Iсторичнi есе. Том 2

НАЦІОНАЛІЗМ І ТОТАЛІТАРИЗМ{113} (ВІДПОВІДЬ М. ПРОКОПОВІ)

У зв’язку з критичними зауваженнями д-ра Мирослава Прокопа{114} мушу передусім вияснити, що в моїй статті, присвяченій політичній думці сучасних українських підрадянських дисидентів, я не ставив собі за завдання вичерпно розглянути теорію і практику українського націоналістичного руху міжвоєнного, воєнного та післявоєнного періодів. Це окрема велика тема, що не входила в програму даної праці. У статті так і було сказано: “Тут не місце для обговорення генези й розвитку українського комунізму та інтегрального націоналізму (фашизму)”. Проблему українських тоталітарних течій, комунізму й націоналізму, порушено в статті тільки побіжно, на марґінесі інших справ. Таким чином, характеризуючи націоналістичний табір кількома загальними штрихами, я не мав потреби ані можливости зупинятися на деталях і нюансах.

Мені приємно ствердити, що Прокопова оцінка ідейного обличчя націоналістичного руху до 1941 року близька до моєї. Він пише: “У програмах [Організації Українських Націоналістів] з 1929, 1939 і 1941 років знаходяться елементи монопартійности, диктатури та вождівства”. Це важливе признання, що його варто затямити Але, на мою думку, д-р Прокоп не йде тут досить далеко. Суть справи не в окремих “елементах програми” ОУН, але в цілій суспільній природі націоналістичного руху, яка була виразно тоталітарна та співзвучна з фашистськими течіями, що в тому часі ширилися в багатьох європейських країнах.

Д-р Прокоп закидає мені, що я не взяв до уваги змін, які наступили в ОУН (мова про її “бандерівську” або “революційну” фракцію) після 1941 року та які, мовляв, перетворили її природу з тоталітарної на демократичну. Постараюся відповісти на цей закид, наскільки це можливо в рамках короткого дискусійного допису.

Заки перейти до розгляду конкретних питань, що їх порушив д-р Прокоп, хочу вказати на один методологічний недолік у його арґументації. Коли намагаємося пізнати сутність будь-якої суспільно-політичної формації, не можемо обмежуватися, як це робить д-р Прокоп, до офіційних документів декляративного характеру. Вони, очевидно, мають певне значення і їх слід враховувати, але вони не дають повного образу дійсности. (Чи можна, напр., виробити собі правильне уявлення про комуністичний режим на підставі самих параграфів радянської конституції?) Тому тут конче треба брати до уваги низку інших визначальних факторів, таких як тип політичної культури та духовий клімат даної формації, її організаційну структуру та, що мабуть найважливіше, її методи діяння, тобто практику.

Програмові документи ОУН(р) з 1943 і наступних років, на які посилається д-р Прокоп, мені відомі Вони засвідчують, що в період німецької окупації в тому середовищі, або принаймні в деяких його колах, існували тенденції до ідейного ревізіонізму, до відходу від попередніх тоталітарних позицій. Те помітне явище, яке з нашої сучасної перспективи можемо оцінювати тільки позитивно, було наслідком зустрічі західньоукраїнських націоналістів з наддніпрянськими земляками, що переважно не могли сприйняти оунівської ідеології, а також реакцію на хижацький гітлерівський окупаційний режим в Україні Але питання в тому, наскільки цей ревізіоністський процес був органічний і глибокий, чи він охопив цілу організацію та, передусім, чи він зі сфери програмових гасел перейшов до сфери практичної діяльности. Д-р Прокоп хоче нас переконати, що партія, яка ще в 1941 році дотримувалася засад монопартійної диктатури, за яких два-три роки стала демократичною. Така швидка метаморфоза межувала би з чудом, в яке трудно повірити. Отже, признаючи наявність ідейного ферменту, не бачу достатніх підстав, які дозволяли б говорити про докорінну зміну суспільної природи ОУН(р) в тому часі.

