Iсторичнi есе. Том 2

ЧЕТВЕРТИЙ УНІВЕРСАЛ ТА ЙОГО ІДЕОЛОГІЧНІ ПОПЕРЕДНИКИ{1}

У Четвертому Універсалі, що його 25 січня 1918 р.[1] прийняла Центральна Рада, революційний парламент України, були такі урочисті й пам’ятні слова: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу”[2].

Мета цієї статті - розглянути Четвертий Універсал як документ суспільної думки на тлі української інтелектуальної історії та політичних обставин того часу. Хочу зосередитися на основному пункті Четвертого Універсалу - проголошенні самостійності України. Інших його аспектів, таких, як конституційний устрій та суспільно-економічний лад Української держави, торкнуся лише побіжно.

Перш за все, треба пригадати, що не Четвертий Універсал був тим актом, який покликав до життя українську державність. Це зробив на два місяці раніше, 20 листопада 1917 р., Третій Універсал, який стверджував: “Однині Україна стає Українською Народною Республікою”. Однак разом із цим Третій Універсал зберігав федеративний зв’язок між Україною й рештою земель колишньої Російської імперії та навіть обіцяв “твердо стати на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка російська стала федерацією рівних і вільних народів”[3]. На відміну від цього, Четвертий Універсал заявляв про повне державне відокремлення України від Росії.

Третій і Четвертий Універсали віддзеркалюють два послідовні етапи українського державного будівництва. Але їх можна розглядати і як вияви двох різних, альтернативних концепцій української державності: федералістичної й самостійницької. У той час, коли був проголошений Третій Універсал, центрального всеросійського уряду вже не існувало. Отже, федералістичне спрямування цього акта було не накинуте ззовні, а цілком добровільне. Але впродовж короткого часу, що відділяє обидва універсали, щодо цього питання настало радикальне пересунення в мисленні керівників Центральної Ради. Щоб вповні усвідомити значення цього епохального перевороту, доведеться нам кинути оком на генезу ідей федералізму та самостійництва[4] в українській політичній думці.

Початків федералістичної концепції слід дошукуватися в ідеях деяких відламів декабристського руху, що були чинні на Україні на початку 1820-х, - особливо Товариства об’єднаних слов’ян[5]. У дозрілій формі бачимо її в програмових документах Кирило-Мефодіївського братства наприкінці 1840-х[6]. Ідеї кирило-мефодіївців мали вирішальний вплив на ідеологію українського національно-визвольного руху другої половини XIX і початку XX ст. Своє класичне теоретичне оформлення знайшло федералістичне вчення у творах найвизначнішого українського дореволюційного політичного мислителя Михайла Драгоманова (1841-1895)[7]. Цієї концепції дотримувалися і дві головні політичні течії, активні серед наддніпрянського українського громадянства напередодні першої світової війни, - соціал-демократична, що мала за свого ідеолога Миколу Порша (1877-1944)[8], та ліберально-народницька, головним речником якої можна вважати видатного історика Михайла Грушевського (1866-1934). У своїй брошурі “Якої ми хочемо автономії і федерації”, виданій у Києві 1917 р., на самому початку революції, Грушевський писав:

Політика Центральної Ради у перший період її існування повністю відповідала цій програмі.

Що стосується самостійницької концепції, то її перші літературно-публіцистичні формуляції знаходимо в писаннях “Україна irredenta” (1895)[10] Юліана Бачинського (1870-1934) та “Самостійна Україна” (1900)[11] Миколи Міхновського (1873-1924). Ці два автори прийшли до самостійництва незалежно один від одного та з різних вихідних позицій: Бачинський уживав економічних аргументів та марксистської термінології, а Міхновський послуговувався історично-правною аргументацією. Одним із перших прихильників самостійності України став також визначний галицький письменник і вчений Іван Франко, як це видно з його статті “Поза межами можливого” (1900)[12]. Трохи згодом, уже напередодні світової війни, самостійницька концепція знайшла талановитих оборонців в особі історика та соціолога Вячеслава Липинського (1882-1931) і публіциста та літературного критика Дмитра Донцова (1883-1973)[13].

