Iсторичнi есе. Том 2

У днях 21-28 серпня 1960 відбувся у Стокгольмі, Швеція, XI Інтернаціональний Конгрес Історичних Наук. У зв’язку з Конгресом, але одним тижнем раніше, засідала у днях 17-20 серпня в Уппсалі, старовинному шведському університетському місті, Інтернаціональна Комісія Слов’янських Студій.

Разом з декількома іншими українськими вченими мав я нагоду приймати участь у цих наукових з’їздах. Нижче подаю резюме моїх виступів у дебатах Слов’янської Комісії та Стокгольмського Конґресу. Промови дискутантів у Стокгольмі (але не в Уппсалі), мають бути надруковані у книзі протоколів Конгресу.

Я свідомий того, що, для кращої інформації читачів, я повинен би теж подати змісти тих доповідей, що до них я забирав слово. Проте не роблю цього з уваги на ощадність часу й місця. Сподіваюся, що мої дискусійні виступи будуть зрозумілі й без цього. А втім на основі моїх критичних зауважень читачі могтимуть самі зорієнтуватися щодо деяких тез доповідачів.

I. ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНА КОМІСІЯ СЛОВ’ЯНСЬКИХ СТУДІЙ (УППСАЛЯ, 17-20 СЕРПНЯ 1960)

1. Доповідь О. Галєцького (США), “Проблема федералізму в історії Східньо-Середньої Европи”, середа, 17 серпня.

(О. Halecki: The Problem of Federalism in the History of East Central Europe.)

Проф. Галєцький вказав на деякі паралелі між двома колишніми великодержавами Східньої Европи, старою польською Річпосполитою та Габсбурзькою монархією, що обі були понаднаціональними та в більшій чи меншій мірі федеральними політичними з’єднаннями. Він бачить, напр., подібності між польсько-литовським та австрійсько-угорським дуалізмом.

Думаю, що можна б знайти ще інші паралелізми в історичній долі згаданих держав, що про них не було згадано в доповіді. На увазі маю той факт, що ні передрозборова Польща, ні стара Австрія, не витримали проби життя та що їхній упадок був обумовлений подібними причинами. Ці політичні тіла, що корінилися в добі феодалізму, не зуміли пристосуватися до модерних відносин. Австрійська імперія постала шляхом об’єднання ряду країн під пануванням однієї династії. У формуванні Речіпосполитої рішальним чинником було поширення прав польського шляхетства на аристократію ли-товсько-руських земель. В обох випадках маємо до діла з федеральними, чи квазі-федеральними, з’єднаннями феодального типу, які могли б були утриматися в модерному світі тільки під умовиною перетворення на демократичні федерації рівноправних націй. Цього, як знаємо, не сталося. Провідні кола обох держав не доросли до своїх історичних завдань. Польське маґнатство та австрійсько-німецька бюрократія були подібні до себе тим, що вони, заздро оберігаючи своє упривілейоване положення, не хотіли допустити рівноправности та самоуправи інших національностей, що входили до складу їхніх держав.

Паралелю між Польсько-Литовською та Австро-Угорською державами добачую теж у тому, що вони обі залишили по собі невідрадну спадщину, що утруднювала впорядкування відносин між націями, що колись заселяли їхні території. В 19 ст. речники польського самостійницького руху підносили гасло “за вашу й нашу свободу”. Але чому ці кличі знаходили такий слабий відгомін серед безпосередніх сусідів польського народу, литовців, білорусів і українців? Бо вони небезпідставно підозрівали, що за польськими закликами до спільної боротьби скриваються змагання до реставрації старої Речі-посполитої, себто польського панування над сусідніми народами. Подібно, коли в міжвоєнній добі відчувалася жагуча потреба в тіснішій співпраці між народами Наддунайського басейну, на перешкоді до цього стояли не тільки успадковані від старої Австрії взаємні жалі і претензії між націями, але також острах, оправданий чи неоправданий, перед можливістю габсбурзької реставрації.

