Iсторичнi есе. Том 2

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ З ПЕРСПЕКТИВИ СОРОКЛІТТЯ{8}

Історія української революції, чи пак українських визвольних змагань 1917-20 років, має далеко не лиш академічний інтерес. Це дуже важливий комплекс у сучасній українській національній свідомості та політичній думці Недаремно більшовики так пильно дбають про те, щоб під’яремному громадянству та світовій науковій опінії накинути свою зфальшовану версію тих подій. Це накладає на українців у вільному світі обов’язок боротися за історичну правду, проти всіх ворожих перекручень.

Передусім треба зупинитися на стані дослідження історії визвольних змагань. Наявна література дуже об’ємиста. Поруч із збірками документальних матеріялів і численними мемуарами, зустрічаємо тут чимало монографічних студій. Дослідник не може при цьому поминути й праць неукраїнських авторів. Для прикладу назвім дві недавно видані монографії, одна з-під пера польського, а одна німецького історика, що заслуговують на увагу українського фахового читача, хоч на них нам не доводилося зустрічати рецензій в українській еміґраційній пресі: Henryk Jabłoński, “Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917-1918” (Варшава, 1948); Hans Beyer, “Die Mittelmächte und die Ukraine” (Мюнхен, 1956). Не потрібно робити реклями книзі Решетаря “The Ukrainian Revolution 1917-20” (Princeton University Press, 1952) - яка не тільки виконує велику інформаційну роботу в наукових колах Заходу, але й для нас самих є сьогодні єдиним стислим та на доброму науковому рівні витриманим оглядом - підручником нашої історії 1917-1920 років[67].

Але в існуючій історіографії української революції відчувається недостача праць синтетичного та узагальнюючого характеру. Загальновідомі книги Павла Христюка та Дмитра Дорошенка, не зважаючи на те, що вони залишаються незамінними довідниками, це скоріше “літописи”, ніж “історії” у повному значенні слова. (Це розрізнення між літописом і історією походить від італійського філософа Бенедетто Кроче). Серед літератури про визвольні змагання виняткове місце посідає, на нашу думку, книга Василя Кучабського “Західна Україна в боротьбі з Польщею та більшовизмом”[68]. Ця річ була видана по-німецьки й тому залишилася недостатньо відома серед українських читачів. Але серед множества публікацій, присвячених цій добі, твір Кучабського, мабуть, єдиний, що підіймається до рівня історіографії великого стилю.

Від часу визвольних змагань минає сорок років. Таким чином маємо сьогодні в нашому збірному житті людей трьох поколінь. Найстарше покоління - це учасники та співтворці нашої державности 1917-20 років; середнє покоління - це ті, що дозріли в міжвоєнну добу (1920-39); врешті, наймолодше покоління - це ті, що стали грати активну ролю під час і після другої світової війни. У кожного з цих трьох поколінь своєрідна перспектива у відношенні до української революції. Для учасників визвольних змагань ці роки назавжди залишилися найсвітлішим та найбільш піднесеним періодом їхнього життя. Із спогадів про нього черпали вони внутрішню силу, яка допомагала їм зберегти стійкість і рівновагу в пізніших сумних часах. З другого боку, в цих людей, за винятком інтелектуально найбільш розвинутих одиниць, часто помічаємо брак “відстані” до подій революції; їм тяжко піднятися понад суперечки, що давно належать до минулого. Не раз маєш враження, що ці ветерани “нічого не забули і нічого не навчилися”. На особливу увагу заслуговує середнє, міжвоєнне покоління. Це ті, що виростали в тіні визвольних змагань. Для них, що так болюче несли на собі результати поразки, пекучою проблемою була справа причин падіння нашої державности. Молодеча недосвідченість та природний психологічний конфлікт поколінь наводили на думку, що цієї причини треба шукати в помилках “батьків”. Такі настрої не були чужі і осередньо-східній Україні (Див. іронічне зображення типу просвітянсько-культурницького діяча старшого покоління в п’єсах Миколи Куліша, наприклад, персонажі “дядька Тараса з Києва” та “учителя малювання й чистописання, Івана Степановича Ступай-Ступаненка”). Але з особливою силою вибухнули ці настрої на західньоукраїнських землях у двадцятих і тридцятих роках. Тут до цього примішувалася партійна пропаґанда та свідоме намагання певних кіл здобути політичний капітал шляхом виявлення їхньої здогадної “вищости” над поколінням визвольних змагань. Але оскільки революція 1917-20 років є вихідною точкою всього модерного українства, таке безоглядне осуджування людей і ідей того періоду було підрубуванням гілки, що на ній ми всі сидимо. Сьогодні така постава, на щастя, у великій мірі вже належить до минулого. Колишні “молоді” передвоєнного часу стали дозрілими громадянами середнього віку. Політичні аварії, що їх вони самі зазнали, навчили декого з них бути обачнішими в осудах над іншими. На місце вчорашнього “бессервіссерства” приходить бажання об’єктивно пізнати історію української революції. Це бажання помітне також у нашого наймолодшого покоління, що вже далеко стоїть від колишніх суперечок[69].

