 грудня 1927), стор. 425.

267

Ч. 132 (19 грудня 1927), стор. 429.

268

Ч. 133 (1 січня 1928), стор. 429.

269

Див. Роман Гайдук, “Початки “Нової Зорі” і “Правди”, “Правда” (Торонто), ч. 3-4 (19-20), 1973, стор. 322-35.

270

Ч. 131 (5 грудня 1927), стор. 425.

271

Ч. 133 (1 січня 1928), стор. 429.

272

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

273

Листи В. Липинського до О. Назарука від 18 січня і 8 березня 1928; невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

274

Див. Осип Назарук, “Гр.-Католицька Церква і українська ліберальна інтеліґенція” (Львів: Накладом “Правди”, 1929).

275

Ч. 138 (28 січня 1928), стор. 447.

276

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 січня 1928 (АСЕДІЛ).

277

Ч. 142 (11 лютого 1928), стор. 453.

278

Ч. 133 (1 січня 1928), стор. 430.

279

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

280

Ч. 94 (1 і 11 січня 1926), стор. 355.

281

З багатьох місць у писаннях Назарука з 1930-их рр., де він висловлював свої монархістичні переконання, зацитуемо для прикладу одне: “...в такій країні, як велика земля над Дніпром, не видержить довго ніяка влада неорганічна з природи: то значить така, яка походить з агітації, з крику, з виборів. Там необхідно потрібна органічна влада леґального монарха, все одно яке буде ім’я її: гетьманська, княжа, королівська, чи цісарська”. Осип Назарук, “Галичина й Велика Україна” (Львів: Накладом “Нової Зорі”, 1936), стор. 155.

282

Із своїх історичних романів (які він називав “повістями”), Назарук після повороту з еміґрації встиг видати один: “Роксоляна - жінка халіфа й падишаха Сулеймана Великого, Завойовника і Законодавця” (Львів: Накладом “Нової Зорі”, 1930). Згідно з авторською довідкою (стор. 302), роман був написаний у 1918-26 рр. у різних місцях та у значних відступах часу, а перероблений у Львові в 1927-29 рр. Другий роман, “Проти орд Джінґісхана”, що над ним Назарук працював одночасно з “Роксоля-ною”, так і не появився друком.

283

Слова Липинського, цитовані в листі Назарука, ч. 136 (14 січня 1928), стор. 435.

284

Слова Липинського, цитовані в листі Назарука, ч. 136 (14 січня 1928), стор. 435.

285

Слова Липинського, цитовані в листі Назарука, ч. 136 (14 січня 1928), стор. 435.

286

На підставі публіцистичних писань Назарука з 1930-их рр., можна ствердити, що в них нема ні сліду “утодовости” супроти Польщі, якщо це поняття розуміти в сенсі національного капітулянтства. Навпаки, Назарук сміливо й послідовно, наскільки це було можливе в тодішніх цензурних умовинах, викривав гноблення українців польською владою та критикував шовінізм польського суспільства. З цієї точки погляду особливо показна книжка (анонімна, але безсумнівно Назарукового авторства), “Програма винародовлення українців і білорусинів у Польщі” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1937). Назарук провіщав полякам національну катастрофу, що прийде як заслужена кара за знущання над братнім українським народом: “... пів світа буде йти на сусідку нашу [Польщу] і перейде по ній рухомий полоз так, як перейшов тепер по землях до Збруча. А се, що тепер переживаєте, се хвиля перед бурею...” “Венеція” (Львів: Бібл. УНО, 1934), стор. 105. “Може слідуюче покоління [поляків] пригадає собі платність векселя, виставленого його батьками під написом: Za naszą і waszą wolność”. “Вражіння з Волині” (Львів: Видавництво “Нова Зоря”, 1938), стор. 73. Наведені уривки підтверджують нашу тезу, що побоювання Липинського щодо “угодовости” Назарука були безпідставні. На підставі публіцистичних писань Назарука з 1930-их рр., можна ствердити, що в них нема ні сліду “утодовости” супроти Польщі, якщо це поняття розуміти в сенсі національного капітулянтства. Навпаки, Назарук сміливо й послідовно, наскільки це було можливе в тодішніх цензурних умовинах, викривав гноблення українців польською владою та критикував шовінізм польського суспільства. З цієї точки погляду особливо показна книжка (анонімна, але безсумнівно Назарукового авторства), “Програма винародовлення українців і білорусинів у Польщі” (Львів: Бібліотека УНО [Української Народньої Обнови], 1937). Назарук провіщав полякам національну катастрофу, що прийде як заслужена кара за знущання над братнім українським народом: “... пів світа буде йти на сусідку нашу [Польщу] і перейде по ній рухомий полоз так, як перейшов тепер по землях до Збруча. А се, що тепер переживаєте, се хвиля перед бурею...” “Венеція” (Львів: Бібл. УНО, 1934), стор. 105. “Може слідуюче покоління [поляків] пригадає собі платність векселя, виставленого його батьками під написом: Za naszą і waszą wolność”. “Вражіння з Волині” (Львів: Видавництво “Нова Зоря”, 1938), стор. 73. Наведені уривки підтверджують нашу тезу, що побоювання Липинського щодо “угодовости” Назарука були безпідставні.

