Iсторичнi есе. Том 2

ЗА ПОЛІТИЧНУ ПЛЯТФОРМУ І ПРОГРАМУ ДІЙ УКРАЇНСЬКОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ

І. НАШ ГОЛОВНИЙ НЕДОЛІК І НАЙВАЖЛИВІШЕ ЗАВДАННЯ

У пресі появилася вістка, що в днях 27-28 травня 1976 відбудеться в Нью-Йорку пленарна сесія Конґресу Української Вільної Політичної Думки (КУВПД). Передбачається, що на сесії буде розглянена й ухвалена деклярація про створення нової політичної формації, до якої ввійдуть три партії, Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО), Організація Українських Націоналістів за кордоном (ОУНз) та Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП), а також представники позапартійного громадянства.

Майбутня пленарна сесія КУВПД може мати переломове значення в розвитку політичного життя української діяспори. Проектована нова політична формація являтиме собою спробу реорганізації і зміцнення нашого демократичного табору. Якщо ця спроба вдасться, це приведе до далекойдучої зміни в нашому внутрішньополітичному укладі сил.

Не треба доводити очевидного факту, що українська еміґраційна політика опинилася у сліпому куті. Цей стан триває вже від довгих років, але в останній час громадська опінія починає освідомлювати собі його щораз ясніше. Навіть на сторінках нашої преси, - не зважаючи на її тенденцію обминати дражливі питання, - раз-у-раз лунають голоси, сповнені тривоги за долю українського політикуму та сумнівів щодо правильности дотеперішнього шляху. Таким чином назріла потреба в радикальній зміні відносин.

Відповідальність за сучасну кризу паде в першу чергу на офіційний провід української еміґрації, наш т. зв. “естаблішмент”, побудований на альянсі між бандерівською ОУН та безпартійними керівниками асекураційних союзів і деяких інших громадських установ і організацій. Саме оцей сумнозвісний естаблішмент надає тон у нашому політичному й суспільному житті, зокрема на терені США.

Не хочу на цьому місці вдаватися в подрібну критику еміґраційного естаблішменту й його бандерівського ядра. Про це писалося вже не раз і дана доповідь ставить собі інші завдання. Тому обмежуюся стосовно цієї справи до кількох необхідних стверджень.

Сучасне бандерівське середовище є прямим продовженням тоталітарного націоналістичного руху, що процвітав на Західньо-Ук-раїнських Землях за міжвоєнної доби й що його носієм була Організація Українських Націоналістів. Характеристичними рисами ідеології ОУН у 1930-их рр. були вождизм (т. зв. “провідницький принцип”), монопартійність і революційність. Під цим останнім слід розуміти теоретичне виправдування й практичне стосування терору не тільки як засобу в боротьбі проти зовнішніх ворогів-окупантів, але теж як інструменту в змаганні за першенство з внутрішньо-українськими політичними суперниками. Хоч генетично самостійний і обумовлений тодішньою українською дійсністю, оунівський націоналізм перебував під незаперечним ідейним впливом тоталітарних режимів і течій відомого типу в Західній Европі. Це своє обличчя, що сформувалося в 1930-их рр., бандерівська партія зберегла в основному досьогодні, хоч і намагається його незґрабно маскувати з тактичних міркувань.

Провідна роля бандерівщини в системі еміґраційного естаблішменту становить у світлі сучасної ситуації в світі й на Україні явний анахронізм і призводить до низки неґативних наслідків, що за них платить ціла наша спільнота. Наприклад, бандерівці, як тоталітарности, органічно нездібні до чесної співпраці з іншими українськими політичними середовищами на засаді паритетности. Через це установи загальнонаціонального призначення, що опинилися під їх контролею, перетворилися в замкнені, монополістичні корпорації, де десятками років правлять незмінно ці самі кліки. Діячів, що не можуть помиритися зі становищем поплентачів-коляборантів, з цих установ витісняють, або вони відходять самі. В результаті бачимо в нашому суспільному житті з одного боку застій і обмертвіння, а з другого розтіч і фраґментацію.

На рахунок цієї системи треба теж записати нашу зовнішньополітичну ізоляцію, що засуджує нас на безсилля. Дух нетерпимости й зненависництва, що притаманний тоталітарним націоналістам, не дозволяє їм знайти спільну мову з представниками інших народів, що сьогодні могли б бути нашими потенціяльними союзниками. Реакційність і обскурантизм еміґраційного естаблішменту внеможливлює йому встановити контакт з демократичними суспільствами країн нашого поселення та рівночасно відчужує його від визвольних процесів на батьківщині, що проходять під свободолюбними гаслами.

Хтось міг би пробувати боронити наш естаблішмент і його бандерівське ядро арґументом, що при теперішній несприятливій міжнародній конюнктурі ніяка українська еміґраційна політика не могла б принести кращих здобутків. В цьому є доля правди, якщо говорити про наші максимальні національні цілі. Це, однак, не значить, що розумними посуненнями не можна було б добитися, навіть в умовах міжнародної деконюнктури, часткових успіхів. Замість цього, бачимо ряд заходів, що їх політична помилковість і шкідливість не може викликувати заперечень. На увазі маю, між іншим, такі речі, як “союз” з китайцями Чан-Кай-Шека на Формозі; паломництва до латино-американських диктаторів-головорізів; серйозне трактування американської т. зв. “політики визволення” в ері Айзенгавера-Даллеса; пов’язування української справи на терені США з правим крилом Республіканської партії. Можна сказати без перебільшення, що з-поміж американських політичних діячів улюбленцем наших естаблішментівців був... Ричард Ніксон, що в ньому вони у своїй наївності добачували “борця проти комунізму”. Ці яскраві помилки в політичних оцінках не були випадкові; вони послідовно випливали з реакційности й малокультурности естаблішменту. З такими лідерами українська еміґраційна політика не могла не йти від невдачі до невдачі.

Але тут слід запитатися: чому наш реакційний і забарвлений тоталітаризмом естаблішмент не зустрічав послідовної протидії з боку демократичних кіл української еміґрації? Торкаємося проблеми ключевого значення. Ми вчинили б кривду нашій еміґраційній громадськості, коли б сказали, що серед неї не було й нема демократичних елементів. Але доводиться з жалем і соромом ствердити, що продовж минулого тридцятиріччя вони виявили себе малоактивними й що вони не зуміли дати належної відсічі доморослим тоталітаристам. Гегемонія останніх, - що тяжить на нас, мов прокляття, - в великій мірі результат пасивности їхніх противників. Хто не бореться зі злом, за нього якоюсь мірою відповідає. Це дає підстави до того, щоб українську демократію уважати співвідповідальною за сучасну кризу нашого політикуму.