Якби згаданий фермент дійсно виражав еволюцію партії в цілому, це прямування мусіло б перемогти після 1945 року на еміґрації, особливо якщо зважити, що довкілля демократичних країн Заходу повинно було сприяти такому розвиткові. Як знаємо, цього не сталося. Велика більшість еміґраційних членів і прихильників бандерівської партії не пішла за ревізіоністами. Ревізіоністська меншість, що включала культурніші та політично більш вироблені елементи, утворила окреме угруповання, відоме популярно під назвою “двійкарів” або “угаверівців”, яке, до речі, з часом відійшло від традиційної оунівської ідеології та поступово здемократизувалося. Зате загал членства ОУН(р) станув по боці лідерів, що завертали партію до націоналістичної ортодоксії 1930-их років. Бандерівська організація досі перебуває на цих старих, “безкомпромісових” позиціях, не зважаючи на їх явну анахронічність. Цей факт доказує, як глибоко націоналістичний рух був просяклий тоталітарним світоглядом. Неподолана спадщина оунівського тоталітаризму досьогодні тяжить над життям української діяспорійної громадськости.

Інше питання, які форми був би приняв націоналістичний рух, коли б він мав можливість продовжити своє існування на рідних землях. Але поскільки націоналістичне підпілля було там знищене приблизно до 1950 року, історія не дала на це питання однозначної відповіді. Нова хвиля руху опору, що виникла в Україні в шістдесятих-сімдесятих роках під назвою дисидентського або правозахисного руху, не була прямим продовженням колишнього оунівського націоналізму, від якого вона відрізняється своїми людськими кадрами, методами діяльности та ідейним спрямуванням. Недаремно бандерівське середовище на еміґрації поставилося вороже до тих представників дисидентського руху, що їм пощастило опинитися на Заході.

Але повернімся до того періоду, що про нього йде розмова між д-ром Прокопом і мною. Мій шановний опонент запевняє, що в 1943 і наступних роках ОУН(р) буцімто не виявляла нахилу до монопольної диктатура. Чи можна цей відносно короткий відрізок часу виривати з контексту всієї історії націоналістичного руху? Пригадаймо, що від свого постання ОУН, тоді ще єдина, послідовно відкидала концепцію внутрішньо-українського політичного плюралізму. ОУН не хотіла бути тільки одною з українських партій, нарівні з іншими. Вона розглядала себе як єдину силу, покликану очолити боротьбу українського народу за самостійність та як єдиного носія влади в майбутній українській державі, відродження якої здавалося тоді близьким. Ставлення ОУН до інших українських течій, партій і центрів та всіх інакомислячих земляків було крайньо нетерпиме, а до політичних противників націоналісти застосовували морального, іноді теж фізичного терору. На це можна б навести чимало прикладів ще з довоєнного періоду. Розлам в ОУН 1940 року нічого не змінив у цьому відношенні. Обі націоналістичні фракції, мельниківська та бандерівська, надалі змагали до неподільної влади, при чому бандерівська фракція, як численніша та динамічніша, показувала більшу безоглядність і агресивність.

Ця тенденція до монопартійної диктатури появилася яскраво в т. зв. Акті Проголошення Української Держави з 30 червня 1941 року. Перше речення цього документу звучить: “Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення [в деяких варіянтах, “відновлення”] Української Держави...” А кінчається він такими закликами: “Хай живе Організація Українських Націоналістів! Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів, Степан Бандера!” Іншими словами, ОУН(б) заявила себе єдиним речником “волі Українського Народу”. В акті не згадано ні словом про традиції української державности 1917-21 років, зате там говориться про боротьбу ОУН. Але найсуттєвіше, що партія покликувала до життя державу, що, очевидно, означало підпорядкування держави, яка мала творитися, виключній контролі одної партії. Апологети бандерівщини кажуть, що метою “проголошення” було поставити німців перед доконаний факт. Правильніше буде ствердити, що метою було поставити перед доконаний факт українське громадянство, ще приголомшене та здезорієнтоване після совєтського терору, та узурпувати владу, перебігши дорогу мельниківським суперникам. Не можна не підкреслити жахливого примітивізму політичної думки, віддзеркаленого в цьому документі. В порівнянні з ним універсали Центральної Ради, яким теж можна чимало закинути щодо змісту й форми, виглядають як шедеври державницького мислення та політичної культури. Мене дивує, що д-р Прокоп, який будує свою арґументацію на цитатах з програмових документів, не вважав за відповідне зупинитися на Акті 30 червня 1941 року, що як-не-як претендував на те, щоб бути документом державно-правного значення.