287

Звіт від 8 травня 1918 німецького посланника в Києві Мумма імперському канцлерові Гертлінґові. “Die deutsche Okkupation der Ukraine. Geheimdokumente” (Strassbourg: Editions Prométée, 1937), стор. 136.

288

Назарук, “Галичина й Велика Україна”, стор. 55.

289

“S. Tomashivsky is, along with V. Lypynsky, the founder of Ukrainian statehood historiography”. Olexander Ohloblyn, “Ukrainian Historiography, 1917-1956”. “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.”, vol. V-VI (New York, 1957), p. 381.

290

У “Хліборобській Україні” Томашівський надрукував дві статті: дуже прихильну рецензію на Липинського, “Історія і політика, кілька думок з приводу книжки В. Липинського “Україна на переломі””, зб. V-VI (1921), стор. 165-70, і статтю “Влада і культура”, зб. VII-VIII (1922-1923), стор. 303-11.

291

С. Томашівський, “Про ідеї, героїв і політику” (Львів: Накладом автора, 1929), стор. 129. Про відносини між Томашівським і Грушевським, див. Любомир Винар, “Михайло Грушевський як голова Наукового Товариства ім. Шевченка”, “Український історик” (Нью-Йорк - Мюнхен), рік VI, ч. 1-3 (21-23), 1969, стор. 5-46; Ю. Ґерич, “До біографії М. Грушевського”, “Український Історик”, рік IX, ч. 1-2 (33-34), 1972, стор. 66-84.

292

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 102, 108-9, 119.

293

Ч. 136 (14 січня 1928), стор. 434; ч. 142 (13 лютого 1928), стор. 457.

294

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 грудня 1925 (АСЕДІЛ).

295

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

296

Лист В. Липинського до О. Назарука від 18 січня 1928 (АСЕДІЛ).

297

Текст умови між О. Назаруком і С. Томашівським від 25 лютого 1928 (АСЕДІЛ).

298

Осип Назарук, “Томашівський як публіцист”, зб. “С. Томашівський: Історик, політик, публіцист” (Львів: Накладом Організаційного Комітету УКНП [Української Католицької Народної Партії] без року [1931]), стор. 39-46.

299

Ч. 142 (13 лютого 1928), стор. 454.

300

Ці концепції зформувалися в Томашівського ще в роки Першої світової війни, якщо не раніше. Див. його німецька стаття, “Die weltpolitische Bedeutung Galiziens” (München: F. Bruckmann A. G., 1915) і брошура “Церковний бік української справи” (Відень: Накладом “Союза Визволення України”, 1916).

301

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ).

302

Невисланий лист В. Липинського до О. Назарука з кінця лютого (?) 1928 (АСЕДІЛ).

303

Ч. 144 (б березня 1928), стор. 461.

304

Ч. 144 (б березня 1928), стор. 461.

305

Лист В. Липинського до О. Назарука від 8 березня 1928 (АСЕДІЛ).

306

Про свою розмову з Миколою Кочубеєм (не називаючи його по імені й не торкаючися делікатної справи грошової субсидії для “Нової Зорі”) Томашівський згодом написав у книжці “Про ідеї, героїв і політику” (стор. 125). Ця інформація покривається з тим, що про перебіг цієї розмови знаємо з листа Назарука до Липинського. З другого боку, сам Кочубей і два інші активні члени гетьманського центру в Берліні, Сергій Шемет і Олександер Скоропис-Йолтуховський, у своїх листах рішуче заперечили версію Томашівського щодо мнимої оферти Кочубея (АСВДІЛ). Таким чином, питання залишається остаточно невиясненим.

307

Ч. 145 (18 квітня 1928), стор. 465.

308

Зміст невисланого листа Назарука до Липинського та розмови Назарука з А. Монтрезором і І. Гладиловичем можемо відтворити на підставі записки Липинського “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930” (АСЕДІЛ) і документу, “Протокол, списаний у Львові дня 11 жовтня 1929 р”. Див. Додатки, ч. IV.

309

Вячеслав Липинський, ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”, “Діло”, чч. 157, 158, 159 (18, 19, 20 липня), 1929.

310

“Нова Зоря”, ч. 58 (11 серпня), 1929. Свого “Відкритого листа до пана Вячеслава Липинського”, з новими просторими “Додатками” та “ґльосами”, Томашівський передрукував у книжці, “Про ідеї, героїв і політику” (Львів: Накладом автора, 1929).

311

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 345-46.

312

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 345-46., стор. 349.

313

“Листи Дмитра Дорошенка до Вячеслава Липинського”, стор. 345-46., стор. 357.

314

С. Томашівський, “Десять літ українського питання в Польщі” (Львів: Накладом автора, 1929).

315

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).