Українські демократичні сили розпорошені. Замість одного й сильного (наскільки це можливе в еміґраційних умовинах) демократичного табору маємо кілька угруповань, що жодне з них не набуло такого авторитету, щоб охопити ширші кола позапартійного демократичного громадянства. Причини цього стану треба мабуть шукати в подіях перших післявоєнних років, коли маса нової української еміґрації ще скупчувалася в таборах скитальців у Західній Німеччині. Наші тодішні демократичні лідери (маю на увазі покійних Ісаака Мазепу, Степана Барана, Михайла Ветухова і ін.) спрямували свої зусилля на реорганізацію екзильного Державного Центру Української Народної Республіки, а зате занедбали справу розбудови демократичної політичної формації. Цим допущено помилку щодо черговости пріоритетів. Бо тільки авторитетна демократична політична організація могла б дати надійні підвалини екзильному Державному Центрові Без цих підвалин Державний Центр мусив залишитися хирлявим тілом; його дальша жалюгідна історія достатньо відома й нема потреби над цим зупинятися.

Цього занедбання, зробленого в початковому післявоєнному періоді, вже не вдалося направити пізніше, коли маси нової еміґрації розсипалися по великих просторах Сполучених Штатів, Канади й інших країн. У тому ж часі померла низка визначних демократичних діячів старшого покоління, які в минулому були співтворцями нашої державности 1917-20 рр. Вони відійшли, не залишивши наслідників. Помстилася обставина, що в 1930-их рр. націоналістичний рух захопив на західньо-українських землях майже ціле тодішнє молоде покоління, позбавляючи демократичний сектор доросту провідників. Тоталітарний табір був у кращому становищі ОУН(б) зуміла перекинути до країн поселення готові кадри партійного апарату. До того ж діячі цього середовища були віком порівняно молодші. Свою початкову перевагу бандерівці ужили на те, щоб проникнути до суспільних установ, створених старою еміґрацією, і в них окопатися. З ними вступили в спілку “союзові” дільці, що по суті були байдужі до будь-якої української політичної проблематики й що їм ішлося головно про бизнес. Так і постав українсько-американський естаблішмент, із своїми відповідниками в інших країнах, що силою інерції тримається при “владі” до нинішнього дня.

Із сказаного насовується наступний висновок. Якщо відсутність об’єднаної демократичної організації є найбільшою хибою нашого життя, то створення такої організації є його найбільш пекучою потребою. Багато ознак вказує на те, що для цього вже назріли передумовини. На еміґрації виросло нове покоління, що мислить по-демократичному і для якого тоталітарний націоналізм так само несприйнятний, як і тоталітаризм комуністичний. Запроектована нова політична формація, що має постати на базі трьох існуючих демократичних угруповань, подає надію на вихід із дотеперішнього сліпого кута.

II. НА ШЛЯХУ ДО НОВОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ СИНТЕЗИ

Тепер мусимо зупинитися на важливому питанні: які надбання може кожна зі згаданих трьох партій, УНДО, ОУНз та УРДП, передати до спільної скарбниці майбутньої нової політичної формації? І навпаки: котрі первні в їх минулому досвіді вимагають ревізії?

Між українськими еміґраційними угрупованнями УНДО сьогодні найслабше, але рівночасно те, за яким стоїть найдовша традиція близько стотридцятирічної давности. Галицький національно-демократичний табір сягає своїм корінням Головної Руської Ради, що постала під час “Весни народів” 1848 року, та народовецького руху шістдесятих-вісімдесятих років минулого століття. Згодом у 1890-их рр. цей рух оформився в Українську Національно-Демократичну Партію, що очолювала наше політичне життя в Галичині й на Буковині аж до розпаду Австро-Угорської монархії. Ця ж партія, під зміненою назвою Трудової партії, відігравала провідну ролю за часів нашої державности в Західньо-Українській Народній Республіці, чи пак, після об’єднання з наддніпрянською УНР, в Західній Області Української Народньої Республіки (ЗОУНР). Реорганізована в 1920-их рр., отже вже в умовах польської окупації, в Українське Національно-Демократичне Об’єднання, вона продовжувала діяти як головна українська леґальна партія на Західніх Землях аж до вибуху Другої світової війни. Народжена в умовах австрійського конституціоналізму, наша галицька націонал-демократія по суті єдина українська партія, що має тривалу традицію парляментарної політики, себто нормальної політичної діяльности в західньому розумінні цього поняття.

УРДП виникла вже після останньої війни на еміґрації. Ця партія гуртує виходців із Центрально-Східніх земель і її члени вважають себе носіями традиції “Розстріляного Відродження”, себто національно-політичних і культурних визвольних процесів на Радянській Україні в 1920-их рр., згодом затоптаних сталінським терором.

Середовище ОУНз, зване популярно “двійкарями”, репрезентує той відлам єдиного націоналістичного руху, що відмовився від тоталітарної ідеології й перейшов на демократичні позиції. Свій початок ведуть двійкарі від ревізіоністичної течії, що позначилася в українському націоналістичному підпіллі під час кінцевого періоду Другої світової війни й безпосередньо після неї.

Сукупність цих трьох традицій, - старого галицького парляментаризму, наддніпрянського Розстріляного Відродження та елементів у націоналістичному підпіллі й рухові збройного опору під час останньої війни, що тяжіли до демократії, - це те найцінніше, що сучасна українська діяспора має у своєму політичному досвіді. Тепер ідеться про те, щоб ці три традиції злити в одну органічну цілість, яка могла б послужити як база для дальших змагань, спрямованих у майбутнє. Для цього необхідна критична перевірка деяких рис у традиційному доробку кожної з вищезгаданих груп.

У першу чергу треба звернути увагу на одну слабість, що її поділяють три названі партії. Жодна з них не є справді всеукраїнською, але всі мають регіональний характер УНДО і ОУНз західньоукраїнський, переважно галицький, а УРДП східньоукраїнський. На конто досягнень двійкарів слід записати, що з усіх наших угруповань на еміґрації мабуть вони виявили найбільшу чуйність щодо радянської проблематики. Проте це не міняє того факту, що й за своєю політичною генеалогією й за своїм персональним складом це середовище таки залишається західняцьким.