Центральною проблемою, що до неї тепер звертаємося, є справа взаємовідносин трьох державних формацій української революції: УНР, Гетьманщини та УРСР. Це історичний факт, що українські політичні енергії періоду визвольних змагань не влилися в одне спільне державницьке річище. Не говорячи про регіональні державні організми Галичини та Кубанщини, на основних землях Наддніпрянщини наступив політичний триподіл, що оформився у три названі державні структури. Для людей, що самі були учасниками тих подій, перебуваючи в лавах цього чи того табору, надзвичайно трудно тут спромогтися на об’єктивну поставу. Для них аж надто часто все зводиться до восхвалення “свого” та тотального заперечення “ворожого” режиму. Звідси, наприклад, жахлива безплідність “дискусій” між старими уенерівцями та старими гетьманцями. “Гетьманщина - видумка московських поміщиків, щоб повернути свої маєтки в Україні”; “гетьман збудував могутню українську державу, що її зруйнував безглуздий бунт соціялістів”. Такі й подібні горе-арґументи ми вже чули тисячу разів, але ясно, що в цій площині взагалі не можлива ніяка речева дискусія. Всупереч цій сектантській виключності, серед молодших дослідників і публіцистів щораз більше защеплюється думка, що й УНР і Гетьманщина - це фази чи аспекти в розвитку української державности, що жодного з них не годиться викидати з нашої історії[70].

Але чи можна це саме сказати й про радянську Україну? Чи нам це подобається, чи ні, не можна заперечити факту, що в період визвольних змагань досить поважний відлам політично активних і національно свідомих українських сил прийняв т. зв. “радянську плятформу”. Це були партії боротьбістів, незалежників (лівих соціял-демократів), а також окремі одиниці з-поміж більшовиків. (В основному більшовицька партія мала неукраїнський характер.) Це не було явище тільки агентурного порядку, але ідейно-політична течія в українському громадянстві.

Те, що уродженцям західніх земель утруднює пізнання явища, що зветься “українським радянством”, це переношення галицьких критеріїв на відмінні наддніпрянські відносини. Справа в тому, що в Галичині в 1918-19 роках ми бачимо два різко відмежовані та один одному протиставлені національно-державні фронти: український проти польського. Зате в 1917-20 роках українсько-російське розмежування на Наддніпрянщині не було, в силу інших обставин, таке глибоке й радикальне, як українсько-польське в Галичині. Фактично всі три основні українські політичні табори перебували у зв’язку з своїми російськими ідеологічними партнерами. У випадку Центральної Ради це були кола російського Тимчасового уряду та “керенщини”, у випадку Гетьманщини - це російська контрреволюція та білогвардійщина, а в випадку наших крайньо лівих - це московські більшовики. Але хоч українські політичні табори й зазублювалися з російськими, рівночасно вони намагалися визволитися з-під цієї залежности та боролися за волю своєї країни й за інакшу, децентралістичну політичну організацію просторів кол. царської імперії. Це можна простежити й на конфлікті Центральної Ради з Тимчасовим урядом, на дуже подібному конфлікті уряду Скоропадського з Денікіним, а також на відношеннях між українцями радянської орієнтації та московським більшовицьким центром.