316

“Протокол, списаний у Львові дня 11 жовтня 1929 р.” підписаний О. Назаруком, Л. Сідлецьким, А. Монтрезором, Р. Гайдуком. Див. Додатки, ч. IV.

317

Лист А. Монтрезора і Л. Сідлецького до В. Липинського від 22 жовтня 1929. Див. Додатки, ч. V.

318

В. Липинський, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.” (АСЕДІЛ).

319

Лист адміністрації “Нової Зорі” до М. Ципріяновича від 17 січня 1930 (АСЕДІЛ).

320

Лист В. Липинського до О. Назарука від 19 січня 1930 (АСЕДІЛ).

321

Лист В. Липинського до О. Назарука від 19 січня 1930 (АСЕДІЛ).

322

Лист В. Липинського до О. Назарука від 19 січня 1930 (АСЕДІЛ).

323

АСЕДІЛ.

324

Статті В. Залозецького були нам недоступні. Їх критичну оцінку знаходимо в С. Томашівського, “Про ідеї, героїв і політику”, стор. 117-20 і ін.

325

О. Назарук, “Герці “європейських” українців на американській прерії”, “Нова Зоря”, ч. 8 (2 лютого) 1930. У даній статті Назарук намагається відмежувати Липинського (якого не називає по імені) від Залозецького. Він каже, що не вірить, щоб “один визначний гетьманець” і взагалі провідні кола гетьманського руху, як “люди лицарського походження”, могли одобрювати “глупо-неморальний напад” Залозецького.

326

Вячеслав Липинський, “Проти невідповідних метод у публіцистиці”, “Діло”, ч. 33 (12 лютого) 1930.

327

Ч. 147 (12 лютого 1930), стор. 467.

328

Цит. лист, стор. 470.

329

Цит. лист, стор. 468.

330

Цит. лист, стор. 469, прим. 3.

331

Цит. лист, стор. 471. Не маючи тексту ухвали Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, не знаємо напевно, чи нею виключено Назарука з УСХД, але вважаємо це за дуже ймовірне.

332

Вячеслав Липинський, “Розкол серед гетьманців”, “Діло”, чч. 216, 217, 219, 220, 223, 224 (30 вересня - 9 жовтня) 1930.

333

“Гамаксойка” - заголовок однієї із статтей, що ввійшли до книжки “Ерема кай аноніма” (Львів, 1936). “Гамаксойками” (“домами на возах”) називали античні письменники бродячі племена на землях нинішньої України. Назарук ужив цього слова, як символу, щоб схарактеризувати хаотичний тогочасний стан української політики. Назарук взагалі любувався у придумуванні незвичайних заголовків для своїх статтей-трактатів. Ось кілька прикладів: “Про пурану пітьми, пристрасти й дурноти” (пурани - гіндуські священні писання); “Рибалка Панас Круть: огні поганського націоналізму”; “Антонів огонь”; Гоги й магоги”; “Про Книгу Голубину” ; “Поцілуї сатани” тощо.

334

Осип Назарук, “Галичина й Велика Україна” (Львів, 1936).

335

Поруч з індексом “Нової Зорі” можна б ще тільки згадати “Літопис українського життя в Канаді” Ольги Войценко, 4 тт. (Вінніпеґ: “Тризуб”, 1961-69), що становить хронологічне зведення інформацій і виписок із вінніпезької газети “Український Голос”. Але ця праця має інший характер і призначення, ніж нормальний індекс.

336

“С. Томашівський - Історик, політик, публіцист”.

337

Цит. твір, стор. 45.

338

А. Ч., “Вячеслав Липинський (5.IV.1882 - 14.VI.1931)”, “Нова Зоря”, ч. 45 (21 червня) 1931. Див. Додатки, ч. VI.

339

Осип Назарук, “Панахида по Липинськім”, “Нова Зоря”, ч. 46 (22 червня) 1939; Див. Додатки, ч. VII.

340

Див. Додатки, ч. VI.

341

Див. Додатки, ч. VII.

342

Ч. 14 (17 грудня) 1923, стор. 44.

343

Jonn A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 1939-1945 (New York, Columbia University Press, 1955), pp. XI + 322. Друге, поширене видання книги появилося в 1963 році.

344

Щоб уникнути цієї плутанини, а також додержуючись української політичної термінології, в цій українській версії моєї статті я обмежуватиму поняття націоналізму його партійним, оунівським значенням. Там, де в англійському оригінальному тексті мовилося про націоналізм у широкому розумінні, я вживатиму слів “самостійництво”, “визвольний рух”, “змагання до незалежности” тощо. Первісна термінологія збережена тільки в цитатах з книги Армстронґа.

345

Бюрократична партійна верхівка УРСР стала за тему спеціяльної пізнішої монографії Армстронґа: The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus (New York, Praeger, 1959).

346

Автор виправив це занедбання у другому виданні своєї книги, яке включає новий, додатковий розділ - “Після війни”, що переважно присвячений українському підпільному рухові в 1945-50 роках. Не без інтересу буде процитувати авторову заключну думку: “Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії, дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опору проти комуністичного панування” (стор. 300).