У цьому контексті варто зупинитися на УРДП. Наші люди, що походили з УРСР в її границях з-перед 1939 року та що внаслідок подій Другої світової війни опинилися на еміґрації, не знаходили собі місця в західньоукраїнських партіях, включно з фракціями ОУН. Існувала серйозна небезпека, що ці т. зв. “східняки” опиняться поза орбітою українського національного світу та попадуть до різних російських організацій, що на них розставляли свої сіті Великою заслугою покійного Івана Багряного було створення окремої східняцької партії, що в ній виразився особливий історичний досвід та своєрідний психологічний тип нової наддніпрянської еміґрації.

Регіональні партії мали в минулому своє виправдання в тому історичному факті, що український народ жив поділений між різні держави Але вже довше як тридцять років наш народ на рідних землях об’єднаний. В тяжких умовах совєтського режиму сформувався новий тип української людини, який між іншим виявив себе в дисидентському русі останнього десятиріччя. Не тільки Галичина й інші західньоукраїнські території втратили свою колишню відрубність, але також - на що менше звертають увагу - Наддніпрянщина зазнала глибоких змін під впливом нашого Заходу. Через це нестійне твердження деяких урдпівських публіцистів, що їх середовище, мовляв, репрезентує “основні українські землі”. Бо ці землі вже не є такими, якими вони були до 1939 року. А втім і на еміґрації відбувся процес інтеграції українців, що походять з різних частин нашої спільної батьківщини. Наша найважливіша сьогоднішня внутрішня диференціяція не проходить по лінії Схід-Захід, але радше по світоглядовій лінії, яка відділяє тоталітаристів і демократів.

Отже наявність у нашому житті партій регіонального характеру становить кричучий анахронізм, що з ним пора покінчити. Можна сподіватися, що майбутня нова політична формація, що постане з об’єднання УНДО, ОУНз і УРДП, буде першою дійсно всеукраїнською, соборною.

Анахронічний реґіоналізм притаманний усім трьом згаданим угрупованням. Крім цього, кожне з них має свої специфічні слабості й недоліки, що вимагають критичного розгляду. При цьому хочемо звернути увагу на моменти структурного й ідеологічного порядку, а не на поодинокі конкретні дії, ані тим більше на справи персонального порядку.

Характеристичною рисою УНДО була нерозробленість його програми, брак чіткої політичної плятформи. Це твердження витікало з того, що УНДО було партією “органічної праці”, а його провід переплітався з керівництвом майже всіх українських культурно-просвітніх, професійних, господарських і інших суспільних установ і організацій в Галичині. Відсутність ідеологічного доктринерства та співіснування в рамках одної партії цілого вахляра поглядів можна б уважати за явище позитивне, якби в парі з цим не йшло недооцінювання думки взагалі і брак ширших інтелектуальних горизонтів. Ундівський прагматизм на ділі вироджувався у грубий емпіризм. Це доводять такі факти, як те, що УНДО (і його попередники, УНДП і Трудова партія) десятками років не спромоглося на теоретичний орган, не видавало серйозної політичної літератури (не рахуючи кількох принагідних брошур), не переводило дискусій і дослідів над засадничими проблемами нашого життя, не притягало до співпраці науковців.

Проте найбільшою історичною провиною галицького націонал-демократичного табору було те, що в 1930-их рр. він не дав відсічі наступові тоталітарної ідеології. Тодішнє молоде покоління, якому ундівське середовище не вміло дати ідейного керівництва, обрало за володаря своїх дум Донцова. Діячі УНДО не добачували духового спустошення, що його несла з собою донцовщина. А втім вони самі на той час уже встигли розгубити більшу частину свого демократичного ідейного баґажу; вони (за винятком одиниць) недоцінювали принципи демократичного правопорядку, людських і громадянських вольностей та раціональної мислі. Можна сказати без перебільшення, що ще до вибуху Другої світової війни західньоукраїнська національна демократія ідейно й морально капітулювала перед тоталітарним націоналізмом. Не було випадком, що трохи згодом колишні ундівці постачали основний континґент поплентачів і вислужників бандерівщини. Пам’ятаючи про минулі досягнення й заслуги галицького націонал-демократичного табору, не можемо теж забувати про його ідейне звиродніння за міжвоєнної доби. Наслідки цього тяжать на нашій політичній дійсності на еміґрації досьогодні.

Переходячи до розгляду УРДП, слід зупинитися на визначенні “революційно-демократична партія”, що входить до її назви Це поняття має окреслене значення в історії східньоевропейської, російської й української, політичної думки. В Росії революційними демократами були Герцен, Бакунін, Чернишевський, Михайловський та інші радикальні публіцисти, що створили ідеологію народництва, яка згодом вилилася в відомий терористичний рух 1870-их рр. Цю традицію продовжувала на початку цього століття Партія соціялістів-революціонерів. Народницька ідеологія мала теж глибокий вплив на формування російської соціял-демократії, не зважаючи на те, що соціял-демократи, як марксисти, принципово відкидали народництво. В широкому значенні слова, соціял-демократи становили частину революційно-демократичної течії Російських революційних демократів і народників характеризувало те, що, борючися проти царського самодержавства, вони рівночасно ставилися неґативно до західньої ліберальної демократії, конституціоналізму й парляментаризму. На їх погляд, встановлення конституційно-парляментарного режиму в Росії вийшло б на користь тільки панівним клясам, а не народним масам. Вони твердили, що “мужикові потрібна не конституція, але земля і воля”. Капіталізм вони вважали за велике зло, вірили у природжені соціялістичні інстинкти російського народу та бажали, щоб Росія у своєму суспільному розвитку обминула буржуазно-капіталістичну стадію. В питаннях політичної тактики вони схилялися або до стихійних бунтів, або до індивідуального терору. Нема сумніву, що ця сильна серед російської інтеліґенції революційно-демократична традиція підготовила ґрунт для перемоги більшовизму. Наслідки відомі: російський народ (а разом з ним і інші народи, підвладні Москві) дійсно залишилися без “буржуазної” конституції, але також без землі і волі.

Яке це має відношення до української дійсности? Треба сказати відкрито, що українська революційна демократія не далеко відбігла від російської. Не вільно забувати, що (за винятком Галичини) дореволюційне українське суспільство формувалося в умовинах російської самодержавної системи, українська інтеліґенція була вихована в російській школі й на російській літературі. Навіть модні західні течії, напр. марксизм, приходили на Україну не безпосередньо, але переважно через російські канали Найсильнішою нашою партією в 1917 році була Українська Партія Соціялістів-Революціонерів, що була прямим рефлексом російських соціялістів-революціонерів. Щоправда українська революційна демократія мала в порівнянні з російською деякі особливості, зокрема щодо національного питання. Вона була теж мабуть трохи більше поміркована й дещо менше утопійна. Але й українські революційні демократи обожали “народ” (в значенні простолюддя), захоплювалися соціялізмом, плекали революційну романтику та ставилися з недовір’ям до конституціоналізму й парляментаризму західнього типу.