Постулат самостійності ввели до своїх програм дві головні українські політичні партії Галичини - національно-демократична й радикальна. Прийнята у 1899 р. платформа національно-демократичної партії заявляла: “остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм”[14]. Це програмове гасло мало зразу радше декларативний, ніж реально-політичний характер, але загострення міжнародних відносин, зокрема зростаюче від 1908 р. російсько-австрійське напруження, наблизило його до сфери політичних реалітетів. Сепаратистська концепція знайшла свій яскравий вираз у маніфесті від 3 серпня 1914 р. Головної української ради - представницького органу, що його створили в момент вибуху війни лідери всіх українських партій Галичини:

Намагаючись оцінити відносний вплив федералістичної та сепаратистської альтернатив у дореволюційній українській політичній думці, мусимо визнати, що вплив першої був набагато вагоміший. Федералістична концепція була не тільки хронологічно старша, але також теоретично сильніше обгрунтована. Самостійництво не знайшло теоретика, який інтелектуальним масштабом і питомою вагою та обсягом своїх писань дорівнював би Драгоманову. Що ж стосується масової підтримки, то ідея самостійної державності до 1914 р. утвердилася лише в Галичині. Хоч між публіцистами, які боронили самостійницькі ідеї пером, бачимо кількох уродженців Наддніпрянської України - Миколу Міхновського, Вячеслава Липинського та Дмитра Донцова, вони не зуміли здобути багатьох прихильників серед співвітчизників у Російській імперії. Спроба Міхновського, що в 1902 р. заснував Українську народну партію із самостійницькою програмою, виявилася мертвонародженою. Загал української інтелігенції Наддніпрянщини, - а не забуваймо, що понад чотири п’ятих українського народу жило в межах Російської імперії, - далі стояв на позиціях федералізму. Єдиною помітною самостійницькою політичною організацією, складеною з наддніпрянців, був Союз визволення України (СВУ). Але СВУ являв собою групу емігрантського характеру, яку створили на початку війни політичні вигнанці з підросійської України, що жили в Австрії. Своє постання Союз завдячував, безперечно, ідейному впливові галицько-українського середовища, а свою діяльність у роки війни він розвивав поза межами України, в таборі Центральних держав[16].

Сепаратистську, антиросійську політику СВУ рішуче відкинули головні речники українського національного руху в Російській імперії Михайло Грушевський і Симон Петлюра (1879-1926). Грушевський перебував на літніх феріях 1914 р. в Карпатських горах, і вибух війни застав його на австрійській території. Керівники щойно створеного СВУ звернулися до нього з пропозицією переїхати на час війни до Швейцарії, щоб із нейтральної країни виступати в ролі авторитетного представника українських інтересів перед світовою опінією. Грушевський відмовився і, переборюючи численні труднощі, добровільно повернувся через Італію до Росії. Після прибуття до Києва в листопаді 1914 р. він був негайно заарештований, як небезпечний український націоналіст, і до падіння царського режиму змушений був жити у Казані та Москві[17].

Політичну позицію Петлюри характеризує його лист від 18 грудня 1914 р. до Осипа Назарука (1883-1940), відомого галицького журналіста й політика, який прибув до Стокгольма як посланець СВУ, щоб звідти нав’язати контакти з лідерами українського руху в Росії. Петлюра писав: “Кожний крок, слово і акція, направлені до того, щоб створити обставини на російській Україні, ворожі для цілости російської держави, для знесилення її під цю пору, строго осуджуються на Україні, бо вважаються шкідливими і для інтересів України”[18]. Петлюра різко засуджував орієнтацію галичан і СВУ на Центральні держави й висловлював своє переконання в непереможності Росії. Він також прогнозував, що у висліді війни Галичина й Буковина будуть прилучені до Росії, і готовий був вітати такий розвиток подій як бажаний із погляду українських інтересів. Вияви лояльності до Росії з боку Грушевського й Петлюри у 1914 р. справді знаменні з огляду на той факт, що лише через три роки вони будуть серед батьків-засновників незалежної Української Народної Республіки. Одному з них - Петлюрі - судилося невдовзі стати прапороносцем і живим символом збройної боротьби України проти Росії Леніна та Денікіна.