347

Писано в 1966 році.

348

Для історика суспільної думки небезінтересною є подробиця, що згадані три великі економічні райони, що їх тепер зформовано на території Української РСР, приблизно покриваються з трьома автономними областями-“стейтами”, що їх зформування в 1884 р. пропонував М. Драгоманов у своєму конституційному проекті перебудови Російської імперії на федералістичних основах: Лівобережжя, Правобережжя, Степова Україна.

349

Як приклад наявного серйозного занедбання в українському підрадянському культурному процесі згадаймо про справу перекладів з світових літератур. Дещо в цьому напрямі, очевидно, робиться. Мені доводилося мати в руках високоцінні з мистецького погляду, нові переклади з Арістофана, Данте, Ґете, Словацького... Але такі речі появляються на Радянській Україні тільки спорадично та малими накладами, вони напевно не мають масового розповсюдження. Не видно, щоб на Україні провадилася систематична видавнича політика в області перекладної літератури, аналогічна до тієї, що як-не-як провадиться в області публікації української клясики. Інтеліґентний загал, що не володіє західними мовами та не має доступу до закордонної книги, ознайомлюється з світовими літературами, давніми та сучасними, переважно тільки крізь призму російських перекладів. Існує пекуча потреба в тому, щоб на Україні постало спеціяльне видавництво, що випускало б світову клясику у зразкових перекладах і масовим тиражем. У Росії це важливе культурницьке завдання почесно виконувало в 1930-х роках, включно з найчорнішими днями єжовщини, ленінградське видавництво “Академія”. Можна б вказати на ряд інших подібних прогалин в українському культурному процесі. Правда, хтось міг би сказати, що ці недостачі спричинені свідомими настановами режиму, так що тут українці нічого не можуть змінити. Нема сумніву, що загальна політика режиму спрямована на те, щоб знизити рівень українського культурного життя та по змозі звузити його річище, як вступ для майбутнього “злиття націй”. Але цим не можна пояснювати, чи пак виправдувати, всіх українських недотягнень. Бо досвід показує, що режим, зокрема у своїй сучасній “ліберальній” фазі, інколи йде на поступки, коли зустрічається з сильними вимогами з боку громадськости. Можливо, що ми, які ці речі спостерігаємо з далекого закордоння, помиляємося, але часами постає в нас враження, що такі чи інші прогалини в українському підрадянському культурному процесі спричинені не тим, що в даних конкретних справах існує пряме “вето” Кремлю, але тому, що за дані справи нема кому на Україні постояти... Ми не сміємо забувати, що елементи провінційности, епігонства, вульґарної “просвітянщини” існували в дореволюційній українській духовості й вони теж помітні на еміґрації. І треба собі здавати справу, що власне цей рідний примітивізм є головним українським союзником Москви, навіть коли він, як це часто бачимо на еміґрації, виступає в гурапатріотичних шатах. Бо в зударі з таким підступним противником, як російська комуністична система, може виграти тільки таке українство, що озброєне “зміїною мудрістю” та вигостреним інтелектом. Власне такої інтелектуальної рафінованости (в англійській мові на це існує вислів “софістикація”) часто бракувало в українських визвольних рухах.

350

Николай Бердяев, “Русская идея” (Париж, 1946); Georges Plekhanov, Introduction à l’histoire sociale de la Russie (Paris, 1926); це переклад вступної частини “Истории русской общественной мысли”, 3 тт. (Москва, 1914-16).

351

Wilhelm Röpke, Die deutsche Frage (Erlenbach - Zürich, 1946).

352

Див. Андрей Дикий, Неизвращенная история Украини-Руси, 2 гг. (Нью-Йорк, 1960-61).

353

Говорячи про прояви української суспільної патології, не можна не згадати одного недавнього епізоду. Якщо серед українських еміґраційних учених є взагалі хто небудь, кого світова наукова опінія визнає за авторитет у російських проблемах, то ним є Дмитро Чижевський. Зокрема його праця “Гегель у Росії” (Париж, 1939) здобула собі славу клясичної. Чижевський видав нещодавно у відомому німецькому видавництві Ровольта синтетичний нарис духової історії Росії, що його, до речі, вже атакували в радянських публікаціях як “очорненнл Росії” (Dmitrij Tschizewskij, Russische Geistesgeschichte, 2 гг. Гамбург, 1969, 1961). В науці нема беззастережних авторитетів і компетентний критик, можливо, міг би щось закинути книжці Чижевського. Але справа в тому, хто критикує й якими арґументами. Філядельфійський журнал “Київ” не посоромився помістити “рецензію” п. Косаренка-Косаревича, повну хуліганських нападів проти особи Чижевського: вся “рецензія” написана методою, яку я, при іншій нагоді, назвав “методою патріотичної інсинуації”. Не доводиться, очевидно, мати претенсій до п. Косаренка, який не винен, що Бог зробив його таким, яким він є. Але можна мати претенсії до редакторів, які друкують його безвідповідальну писанину, та до суспільства, що не вміє пп. Косаренків-Косаревичів поставити на належне місце, ані не вміє оцінити й пошанувати людей великого формату, якщо такі між нами трапляються. Інколи можна мати враження, що добра частина суспільства почувала б себе краще, коли б між нами взагалі не було людей формату Чижевського, й відітхнула б з полегшенням, коли б їх удалося перегнати у російський табір або якимось іншим способом “виключити з нації”; тоді своєю присутністю вони бодай не кололи б в очі заздрісних пігмеїв.