Чи бандерівська ОУН відійшла від концепції монопольної диктатури в наступні роки, тобто під час німецької окупації? Тому що політичне життя могло тоді виявлятися переважно тільки в підпільних, конспіративних формах, багато в історії того періоду досі залишається темним. Але доступні фраґментарні інформації не говорять в користь Прокопової тези. І так тогочасна публічна опінія приписувала бандерівцям відповідальність за убивства ряду провідних діячів конкуруючої мельниківської фракції, до речі, ветеранів націоналістичного руху та в минулому найближчих співробітників “вождя” Євгена Коновальця. Цих тяжких закидів, повторених в повоєнній мельниківській публіцистиці на еміґрації, не можна вважати за доведені, але вони, поскільки мені відомо, ніколи не були належно спростовані. Далі: в 1943 році ОУН(р) підпорядкувала собі Українську Повстанську Армію, насильно усунувши її первісне керівництво. Згідно зі спогадами першого командира УПА, отамана Тараса Бульби-Боровця (“Армія без держави”, Вінніпег, 1981), суть конфлікту полягала в тому, що він хотів розвивати партизанський рух на загальнонаціональній, понадпартійній плятформі, тоді як бандерівці прагнули зробити з УПА збройне рам’я своєї партії, чого вони, зрештою, досягли. Якщо свідчення Бульби-Боровця згідне з історичною правдою, то це тяжко погодити з тезою д-ра Прокопа. (Користаю з нагоди, щоб виправдати одну неточність у моїй статті, де я написав, що “УПА була твором ОУН”. Я повинен був сказати, що УПА від 1943 року перебувала під політичною контролею бандерівської організації.)

В кінцевій фазі війни постала Українська Головна Визвольна Рада, що була подумана як політична надбудова УПА та зав’язок підпільного уряду. У Плятформі УГВР, проголошеній у липні 1944, знаходиться низка демократичних гасел щодо політичного й соціяльно-економічного устрою в майбутній українській державі. Це був відрадний симптом ідейного ревізіонізму, що проходив серед частини бандерівського табору. Але програмові кличі легше міняти, ніж організаційну структуру, а реально остання мабуть важить більше. Проголошувана пропаґандивно понадпартійність УГВР була фікцією. Насправді УГВР була сконструйована за рецептою “бльоку партії з безпартійними”. Крім цього, в руках однієї людини, Романа Шухевича, сконцентровано три функції: лідера партії, командира збройних сил і шефа “уряду”. Можливо, що такі структурні розв’язки були подиктовані практичними конечностями тодішньої ситуації. Проте, в усякому випадку, трудно тут дошукатися відмови від засад монопартійности й вождизму.

Переходжу до другої суперечливої проблеми, що її д-р Прокоп порушив у своєму дописі Він уважає, що я не маю рації, приписуючи ОУН ксенофобію. Методологічне розходження тут між нами таке саме, що й попередньо. Я характеризував націоналістичний рух у цілому, тоді як д-р Прокоп виділяє з цієї цілости певні ізольовані та, на мою думку, нетипові аспекти. Знаємо, що під час німецької окупації пропаґанда ОУН(р) знечев’я заговорила про “свободу народам, свободу людині”. Але це шляхетне гасло перебувало в суперечності з традиційним націоналістичним світоглядом і вільно сумніватися, чи відповідала йому тодішня практика бандерівської організації.

