Iсторичнi есе. Том 2

РУСИФІКАЦІЯ ЧИ МАЛОРОСІЯНІЗАЦІЯ?{107}

Хочу висловити кілька зауважень на марґінесі “Тез про русифікацію” бл. п. Всеволода Голубничого{108}, надрукованих у Журналі (ч. 3, осінь, 1977). Трохи ніяково полемізувати з покійним Автором, який сам уже не може відповісти... Але питання, порушене Голубничим, надзвичайно важливе і з теоретичного і з практично-політичного погляду. Воно заслуговує на те, щоб стати предметом ширшого прилюдного обговорення.

Голубничий, згідно з його власним твердженням, під русифікацією “схильний розуміти головним чином і переважно лише мовне питання, тобто перехід певної, ще далеко не переважаючої частини українців з української на російську мову вжитку”. В такому поставленні проблеми чути відгомін народницького світогляду XIX століття, який ототожнював націю з етносом та його найбільш помітною прикметою - мовою, “рідним словом”. А тим часом етнос, “народ”, і нація це дві різні, хоч і пов’язані, суспільні категорії, що їх не слід змішувати. Нація - це самосвідома політична й культурна спільнота, що добровільно диференціює себе від інших подібних спільнот-націй та що має волю незалежно, тобто суверенно, формувати своє збірне життя. Іншими словами, нормальною й нормативною формою існування нації є окрема національна держава, а де її нема - змагання до неї. (Тут ідеться не про “абсолютну” суверенність, яка в реальному світі не існує, але про відносну суверенність, що не перечить різним взаємозалежностям). Мінімальна передумова того, щоб можна було говорити про наявність нації - свідомість колективної підметности, воля народу “бути господарем у власній хаті”, що іноді можливо й без окремої держави, але в рамках ширших державних з’єднань федеративного типу. (Тут на думку приходить Квебек). У протилежності до нації, що є феноменом свідомости й волі, етнос відзначається сукупністю об’єктивних прикмет, таких як своєрідні звичаї, побут і, зокрема, мова. Ці прикмети передаються з покоління в покоління майже автоматично, без свідомого зусилля, порядком суспільної (не біологічної !) спадковости та психологічної основи. Таким чином, етнос-народ є субстратом, або матеріялом, з якого може (але не мусить!) постати нація. Існування менш-більш гомогенної етнічної маси сприяє формуванню нації. Але маємо приклади народів, які не встигли стати націями: провансальці. Знову ж на одному етнічному субстраті можуть вирости різні нації. Напр., частина нижньо-німецьких племен увійшла до складу німецької нації, тоді як друга частина оформилася у відрубну голляндську націю. Щодо мови, треба відрізняти “народну мову”, яка живе в щоденному, родинному побуті (як колись казали у старій Росії, “для домашнього вжитку”) та “високу мову”, що заспокоює різноманітні і складні суспільно-культурні потреби розвиненої нації.

Заки перейти до докладнішого розгляду проблеми русифікації й українсько-російських стосунків взагалі, хочу насамперед зупинитися на деяких історичних інтерпретаціях В. Голубничого, які викликають застереження. І так він особливо наголошує, що “жоден народ у цілому світі ніколи не зникав добровільно, в спосіб якоїсь природної еволюції, якоїсь органічної асиміляції, чи якогось іншого нормального процесу... Іншими словами, зникнення народів в історії було завжди наслідком геноциду”. Але не можна в такий спосіб відривати один від одного добровільність і примус, які в дійсному історичному процесі переплітаються діялектично. Методами геноциду можна якийсь народ, або націю, фізично вигубити, але не можна його асимілювати. Бо асиміляція це не те, що робить завойовник, але те, що діється у збірній свідомості завойованих. На факт завоювання, поневолення, можливі різні реакції, - від збільшення опору до відмови від власної тотожности та злиття з завойовником. Отже, якщо завойований народ вибирає альтернативу асиміляції, то це вже його власне рішення. В перспективі історії не має значення, що цей вибір не був цілком добровільний, але “примусово-добровільний”. Випадки такої “примусово-добровільної” асиміляції у світовій історії зовсім не такі рідкісні, як гадає Голубничий. Згадати б хоч Римську імперію, що в ній нащадки завойованих ґаллів, іберійців, іллірійців та ін. після двох-трьох поколінь перебрали римську політичну і культурну свідомість, включно з латинською мовою, поробилися патріотами імперії, що її вони визнали своєю. Або якщо сьогодні на велетенських просторах від Перської затоки до Атлантійського океану панує арабська мова й культура, то це результат не тільки блискучих воєнних перемог і територіяльної експансії халіфату, але в першу чергу теж масових добровільних навернень на іслям.