“Трьох синів рідних має сьогодні наша мати - спільна наша людська громада - Україна: хлібороба-гетьманця і неомонархіста, більш або менш соціялістичного інтеліґента-демократа й республіканця і пролетаря-большевика та інтернаціоналіста”. Ці слова, сказані Вячеславом Липинським в 1920 році[71], можуть служити за дороговказ для історика тієї доби.

Розбиття українських політичних сил, неспроможність об’єднати їх на одній державницькій плятформі безперечно заважило у трагічний спосіб на долі наших визвольних змагань Але це розбиття було наслідком тодішньої загальної політичної недозрілости українського громадянства, і тому годі перекидати відповідальність за нього тільки на цю чи ту групу. Треба призвичаюватися до думки, що хиби й помилки української революції, без уваги на те, хто їх робив, ішли на рахунок усієї нації, бо всім, а не тільки однопартійцям, доводилося за них платити. Подібно й успіхи та досягнення - це наш спільний капітал. Тому, незалежно від будь-яких ідеологічних симпатій чи антипатій, треба визнати, що, наприклад, період Гетьманщини дав зразки упорядкованих відносин, адміністративного та культурного будівництва й активної зовнішньої політики. Знову ж за українськими комуністами заслуга, що серед дуже трудних умов російської військової окупації вони відстоювали ідею української державности та робили зусилля в напрямі українізації зрусифікованого пролетаріяту та міського населення Гідне уваги, що один з дуже цінних документів української політичної думки доби революції вийшов з-під пера комуніста. Це памфлет Василя Шахрая і Сергія Мазлаха “До хвилі” (1919) - блискучий акт обвинувачення проти шовіністичних тенденцій російських більшовиків та, зокрема, проти Леніна у відношенні до України Цей твір, до речі, майже невідомий нашому громадянству, не втратив ваги й актуальности ще й сьогодні[72].

Але те, що ми всі аспекти української революції вважаємо за наш спільний національний досвід, зовсім не значить, що ми кладемо знак рівности між трьома державними формаціями тієї доби. Ряд об’єктивних критеріїв стверджує промовисто, що саме Українська Народна Республіка була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним. Ось стислий огляд арґументів:

1. УНР органічно виростає з традиції національного руху на Наддніпрянщині в 19 та на початку 20 стол. Пряма лінія розвитку веде від Кирило-Методіївського Братства до Центральної Ради. Зате історичні генеалогії Гетьманщини та Радянської України проблематичні. Гетьманщина номінально нав’язувала до традицій козацької держави 17-18 стол. Але проти цього стоїть факт, що тяглість організації та ідеології українського консервативного табору не збереглася. Хіба тільки тут і там зустрічаємо окремі явища, - Куліш, Міхновський тощо, - які, проте, не укладаються у сполучені ланки одного ланцюга. Ще гірше з історичними коренями українського комунізму. Російський більшовизм був послідовним продовженням диктаторських нахилів, що здавна жили в російському революційному русі 19 стол. Зате традиції українського визвольного руху були демократичні в європейському значенні цього слова. На відміну від своїх московських колеґ, українські комуністи були не продовжниками, а відступниками супроти основних ідейних традицій свого суспільства.

2. Саме з УНР пов’язані головні державно-правні акти визвольних змагань - III і IV Універсали, а також Акт соборности. Цілком не ідеалізуючи цих документів, що в них подекуди відбилися слабості тодішньої української політичної думки, мусимо бачити в них “метрику народження” новітньої України Іншими словами, без УНР не було б ні Гетьманщини, ні УРСР.

3. Величезне морально-політичне значення у процесі національного відродження має збройна боротьба, навіть коли вона кінчається тимчасовою поразкою. Вона служить доказом, що нація готова для своєї свободи та незалежности на найвищу жертву. Отож це “хрищення крови” новітньої України відбулося під прапорами УНР. Як відомо, відносини між нашими військовими колами та політичними уенерівськими діячами не завжди були найкращі. (Жертвою цього конфлікту впав полк. Петро Болбочан і його відгомін можна знайти у спогадах полк. Євгена Коновальця.){9} Та проте за українською збройною боротьбою слушно закріпилося ймення “петлюрівщини”.

