Iсторичнi есе. Том 2

ОКРЕСЛЕННЯ ТЕМИ

Розглядаючи розвиток українських політичних ідей, маю намір обмежитися новітньою добою, тобто XIX і XX ст. Такі хронологічні межі диктує структура самого об’єкта дослідження. Суспільна думка та політичні ідеології домодерного періоду істотно відрізнялися від тих, що панували в минулому й цьому століттях, і їх вивчення вимагало б іншого методологічного підходу. Досить кількох прикладів. Політична свідомість на Україні в середні віки (Київська Русь і Галицько-Волинське князівство) виражалася передусім у релігійно-духовних і династичних відносинах. Політична свідомість в українській козацькій державі XVII і XVIII ст. була “станово” обмежена і виявлялась у захисті прав і свобод козацької верстви; до того ж релігійні та династичні елементи надалі відігравали важливу роль.

На відміну від раніших часів, українські політичні ідеї XIX і XX ст. розвивалися в соціальному середовищі, у якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався традиційний сільський спосіб життя і на зміну йому поставало масове індустріальне суспільство. Панівними напрямами української суспільної думки за останніх півтора століття були націоналізм, демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і фашизм. Усі ці напрями є типово “новітніми” ідеологіями, характерними і для інших європейських народів, однак на Україні вони набули специфічної форми. Особливий характер новітньої української суспільно-політичної думки великою мірою визначали умови життя народу під чужоземним пануванням і його боротьба за своє самоутвердження як нації. Ця особливість стає ще виразнішою, коли порівняємо розвиток української та російської ідеологій. Україна зазнавала впливу таких російських інтелектуальних і політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво і марксизм, але в українському середовищі вони набули своєрідного характеру. Однак Україна черпала ідеологічну наснагу не тільки в Росії чи через неї. Важливими були й польський та австро-німецький впливи, а рівно ж - канали безпосередніх інтелектуальних контактів із Заходом, а також певні суто місцеві явища.

Проте спочатку зробимо кілька коротких зауважень щодо стану вивчення історії новітньої української політичної та суспільної думки. Що стосується історії суспільної думки, то цю тему ще майже не опрацьовано, вона - неораний переліг. Їй не присвячено жодної помітної наукової праці. Що ж до історії політичної думки, то есе Юліана Охримовича “Розвиток української національно-політичної думки” (Львів, 1922) є лише начерк, хоч і блискучий; до того ж він завершується 1870-ми роками. Інші праці з історії української літератури, історіографії та філософії, такі, як прекрасне дослідження Дмитра Чижевського “Нариси з історії філософії на Україні” (Прага, 1931), мають загальний характер і тільки почасти стосуються нашої теми. Основоположне значення мають першоджерела -твори українських соціологів і публіцистів, а також програми й заяви політичних партій та рухів. Однак досі не видано збірників праць таких видатних представників української політичної думки, як Михайло Драгоманов і Вячеслав Липинський, тому дослідник змушений шукати першодруків, не завжди легкодоступних. За невеликими винятками, майже неопубліковані також документи, що стосуються ідеології й діяльності українських партій та інших політичних організацій.

Такий незадовільний стан справ є наслідком несприятливих умов. До першої світової війни, з історичного погляду, XIX ст. було ще сучасністю і тому не надавалося до безстороннього наукового дослідження. За царату потрібна була обережність, щоб уникнути втручання влади Багатонадійним видавався початок вивчення історії суспільних рухів і думки в радянській Україні у 1920-ті роки, але наступ сталінізму ті паростки знищив. Після тридцятилітньої перерви дослідження в цій сфері були в УРСР нещодавно відновлені, хоч у скромних масштабах і дуже несміливо. Вийшли збірники праць, наприклад “З історії філософської думки на Україні” та “З історії економічної думки на Україні”. Однак більшість статей не відзначається високою якістю. Особливо прикрий той факт, що, за невеликими винятками, Академія наук та інші наукові установи УРСР майже не друкують оригінальних праць українських суспільних мислителів, філософів, істориків, економістів з-перед 1917 р., навіть тих, що мали офіційні ярлики “революціонерів-демократів” та “прогресивних”. Таким самим був підхід до документів, що стосувалися історії політичних рухів. У цьому плані вражає відмінність між Росією і Україною. Наприклад, праці дореволюційних немарксистських російських істориків Соловйова та Ключевського перевидано масовими тиражами; російські наукові інституції без будь-яких докорів сумління друкують мемуари царських державних діячів, таких, як Валуєв чи Вітте, не кажучи вже про численні видання документів і дослідницьких праць про революційні рухи в Росії XIX ст. Складається враження, що комуністичний режим не сприяє науковим дослідженням, які могли б посилити в українському суспільстві свідомість інтелектуального зв’язку з минулим.

Маємо певні підстави вважати, що цінні недруковані матеріали з дореволюційної історії політичних рухів і суспільної думки в Україні й досі сховані в радянських архівах. За царату, особливо до 1905 р., через несприятливі умови багато трактатів, памфлетів, меморандумів, сатиричних віршів розповсюджувалися тільки в рукописах, так і не потрапивши до друку. Плекаймо надію, що колись такі матеріали стануть доступними, й історія новітньої української суспільної думки постане в новому світлі - як розвиток ідей, більш тяглий, всебічний і послідовний, аніж це видається тепер.

ЧОТИРИКОМПОНЕНТНА СТРУКТУРА

Розвиток новітньої української суспільно-політичної думки не можна правильно зрозуміти, якщо розглядати його як просту лінійну послідовність. Цієї помилки часто припускалися українські автори, які, чітко пов’язуючи себе з певним напрямом або школою, подавали її як провідну, заперечуючи обгрунтованість і законність інших напрямів в інтелектуальній історії нації.

Така упередженість передусім виявляється в тому, як різні автори підходять до історії української революції 1917-1921 років. Для однієї групи авторів єдиним правдивим виявом волі українського народу була Українська Народна Республіка, тобто влада, що її представляли по черзі Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. За іншою інтерпретацією “справжня” українська держава існувала лише під час Гетьманату 1918 р., очоленого Павлом Скоропадським. Існує ще й третя школа, для якої єдиним законним виразником інтересів українських трудящих мас, робітників і селян, був уряд радянської України. Кожна з трьох шкіл намагається монополізувати історію української революції (принаймні в позитивному та конструктивному плані), водночас галасливо ганячи суперників. Неадекватність таких однобоких підходів очевидна: історія української революції - це сумарна дія сил, що діяли серед українського народу в ті роки. Це зауваження треба розглядати також у широкому контексті історії новітньої української суспільно-політичної думки.

Основне евристичне припущення цієї праці таке. Розвиток новітньої української суспільної думки треба розуміти не як єдиний потік, а радше як процес, що охоплює кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов’язаних і взаємозалежних, напрямів. Сумлінний дослідник зобов’язаний, не зважаючи на свої симпатії, не віддавати перевагу якомусь одному напрямові, а намагатись осмислити всі, беручи до уваги позитивний внесок і хиби кожного.

Запропонований підхід можна проілюструвати прикладами з історії інших країн. Від XVII ст. у політичній думці Англії панували такі протилежні течії, як кавалери та круглоголові, торі та віги, консерватори та ліберали й, нарешті, консерватори та лейбористи. У німецькій історії XVIII-XIX ст. виявляємо протистояння католицької Австрії і протестантської Пруссії, кожна з яких заявляла, що представляє “справжню” Німеччину. У Франції XIX ст. паралельними напрямами були легітимізм, орлеанство, бонапартизм, республіканство та соціалізм, жоден з яких не можна вважати за більш французький, ніж інші.

У новітній українській суспільно-політичній думці можемо виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. Перші два неподільно панували до першої світової війни, а два останні виникли після революції. Ці чотири напрями можна класифікувати двома способами: з одного боку, народництво й комунізм як “ліві”, а консерватизм та інтегральний націоналізм - як “праві”; з другого боку, народництво й консерватизм пов’язує те, що обидві ці течії плюралістичні, тоді як комунізм та інтегральний націоналізм поділяють тоталітарний світогляд. Це показано нижче на схемі.

Запропонований чотирикомпонентний поділ може правити за “орієнтувальну карту” для того, хто не хоче заблукати у лабіринті політичних рухів і шкіл суспільної думки на Україні. Цей поділ, однак, умовний, бо кожний із чотирьох основних напрямів обіймає -або у хронологічній послідовності, або одночасно - кілька партій, фракцій і груп, а також різноманітні відтінки поглядів. Українське політичне життя часто було обтяжене схильністю до надмірної фракційності, проте це більше стосується середньо-східної України, ніж Західної, бо царський уряд, принаймні до 1905 р., не давав українському народові можливості для вільного громадянського самовираження, яка існувала за конституційної влади в Австрії. Внаслідок цього політичний рух на підросійській Україні був загнаний у підпілля і складався лише з маленьких неформальних гуртків та окремих політичних групок, між якими часто не було контактів. Тим більше це стосується радянських часів, коли, навіть у порівняно ліберальні 1920-ті роки., політичні ідеї, що не збігалися з загальноприйнятими, можна було висловити тільки натяками й езоповою мовою - у поезії, прозі, літературній критиці, наукових працях.