На цьому місці не можна не згадати Дмитра Донцова, що його публіцистична творчість мала вирішальний вплив на формування ідейного обличчя націоналістичного руху. Щоправда Донцов не був членом ОУН, отже його писання не мали, так би мовити, офіційного характеру. Проте нема сумніву, що саме Донцов був ідеологічним ментором націоналістичного покоління тридцятих-сорокових років у Західній Україні та що націоналістичний рух увійшов в історію “з його духа печаттю”. Донцов усім своїм авторитетом спрямовував український націоналізм у фашистське русло. Він систематично насаджував ксенофобію й шовінізм, зокрема щодо Росії, - не тільки російського імперіялізму, але саме російського народу й культури. При цьому він принципіяльно відкидав універсальні моральні й інтелектуальні вартості, що спільні для всього людства. Вихованці Донцова повірили, що “інтерес нації” це єдиний критерій, що вирішує все та що ним усе можна виправдати; у практиці національний інтерес легко ототожнювався з інтересом партії, як єдиного репрезентанта нації. Наслідком такої школи було загрозливе зниження рівня політичної культури західньоукраїнського суспільства, що його найактивнішою політичною силою в тому часі був націоналістичний рух. Не говорячи навіть про етичний бік справи, сліпе зненависництво утруднювало раціональне політичне плянування та відповідальні рішення. Дух донцовського шовінізму досі покутує серед частини української еміґрації, про що можна легко переконатися, гортаючи сторінки нашої преси.

Д-р Прокоп твердить, що в 1943 і наступних, роках ОУН(р) не була ксенофобською й шовіністичною. Він посилається на стосовні організаційні постанови й писання підпільних публіцистів. Але щоб ідейна еволюція будь-якого політичного табору виглядала переконливо, вона мусить бути відповідно умотивована, вона вимагає чесного розрахування з власним минулим. У націоналістичних програмових документах того часу не знаходимо такої самокритики та, зокрема, відмежування від донцовщини. На тлі всієї попередньої теорії і практики націоналістичного руху, раптово висунений клич свободи народам і людині нагадував приповідкову “квітку на кожусі”.

Д-р Прокоп наводить уривок зі статті чільного підпільного публіциста Осипа Горнового, в якій проведена диференціяція між російсько-більшовицьким імперіялізмом та російським народом і де мовиться про можливість майбутніх добросусідських стосунків з російським народом. Ці розумні думки можна, звичайно, тільки похваляти. Але при цьому слід тямити, що ОУН-УПА, що діяла на західньоукраїнських землях, з російським народом практично майже не стикалася. Отже характер міркувань Горнового був, скажім, академічний. Зате в Західній Україні існували з давніх-давен дві великі національні меншості, єврейська (за нашою традиційною номенклятурою, жидівська) та польська. Як до них ставився табір ОУН?

Як усі знаємо, в Україні сталася під час німецької окупації безпрецедентна трагедія: поголовний геноцид єврейського населення. Відповідальність за цей страхітливий злочин падає на німецький нацистський режим, хоч не можна заперечити, що допоміжну ролю зіграли теж деякі українці (органи місцевої адміністрації, “українська” поліція). Хто ж був покликаний запротестувати в імені українського народу проти гітлерівського злочинства? В тодішніх умовах це могло зробити тільки націоналістичне підпілля, що діяло незалежно від окупаційної влади. Чейже ОУН, особливо бандерівська, відбувала нелеґальні конференції, проголошувала різні деклярації, видавала безцензурну пресу тощо. Таким чином, не було ніякої об’єктивної перешкоди, щоб ОУН(р) не могла засудити геноциду євреїв та перестерегти українців перед співучастю в нацистських звірствах. Є ситуації, коли не вільно мовчати, бо той, що має змогу протестувати й цього не робить, цим показує, що він згоджується. Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?