2. Доповідь М. Берната (Німеччина), “Семигородські румуни в політичному плянуванні віденських центральних установ другої половини 18 ст.”, середа, 17 серпня.

(М. Bernath: Die Siebenbürger Rumänen in der politischen Planung der Wiener Zentralbehörden in der 2. Hälfte des 18. Jahrhunderts.)

Хочу доповнити цінну доповідь п. Берната вказівкою на те, що історична доля семигородських румунів у 18 ст. була дуже подібною до долі іншого, сусіднього народу, закарпатських українців. Також ці останні були т. зв. “неісторичним”, селянським народом, із візантійською культурною традицією. Австрійська політика в добі Марії Терезії та Иосифа II, що керувалася загальними принципами “просвіченого абсолютизму” та що шукала за потенціяльними союзниками у боротьбі проти мадярської шляхетської фронди, зайняла поставу протектора у відношенні до “волохів” і “русинів” Угорщини. Т. зв. урбаріяльна реформа, що прямувала до того, щоб забезпечити земельні наділи та мінімальні людські права кріпаків, стосувалася Угорщини в цілому, але вона мала особливе значення для таких суто селянських народів, як семигородські румуни й закарпатські українці. Якщо йдеться про цих останніх, то їхньою єдиною установою та репрезентантом національности була церква. Друга половина 18 ст. творить світлу сторінку в історії Греко-Католицької церкви Закарпаття. Дякуючи наполегливим заходам цісаревої Марії Терезії, яка мусіла перебороти сильний спротив угорської ієрархії, в 1771 р. Мукачівська греко-католицька єпархія була звільнена від своєї дотогочасної канонічної залежности від латинських архиєпископів Еґеру. Австрійський просвічений абсолютизм, відомий під іменем “йосифінізму”, ставив собі за ціль зрівняти у правах греко-католицьке духовенство з латинським. Уніятських священиків вийнято з-під феодальної юрисдикції дідичів та забезпечено матеріяльне існування парафій відповідними земельними фондами. Дбаючи про правильну освіту духовенства, уряд заложив семінарію в Ужгороді.

Ширше історичне значення цих подій полягало на тому, що власне на Закарпатті австрійська політика вперше зустрілася з українським питанням. Можна довести, що цілий ряд настанов і прийомів, зокрема в областях аґрарної та церковної політики, які вперше були випробувані на Угорській Русі, були згодом перенесені до Галичини, коли вона опинилася під австрійським пануванням.

Повертаючися до семигородсько-закарпатської паралелі, треба сказати, що, не зважаючи на те, що австрійська політика в обох областях була зовсім аналогічна, не допровадила вона до однакових результатів. Румунський національний рух, започаткований у другій половині 18 століття, виявив себе тривалим; не зламали його репресії угорської влади, що їм він підпав після 1867 р. Інакше виглядали справи на Закарпатській Україні. Як довго священики своїм положенням мало відрізнялися від селян-кріпаків, вони залишалися в духовій єдності з народною масою. Піднесення соціяльного й освітнього статусу духовної верстви віддалило її від простолюддя та наблизило її до “нотаблів” Угорщини. Греко-католицькі священики стали поступово щораз більше наслідувати форми побуту та піддаватися ідейним впливам мадярських панівних шарів. Таким чином йосифінські реформи довели на Закарпатті до несподіваних наслідків: на довшу мету вони полегшили процес мадяризації тамошньої провідної верстви. У другій половині 19 століття мадяризація греко-католицького клиру стала майже універсальною. Де припізнило національне відродження Карпатської України на добрих два-три покоління.

3. Доповідь Е. Гельцлє (Німеччина), “Проблема війни у Російській революції 1917 р”, четвер, 18 серпня.

(Б. Hölzle: Das Kriegsproblem in der russischen Revolution 1917.)