Уже те, що український народ жив у різних державах (Російській та Австро-Угорській імперіях - до першої світової війни і в СРСР, Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині - у міжвоєнний період), послужило причиною формування політичних організацій на регіональних засадах, залежно від специфічних умов кожної держави. Однак - і на цьому треба наголосити - всі чотири напрями політичної думки були всеукраїнськими за характером, охоплювали, з різним ступенем інтенсивності, всі території. Наприклад, визначні представники народництва Драгоманов і Грушевський, які походили з середньо-східної України, мали вирішальний вплив на розвиток Галичини. Існує помилкова думка, буцімто інтегральний націоналізм був властивий тільки західноукраїнським землям. Очевидно, що ця концепція, яка викристалізувалася у 1920-1930-ті роки, не могла проникнути на радянську Україну відкрито. Однак головний ідеолог інтегрального націоналізму Дмитро Донцов був емігрантом зі Східної України, і серед провідних діячів цього руху також бачимо кількох вихідців зі сходу.

Завершуючи методологічні зауваги, зізнаюся, що я не дотримуюся марксистської теорії, яка розглядає політичні ідеології як безпосереднє відображення економічних інтересів класів. Неважко, наприклад, приписати консерватизм дворянам-власникам, а комунізм - промисловому робітничому класові, але така інтерпретація була б надто спрощеною. У радянській ідеологічній літературі часто натрапляємо на термін “буржуазний націоналізм”, та це радше форма образливої лайки, а не повновартісна категорія. Український інтегральний націоналізм, хоч би як ми його розглядали, не є ідеологічною надбудовою (здебільшого неіснуючої) національної буржуазії. Ясна річ, соціальні та політичні ідеї не виникають з нічого, а розвиваються у конкретному соціальному середовищі. Однак відносини між напрямами думки, з одного боку, і соціальними класами та економічними групами, з другого, надзвичайно складні; хоча до певної міри й зумовлені соціальним оточенням, ідеології мають також свою, незалежну динаміку. Ключову роль у формуванні й розвитку політичних ідей на Україні, як і в інших модерних східноєвропейських націях, відігравала інтелігенція -особлива соціальна верства, контури якої не збігаються з межами економічних класів. Тому часто до протилежних шкіл політичної філософії належали представники інтелігенції, соціальне походження й умови життя яких часто були цілком подібними.

Перейдемо тепер до окремого обговорення всіх чотирьох згаданих напрямів. Обсяг дослідження дає змогу охарактеризувати їх тільки дуже стисло.

НАРОДНИЦТВО

Новітні демократичні суспільно-політичні ідеї виникли на Україні в 1820-их роках - слідом за декабристським рухом. З погляду еволюції української думки доречно назвати Товариство об’єднаних слов’ян, програма якого поєднувала непримиренну ворожість до кріпацтва з ідеєю демократичної панслов’янської федерації.

Демократична народницька течія досягла зрілості з появою в 1846-1847 роках Кирило-Мефодіївського братства, київського гуртка молодих інтелігентів. Головним теоретиком цього товариства був Микола Костомаров (1817-1885), обдарований історик, який згодом започаткував народницьку школу української історіографії. З братством був пов’язаний і Тарас Шевченко (1814-1861), поетичний геній якого зробив його найвпливовішою постаттю в інтелектуальному житті новітньої України.

Новим елементом в ідеології Кирило-Мефодіївського братства, порівняно з його попередниками-декабристами, був український націоналізм. Появу цього елемента викликало українське культурне відродження перших десятиліть XIX ст., пов’язане здебільшого з Харківським університетом. Де відродження, хоча й не мало політичного спрямування, розбудило і захоплення “народом”, і свідомість української етнокультурної самобутності. Програма Кирило-Мефодіївського братства, що становила синтез романтичного націоналізму з радикальними суспільно-політичними ідеями декабристського руху, була сповнена духу палкої християнської віри. Основою національного відродження своєї країни кириломефодіївці вважали визволення селянських мас; їхньою метою була незалежна українська республіка у федерації слов’янських народів і новий суспільний устрій, оснований на християнських засадах свободи, справедливості й рівності. Світогляд Кирило-Мефодіївського братства містив таку інтерпретацію історії, в якій демократичні традиції України (втілені в козацтві) вигідно відрізнялися від аристократизму Польщі й самодержавства Московщини-Росії.

Принципи Кирило-Мефодіївського братства визначили ідеологічне спрямування українського національного руху другої половини XIX - початку XX ст. Від 1860-х років до 1905 р. організаційний рух спирався на мережу “громад” - напівконспіративних гуртків ліберально-народницької інтелігенції. Керівником руху громад був Володимир Антонович (1834-1908), видатний історик, засновник київської історичної школи. Починаючи з 1860-х років, народництво поширилося на Галичину, де його прихильників називали народовцями.

Видатним українським політичним мислителем другої половини XIX ст. був Михайло Драгоманов (1841-1895). Від кириломефодіївців він різнився послідовно позитивістським і секулярним філософським світоглядом. Драгоманов, що зазнав великого впливу Прудона, був соціалістом немарксистського напряму, близьким до західного еволюційного соціалізму. Він опрацював грунтовні пропозиції щодо конституційної реорганізації Росії на засадах федералізму з твердими гарантіями особистих громадянських прав та самоврядування для регіонів і національностей. Драгоманов сподівався забезпечити національні інтереси України шляхом федералізації двох держав - Росії й Австро-Угорщини.

Перші українські політичні партії виникли в Галичині у 1890-х роках. Основними були націонал-демократи і радикали. Перша партія являла собою широку коаліцію, платформа якої містила гасла демократичного націоналізму та соціальних реформ. Друга, заснована під безпосереднім впливом Драгоманова, була партією аграрних соціалістів і войовничих антиклерикалів. Визначним представником демократичної думки в Галичині був Іван Франко (1856-1916). Людина енциклопедичних знань, Франко прославився як поет, прозаїк, історик, літературознавець, критик, блискучий публіцист. Один із засновників радикальної партії, від поступово відійшов від федералістської концепції свого вчителя Драгоманова і став одним із перших речників ідеї повністю незалежної української демократичної держави.

На середньо-східній Україні перші політичні партії стали з’являтися тільки на зламі століть, особливо після революції 1905 р., однак вони залишалися нестійкими. Провідними угрупованнями були соціал-демократи, соціалісти-революціонери та радикал-демократи, які в 1917 р. стали називатися соціалістами-федералістами. Усі вони належали до широкого демократично-народницького напрямку; це також стосується українських соціал-демократів, хоча вони офіційно прийняли марксизм. Найвидатнішим інтелектуалом того покоління був Михайло Грушевський (1856-1934), учень Антоновича, останній і найбільший український історик народницької школи, відомий також як організатор наукових досліджень і політичний публіцист. Спочатку Грушевський був пов’язаний із радикал-демократами, але поволі перемістився вліво і під час революції приєднався до соціалістів-революціонерів. Іншою вартою згадки постаттю був Микола Порш (1877-1944), теоретик соціал-демократів, який, уміло користуючись економічними аргументами, відстоював ідеал української автономії.

У політичній думці всіх частин демократично-народницького руху можна виділити два виразні складники: прагнення до громадянської та національної свободи, а також прагнення до соціальної справедливості. Із цих компонентів другий, мабуть, був більше виражений, аніж перший. Турбота про соціально-економічні інтереси знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього цього напряму. З другого боку, наполягання Драгоманова на важливості відповідної й добре спланованої структури демократичних інституцій не залишило тривкого сліду. Волелюбство в українському народництві було щире, але воно мало переважно негативний зміст - полум’яної ненависті до гніту царського самодержавства. Розуміння “правил гри” в ефективно діючій демократичній системі та обмежень, що їх неодмінно передбачає представницьке правління, залишилося недорозвиненим.

Кульмінації демократично-народницька течія досягла у 1917 р. Революційний парламент України, Центральна Рада, був прямим спадкоємцем тієї лінії розвитку, яку започаткувало Кирило-Мефодіївське братство. Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, першим президентом якої став Грушевський. Після проміжного періоду - консервативного уряду в 1918 р., т. зв. Гетьманату, Українську Народну Республіку наприкінці того самого року відновлено. Тепер її очолила колективна Директорія, головою якої був Володимир Винниченко (1880-1951), соціал-демократ, знаний як прозаїк і драматург. Його заступив Симон Петлюра (1879-1926), колишній журналіст соціал-демократичного напряму. Ім’я Петлюри пов’язане в історії зі збройною боротьбою 1919-1920 років за збереження незалежної демократичної української держави.

Міжвоєнний період був часом занепаду українських демократичних сил. Їх придушено на Радянській Україні, хоча у 1920-х роках інтелігенція демократично-народницького світогляду далі відігравала помітну роль у культурному житті країни. На Західній Україні, яка була захоплена Польщею, традиційні демократичні партії залишалися офіційними речниками українства аж до початку другої світової війни. Але піднесення спочатку комунізму, а потім інтегрального націоналізму дуже послабило їхні позиції. Занепад української демократії був почасти наслідком її вини за поразку української незалежної держави у 1917-1921 роках, а почасти наслідком загальної кризи європейської демократичної системи і встановлення лівих і правих тоталітарних режимів.

КОНСЕРВАТИЗМ

Першим виявом новітньої української консевартивної думки була “Історія Русів” (тут “руси” - це українці, спадкоємці Київської Русі) - анонімний історико-політичний трактат, написаний близько 1800 р. Ця праця у формі історичної розповіді, оздобленої елементами белетристики, формулювала концепцію українського “історичного легітимізм”: за Переяславською угодою (1654) українська нація добровільно прийняла зверхність російського царя з гарантією повного самоврядування; Росія багато разів ламала угоду, однак це не послабило настійної вимоги України відновити її конституційні права, які автор ототожнює з традиційними свободами і привілеями. “Історія Русів” широко розповсюджувалась у рукописах, була дуже популярна й мала великий вплив на українську історичну та політичну думку. Цей вплив можна простежити в програмних документах Кирило-Мефодіївського братства й у творах Шевченка. “Історія Русів” відображала спосіб мислення значної частини лівобережного дворянства - нащадків козацької старшини. Мрії про відновлення автономної козацької держави зберігалися в цих колах десь до середини століття.

