Iсторичнi есе. Том 2

ТРИ ТАКТИЧНІ ЕТАПИ

Політика російських більшовиків у відношенні до України відзначається постійністю своїх основних напрямних, при змінливості тактики, що не раз зазнавала крутих поворотів. Темою цієї статті є аналіза останнього, поточного періоду, що почався зі смертю Сталіна. Але щоб підмалювати тло найновіших подій, мусимо сягнути дещо назад, до початків другої світової війни.

Хоч це може здаватися дивним, проте воєнні роки стояли під знаком відносного “лібералізму”. Прилучення західньоукраїнських земель до СРСР відбувалося під українськими (не російськими) патріотичними гаслами. Пропаґандивна метушня, викликана “визволенням єдинокровних братів з ярма польської шляхти й румунських боярів”, несла з собою і на давніх радянських теренах певний відхід від яскраво протиукраїнського курсу, що характеризував політику Кремлю в 1930-их роках. Незабаром після цього прийшла німецько-совєтська війна. Червона Росія, що зчепилася у смертельному поєдинку з брунатною Німеччиною, прагнула забезпечити собі підтримку українського населення, або бодай його політично зневтралізувати. Дякуючи варварсько-жорстокій, колоніяльній політиці Німеччини, що в порівнянні з нею навіть більшовизм міг виглядати як менше зло, Москві вдалося в певній мірі досягнути цієї цілі. Велетенський протибільшовицький потенціал України, який за інших обставин, можливо, міг би перехилити терези війни, не знайшов собі належного вияву. Москва, поборюючи безпощадно всі прояви українського “сепаратизму” та українського самостійницького руху спротиву, рівночасно, з притаманною для неї гнучкістю, йшла на тактичні поступки. Радянська пропаґанда всіми способами намагалася промовляти до українських патріотичних почувань і традицій. Українській культурі дано дещо більше свободи. Маю тут на увазі працю багатьох письменників і учених, що їх, як київську Академію наук, евакуйовано до Росії, і там вони розгорнули жваву діяльність; ця сторінка української історії з останньої війни ще не дочекалася відповідного досліду. Радянська пропаґанда зручно нашіптувала населенню, що після війни режим зміниться, що жити стане легше та що українська нація одержить більші, ніж досі, права. З найбільш знаменних політичних заходів того часу доводиться згадати про реформу радянської конституції (утворення міністерств зовнішніх справ і оборони в союзних республіках) та відстояння Сталіном на Ялтинській конференції окремого представництва для Української РСР, як і для Білоруської РСР, в організації Об’єднаних Націй; це останнє було рівнозначне з визнанням за Україною номінального статусу суверенної держави.

Не трудно догадатися, що ці концесії були подиктовані острахом, щоб війна, бува, не допровадила в якійсь непередбаченій коньюнктурі до актуалізації української справи в міжнародній площині. Ці побоювання виявилися зовсім безпідставними. Третя імперія, що прийшла на Україну з колонізаторськими плянами, свідомо відкидала кожний крок, що міг би її політично зобов’язувати у відношенні до народів на окупованих східніх землях. Гітлер пішов шляхом не продовження, а заперечення традицій німецької східньої політики часів першої світової війни, коли уряд Вільгельма II підтримував, хоч непослідовно й не без хитань, самостійницькі прямування в Польщі, Литві, Фінляндії, Україні й навіть у далекій Грузії. Щодо західніх альянтів, то національні питання в Радянському Союзі, в тому числі й українське, для них політично взагалі не існували. Демократичний Захід по-старому утотожнював СРСР з Росією в дореволюційному значенні слова, а в радянських союзних республіках бачив “національні меншини Росії”. Про те, щоб втручатися у “внутрішні справи російського союзника”, взагалі не було мови, не зважаючи на те, що розпачлива ситуація, що в ній совєти опинилися в 1941 році та їхня тодішня залежність від західньої допомоги, давали для цього знамениту нагоду. Але для такої сміливої, далекосяжної, дійсно творчої демократичної політики бракувало і зрозуміння й хотіння.

Хоч це звучить як парадокс, але з трьох великих таборів, заплутаних у війну, - Німеччина, західні демократії, совєти - найбільше зрозуміння до української справи та її динамічних можливостей виявили, безперечно, ці останні. Тільки дякуючи пасивності інших потуг, що з них жодна не додумалася до того, щоб капіталізувати українську проблему, власне смертельний ворог України дістав змогу вигравати українську карту, здобуваючи цим для себе визначні користі. Маю на увазі зголошення Москвою, від імени Радянської України, правних і моральних титулів до частин колишньої державної території Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, виторгування додаткового голосу в Об’єднаних Націях та здобуття морального престижу “визвольника” України з-під нацистської окупації.

Друга фаза радянської політики охоплює роки від закінчення війни до смерти Сталіна (1945-1953). Цей період характеризує змагання до повної реставрації сталінізму тридцятих років. Наново цупкіше закручують гвинти державної машини, розхитаної війною. Через Україну перевалюється чергова хвиля чисток, наново розгортається русифікаційна кампанія й нагінка проти “буржуазного націоналізму”. Офіційне засудження вірша Володимира Сосюри “Любіть Україну”, що його під час війни багато разів передруковували в різних радянських публікаціях, служило, згідно з більшовицькими звичаями, як своєрідний сигнал, що ним партія проголошувала свою генеральну лінію. На ці ж повоєнні роки припадають інтенсивні заходи, спрямовані на знищення українського націоналістичного підпілля й партизанського руху.

Наступний, третій період почався зі смертю Сталіна й триває до сьогодні[347]. Його можна стисло схарактеризувати як черговий поворот до відносного “лібералізму” й до політики поступок. Наша стаття присвячена висвітленню власне цього періоду. З’ясовуватимемо явища не так у хронологічному порядку, як радше в їхній логічній пов’язаності. Факти, що їх обговорюватимемо, самі собою загальновідомі. Отже, йдеться тут передусім про їхню правильну інтерпретацію, про схоплення сенсу, причин і правдоподібних наслідків нових заходів Кремлю в його українській політиці.

Поминаємо питання, чи й в якій мірі цей тактичний зворот був викликаний внутрішньою боротьбою серед комуністичної верхівки, а зокрема аферою Берії. Якщо прийняти гіпотезу, що закид, який був висунутий проти Берії, ніби у своїй боротьбі за владу він хотів спертися на відосередні тенденції неросійських народів, згідний з правдою — то постає враження, що тут уже назрівали процеси капітальної ваги, які в дальшому розвитку могли б допровадити до радикальної зміни усього розташування політичних сил у совєтській імперії. Але цей розвиток задушено в зародку. З другого боку, якщо навіть посталінський “новий курс” у відношенні до України був дійсно започаткований Берією, то його падіння щоправда замкнуло цей курс у звуженому річищі, але його не зліквідувало. Хоч поступки, зроблені Україні, залишаються скромними, проте сам факт заіснування “нового курсу” не підлягає сумніву. Розглядаючи дійсність на тлі ще зовсім свіжих спогадів про недавній сталінський режим, не можемо не бачити ряду зовсім виразних змін.