4. Арґумент зачерпнутий із ділянки “політичної геометрії”: УНР була середньою, центровою формацією між крайньо правими та крайньо лівими. Про те, щоб могли між собою знайти спільну мову гетьманці й комуністи, не доводиться говорити. Зате на центровій плятформі УНР було можливе відносно найширше об’єднання українських сил. Оскільки ж національна революція (де йдеться про створення нової держави, а не про здобуття влади у вже існуючій державі) вимагає такого об’єднання, - то звідси слідує перевага УНР над її суперницями. Іншими словами: хоч УНР фактично не спромоглася стати дійсно всенаціональною державною організацією (на відміну від ЗУНР, яка в боротьбі проти польського наїзника зуміла об’єднати все українське громадянство Галичини, від соціял-демократів до т. зв. “старорусинів”), але в неї завдатки на це були безумовно більші, ніж у Гетьманщини чи радянського режиму.

5. Останній і найважливіший арґумент: хоч УНР не встояла під ворожим натиском, але як-не-як вона якийсь час трималася на ногах власними силами. Зате крайньо праві та крайньо ліві опинялися зверху тільки тоді, коли їх виносив чужий багнет. Саме постання Гетьманщини та радянської України не віддзеркалювало перемоги консервативної чи комуністичної течії над своїми внутрішньоукраїнськими противниками. Це були скоріше компроміси між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, німецької в одному випадку, а російсько-більшовицької - у другому.

Чому Павло Скоропадський не зробив свого перевороту ще восени 1917 року при допомозі I Українського корпусу та т. зв. Вільного козацтва, що їх він тоді очолював, але чекав до тієї хвилини, поки німці окупували Україну й виступили проти Центральної Ради? Коли ставимо це питання, то не маємо наміру суґерувати, ніби Гетьманщина 1918 року - це чисто німецька вигадка. Так само далекі ми від того, щоб робити закид у “германофільстві” того періоду. Зовнішньополітична орієнтація на Центральні держави була для України в тодішній обстановці річчю природною. Можна навіть думати, чи не було кардинальною помилкою Центральної Ради, що вона аж так пізно підняла справу сепаратного миру з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Проте доводиться ствердити простий і незаперечний факт, що за гетьманським режимом стояла не власна творча сила українського консерватизму, а випадкова міжнародна коньюнктура. Ще гірше стоїть справа з українським комунізмом. У самому постанні українського радянського табору вирішальну ролю грали, з одного боку, фантастично-утопійний образ світової політичної ситуації (переконання, що й в Европі от-от вибухне “пролетарська революція”), а з другого - своєрідна “малоросійська хитрість”. Мовляв: “Ленін каже, що він воює тільки проти України буржуазної, а Україну радянську, робітничо-селянську він визнає; отож поробімся всі комуністами, а тоді Москва не матиме причини, щоб українську радянську республіку гнітити”. Очевидно, в такій “хитрості” була колосальна доза наївности, а спроба (зрештою здебільша підсвідома) “обдурити москаля” оберталася в першу чергу на самообман. Клясичний зразок цього можна бачити у намаганнях боротьбістів й укапістів апелювати проти господарювання російських більшовиків на Україні до... III Інтернаціоналу. При монолітному характері комуністичного руху російському більшовицькому центрові в Москві було дуже легко в разі потреби оголосити українських комуністів за єретиків єдиноспасенної доктрини та за зрадників пролетарської справи; жадні запевнення наших “радянців” у їхній вірності комуністичній ідеї не допомагали, і вони, що чейже вже наперед зв’язали собі руки визнанням догматів комуністичного “корану”, не могли накінець, не зважаючи на всі свої пручання, не коритися перед ідеологічним авторитетом “червоної Мекки”.