354

Див. Ігор Костецький, Мій Юрій Клен та Про Пабльо Неруду та те, що навколо. Сучасність, чч. 7 і 11, 1966.

355

Іван Дзюба, Інтернаціоналізм чи русифікація? (Мюнхен, Сучасність, 1968, стор. 260), Підкреслення мое. - І. Л.-Р.

356

Щоб не бути голослівним, хочу навести бодай один, дуже типовий приклад. Це журнал Ukrainian Quarterly, що його вже чверть століття видає Український Конгресовий Комітет Америки (УККА). Колись можна було сподіватися, що він виконуватиме функцію органу поважної наукової інформації про Україну, але він таким не став. Журнал не редагований на належному рівні і через це не користується повагою в американських фахових колах.

357

Михайло Добрянський, редакційна передмова до збірника Документи і матеріяли до сучасної ситуації в Українській Національній Раді (Мюнхен, 1969, стор. 8).

358

Роман Купчинський, До тих, що “стоять на сторожі”, Нові напрями, журнал Нью-Йоркської української студентської громади, ч. 2-3, 1970, стор. 6.

359

Текст “Засад співпраці” поміщений у щоденнику Свобода, число від 7 березня 1969. Стаття Д. Богачевського “Чи правильний шлях?” у цій же газеті, число від 27 березня 1969. - Уже після написання цього абзацу я довідався, що “Засади співпраці” були спочатку пропоновані на загальних зборах НТША, але президія й учасники зборів їх не схвалили. Щойно згодом сама управа НТША ухвалила їх від власного імени. Відносини в цій організації характеризує те, що загал членства не зареаґував на цей недемократичний крок управи НТША.

360

Число від 30 січня 1969 р.

361

Див. Slavic Review, vol. 28, no. 3 (September 1969), pp. 503-504.

362

George P. Fedotov, The Russian Religions Mind: Kievan Christianity (New York, Harper Torchbooks, 1960), p. 380.

363

M. I. Марченко, Українська історіографія (Київ, Видавництво Київського університету, 1959), стор. 62.

364

Відрадне явище в культурному житті радянської України останнього часу - зростання зацікавлення духовою спадщиною 17-18 ст. Згідно з повідомленнями, готу-ються до друку нові видання козацьких літописів та інших літературних пам’ятників тієї доби. Ведуться досліди над збереженими в рукописах курсами філософії, що їх читали в Києво-Могилянській академії. Ці зусилля - крок у напрямі до відновлення континуїтету в нашій обламаній та фраґментарній культурній традиції.

365

Яскравий приклад цього - погромницьке ставлення до найбільшого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова. Головний націоналістичний “експерт” у цій справі Михайло Мухин договорився до того, що назвав Драгоманова “законним спадкоємцем Петра I”! (М. Мухин, Драгоманов без маски, Львів, 1934, стор. 56). Постійне цькування пам’яті Драгоманова викликало нарешті протест з боку Євгена Маланюка: “Прийшов час на цілком об’єктивну оцінку літературної спадщини Драгоманова, цілої спадщини, серед якої варто спинитися на праці Историческая Польша и великорусская демократия (Є. Маланюк, Книга спостережень; Торонто, 1962, стор. 110). Це сказано ультраобережно, та ще й сховано у примітку до статті, написаної з іншого приводу. Автор, очевидно, побоявся прямо виступити проти партійної догми. Все ж нотка протесту в наведеній статті незаперечна. Будьмо вдячні покійному Маланюкові й за це!

366

Я користувався третім виданням Націоналізму (Лондон - Торонто, Українська Видавнича Спілка, 1966). Для пізнання ідейної еволюції Донцова було б цікаво простежити, наскільки це останнє видання, “справлене автором”, відрізняється від першого 1926 року. Я не мав змоги цього дослідити.

367

C. G. Jung, Psychologische Typen. Neunte, revidierte Auflage (Zurich und Stuttgart, Rasher Verlag, 1960), 527 f.

368

Вячеслав Липинськйй, Листи до Братів-Хліборобів (Відень, 1926), стор. XVIII.

369

Див. Володимир Січинський, Чужинці про Україну. 2 вид. (Прага, Культурно-наукове видавництво УНО, 1942), стор. 146.

370

Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1959; циклостилеве видання), стор. 155-156.

371

Б. Крупницький, Історіознавчі проблеми історії України, стор. 203.