Постає питання про причини гегемонії федералістичної концепції в дореволюційній українській політичній думці. Насамперед треба взяти до уваги, що Україна належала до Росії близько 250 років (щоправда, перші сто років вона мала автономний статус), і це довготривале перебування витворило виразний матеріальний і психологічний зв’язок між Україною та власне Росією. Попри нарікання на петербурзький централізм, українці не відчували себе чужинцями в імперії, у розбудову якої багато осіб українського походження зробило чималий внесок. Але прийняття імперії, що здавалася всеохопною і непохитною реальністю, могло співіснувати - і співіснувало - у свідомості українців із почуттям української етнічної відрубності та вірності особливим політичним і культурним інтересам своєї батьківщини.

Серед освічених класів України другої половини XIX - початку XX ст. можна розрізнити дві течії: “малоросійський” напрям, прихильники якого підтримували злиття свого народу з Росією аж до його повної асиміляції, і український національно-патріотичний напрям, який із різним ступенем інтенсивності намагався зберегти й зміцнити українську культурну і до певної міри політичну окремішність. Не лише “малороси”, але навіть т. зв. “свідомі українці” перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації і, так би мовити, однією ногою стояли у всеросійському світі. Часто відомі українські діячі водночас належали й до різних російських революційних чи опозиційних груп або ж заробляли на прожиття службою в російських державних установах або земських організаціях. Багато видатних українських письменників - від Григорія Квітки-Основ’яненка (1778-1843) до Володимира Винниченка (1880-1951) - були двомовними. Корифеї української науки, такі, як історики Микола Костомаров (1817-1885), Володимир Антонович (1834-1908), Дмитро Багалій (1857-1932), мовознавець Олександр Потебня (1835-1892), соціолог Богдан Кістяковський (1868-1920) і економіст Михайло Туган-Барановський (1865-1919), обіймали кафедри в російських університетах і видавали свої твори російською мовою. Не можна, звичайно, забувати про церковно-релігійну єдність між українським і російським народами та тісні економічні стосунки між великоросійською Північчю й українським Півднем імперії[19].

Леон Василевський, проникливий польський дослідник національних питань Росії, писав напередодні першої світової війни:

Спостереження Василевського потребують деяких критичних коментарів. Той факт, що освічені українці перебували під сильним впливом російської імперської цивілізації, не робив із них справжніх росіян в етнічному розумінні. Ба більше, непереборна українська етнічна самобутність породжувала відчуття (інколи лише в рудиментарній формі) окремішної культури та політичної традиції. Особливо повчальним є крайній випадок “малоросів”. Прискіпливий аналіз показує, що хоча вони прагнули повністю ідентифікувати себе з Росією, у їхній свідомості збереглися деякі специфічні українські риси[21].{2} За сприятливих обставин цей придушений “український комплекс” проривався з силою, яку можна порівняти з силою навернення у віру. У 1917 р., коли чари імперії розвіялися, тисячі вчорашніх “малоросів” мало не за одну ніч перетворилися на національно свідомих українських патріотів і потенційних “сепаратистів”. Правильно визначаючи розмах русифікації на Україні напередодні першої світової війни, Василевський недооцінив потенційну силу глибоко вкоріненого українського націоналізму.

Історик повинен користуватися аналогіями обережно. Проте розважливе вживання порівнянь може сприяти висвітленню специфічної проблеми. Якщо шукати паралелей до ситуації передреволюційної України, то ми повинні подивитися на інші народи, які були поневолені великими імперіями і боролися проти утисків та спокус престижних імперських цивілізацій. Великий історик, “батько чеського народу” Франтішек Палацький заявив у 1848 р.: “Коли б Австрії не існувало, то в інтересах Європи і навіть людськості треба б її якнайшвидше створити”[22]. Протягом усього XIX ст. чеські лідери далі бачили майбутнє своєї нації в рамках Австрійської імперії, що її вони прагнули реорганізувати у федерацію народів, серед яких чехи неминуче відігравали б видатну роль. Цей погляд аж до 1914 р. поділяв Томаш Масарик, мабутній основоположник Чехо-Словацької Республіки. І лише крах надій на австрійську конституційну реформу, особливо після австро-угорського компромісу 1867 р., підірвав первісну лояльність чехів до гамбурзької монархії. Але, незважаючи на дедалі більше політичне невдоволення й гостру національну боротьбу між чехами та німцями в Богемії, вплив австрійських звичаїв на чеське суспільство був дуже глибоким, і його сліди добре помітні ще й тепер.