Осмілююся твердити, що якщо не встоялася відроджена в 1917 році українська державність, то однією з головних причин цієї нашої національної трагедії було те, що творці й керманичі держави були не просто демократами, але “революційними демократами”. Ця їхня настанова, - яка виразилася вже в самій назві: Українська Народна Республіка, - не дала їм зрозуміння й уміння, як у країні захистити демократичний державний правопорядок. УНР почала від доктринерських соціяльних експериментів, в роді соціялізації землі, і послідовно дійшла до погромів і отаманщини.

Якщо найбільшою провиною галицької національної демократії була недостатня відпорність на наступ націоналістичного тоталітаризму, то аналогічною провиною наддніпрянської революційної демократії була така ж сама мала відпорність на тоталітаризм комуністичний. Чейже цілі великі фракції соціялістів-революціонерів та соціял-демократів перейшли на т. зв. радянську плятформу. І не було випадком, що такі два типові представники української революційної демократії, як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - співтворці й чільні державні мужі УНР, - згодом так легко помирилися з комуністичною системою. Тут важливо зрозуміти мотиви цієї зміни віх. Причиною напевне не був брак патріотизму. Навпаки, Грушевський і Винниченко керувалися українським національним інтересом, як вони його розуміли. Але для них політична свобода, в західньому значенні слова, не була справою засадничою, яка не допускає компромісу. Не зважаючи на критичне ставлення до більшовицької національної політики в Україні, вони вважали радянську монопартійну й диктаторську систему за більше проґресивну, ніж т. зв. буржуазна демократія. Не треба додавати, що таке відступство від принципів свободи, подиктоване народницькими ілюзіями, не виправдало себе не тільки національно, але також з точки зору соціяльних інтересів народних мас.

Якщо повищі міркування правильні, то з них випливає наступний висновок: революційно-демократичний, народницький комплекс був слабким місцем старої наддніпрянської демократії. Цей комплекс треба перебороти, а не його культивувати. У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних Змагань.{103}

На цьому місці мусимо занятися проблемою революції й революційности. Про свою революційність заявляють і урдпівці і двійкарі. Останні, як відомо, ведуть свій рід від націоналістичного руху тридцятих років і збройного підпілля часу Другої світової війни. Отже середовище ОУНз має за собою справжнє революційне минуле. В даному випадку не має рішального значення, що ані УРДП, ані ОУНз, як зрештою всі інші сучасні наші еміґраційні партії (включно з бандерівцями), не ведуть під цю пору активної революційної діяльности. Нам ідеться про чіткість ідейних позицій українського демократичного табору.

Якщо ставити питання у принциповій площині, доводиться ствердити, що демократія і революція - поняття суперечні й несполучні Революція - це боротьба за владу й за політично-соціяльні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію й контрреволюцію.

Це ствердження напевне зустрінеться з голосними протестами. Нам закричать: як можна говорити про мирну еволюцію, коли український народ закований у кайдани, коли український визвольний рух має до діла з таким безоглядним і жорстоким ворогом, як московський більшовизм? Чи ж історія не вчить, що національна незалежність здобувається кривавою боротьбою? І чи великі проґресивні перевороти у внутрішньому розвитку народів теж не здійснювалися революційним шляхом? Чи англійська, американська, французька демократії не були завойовані переможними революціями?

Ми свідомі вагомости цих арґументів і в великій мірі визнаємо їх слушність. Але ми мали на думці щось інше. Проблема складна, немов заплутаний клубок; щоб його розмотати, треба відділити поодинокі пасма.

Відрізняємо революцію, як засіб політичної боротьби в виняткових історичних ситуаціях, та революційність (може краще було б тут говорити про “революціонізм”), як тривалу суспільно-політичну настанову. Різниця між ними приблизно така сама, як між війною, яка згідно з дефініцією Клявзевіца є продовженням політики іншими засобами, та мілітаризмом, пануванням солдатески. Майже сто років тому Драгоманов ствердив, що демократ може виправдувати та активно підтримувати революційну боротьбу проти деспотії, яка не допускає мирної еволюції; але демократ не може бути прихильником насильства заради насильства, не може з нього робити норми суспільного життя. А власне це й чинять люди, що опановані містикою революції Джордж Вашинґтон та інші сподвижники американської революції були вільні від революційної одержимости, що її приклад дали їх молодші сучасники, французькі якобінці. Тоді коли перші створили конституційно-демократичну державу, побудовану на основах свободи і правопорядку, другі створили першу в новітній європейській історії тоталітарну диктатуру. Чи українські революціонери мають собі брати за зразок Вашинґтона чи Робесп’єра? Містика революції якобінського типу була психологічним дріжджам, на якому у нашому столітті виростали ліві і праві тоталітарні рухи й системи. Дією ж містикою годувалися українські тоталітарні течії, наш доморослий комунізм і оунівський націоналізм. Тому було б побажаним, що українські еміґраційні партії, що претендують на демократичність, - маємо на увазі УРДП і ОУНз, - перестали гратися революційними фразами. Ця гра не є така невинна, як багатьом може здаватися.

Говорячи про середовище ОУНз, його головним досягненням уважаємо, що вийшовши з націоналістичного руху 1930-их рр., воно зуміло перебороти в собі тоталітарну спадщину. Органічність і щирість цієї еволюції від тоталітаризму до демократії засвідчена довголітньою діяльністю цього угруповання. Обставина, що люди, які свій первісний політичний вишкіл дістали в школі донцовщини, зуміли перейти на демократичні позиції, скріпляє віру в життєздатність української демократії. Проте можна дивуватися з того, що двійкарі досі не відмовилися від назви “Організація Українських Націоналістів”. Це ім’я має певне окреслене звучання, неспівмісне з теперішнім демократичним характером середовища. Застереження викликає теж існування т. зв. Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР), яке служить своєрідною надбудовою чи прибудівкою ОУНз для виступів на зовнішньо-політичному терені. Пора було б покінчити з фіктивною делеґацією неіснуючого підпільного державного центру в Україні. Щодо корисної інформаційної діяльности, яку веде ЗП УГВР, то її можна б однаково добре провадити від імени якогось пресового бюро або науково-дослідної установи.