372

Особливо варто згадати два грунтовні дослідження: Bilinsky Y. The Second Soviet Republic: The Ukraine After World War II. - New Brunswick, N.J., 1964; Lewytzkyj B. Die Sowjetukraine 1944-1963. - Koln, Berlin, 1964. Однак обидві роботи вийшли надто рано, щоб містити інформацію про недавній інтелектуальний фермент в Україні, який набрав сили від середини 1960-х років.

373

У рецензії на збірник статей, надрукованих у зв’язку з 50-ою річницею Жовтневої революції (The News York Times Book Review. - 1967. - 5 November), Гю Сітон-Вотсон зауважив, що “огляд Радянського Союзу, який від самого початку виключає 46% радянських підданих, не можна визнати задовільним... Основні неросійські нації й далі живуть на компактних територіях, на яких вони жили протягом століть, і мають високорозвинуті національні культури, цілком відмінні від російської”. Сліпоту багатьох американських учених до національних проблем СРСР, на погляд Сітона-Вотсона, можна пояснити тією обставиною, що “Сполучені Штати розвинулися як плавильний казан різних етнічних елементів”. Американці схильні проектувати цю концепцію “плавильного казана” на колишню Російську імперію та СРСР.

374

Цю тезу неспростовно довів російський емігрант, історик громадянської війни генерал Головін у книжці: Головин Н. Н. “Российская контрреволюция в 1917-1918 гт.: В 4 т. - Б. м., 1937: “У кожному випадку, коли більшовизм зазнавав поразки, це було на грунті “націоналізму”. Це сталося у всіх частинах, які відокремилися від Росії” (Т. 1. - С. 121). Непохитна вірність керівників білих армій програмі “єдиної і неподільної Росії” відчужила неросійські нації і навіть донських козаків та сибіряків, які хоч і були етнічними росіянами, але змагали до регіональної автономії.

375

Рябошапко Г. Українська РСР - суверенна держава // Радянське право. - 1966. - N 12. - С. 15, 17.

376

Сказане про американські штати стосується й канадських провінцій, за винятком Квебеку. Квебек є особливим випадком: це єдиний у Північній Америці приклад, коли проблема політичного федералізму поєднується з національною проблемою в етно-культурному сенсі.

377

Практичні наслідки програми “злиття національностей” найкраще можна побачити на прикладі включених до складу Російської РФСР районів компактного поселення українців. Приміром, у Кубанській станиці Платніровській “тепер, як показують дослідження, не лише новоприбулі, але й усі місцеві жителі називають себе росіянами, тоді як 1926 р. у станиці, за даними всесоюзного перепису, було 83,5% українців і лише 13,4% росіян”. Див.: Кубанские станицы / Ред. К. В. Чистов. -Москва, 1967. - С. 29. Число українців зменшилося за час між переписом 1926 р. і 1959 р. у південній зоні Центрально-Чорноземного району з 1.633.000 чол. до 262.000 чол., а на Північному Кавказі з 3.126.000 чол. до 370.000. Див.: Кубійович В. Національний склад населення УРСР за переписом 1970 // Сучасність. - 1971. - N 9. - С. 77. Українське населення Російської федерації позбавлене українських шкіл, усіх можливостей задовольняти культурні потреби рідною мовою і, піддане сильному адміністративному тискові, зазнає русифікації, а це може призвести до того, що українська нація втратить близь-ко чверті загальної етнічної території. У радянських джерелах, таких, як цитована книжка “Кубанские станицы”, ці процеси розхвалюються як “прогресивний, інтернаціональний напрям”. Можна не сумніватися, що якби дозволили обставини, режим радо застосував би такий “інтернаціоналізм” до всього українського народу.

378

Основні проблеми розвитку дореволюційної України розглянуті в есе “Роля України у новітній історії” (див. перший том цього видання).

379

Досі немає повної історії України радянської доби, але варто звернутися до таких робіт: Manning C.A. Ukraine Under the Soviets. - New York, 1953; Dmytryshyn B. Moscow and the Ukraine, 1918-1953. - New York, 1956; Sullivant R.S. Soviet Politics and the Ukraine, 1917-1957. - New York, 1962. Достовірну інформацію подають історичні розділи книжки: Ukraine: A Concise Encyclopaedia / Ed. V. Kubijovyč. - Toronto, 1963-1971. Для розуміння культурної ситуації 1920 - початку 1930-х років не можна обійтися без книжки.: Luckyj G.S.N. literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934. - New York, 1956. “Національні ухили” в КП(б)У у перші роки радянського правління найкраще описані у недавній статті: Radziejowski J. Kwestia narodowa w partii komunistycznej na Ukrainie radzieckiej // Przegląd historyczny. - 1971. - N 3. - S. 477-497.

380

Див.: Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine: A Study of the Decade of Mass Terror (1929-1939). - Munich, 1960.

381

Цит. матеріали В. Холубничого у кн.: Ukraine: A Concise Encyclopaedia. - Vol. 1. -P. 822. Подібні результати одержав Д. Г. Далрімпл. Див.: Dalrymple D.C. The Soviet Famine of 1932-1934 // Soviet Studies. - 1964. - N 3. - P. 250-284.