ПРОЯВИ НОВОГО КУРСУ

За найбільшу новість, у порівнянні з передвоєнними й першими повоєнними роками, треба вважати обставину, що керівні посади в Україні опинилися переважно в руках місцевих людей. З преси можна дізнатися про персональний склад республіканського уряду, Центрального Комітету КПУ, Верховної Ради УРСР, а також про прізвища секретарів обкомів, Директорів важливіших підприємств і репрезентативних культурних діячів. На жаль, маємо тільки небагато особистих даних про цих людей, але навіть із звучання їхніх прізвищ можна судити, що в більшості випадків ідеться про природних українців. Ще напередодні війни росіяни творили 65% в центральних державних і партійних установах УРСР; сьогодні це відношення відвернене: українці становлять 62%, а члени інших національностей, переважно росіяни, - 38%. Ключові позиції секретарів обкомів обсаджені українцями на 72%. (Для орієнтації можна додати, що українці творять 75-80% усього населення УРСР).

Новий курс знайшов свій символічний вислів у тому, що після відкликання останнього сталінського сатрапа, Мельнікова, якому закинено “ухил від принципів ленінської національної політики”, першим секретарем ЦК КПУ став українець Кириченко. Це перший випадок за все тридцятип’ятилітнє існування Радянської України, що найвище становище в республіці довірено автохтонові.

За останні два роки переведено досить помітну реорганізацію адміністративно-господарської структури СРСР в напрямі її частинної децентралізації. Ряд міністерств, - такі, як вугільної промисловости, чорної металюрґії, пошти, вищої освіти, культури, - перемінено із “всесоюзних” на “союзно-республіканські”. Не підлягає сумніву, що компетенції української радянської бюрократії поважно збільшилися в господарській та культурній галузях.

Рівночасно зросла й питома вага українського елементу у всесоюзному маштабі. Від 1953 року Кириченко належить до Президії КПРС. Під цю пору у склад всесоюзного уряду входить щонайменше десять колишніх міністрів УРСР, перенесених на працю до центральних установ у Москві. Серед одинадцяти нових маршалів Радянського Союзу, призначених у квітні 1955 року, п’ять, здається, українського походження. Американська преса нещодавно присвятила багато уваги гостині радянської хліборобської делегації в стейті Айова. Але ці “росіяни”, як про них писали, переважно були українцями, починаючи від голови делеґації Мацкевича, міністра хліборобства СРСР.

Можна догадуватися, що інтенсивніша участь українців у партійному й державному апараті спричинилася до ослаблення масового протиукраїнського терору. Не зважаючи на те, що пропаґандивні кампанії проти т. зв. “буржуазного націоналізму” не припиняються, не було в останніх роках повторення тих масакр, що ними так трагічно позначилися в історії України 1930-ті роки. Гідне уваги, що різні письменники, учені й інші культурні робітники, що їм ще недавно робили прилюдні закиди в “націоналістичному ухилі”, могли викрутитися “самокритикою” й залишилися при житті, а навіть на своїх попередніх становищах У тридцятих роках такі пресові атаки й доноси служили, як правило, прологом до фізичної ліквідації.

Бачимо теж деякі концесії в області культури, що між ними можна відмітити такі: збільшення ролі української мови у шкільництві, зокрема вищому: подібне явище, мабуть, теж в адміністративній практиці; пожвавлення видавничого руху українською мовою; поширення діяльности Академії наук УРСР не тільки у природознавчо-технічних, але наново також у суспільно-гуманістичних дисциплінах. Щоправда, підручники, призначені для масового вжитку, аж кишать від різних перекручень і фальшивок. Однак попри це відбувається й серйозна дослідча праця. Велике культурне значення мають передруки творів українських клясиків, що появляються великими тиражами, а також ростуча, по довшій перерві, кількість перекладів із світових літератур. Свобода наукового досліду й культурної творчости ще все, очевидно, куди менша, ніж у 1920-их роках. А чейже й тодішні відносини, в добу НЕП-у й “українізації”, що творила апогей радянського лібералізму, далеко відставали від західнього розуміння свободи культури. Коли ж говорити про сучасне становище, то на українській культурі тяжить подвійне ярмо: з одного боку, обмеження, що випливають з самої суті диктаторсько-тоталістської системи, а з другого - ті, що обумовлені позицією України як поневоленої нації. Таким чином український літератор і працівник науки не користується навіть тими скромними можливостями, що їх посідає його російський колеґа. Однак необхідно ствердити, що в порівнянні з тією системою нищівних заходів, що були спрямовані проти української культури у тридцятих і перших повоєнних роках, наступив зворот до кращого й що сучасна ситуація відносно нормальніша.

У 1954 році, у зв’язку з святкуванням тристаліття Переяславської умови, про яке ще буде мова пізніше, сталася подія, що її доводиться кваліфікувати, як найбільш знаменну доцьогочасну політичну концесію: 19 лютого того року Кримську область, що досі входила до складу Російської РФСР, прилучено до Української РСР.

Геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка. Україна має також історичні й етнічні права до цієї території, що її розвиток від найдавніших часів проходив у тісному зв’язку з життям українських земель та що серед її строкатого населення українці творили, поруч з татарами, автохтонне ядро. Різні українські політичні сили, від консервативного уряду гетьмана Скоропадського в 1918 році до харківських “націонал-комуністів” двадцятих років, робили заходи у справі приєднання Криму до України. Хоч українці були в Криму тільки меншиною, проте його політичне значення для України більше, ніж деяких теренів, що мають, або мали в недавньому минулому, безспірно український етнічний характер. Наприклад, можемо собі без труду уявити існування самостійної української держави без західніх окраїн, - Пряшівщини, Лемківщини, Посяння, Холмщини. Зате українська державність немислима без Криму. Якщо прийняти до уваги панівне стратегічне положення Севастополя в північній смузі чорноморського басейну, то ясно, що Крим у чужих руках - це дуло пістоля, приложене до скроні України.

Якими мотивами керувалася Москва, передаючи Кримську область Українській РСР? Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв’язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи в них почуття, що вони перебувають в “російському оточенні”. Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка у Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення. Треба вважати, що українська громадськість сприйняла прилучення Криму з сатисфакцією, як задоволення давнього і справедливого українського політичного постуляту. А Москва по суті теж нічого не втратила, бо чейже ціла Україна й так перебуває під її владою. Однак, певна річ, сучасна приналежність Криму до УРСР улегшуватиме в майбутньому розв’язку кримської проблеми по лінії українських інтересів, коли б це питання, що сьогодні є внутрішньою справою Радянського Союзу, мало котрогось дня виринути на міжнародному форумі.

Але є підстави думати, що Москва мала при цьому кроці ще іншу, укриту ціль: вона хоче обтяжити Україну моральною й політичною співвідповідальністю за злочин народовбивства, виконаний над кримськими татарами. Тому необхідно на цьому місці втрутити кілька зауваг про справу українсько-татарських стосунків. Малий татарський народ (який у 1939 році нараховував біля 200 000 душ, що творили тоді одну п’яту населення півострова) надто кволий і малочисельний, щоб бути спроможним до створення власної держави. Протиукраїнські настанови татарів під час революції тільки спричинялися до того, щоб віддавати Крим у руки то білогвардійців, то більшовиків, перетворюючи його на базу російської агресії проти України. Україна ніяк не могла б погодитися з тим, щоб така ситуація повторилася в майбутньому. Не менше несприйнятні для України пляни деяких татарських патріотів, які мріяли про те, щоб над Кримом установити протекторат Туреччини. З української точки погляду такі пляни належить розглядати як небажані спроби каламучення українсько-турецьких відносин, які поза цим мають всі шанси на те, щоб бути якнайкращими. Але законні українські інтереси в Криму ніяк не стоять у суперечності з життєвими правами татарського народу. Природна розв’язка тут - автономія Криму у складі української державности. Саме так, до речі, українська політична думка завжди підходила до цієї проблеми.

Українці, що їм самим довелося стільки витерпіти з рук російських більшовиків, ніяк не можуть схвалювати злочин, заподіяний Москвою над татарським народом, що його виселено з вітчизни. Зайво витрачати час на докази, що цей акт народовбивства стався без ніякої, прямої чи посередньої української співучасти. Проте факт прилучення Криму до Української РСР створює для української громадськости моральні зобов’язання супроти татарів. Українські патріоти повинні дбати про те, щоб оберігати себе навіть від тіні закиду, що українські національні інтереси йдуть врозріз з правами інших, зокрема слабших, народів. Наш обов’язок - всіми доступними засобами сприяти поворотові татарських виселенців на вітчизну.

Область, що в ній зміни в радянській політиці супроти України найбільше кидаються в вічі, є царина ідеології і пропаґанди. Сталінізм проголошував, що Росія є “старшим братом” усіх народів СРСР, а в першу чергу України. Цей мотив тепер дещо приглушено. Радше говорять про співпрацю “двох рівноправних, братніх народів”. Сакраментальна формула про “великий російський народ” знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про “великий український народ”. У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають. Отже, виходить, в Радянському Союзі вже об’явилися два, а не тільки, як раніше, один, “великі народи”! Щобільше, офіційна пропаґанда раз-у-раз повторює й наголошує, що Україна є суверенна, що УРСР є “незалежною, возз’єднаною державою”; тільки при цьому не забувають за кожним разом додати, що Україна завдячує своє щастя виключно “братерській дружбі й безкорисній допомозі” Росії.

В останні часи можна було спостерігати на ряді прикладів, як комуністична політика схильна, в певних ситуаціях, увипуклювати характер Української РСР як окремої, в міжнародно-правному значенні слова, держави. (Пригадаймо, що УРСР вже давніше, у 1947 році, підписала Паризькі мирові договори з колишніми німецькими “сателітами”, а в 1948 - Дунайську конвенцію; через прилучення південної Бесарабії Україна стала наддунайською країною). Українська радянська преса приносить подрібні звідомлення про діяльність делеґації УРСР в Об’єднаних Націях. Гідне уваги, що ця делегація спеціялізується в виступах по колоніяльних питаннях. Прем’єр Української РСР Кальченко входив у склад загальнорадянської делегації на східньоевропейську конференцію безпеки, що відбулася в Варшаві у грудні 1954 року. Мета цього була, мабуть, продемонструвати, що Україна, хоч складова частина Радянського Союзу, разом з цим, у певному розумінні, є окремим членом бльоку комуністичних країн. У вересні 1954 року Українська РСР заключила договір про культурну співпрацю з Польщею. Українські культурні ансамблі ґастролюють від Берліну до Пекіну.

Політичне значення всього цього, звичайно, невелике. Це скорше морально-престижеві, ніж реально-політичні поступки. Проте доводиться сказати, що комуністична влада явно намагається від деякого часу вийти назустріч пробудженій українській національній гордості. Знаючи, з якою дбайливістю більшовицькі можновладці повсякчасно монтують ідеологічні лаштунки, що ними вони обстав-ляють свою реальну, силову політику, приходимо до висновку, що йдеться тут про вельми знаменні явища, що вимагають докладного досліду.

ПЕРЕЯСЛАВ В ІСТОРІЇ Й МІТОЛОГІЇ

Висловом нової лінії було урочисте відзначення тристаліття Переяславської умови. Святкування тривали безперервно всю першу половину 1954 року, творячи безперечно одне з найбільших пропаґандивних видовищ в історії Радянського Союзу. Військові паради, урочисті сесії в усіх установах, від Верховної Ради до сільради, бенкети, промови, злива орденів, спеціяльні “тези”, проголошені ЦК КПРС, - все це вимовно свідчить про те, яку увагу комуністична влада прив’язувала до Переяславських роковин. Коли б нам пощастило розкусити справжній сенс цього прославлення “Переяслава” - це дало б нам ключ до правильного розуміння основних настанов сучасної радянської політики супроти України.

Видатний історик козаччини, Вячеслав Липинський, у своїй монографії “Україна на переломі”, присвяченій останнім рокам гетьманування Богдана Хмельницького, стверджує, що, говорячи про Переяславський договір, мусимо відрізняти історичний факт від мітів, що згодом наросли довкола нього.

Переяслав був тільки одним з епізодів, хоч, очевидно, важливим, у дипломатичній грі великого гетьмана й не відрізнявся засадничо від інших, раніших і пізніших, козацьких трактатів з Польщею, Туреччиною, або навіть Швецією. У всякому випадку, про “возз’єднання” України з Московським царством в 1654 році не може бути мови, бо й після Переяслава Україна виступає як окрема, фактично незалежна держава, з власною воєнною й закордонною політикою, що в багатьох точках зовсім не покривалася з інтересами Москви. У своїх внутрішніх справах Україна була зовсім самостійна, а спроби московського втручання гетьман Хмельницький ліквідував у зародку. Отже, не ідеал російсько-українського єднання, але українська державна рація присвічувала Хмельницькому й його співробітникам, що в їхніх очах Переяславська умова була тільки минущим альянсом. Стверджуючи коньюнктурний характер Переяслава, ми зовсім не порушуємо на цьому місці питання, чи цей крок відповідав тогочасним об’єктивним інтересам України, чи, навпаки, це була трагічна помилка.

В модерній українській історіографії панує думка, що в першу чергу польська політика штовхнула козаччину в обійми Москви. Шляхетська Польща, явно не спроможна утримати козацьку Україну у своїх руках, рівночасно не погоджувалася на її емансипацію та накидала затяжну й руїнницьку війну, що перешкоджала консолідації молодої державности. Коли ж у 1653 році постала загроза польсько-татарського союзу, спрямованого проти України, гетьман мусів шукати радикального виходу з небезпечної ситуації. Щоб забезпечити себе проти московських гегемоніяльних забаганок, Хмельницький, приймаючи московський протекторат, реасекурував себе затісненням співпраці з бльоком протестантських держав (Семигород, Пруссія, Швеція), а рівночасно пробував безпосередньо договоритися з Отоманською Портою, понад головою її кримського васаля.

Якщо Переяслав став згодом вихідною точкою для поневолення України, то тому, що передчасна смерть Богдана Хмельницького стала на перешкоді до здійснення його ширших плянів. Як слушно стверджує Георгій Вернадський у своїй монографії про Хмельницького, коли б Україна зуміла зберегти свою територіяльну єдність (себто коли б не прийшло до відділення Лівобережжя і Правобережжя) та коли б, згідно з намірами Хмельницького, козацька влада була поширена і на решту “руських земель” Польщі, - тоді дальші українсько-московські стосунки уклалися б зовсім інакше. Це були б стосунки між двома рівнорядними партнерами, - й то незалежно від того, чи вони були б дружні, чи ворожі.

Отже не за самої Хмельниччини, але значно пізніше, вже на руїнах козацької державности, виросла в XVIII і XIX століттях “Переяславська леґенда”. В першій фазі, себто коли в XVIII столітті ще продовжувала існувати Гетьманщина з обмеженою автономією, панівною концепцією козацької старшинської верстви був погляд, що Переяславською умовою між Україною й родом Романових установлено відношення, що близькі до династичної унії, або васалітету; ця концепція стверджувала залежність України від всеросійського престолу, при рівночасній окремішності України-Малоросії від Московщини-Великоросії. Зате згідно з другою версією “Переяславської леґенди”, що здобула поширення в XIX столітті, “малоросійський народ” під проводом Богдана Хмельницького просто прилучився до російської держави.

Ці міти про Переяслав, хоч далекі від історичної правди, відігравали важливу ролю в політичній ідеології Росії т. зв. “петербурзького періоду”: вони леґітимували приналежність України до імперії й допомагали маскувати факт завоювання й поневолення. Не менше значення мала Переяславська леґенда і для тієї частини українського суспільства, що стала на шлях активної співпраці з імперією, себто для русифікованих і подворянщених нащадків козацької старшини. Леґенда про те, що їхні предки буцімто добровільно приступили під “високу руку православного царя”, дозволяла їм почувати себе в імперії не на положенні поневоленої нації, але як відлам всеросійської провідної верстви та вірою-правдою служити монархові.

ЕВОЛЮЦІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Пізнання функції, що її Переяславська леґенда відогравала в духовному господарстві царської Росії, допоможе нам правильно визначити причини, чому сучасна більшовицька Росія рішилася відгребати “Переяслав”. Але заки відповісти на це питання, ми мусимо насамперед обговорити ще деякі моменти в ідейній еволюції радянської системи, у площині розвитку російсько-українських стосунків.

Яким способом була радянська влада установлена в Україні? Вона була насильно накинена Україні ззовні, з Московщини; однак - і це дуже важливе - це сталося під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Понаднаціональна ідея світової революції служила ідейним прикриттям для російської інтервенції. Совєтський режим мав в Україні всі ознаки чужинецької окупації, що її супроводжали грабіжницькі реквізиції, розгром українського освітньо-культурного життя та обсадження державного апарату чужими елементами, що або наплили з Московщини, або складалися з місцевих росіян, русифікованих жидів і українців.

Проте Ленін з подивугідною інтуїцією справжнього державного мужа відчував, що немасковані прояви російського великодержавного шовінізму небезпечні для системи, бо вони скріпляють відосередні тенденції серед визволених у 1917 році з-під царського ярма неросійських народів. Тому Ленін від початку обстоював тезу, що єдність радянської імперської організації можна буде зберегти тільки в понаднаціональній, універсалістичній формі. Труднощі й неуспіхи, що їх більшовики зустрічали на неросійських “окраїнах”, а зокрема розвал другого радянського окупаційного режиму в Україні (весна й літо 1919), в наслідок масових селянських повстань і бойкоту української інтеліґенції, ще більше утвердили Леніна в цій поставі й переконали його в необхідності поступок, які притупили б національне вістря конфлікту. Ленін послідовно дотримувався цієї лінії, переборюючи сильні суперечні тенденції в лоні власної партії. Обставина, що йому при цьому сприяла, була та, що хоч більшовизм виростав із своєрідних російських національних традицій і скоро злився з перефарбованим на червоний колір старим московським месіянізмом, але гасла, що під ними він виступав, і цілі, що до них він прямував, не обмежувалися границями Росії (етнічними або навіть політичними, імперськими), але були універсальні, на подобу якоїсь войовничої релігії або, вживаючи влучного окреслення Жюля Моннеро, новітнього “матеріялістичного ісляму”.

Ленін змагав до того, щоб ізолювати антибільшовицький потенціял української нації. Москві пощастило, бо їй назустріч пішла політика Заходу щодо українського питання. Держави Антанти знехтували Україну, а зате озброювали білоґвардійців Денікіна. Така настанова Заходу сприяла тому, що серед частини українського громадянства росли настрої, які в Совєтській Росії готові були бачити “менше зло”. Не треба теж забувати, що Україна переживала тоді не тільки великий національний підйом, але також, за вийнятком Галичини, внутрішню соціяльну революцію, яка, щоправда, ніяк не виливалася у правовірні більшовицькі форми, але все таки відкривала пригоже поле для розкладової пропаґанди та утруднювала консолідацію самостійної демократичної державности.