У зв’язку з ОУНз виринає одна проблема ширшого порядку. Яке повинно бути наше ставлення до недемократичних первнів в українській політичній традиції? Тут у першу чергу потрібна інтелектуальна чесність, готовість бачити речі такими, якими вони справді є. Але серед нашої громадськости панує протилежний нахил: замикати очі на небажані факти. І так заперечують існування комунізму, як української політичної течії. Комунізм, мовляв, виступає в історії України тільки як форма чужоземної, російської інтервенції й окупації, а українські комуністи — це просто аґенти Москви. Щодо нашого націоналізму, то він, мовляв, був тільки активним національно-визвольним рухом, який нічого не мав спільного з фашизмом чи гітлеризмом.

Всупереч цим самообманним теоріям настоюємо на тому, що міжвоєнна доба стояла в історії України, подібно як в історії більшости європейських народів, під знаком кризи демократії та гегемонії лівих і правих тоталітарних течій. Незалежно від того, чи це нам подобається, чи ні, ми не можемо з української історії виключити ані комунізму, ані тоталітарного націоналізму. Євген Коновалець, з одного боку, та Микола Скрипник, з другого, були визначними українськими політичними діячами свого часу. Дослідник української політичної думки не може поминути як Василя Шахрая чи Миколу Хвильового, так і Дмитра Донцова. (Вживаємо ці імена як символи, що репрезентують певні напрями.) Але власне тому, що й комунізм і націоналізм розглядаємо як складові частини збірного досвіду нашої нації, ми зобов’язані підходити до них критично й селективно. Визнаючи за ними деякі позитивні досягнення, ми рівночасно відкидаємо тоталітарну суть і комунізму й націоналізму. Вище була мова про недоліки старої наддніпрянської і галицької демократії. Нам думається, що шлях до подолання цих слабостей — використання і позитивного, й неґативного досвіду тоталітарних течій. Це можна порівняти зі щепленням, яке повинно дати нашій демократичній громадськості відпорність на рецедиви тоталітаризму. Скріплений цим досвідом антагоністичних політичних рухів і ідеологій демократичний табір повинен стати провідною силою в житті української діяспори і згодом перекинути визвольні ідеї свободи та правопорядку на рідні землі.

III. ЦІЛІ ДІЯЛЬНОСТИ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ НА ЕМІГРАЦІЇ

Доводиться іноді чути скептичні голоси, що українські партії на еміґрації — це релікт минувшини. Для них, мовляв, нема місця в сучасній дійсності й вони через це засуджені на вимирання. Кажуть, що ми вже не є політичною еміґрацією, але діяспорою, що в її громадському побуті переважають реальні інтереси, пов’язані з життям країн поселення, а не безплідні ремінісценції й пусті мрії, що стосуються України.

У відповідь на це можна сказати така Факт існування української еміґрації є природним наслідком ненормального стану, в якому перебуває наш народ на рідних землях. А що цей стан ненормальний - річ очевидна, якої на цьому місці нема потреби доводити. Як довго триватиме цей стан, так довго на українцях у розсіянні спочиватиме обов’язок допомагати братам і сестрам на батьківщині в їхніх змаганнях до національної незалежности та людської і громадської свободи. Ми переконані, що цей голос сумління звучатиме в серцях не тільки тих, що самі вийшли з України, але теж їхніх нащадків. Ми згідні з тим, що в силу соціологічних закономірностей наша еміґрація дійсно перетворюється в діяспору. Але разом з цим твердимо, що ця діяспора не перестане боліти долею України й не припинить своїх заходів, щоб їй допомагати. Іншими словами, діяспора якоюсь мірою збереже характер політичної еміґрації. Тут можна послатися на приклад ірляндської, польської, литовської, фінської й інших етнічних груп в Америці. Масові еміґрації цих народів виникли в XIX столітті на неполітичному, господарському підложжі. Не зважаючи на заробітчанську генезу, згадані групи в Америці виявили велику активність у справі визволення своїх вітчизн. Ця активність продовжувалася доти, поки Ірляндія, Польща та ін. не осягнули самостійности після Першої світової війни. До речі, почуття історичної місії, певного морально-політичного категоричного імперативу, спинювало серед цих груп продовж кількох поколінь процес асиміляції. Ірляндці, поляки тощо могли з чистою совістю розчинитися в американському суспільному довкіллі тільки тоді, коли відчули, що сплатили борг перед країнами й народами своїх батьків. Гадаємо, що цю аналогію можна прикласти до сучасної української діяспори, зокрема до українських етнічних груп в Америці й Канаді.

Якщо повищі виводи правильні, то далеко передчасно говорити про кінець українського еміґраційного політикуму. Маємо на думці не участь людей українського роду в політичному житті країн поселення, але якраз специфічно українську політичну діяльність, спрямовану на “старий край”, країну батьків. Можуть відмирати форми цієї діяльности, що перестаріли й не відповідають сучасним обставинам і потребам. Але український еміґраційний політикум буде раз-у-раз відроджуватися в нових формах, поки існуватиме українська діяспорійна громадськість і поки нашому народові на рідних землях не будуть забезпечені права самостійної й вільної нації.

Політична діяльність може відбуватися на двох різних площинах: площині державній, засобами державного апарату, та площині добровільних з’єднань. В наших умовинах під увагу приходить тільки ця друга альтернатива.

Отже ще раз повертаємося до нашої попередньої тези: найважливішою й найактуальнішою справою в житті української еміґрації є створення авторитетної демократичної політичної організації. Чи вона дійсно постане, залежатиме від доброї волі й уміння трьох існуючих угруповань, УНДО, УРДП та ОУНз. Близьке майбутнє покаже, чи їх лідери складуть цей іспит політичної дозрілости.

Але приймім, що така організація чи, як її називають, політична формація, таки постане. Насовується питання: які цілі повинні їй присвічувати у майбутній діяльності?

Основною метою організації мусить бути демократизація суспільно-політичного життя української діяспори. Під цю пору, дякуючи панівній бандеро-естаблішментівській системі, це життя має яскраво виражений недемократичний характер. Дамо кілька прикладів, що розуміємо під гаслом демократизації.