Голубничий помиляється, коли він “зникнення народів” пояснює “політикою сеґреґації, дискримінації, насильницької асиміляції”. Поняття сеґреґації й дискримінації походять з арсеналу сучасної американської політичної термінології й риторики. Якщо ці поняття мають неґативні обертони, то тому, що сеґреґація й дискримінація перешкоджає інтеґрації і добровільній асиміляції етнічних та, зокрема, расових меншин у США. Це, очевидно, не значить, що я похваляю сеґреґацію й дискримінацію. З точки погляду особи, що є жертвою такої політики, вона завжди сприймається як кривда й несправедливість. Але з точки погляду збереження окремішности й самобутности народу, підкореного під чужу владу часто найбільшою небезпекою, - і найтяжчою пробою життєздатности, - є не сеґреґація й дискримінація, але, навпаки, “лібералізм” завойовника, відсутність етнічної виключности. Романізація ґаллів та інших була наслідком щедроти, з якою Рим наділював завойовані народи правом римського громадянства, у сполуці з велетенським престижем римської культури і стилю життя. Аналогічні приклади можна знайти теж в українській історії. Полонізація старої української аристократії пояснюється тим, що після Люблинської Унії на неї поширено благодаті “золотої свободи” польського шляхетства.

Говорячи про генезу ленінської концепції майбутнього “злиття націй” за комунізму, Голубничий пояснює її тим, що Ленін, мовляв, не знав добре німецької мови й тому неправильно переклав стосовне гасло, яке в оригінальному тексті Маркса й Енгельса значить не “злиття”, але “зближення”, зникання міжнаціональних конфліктів. Отже ніби виходить, що коли б Ленін був краще вивчив німецьку мову, то політика його і його наслідників супроти України була б іншою й інакшим було б сучасне становище української нації в СРСР. Дійсно зворушлива віра в магічну силу марксівського “священного писання”!

Ключа до проблеми русифікації в сучасній Україні знайдемо не в творах “клясиків” марксизму-ленінізму. Маркс і Енґельс, як відомо, взагалі не мали теорії нації; національному чинникові вони приділяли мало уваги, вважаючи його за відносно скоропроминливе явище, притаманне капіталістичній добі. Теж Ленін не мав наукової теорії нації. Зате він виробив щодо національного питання політичну стратегію: як використати національно-визвольні рухи в боротьбі проти існуючих “імперіялістичних” держав і як ці рухи паралізувати й невтралізувати під централізованою “диктатурою пролетаріяту”. Надійний ключ до зрозуміння проблеми русифікації дає історичний досвід українсько-російських стосунків і російської імперської політики супроти України. В українській популярній історичній літературі й публіцистиці залюбки лають “московський імперіялізм і колоніялізм”, але такі загальникові визначення з емоційним забарвленням мають обмежену пізнавальну вартість.