До яких вислідів довела революція? Москві пощастило врятувати щонайважливіше: єдність політичного керівництва на землях кол. царської Росії, якщо не рахувати Польщі, Фінляндії й балтицьких республік. Збереження контролю над Україною дозволило Москві затримати ранґу великої європейської потуги та забезпечувало за нею вихідні позиції для майбутньої аґресії проти західніх сусідів. Проте неправильною була б думка, немов би для України революція скінчилася повною поразкою. Революція відродила Україну як націю, і власне тому, що більшовики - у протилежність до західніх держав - були готові рахуватися з цим фактом, вони осягнули перемогу - ціною певного компромісу. Зі здобутків революції Україна зберегла наступні: існування номінально суверенної держави, під фірмою УРСР; право - в певному часі дійсно дуже широке - на розвиток власної національної культури; визнання червоною Москвою принципу рівнорядности народів кол. царської імперії, що знайшло свій формальний вираз у прийнятті нової, понаднаціональної назви, “Союз радянських соціялістичних республік”. На цій політичній плятформі й користаючи з того, що НЕП спричинився до загального заспокоєння відносин і відновив деякий господарський добробут, Україна пережила у двадцятих роках короткий, але надзвичайно буйний і плідний період культурного відродження та розбудови в майже всіх ділянках національного життя.

Духову й політичну координацію між РРФСР та УРСР забезпечувала в той час міжнародна пролетарсько-революційна ідеологія. Москва декляративно відрікалася “великодержавного шовінізму”, успадкованого від царизму, та на словах заявляла про свою вірність гаслам рівноправности всіх народів і солідарности пролетаріяту у світовому маштабі. Знов же українські комуністи намагалися демонструвати, що вони вміють бути рівночасно й відданими марксистами-революціонерами, й вірними синами своєї вітчизни. Є підстави, щоб твердити, що власне харківські урядові кола були особливо схильні підтримувати інтернаціонально-революційні аспекти радянського режиму. За цим, мабуть, ховалися тихі надії, що перекинення революції до Середньої Европи скріпило б Українську РСР, через прилучення західньоукраїнських земель, а сподівана перемога комунізму в Німеччині покінчила б з гегемоніяльного перевагою Росії у Гроні соціялістичних республік.

Одним з найбільш характеристичних суспільно-психологічних процесів у СРСР, що його початки були помітні вже за доби НЕП-у та що повністю дозрів за Сталіна, було повільне й неухильне проґресуюче відмирання, “вивітрювання” патосу революційної віри, яка первісно творила джерело стихійної духової сили більшовизму. Утопія світової пролетарської революції, що за неї в роки громадянської війни тисячі фанатиків готові були йти в огонь і воду, тратила свій гіпнотичний магнетизм і перетворювалася в заяложений трафарет. Щодо України, то тут усе “радянство” двадцятих років було тільки тонкою плівкою на поверхні розбурханого національного життя: в одних воно було свідомою мімікрією, а в інших несвідомим самообманом. Знов же в Росії більшовизм зовсім органічно й закономірно переростав у своєрідний “червоний фашизм”.

На Заході не бракувало спостерігачів, які, приймаючи власні бажання за дійсність, очікували ступневої демократизації радянського режиму. Насправді ж еволюція Росії йшла у протилежному напрямі: до розбудови всеохопного совєтського тоталітаризму та до кристалізації замкненої ієрархічно-бюрократично-поліційної системи, яка, до речі, зовсім відповідала традиціям російської державности, як у старомосковській, так і в петербурзькій епохах Очевидячки, при цьому не було мови про формальний відхід від марксо-ленінського корану, а Сталін навіть любувався в ролі захисника ортодоксії. Це зовсім зрозуміле. Чейже російсько-совєтська імперія знаходила в революційній ідеології незрівняний інструмент зовнішньої політики та необмеженої експансії; марксистський інтернаціоналізм тут непомітно переростав в ідею світового панування Москви. Але це ще не все. Всяка влада мусить шукати виправдання свого існування в якомусь надрядному духовному принципі. Інтереси російської бюрократії, скупченої довкола совєтського режиму, вимагають консервування ідеології, яка освячує існуючий лад та виправдує всі доконані злочини і страхіття, як буцімто необхідні жертви для досягнення “великої мети”.

Під присохлою маскою інтернаціонально-революційної доктрини з кожним роком щораз чіткіше виступали риси обличчя російського великодержавного шовінізму та месіяністичного імперіялізму. Друга світова війна склала яскраві докази банкротства революційного марксизму, а рівночасно реальної потужности російського націоналізму. Бо коли прийшло до справжньої проби на життя й на смерть, совєтські вожді знали, до яких гасел їм треба відгукнутися. Війна, а ще більше її переможне закінчення, допровадили до вибуху вакханалії російського шовінізму. Давніше, зокрема ж ще за провідництва Леніна, режим, - хоч він у дійсності завжди спирався на російські державні традиції та на месіяністичні забаганки російського народу, - дбав про те, щоб тримати у карбах та маскувати зовнішні прояви російського шовінізму. Але у зв’язку з війною, коли треба було мобілізувати емоціональну енергію російських мас, найбільш крайні і безсоромні вияви російської національної мегаломанії дістали офіційну підтримку й благословення.

Однак цей безумовний поворот системи в бік російського націоналізму ніс з собою і деякі небажані наслідки: він не міг не відштовхувати неросійські народи. Те, що згідно з ленінською концепцією мало об’єднувати всі народи СРСР, а саме - міжнародно-революційний принцип, опинилося за бортом. Нова догма про провідницьке покликання “великого російського народу” вдаряла бумеранґом в ідею національної рівноправности, розбиваючи рештки ілюзій, якщо такі ще в когось були.

Ленін напевно мав рацію в одному: націоналізм завжди провокує інші націоналізми. Явне утотожнення радянської системи з інтересами російського націоналізму стимулювало протирадянські та протиросійські відрухи серед неросійського населення СРСР. Якщо йдеться про менші національності, то Москва могла розраховувати на те, що їх завжди буде можна утримати в карбах силою. Але що робити з Україною, другою по величині нацією Радянського Союзу? Коли б українці залишилися у стані тривалого гострого незадоволення, то це могло б на довшу мету показатися дуже небезпечним для самої системи.

НЕВДАЧА СТАЛІНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ

Політика Сталіна відносно України зводилася до гігантської спроби зламати спротив українського народу засобами фізичного насильства. При цьому, мабуть, не йшлося про тотальне вигублення українців, як це зроблено з кримськими татарами, волзькими німцями, калмиками та деякими північнокавказькими народами; для цього українці надто чисельні. Зате Сталін послідовно змагав до того, щоб знищити всі активні українські суспільні групи та щоб таким чином, обезголовивши націю, примусити її до капітуляції та зробити з неї покірне знаряддя в руках кремлівських можновладців. Однак було б помилкою бачити в Україні тільки пасивну жертву сталінського садизму. Велика протиукраїнська кампанія, започаткована Сталіном, мала, з точки погляду інтересів системи, свій політичний глузд. Діло в тому, що швидкий і могутній підйом українства у 1920-х роках підкопував гегемонію Москви, що її дальше збереження ставало під виразним знаком запиту. Ленінська плятформа тут уже явно не вистачала. Загрозу, що виникла для московського панування, можна було зліквідувати тільки новими, гострішими засобами. Масовий спротив українського селянства колективізації загрожував зірванням амбітних господарських плянів Сталіна. Звідси особливий гнів і мстивість Сталіна супроти України. З цим збігалися ресантименти російського чиновництва, обуреного українською “нахабністю”. Сталін та очолена ним російсько-совєтська бюрократія ріши-ли “навчити хохлів розуму”. Жертви, що їх Україна понесла в наслідок сталінської політики, були жахливі. Голодом виморено кілька мільйонів людських істот та поліційним терором знищено національну еліту двох формацій: старшої, національно-демократичної, що займала провідне становище в українській революції 1917-1920 років, та молодшої, що вже виросла в радянських умовах. Чверть століття сталінського панування назавжди залишиться в українській історії однією з найчорніших сторінок, нарівні з монгольською навалою в XIII столітті.