Варто також розглянути долю народів “кельтської торочки” (“Celtic fringe”) на Британських островах. Утворення світової Британської імперії у XVIII ст. ослабило почуття національної ідентичності Шотландії та Ірландії, давши їхнім традиційним провідним верствам і найенергійнішим елементам простолюду нові віддушини: участь у британських економічних ініціативах і колоніальній експансії. А все-таки кельтські нації Великобританії, які здавалися приреченими сто років тому, не загинули. Ірландія, незважаючи на жахливі втрати серед населення і фактичне зникнення місцевої мови, після першої світової війни знову здобула політичну незалежність. Нині ми є свідками відродження уельського та шотландського націоналізму - течії, що безперечно пов’язана з розвалом старої Британської імперії[23].{3}

Звичайно, ми не можемо забувати, що приклад України у деяких суттєвих аспектах відрізняється від наведених прикладів. Так, мовно українці, безперечно, ближчі до росіян, аніж чехи до німців, і українці не відрізняються від росіян релігією, як ірландці від англійців. Найважливіша різниця, однак, мала політичний характер. Український національний рух зазнавав переслідувань від абсолютистського режиму Російської імперії, режиму, якого не було ні в ліберальній Англії, ані навіть у консервативно-конституційній Австрії.

Беручи до уваги ці чинники, ми, мабуть, можемо краще зрозуміти, що означало панування федералістичної концепції в українській дореволюційній політичній думці: це була спроба знайти компроміс між національними й імперськими інтересами. Українські патріоти пов’язували перспективи національного визволення з надіями на майбутню демократизацію та децентралізацію Росії. Свою кінцеву мету вони вбачали в перетворенні нейтралістської Російської імперії на співдружність вільних і рівноправних народів, у якій Україна матиме не тільки свободу культурного розвитку, але й політичне самоврядування. Цей ідеал був ясно сформульований уже в основному програмному документі Кирило-Мефодіївського братства, що вийшов у 1846 р. з-під пера Миколи Костомарова, - “Книзі битія українського народу”: “І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов’янськім”[24]. Ідеологія Братства була забарвлена романтичним панславізмом.

Речник наступного, позитивістського покоління Михайло Драгоманов у 1882 р. виклав той самий ідеал, уживаючи поміркованіших формулювань: “Незалежність даної країни й нації може бути досягнена або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправи без такого відділення (федералізм)”[25]. Сам Драгоманов явно надавав перевагу федералістичній альтернативі. Однак тут варто підкреслити, що в розумінні як Костомарова, так і Драгоманова федералізм означав не відмову від національної незалежності, а лише найдоцільнішу форму її досягнення. Це пояснює, чому українська політична думка могла так швидко перекинутися до протилежної, самостійницької концепції, коли зникла віра в здійсненність федералістичної програми.

Сила федералістичної концепції полягала у її відповідності об’єктивному станові українського народу до 1917 р. Було очевидним, що поступ української національної справи залежить від еволюції Росії в цілому. Але федералізм мав і певні вразливі місця, хоч не дуже помітні для сучасників, але видимі з відстані часу.

Доля федералістичної ідеї залежала від того, чи в панівній російській нації є сили, готові сприйняти цю концепцію[26]. А перспективи не були обнадійливими. Від часів Московського князівства російська держава була надзвичайно централізованою, тож перехід до федералізму означав би розрив із національним минулим і відмову від глибоко вкоріненої традиції. До того ж саме в українському питанні росіяни займали вкрай непоступливу і нетерпиму позицію. Багато з росіян були готові визнати, що Польща, Фінляндія та, можливо, балтійські провінції мають свою національну самобутність і ніколи не зможуть бути повністю асимільовані та що, таким чином, ці регіони заслуговують більш або менш автономного статусу. Закавказзя і Центральна Азія, незважаючи на їхнє стратегічне й економічне значення, були зовсім недавніми колоніальними здобутками, глибоко чужими за расою та культурою, і посідали в імперії явно маргінальне становище.