Друга несамовита трагедія, що сталася в Західній Україні за роки Другої світової війни, це тодішня польсько-українська різня. Не стану заглиблюватися в подробиці цієї кошмарної справи, що про неї вже існує ціла література (переважно польська), але що в ній досі багато неясного. Це тема для спеціяльних досліджень. Поскільки тепер можна судити, вина падала на обі сторони: терор і озвіріння були обопільні, а з відстані часу не легко встановити, хто “перший почав”. Польський політичний провід напевне причинився до спровокування катастрофи своїм нехтуванням прав українського народу до вільного життя на його споконвічній етнічній території та своєю твердолобою поставою в питанні щодо державної приналежности галицько-волинських земель. Але в даному випадку йдеться про відповідальність української сторони. Є підстави думати, що з українського боку мали місце не льокальні, стихійні ексцеси, але що проводилася свідома кампанія “очищування терену” від польського населення. Якщо ця гіпотеза правильна, то стосовні рішення могли вийти тільки від проводу ОУН(р).

Ми колись мали право пишатися тим, що за нашої новітньої державности на території Західньо-Української Народної Республіки в 1918-19 роках, - не зважаючи на війну, що точилася проти польської аґресії, - не було ані одного протипольського або протиєврейського погрому. Своєю поведінкою супроти польської та єврейської меншостей оунівці не принесли доброї слави імені українського народу. Пам’ять про ці жалюгідні події утруднює співпрацю українських самостійницьких чинників з поляками та євреями, яка сьогодні й на майбутнє потрібна і їм і нам, але нам більше ніж їм, бо ми слабші та політично в гіршій ситуації.

Д-р Прокоп помиляється, що “свою критику ОУН проф. Рудницький спирає на спогадах одного з провідних учасників руху опору, Данила Шумука”. Як я вже пояснив на початку, критика ОУН не була темою моєї статті, де це питання зачеплено тільки принагідно і для чого я не потребував Шумука, бо на дану справу я мав здавна свій власний вироблений погляд Значення спогадів Шумука для моєї статті не як історичного джерела, тобто не в тому, що там сказано про ОУН-УПА воєнного періоду. (Хоч мушу додати, що Шумук справляє враження достовірного свідка, тоді коли в писаннях про ці речі еміґраційних мемуаристів і публіцистів часто знаходимо більше патріотичної мітотворчости та партійної апологетики, ніж об’єктивної, неприкрашеної історичної правди). Спогади Шумука важливі в контексті моєї статті як документ політичної думки сучасного підрадянського українського руху опору, тобто своїми програмовими висновками. Шумук відкидає обі тоталітарні альтернативи, марксизм-ленінізм (комунізм) та оунівський націоналізм, та вказує на плюралістичну демократію як єдиноправильну політично-устроєву концепцію, що на неї повинен орієнтуватися український визвольний рух. Не розумію, що тут не до вподоби д-ру. Прокопові. Чейже він теж заперечує концепцію монопартійної диктатури, що була панівна в ОУН та яка ще сьогодні має серед нас численних прибічників. Коли ж д-р Прокоп відстоює позиції націоналістичних ревізіоністів з-перед сорок років, він мусів би визнати, що у своєму послідовному розвитку це повинно було довести власне до тієї концепції, що її пропонує Шумук.

Небезпека від усякої полеміки в тому, що вона надмірно загострює суперечності й тому може давати викривлене уявлення про погляди дискутантів. Я не хотів би, щоб читачі цих критичних заміток залишилися з враженням, що в мене існує намір дискредитувати табір ОУН. Такого тенденційного бажання я не мав і не маю, бо розглядаю націоналістичний рух, подібно як усі інші українські політичні та ідеологічні течії, як частину спільного історичного досвіду нашого народу. Націоналізм зробив, безсумнівно, вагомий внесок у розвиток пореволюційної України. В його доробку було теж чимало позитивного, чого я не мав можливости належно висвітлити в рамках цієї дискусії. Поряд з цим були, звичайно, велетенські помилки, що на них не сміємо заплющувати очей, якщо хочемо, щоб вони не були повторені в майбутньому. Критична перевірка історичного досвіду являє собою конечну передумову прогресу політичної думки та росту національної самосвідомости. Обмін думок між д-ром Прокопом і мною принесе користь, якщо він зверне увагу молодих колеґ на дану проблематику та спонукає їх занятися її дослідженням.