Дальша частина наших висновків стосується делікатної проблеми, що її проте ніяк не можна обминути: помилки і слабості української революції. Така самокритика є невід’ємною частиною національного самопізнання. Тут насамперед потрібні деякі вступні пояснення. Розрізняємо між “помилками”, що випливають із фальшивих індивідуальних рішень, та “слабостями”, що кореняться в самій структурі даного суспільства. Ми кластимемо натиск якраз на органічні слабості українства 1917-20 років, які для історика куди важливіші, ніж окремі помилкові рішення. Якщо далі говоритимемо тільки про хиби УНР, то робимо це тому, що саме її вважаємо за центральне явище в історії української революції. Це, звісно, не значить, що інші тогочасні українські режими були вільні від дуже подібних, а то й ще більших хиб.

У 20-их і 30-их роках на західньоукраїнських землях був поширений певний тип “критики” визвольних змагань, який нічого не давав ані для історичного пізнання, ані для розвитку нашої політичної думки. Ось приклад такої горе-критики: “Чому Центральна Рада негайно не проголосила української самостійности?” Але сьогодні вже хіба ясно, що політична вартість голих “проголошувань”, поки не дозріли реальні передумови, дуже проблематична. Інший “арґумент” усе лихо бачить у тому, що діячі Центральної Ради були переважно соціялістами. Але уявім собі, що якимось чудом хтось вийняв би був із їхніх голів соціялістичні ідеї, а на їх місце поклав зовсім інші, наприклад, націоналістичні. Чи це гарантувало б перемогу української справи? Новіші досвіди навчили, що різні руїнницькі громадсько-політичні явища, - братовбивство, отаманія, панування кулачного права, - можливі під несоціялістичними прапорами[73]. У політиці “як” часто не менше важливе, ніж “що”. Немає сумніву, майже неподільна гегемонія соціялізму в 1917 році віддзеркалювала політичну незрілість тодішнього українства. Але те, що тут основне, це власне факт недозрілости; соціялістична мода була тут наслідком і симптомом, а не причиною.

Деякі автори вже обговорювали питання про структурні слабості українства в період визвольних змагань. Наприклад, Ісаак Мазепа підкреслював денаціоналізацію міст, які творили острови чужих політичних та культурних впливів серед українського етнічного моря[74]. Нижче хочемо зупинитися на деяких тогочасних слабих місцях української соціяльно-політичної структури, що досі не звернули на себе в належний спосіб уваги дослідників.

1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група (покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого “січового діда”. Але навіть цей “патріярх” мав ледве 51 рік (нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіязм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.

2. Молодечість українського руху. Цієї соціологічної молодечости не треба плутати з біологічною молодістю провідників. Яка була політична школа дореволюційного українства? (На думці маємо Наддніпрянщину; у Галичині, яка від двох поколінь жила в конституційних умовинах, справи виглядали дещо інакше). Ця школа була подвійна: поперше, культурно-просвітницька праця в леґальних чи півлеґальних формах; подруге, підпільна революційна гуртківщина, що була майже єдиним способом, як у царській Росії до голосу могла приходити “політика”. Зате українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального (в європейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.

3. Брак сильної центральної партії. Під “центровістю” розуміємо твердий демократичний курс, без ухилів чи то в бік військової диктатури, чи радянських експериментів. Партії в політичному житті репрезентують вольовий чинник; їхня роля особливо велика в революційних обставинах. Якщо, як ми підкреслювали раніше, в Галичині під час визвольних змагань була здійснена широка всенаціональна коаліція, то цю заслугу можна в першу чергу записати на рахунок провідництва центрової Націонал-Демократичної партії. На Наддніпрянщині зародки партії того типу бачимо у т. зв. соціялістах-федералістах, подекуди, може, у хліборобах-демократах. Якщо ці зародки не розвинулися у повній силі, то причина напевно не лежала в тому, що для цього буцімто бракувало соціяльно-економічних передумовин. Але царський абсолютизм, що заганяв політичне життя в підпілля, гальмував зростання масової поміркованої демократичної партії, а зате посередньо сприяв розвиткові екстремістичних революційних груп. Недостача міцної центрової націонал-демократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а “дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику (як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим прин-ципам провадила до доктринерських експериментів (в ролі “соціялізації землі”), які хаотизували країну.

Крім згаданих органічних слабостей української соціяльно-політичної структури, доводиться накінець ще вказати на деякі ідейні збочення тогочасного українства. Ці речі тяжко схарактеризувати кількома словами. Загально кажучи, маємо на думці дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму. Під “народництвом” розуміємо характеристичне для тодішньої української інтеліґенції переконання, що критерієм для оцінки всіх громадських явищ повинні бути інтереси та прагнення народу, при чому під окресленням “народ” розуміли звичайно не, як на Заході, загал населення країни, але тільки найтемніші і найбідніші верстви; всьому, що підіймалося понад поле зору цього найменшого брата, народницький світогляд відмовляв рації існування, як панській видумці Це мужикопоклонство, - що нічого спільного не мало із розумінням демократії у культурних націй Заходу, - заважило, мабуть, і в нефортунному підборі назви держави: “народна республіка”.{10} У пізніших роках пробували на західніх мовах перекладати це, як “національна” або “демократична республіка”. Але це вже було корегування історії заднім порядком[75].

Якщо мова про явище, що ми його назвали “революційною романтикою”, то маємо на увазі панівний у той час погляд на революцію не як на засіб для досягнення точно означених, реальних політичних цілей, але як на своєрідну самоціль. Розпутана динаміка революційної стихії веде, мовляв, неухильно до добра, до всебічного визволу людини, народу й людства. Хто хоче пізнати духовість захоплення революційною романтикою, знайде її талановите літературне відображення в Юрія Липи й Юрія Яновського. До речі, зовсім подібний “містицизм революції” згодом плекали теж, у трохи змінених формах, наші інтегральні націоналісти міжвоєнного покоління.

Щодо “соціяльного утопізму”, то суть його полягала не в змаганні до радикальної зміни існуючих у передреволюційній Україні соціяльних відносин. Непотрібно доводити очевидну істину, що дореволюційний соціяльно-економічний стан був гостро незадовільний. Питання в напрямі та характері пропонованих змін. Чи Україна, що тільки починала підійматися із двісталітнього політичного небуття та що в ній біля 70% населення було неграмотним, була покликана робити футуристичні експерименти, що на них не дозволяли собі й заможніші та більш освічені нації?

Ми назвали попередньо III і IV Універсали “метрикою народження” новітньої України, але рівночасно зазначили, що в них відбилися і певні недоліки української політичної думки доби революції. Наприклад, звертає увагу повне вилишення в них арґументів історично-правного характеру. III Універсал, що покликав до життя УНР, обґрунтовує це розвалом всеросійського Тимчасового уряду та небезпекою анархії в країні; IV Універсал, що проголосив повну суверенність УНР, обґрунтовує це напастю російських більшовиків на Україну (знаходячи при цьому слова, сповнені сили й гідности) та потребою заключити мир з Центральними державами. Це були чесні арґументи, які відповідали тодішнім реальним умовам і не були пропаґандою. Ця внутрішня чесність корисно відрізняє універсали Центральної Ради від усяких більшовицьких актів та проголошень, які, однаково під час революції, як і в пізніші часи, відзначалися лицемірною забріханістю та звичайно служили для маскувальних цілей. Однак не може не вражати “грубий емпіризм” - якщо вжити цього слова - арґументів, що їх знаходимо в III і IV Універсалах, та неуміння поставити справу відродження державности та відриву України від Росії на принциповий ґрунт та в широку історичну перспективу. З цього погляду було б цікаво порівняти наші універсали з аналогічними грамотами інших націй, наприклад, з американською Деклярацією незалежности 1776 року.

Надзвичайно цікавим ідеологічним документом того часу являється конституція УНР, ухвалена 29 квітня 1918. Як відомо, цього самого дня стався гетьманський переворот. І конституція УНР ніколи не ввійшла в життя. Це, до певної міри, було щастям, бо нема сумніву, що конституція 29 квітня не мала шансів витримати пробу життя; таким чином її творці врятувалися від компромітації. Конституція УНР не дбала про те, щоб установити стабільну та авторитетну виконавчу владу та незалежну владу судову. І суд і уряд підпорядковувалися всесильному парляментові. Наприклад, уряд не мав права розв’язувати парлямент та розписати нові вибори; зате парлямент (“Всенародні збори”) мав право оголошувати вотум недовір’я не тільки урядові в цілому, але й поодиноким міністрам. Тим знищувалася всяка внутрішня солідарність уряду, а поодинокі міністри прямо підпорядковувалися наказам партійних фракцій у парляменті. Разом з цим конституція установляла т. зв. пропорційну систему представництва в парляментських виборах - систему, яка у практиці сприяє партійному роздрібненню й через це робить законодавче тіло мало працездатним. Як курйоз можна додати, що конституція УНР не знала ні установи голови держави (президента), ні навіть голови уряду (прем’єра). Ким у цьому устрої мала здійснюватися єдність курсу практичної політики країни, залишається загадкою без відповіді. Конституція заявляла, що “УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування”, але цілком не дбала про розмежування компетенцій між органами самоврядування та центральною владою. Доводиться ствердити, що з погляду “конституційної архітектоніки” документ, що про нього тут говоримо, був твором непродуманим, незугарним і дилетантським. Його автори були, очевидно, людьми малої практичної та теоретичної підготовки у питаннях державного будівництва - природний результат умов, що в них розвивалося дореволюційне українство[76].

Не треба недооцінювати сили українського національно-визвольного руху 19 та початку 20 стол. Царський абсолютизм, не зважаючи на всі зусилля, не зміг його знищити. Після 1905 року український рух набрав масового характеру і швидко проникав у щораз ширші шари суспільства. Проте перша світова війна прийшла для України на яких 20 літ завчасно. Раптове падіння царизму поставило Україну в 1917 році перед завданнями, що об’єктивно перевищували наші спроможності. Українство, що в Російській імперії даремне мріяло про навчання на рідній мові у народних школах, опинилося віч-на-віч перед проблемами будування держави. Тому, коли дивимося на ці речі з перспективи історії, не повинні нас дивувати помилки й заламання того часу. Не повинно нас теж дивувати, що інші нації, - наприклад, Польща, Чехія, Фінляндія, - здобули по першій світовій війні незалежність, а Україна ні. Не тільки проблема була в нашому випадку, - з уваги на особливості української географічної ситуації, - трудніша, але й наша власна внутрішня підготованість та політична дозрілість була нижча.

Чи ці ствердження не повинні викликати в нас національного “комплексу меншевартости”? Навпаки! Ми можемо бути горді з наших попередників, що не завагалися взяти на себе надлюдський тягар та що мужньо несли його серед найтрагічніших обставин. Люди не були об’єктивно підготовані до завдань, які на них упали, але вони росли у процесі самої роботи, вони вчилися, хоч би й ціною тяжких помилок. Вчилося й українське суспільство в цілому. Всі історичні свідчення стверджують, що, наприклад, настрої мас виглядали влітку 1919 року уже цілком інакше, ніж на переломі 1917-18 років. Закуштувавши більшовиків і денікінців, українське село навчилося цінити потребу власної національної влади. Подібну еволюцію бачимо й на верхах. Ось так на зміну наївному пацифізмові та антимілітаризмові 1917 року тепер прийшло зрозуміння ваги військової справи. Росло відчуття конечности ладу і правопорядку у країні, - боротьба з погромами, анархією, революційно-отаманською самоволею. УНР твердіше брала курс на “нормальну” демократію, очевидно, з пристосуванням до специфічних українських умов, та відмовлялася від раніших футуристичних експериментів в областях конституційної та економічної політики. Характеристична риса: коли конституція “першої УНР” (1917-18) не знала установи голови держави (президента), “друга УНР” (1919) фактично витворила цей пост в особі С. Петлюри, як “голови Директорії” та “головного отамана”.

Тому було б помилково говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України, вона створила Україну як модерну політичну націю. На цьому фундаменті з того часу розвивається все дальше українське життя.