1. Треба покінчити з поганим звичаєм, що згідно з ним українські установи незмінно очолені тими самими кількома особами. Президентом Сполучених Штатів можна бути обраним тільки на дві каденції, себто не довше як на вісім років. Зате голови українських установ засідають на своїх постах не одне десятиліття. Такий стан був би крайньо нездоровий навіть у тому випадку, коли б ці панове могли у своїй громадській праці похвалитися світлими досягненнями, про що, звичайно, не може бути мови. Отже треба прямувати до того, щоб у нашому збірному житті встановити демократичну засаду періодичної зміни лідерів. До речі, слід пам’ятати про те, щоб чинність цієї засади в першу чергу забезпечити в структурі керівних органів нової демократичної формації.

2. Характеристичним і дуже негативним явищем нашого суспільного побуту є перемішання церковної й політичної сфер. Політиканство втискається в українські церкви, як і церковщина в наші політичні організації. Таке змішання не виходить на здоров’я ні одній, ні другій царині. Наші церкви правлять за національно-політичні установи, й це одна з причин, чому в них так мало справжнього одуховлення та богословської мислі. Знов же псевдорелігійний кольорит, що ним люблять прикрашувати себе наші партії, зовсім не причиняється до їх уморальнення, але зате обтяжує їх зайвою відповідальністю за речі, до яких їм було б краще взагалі не втручатися.

Не можна промовчати, що в цьому відношенні грішать теж українські демократичні середовища. Напр. в Америці появляється часопис демократичного напряму, що в ньому існує постійна рубрика, “Справи Української Католицької Церкви”. Питання: якщо політично-суспільний орган має взагалі займатися церковними справами, то чому тільки одного віровизнання? І чому робити з нього трибуну тільки однієї течії в УКЦ, т. зв. “патріярхального руху”{104}? Інший приклад: в Канаді існує газета, що захищає демократичні позиції й що до неї дописують українці-демократи різних віровизнань. Але ця газета є рівночасно войовничим православним органом і вона часто дозволяє собі на випади й колючки проти Католицької Церкви взагалі та українського католицтва, Унії, зокрема. Гадаємо, що прояви такі, як вищеназвані, належать до симптомів нашої суспільної патології.

Для демократичної системи притаманний принцип відокремлення церкви від держави, що, очевидно, не має нічого спільного з тим, що під цією назвою розуміють в Радянському Союзі, де панівна Комуністична партія є сама своєрідною імітацією або пародією релігійної секти. Демократична держава має обов’язок забезпечити своїм громадянам повну, нефальшовану релігійну свободу, але вона сама повинна мати секулярний характер, зберігати невтральність у релігійно-світоглядових питаннях і не втручатися у внутрішні справи поодиноких церков та в міжконфесійні відносини.

Українська еміґрація діє в недержавних умовинах, але це не значить, що у своєму житті вона не могла би дотримуватися засади розмежування церковности й політикуму. Приналежність чи неприналежність до котрогонебудь віровизнання не може правити за критерій патріотизму. В українських політичних організаціях повинно бути місце для людей різних релігійних переконань, включно з безконфесійними. Де стосується в першу чергу майбутньої нової демократичної формації. І навпаки, жодна релігійна спільнота не повинна ототожнювати себе з якимось політичним напрямом, або служити політичним цілям. Політично-національних влаштувань не слід пов’язувати, як це в нас часто водиться, з релігійними обрядами. Таке відполітизування наших церков і послідовна секуляризація політичного життя тільки вийшли б на користь обом.

3. Основоположник і перший президент Чехословаччини, Тома Масарик, звик був казати, що “демократія - це дискусія”. У нашому збірному житті, як відомо, дискусії обмаль. Систематичний обмін думок на публічні теми майже не існує, а зате все заливає помпезна фраза. Треба бути свідомим того, що історія не встигла виробити в нашому народі культури думки. Українська громадськість відзначається великим нахилом до конформізму й керується переважно примітивними емоційними відрухами, а не раціональними критеріями. Зокрема ж націоналістичний рух виховував своїх послідовників у дусі принципової ворожнечі до критичної думки, насаджуючи, як найвищі громадянські чесноти, фанатизм і сліпий послух наказам вождів. Не є випадком, що націоналістичне покоління, що породило кількох талановитих поетів, не видало ні одного визначного історика, соціолога або політолога. Націоналістична публіцистика здебільша нагадувала “поезію в прозі”. Ця націоналістична школа ірраціоналізму й антиінтелектуалізму поклала свою печать на український еміґраційний естаблішмент. Сказане стосується теж ненаціоналістичної, ґешефтярської частини естаблішментівців. Їх неґативне ставлення до критичної думки та вільної дискусії зумовлене практичними мотивами: чим менше світла в нашому громадському житті, тим легше цим панам вершити свої бизнесові операції.

Завдання демократичного табору - відродити в українському суспільстві етос раціональної, критичної мислі та свобідної дискусії. Треба стимулювати постійний обмін думок щодо насущних проблем нашого життя. Необхідно привчати громаду до терпимости супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів. Це не значить, що не можна боротися проти помилкових поглядів, але ця боротьба повинна відбуватися засобами раціональної арґументації, а не, як це в нас часто водиться, засобами морального терору. Практичні рішення повинні приходити як результат попередньої дебати, проведеної з застосуванням наукових метод. Політичні пляни слід формулювати з допомогою експертів-науковців.

4. Існує пекуча потреба створити на еміґрації демократичну українську пресу. Цей пункт тісно в’яжеться з попереднім, бо чейже ясно, що без вільної преси не може бути дискусії про публічні справи.

Наша діяспора розпоряджає досить великою скількістю пресових органів, але їх рівень переважно дуже низький. В цьому відношенні нас рішуче побивають російська й польська еміґрації. Наші газети редаґовані кустарним способом, нефахово, в них мало речевої інформації та серйозного обміну думок щодо істотних проблем українського й неукраїнського життя. Нашу пресу характеризує примітивний дидактизм, патріотичне пустомельство, втеча від усіх контроверсійних питань та відсутність ширшого погляду на українську і світову дійсність. А вже вершину журналістичної бездарности, інтелектуальної нікчемности та громадянської безхребетности являє собою наша “союзова” преса в Америці{105}.

Перед демократичним табором виринає важливе завдання: створити таку пресу, яка служила б як школа української думки, а не як засіб для оглуплювання нашої громадськости. Мінімальні вимоги тут: одна добра газета, бодай тижневик, та один теоретичний журнал суспільно-політичної проблематики.

5. Цей останній пункт стосується відносин демократичного табору до інших політичних течій, що чинні серед нашої діяспори. Демократична система по своїй природі плюралістична. Вона вимагає співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства. Яке застосування може цей принцип знайти в наших специфічних умовинах?