382

Kleist P. Zwischen Hitler und Stalin. - Bonn, 1950. - S. 229.

383

“Заява Молотова [німецькому послу Вернерові фон дер Шуленбургу у зв’язку з наміром Радянського Союзу анексувати Буковину 1940 р.] відбиває реальне побоювання, яке стояло за багатьма радянськими зовнішньополітичними акціями декількох останніх років; у будь-якій можливій війні Україна буде ахіллесовою п’ятою Радянського Союзу... Починаючи з часів доповіді Сталіна на XVIII з’їзді партії все вказувало на те, що українську справу радянське керівництво вважало критичним елементом у разі будь-якої внутрішньої небезпеки всередині невіддільних частин Радянського Союзу” (Ułam AB. Expansion and Coexistence: The History of Soviet Foreign Policy, 1917-1967. - New York - Washington, 1968. - P. 299-300). Посол екзильного польського уряду в СРСР повідомляв 3 січня 1942 р.: “Під час прощальної телефонної розмови [сер Стаффорд] Кріпс згадав, що Сталін передчував великий успіх, вірив, що німці будуть розбиті і над усе був занепокоєний тим, щоб навіть на цій стадії Росія забезпечила собі кордони стратегічно надійні і такі, що гарантуватимуть знищення українського руху”. Цит. за: Kot S. Conversations with the Kremlin and Dispatches from Russia. - London, 1963. - P. 175.

384

Волинь раніше належала до царської Росії, а Закарпаття (відоме також як Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Карпатська Україна) - до угорської половини Габсбурзької імперії. Перед першою світовою війною ці регіони були відсталі, й український національний рух не мав там міцних позицій. Поступ національного руху на цих територіях можна проілюструвати тим фактом, що у 1938-1939 роках на Закарпатті виникла автономна українська адміністрація, а Волинь під час німецької окупації стала базою патріотичних антинацистських і антирадянських партизанських сил - Української Повстанської Армії.

385

Переконливий доказ цього твердження дають події зими 1918-1919 та весни 1919 р. Це був критичний момент у війні між Радянською Росією й Українською Народною Республікою. Найкращою українською військовою силою була Українська Галицька Армія, яка в цю хаотичну добу вирізнялася зразковою дисципліною і непіддатливістю більшовицькій пропаганді. Схоже, втручання цієї сили в російсько-українську війну вирішило б справу на користь української незалежності, але УГА була зв’язана необхідністю боронити Західну Україну від вторгнення поляків.

386

Уперше це сталося в другій половині XVII ст., у період, який відомий в українській історії як Руїна. Боротьба Москви й Польщі за панування над Україною призвела до громадянських воєн між промосковською і пропольською козацькими фракціями. Ця трагічна ситуація повторилася у 1919-1920-х роках. Усі українські патріоти хотіли бачити свою країну незалежною й об’єднаною. Але як тільки ця мета перестала бути здійсненною, вони розділилися поміж собою з приводу того, кому треба поступитися - Росії чи Польщі. Голова держави в Наддніпрянській Україні, Симон Петлюра, який був повний рішучості вести війну проти Радянської Росії за будь-яку ціну, вступив у союз з поляками, заявивши про свою незаінтересованість долею Галичини. Але ця відмова від їхньої рідної землі була неприйнятною для західних українців, для яких традиційно головним ворогом була Польща. Тому Українська Галицька Армія перейшла спочатку до Денікіна, а пізніше до більшовиків. Як в XVII, так і в XX ст. кінцевим результатом був поділ України між Росією і Польщею.

387

Dmowski R. Niemcy, Rosia і kwestya polska. - Lwów, 1908; франц. переклад: La Question polonaise. - Paris, 1908. Аналіз поглядів Дмовського див.: Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. - Paryż, 1953. - T. 1. - S. 211-213.

388

Свідчення про зв’язки між українськими культурними групами Чехо-Словаччини й інтелектуальним ферментом у Радянській Україні були зібрані Г. Годнеттом і П. Й. Потічним у кн.: The Ukraine and the Czechoslovak Crisis. - Canberra, 1970.

389

Toynbee A. J. A Study of History. - London, New York, 1954. - Vol. 9. - P. 551.

390

Бібліографічний покажчик документів і творів українських дисидентів, а також досліджень західних учених на цю тему див: Nonconformity and Dissent in the Ukrainian SSR, 1965-1976: An Annotated Bibliography / Comp. by G. Liber and A. Mostovych. - Cambridge, Mass., 1978. Дві англомовні антології українських дисидентських документів і літератури див.: The Chornovil Papers. - New York-Toronto - London, 1968; Ferment in the Ukraine / Ed. M. Browne. - New York - Washington, 1971. Ці три публікації не включають недавніх виявів українського дисидентства.

391

Лисяк-Рудницький І. Україна в еволюції радянської системи // Між історією й політикою. - Мюнхен, 1973. - С. 303 (див. с. 307-317 цього тому).

392

Dzyuba [Dsiuba] I. Internationalism or Russification?: A Study in the Soviet Nationalities Problem. - London, 1968.