Теза доповідача про те, що більшовицька революція не була б можлива без воєнної обстановки, зустрічалася з гострими запереченнями з боку наших колеґ з Радянського Союзу та східньоевропейських країн. Вони твердять, що Жовтнева революція випливала виключно з закономірностей внутрішнього соціяльного розвитку Росії та що її, мовляв, ні в якому разі не можна пояснювати такими зовнішніми та випадковими причинами, як I Світова Війна.

У зв’язку з тим нехай мені вільно буде в першу чергу звернути увагу на факт, що Жовтнева революція не відбулася “по Марксу”. Маркс, як відомо, передбачав, що соціялістична революція прийде у країнах найбільш дозрілого капіталізму. Тим часом революція сталася в державі, яка з економічного погляду була відстала та де капіталізм у 1917 р. напевно ще не вичерпав був іманентних можливостей свого природного росту. Якщо хочемо дотримуватися марксистських категорій, взагалі дуже сумнівно, чи можна назвати Жовтневу революцію “соціялістичною”. Бо переворот не був ділом зорганізованої робітничої кляси, російського пролетаріяту. Де був захват влади відносно невеликою, але дисциплінованою та озброєною меншістю, яка зручно використала для свого удару умовини розрухи в державі, спричинені воєнною поразкою.

Жовтнева революція має великий теоретичний інтерес для соціологів і для нас, істориків. Бо хоча вона відбулася під марксистськими кличами, вона рівночасно являється яскравим запереченням історіософічних концепцій Маркса-Енґельса про примат економічного чинника в історичному процесі. Не може хіба бути сумнівів у тому, що в 1917 р. не було на землях колишньої царської Росії ніяких об’єктивних економічних передумов для установлення соціялістичного ладу. Зате були в політичній традиції та соціяльній структурі Росії такі моменти, що робили конституційний правопорядок європейського типу там слабким. Жовтневий переворот не означав перемоги соціялістичної економічної формації над капіталістичною. Але він означав, що політична диктатура опинилася в руках людей, які визнавали соціялістичні ідеали та які своєї владної позиції згодом ужили для соціялістичної перебудови суспільства. Це й було досягнено силою й авторитетом державної машини. У повному протиріччі до доктрини Маркса, не господарські відносини були тут “базою” для політичної “надбудови”, але навпаки, політична система послужила “базою”, що на ній здвигнулася “надбудова” нового економічного устрою.

Історія Жовтневої революції заключає в собі теж інші моменти, що роблять прикрі ускладнення нашим радянським колеґам. Відомо, що радянська історіографія для багатьох років відзначається гурра-патріотичною настановою. Вона ґлорифікує історичне минуле Росії, не зупиняючися при цьому перед різними більш чи менш фантастичними перебільшеннями. Це показується м. ін. у тому, що в радянській історичній літературі існує нахил виправдувати всі війни старої царської Росії, не виключаючи явно імперіялістичних та загарбницьких. Чейже вихваляють навіть реакційних царських ге-нералів, як Суворов і Кутузов, які боролися проти Французької революції. У цьому патріотичному хоралі прикрим дисонансом звучить факт, що сам основоположник модерної Радянської Росії займав у I Світовій Війні позицію, що була далеко не патріотичною, що він був дефетистом, який бажав поразки своєї країни та що він не цурався контактів з зовнішнім ворогом. Коли б ішлося про когось іншого, а не про Леніна, таку поведінку напевно закваліфікували б, як зрадницьку. Але власне тому, що йдеться про особу Леніна, що оточена майже релігійним культом, радянські історики примушені вдаватися тут до різних софістичних тлумачень або замовчувати неприємні факти. Тим часом на ділі парадокс пояснюється дуже просто. Сьогодні прийнято вповні та беззастережно ідентифікувати російські національні інтереси з інтересами т. зв. світової соціялістичної революції. Але ця тотожність не існувала перед 1917 р., ані не вірив у неї сам Ленін, принайменше до моменту Жовтневого перевороту.