У другій половині XIX ст. українські землевласники, схильні до консерватизму, знайшли поле для докладання своїх зусиль в інституціях земського місцевого самоврядування; вони також підтримували фінансово українську культуру і мали контакти з поміркованими елементами руху громад. Проте консервативні сили не спромоглися протиставити провідному демократично-народницькому напрямові свою цілісну політичну програму. Історичний легітимізм і концепція “державних прав”, що базувалася на Переяславському договорі, застаріли, і не було ніякої нової ідеї, яка могла б замінити їх. Мабуть, цю неспроможність можна пояснити династичною відданістю царському престолові, яка не стояла на заваді територіальному патріотизмові українського дворянства, але позбавляла його політичне мислення національного стрижня.

Винятком на тлі інтелектуальної безплідності тогочасного консерватизму був Пантелеймон Куліш (1819-1897), блискучий і багатогранний письменник. Колишній кириломефодіївець, Куліш поступово перейшов на праві позиції, і з них критикував товаришів своєї юності - Шевченка та Костомарова. Куліш був чутливим на слабкі місця народницької ідеології: наївне захоплення селянином, виправдання руйнівних і реакційних народніх повстань, а також упередженість до провідної верстви, конче потрібної для культурного та політичного життя кожного цивілізованого суспільства. Однак він не міг запропонувати конструктивної альтернативи народництву, а різкий і непривабливий стиль полеміки тільки сприяв його ізоляції.

Цікаву спробу відродити історико-юридичну програму “Історії Русів” зробив на зламі століть харківський адвокат Микола Міхновський (1873-1924). У брошурі “Самостійна Україна” (1900) він закликав співвітчизників розпочати боротьбу за відновлення “Переяславської конституції”. Але його звернення не мало широкого резонансу, оскільки народництво ставило природні права, які базуються на етнічному націоналізмі, понад історичні права й законницькі аргументи.

У Галичині, де головною національною інституцією виступала греко-католицька церква, консерватизм мав сильніші позиції, ніж на середньо-східній Україні. Греко-католицьке духовенство становило напівспадковий прошарок, схожий способом життя на дрібних дворян. Політичний дебют галицьких українців відбувся під час революції 1848-1849 років. У той час їх очолювало здебільшого духовенство, і його політика була прогабсбурзькою та соціально поміркованою. У другій половині століття виразниками консервативного напряму виступали т. зв. старі русини, або русофіли. Піднесення народництва і модерного українського націоналізму потроху звели вагу старорусинської фракції нанівець. Але поміркованіші представники народовців також мали консервативну барву. Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів{15}, провідну українську партію Галичини, організовану в 1890-х роках. Галицький консерватизм був не стільки свідомо обдуманою філософією, скільки способом мислення, що могло сполучатися з демократичними принципами. Його вияви - відданість правовим парламентським методам політичної боротьби, твереза поміркованість та інстинктивна повага до законної влади. Галицька консервативна ментальність виявилась у роки революції та боротьби за національну незалежність. Західні області Української Народної Республіки в 1918-1919 роках офіційно дотримувалися тих самих демократично-народницьких принципів, що й наддніпрянська Українська Народна Республіка, але насправді уряд Західної України проводив помірковану політику, уникав екстремістських соціальних експериментів і щиро поважав закон та порядок.

Найвищим виявом консервативного напряму на середньо-східній Україні був уряд гетьмана Павла Скоропадського в 1918 р. Гетьманат, без сумніву, завдячував своє існування німецькій окупації, проте він мав також підтримку невдоволених радикалізмом Центральної Ради консервативних та поміркованих верств українського суспільства. Треба врахувати те, що після падіння російської монархії консервативні елементи на Україні звільнилися від своїх вірнопідданчих обов’язків щодо династії Романових і тепер могли спрямувати свою лояльність на Українську Державу, яка заявляла, що відроджує традиційний козацький політичний устрій XVII-XVIII ст. Після відступу німецької армії нове піднесення демократично-народницьких сил легко повалило гетьманський уряд, проте консерватизм принаймні утвердив своє місце у спектрі українських політичних течій.

Однією з несподіванок у недавній історії України був раптовий розквіт консервативної думки у міжвоєнний період. Такий розвиток ідей проходив на західноукраїнських землях поза межами СРСР і серед української діаспори в Західній Європі та Північній Америці. Він значною мірою зумовлений впливом Вячеслава Липинського (1882-1931), який належав до польської шляхти на Правобережній Україні й уже в юному віці ідентифікував себе з українською національною справою. У своїх історичних працях (деякі з них друкувалися перед війною) Липинський запропонував зовсім нову інтерпретацію української історії. Народницькі історики від Костомарова до Грушевського розглядали велике антипольське повстання середини XVII ст. під проводом гетьмана Богдана Хмельницького як стихійний виступ мас. Липинський, навпаки, наголошував на внескові вищих класів, руської шляхти польсько-литовської Речі Посполитої, які забезпечили козаків освіченим і політично зрілим софістикованим керівництвом і трактував революцію Хмельницького як процес, метою якого було створити українську козацьку державу. Досвід революції 1917 р. і поразка справи української незалежності перетворили Липинського на соціолога та політичного мислителя. Його соціологічна концепція, хоч загалом оригінальна, у певних аспектах схожа на теорії Вільфредо Парето і Гаетано Моска, однак основи його філософії близькі до положень Берка і Токвіля. Липинський обстоював незмінність функцій еліти в кожному організованому суспільстві, тим більше у кожній державі. Він вірив, що здоровий соціальний розвиток потребує рівноваги між силами змін і стабільності, свободи і влади. Він бачив майбутню незалежну Україну як конституційну монархію з диференційованою класовою структурою на чолі з верствою заможних хліборобів. Хоча деякі ідеї Липинського були явно анахронічними (наприклад, підтримка політичних претензій родини Скоропадських), багато його глибоких зауважень треба розглядати як тривкий внесок у збагачення української політичної та соціальної думки. Липинський був центральною постаттю серед видатних інтелектуалів, які заслуговують персональної згадки: історики Дмитро Дорошенко (1882-1951), Степан Томашівський (1875-1930) та Василь Кучабскьий (1895-1945), всі вони були ще й активними публіцистами, а також Осип Назарук (1883-1940), мабуть, найблискучіший український політичний журналіст міжвоєнного часу.

Отже, можемо констатувати парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямів української політичної думки саме консерватизм, найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття.{16}

КОМУНІЗМ

Радянській історіографії, незважаючи на величезні зусилля, не вдалося знайти в українського комунізму дореволюційних коренів. Певна річ, більшовицькі групи існували на Україні й до 1917 р., але вони поповнювали свій членський склад з міських етнічних меншостей - росіян і зрусифікованих євреїв. Нечисленні етнічно українські більшовики стояли зовсім осторонь від національно-визвольного руху країни. Неможливо назвати жодного більшовика, який би до 1917 зробив хоча б найменший внесок в українську літературу, науку чи суспільну думку.

Український комунізм є паростком - хоча цей факт гаряче заперечує радянська історична наука - національної революції 1917 р. Саме сила і масовість українського визвольного руху змусили Леніна й керівництво Комуністичної партії звернути увагу на українські національні прагнення. Перший радянський уряд в Україні, т. зв. Народний Секретаріат, створено у грудні 1917 р. як противагу Центральній Раді. Дуже сумнівно, чи з’явилась би колись Українська Радянська Соціалістична Республіка, якби не було незалежної демократичної Української Народної Республіки.

Більшовики українського походження, однак, не залишилися обійденими національним відродженням рідної країни. Зберігаючи відданість партії та ідеології марксизму-ленінізму, вони також почали усвідомлювати себе українцями. Місцеві більшовицькі групи на Україні були об’єднані в єдину організацію в 1918 р., хоча Комуністична партія (більшовиків) України (КП(б)У) залишалася регіональним відгалуженням російської партії, цілком підпорядкованим центральному керівництву в Москві. Національний елемент у КП(б)У зміцнів, коли до неї влилися деякі колишні українські соціал-демократи та українські соціалісти-революціонери крайнього лівого флангу демократично-народницького напряму, які в ході революції порвали зі своїми матірними партіями. Таким чином старі більшовики українського походження, національна свідомість яких активізувалася, а також колишні соціал-демократи й есери, що стали комуністами, поступово надали КП(б)У виразнішого місцевого характеру, якого їй спочатку бракувало. Втім, чисельно українці серед членів КП(б)У аж до 1920-х років залишалися в меншості.

Комунізм - єдиний з чотирьох основних напрямів української політичної думки, який може заявити про свій успіх. Врешті, сьогодні існує Українська Радянська Соціалістична Республіка, тоді як Українська Народна Республіка Грушевського і Петлюри й Українська Держава гетьмана Скоропадського впали за доволі короткий час. Але такий явний комуністичний тріумф має один дуже сумнівний аспект: він завдячує передовсім військовій інтервенції радянської Росії. Щодо цього існує принципова різниця між українським і російським комунізмом. У Росії більшовики були законними спадкоємцями революційних традицій своєї нації, і вони захопили й утримали владу власними силами. А на Україні, навпаки, комуністичний режим не мав глибокого коріння у місцевих традиціях, і його годі було встановити без “братньої допомоги” російської Червоної армії. Таким чином, українські комуністи ніколи не були господарями у власному домі, і їм випала невдячна роль посередників між рідним народом і зверхниками у Москві.