У цій доповіді мова йшла ввесь час про потребу єдиного демократичного табору. Тут хтось міг би нам закинути непослідовність. Бо чи ця вимога єдности не суперечить засаді демократичного плюралізму? Чи не було б правильніше думати відразу про дві або більше демократичних партій, ніж про одну?

Але ця непослідовність тільки позірна. В Англії обі основні партії, Консервативна й Лейбористська, дотримуються принципів демократичного правопорядку; це саме можна сказати про Республіканську й Демократичну партії в США, про Ліберальну, Проґресив-но-Консервативну та Нову Демократичну партії в Канаді тощо. Але ми не є в цьому щасливому положенні. Мусимо бути свідомі того факту, що більшість української діяспорійної громадськости не засвоїла собі принципів демократичного правопорядку. Наші демократичні сили діють у середовищі, якого відношення до демократії або активно вороже, або дуже проблематичне. Така ситуація вимагає концентрації демократичних елементів. Можна сподіватися, що виникнення міцного демократичного табору приведе з часом до ступневої демократизації цілого нашого суспільно-політичного життя. Щойно тоді настане час, коли в нас буде місце на кілька демократичних партій.

Пошана до плюралістичного принципу виявлятиметься в тому, що нова демократична формація не повинна прямувати до монополії “влади” серед нашої діяспорійної громадськости. Демократична формація стоятиме віч-на-віч з іншими українськими політичними угрупованнями, і з деякими з них вона могтиме співпрацювати, а з деякими їй доведеться бути в затяжному конфлікті. Хто ж потенціяльні партнери демократичного табору? Це ті українські еміґраційні партії чи течії, які, хоч і не є послідовно демократичними, але принаймні не мають виразного тоталітарного обличчя. Такою партією є, напр., мельниківська фракція ОУН. Мельниківці, щоправда, виводяться із старої ОУН, але їх сучасний ідейно-політичний профіль радше консервативно-авторитарний, ніж тоталітарний. Деякі симптоми вказують на те, що в нас може відродитися соціялістична течія; як відомо, до соціялізму, чи пак “комунізму з людським обличчям”, тяжіє частина теперішнього еміґраційного українського студентства. До важливого питання щодо різниць між демократією й соціялізмом повернемося пізніше. Проте нема принципових перешкод для співпраці між демократами й нетоталітарними соціялістами.

Коли ж ідеться про ставлення майбутньої демократичної формації до табору тоталітарного націоналізму, себто бандерівців, то воно мусить бути засадничо антагоністична Одним із головних завдань демократичної формації буде рішуча боротьба проти теперішньої гегемонії бандерівщини та її естаблішментівських поплентачів у суспільно-політичному житті української діяспори. На нашу думку, великою політичною помилкою була б участь демократичних елементів в організаціях і установах, - таких, як, наприклад, на американському терені Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), - що претендують на всенаціональну ролю, але що в них на ділі бандерівці грають першу скрипку. Такі установи й організації радше слід послідовно бойкотувати, - аж до того часу, поки буде зламана гегемонія бандерівщини.

Це не значить, однак, що треба обминати будьяких контактів з бандерівцями. Автор цих рядків завжди дотримувався погляду, що т. зв. “культобмін” з комуністами - річ побажана. Якщо можна культобмінюватися з комуністами, то можна це саме робити теж з фашистами, - в обох випадках, очевидно, під умовою збереження власної незалежности. Поборюючи комунізм і тоталітарний націоналізм (фашизм), як порочні у своїй основі системи, ми не можемо не бачити в українських комуністах і націоналістах наших земляків, яким не маємо права апріорно відмовляти суб’єктивної доброї волі, ані навіть поодиноких громадянських заслуг. Вживаючи релігійної термінології, скажемо: “Треба цуратися гріха, але не грішника”. Як показує досвід, усякий діялог діє розкладово на тоталітарні середовища, які можуть процвітати тільки в умовинах сектантської ізоляції. Тому теж українські еміґраційні демократи не повинні боятися контактів, зокрема в культурній площині, ані з бандерівцями, ані з т. зв. “прогресистами” (себто комуністичними й комунізуючими елементами нашої діяспорійної громадськости). Треба вірити, що наш суспільний організм колись таки переборе хворобу тоталітаризму.

Дехто може почувати себе враженим тим, що ми ставимо на одну дошку бандерівців і “прогресистів” (комуністів). Перші, мовляв, патріоти і самостійники, а другі московські прислужники. На це відповідаємо таке. По-перше, в оцінці різних українських політичних течій уважаємо їх устроєві концепції і політичний світогляд за річ важливішу, ніж зовнішні орієнтації. (“Примат внутрішньої політики”, про який говорив Липинський.) Тому, на нашу думку, оунівський націоналізм і український комунізм, як тоталітарні, антидемократичні рухи, мають багато спільного. По-друге, оунівці перебували в минулому в ідейній і організаційній залежності від гітлерівського Берліну, дуже подібній до залежности українських комуністів від більшовицької Москви. Але ця залежність не дозволяє трактувати ні одного, ні другого руху, як явища чисто агентурного. Не заперечуючи існування аґентурних елементів в обох таборах, ми розглядаємо їх як органічні складові частини українського політикуму.

Врешті кінцеве зауваження. Явна мізерія нашої еміґраційної “внутрішньої політики” часто викликає зрозуміле почуття неохоти до того, щоб нею взагалі серйозно займатися. Пощо, мовляв, чесній і розумній людині лізти в це болото? Але цей поширений погляд доводиться визнати за помилковий. Значення нашої внутрішньої політики подвійне. По-перше, упорядкування наших внутрішніх відносин являє собою передумову для зовнішньої дії, зокрема для тієї, що спрямована на Україну. По-друге, це проба нашої громадянської дозрілости й політичної культури. У противенстві до українського народу на рідних землях, еміґрація користується свободою слова й організації. Який ужиток робимо з цієї свободи? Якщо дозволяємо верховодити над нами тоталітарним “селепкам” і їхнім прихвосням, цим ми ставимо під сумнів здібність до вільного й незалежного існування всієї української нації. Таким чином перебудова наших внутрішніх відносин на демократичних основах - це справа чести для української еміґрації, що претендує на ім’я політичної.

IV. ЗАВДАННЯ ЕМІГРАЦІЙНОГО ДЕМОКРАТИЧНОГО ТАБОРУ СУПРОТИ УКРАЇНИ

Чим може українська еміґраційна спільнота та зокрема її демократичний відлам реально допомогти нашому народові на рідних землях? Тут приходимо до останньої й найважливішої частини нашої доповіді. Бо праця для визволення України - це рація існування української діяспори, як політичної еміґрації.