4. Доповідь Г. Яблоновського (Німеччина), “Духові течії в Росії у другій половині 18 ст.”, п’ятниця, 19 серпня.

(Н. Jabłonowski: Die geistige Bewegung in Russland in der zweiten Hälfte des 18. Jhs.)

Мені здається, що доповідач не має рації, коли він різко протиставляє “просвічення” (Aufklärung) та містицизм. Чейже явище глибоко характеристичне для 18 ст., масонський рух, зокрема його “ілюмінатське” крило, плекав у своїй ідеології своєрідну синтезу просвітницько-раціоналістичних та містичних елементів. Переплетення цих тенденцій знаходимо теж у російському масонстві кінця 18 - початку 19 вв. Інша річ, що суто релігійна якість ілюмінатського містицизму може викликувати сумніви. З точки погляду феноменології релігії треба б тут мабуть говорити про “псевдо-містицизм”. Проф. Яблоновський обмежив свою доповідь до духових течій серед вищих шарів російського суспільства. Коли б він був поширив свій досвід теж на те, що діялося серед російських народних мас, він не міг би був поминути деяких явищ, що виростали на ґрунті традиційного православ’я, та які куди більше заслуговували на імення містицизму, в точному розумінні цього поняття. Маю на звазі виникнення т. зв. “старчества”. Але правда, що ці народні релігійні рухи вже не знаходили сильнішого відгомону серед російського дворянства та дворянської інтеліґенції, охоплених процесом культурної європеїзації.

У своїй аналізі духових течій у Російській імперії другої половини 18 ст. проф. Яблоновський розглядає все в централістичній, петербурзько-московській перспективі. Вважаю, що наше розуміння цих подій багато зискало б на тому, коли б досліджувати їх у територіяльному розрізі, себто приймаючи до уваги регіональні різниці між частинами обширної імперії. Між названими в доповіді представниками російського Просвічення зустрічаємо двох українців, Десницького й Ковельського. Можна довести, що їхнє українське походження не залишилося без впливу на формування духового обличчя цих і інших, їм подібних, історичних діячів. За основне явище в інтелектуальному розвитку російської провідної верстви в 18 ст. звикли вважати її т. зв. європеїзацію. Але однією з найважніших обставин, що обумовила та вможливила оту європеїзацію, було влиття у зверхній шар імперії двох нових етнічних стихій, які, у противенстві до великоруського дворянства, були європейськими за своїми культурними та соціяльними традиціями. Дими двома групами були балтійські німці й українці.

Якщо спеціяльно говорити про український елемент, то доводиться ствердити наявність двох великих хвиль українських впливів у житті Росії. Носіями першої хвилі було українське православне духовенство, виховане у традиціях Київської академії. Часово ця хвиля обіймає другу половину 17 ст. та досягає свого апогею в першій четвертині 18 ст., коли Петро I здійснив свої церковні реформи руками українських ієрархів і богословів. Друга хвиля збігається з царюванням Єлисавети й Катерини II, себто з другою половиною 18 ст., коли українські аристократи, вчорашня козацька старшина, здобувають серйозні, інколи майже домінантні, позиції у двірських і урядових колах Петербургу. При цьому дуже гідне уваги, що ріст українських впливів у центрі збігається з ліквідацією дотогочасних самобутніх установ у самій Україні. Ця збіжність, очевидно, не є випадкова. Маємо тут до діла з явищем своєрідної соціологічної компенсації. Масовий наплив українських духовників до Росії ішов упарі з позбавленням Київської митрополії її незалежного становища та її повною інтеґрацією в Російську православну церкву. Збільшення української участи в імперському політичному керівництві протікало паралельно з ліквідацією української автономної державности, лівобережної Гетьманщини. Люди, які зневірилися в можливості відстояти самобутній національний розвиток власної країни, знаходили нову, всеімперську арену для свого соціяльного вияву. З другого боку, відтягнення найактивніших сил з українського терену позбавляло крайові установи вітальности та радикально зменшувало відпорність на нівеляторські заходи центрального уряду.