А все ж 1920-ті роки засвідчили значний зріст українського комунізму. Молодше покоління інтелігенції в Українській РСР відчувало, що традиційний народницько-демократичний світогляд застарів і став провінційним. Комуністична ідеологія вабила їх своїм динамізмом, науковими, як їм видавалося, засадами, світовими перспективами. Силою обставин українським комуністам випало боронити національні та державні інтереси своєї батьківщини. У той час Радянська Україна ще мала певну автономію, передусім у питаннях освіти й культури, і можна було перебувати у добрій вірі щодо реальності побудови української соціалістичної нації. Вражали досягнення в культурі - літературі, науці, мистецтві - за десятиліття від 1923 до 1933 р. Культурницьку працю виконувала переважно непартійна інтелігенція, вихована ще в старих демократичних традиціях, але цей процес офіційно підтримували українські комуністи. Досягнення, яке саме їм треба зарахувати, - це українізація міського життя. Дореволюційний український рух був ідеологічно й організаційно спрямований на сільську місцевість, тимчасом як міста скидалися на чужорідні анклави. Тепер, уперше в новітній історії, українська культура набула міського характеру, а міста поступово стали більше українськими за мовою і загальним укладом життя.

Доказом життєздатності українського комунізму в 1920-х було те, що він міг поповнювати своє членство і поза межами СРСР, де за його спиною не стояла могутня держава. Комуністичні та прорадянські симпатії були дуже відчутні серед українців у Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, емігрантів у країнах Західної Європи, українських поселенців у Сполучених Штатах і Канаді. Прихильність до комунізму, попри звичні невдоволення економічного характеру, була до певної міри виявом патріотичних почуттів: позитивні національні досягнення в Українській РСР вигідно вирізнялися на тлі гніту та приниження, яких зазнавали українці в інших країнах, особливо під гнітючим шовіністичним польським пануванням у Галичині та на Волині. Поширення прорадянських симпатій також відображало кризу традиційного демократично-народницького світогляду. Прикметно, що деякі колишні провідні діячі Української Народної Республіки, такі, як Грушевський і Винниченко, заявили про свою прихильність до радянської системи; перший навіть повернувся до УРСР.

Але розвиток радянської України неминуче мусив зіткнутися з московським централізмом. Порушення державних і національно-культурних прав УРСР - прав, національно гарантованих партійною програмою і радянським законом, - викликали реакцію деяких українських комуністів. Таким було походження т. зв. націоналістичних ухилів у КП(б)У, які часто виникали у 1920-х роках. Сам факт, що були комуністи, які хотіли боронити права своєї нації аж до конфлікту з Москвою, доводив, що комунізм став українською політичною течією{17}, а не просто знаряддям російського імперіалізму, як часто твердили українці-антикомуністи. Водночас такі ухили відображали трагічну дилему українських комуністів - важко було поєднати дві несумісні лояльності: відданість, з одного боку, партії, яка вимагає повного підпорядкування, а з другого - своїй нації.

Основна праця українського націонал-комунізму - трактат Сергія Мазлаха й Василя Шахрая “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” (1919). Ця праця містила гостру критику двозначної політики більшовиків стосовно України і завершувалася програмою побудови незалежної української радянської республіки, що вступає в союз з радянською Росією та іншими соціалістичними державами на засадах справжньої рівності, та створення окремої української комуністичної партії, пов’язаної з російською партією лише через Комуністичний Інтернаціонал. Серед багатьох націоналістичних ухилів у КП(б)У найцікавішою з інтелектуального погляду була, мабуть, справа Миколи Хвильового. Хвильовий (1893-1933), відомий комуністичний прозаїк і есеїст, перетворився з улюбленця режиму на його гострого критика. Наділена харизматичними рисами особистість, що мала великий вплив на молодь та інтелігенцію, Хвильовий проповідував переорієнтацію культури радянської України на Захід, геть від Росії. Націоналістичні ухили в Українській РСР мали відгук і серед українських комуністів в інших країнах. Якийсь час більшість Центрального комітету підпільної Комуністичної партії Західної України була на боці національної опозиції в КП(б)У.

Крах українського комунізму настав у 1930-х роках. Сталін усунув по суті всіх членів старого складу керівництва КП(б)У. Чистка зачепила не лише тих, кого раніше вважали ухильниками, але й тих, що колись повністю підтримували офіційну лінію партії. Однією з перших жертв став доведений до самогубства Микола Скрипник (1872-1933), переконаний ленініст, який протягом багатьох років був авторитетним провідником політики партії у національних питаннях. Сталінський терор, штучно вимушений голод 1933 р., відновлення курсу на русифікацію в Українській РСР завдали нищівного удару українському комунізмові. Переконливим показником розпаду комунізму як власне української течії був швидкий і безповоротний занепад прорадянських симпатій серед українців поза межами СРСР. Напередодні вибуху другої світової війни комуністичний рух у Галичині й на Волині повністю втратив своє значення, зберігши деякий вплив тільки на Закарпатті (у Чехо-Словаччині), у краї найбільш відсталому у національному розвитку серед українських земель.

ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Передусім треба з’ясувати питання семантики. В англійській мові термін “націоналізм” вживається на позначення будь-якого свідомого прагнення до національного самовираження. У такому широкому розумінні про українських патріотів усіх ідеологічних відтінків: демократів, консерваторів і навіть “націонал-комуністів” - можна говорити як про націоналістів. Однак в українській політичній термінології цьому слову звичайно надають особливого, фанатичного відтінку, розуміючи його як палку войовничу й виняткову відданість своїй нації. Щоб уникнути термінологічної плутанини і чітко розмежувати широке та вузьке розуміння слова “націоналізм”, у другому випадку надалі вживатиметься термін “інтегральний націоналізм”.

Націоналістична течія зародилася у 1920-х роках як реакція на поразку змагань за самостійність України. Ядро цього руху склали ветерани української армії, насамперед молоді офіцери, котрі не змирилися з фактом поразки і вирішили продовжити збройну боротьбу за національне визволення революційними, підпільними засобами. Для цього вони вже у 1920 р. створили таємну Українську військову організацію (УВО), командантом якої став полковник Євген Коновалець (1891-1938). Спочатку УВО мислилася як непартійна організація і об’єднувала людей різних політичних переконань.

Друге джерело інтегрального націоналізму треба шукати в колах молодої інтелігенції, переважно студентів, у Львові, Празі та Відні, де в 1920-х роках були великі українські громади. У цих грушах гаряче сперечалися про причини недавнього падіння української державності. Керівників Української Народної Республіки звинувачували у “м’якості” та в тому, що гуманітарними й космополітичними ідеями вони нібито відвернули енергію народу від найвищої мети - національної незалежності. Щоб виправити хиби своїх народницьких попередників, націоналісти закликали плекати “новий дух” безкомпромісної войовничості та рішучого утвердження примату національних інтересів.

Публіцистом, який мав вирішальний вплив на формування ідеології українського інтегрального націоналізму, був Дмитро Донцов (1883-1973). Він народився на Наддніпрянській Україні, вчився у Петербурзі, а згодом поселився у Львові, де став редактором впливового місячника “Літературно-науковий вістник”. У трактаті “Націоналізм” (1926), у числених статтях та памфлетах Донцов, блискучий полеміст, обстоював філософію “національного волюнтаризму”, частково запозичену в Ніцше. Передусім Донцов несе відповідальність за те, що ідеологія українського інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнтаристського характеру. Особливою рисою позиції Донцова була його незмінна відраза до Росії, не тільки до царської або радянської держави, а й до російського народу і його культури (треба зазначити, що для західних українців, серед яких працював Донцов, першим національним ворогом була не Росія, з якою вони мали досить невеликий досвід відносин, а Польща). Донцов одразу розпочав кампанію проти прорадянських симпатій, поширених тоді у Галичині та на Волині. Подальший трагічний розвиток подій у радянській Україні лише підтвердив передбачення Донцова, а отже, зміцнив його авторитет. Донцов також багато працював у галузі літературної критики, до чого справді мав хист. Він згуртував навколо свого журналу відомих поетів і прозаїків, котрі помітно вплинули на розвиток новітньої української літератури.

Ідеологічні націоналістичні групи та УВО, з яких поступово вийшли ті члени, що мали інші політичні переконання, зближувалися між собою. Вони об’єдналися на Першому конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні 1929 р. На конгресі створено Організацію українських націоналістів (ОУН), провідником якої проголошено Коновальця. ОУН мала поєднати функції “підпільної армії”, яка бореться з іноземними правителями України, і політичного руху, фактично партії (хоча цього слова уникали), що прагне до панівної ролі в українському суспільстві.