Зовсім інакше стояла справа з Україною. Модерна Російська імперія постала внаслідок поглинення України протягом другої половини XVII і XVIII ст. Зруйнування роботи Петра I та Катерини II виявилося б загрозою для становища Росії як великої європейської потуги. Ідея, що українці є окремою нацією, а не регіональним підрозділом нації всеросійської, для російської громадської думки була неприємною. Видатний російський історик і суспільний мислитель Георгій Федотов у 1947 р. писав:

На відстані цілого покоління від революції Федотов усе ще не усвідомив, що сепаратистського характеру український рух набув лише на пізнішій стадії і що це якраз і було результатом особливої російської “любові до України”, рівнозначної запереченню права українців на національне самовизначення.

Політика царського режиму щодо українського національного руху, попри деякі дрібні тактичні зміни, була цілком послідовною -це була політика безжальних репресій. Тому не дивно, що українські патріоти, шукаючи в російському суспільстві потенційних союзників, пов’язували свої надії лише з російськими радикальними та революційними силами Деякі російські революційні лідери (як, наприклад, Герцен) розуміли жалюгідне становище пригноблених національностей імперії та схилялися до федералізму. На жаль, набагато більше було інтелектуальних послідовників Пестеля -прихильників централізованої революційної диктатури, які ставилися до вимог неросійських народів, у кращому разі, байдуже й зустрічали будь-які федералістські концепції з неприхованою ворожістю. І аж ніяк не було результатом випадкових особистих упереджень те, що славетний провідник російської радикальної думки Віссаріон Бєлінський з нещадним презирством нападав на українське літературне відродження 1830-1840-х[28].{4} Драгоманов навряд чи помилявся у своєму переконанні, що “якобінські” нахили російських революціонерів (він мав на увазі народників 1870-1880-х) становили потенційну смертельну загрозу справі визволення всіх народів Російської імперії: “[Російські революціонери] зовсім не підривають ідеї державно-централістського самодержавства, а тільки переносять його в інші руки”[29]. А в іншому місці він писав:

Треба нагадати, що ці слова написала людина, яка завжди вірила в необхідність українсько-російської співпраці - співпраці, заснованої на справжній свободі та рівності обох сторін. Незадовго до смерті Драгоманов так відповідав своєму критикові з правого крила українського табору:

Драгоманов не хотів так ставити питання й відмовлявся розглядати цю дилему як реальну. Незважаючи на скептичне ставлення до російських революціонерів, він до останньої хвилини підтримував програму союзу між українськими та російськими прогресивними силами. Але не за горами був той час, коли інтелектуальні послідовники Драгоманова, навчені гірким досвідом, змушені будуть дійти висновку, що повний розрив із російською імперською державою -мета реалістичніша, ніж її демократизація та федералізація, і що справжньою альтернативою для України є або незалежна державність, або національна смерть.

Друге вразливе місце федералістичної концепції в тому, що вона до певної міри послаблювала моральні сили українського суспільства. Відмова від ідеалу суверенної державності притлумлювала енергію національного руху, зменшувала його войовничість і завзяття. Історик української політичної думки Юліан Охримович (1893-1921) критикував одну хибу Драгоманова, що була також хибою всього українського національного руху другої половини XIX ст: “Він недооцінював виховуючого значення всякого максимального домагання”[32]. Той факт, що основою федералістичної програми був компроміс між українськими та всеросійськими інтересами, надавав їй млявого й несміливого характеру. Це була принаймні одна з причин того, чому багато молодих українців - за приклад може правити відважний керівник “Народної волі” Андрій Желябов[33] - поповнювали ряди російських революціонерів і послаблювали таким чином національний рух.

Повчально порівняти погляди Драгоманова з поглядами його колишнього учня Івана Франка. Останній теж уважав, що “ідеал національної самостійности в усякому погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого...”. Але, вів далі Франко:

Але українська політична думка не могла легко зважитися на сміливий крок, що його дораджував Франко. Потрібне було щойно велике потрясіння - досвід 1917 р., - щоб українську збірну свідомість спрямувати на цей новий шлях.