Суть політики царської Росії щодо України полягає в тому, щоб відмовляти їй у статусі нації, трактуючи її як племінний “малоросійський” різновид єдиної російської нації. Росія послідовно придушувала й винищувала всі прояви “українського сепаратизму”, особливо в царинах політичної думки й “високої” культури. Іншими словами, Росія безоглядно поборювала все, що сприяло перетворенню українського етносу в націю. Отже асиміляція, до якої прямувала російська політика, була передусім асиміляцією на державній, або імперській площині. Зате не вважалося небезпечним, що українське селянство продовжувало балакати своєю мовою (“малоросійським наріччям”) та зберігало різні риси традиційного народного побуту, -як довго це не виходило за межі фолкльорної етнічности. Царському урядові залежало на тому, щоб русифікувалося все, що соціяльно й культурно підіймалося понад народну масу. При чому слід підкреслити один дуже важливий факт: лояльні малороси не зазнавали в імперії ніякої дискримінації. Чиновник або офіцер-малорос користувався зовсім не гіршими шансами у своїй службовій кар’єрі, ніж його товариш, що був етнічним росіянином (“великоросом”). І навіть ніхто не брав малоросові за зле, коли він іноді, напр., за чаркою в веселому товаристві, співав українських пісень, закидував українським слівцем, розказував “малоросійські анекдоти”.

Не тяжко узріти, що теперішня радянська політика щодо України становить модернізований варіянт старої царської політики. Очевидно, між ними існують теж чималі різниці, про що свідчить м. ін. наявність Української Радянської Соціялістичної Республіки. Але основна тенденція та деякі характеристичні прийоми російської політики залишилися незмінні. Слово “малорос” вийшло з ужитку, але імперська політична концепція, що криється за цим словом, є надалі чинною. Нема сумніву, що УРСР є своєрідною нео-Малоросією. Москва наполегливо прямує до того, щоб українському народові накинути спільну з Росією політично-державну свідомість та спільну “високу” культуру. Це й єсть реальний зміст концепції “злиття націй”, “єдиного радянського народу”. Іншими словами, Україна не повинна ніколи стати нацією в повному значенні слова; вона мусить назавжди залишитися пів-нацією, регіональним різновидом єдиного імперського комплексу. Для цього зовсім не потрібно ліквідації українського народу як етнічної одиниці. Цю етнічність толерують, а в певних випадках її навіть плекають, у формі офіційних фолкльорних спектаклів. І, подібно як за царських часів, українець, що є добрим патріотом “єдиної батьківщини”, не страждає від сеґреґації чи дискримінації. Він може стати партійним і державним вельможою всесоюзного маштабу, маршалом Радянського Союзу, академіком або орденоносним літератором (навіть пишучи українською мовою!), космонавтом... Хтось міг би сказати, що поки існує український етнос, так довго будуть у ньому спонтанно виникати тенденції до оформлення в повноцінну націю. Це правда. Але Москва про це, очевидно, добре пам’ятає. Саме тому вона так старанно раз-у-раз систематично зрізує всі парості самостійної української політичної думки (навіть у комуністичних формах) та української “високої” культури. Ідеться про те, щоб Україна назавжди залишилася в стані народу, який, згідно з клясичною формулою В’ячеслава Липинського, вічно національно “відроджується”, але ніколи не може народитися.

Вважаю, що українські еміґраційні дослідники й публіцисти, що займаються радянською проблематикою, часто роблять одну засадничу помилку. Вони переоцінюють небезпеку русифікації, в розумінні зникнення українського народу як етносу. Зате вони недооцінюють небезпеку “малоросіянізації” в розумінні асиміляції україн-ства до всеросійської радянської імперської системи. Всі знаємо, що український народ зазнав за роки радянської влади велетенських втрат у своїй етнічній субстанції. Проте сам Сталін, - дуже авторитетний свідок! - заявив, що “всіх українців виселити не можна”. Народ, який перетривав сторіччя татарського лихоліття, продовжуватиме у своїй основній масі жити на предківській землі. Інше діло з політикою “малоросіянізації”. За неї говорить, у певному сенсі, досвід історії. Мусимо визнати, що царському режимові у великій мірі пощастило державно й культурно асимілювати провідні шари населення України, а народні маси консервувати в стані національної пасивности та аморфности. Сучасні комуністичні вожді Росії, очевидно, покладаються на цей історичний досвід і вони переконані, що їм удасться розв’язати дошкульне “українське питання” при допомозі модернізованого варіянту цієї випробуваної політичної стратегії.