Згідно з програмою ОУН, найвищу мету - національну незалежність - належало здобути революційними засобами. Українські маси слід було тримати у стані постійного неспокою, щоб не допустити до закріплення влади “окупантів”. Ланцюг актів терору, вияви громадянської непокори, місцеві сутички та повстання мали перерости невдовзі у велику пожежу, з якої народиться самостійна українська держава. Націоналісти з презирством відкидали будь-яке пристосування політики України до реального стану справ, яке викривали як ганебний опортунізм і зраду національних ідеалів. Вони принципово відмовлялися співпрацювати з усіма іншими українськими партіями і політичними рухами, які, за їхніми словами, були уражені опортунізмом. ОУН бачила майбутню незалежну Україну як диктаторську однопартійну державу. Націоналісти не дуже переймалися соціальними й економічними питаннями, лише дуже загально, висловлюючись за “національну солідарність”, тобто за суспільний лад, у якому боротьба між класами та групами з різними економічними інтересами неухильно згасала б. Було декілька причин, чому інтегральний націоналізм відкидав демократію: переконаність у тому, що насамперед демократія відповідальна за падіння української держави у 1917-1921 роках; обурення політикою західних демократичних держав, що відмовлялися визнати і підтримати українську націю; прагнення наслідувати успіх російських більшовиків і диктаторського режиму Пілсудського в Польщі; а також розуміння, що жорстокості й цинізмові цих іноземних гнобителів можна протистояти лише такими ж безоглядними, безжалісними засобами.

Хоч український інтегральний націоналізм виріс на місцевому грунті, він, безсумнівно, брав собі за зразок тогочасні фашистські рухи й режими на Заході. Така орієнтація посилювалася через тогочасну міжнародну політику. Оскільки багато українців, не лише інтегральні націоналісти, відчували нестерпність тодішньої міжнародної системи, вони звертали погляд, певна річ, на ті держави, від яких можна було чекати перегляду та скасування Версальської системи. Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу заробити політичний капітал на прагненні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві. Нехтуючи застережливі голоси небагатьох далекоглядних публіцистів, українці, загалом, недооцінювали небезпеку, яку становила для їхнього народу фашистська Німеччина. Вони покладалися на той факт, що німецькі й українські етнічні ареали не перетинаються, і були впевнені, що під час великого європейського зудару Німеччина з огляду на власні інтереси, муситиме підтримати українські вимоги, як це було в часи Берестейського договору.

Десятиліття від 1929 до 1939 року стало періодом швидкого поширення інтегрально-націоналістичного руху. Штаб ОУН перебував за кордоном, але основним полем діяльності були етнічні українські землі в Польщі. Згідно з доктриною націоналістів, революційна боротьба мала вестися проти всіх “окупантів” водночас, але фактично терористична діяльність ОУН спрямовувалася тільки проти Польщі. Антиросійська позиція націоналістів у той час виражалася в принагідних замахах на радянських дипломатів та в запеклій боротьбі проти будь-якого вияву комуністичних симпатій серед українців поза межами СРСР. Націоналісти змогли привернути на свій бік велику частину революційно настроєного елементу серед населення Галичини та Волині, на який раніше мала вплив Комуністична партія Західної України. Особливим успіхом ОУН було те, що вона здобула тверду підтримку серед молоді. Інтегральний націоналізм мав характер молодіжного руху, й антагонізм між ОУН і традиційними демократичними партіями набув психологічного виміру конфлікту поколінь. Хоча старі партії залишили за собою роль офіційного виразника інтересів української меншості в Польщі та керівництво “легальними” громадськими організаціями (кооперативи, освітні заклади), які дозволяв польський уряд, їхні позиції дедалі більше послаблювало націоналістичне підпілля.

Піднесення інтегрального націоналізму треба розглядати на історичному тлі 1930-х років. Для українського народу це був справді трагічний період: час сталінських чисток і масових убивств в Українській РСР та посилення шовінізму й гніту польських правителів на Західній Україні. За таких умов націоналістичний рух виступав утіленням палкого бажання українського народу вижити. Ореол героїзму і самопожертви, що його мала ОУН, вабив тисячі молодих ідеалістів - чоловіків і жінок. Ні млява опозиція старіших демократичних партій, ні репресивні заходи польської адміністрації не були спроможні зупинити цю хвилю. Прогалини в лавах організації, спричинені арештами, легко заповнювали нові члени. У польських тюрмах і концентраційних таборах зелена молодь перетворювалась на незламних професійних революціонерів - категорію людей, раніше не відому в Західній Україні. У ті роки в Галичині та на Волині побутував вислів, що “тюрма - це український університет”. Але за таке перетворення доводилося дорого платити - людським життям, зламаними долями. Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у русі, з часом ставало дедалі очевиднішим, що український інтегральний націоналізм уражений серйозною внутрішньою хворобою. Це призвело до притуплення моральної чутливості, що проявилося у застосуванні фізичного та морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, її опора на “міф”, а не на знання, завадили відчути реальність об’єктивно, а отже, зробити раціональні й відповідальні висновки. Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас знизив рівень його громадянської зрілості.{18}

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Роки другої світової війни стали періодом і найбільшого піднесення, і кризи інтегрального націоналізму. Захоплення Радянським Союзом галицько-волинських земель восени 1939 р. призвело до занепаду українських демократичних партій у тому регіоні, тоді як нелегальна ОУН змогла зберегти свою підпільну структуру. До того ж націоналісти здобули майже монопольну перевагу серед численних українських емігрантів у Німеччині й окупованій нею Польщі. Але саме тоді, коли перед ОУН відкривалися найбільші можливості, у її лавах стався розкол. Він був викликаний боротьбою за право стати наступником Коновальця, засновника і керівника ОУН, якого вбив радянський агент у 1938 р. Дві фракції, що змагалися між собою, стали називатися за прізвищами своїх вождів Андрія Мельника (1890-1964) та Степана Бандери (1909-1959) мельниківцями та бандерівцями Спочатку розкол не мав ідеологічного підтексту: обидві групи були прихильниками тієї самої тоталітарної ідеології і кожна називала себе Організацією українських націоналістів. Одначе конфлікт мав також вимір психологічний. Мельника підтримували здебільшого зрілі й помірковані члени ОУН, ветерани війни періоду 1917-1921 років та старі емігранти, що провели більшу частину свого життя за кордоном. Натомість бандерівці були “молодотурками” руху, і їхня фракція приваблювала професійних революціонерів із Західної України, багато з яких щойно повернулися з польських в’язниць. Відразливий фракційний конфлікт, що незабаром виродився у взаємне паплюження й тероризм, дуже зашкодив націоналістам у їхніх претензіях забезпечити єдність і керівництво українським рухом у критичний час.

Німецька окупація України тривала близько трьох років (1941-1944). Щоденне життя українського народу було наповнене злиднями й турботами про виживання. Страшна жорстокість і відвертий колоніалізм німецького окупаційного режиму надто добре знані й без пояснень. Треба зазначити, однак, що, незважаючи на масовий терор, нацисти не змогли встановити такий пильний контроль за українським суспільством, який насадили російські більшовики. Тоді як будь-яке незалежне інтелектуальне життя в Українській РСР 1930-х років припинилося, під час німецької окупації відбувався досить жвавий нелегальний обмін думками.

Обом групам ОУН, а особливо ініціативнішим бандерівцям, вдалося поширити таємну мережу із західних земель на колишні радянські території середньо-східної України, де вони дістали чималу підтримку. Бандерівська фракція сформувала ядро партизанських сил - Української Повстанської Армії, бойові операції якої одночасно проти фашистської Німеччини і радянської Росії були переконливим свідченням прагнення українського народу до національної незалежності, відстоюваної за найнесприятливіших умов.

Зіткнення з гітлерівською системою, з одного боку, і з реальністю середньо-східної (колись радянської) України - з другого, стимулювало зародження ревізіоністських тенденцій всередині інтелектуально гнучкіших підрозділів націоналістичного руху. Ці зміни відбувалися у напрямку лібералізації ідеології інтегрального націоналізму: більший наголос зроблено на правах особи, відкинуто ідею етнічної та расової винятковості, дозволено філософський плюралізм (раніше всі мусили дотримуватись обов’язкового “ідеалізму”), а також почато спроби сформулювати привабливу соціальну й економічну програму, яка поєднала б найкращі риси соціалізму та капіталізму. Проте ці зміни, хоч і були значними, не зробили націоналістичний рух демократичним. Фашистський авторитаризм глибоко вкоренився у націоналістичній свідомості, й ортодоксальні прихильники обох фракцій стримували ревізіоністські тенденції. Навіть найбільш радикальні ревізіоністи націоналізму не мали однозначної позиції у вирішальних питаннях політичного плюралізму та представницького уряду. Треба також урахувати короткочасність періоду, протягом якого розвивалися ці тенденції, що не дало їм дозріти. Після відновлення радянської влади залишки націоналістичного підпілля діяли ще кілька років, доки не були остаточно знищені на початку 1950-х років. Програмові заяви підпілля на той час уже втратили специфічні риси старої ідеології ОУН (за винятком, звичайно, мети - національної незалежності), і їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму.{19}

Українські демократичні сили в роки війни опинились у несприятливих обставинах, бо не були готові до підпільної роботи, тоді як умови того часу внеможливлювали легальну діяльність. Людям демократичних переконань залишилася тільки культурна та допомогова діяльність неполітичного характеру, яку німецька влада частково толерувала. У Галичині умови для такої діяльності були сприятливіші за умови на колишній радянській території. Український Центральний Комітет у Кракові і Львові міг надавати значну послугу населенню Галичини в галузях освіти і соціального забезпечення. Цей орган, хоч він й пристосовувався позірно до гітлерівського “нового порядку”, складався здебільшого з членів колишніх західноукраїнських демократичних партій і громадських організацій. Подібний центр з’явився й на протилежному кінці України, в Харкові. Ту зону біля лінії фронту контролювала військова адміністрація, й умови там були не такі жорстокі, як у Рейхкомісаріаті Україна, який охоплював центральну частину країни.

Треба відзначити один важливий факт. Двадцять років радянської влади не стерли згадки про Українську Народну Республіку, а ім’я Петлюри все ще було популярним. Це стосується не тільки тих нечисленних представників старої інтелігенції, яким вдалося вижити, але й багатьох молодих людей, що не могли пам’ятати дорадянські часи. По всій середньо-східній Україні виникли неформальні гуртки, члени яких, не маючи формальних політичних програм, демонстрували вірність традиціям демократичної української держави 1917-1921 років. Порівняно з розбудованою густою мережею підпільних осередків інтегральних націоналістів демократичний напрям залишився неусталеним і зачатковим, однак він мав ширшу базу. Цей рух представляв потенційну силу, яка за несприятливих обставин того часу не могла знайти відповідного вияву. Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційно-демократичну партію (УРДП), створену в таборі біженців у Західній Німеччині. Лідером цієї партії був письменник і журналіст Іван Багряний (1907-1963), колишній в’язень радянських концентраційних таборів. УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України.{20} Її треба розглядати як перевтілення колишнього демократично-народницького напряму, - тепер він намагався врахувати досвід радянського періоду 1920-1930-их років.

Роки другої світової війни дали новий поштовх українському комунізмові. Недавні страхіття німецької окупації дещо затьмарили трагічні спогади про 1930-ті роки. За таких історичних обставин, коли не було реальних перспектив досягнення національної незалежності, поставлені перед нацистсько-радянською дилемою відчували: якщо в радянській республіці для їхньої нації залишається хоч якась надія, то в німецькій колонії - жодної. До цього висновку спонукала й радянська пропаганда воєнного часу, яка використовувала українські патріотичні символи, лукаво натякала, що “помилки” 1930-х років ніколи не повторяться і що надалі ставлення до українського народу буде набагато кращим. Якщо приймалася теза, що поразка і вигнання німецьких загарбників - перша і головна мета, то з цього логічно випливало, що треба також прийняти радянську систему і конечність дальшого українсько-російського союзу під гегемонією Москви. Так досвід воєнного часу сформував нове покоління українських комуністів, більшість з яких воювала як офіцери в Радянській армії і в партизанських з’єднаннях. Мало хто, однак, мав якийсь, крім хіба номінального, зв’язок із традиціями робітничого руху та революційного марксизму. За останню чверть століття, а особливо після смерті Сталіна й приходу до влади Хрущова, люди такого складу поповнили керівні партійні й урядові кадри в Українській РСР.

СУЧАСНА СИТУАЦІЯ У РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Визначною подією в інтелектуальному житті України є поява у 1960-і роки групи відвертих дисидентів. Праці Івана Дзюби, Святослава Караванського, Вячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка та інших, що розповсюджувалися в радянській Україні нелегально, були видрукувані за кордоном в оригіналі українською мовою та в перекладах, і вони привернули увагу всього світу.

Дещо про біографічні дані українського дисидентства. Більшість із дисидентів - молодь віком од тридцяти до сорока років, що народилася і здобула освіту за радянської системи. Цей факт свідчить про абсурдність ярлика “буржуазний націоналізм”, якого їм намагається приклеїти офіційна пропаганда. За соціальним статусом усі вони типові інтелектуали - письменники, літературні критики, художники, історики, педагоги, журналісти. Географічно дисиденти представляють усі регіони України, в тому числі такий дуже зрусифікований, як Донбас. Чисельно це невелика група. Загальна кількість осіб, так чи інакше причетних до цього руху, не перевищує 1000 на 47 000 000 населення республіки (за переписом 1970 р.). Однак існують докази, що відвертих дисидентів - чоловіків і жінок справді виняткової громадянської мужності - треба розглядати як видиму вершину набагато більшого айсберга. У “легальних” літературних та наукових публікаціях із радянської України часто можна знайти ідеї, аналогічні до тих, що їх висловлюють дисиденти, але подані у прихованій, алегоричній формі. Ми навіть схильні припускати, що дисидентам симпатизував і таємно їх підтримував дехто в керівних колах республіки. Врешті, треба зазначити, що українські дисиденти старанно уникали будь-якої оформленої організації. Їхній рух, здавалося, існував як розгалужена мережа неформальних особистих контактів.

Ідеї, що їх сформулювали речники українського дисидентства, можна поділити на дві групи. До першої належать загальнодемократичні гасла: протести проти порушення людських і громадянських прав і передовсім проти ігнорування свободи думки. Друга група охоплює питання специфічно національного характеру протести проти обмеження конституційних державних прав Української РСР, знекровлення і спотворення національно-культурної спадщини, дискримінації української мови у сфері освіти та громадському житті, вимоги забезпечити культурні права українським меншинам в інших частинах СРСР.

Добре відомо, що останніми роками дисиденти піднесли голос не тільки на Україні, а й у Росїі. Дуже повчальним є порівняння ідей українських та російських дисидентів. Якщо говорити про загальнодемократичні постулати, то завдання цих двох рухів великою мірою збігаються, але між ними є істотні розбіжності стосовно національних проблем. Хоча російські дисиденти й засуджують етнічну дискримінацію в СРСР (наприклад, антисемітські тенденції режиму чи вигнання кримських татар зі своєї батьківщини), їхня позиція в питанні про право неросійських народів на національне самовизначення обережніша. Складається враження, що навіть ті росіяни, які не задоволені багатьма аспектами нинішньої системи, не хочуть своїм спротивом створити загрозу цілісності російської імперської держави й послабити її міжнародну позицію. Побоювання, що лібералізація зашкодила б російським великодержавним інтересам, і є головною причиною безсилля й ізольованості російських дисидентів серед свого народу. Комуністичний уряд має право претендувати на те, щоб йому було приписано заслуги піднесення Росії до незнаної досі могутності й престижу. Відмежування російського патріотизму від радянського режиму ймовірне тільки в разі відчутних поразок СРСР у міжнародній політиці. Така гіпотеза потверджується ходом історії У старій Росії реформи або революції завжди наставали після невдалих зовнішніх війн: Кримської, Балканської, Японської і, нарешті, першої світової.

Тепер видно, що тут український дисидентський рух у дещо іншому становищі, ніж російський: національні почуття його не стримують, а живлять. Національний аспект забезпечує ідеологічний комплекс великого емоційного заряду, до якого тяжіють усі інші розчарування та кривди, що ними переповнене суспільство, і довкола якого за сприятливих обставин вони можуть легко об’єднатися. Отже, ідеї українських дисидентів здатні привабити широкі верстви народу, хоча нині число їх активних носіїв досить обмежене У багатьох українських родинах були люди, які ще за пам’яті нинішнього покоління у той чи інший час жертвували собою заради національної справи або зазнавали переслідувань за неї. Такий досвід неминуче залишає слід у колективній свідомості суспільства, в якому родинні зв’язки ще дуже міцні. Це глибоке джерело, з якого черпає силу сьогоднішній ійтелектуальний фермент в Україні. Після десятиліть ідеологічної обробки та неодноразового “промивання міз-ків” нації, її інтелектуальної еліти, відродження незалежної української думки - знаменне явище історичного значення.

Якщо застосувати до сучасного дисидентського руху в радянській Україні запропоновану раніше модель чотирьох напрямів, то найдоречніше віднести його до традиції національного комунізму. Зазвичай українські дисиденти не нападали на основи марксистсько-ленінської філософії, не відкидали соціалістичної економіки, ні радянської політичної системи, ні навіть перебування України в складі СРСР. Вони тільки критикували спотворення цієї системи і закликали повернути радянську дійсність до справжніх ленінських принципів, особливо в галузі національної політики. Дзюба, мабуть, найвиразніший речник українських дисидентів, постійно покликається на праці Леніна, на давні резолюції Комуністичної партії, на тексти конституцій СРСР та Української РСР і радянські закони.

Радянознавці вже зазначили спадкоємний зв’язок між націонал-ухильниками українського комунізму, такими, як Шахрай, і сучасними дисидентами, такими, як Дзюба. Однак між поколіннями двадцятих і шістдесятих, розділених чвертьстолітнім періодом сталінського режиму, існує відчутна різниця, на якій треба спинитися детальніше. Комуністична ідеологія революційної і ранньої пореволюційної епохи була сповнена палкої віри в близьку докорінну зміну людини та суспільства Цей міф про тисячолітнє царство прекрасно виразив письменник-комуніст Хвильовий у мрії про “загірну комуну”. На відміну від сильних ідеологічних мотивацій ранніх більшовиків, - як ортодоксальних, так і ухильників, - підхід до марксизму-ленінізму сьогоднішніх дисидентів видається здебільшого прагматичним. У “класиків” вони шукають аргументів, які допомогли б їм домогтися бажаних реформ. Вони намагаються довести, що Ленін мав значно ширший погляд на національне питання, ніж нинішнє керівництво КПРС, і що повага до українських національних прав сумісна з принципами соціалістичної економіки та радянської політичної системи. Таке прагматичне використання марксизму-ленінізму властиве звичайно і радянським апаратникам, тільки вони застосовують його з іншою, ніж дисиденти, метою -забезпечити ідеологічну легітимність статус-кво, раціонально пояснити сучасну діяльність уряду.

Хоча серед сучасних українських дисидентів найбільше виражене націонал-комуністичне крило, вивчення відповідної літератури показує, що існують також інші напрями думка Праці Валентина Мороза, наприклад, виявляють риси, близькі інтегральному націоналізмові міжвоєнної доби: постулат про те, що особиста моральна чистота ставиться понад усе; рішуче неприйняття “реальної політики”, якщо вона вимагає пристосовуватися до умов, несумісних з особистою або національною честю; виразно волюнтаристський склад мислення. На відміну від Дзюби, Мороз приділяв мало уваги конституційним та інституційним питанням. Він передусім дбає про збереження безкомпромісного національного характеру незалежно від будь-яких міркувань політичної доречності. Наголос на приматі волі й характеру був важливою складовою частиною ідеології інтегрального націоналізму. Треба, однак, чітко зазначити, що ні Мороз, ні будь-хто інший з-поміж су-часних українських дисидентів не виявили й тіні специфічно фашистських рис старої програми ОУН: прославлення однопартійної держави і диктатури, проповідування етнічної виключності, свідомого ірраціоналізму та антиінтелектуалізму. На перешкоді пережиткам таких поглядів стоїть демократичний і гуманістичний у своїй основі світогляд українського дисидентства.

Комунізм та інтегральний націоналізм представляють два молоді, пореволюційні напрями української політичної думки. Чи є сліди двох давніших напрямів, демократично-народницького й консервативного? На це можемо відповісти ствердно. Ми вже зазначали, що ідеї українських дисидентів мають демократичний характер, що вони боронять права людини й інтелектуальну свободу. Вони також висунули пропозиції про підвищення життєвого рівня й добробуту народу, скасування дискримінаційних заходів щодо селянства. Не тільки в дисидентській літературі, а й в академічних та інтелектуальних колах радянської України знаходимо свідчення дедалі більшого зацікавлення спадщиною дореволюційних демократично-народницьких мислителів. Наприклад, вибрані твори Костомарова і Драгоманова в останні роки з’явилися новими (хоч і дуже спотвореними цензурою) виданнями, і кількість присвячених їм наукових досліджень зростає.

Важливим феноменом інтелектуального життя сьогоднішньої України є виразне повернення до національних традицій. Через офіційні обмеження і маніпуляції цей рух набирає здебільшого неполітичної, культурницької форми. Серед його різноманітних виявів -кампанія за збереження та реставрацію історичних пам’яток; відродження народних звичаїв і промислів та пристосування їх до сучасних міських умов; постійне звертання до історичних тем у художній літературі; праця вчених, спрямована на повернення народові його культурної спадщини. В інших країнах, у яких тяглість національного життя ніколи не переривалася, таку діяльність можна вважати буденною. Однак у випадку України з її трагічним, розірваним розвитком таке культивування історично неперервної культурної самобутності нації має політичну вагу.

Попереднє твердження повертає розмову до консервативного елемента в сучасному українському інтелектуальному житті. Термін “консерватизм” у Радянському Союзі має негативне забарвлення, але брак назви не заважає існуванню явища. Консервативне спрямування характеризують дві риси: виразне чуття традиції й тяглості (на противагу есхатологічному та футуристичному поглядам на суспільство), а також висока повага до законних і спокійних способів діяльності (на противагу революційному запереченню попередньої й усталеної форми). Застосовуючи ці критерії до сучасної ситуації на Україні, ми вже відзначали сильну вірність культурним традиціям. Щодо другого пункту, то сама радянська верхівка останнім часом стала консервативною настільки, що намагається відмовитись від свавілля й наблизитися до моделі правової держави. (У процесі цього вона щораз більше заплутувалась у внутрішніх суперечностях, бо природа тоталітарної диктатури несумісна з вимогами справжньої влади закону). А щодо українського дисидентства, то вже наголошувалося на його законному та конституційному характері. Воно спробувало діяти як лояльна опозиція в межах нинішньої системи. Метою українських дисидентів було не знищити чинні інституції, а пристосувати їх до сприяння громадянським правам, загальному добробутові й українським національним інтересам. У цьому сенсі українських дисидентів можна назвати “консервативними реформаторами”. Така інтерпретація допомагає зрозуміти ставлення Дзюби та його товаришів до державності УРСР. На їхній погляд, українська радянська держава, попри всі її вади, корисна форма, яку треба не руйнувати, а навпаки, зміцнювати і поступово наповнювати новим, життєздатним змістом. Така концепція виразно перегукується зі способом мислення патріотичної козацької старшини XVIII -початку XIX ст. (відображеним, наприклад, в “Історії Русів”), яка свій протест проти запровадження петербурзького централізму мотивувала Переяславською угодою як конституційним актом, що гарантує автономний статус їхньої нації. Згідно з історичною діалектикою, радянський конституційний устрій, що виник унаслідок великого революційного вибуху й був накинутий українському народові могутньою зовнішньою силою, набув характеру “історичних” прав. Майбутнє покаже, чи спроба сучасних українських дисидентів сформулювати національну політику на платформі радянського варіанта історичного легітимізму буде успішнішою, ніж намагання їхніх попередників два століття тому. Така політика могла б мати успіх тільки тоді, коли б на захист українських державних і політичних прав стали керівництво КПУ й адміністративна та господарська верхівка республіки. Це означало б повернення до політики Скрипника, лояльного більшовика, який не вагаючись став в обороні інтересів радянської України в 1920-х роках. Умови для цього сьогодні дещо сприятливіші, ніж тоді, оскільки члени КПУ здебільшого українці за національністю. З другого боку, сучасне керівництво КПУ є продуктом конформістської сталінської доби та воєнного періоду. Основна засада особистої філософії цих людей - насолоджуватися всіма благами, які пропонує життя, виявляти виняткову обережність в інших справах. Зміна може відбутися з появою нового покоління лідерів, які вже не пам’ятатимуть сталінізму та другої світової війни і, можливо, менше боятимуться обстоювати права свого народу.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА

Залишається спинитися ще на ролі української діаспори. Загальна кількість людей українського походження в країнах Західної Європи, Північної і Південної Америки та Австралії становить близько двох мільйонів осіб. Еміграція українців проходила кількома хвилями: від спричиненого економічними обставинами виїзду за океан у 1890-их роках і до виїзду переміщених осіб після другої світової війни, мотиви яких були переважно політичні. Українці в діаспорі зазнають поступової, але неминучої асиміляції, і цей процес просунувся досить далеко, охопивши різні покоління і професійні групи. Прагнення українських емігрантів та їхніх нащадків зберегти національну самобутність посилюється усвідомленням того, що ситуація на Україні ненормальна і що їхні брати у краї зазнають гніту. Таке переконання накладає на українців у діаспорі моральний обов’язок і наділяє відчуттям своєї історичної місії: працювати для визволення батьківщини. Деякою мірою згаданий обов’язок надає всій українській діаспорі характеру політичної еміграції, незалежно від часу й обставин, за яких та чи інша особа виїхала з України.

Добре відомо, що спільноти у вигнанні схильні зберігати у закостенілій формі склад і спосіб мислення, зі зміною обставин вже втрачені у країні, з якої ті спільноти походять. Тому кожна політична течія, від монархізму до комунізму, що діяла на Україні за життя останніх двох-трьох поколінь, усе ще має своїх представників серед української діаспори. Політично найвиразніші повоєнні емігранти. Вони не тільки зберегли свої установи та організації (зокрема й “уряд у вигнанні” з осідком у Мюнхені, який вважає себе наступником уряду Української Народної Республіки 1917-1921 років), а й великою мірою перебрали керівництво над давнішими організаціями української спільноти у Сполучених Штатах і Канаді. Така перевага “нової” еміграції сприяла войовничим антикомуністичним настроям більшості української діаспори, за винятком “прогресивних” (прорадянських) груп давніх поселенців у Північній Америці.

Українська діаспора не настільки численна і фінансово сильна, щоб чинити тиск на політику західних урядів. До того ж її політичній ефективності шкодить спадщина інтегрального націоналізму. Осередки ОУН і далі відіграють головну роль у житті української еміграції. Хоча з роками вони стали більш поміркованими, притаманна їм віддавна тоталітарна ментальність відчужує їх від політичного клімату західних демократій та від демократичних тенденцій у теперішній радянській Україні. Це також було причиною не однієї грубої політичної помилки, як-от: нерозуміння захисного характеру американської політики стримування, плекання фальшивих надій, пов’язаних з т. зв. “програмою визволення” часів Ейзенхауера-Даллеса{21}; ставка на праві екстремістські групи у США і Західній Німеччині; співпраця з китайськими націоналістами у Тайвані; неправильне розуміння характеру й мети сучасного дисидентського руху в Українській РСР. Демократичним групам у діаспорі не вдалося вести своєї альтернативної політики, яка заслуговувала б на довіру. Щодо загальної маси українських емігрантів, то вона надто зайнята щоденними турботами і з сентиментальних міркувань часто схильна вірити тим лідерам, що демонструють свій “суперпатріотизм”, енергійно вимахуючи синьо-жовтим прапором.

Висловлені критичні зауваження не означають, що українську діаспору треба відкинути як політичний чинник. Навпаки, вона виконує важливу роль, центр тяжіння якої, однак, лежить в іншій сфері, далекій від пустого і самозакоханого позування еміграційних політиків і професійних провідників спільноти. Значення діаспори підтверджує надзвичайна пильність, з якою радянська влада стежить за всім, що діється серед українців за кордоном.