В першу чергу, треба відійти від стилю діяльности щодо України, що його бандерівський табір і опанований ним еміґраційний естаблішмент зуміли накинути нашій громадськості. Це політика жестів, деклямацій, деклярацій, протестів і маніфестацій. Така робота не приносить майже ніяких користей українській справі і на ділі тільки служить інтересам еміґраційних крикунів, яким потрібно наш загал тримати в стані постійної істерії.

Передумовою й основою всякої нашої політики щодо України мусить бути вивчення підрадянської української дійсности, що її мусимо бачити по-змозі об’єктивно, ані гіршою, ані кращою, ніж вона справді є. Така об’єктивність не дається легко, бо зовсім природно, що ми дивимося на підрадянську дійсність крізь призму наших емоцій. Тому треба оберігатися від поспішних узагальнень та всяких перебільшень в один чи другий бік. Такі перебільшення рясніють на сторінках нашої преси. Ясно, що тільки наукова метода в вивченні Радянської України, солідна українська совєтологія, може забезпечити нашу еміґраційну політику від різних ілюзій і цим самим від промахів і розчарувань.

Далі, ми мусимо бути свідомі того, що наші реальні можливості дуже обмежені. Ми не маємо й не можемо мати впливу на уклад світових політичних сил і на політику західніх держав щодо СРСР. Державні мужі Заходу ведуть політику згідно з інтересом своїх країн, як вони його розуміють. Було б смішно чекати, що вони стануть цей курс міняти, бо так хочеться українцям. Рівно смішно, а навіть непристойно, було б подавати вигляд, що ми, новоспечені громадяни, краще розуміємо і більше дбаємо за державні інтереси країн нашого поселення, ніж їх власні лідери. Тому всякі меморіяли, писані для поучення західніх політиків, це на 99 відсотків змарнований труд. Я, очевидно, не пропаґую безкритичного відношення до політики західніх держав. Але пропоную розглядати цю політику, як своєрідну об’єктивну даність, що до неї треба пристосовуватися, як до доброї або поганої погоди. Тільки під умовою такого тактичного пристосування, - яке не означає зречення з наших власних ідеалів, - ми могли б намагатися здобути певний вплив на політику західніх держав. Максімум того, до чого можемо прямувати та й що вимагатиме від нас чималої зручности: щоб керівники закордонної політики західніх держав, без уваги на конюнктурні зміни, по змозі брали до уваги існування української проблеми, як силового чинника в комплексі СРСР та Соціялістичного Блоку. Наприклад, зовсім зайво протестувати проти “політики детанти”, бо це з нашого боку тільки кивання пальцем у чоботі; зате можна би використати детанту для того, щоб уряди США, Канади і ін. встановили свої консульства в Києві.

Попередньо я висловив застереження проти “протестаційного стилю” української еміґраційної політики. Де, звичайно, не значить, що ми не повинні підіймати нашого голосу проти тих кривд, що їх совєтсько-російська влада чинить нашому народові і його кращим синам та донькам. Стосовні факти треба доводити до відома світової публічної опінії. Але треба собі здавати справу з того, що після гітлерівських і сталінських страхіть світова опінія отупіла й нелегко її сколихнути. Але наші застереження проти “протестаційного стилю” української еміґраційної політики сягають глибше. Діло в тому, що політика протестів є по своїй істоті пасивною, не зважаючи на те, що вона може інколи проявлятися в дуже голосних формах. Проте вона на ділі зводиться до того, що інші роблять певні доконані факти, на які ми тільки реаґуємо в формі безсильних протестів. Таким чином ми позбавляємо себе всякої політичної ініціятиви, а нашу діяльність зводимо до серії відрухів.

Необхідно, щоб українська сторона сама почала творити доконані факти, примушуючи противника реаґувати на наші ініціятиви. Чи така політика можлива? Ми переконані, що - в певних скромних межах - так. Тільки вона вимагає розумного й обережного плянування, з повним врахуванням реальної обстановки і наших спроможностей. Ми мусимо вести нашу політику з позиції слабости (a не “з позиції сили”, як свого часу писав бундючно один журналіст) і тому не можемо дозволити собі на лобові атаки, які мусять кінчатися поразками Ось перелік заходів, що їх здійснення нам було б під силу, коли б ми на них зосередили всю нашу енерґію:

1. Найбільш ефективна допомога, що її можемо дати Україні -це закріплення й розбудова повноцінного українського суспільного й культурного життя в розсіянні. Зберігаючи нас самих, як українську спільноту поза межами батьківщини, здобуваючи явні досягнення на полі суспільної й культурної праці, складаючи раз-у-раз докази нашої живучости - ми подаємо велику моральну заохоту нашим братам і сестрам на рідних землях, дозволяємо їм відчути, що вони не ізольовані, вселяємо в них віру в перспективність української справи.

2. Культурною творчістю в ділянках науки, літератури, мистецтва тощо можемо створювати вартості, що збагачують націю в цілому, заповняючи прогалини в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах. Наприклад, історики-еміґранти можуть своїми працями давати антидот проти викривлень історичної свідомости й занику історичної пам’яті, що совєтський режим намагається накинути українському народові. Досвід показує, що дійсно цінні наукові праці, посталі на еміґрації, скорше чи пізніше доходять до відома підрадянської наукової громадськости, спонукують режим і його речників вступати з ними в полеміку, іноді примушують режим до певних поступок. Без “Енциклопедії Українознавства” ми ледве чи побачили б “Українську Радянську Енциклопедію”!

Хтось міг би сказати, що наукова й літературна творчість є привілеєм вибраних одиниць, і тому з цього не можна робити мети для діяспори в цілому та, зокрема, її політичних організацій. Але духова творчість не може розвиватися в порожнечі, вона вимагає відповідного суспільного запліччя. Почесне завдання української діяспорійної громадськости дати відповідне матеріяльне забезпечення нашим науковим установам, журналам і видавництвам. Обов’язок демократичних політичних чинників - стояти на сторожі дієвої інтелектуальної свободи в нашому збірному житті, без чого не може нормально розвиватися наука й література.

3. Діяспора повинна становити зв’язкову ланку між Україною й зовнішнім світом. Москва прагне відгородити своїх українських підданих від світу, немов китайською стіною. Наше завдання - знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці.