Iсторичнi есе. Том 2

СТОКГОЛЬМ І ВІДЕНЬ

“Міжнародні конгреси історичних наук” - така їхня офіційна назва - відбуваються кожних п’ять років. Я мав нагоду вже вдруге побувати на такій імпрезі.{86} 1960 року я брав участь у XI Міжнародному історичному конґресі в Стокгольмі, а 1965 року поїхав на XII конґрес, що цим разом відбувався у Відні, від 29 серпня до 5 вересня. Це дає мені змогу порівняти останній та передостанній історичні конгреси.

Коли перед моїм виїздом на віденський конґрес мені доводилося говорити про нього з моїми американськими колеґами-істориками, я чув від них вислови побоювання щодо того, чи він буде належно підготований. За австрійцями все ще тримається традиційна слава недбальства, т. зв. “шлендріяну”. Але ці побоювання виявилися зовсім безпідставні Навпаки, я б сказав, що віденський конґрес з технічного боку справніше підготований, ніж стокгольмський. Коли з’їздиться кілька тисяч учасників, добра організація є передумовою того, щоб конґрес не потонув у безголов’ї. Ідеться про позірно дрібні речі, як от, наприклад, про те, що в вестибюлі будинку Віденського університету, де засідав конґрес, приміщено тимчасову поштову і банкову контори, а на подвір’ї університетського будинку (оточеного приємною колонадою та прикрашеного бюстами колишніх визначних професорів цієї високої школи) відкрито каварню-ресторан; це заощаджувало багато часу, який інакше був би зужитий на ходіння до банку, на пошту чи на обіди. Або інша подробиця: при секретаріяті конґресу було окреме бюро з машиністками, що знали основні світові мови; там учасники конґресу, що виступали в дискусіях, могли дати безкоштовно до переписання резюме своїх промов; для людей, що не мали з собою власних писальних машин, це була велика вигода. Таких прикладів можна б назвати більше.

Це свідчить, що організатори останнього історичного конґресу посідають великий досвід у технічній підготові таких імпрез. Як мене інформували, Відень став за останні роки одним з головних місць, де в Европі відбуваються всякі міжнародні з’їзди, конґреси, вистави. Це зв’язане з його центральним географічним положенням, його імпозантною архітектурною сценерією та з політичним невтралітетом Австрії між атлантійським та комуністичним бльоками держав.

Головна різниця між стокгольмським та віденським конґресами полягала не в цих технічних деталях, але в іншій політичній атмосфері. XI Міжнародний історичний конґрес стояв під знаком “холодної війни”. На ньому раз-у-раз доходило до ідеологічно-політичних сутичок. Треба підкреслити, що до цього спричинювалася передусім постава представників країн комуністичного табору. Їхні виступи були такі агресивні, що хоч-не-хоч примушувало й західніх учених, - які самі зовсім не були зацікавлені в ідеологічних герцях, - до оборони, що подекуди переходила в протинаступ. Тепер же у Відні історики із східнього бльоку радикально змінили тон. Це можна було передусім помітити в доповідях та дискусійних виступах “сателітних” учених. Одні з них говорили так, ніби марксизму-ленінізму ніколи й на світі не було, дотримуючись методи, що по суті була тотожна з “буржуазним об’єктивізмом”; інші посилалися на марксизм, але дозволяли собі при цьому на його “ревізіоністське” тлумачення. Дещо інакше тримали себе радянські історики. Вони продовжували захищати відому марксо-ленінську догматику, але принаймні їхній тон не був такий аґресивний, як у минулому; вони часто закінчували свої виступи примирливою заявою, що, мовляв, обмін думок між ученими різних країн корисний, не зважаючи на розходження у світогляді.

Історики з західніх країн, очевидно, з вдоволенням сприймали цю відпружену атмосферу і з свого боку назагал оминали питання, які могли б дратувати представників комуністичного бльоку. Таким чином, як висловився один мій американський знайомий, в черзі міжнародних історичних конґресів XII конґрес творить “еру добрих почувань”. (В американській історіографії цей термін - “Era of Good Feelings” - прищепився як назва для доби на початку 1820-их років, коли в житті США тимчасово притихли партійні конфлікти).

На цьому місці варто згадати, що у Відні вирішено, що наступний, XIII Міжнародний історичний конґрес відбудеться в Москві. Не треба бути великим пророком, щоб передбачити, що характер і атмосфера майбутнього московського конгресу залежатимуть у першу чергу від того, як протягом найближчих п’ять років розвиватиметься світова політична ситуація.

НАУКОВІ ДЕБАТИ І ЗМАГАННЯ ІДЕОЛОГІЙ

Один з українських еміґраційних працівників науки, що був учасником віденського конгресу, висловив у розмові огірчення з приводу “дефетистичної” постави західніх істориків, які своєю угодовістю супроти комуністів зраджували справу свободи Я розумію цей погляд, але не зовсім його поділяю. Справа заслуговує на те, щоб з її приводу висловити кілька міркувань.

Передусім треба собі здавати справу, що серед західніх учених, що прибули на віденський конгрес, як і на інші подібні міжнародні наукові імпрези, більшість становлять люди, що не є активно зацікавлені політикою. Це спеціялісти, що для них конгрес є нагодою зустрітися та обмінятися творчим досвідом і думками з чужоземними колеґами, що теж працюють у даній дисципліні. Люди цього типу відчувають просто органічну відразу до того, щоб наукові дебати перетворювати на політичну суперечку. Щоб лише не допустити до цього, вони не раз волітимуть пускати мимо вуха витівки другої сторони, як добре вихована людина може ігнорувати товариські нетакти простака. Подруге, поняття конґресової делегації має зовсім інший сенс, коли йдеться про представників західніх і комуністичних країн. Якщо мова про перших, то їхня участь у конґресі індивідуальна. Про якісь організовані національні групи тут взагалі не доводиться говорити. У випадку істориків-американців їх стосунок до (фактично не існуючої) “американської делегації” обмежувався тим, що їхні прізвища з’являлися в офіційному списку учасників конґресу з поміткою “США” і їм було послане запрошення на “коктейльпарті”, влаштовану Американським історичним товариством для своїх членів. Щоправда, національні історичні товариства висували доповідачів; але напевне жоден шануючий себе західній історик не погодився б з тим, щоб піддавати текст своєї доповіді попередній цензурі.

Зовсім щось інше являли собою делеґації з країн під комуністичним режимом. Хоч би вже з уваги на пашпортові та девізові обмеження не можна й подумати, щоб котрийсь історик із східнього бльоку міг прибути на конгрес індивідуальним порядком. Їх добирають та виряджають у дорогу відповідні державні наукові та політичні органи. Мабуть, не помилимося, якщо зробимо припущення, що поміж ними заздалегідь розподіляють ролі, а тексти доповідей переходять дбайливу попередню цензуру. Не можна дивуватися, що такі делеґації спроможні діяти на конгресі як бойові загони, - до чого західні делеґації органічно не здібні.

Хтось міг би сказати, що ці твердження лише підкріплюють тезу про дефетизм Заходу, його гниле угодовство, його безпорадність перед обличчям аґресивних і підступних дій комуністичного табору. Але мої особисті спостереження в Стокгольмі й Відні приводять мене до зовсім інакшого, подекуди більш оптимістичного, висновку. Я не збираюся схвалювати поставу всіх західніх науковців. Окремі одиниці між ними в зустрічі з представниками комуністичного світу дійсно виявляють лакейські нахили. Але цього не можна генералізувати. Суттєве щось інше. Я переконався, що в інтелектуальних конфронтаціях між табором свободи й табором тоталітарної диктатури перевага залишається за першим. І цьому не треба дивуватися. Дискусія, - “сократівський принцип” шукання правди через діялог, - є духовою стихією демократії. Зате тоталітарний догматизм може процвітати лише в духовій ізоляції; дискусія, діялог діють на нього розкладово. Це розумів Сталін, і тому тримав підрадянське громадянство, зокрема його інтеліґенцію й наукові кола, в герметичній ізоляції від зовнішнього світу.

Стокгольмський і віденський конґреси ілюструють дві тактики комунізму в інтелектуальних зв’язках з Заходом. Виступи підкомуністичних істориків у Стокгольмі спершу викликали збентеження західніх учасників: як дискутувати з грамофонними платівками? Але коли історики з демократичних країн почали реагувати на комуністичні провокації, вони влучними пострілами легко трощили різні видумки й перекручення своїх опонентів. (Досі пригадую викривлене люттю обличчя мадам Нечкіної{87}, яку вивели з рівноваги критичні зауваги одного українського історика з США про Леніна). При цьому зовсім не шкодило, що дискусійні промови західніх учених не були заздалегідь між собою узгіднені Навпаки, це вносило в їхні промови свіжість і різноманітність, що корисно контрастували з занудливою монотонністю комуністичних виступів.

Зате у Відні, як уже загадано, делеґати країн комуністичного бльоку дотримувалися тактики “мирного співіснування і дружби”. Ми були свідками того, як сателітні й радянські історики, використовуючи рідкісну для них нагоду, просто розкошували від особистих зустрічей і розмов з західніми колеґами, а також від самої “буржуазної” атмосфери прекрасного Відня. Вони нагадували людей, що з затхлої хати вирвалися надвір і немов трохи сп’яніли від свіжого повітря. Всякі духові контакти з зовнішнім світом спричиняються до поглиблення процесу “ідеологічної ерозії”, що від смерти Сталіна підточує монолітність комуністичного табору.

ЗАСІДАННЯ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ КОМІСІЇ

У нашій пресі завівся поганий звичай, що дописувачі, які інформують громадськість про наукові з’їзди і конґреси, використовують це передусім для того, щоб голосно трубити про свої (часто уявні) “подвиги” і “тріюмфи”. Боюся, щоб і я не пішов цією стежкою. Я хотів би подати інформації про деякі сесії віденського історичного конґресу. Але ці дві сесії, що про них у мене збереглися записки, власне ті, що в них мені самому довелося виступати в дискусії. Прошу в читачів вибачення за цю нескромність.

У 1960 році слов’янська комісія засідала не під час самого історичного конґресу, але окремо перед ним. Де була спеціяльна кількаденна конференція, що відбувалася не у Стокгольмі, а в Уппсалі. Обстановка малого університетського міста, тихого й порожнього під час літніх ферій, надавала слов’янській конференції своєрідний тон. Нас усіх примістили в одному гуртожитку, і ми спільно харчувалися в студентській їдальні Це давало нагоду для особистих, дружніх контактів. Дні, проведені в Уппсалі, належать до моїх найкращих спогадів з XI Міжнародного історичного конґресу. Згодом я чув, що з радянського боку внесено офіційний протест з того приводу, що програма конференції слов’янської комісії була укладена без порозуміння з радянською делеґацією.

Не знаю, чи це треба записати на рахунок цього радянського протесту, але діяльність слов’янської комісії виглядала в 1965 році дуже скромно в порівнянні з 1960 роком. Вона обмежувалася однією сесією, що засідала другого дня конгресу, 30 серпня 1965. Велику частину часу забрали організаційні справи. Вибрано нового голову слов’янської комісії, що ним став француз, професор Порталь. На його пропозицію вирішено відбути влітку 1967 в Парижі спеціяльну кількаденну конференцію слов’янської комісії.

Опісля прийшли на чергу дві доповіді, що стосувалися однієї теми: значення порівняльної методи в дослідженні історії слов’янських народів. Доповідачами були Оскар Галєцький, польський історик, що є громадянином США, та чех, Иосиф Мацурек. Галєцький і Мацурек - визначні учені з великим науковим доробком, але їхні доповіді викликали враження, що вони були приготовані з поспіхом; тексти не були надруковані й розповсюджені заздалегідь, як це мало місце з іншими доповідями XII історичного конґресу. Професор Галєцький дав приклад своїх небуденних лінґвістичних здібностей: він почав свою доповідь англійською мовою, згодом перейшов на німецьку, потім на французьку, щоб закінчити її знову по-англійськи. Всіма трьома мовами він володіє бездоганно, з ідіоматичними нюансами. Професор Мацурек промовляв у 1960 році поганенькою французькою мовою; цим разом він виступав по-німецьки; цією мовою він володіє краще, хоч теж з сильним чеським акцентом. Перед п’ятьма роками він патетично вигукував, що “вчення Маркса й Леніна - єдина правильна, єдина справді наукова метода історичного пізнання” і т. д. Тепер він промовляв у примирливому, “співіснувальному” дусі. Часи зміняються...

Ось резюме мого слова в дискусії{88}:

“Обидва наші доповідачі, панове Галєцький і Мацурек - визначні представники порівняльної методи, що з успіхом застосовували її у своїх працях. Маю на увазі книгу професора Галєцького “Границі й поділові лінії європейської історії” та книгу професора Мацурека “Історія східних слов’ян”. Праця п. Галєцького здобула собі славу клясичної. Зате доводиться жаліти, що згадана праця п. Мацурека не була перекладена на котрусь із світових мов і залишилася маловідомою. Вона інтересна головне тим, що це, якщо не помиляюся, єдине в усій науковій літературі паралельне й порівняльне дослідження історії трьох східньослов’янських народів, що їх автор розглядає рівнорядно, не підпорядковуючи ці три історичні процеси один одному. Цінна праця проф. Мацурека появилася ще до подій 1948 року в Чехо-Словаччині, і я не є певен, чи сам автор зі своїх сучасних позицій не відмовився б від неї.

Я гаряче схвалюю порівняльну методу. Але гадаю, що для того, щоб її застосування було справді плідне, треба тямити про одне: вона мусить служити ствердженню не лише тотожностей чи подібностей, але й різниць. Тільки якщо звертатимемо увагу на ці два аспекти рівночасно, зуміємо з’ясувати, що в кожному історичному явищі типове й універсальне, а що індивідуальне й неповторне.

Як високошкільний викладач в США, я стою перед практичною педагогічною проблемою{89}: як наблизити моїх американських студентів до зрозуміння східньоевропейського світу, що для них дуже далекий і “екзотичний”. Багато допомагає мені при цьому власне порівняльна метода.

Народи Східньої Европи можна групувати за певними категоріями Один принцип поділу є мовний: маємо справу з слов’янськими й неслов’янськими народами, при чому перші, своєю чергою, розподіляються на три основні вітки західніх, південних і східніх слов’ян. Другий принцип, що дозволяє диференціювати народи, є релігійний. У Східній Европі зустрічаємо народи візантійської та латинської традиції; крім цього, треба врахувати впливи протестантизму (напр., у Прибалтиці, Угорщині) та ісляму (Боснія, Албанія). Знаємо добре, що релігійна традиція у великій мірі визначає характер культури даної нації. Третій, надзвичайно важливий, хоч може часто недостатньо оцінюваний поділовий принцип, - це суспільна структура. З одного боку, бачимо народи, що їх основна суспільна традиція шляхетська, аристократична (поляки, угорці), а з другого - селянські, “плебейські” народи (напр., болгари, українці). Окреме місце посідають чехи, що єдині між східньоевропейськими народами мають традицію сильної автохтонної міщанської верстви, буржуазії. Врешті, четверта категорія - це насліддя, що його залишили по собі три великі імперії: Оттоманська, Австрійська й Російська, які впродовж кількох століть володіли майже всім обширом Східньої Европи. Візьмім такі далекі одна від одної країни, як Латвія і Грузія, або Буковина і Словенія. Могло б здаватися, що між ними не багато повинно бути спільного. Але в одній парі країн ми знайдемо спільні риси, що їх закарбувало на них російське панування, а в другій австрійське.

Уявім собі мапу Східньої Европи, що на неї нанесено різними кольорами оті поділові лінії. Важливе тут передусім спостереження, що ці лінії не покриваються. Якийсь народ за одним критерієм (наприклад, релігійним) має одну групу “родичів”, але за іншим - іншу. Поляки й чехи мовно близько споріднені, але глибоко відрізняються традиційною суспільною структурою; зате поляки й угорці, що говорять тотально відмінними мовами, мають дуже подібні, саме - шляхетські суспільні традиції. Серби й хорвати мають одну мову, але вони здиференційовані релігійно-культурними традиціями та турецькою політичною спадщиною в одному випадку й габсбурзькою - у другому.

Вважаю, що таке застосування порівняльної методи дозволяє точно визначити місце кожного східньоевропейського народу в загальному історичному процесі.

В попередній дискусії було кілька разів згадано про панславізм. Існування слов’янської лінгвістичної сім’ї - безперечний факт. Але було б помилкою перебільшувати значення мовної споріднености. Індивідуальність нації визначається не тільки її мовою, але й рядом інших, не менш важливих факторів. Не можна культурно-історичної типології базувати виключно на мові. Не заперечуючи ваги лінґвістичного критерія, мусимо бути свідомі велетенських відмінностей, які можуть існувати між різними слов’янськими народами, якщо прикласти до них інші критерії”.

ДИСКУСІЯ ПРО ФЕДЕРАЛІЗМ

Доповідь Роберта А. Канна “Федералізм і федеральна держава в історії” призначено на передостанній день конгресу, п’ятницю 3 вересня. Вона відбулася в рамках комісії методології й історіографії. Професор Канн з Ратґерського університету (США) відомий як автор монументального дослідження про національну проблему в Австро-Угорщині, п. н. “Багатонаціональна імперія”. Його доповідь була зосереджена на питаннях теорії федералізму й на розвиткові федералістичних доктрин, у меншій мірі на реальних виявах федералізму в історичній дійсності Канн підкреслював, що поняття федералізму далеко не однозначне та що під покришкою федералізму крилися не раз дуже відмінні й один до одного неподібні суспільно-політичні змісти. Приклад, що на нього він посилався найчастіше, -це американський федералізм. Він тільки побіжно згадав про проблему федералізму в СРСР, вказуючи при цьому на суперечність між широкими конституційними правами радянських союзних республік (до номінального права на сецесію включно) та монолітною структурою Комуністичної партії, що забезпечує фактичну єдність радянської держави.

Я б не казав, що доповідь Канна відзначалася великою оригінальністю думок. У дискусії виступило кілька істориків з східнього бльоку, що на всі лади вихваляли радянський федералізм, який, мовляв, забезпечив успішну розв’язку національного питання в СРСР. Коли черга прийшла на мене, я сказав наступне{90}:

“Яка генеза радянського федералізму? У старій Росії існували федералістичні течії, але вони були сильніші серед неросійських націй, ніж серед самих росіян. Зокрема українська політична думка XIX століття мала федералістичне забарвлення. Згадаймо про Кирило-Методіївське Братство, Костомарова, Драгоманова. Окремих прихильників федералізму можна знайти й серед росіян; до них, наприклад, належав Герцен. Але родовід більшовизму не має нічого спільного з тими групами у старій Росії, що сприяли федералізмові Більшовики, безперечно, продовжували традиції “якобінської” течії в історії російських революційних рухів. А російські “якобінці”, починаючи з Пестеля і Бєлінського, заперечували федералізм і обстоюва-ли унітарну, централізовану державу. Існує багато висловлень Леніна з-перед 1917 року, що в них він гостро поборює ідею федералізму.

Як же тоді пояснити, що нова радянська держава, що її основоположником був Ленін, прийняла федералістичні устроєві форми? Цю розв’язку накинули більшовикам обставини: вони хотіли зневтралізувати силу національних рухів неросійських народів колишньої царської імперії Радянські уряди України, Грузії, Латвії тощо створено на те, щоб їх протиставляти автентичним національним урядам країн, які в ході революції встигли відділитися від Росії. Якщо сьогодні існує Українська РСР, Грузинська і т. д., то тому, що перед ними існували самостійна Україна, Грузія і т. д.

Професор Канн вказав на деякі контрасти між американським і радянським федералізмом, але він не вичерпав цієї теми. Суть американського федералізму - принцип децентралізації влади. Територіяльна децентралізація доповнює функціональну - поділ влади на три автономні галузі: законодавчу, виконавчу й судівничу. У межах своєї конституційної компетенції, стейтовий уряд незалежний від федерального. Теперішній президент США, як відомо, належить до Демократичної партії. Але в стейті, що я є його мешканцем, Пенсільванії, під цю пору губернатор обраний з Республіканської партії. Чи можна собі щось подібне уявити в Радянському Союзі? Американська федералістнчна система не має нічого спільного з “національним питанням” в європейському значенні слова. Населення всіх стейтів творить одноцільну, хоч і зложену з різноманітних етнічних первнів, американську націю.

Радянські союзні республіки водночас і менше і більше, ніж стейти американської унії. Радянські республіки творять адміністративні одиниці Союзу, але вони не мають сфери компетенцій, що в ній вони можуть діяти незалежно від втручання всесоюзного центру в Москві. Навіть ті скромні права, що належать союзним республікам згідно з словами конституції, фактично знищуються всеохопним контролем монолітної Комуністичної партії. Тоталітарний режим самою своєю природою не допускає децентралізації влади. Отже, якщо дивитися на речі з цієї перспективи, радянський федералізм виявляється як конституційна фікція. Але такий погляд не був би зовсім правильний. Реальний зміст радянського федералізму - це багатонаціональний склад СРСР. Власне це я мав на увазі, коли стверджував, що радянські союзні республіки щось більше, ніж американські стейти. Бо радянські республіки, - хоч повністю підпорядковані контролеві Москви, - у принципі являють собою окремі національні держави. За менш чи більш фіктивними конституційними лаштунками криються живі нації, з їхніми власними традиціями, культурними індивідуальностями та політичними прямуваннями, які сьогодні приглушені, але не зникнули. Таким чином бачимо, що радянський федералізм виконує подвійну функцію: з одного боку, він служить конституційним оформленням панування Москви над неросійськими націями Союзу; з другого - сам факт існування окремих республік, що організовані за національними прикметами, стверджує відрубність неросійських народів, скріплює їхню самосвідомість, сприяє їхній кристалізації в модерні нації”.

Реакція публіки на мій виступ була мішана. Дехто оплескував, дехто виявляв своє невдоволення шарудінням ніг та вигуками. Повернувшися з подіюму на своє місце в залі, я тихцем запитав свого сусіду, одного польського історика, про його враження. Він відповів дипломатично: “Ви сказали, що думали”.

Згодом прийшов на чергу в дискусії один член радянської делеґації, азербайджанець Гуссейнов. Його промову прочитав за нього англійською мовою якийсь молодий чоловік. Виступ Гуссейнова не мав у собі нічого цікавого: трафаретні славословія на адресу радянського режиму. Але він вважав, що мусить дати мені відсіч. (Може боявся, що йому було б пораховано за провину, коли б він цього не зробив?) Істотних арґументів не подав жодних, - міг би попасти на слизьке. Але заки перекладач зачав відчитувати Гуссейнову шпарґалку, він сам сказав у вступі кілька слів по-російськи: “Промова Рудницького [не “пана” або “професора Рудницького”!] не має нічого спільного з наукою. Вона складається з видумок імперіялістичної пропаґанди, що їх уже давно розбила радянська наука”. Тільки всього!

РОЗМОВА З ПРОФЕСОРОМ ДУБИНОЮ

Хочу розповісти про мою зустріч з проф. Кузьмою Кіндратовичем Дубиною{91}, директором Інституту історії АН УРСР, який був членом радянської делеґації. У мене склалося таке враження, що в особі проф. Дубини маємо справу не з “чистим”, “кабінетним” ученим, а з “науковцем-політиком”. Це тип, зрештою, добре знайомий з американського академічного світу. У США водиться так, що різні дослідчі інститути, наукові фундації тощо звичайно очолюють люди, що -хоч і не можна про них сказати, щоб вони були чужі науковій праці, - все таки в першу чергу практичні діячі та організатори (“менеджери”); вони рівночасно часто служать як дорадники-експерти при державних установах та виконують ролю зв’язкових між політичними та академічними середовищами. Беручи до уваги, що позиція офіційного шефа історичної науки в УРСР має політичне значення, не можна дивуватися, що на цю посаду висунено людину власне з такими прикметами.

У розмові проф. Дубина кілька разів згадував про свою участь у комуністичному партизанському русі на Україні під німецькою окупацією. Це, очевидно, були роки його героїчної молодости, що до них він і тепер залюбки повертається в думках, не без почуття заслуженої гордости. Можна здогадуватися, що його участь у партизанському русі послужила основою його пізнішої кар’єри. Як відомо, Хрущов, що керував комуністичним підпіллям на Україні за німецької окупації, згодом протегував його учасникам. Партизанське минуле визначило й напрям наукових зацікавлень проф. Дубини. Його єдина книжкова публікація (до речі, російською мовою) стосується історії протигітлерівського руху опору на Україні. На цю тему були в нього й статті в “Українському історичному журналі”. Своєю науковою спеціяльністю Дубина називає “історію України радянського періоду”.

Про інтелектуальні кваліфікації К. К. Дубини, - його освіту й начитаність, - не можу сказати нічого, крім одного: він не володіє жодною західньою мовою. Це саме було й з учасником Стокгольмського конгресу 1960 року, проф. В. Голобуцьким{92}. Можна думати, що маємо тут справу не з відокремленими явищами, але з “нормальною” для сучасної української підрадянської інтеліґенції справою. Російські історики, як правило, промовляли в Стокгольмі й Відні однією з трьох великих західніх мов; зате “націонали” - Голобуцькі, Дубини, Гуссейнови - виступали мовою “старшого брата”.

Я, очевидно, не збираюся твердити, що хтось заборонив би нашим Голобуцьким і Дубинам вивчати світові мови, коли б вони самі цього бажали. Важливе тут щось інше: в Радянській Україні можливо добитися визначного становища в академічній ієрархії без того, щоб знання світових мов було для людини практичною конечністю. Отже маємо тут справу з суспільством, яке навіть у своїй інтелектуальній верстві ізольоване від зовнішнього світу. Закордонні подорожі, особисті зустрічі й контакти з чужоземцями, а навіть користування чужомовною літературою й досі не стали для українського підрадянського науковця щоденним хлібом. Чи треба кращого доказу тієї жахливої провінційности, що на неї засуджене українське культурне життя в УРСР? - Але я відбігаю від основної теми.

Коли розмова сходила на сучасний стан культурного життя в УРСР, К. К. Дубина, як і можна було сподіватися, виступав у ролі льояльного оборонця системи. Його міркування можна б підсумувати так: “На Україні все гаразд, все розвивається нормально, а якщо навіть є окремі недоліки, то партія і уряд роблять потрібні заходи, щоб їх подолати”. З помітним і, гадаю, щирим вдоволенням він вказував на такі досягнення, як, наприклад, перетворення “Українського історичного журнала” з двомісячника на місячник. Згадував про інші публікації, які вже здійснені або щойно готуються.

При цьому проф. Дубина виявив себе як досвідчений дискутант, що зручно відбивав висунені закиди. Коли йому був поставлений запит, чому Радянська Україна не представлена на Міжнародному історичному конгресі, - як і взагалі на міжнародних наукових конгресах, - власною делегацією, його відповідь звучала: “А знаєте, в нас про це думають”. - Добре, що хоч “думають”! - Один із співрозмовців піддав суворій критиці київський “Український історичний журнал”, вказуючи на низький рівень більшости надрукованих у ньому статтей, на сіризну та безликість їхнього тону і стилю, на брак дозрілої наукової методи, на їхню тематику, що часто радше пропаґандистська, ніж історична. Репліка проф. Дубини була несподівана: “Але визнайте самі, що ваш “Український історик” не кращий”. - Відповідь дійсно роззброююча, бо обставини не дозволяли на те, щоб роз’яснити, чому ці два історичні періодики, київський та еміґраційний, такі неспівмірні, що їх навіть трудно порівнювати.

Цитована репліка К. К. Дубини спонукає до двох коментарів. Поперше, вона свідчить про те, що на Україні цікавляться та уважно слідкують за культурною працею еміґрації. Подруге, це доводить, що ми можемо здобути пошану наших крайових земляків і колеґ тільки високоякісними творами. Публікації, що відповідають цим вимогам, знаходять відгомін серед кіл радянських працівників культури; вони побуджують їхню думку та примушують їх (хоч ніхто з них, звичайно, у цьому не признається голосно) рівнятися на досягнення еміґрації. Зате халтурні речі, з цієї точки погляду, зайво витрачений час, енергія і гроші. У мене є один знайомий, що любить казати: “Я занадто убогий, щоб могти дозволити собі на тандиту; тому купую тільки солідні, доброякісні вироби”. Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміґрація, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з радянською інтеліґенцією.{93}

На закінчення я хотів ще сказати кілька слів про загальне враження, що його справив на мене К. К. Дубина. Очевидно, враження, що базується на короткій принагідній зустрічі, може бути менше чи більше ілюзорне. Але, мабуть, не буде помилки в наступному: це людина з чималим практичним розумом та життєвим досвідом. Не було помітно в ньому ані заляканости й розгублености, ані чванькуватости й грубіянства, що творять звичайні атрибути радянських людей в контактах з зовнішнім світом. Подобалися мені його стриманість, невимушеність та легка нотка іронії, що бриніла в його словах - “панські” прикмети, що їх аж надто часто бракує українським інтеліґентам. Було відчутно по ньому, що він належить до провідної верстви радянського суспільства і має відношення до сфери влади. Приємно було познайомитися з цим представником українського “червоного дворянства”.

РЕФЛЕКСІЇ ПРО ВІДЕНЬ

Публіка, що дізнається про наукові конґреси з пресових повідомлень, може думати, що учасники тільки й роблять, що від ранку до ночі побожно сидять на сесіях та слухають мудрі доповіді. Але такий погляд дуже далекий від дійсности. Для самих учасників інтерес такого влаштування далеко не вичерпується його офіційними діяннями. Найцікавіше часто те, що робиться за кулісами, наприклад, різні особисті зустрічі А далі подорож на конгрес дає нагоду сполучити корисне з приємним, себто фахові справи з туризмом.

Подорож до Відня мала для мене особливу привабливість. Польсько-українська війна 1918-19 років загнала моїх батьків до Відня, і таким чином мені судилося прийти на світ у цьому місті. З раннього дитинства в мене не залишилося з Відня ніяких спогадів, і я познайомився з ним щойно за років другої світової війни. Я ніколи не жив у ньому постійно, але кілька разів наїздив до нього з Берліну і Праги. Востаннє був у ньому 1944 року. Дивне почуття - після більше ніж двадцяти років вертатися до міста, яке не можу назвати ані зовсім чужим, ані зовсім своїм і рідним. Я конфронтував образи, що залишилися в пам’яті, з теперішніми враженнями. Не раз, ідучи якоюсь вулицею, я раптом почував: “Я тут уже раз був, а ось за цим найближчим закрутом повинна стояти така то будівля”. Такі почуття людина має інколи у сні, коли марить, що блукає таємничим містом, яке рівночасно й чуже й немов знайоме.

Відень порівняно мало потерпів від війни. Його центральна частина та історичні будівлі дбайливо відреставровані та красуються в повному сяйві. Де приманка для туристів, що їх тут цілі хмари. Раз-у-раз чути всякі чужі мови - французьку, англійську, італійську, шведську й ще бозна які. Елеґантні крамниці в центральних районах теж переважно розраховані на туристів. Щоб побачити Відень самих віденців, треба піти до дальших кварталів. І тут ми зустрічаємо зовсім інакшу картину: тихі вулиці, кам’яниці старосвітського вигляду та доволі задрипані, дрібноміщанська публіка, що вечорами заповнює ресторанчики та мирно гомонить за кухлем пива. Враження певної відсталости та провінційности, що контрастують не тільки з Америкою, але також з могутнім темпом новітньої економіки й техніки, що на кожному кроці відчутний у Західній Німеччині. Про Відень можна сказати, що він законсервувався на рівні XIX століття і, мабуть, мало змінився від 1914 року. Але те, що не рухається вперед, залишається позаду, відстає від ритму життя.

Одного дня, коли я оглядав колишню цісарську резиденцію, Гофбурґ, мені раптом пригадався Палац дожів. Паралеля між Венецією й Віднем з тої миті вже не сходила мені з тямки. Венеція теж була колись столицею імперії. Зі стін музеїв дивляться портрети патриціїв у чорних оксамитах і ще стоять пишні церкви й горді палаци, що їх вони будували. Але це вже тільки мумія тієї Венеції, що записана на сторінках світової історії. Від падіння Австрійської імперії ще не минуло п’ятдесят років. Ще живуть люди, що знають її з особистого досвіду. Але як змінився світ за це півстоліття! Австро-Угорська монархія відійшла в минуле, що здається вже страшенно далеким. А те, що залишилося, - це сучасна Австрійська республіка, другорядна держава, що її дрібне, майже “неісторичне” буття дивно контрастує з монументальними пам’ятками великої минувшини.

Організатори Історичного конґресу подбали про різноманітну програму екскурсій і розваг. Не вистачало часу, щоб усе де належно використати. От, наприклад, картинна ґалерія Мистецько-історичного музею. Я заходив туди тричі, раз з конґресовою екскурсією і двічі сам, але для вивчення тих скарбів треба б місяці. Дюрери, Гольбайни, Тіціяни, Рубенси, Рембрандта тягнуться майже безконечною чергою. Велика збірка портретів Веляскеза, - результат династичних зв’язків між Австрією й Еспанією, - що вражають своїм непідкупним реалізмом. Ось унікальна, найбільша в світі, збірка картин Бройґеля: яка буйна вітальність, любов до побутового деталю, нахил до сатири і ґротеску - у сполуці з дидактизмом мораліста та візіонерством містика. Але картина, що справила на мене найбільше враження й що до неї я повертався причарований - це “Сусанна в купелі” Тінторетто. Коли я пишу ці рядки, передо мною лежить репродукція, але вона не віддає магічної краси оригіналу; варто було б поїхати до Відня тільки для того, щоб ще раз побачити “Сусанну”: перлову білість тіла, що цвіте на тлі присмеркового саду та холодно-зеленкуватого плеса басейну.

Одна з найбільших туристичних атракцій Відня - знаменита “Естонська школа кінної їзди”. Де, очевидно, теж релікт старої монархії. У XVI столітті еспанський король (звідси назва) подарував своєму кузенові, римсько-німецькому цісареві, табун добірних мавританських коней. Від них у прямій лінії, без жодної домішки, білі жеребці - “Ліппіцанер”, що творять еспанську школу. Видовище справді надзвичайне: ґраціозний кінський балет, під звуки клясичної музики Гайдна, Моцарта, Боккеріні, на тлі осяйнобілої, монументальної архітектури манежу. Захоплення публіки було загальне. Я кинув оком по сусідах. Праворуч стояв пакістанський джентлмен: вродливий орієнтал з орлиним носом, бородою й тюрбаном; таких типів можна бачити на перських мініятюрах. Міна свідчила про знавця та любителя коней. Але просто релігійна екстаза вимальовувалася на обличчі моєї сусідки з другого боку, англійської дівчинки-підлітка. Я згадав мою доню{94}: вона пристрасна вершниця й коли дізналася, що я поїду до Відня, наказала мені неодмінно подивитися на “Ліппіцанер”. Буде що їй розказувати!

У рамах мистецьких імпрез, пов’язаних з конґресом, відбулася спеціяльна вистава “Дон Джованні” у Державній опері. Для вірного поклонника Моцарта це нагода, що з неї не можна було не скористати. Через недогляд я помилився щодо години початку вистави і втратив частину першого акту. Але досада скоро проминула, коли я пірнув у сріблисту течію “Дон Джованні”. Віденська сцена для Моцарта його рідний ґрунт. Може, тому слухалося так, ніби вперше Але це таємниця Моцарта: твір, що, здавалося б, добре знайомий, за кожним разом викликає почуття несподіваности; чудо, яке ніколи не може стати рутиною. Вертаючися поночі до готелю, я думав про три міста, що з ними було зв’язане життя Моцарта: Зальцбурґ, Прага й Відень. Усі три дорогі мені.

Кілька кроків від оперного театру міститься “Кафе Моцарт”. Там провів я одного передполудня три найщасливіші години за все моє перебування у Відні. Але тільки поетам дозволено говорити прилюдно про їхні найщасливіші, як і найсумніші, хвилини.

Покійний професор Ілько Борщак написав серію прецікавих нарисів про “Україну в Парижі”. Коли діждемося студії про “Україну в Відні”? Тема аж напрошується. Чейже Відень був упродовж півтора століття столицею для великого шматка українських земель. Тут вирішувалися справи, що важили на долі мільйонів українського населення Галичини, Буковини, а в меншій мірі й Закарпаття. Тут жило, вчилося і працювало тисячі українських людей. У Відні студіювали майбутні греко-католицькі владики та ряд найвизначніших західньоукраїнських діячів культури, на чолі з Іваном Франком. Починаючи з 1848 року, Відень був ареною діяльности наших парляментаристів. У стінах Райхсрату лунали промови цілої плеяди провідних українських політиків Галичини й Буковини: Юліяна Романчука, Костя Левицького, Євгена Олесницького, Євгена Петрушевича, Миколи Василька та інших. В Палаті панів виступав митрополит Шептицький. У Відні виходив від 1903 року перший український пресовий орган, призначений для інформації чужинного світу, “Ruthenische Revue”, пізніше перейменований на “Ukrainische Rundschau”. За першої світової війни, після російської окупації Галичини, до Відня тимчасово переселилися централі багатьох галицько-українських установ. Тут був і осідок організації політичних еміґрантів з Наддніпрянщини - Союзу Визволення України, що провів велетенську дипломатичну й пропаґандивну діяльність на користь самостійницької ідеї. Вже після падіння імперії Відень став на кілька років одним з головних центрів української еміґрації. Перебував у ньому на вигнанні уряд ЗОУНР, очолений Євгеном Петрушевичем, що мав за свій пресовий орган “Український прапор”; його певний час редаґував мій покійний батько, д-р Павло Лисяк. Одночасно появлялося кілька інших журналів і газет, що репрезентували різні відтінки у спектрумі української політичної думки, - від консервативних збірників “Хліборобської України” за редакцією Вячеслава Липинського (який у 1918 році був послом Української Держави при австрійському дворі), через демократичну “Волю” В. Діснячевського, аж до соціял-демократичної “Нової доби” Володимира Винниченка та соціялістично-революційного “Борітеся-поборете” Михайла Грушевського. Обидва останні корифеї власне тоді переживали фазу радянофільства.

У Відні народився Український вільний університет, що скоро перенісся до Праги, а сьогодні продовжує своє існування в Мюнхені Після 1923 року українська віденська колонія переважно розплив-лася. Але 1929 року тут же відбувся Конґрес українських націоналістів, що покликав до життя Організацію українських націоналістів. Як би не розцінювати значення ОУН, немає сумніву, що їй судилося відограти першорядну ролю в найновішій українській історії. За років другої світової війни, коли Відень опинився у складі гітлерівської Великонімеччини, українська колонія у Відні переходово знову поважно зросла. Тут була досить велика громада наших студентів. Я в той час був чинний у студентському русі і мав честь і приємність виступати з доповідями на терені “Січі”, що її тоді очолював мій приятель, Євген Пизюр. “Січ” - найстарше українське студентське товариство, засноване ще 1868 року, себто в ранній стадії галицького народовецтва. Зв’язки Драгоманова з керівниками “Січі”, зокрема з Остапом Терлецьким, мали великий вплив на формування радикальної течії в 1870-их роках і становлять важливий епізод в історії української новітньої суспільно-політичної думки. Існуванню “Січі”, як й інших форм українського громадського життя у Відні, поклала край окупація австрійської столиці радянською армією в 1945 році.

Все це належить до історії й чекає на дослідника, що зуміє це зібрати та закріпити для майбутніх поколінь. Єдине, що залишилося, це парафіяльна греко-католицька церква св. Варвари, заснована ще цісаревою Марією Терезією. Дивним-дивом ця найстарша українська установа у Відні виявилася й найбільш тривалою. Пригадую, коли я заходив до св. Варвари в 1943-44 роках, по неділях уся площа перед церквою була залита такою масою народу, що трудно було пропхатися. Тепер же знайшов я під церквою малу громадку людей, що молодші з-поміж них, як я міг переконатися, розмовляли між собою по-німецьки. Отже проблема асиміляції існує не тільки серед українців у США...

Ніхто не може сказати, чи Відневі ще колинебудь доведеться знов відограти якусь активну ролю в житті нашого народу. Але, без уваги на те, що принесе невідоме майбутнє, по “українському Відневі” минувшини залишилася одна дорогоцінна спадщина: матеріяли до нашої історії, що зберігаються в тутешніх бібліотеках і архівах.

За тих десять днів, що їх мені довелося попрацювати в Національній бібліотеці та бібліотеці Інституту східньоевропейської історії Віденського університету, я знайшов силу цінних і дуже рідкісних публікацій до історії Галичини в XIX стол., що за деякими з них я полював безуспішно в Америці роками. Один українсько-американський історик молодшого покоління, Тарас Гунчак{95}, написав свою дисертацію на основі віденських джерел. Житель Відня, о. Теофіл Горникевич{96} від довшого часу веде розшуки в австрійському Державному архіві за документами, що стосуються новітньої історії України, зокрема до австрійської політики супроти України в періоді 1914-18; ця праця виконується з доручення Східньоевропейського дослідного інституту ім. В. Липинського в Філядельфії. Видання цих матеріялів розраховане на кілька томів{97}, що перший з них має появитися найближчого часу.

В особі о. Горникевича я зустрів мого давнього гімназійного катехита з “Головної” у Львові. Я мав велику приємність побачити його не тільки в доброму здоров’ї, але й сповненого бадьорости й справжнього ентузіяста своєї важливої архівно-історичної праці, що про неї він мені ласкаво уділив інформації. На історичному конгресі був ще один колишній учень о. Горникевича, д-р Теодор Мацьків{98} з Акронського університету (Огайо). Отець Горникевич прийняв нас обох надзвичайно щиро й тепло. Для нього ми ще “молоді люди, для яких світ стоїть отвором”! - На вечері, що її українська віденська колонія уладила для учасників конґресу, зустрів я ще одного учителя з львівських гімназійних часів, д-ра Олександра Тисовського{99}. Наша громадськість знає і поважає д-ра Тисовського як основоположника Пласту, молодіжного руху, що записаний в українську історію міжвоєнного періоду в Галичині та на Закарпатті і продовжує свою виховну діяльність серед сучасної діяспорійної української молоді.

Але особливо я бажав відвідати п. Андрія Жука{100}, ветерана української політики та публіцистики, що його високоцінні мемуарно-історичні студії друкувалися й у “Сучасності”. Андрій Жук від 1900 року був членом Революційної української партії (РУТІ), згодом УСДРП, а за роки першої світової війни був одним з керівників Союзу Визволення України. Пан Жук знав обох моїх батьків та чимало моїх приятелів і товаришів, між нами було певне листування, але я ще не мав нагоди зустрічати його особисто. Він прийняв мене сердечно, як старого знайомого. Говорячи з ним, я відчував, що немов доторкаюся моїми руками до живого пульсу традиції. Який колосальний шлях боротьби та страждань пройшов наш народ від 1900 року! Андрій Жук має право сказати, що він проміряв цей шлях, був учасником і свідком того, що діялося на ньому. При розмові пані Жук згадала ненароком, що вона з чоловіком жили на цій самій квартирі, хоч і з перервами, від 1916 року. Скільки в наші кочовничі часи людей, що можуть похвалитися, що вони півстоліття жили в одному помешканні? (Ця подробиця вразила мене тому, що моєю мрією, - не сповненною мрією стихійного “торі”, - було завжди: подорожувати по всьому світу, але раз-у-раз вертатися до того самого дому). Не зважаючи на похилий вік, п. Жук уважно слідкує за українським життям у Радянському Союзі й на еміґрації. На його бажання я йому оповідав різні факти та курйози з нашого громадського світу в США.

Хочу закінчити ці записки про Відень на зовсім особисту ноту. Готелеві кімнати наганяють на мене хандру. Коли доводиться зупинятися в готелі, я маю звичку проводити вечір у якомусь льокалі, а вертатися до готелю тільки тоді, коли пора лягати спати. Першого таки вечора у Відні, блукаючи вулицями й вуличками старого міста, я випадково натрапив на каварню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція”.{101} Виявилося, що власниця, пані Ірена, родом з Перемишля. Вона полька, але виростала на нашому селі, де її батьки учителювали, і непогано говорить по-українськи. Стіни льокалю прикрашені світлинами Кракова і Львова. Публіка інтернаціональна, переважно студенти та молоді мистці; при одному столику група японців, при іншому - група угорців, - одні й другі тут постійні гості. Я отаборився в “Ґаліції” на весь час мого перебування у Відні. Тут вечеряв (польсько-українська кухня!), читав, писав листи, готувався до дискусій на історичному конгресі, умовлявся на побачення з колеґами і знайомими. Образ “Галіції” та її симпатичної господині завжди залишиться для мене зв’язаний з спогадами про XII Міжнародний історичний конґрес у Відні.