Незабутній Всеволод Голубничий належав до найкращих у нас дослідників і знавців радянської дійсности. Я не є професійним совєтологом і в цьому відношенні не можу себе рівняти з Покійним. Проте думаю, що у своєму трактуванні проблеми русифікації Голубничий не остерігся вищезгаданої помилки. В першу чергу не погоджуюся з редукцією цієї проблеми до мовного питання. Справа мови це тільки один аспект проблеми й то не найважливіший. Те, що центральне й основне, це справа політичної підметности, що робить з народу націю. Мовна русифікація важлива тим, що вона являє собою симптом і символ провінційного, національно непоправного і неповноцінного стану сучасної України. Голубничий потішає нас тим, що українська мова не загине та що навіть радянська влада не зважиться цілком скасувати, не зважаючи на всі обмеження, українськомовної школи і преси. З цим можна погодитися. Але що з цього? Тут слід звернути увагу на питання соціяльної функції мови. Чи в українській мові формуватиметься теж незалежна українська політична думка? Чи українська мова служитиме засобом не тільки народної, але теж “високої” культури, чи вона здобуде панівне становище в державній адміністрації, економіці, наукових і вищих навчальних закладах, міському побуті? Поки цього не станеться й поки основною соціяльною функцією української мови буде функція “колгоспної мови” - до того часу Україна залишиться Малоросією.

Врешті останнє завваження. Голубничий вимагає, щоб “ми всі весь час пам’ятали, що русифікація України є наслідком завоювання, наслідком насильства і є політикою геноциду”. Це самозрозуміла правда, але не ціла правда. (Не говорю тут про питання практичного порядку, про яке згадує в цьому контексті Голубничий: як найдоцільніше й найбільш педагогічно дану проблему показати західній науковій громадськості). Ясно, якби в 1917-21 рр. закріпилася самостійна українська держава, то Україна не була б сьогодні об’єктом русифікації. Але тут можна запитатися: Якби українці зуміли проявити більше енерґії та політичної зрілости в боротьбі за свою державність, чи Україна була б завойованою? Або інші питання: Чому деякі інші нації, що теж були завойовані, напр., Грузія й Вірменія, більше відпорні на русифікацію, ніж Україна? Чому українські селяни, що попадають у міське й індустріяльне середовище, так легко переходять на російську мову, замість того, щоб у це середовище вносити свою українську мову? На всі ці й подібні питання можна знайти об’єктивні історично-соціологічні пояснення. Тут не може бути мови про те, щоб “виправдувати” жорстокого й підступного ворога, який стільки незмірного зла завдав нашому народові, як і низці інших народів. Але суть справи в чомусь зовсім іншому. Якщо ворогові було суджено бути переможцем, а нам переможеними, то це сталося в великій мірі через те, що цей ворог і в минулому виявляв і в сучасному виявляє надзвичайну вмілість у тому, щоб вишукувати слабкі місця в нашій структурі - і в них з цілою силою вдаряти. Ланцюг, яким Україна запряжена до імперської колісниці, сковано з ланок наших власних слабостей і помилок. Тому не можемо дозволити собі на те, щоб закривати очі на ці слабості й помилки, скидаючи відповідальність за нашу національну трагедію виключно на зовнішні сили та несприятливі обставини. Свобода особи й нації утверджується у свідомій, творчій конфронтації з об’єктивними обставинами, а не в капітуляції перед ними. Я певен, що бл. п. В. Голубничий погодився б з цим останнім твердженням.