Але Сталін не добився остаточної перемоги у своїй боротьбі з Україною. “Паровий валець” терору не зрівняв української нації з землею і не покінчив з українською проблемою, як джерелом найбільших труднощів для більшовицької влади. Доказом цього є пороблені тепер, після смерти Сталіна, поступки. Коли б Україна вже була зламана й не являла собою ніякого силового чинника, комуністичні можновладці, очевидно, не мали б ніяких підстав, щоб іти на якінебудь поступки. Сучасний відворот на більш “ліберальні” позиції треба розуміти як мовчазне визнання, що політика Сталіна стосовно України зазнала невдачі.

Український потенціял проявився з непередбаченою силою вже під час другої світової війни. При дуже некорисній міжнародній коньюнктурі та без ніякої сторонньої допомоги, український самостійницький рух опору дався взнаки двом найбільшим мілітарним потугам тогочасної Европи. Постава українського народу вирішально спричинилася насамперед до блискучих успіхів німецької зброї в 1941, а згодом до заломання німецького східного фронту в 1943-44 році. Те, що в Україні після закінчення війни продовжувався організований партизанський рух та самостійницьке підпілля, що з ними впродовж кількох років не міг собі дати ради позірно всемогутній державний апарат, - творить зовсім нове, нечуване явище в історії СРСР.

Хоч українські землі тяжко потерпіли від війни та від нацистського й комуністичного терору, проте не підлягає сумніву, що релятивна сила України у відношенні до Росії значно зросла в порівнянні з станом з-перед 1939 року. Частина української національної енерґії, яка до війни, - внаслідок поділу української території поміж чотирма займанцями, - була заанґажована в оборону місцевих інтересів під польським, румунським або чеським пануванням, тепер опинилася на спільних терезах разом з середньо-східніми землями в українсько-російській рівновазі сил. Територіяльна консолідація в межах УРСР спричинилася до приспішеної кристалізації об’єднаної, модерної української нації.

Якщо, з одного боку, затираються тепер старі обласні особливості західньоукраїнських земель (в першу чергу Галичини, але також західньої Волині, Закарпаття, північної Буковини та українських частіш Басарабії), то, з другого боку, теж давня Радянська Україна виглядає сьогодні інакше, ніж перед 1939 роком. Могутній політичний динамізм західніх українців, вихованих в європейських громадських і культурних традиціях (згадати б тільки про вплив Католицької Церкви та австрійського конституціоналізму!), знайшов глибокий відгомін серед східньоукраїнських мас. Їхня національна свідомість загострилася і психологічні різниці у відношенні до росіян поглибилися. Більше, ніж колинебудь у минулому, Україна й Росія протистоять одна одній не тільки як два етнічні розгалуження східнього слов’янства, але також як дві політично здиференціовані сили.

До відносної поправи становища України спричинилося і поширення російсько-совєтської гегемонії на країни Середньо-Східньої Европи. Україна радше виграла, ніж утратила на тому, що збільшилася кількість її товаришів недолі, - себто потенціяльних союзників. Москва тепер примушена оберігати своє панування над недавно підкореними народами, - і через те має менше можливости гнітити Україну. У країнах т. зв. “народних демократій” широкі кола громадськости цікавляться відносинами в Україні, яка для них являє собою щось на подобу “показової вітрини” радянської національної політики. Посилення масового терору та русифікаційних заходів в Україні могло б викликати паніку серед нових васалів МосквИ; можна сумніватися, чи такі реакції були б для Москви сьогодні бажані. Отже стверджуємо, що політичне положення України, в порівнянні з передвоєнною добою, дещо покращало, знов же положення держав Середньо-Східньої Европи, що давніше користувалися справжньою самостійністю, значно погіршилося. Таким чином скоротилася відстань між Українською РСР та “державами-сателітами”. Знов же це наближення статусу України до країн Середньо-Східньої Европи привело до деякого пересунення в рівновазі сил між Росією й Україною на користь останньої.

Після смерти Сталіна прийшов час на загальну ревізію радянської політики, - очевидно, не її цілей, але зате її тактичних метод. У зв’язку з цим нові кремлівські володарі, мабуть, рішили, що треба й політику щодо України пристосувати до сучасного реального укладу силових чинників. Українське громадянство має право вважати, що всі поступки, що були йому зроблені в. останньому часі, це не московська ласка, але його власні осяги, здобуті ним “з позиції сили”.

СУТЬ “НОВОГО ПЕРЕЯСЛАВА”

На підставі того, що було сказане досі, можемо тепер спробувати визначити суть сучасної радянської політики відносно України, що вибрала “Переяслав” за свій символ.

Ідеться тут про закроєний на велику скалю експеримент примирити українську націю з російсько-совєтською імперською системою. “Переяславська” пропаґанда звернена до всього населення України, але в першу чергу до української інтеліґенції й бюрократії, що без їх співучасти тяжко правити вже не тільки самою Українською РСР, але й усією червоною імперією.

На перший погляд це подобає на поворот до концепції Леніна, яка чейже теж прямувала до своєрідного компромісу між московським центром і “національними окраїнами”. Недаремно радянська преса в останніх часах знову голосно заговорила про “безсмертні ленінські принципи” в області національної політики. Але в дійсності це тільки порожні фрази. Подібності між ленінським та сучасним, посталінським періодами поверхові. Бо клясово-пролетарський, революційно-інтернаціоналістичний фундамент, що на цьому хотів будувати Ленін, щез майже безслідно. Москва сьогодні посилається не так на соціяльні інтереси українського пролетаріяту, але радше до українського патріотизму й національних традицій. “Переяславська ідеологія” має, на свій лад, явно націоналістичний характер. Тільки що це дуже специфічно спрепарована версія українського націоналізму, звернена своїм вістрям проти Заходу, тоді коли протимосковське вістря зовсім притуплене. Символом так зрозумілого українського патріотизму можна вважати гоголівського Тараса Бульбу, козацького отамана, що по-геройськи б’ється проти турків і поляків та що гине зі словами про “білого царя” на устах. Вже сам факт існування цієї постаті в літературній традиції свідчить про те, що така версія українського патріотизму має певний ґрунт в українській історії. Очевидно, не в автентичній історії XVII століття, що творить уявне тло повісті; автентичне українське XVII століття - це доба Сагайдачного, що ходив походом на Москву, це доба Виговського, Дорошенка, Мазепи, що змагали до того, щоб унезалежнити державу Війська запорозького від московської гегемонії. Зате знаходимо корені цієї концепції в XIX столітті, коли жив Микола Гоголь, цей типовий представник українського дворянства, яке, зберігаючи любов до рідної землі, льокальний патріотизм та зв’язок з традиціями Гетьманщини, все ж прийняло імперську політичну ідеологію та стало на службу царизмові. Кремлівські вожді правдоподібно міркують собі так: якщо царям пощастило притягти до співпраці українське дворянство, то чому не мало б удатися приєднання, на цій же “переяславській” ідеологічній плятформі, сучасної радянської української інтеліґенції? Ось симптоматичне явище; коли російська більшовицька верхівка пробує сьогодні звертатися до українського громадянства, вона застосовує не соціяльно-революційні, але, на свій лад, національні гасла.

Однак між царською та совєтською версіями “переяславської концепції” надибуємо одну важливу різницю. Царський уряд обстоював тезу про “єдність російського народу”, а в великоросах та малоросах хотів бачити тільки племінні різновиди однієї нації. Сьогодні така постанова справи вже неможлива. Україна стала нацією, - і цього вже не дасться відробити. Тому, замість про “єдність російського народу”, Москва тепер говорить про “споконвічну дружбу двох братерських народів”. В українській історичній традиції увипуклюють усі ті моменти, що наближають її до Московщини-Росії, а зате старанно замовчують і затирають усе те, що її від неї віддалює. Україну визнано за націю, ба в теорії навіть за самостійну державу, - але під тією передумовою, що вона мусить назавжди залишитися в нерозривному зв’язку з Росією. У світлі історичних аналогій сучасний стан українсько-російських відносин нагадує, мабуть, скорше XVIII, ніж XIX століття. Бо в XVIII столітті існувала ще автономна козацька державність, Гетьманщина, що творила окрему адміністративну одиницю та зберігала свою правну особовість. Проте Гетьманщина, після невдалого виступу Мазепи, вже не провадила власної зовнішньої політики, а й у внутрішніх справах останнє слово залишалося за царськими резидентами. Рівночасно люди українського походження щораз ширшою хвилею мандрували на службу до Петербургу.

Сьогодні Москва знову прагне перевишколити Україну на молодшого спільника в рамцях всеімперської організації. Пороблені концесії мають на цілі заспокоїти, до певної міри, українські патріотичні почування й амбіції. А разом з цим українським комуністам розкривають привабливі перспективи спільного з росіянами використовування можливостей “великопростірности” для службової кар’єри та господарської наживи. Але передумова цього - абсолютна єдність політичного керівництва під командою Москви.

УКРАЇНСЬКА РЕАКЦІЯ

Як українське підрадянське громадянство зареаґувало на новий “переяславський” курс? Власне на це питання буде, мабуть, найтрудніше відповісти. Про наміри більшовицьких вождів можемо судити на підставі їхніх діл, - і то незалежно від офіційних заяв, що часто служать тільки маскувальним цілям. Зате громадська опінія не має на Радянщині тих засобів вільного вияву, що існують на Заході: преса, громадські об’єднання, вільні вибори. Підсовєтському населенню затулено рот, - з чого сторонні обсерватори часто роблять помилковий висновок, що воно зовсім не має власної думки. Наприклад, в Америці появилися деякі наукові досліди, присвячені питанню т. зв. “публічної опінії” в СРСР. Але коли докладніше приглянутися до цих праць, ми бачимо, що їхній зміст не відповідає заголовкові, бо насправді вони займаються організацією й методами офіційної радянської пропаґанда. Питання про те, з якою реакцією офіційна пропаґанда зустрічається серед населення, - а тільки це останнє можна б уважати за “публічну опінію” в точному значенні слова, - взагалі залишається незаторкненим.

Не легко сказати, чого, власне, хоче громадянство, якому доводиться жити під комуністичним пануванням. Проте на підставі нашого знання української ментальности, української й російської історії та наших інформацій про сучасну радянську дійсність - ми заризикуємо деякі гіпотези щодо того, як виглядають українські реакції на “Новий Переяслав”.

Життя під радянською владою таке тяжке, що люди не можуть не радіти кожною полегшою. Оскільки новий курс означає послаблення терору та деяку поправу в матеріяльних умовах побуту, -українці напевно привітали його з задоволенням.

Але як стоїть справа з політичними аспектами? Чи “переяславська концепція” промовила українському суспільству до переконання? Населення України, навчене гіркими досвідами останнього покоління, інстинктово не довіряє ніякій пропаґанді. В 1917 році Україна була аж надто податлива на пропаґанду, її можна було тоді легко розгойдувати й підіймати на ноги суґестивними гаслами. Але громадськість, виставлена цілими роками під барабанний вогонь совєтської пропаґанди, стала нарешті на неї, як і на всяку іншу словесну пропаґанду, відпорна. Сьогодні українці, мабуть, менше звертають увагу на слова й обіцянки, а більше на факти. Холодний, недовірливий реалізм прийшов на місце колишнього романтизму, а скептично настроєне населення залюбки інтерпретує урядові льозунґи у протилежному сенсі.

Порівнюючи гучні фрази про “самостійну українську соціялістичну державу” з дійсністю, українці хіба не можуть не бачити повної розбіжности між словами й фактами. Бо всі поступки, що їх останніми часами зроблено Україні, знаходять кінець-кінцем свою непрохідну межу в тому, що монополія політичної влади збережена за Москвою. Згадані поступки мають переважно суто престижево-символічний характер, - а після гіркої науки минулих десятиліть українці ледве чи дадуть себе впіймати на цей гачок.

Дружні, рівноправні нації не потребують боятися згадувати про конфлікти, що розділяли їх у минулому. Пам’ять про Жанну д’Арк не обтяжує сучасних французько-англійських стосунків, подібно як англо-американській приязні не шкодять спогади про антибрітійську революцію колишніх Північно-американських колоній. На протязі багатовікових українсько-російських відносин не бракувало моментів культурної й політичної співпраці, хоч, очевидно, не менше, якщо не більше, було зударів і конфліктів. Наполегливі зусилля, щоб викреслити з історії або оплюгавити все, що має будь-яке відношення до цих давніх конфліктів, явно свідчать про страх і нечисте сумління червоної Москви. А реакції, що їх такий офіційний курс зустрічає серед населення, мабуть, зовсім протилежні до споді-ваних. В палаці “російсько-української дружби” в усіх закутках страшать примари: Виговського, Дорошенка, Мазепи, Петлюри, Грушевського, Хвильового і стільки-стільки інших. Їхні імена завзято промовчують або згадують тільки у супроводі відповідних ритуальних прокльонів; але власне тому ці примари стоять у кожного перед очима.