II. XI ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ КОНГРЕС ІСТОРИЧНИХ НАУК (СТОКГОЛЬМ, 28 СЕРПНЯ 1960)

1. Доповідь Е. Мольнара (Угорщина), “Вплив історіософії Геґеля на марксистську історіографію”, понеділок, 22 серпня.

(Е. Molnar: L’effet de la philosophie d’histoire de Hegel sur l’historiographie marxiste.)

Попередня дискусія свідчить про те, що німецька мова втішається особливою популярністю в дебатах філософського характеру. Тому я теж говоритиму по-німецьки, хоч я приїхав із Сполучених Штатів.

Пан Мольнар робить, на мою думку, засадничу помилку, коли він ставить поруч себе Геґеля й Маркса, як двох мислителів рівної величини. Я тут не виступаю як геґеліянець. Напр., тяжко мені було б погодитися з Геґелевим монізмом; філософія історії, що спирається на досвіді, мусить бути плюралістична. Проте годі сумніватися, що Геґель був одним з найбільших, може найбільшим філософом новітніх часів та що він займає у модерній філософії надрядну позицію, яку можна порівняти до позиції Аристотеля в античній філософії. Зате в Марксі бачимо в першу чергу економіста та політичного публіциста. Його суто філософічний доробок відносно убогий. Котрі твори Маркса назвемо філософськими? Чи його молодечі писання, що їх він сам не вважав вартими публікації, та які були видані щойно з його посмертної літературної спадщини? Чи серію афоризмів, як “Тези про Феєрбаха”? Чи кілька сторінок передмови до “Критики політичної економії”? Чи може напів-журналістичні твори Енґельса?

Один з передбесідників зацитував, з покликанням на Маркса, англійську приповідку: “доказ пирога в тому, що його можна з’їсти”. (The proof of the pudding is in the eating). Гадаю, що це можна б теж з успіхом прикласти до Геґеля й Маркса. Доказом, якщо не правильности ідей якогось мислителя, то в кожному разі його інтелектуального формату, є його здібність запліднювати дальший розвиток людської думки. Геґель, безперечно, блискуче витримав цей іспит. Від 130 років філософія західнього світу примушена раз-у-раз розраховуватися з Геґелем і в тих конфронтаціях вона знаходить спонуки для свого дальшого росту. А як у цьому відношенні виглядають справи з Марксом? Я кидаю виклик нашим марксистським колеґам показати нам бодай одного визначного філософа, - зокрема в області історіософії, що нею ми тут передусім зацікавлені, - який би себе проявив у Радянському Союзі продовж останніх 40 років. Сподіваюся, що в цьому контексті ніхто не назве покійного Йосифа Сталіна та його ще недавно прославлюваний, але сьогодні заслужено призабутий, квазі-філософський розділ у “Короткому курсі історії ВКП(б)”.

Один з передбесідників назвав був кількох т. зв. буржуазних мислителів, які буцімто в меншій чи більшій мірі зазнали на собі Марксового впливу: Макс Вебер, Шелер, Трельч, Зомбарт, Маннгайм. Це має служити доказом великого ідейного значення марксизму. Але нехай мені вільно буде запитати: де марксистські мислителі аналогічного формату? Якщо не помиляюся, від 1917 року був тільки один марксистський історіософ, якому не можна відмовити “європейської кляси”. Мова йде тут про земляка п. Мольнара, угорського філософа, Георга Люкача. Але чи це випадок, що він зник з поверхні?