393

Рецензію Дж. А. Армстронга на книгу Дзюби див: Slavic Review. - 1969. - Vol. 28. - N 3. (September). - P. 504.

394

Зречення Дзюби було надруковане в газ.: Літературна Україна. - 1973. - 9 листопада.

395

Why Capitulate?: Ivan Dziuba’s Trauma // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - 1977. - Vol. 2. - N 2. - P. 54-61.

396

Pelenski J. Shelest and His Period in Soviet Ukraine (1963-1972): A Revival of Controlled Ukrainian Autonomism // Ukraine in the Seventies / Ed. P. J. Potichnyj. - Oakville, Ont., 1975. - P. 283-305.

397

Твори В. Мороза доступні у двох паралельних англійських виданнях: Boomerang: The Works of Valentyn Moroz / Ed. by Y. Bihun. - Baltimore, Paris and Toronto, 1974; Report from the Beria Reserve / Ed. and transl. by J. Kolasky. - Toronto, 1974.

398

Із післямови Л. Плюща до французького видання праці Дзюби “Intemationalisme or Russification?” (Montreal - Paris, 1980). Цитату взято з української версії: Трагедія Івана Дзюби // Діалог. - 1977. - N 1 - С. 56.

399

Див. витяги з листів Вячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, Ірини Калинець, Зиновія Антонюка у статті: The Valentyn Moroz Saga: A Conspiracy of Silence // Student. - 1980. - N 61. - P. 11.

400

“Український вісник” був передрукований видавництвом “Смолоскип” у кількох томах у 1971-1975 роках. Англійською мовою вийшли 6-й випуск: Dissent in Ukraine: The Ukrainian Herald. - Issue 6 / Transl. and ed. by L. Jones and B. Yasen. - Baltimore - Toronto, 1977; останній, подвійний випуск: Ethnocide of Ukrainians in the USSR: The Ukrainian Herald. - Issue 7-8 / Transl. and ed. by O. Saciuk and B. Yasen. - Baltimore - Paris - Toronto, 1979.

401

The Human Rights Movement in Ukraine: Documents of the Ukrainian Helsinki Group, 1976-1980 / Ed. by L. Verba and B. Yaeen. - Baltimore - Washington - Toronto, 1980.

402

Шумук Д. За східнім обрієм. - Париж - Балтімор, 1974. - С. 423-424.

403

“Декларація Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінських угод” (9 листоп. 1976 р.) надрукована у кн: The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 19-22.

404

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 160. Див. також недавній документ “Деколонізація СРСР - єдиний гарант миру в усьому світі”, датований січнем 1980 р., надрукований у кн.: Documents of the Ukrainians Patriotic Movement. 1980 [додаток до]: Herald of Repression in Ukraine. - New York, 1980. - N 7. - P. 3-8.

405

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 48-49.

406

The Ukrainian Herald. - Issue 7-8. - P. 47.

407

“Деколонізація CPCP...” у кн.: Documents of Ukrainian Patriotic Movement. - P. 7.

408

Ця концепція з особливою силою виражена у “Маніфесті українського руху за права людини 1977” (The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 117-136), що його від імені Української Гельсінської групи написав Олесь Бердник.

409

Plyushch L. History’s Carnival: A Dissident’s Autobiography. - New York - London, 1977 (див. особливо c. 377); Ю. Бадзьо. Відкритий лист до Президії Верховної Ради УРСР та Центрального Комітету КПРС. - Нью-Йорк, 1980.

410

Chernenko A. The Birth of a New Spiritual Awareness // Canadian Slavonic Papers. - 1974. - Vol. 16. - N 1. - P. 73-88.

411

Руденко M. Прозріння. - Торонто - Балтимор, 1978. Див. статтю-рецензію О. Черненко в журн.: Canadian Slavonic Papers. - 1980. - Vol. 22. - N 2. - P. 309-311.

412

Бадзьо Ю. Відкритий лист... - С. 24-25.

413

Decolonization of the USSR // Documents of the Ukrainian Patriotic Movement. - P. 6.

414

Інтелектуальні хиби українських дисидентів розглянув І.-П. Химка у статті: Leonid Plyushch: The Ukrainian Marxist Resurgent // Journal of Ukrainian Studies. - 1980. - N 2. - P. 61-79.

415

Руденко M. Економічні монологи. - Нью-Йорк і Мюнхен, 1978.

416

Krawchenko В. Social Mobilization and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (неопублікований рукопис).

417

Біографічні дані про всіх членів Української Гельсінської групи можна знайти в кн.: The Human Rights Movement in Ukraine. - P. 261-265.

418

Workers Against the Gulag: The New Opposition in the Soviet Union / Eld. by V. Haynes and O. Semyonova. - London, 1979.

419

Лист Погиби був передрукований у жури: Український робітник (Нью-Йорк, Мюнхен), - 1981. - N 1. Він також з’явився у декількох українських газетах на Заході та англійською мовою в: The Ukrainian Weekly (Jersey City). - 1981. - 7 June.