Справа зовсім не обмежується сферою “високих ідей” та далеких історичних ремінісценцій. Мало сьогодні в Україні сімейств, що свого часу не втратили когось із своїх рідних або не потерпіли в якийсь спосіб в наслідок режимових походів проти “буржуазного націоналізму” та “націоналістичного ухилу”. Для мільйонів їхня національна свідомість - і то саме з протиросійським і протирадянським вістрям - пов’язана з болючими досвідами й переживаннями, їхніми власними й їхніх найближчих. Такі речі можна заховати глибоко на дні серця, але вони легко не забуваються. В духовості збірноти вони творять сильну підземну течію, яка, хоч сьогодні загнана вглиб, при першій сприятливій нагоді знову може вибухнути наверх. Український народ ніколи не забуде Москві штучного голоду 1933 року, ані “єжовщини”. Події цих трагічних років спричинили в українській психіці “травму” у відношенні не тільки до комуністичної системи, але також до російської державности, а навіть до російського народу. Такої стихійної ворожнечі напевне не було ще в 1917 році. Українсько-російські відносини в половині XX століття психологічно подібні до українсько-польських у половині XVII століття, напередодні Хмельниччини.

Стосовно самого поняття “Переяслав”, то цей символ має для українців мало привабливі асоціяції. Немов на глум, великий національний поет Шевченко, якого вся Україна шанує як свого пророка, а його “Кобзар” можна знайти дослівно в кожній хаті, часто згадує про Переяславську угоду й раз-у-раз проклинає її, як причину поневолення і всіх нещасть українського народу. Напевно не один українець, повернувшися додому з парадних святкувань “славного тристаліття”, розгортав “Кобзаря” й мовчки показував синові відповідні місця... Не треба бути ясновидцем, щоб відповісти, хто залишиться володарем українських душ: Хрущов чи Шевченко.

Позитивний бік сучасного “переяславського курсу” в тому, що він дає українським патріотам в СРСР дещо сприятливіші можливості для творчої праці. Вони дбають, щоб використати цю нагоду для того, щоб загоїти рани попереднього двадцятип’ятиліття та скріпити український потенціял супроти Москви. Насовується цікава аналогія з XVIII століттям, коли козацькі політики помазепинської доби інтерпретували Переяславську умову як своєрідний конституційний акт, що нормував відношення Гетьманщини до російського царизму, та на цій плятформі відстоювали вітчизняні “права й вольності”. Подібна глуха й завзята боротьба за елементарні права нації точиться в Україні й сьогодні. Очевидно, тяжко передбачити, чим ця боротьба скінчиться.

Як відомо, в XVIII столітті перемогла централістична течія й автономія козацьких земель була кінець-кінцем ліквідована. Засоби духового й фізичного натиску й насильства, що ними диспонує тоталістська більшовицька диктатура, сильніші від тих, що ними користувався царський деспотизм. Але, з другого боку, й українські шанси не в одному кращі, ніж у XVIII столітті. Україна сьогодні об’єднана приблизно у своїх етнічних границях (не рахуючи деяких українських земель, що включені до РРФСР), тоді коли територія Гетьманщини, після втрати Правобережжя та відокремлення Запоріжжя, обмежувалася обширом двох пізніших лівобережних губерній, Чернігівської й Полтавської. Сучасну добу характеризує в усьому світі розвиток інтенсивної й масової національної свідомости. Тому здається сумнівним, щоб Москві пощастила поновна духова й політична ізоляція української провідної верстви від народних мас, що сталося з козацькою аристократією в XVIII столітті. Врешті, напружена міжнародна обстановка та господарські труднощі, мабуть, стоятимуть на перешкоді до надмірного загострювання терору в Україні Москва вже, мабуть, не зможе дозволити собі на поворот до сталінських метод правління.

Але доводиться думати, що український народ, після сумних досвідів з Гітлером, недовірливо настроєний і до Заходу. Це, здається, єдина й дуже серйозна небезпека від “Переяславського курсу”. При всій своїй забріханості і внутрішніх суперечностях червоний “Переяслав” безумовно свідчить про те, що сучасна Москва, як і за Леніна, намагається розв’язати українську справу не тільки засобами самого терору, але підходить до неї й з політичними критеріями Це не було б загрозливе, коли б супротивна сторона, демократичні потуги Заходу, теж мала у відношенні до української проблеми власну конструктивну ідею. Але там, де концепція, замість щоб зударятися з іншою концепцією, натрапляє на порожнечу, перевага мусить залишатися по боці того табору, що озброєний думкою і пляном... Більшовицька пропаґанда в Україні вже тепер збиває політичний капітал на цих занедбаннях західнього світу. Вона вмовляє українцям, що сьогоднішній Захід, - як Антанта в 1919 й Гітлер у 1941 році, - байдужий, а навіть ворожий, до життєвих інтересів української нації. Отже, мовляв, було б для українських патріотів безглуздям вигребати своїми руками каштани з вогню для самолюбних західніх імперіялістів, що на Україну дивляться як на об’єкт майбутнього колоніяльного визиску та що готові торгувати українськими землями, без уваги на волю населення. Тому, мовляв, єдиний вихід для України: триматися поли російського “старшого брата”, що у спілці з ним українці ще найбільше можуть зискати.

Чи ці арґументи промовляють підрадянським українцям до переконання? Вони, можливо, їх не переконують, але принаймні спонукують до замислення. Українська громадськість напевно занепокоєна обставиною, що Захід, бозна з яких причин, не наважується ставити руба питання про російсько-совєтський колоніялізм, тоді коли, навпаки, Москва постійно й небезуспішно заграє протиколоніялістичною картою. Політично мислячі елементи в УРСР напевно не роблять собі ніяких ілюзій, щоб хтось став їх “визволяти”, якщо попередніх передумов для цього не створить загальна еволюція міжнародних та внутрішньорадянських відносин. Проте вони чекають, щоб західні потуги, - що вони вже сьогодні напевне могли б зробити, -відповідно заманіфестували своє засадничо позитивне наставлення до української справи та свою волю рахуватися, при плянуванні їхньої східньоевропейської політики, й з українськими інтересами. Як довго західні держави продовжуватимуть розглядати Україну не як поневолену націю, що її положення аналогічне до “сателітів” Середньо-Східньої Европи, але як “національну меншину Росії”, так довго існуватиме ґрунт для процвітання “Переяславської ідеології”.