Було б теж трудно продемонструвати інтелектуальну плідність марксизму в області практичних історичних дослідів. Не сумніваюся в тому, що серйозна історично-наукова праця провадиться у Радянському Союзі та інших східніх державах. Але наскільки вона свої досягнення дійсно завдячує марксистській інспірації - це ще велике питання. Марксизм радянських істориків проявляється в першу чергу в тому, що вони звикли свої твори зачинати довгими цитатами з Маркса, Енґельса й Леніна. Але коли вони приступають до властивого дослідження, їхні методи не різняться засадничо від тих, що їх застосовують т. зв. буржуазні історики.

Сказаного, очевидно, не треба розуміти так, буцімто марксизм взагалі не має ніякого об’єктивного значення. Але інтерес, що його викликає марксизм, сьогодні не науковий, але в першу чергу ідеологічний. Марксові писання стали тим арсеналом, що з нього зачерпнув свої гасла великий політичний рух у боротьбі за владу.

Пан Мольнар назвав Геґеля в одному місці своєї доповіді “філософом пруської монархії”. Але Геґель був напевно більше, ніж тільки це. Бо чейже пруська монархія вже давно відійшла в минуле, тоді коли Геґель залишається з нами, як жива духова потенція. Нехай мені вільно буде на цьому місці запропонувати маленький мисленний експеримент. Приймаючи, що Маркс був би в цьому відношенні в однаковій ситуації з Геґелем, себто коли б не існувало у світі комуністичної силової позиції, чи ми тоді займалися б Марксом так обширно, як це мало місце в нашій нинішній дебаті? Думаю, що відповідь мусить бути заперечлива. Можна піти навіть дальше: коли б ми розглядали Маркса виключно за науковими та філософськими критеріями, не враховуючи силового престижу комуністичних держав, могло б легко статися, що ми побачили б у ньому не більше, як одну цікаву постать між багатьма іншими, в такому багатому на оригінальні голови інтелектуальному паноптикумі 19 століття.

2. Доповідь Ф. Гільберта (США), “Культурна історія та її проблеми”, середа, 24 серпня.

(F. Gilbert: Cultural History and its Problems.)

Мабуть недобре сталося, що доповідач вибрав за вихідний пункт для свого обговорення проблем культурної історії творчість Якоба Буркгардта. Прошу не розуміти цього як обезцінення великого та заслужено улюбленого історика. Але Буркгардтові засновки роблять його розуміння культурного процесу одностороннім. Поставою Буркгардта був витончений естетизм. Мистецтво й література були для нього не тільки вицвітом даної культури, але також критерієм, що по ньому він судив про вартість культури. Цей естетичний підхід притупив відчуття Буркгардта для більш елементарних моральних і суспільно-політичних явищ нашої окцидентальної культурної традиції. Тут можна б напр. вказати на зовсім явну неспроможність Буркгардта належно оцінити підйом християнства (гл. його “Доба Константина Великого”), або підйом модерної конституційної свободи.

Проф. Гільберт також згадав про Шпенґлера й Тойнбі. На мою думку, позитивний внесок цих мислителів до теорії культури полягає на тому, що вони наголошують єдність стилю, що проникає всі сфери й аспекти життя якогось громадянства в якомусь означеному часі. Вже Геґель бачив цей феномен і охристив його іменем “об’єктивного духа”. В наші часи теорію об’єктивного духа, без геґеліянських метафізичних імплікацій, наново сформулював Ніколяй Гартманн.{84}

Проте я питаю себе, чи Шпенґлер і Тойнбі, підкреслюючи унітарний характер культурного стилю, не допустилися перебільшення та чи вони не занедбали признати вагу тих розбіжностей і протиріч, що їх культура теж може в собі заключат Подумаймо, наприклад, про конфлікти вартостей, які виникають при зустрічі і змішанні різних культур. Ані Шпенґлерове поняття “культурної псевдоморфози”, ані Тойнбієве трактування “зустрічі між цивілізаціями”, що він зводить до чисто зовнішніх натисків і стимулів, не дають задовільної відповіді на цю важливу і складну проблему. Культура, безперечно, творить єдність, бо всі її складові частини пов’язані одні з одними, але це не є субстанціяльна єдність. Елементи, що з них побудована культура, в якійсь мірі перемінні й вони можуть входити між собою у різні змінливі комбінації й сполучення.