Справжня роль діаспори полягає у її допоміжному, але важливому впливі на еволюцію українського народу. Уже той факт, що вільна українська політична думка і культурне життя існують на чужій землі, надихає інтелектуалів в УРСР. Сучасна діаспора не дала великих політичних мислителів, рівних Драгоманову чи Липинському, але українські вигнанці видають кілька поважних публіцистичних і літературних журналів. У Західній Європі та Північній. Америці діють українські наукові організації, інституції, літературні групи. Письменники, художники й науковці еміграції, серед яких є визначні постаті, дали твори, які назавжди ввійдуть в історію української культури. Оскільки вони могли вільно порушувати теми та застосовувати підходи, заборонені в СРСР, їхні праці доповнюють і стимулюють культурний процес у радянській Україні, втиснутий у прокрустове ложе. Доступ то творів діаспори на Україні, певна річ, дуже обмежений, але різними можливими каналами інформація, хоч і фрагментарно, усе ж потрапляє до зацікавлених кіл. Представники творчої інтелігенції намагаються використати будь-яку можливість, щоб налагодити контакти з колегами-співвітчизниками за кордоном. Кожного, хто був учасником таких обмінів, особливо вражає одна річ: їхня надзвичайна емоційна теплота, що дивно контрастує з офіційною радянською оцінкою “буржуазно-націоналістичного охвістя”. Нерідко можна почути, як інтелектуали з радянської України висловлюють у приватному спілкуванні повагу й захоплення особистістю того емігранта, на якого радянська преса ллє бруд. Принагідні спостереження свідчать, що впливові представники інтелігенції Української РСР використовують позитивні результати діяльності еміграції як важелі тиску, щоб домогтися поступок у культурній сфері. Усі порушені в цьому абзаці питання стосуються культури, але не можна не зауважити їхнього кумулятивного політичного ефекту. Найменшого потепління відносин буде досить, аби почався політичний діалог між демократичними представниками інтелігенції з діаспори і реформістською частиною партійної та безпартійної інтелігенції радянської України. Така можливість дуже тривожить не тільки радянську верхівку, а й консервативно настроєних емігрантів.

Звичайно, не треба забувати, що декілька мільйонів громадян радянської України мають родичів за кордоном. Із послабленням чинних у минулі десятиліття обмежень на листування та подорожі численні розлучені сім’ї відновили безпосередні контакти. Щороку тисячі українців відвідують своїх родичів на предківській землі. На суспільство, яке багато років було герметично ізольоване від навколишнього світу, такі контакти можуть мати тільки благотворний вплив. Українців під радянською владою підтримує свідомість того, що їхні родичі в інших країнах думають про них і бажають їм допомогти.

І останнє, але не менш важливе - роль діаспори полягає в тому, що вона є духовним містком між Україною та навколишнім світом. Радянська влада намагається звести до мінімуму особисті та службові контакти між українськими вченими й діячами культури та їхніми колегами у західних, демократичних державах. Вона, без сумніву, воліла б, аби світ забув про існування України. Тому відповідальність за те, щоб світ знав про ситуацію в УРСР і про українське питання взагалі, повністю лежить на вчених із діаспори. Їхнє завдання дуже важке, якщо зважити на те, що, особливо в англомовних країнах, знання про Україну були й великою мірою досі залишаються зовсім не достатніми. Складність полягає у тому, що в уявленнях наукової громадськості Заходу про східних слов’ян домінує централізм, коріння якого сягає інтелектуальних традицій імперської Росії.

Проте за останні двадцять років ситуація дещо поліпшилася. Можна назвати кілька недавніх поважних праць англійською мовою, які стосуються України, і вже не здається незвичним те, що українська тематика розглядається в наукових журналах і на професійних зустрічах. Така зміна відбувається через збільшення кількості слов’янських і східноєвропейських досліджень та завдяки зусиллям учених українського походження, особливо тих, які працюють в університетах і коледжах Америки та Канади. Але те, що вже зроблено, - лише скромний початок. Широкі пласти української історії і культури ще не представлено бодай однією монографією англійською чи будь-якою іншою західноєвропейською мовою. Однак академічні кола Сполучених Штатів і Канади тепер принаймні знають про існування України як потенційної сфери дослідження. Згадувану централістську концепцію ще аж ніяк не витіснено - такий спосіб мислення глибоко вкорінений і неподатливий до змін, але його вже поставлено під сумнів. Інформація про Україну надходить не тільки з ворожих джерел. Це можна розглядати як важливий позитивний крок.

Хоча ці зміни в інтелектуальній сфері не впливають на сучасну політику західних держав, не варто недооцінювати їхнього можливого політичного значення для майбутнього. Коротше кажучи, наукові та культурницькі зусилля української діаспори становлять істотну частину боротьби українського народу за краще життя та нічим не обмежені національні права.

ВИСНОВКИ ТА ПРОГНОЗИ

Історики мають підстави бути обережними, коли йдеться про передбачення. Але оскільки останнім часом футурологія здобула академічне визнання, зважуся висловити деякі прогнози щодо напряму, в якому розвиватиметься українська політична думка. Це, певна річ, може бути не більше як узагальнення досвіду минулого, і висновки матимуть гіпотетичний характер.

1. З огляду на територіальну консолідацію українських земель в одній державі майбутні ідейні течії і політичні рухи будуть меншою мірою регіональні, ніж у минулому. Цілком можливо, проте, що певні області з виразними географічними й історичними особливостями (наприклад Закарпаття) зберігатимуть регіональну самобутність. Однак регіоналізм відіграватиме в об’єднаній українській нації лише другорядну роль.

2. У минулому українці були переважно селянським народом, і це позначалося на їхніх ідеологіях. Народництво, головна течія другої половини XIX - початку XX ст., орієнтувалося на селянина. Консервативний напрям також мав аграрний відтінок. Однак за минуле півстоліття соціальна структура України зазнала глибоких змін. Тепер майже половина українців живе в містах, і рівень урбанізації зростатиме. Незважаючи на те, що комуністична влада від 1930-х років свідомо проводила політику русифікації міст, на Україні з’явилися свій промисловий робітничий клас і міська технічна інтелігенція. Остання група виконує роль, аналогічну ролі середнього класу в західних суспільствах. Отже, логічним є припущення, що в майбутньому українська суспільна думка та політичні програми менше визначатимуться селянським питанням, ніж у минулому. Проте цілком можливо, що зазначене “сільське походження” ще довго буде характерною рисою українського життя і думки. Цей висновок випливає не тільки з того, що рівень урбанізації українського суспільства менший, ніж у західних країнах, а також із того факту, що мешканці українських міст залишаються свідомими свого сільського походження і мають багато родинних і емоційних зв’язків із селом.

3. Імідж інтелектуальної однорідності, що його Радянська Україна, як і весь Радянський Союз, створює перед світом, треба вважати явищем поверховим і неминуче перехідним. Розмаїття думок і позицій не знищене, а тільки насильно позбавлене голосу. Воно все ще сховане під поверхнею, і не лише як пережиток минулого, але і як жива інтелектуальна сила, знову витворена діалектичною природою суспільства та людської думки. Згідно з офіційною радянською доктриною у “соціалістичному” суспільстві, у якому нібито вже не існує антагоністичних класів, немає ідеологічних розбіжностей. Але ця доктрина не справджується, попри величезні пропагандистські зусилля та відверті репресії, до яких влада мусить постійно вдаватися, щоб підтримати враження ідеологічної однорідності Якщо заборони будуть скасовані чи бодай частково послаблені, то це дуже скоро приведе до відродження ідеологічного та політичного плюралізму.

4. Чотири головні напрями новітньої української політичної думки існують і нині, хоч у досить прихованій формі. Такий висновок випливає з досвіду другої світової війни та з дослідження сучасного інтелектуального ферменту в Українській РСР. За сприятливих обставин традиційні течії з’являться знову, хоча, певна річ, у новій, зміненій формі. Неможливо оцінити їхню майбутню відносну силу чи передбачити, котра з них стане провідною. Це залежатиме не тільки від внутрішньоукраїнських чинників, але й від загального політичного клімату у Східній Європі. Однак найбільш імовірні дві альтернативи - або розвиток у націонал-комуністичному руслі (тобто наповнення фіктивної державності УРСР реальним змістом), або, в разі революційного піднесення, поворот до демократії (тобто відродження традицій Української Народної Республіки).

5. Мабуть, найскладнішою проблемою в майбутній еволюції української думки буде синтез антагоністичних політико-ідеологічних напрямів. Брак такого синтезу був головною причиною падіння незалежної української держави у 1917-1921 роках. З огляду на своє небезпечне географічне положення Україна тільки тоді має шанс вистояти політично, коли українці будуть здатні мирно розв’язати свої внутрішні суперечності та згуртуватися проти зовнішньої загрози й утиску. Громадянська війна - це розкіш, якої Україна не може собі дозволити. Але що може означати отой можливий синтез? Аж ніяк не зведення антагоністичних напрямів до єдиної загальної формули. Це радше процес взаємного зближення. Напрями, що колись протистояли один одному, тепер змушені будуть опанувати мистецтво конструктивного співробітництва. До того як це стане можливим у практичній сфері й урешті буде закріплене інституціонально, згадане зближення має спочатку відбутися на інтелектуальному рівні. Кроком у цьому напрямі було б плекання широкого погляду на історію, що охоплював би всі аспекти нашого минулого, навіть ті, які свого часу вважалися несумісними. Потрібний такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам’ятники Карлові I й Оліверові Кромвелю. Така постава не означає, що не можна критикувати окремих осіб, угруповання чи ідеї або ставати на якусь із двох протилежних сучасних позицій. Але вона вимагає всеохопного підходу, при якому минулі й сучасні духовні та матеріальні досягнення нації розглядаються як спільне надбання, а не як заслуга якоїсь однієї фракції. І, навпаки, це також передбачає готовність узяти на себе частку моральної відповідальності за помилки і хиби своєї нації, навіть якщо їх припустилися окремі групи або особи.