Тому то, як показує досвід, найпліднішою методою в області культурної історії є досліди над взаємозалежностями, а рівночасно теж над релятивною автономією двох (або більше) великих сфер людського буття. За клясичний приклад можуть тут служити знамениті студії Макса Вебера про зв’язки між різними релігійними системами та економічними структурами. Такому порівняльному, плюралістичному підходові мусимо дати рішуче перевагу над усякими спробами моністичної інтерпретації культури при допомозі якогось одного фактора або однієї групи факторів.

3. Доповідь Ф. Цвіттера (Югославія), “Національні проблеми в Габсбурзькій монархії”, субота, 27 серпня.

(F. Zwitter: Les probtèmes nationaux dans la monarchie des Habsbourg.)

Цінна доповідь проф. Цвіттера заохочує мене підняти одну проблему, що її, як я сам мав нагоду чути, часто дискутують у наукових колах Сполучених Штатів. В багатьох американських істориків та політичних дослідників існує тверде переконання, що знищення Австрійської імперії було трагічною помилкою, бо це привело до “балканізації” Середньої Европи й відкрило шлях для пізнішого нацистського німецького та комуністичного російського панування. Не стану заперечувати, що стара Австрія творить одну з великих “прогайнованих нагод” європейської історії. Проте марна річ була б тут шукати за винуватцями. Австрії не зруйнували ані державні мужі Антанти, ані Масарик з Бенешом. Тих, які тут справді відповідальні, можна б скорше знайти між панівними середовищами імперії, зачинаючи самою династією.

У зв’язку з цим хочу згадати про дві історичні події, що їх ключеве значення не було може достатньо піднесене в доповіді. Маю на увазі Установчі Збори в Відні та Кромержиржі в 1848-49 рр. та австро-угорську Угоду з 1867 р.

Під час революції 1848-49 рр. свобідно вибрані депутати всіх австрійських народів (за вийнятком угорських земель) добровільно заявили свою лояльність до цісарства та спільно виробили програму конституційних реформ для Австрії, як єдиної, хоч децентралізованої, держави. Віденський уряд, який скасував ухвалену конституцію та розігнав Конституанту, погребав цю вийняткову нагоду.

Можливо, ще більш злощасною подією був знаменитий “Авсґляйх” у 1867 р. Династія й центральний уряд, які своїх колишніх союзників, хорватів, сербів, словаків, семигородських румунів і закарпатських українців, передали в руки мадярської олігархії, цим кроком зрадили ідею Австрії, як понаднаціональної держави. Якщо Відень визнав право угорців на власну національну державу, то чому не могли домагатися цього самого теж південні слов’яни, чехи й румуни?

Вважаю, що для періоду 1867-1914 треба б сильніше, ніж це було зроблено в доповіді, диференціювати відносини в Австрії та Угорщині. Ніхто не заперечить, що теж у Цісляйтанії було багато випадків національної несправедливости та міжнаціональних терть; гл. польсько-український конфлікт у Галичині Одначе в десятиліттях, що випередили вибух війни, всі народи австрійської половини імперії здобули чималі досягнення на освітньому та суспільному полі. Зате на Угорщині ситуація була зовсім безнадійна. Очевидячки, за останніх сорок років наша чутливість притупилася настільки, що ми може були б готові судити про відносини у старій Угорщині більш вибачливо. Проте, якщо міряти ці речі мірилами ліберального 19 століття, угорський режим виявляв риси обурливого та непростимого соціяльного й національного гніту. Династія й віденський уряд, що погоджувалися з цими кричущими несправедливостями, цим самим підписали смертний вирок над Габсбурзькою монархією.