Це не випадок, що самостійницька ідея ще до 1914 р. набула масового поширення лише в Галичині. Галицькі українці, які жили під пануванням Габсбурзької монархії, не зазнавали безпосереднього тиску російського уряду ані чарів російської імперської цивілізації. Однак російський вплив був відчутний і в Галичині, у формі т. зв. москвофільської течії[35]. Але самостійництво галичан щодо Росії мало зворотний бік, що ним була їхня лояльність супроти Австрії. Це правда, що австрійська конституційна система мала разючі вади і що галицькі органи правління були під контролем поляків. Але вона забезпечувала “русинам” певні підставові громадянські свободи й передумови для суспільно-культурного й національного розвитку. Зі свого боку, наддніпрянські українці не мали причин симпатизувати Австрії. Це пояснює, чому антиросійський сепаратизм у специфічно галицькій версії не знайшов багато прихильників серед населення середньо-східних земель України.

З вибухом війни галицькі українці всі свої надії пов’язували з остаточною перемогою Австро-Угорщини та Німеччини[36]. Як ми вже бачили, цю орієнтацію на Центральні держави рішуче відкинули провідники українського руху в Росії. На їхню думку, Відень і Берлін ладні використовувати український козир із пропагандистською метою, вживаючи український націоналізм як підривну силу супроти Росії, але не беручи жодних політичних зобов’язань щодо української справи[37]. Існувала велика небезпека, що Центральні держави, навіть у разі воєнної перемоги, зрештою помиряться з Росією, залишаючи більшість українських земель під пануванням останньої. Чи варто було заради сумнівної чужоземної допомоги компрометувати український національний рух у Росії, провокуючи російський уряд і громадськість на жорстокі репресії[38]?{5} Грушевський і деякі інші українські провідники мислили історичними категоріями й не могли забувати, що козацькі гетьмани, які боролися проти московських зазіхань, теж пробували спертися на хитку й часто зрадливу допомогу сторонніх потуп Іван Виговський (гетьманував у 1657-1659 рр.) - на Польщу, Петро Дорошенко (1665-1675) - на Туреччину, а Іван Мазепа (1687-1709) - на Швецію. Усі ці спроби були для українського народу трагічні за наслідками.

Процес творення української державності мав за доби Центральної Ради два етапи. Перший тривав від весни до пізньої осені 1917 р., другий охоплював зиму з 1917 на 1918 р. Перший етап можна назвати автономістичним, а другий - самостійницьким. Парадокс полягав у тому, що завдання будівництва української держави доводилося виконувати не давнім самостійникам, а радше переконаним федералістам. Ані послідовники Міхновського, які після вибуху революції утворили партію соціалістів-самостійників, ані емігрантський Союз визволення України не мали істотного впливу на розвиток політичних подій у країні в 1917 р. Керівництво українською революцією перебувало в руках трьох партій, які стояли на виразно федералістичних позиціях: марксистських соціал-демократів, зорієнтованих на селян соціалістів-революціонерів та партії ліберальних інтелігентів, які прибрали назву соціалістів-федералістів. Вони опинилися у проводі тому, що на той час представляли українську політичну еліту. Їхньою метою була побудова автономної України у складі всеросійської федерації, але протягом декількох місяців логіка подій вивела їх поза первісну мету.

Дослідники історії української революції ніколи не повинні забувати одного фундаментального факту: процес кристалізації модерної нації відбувався на Україні з помітним запізненням. У цьому полягала велика різниця між українцями й іншими східноєвропейськими націями. У фіннів, поляків, чехів становлення нації передувало досягненню політичної незалежності. Натомість українцям довелося зіткнутися з проблемою державного будівництва в той час, коли вони тільки почали виходити з умов аморфної етнічної маси. Мемуаристи та історики того періоду слушно наголошують на структурних труднощах, які перешкоджали в 1917 р. українській справі: недостатня національна свідомість мас, нечисленність провідних кадрів і брак у них досвіду та опанування українських міст чужонаціональними елементами.

Незважаючи на ці перешкоди, український рух продемонстрував подиву гідну силу зразу ж після падіння царського режиму. Володимир Винниченко, один із провідних членів Ради й голова першого автономного українського уряду (Генерального Секретаріату), писав у своїх спогадах: “Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ”[39]. Можна говорити про 1917 р. як про рік “українського чуда”. Вирішальне значення мало національне пробудження українських мас.

Крім того, Центральна Рада досягла деяких визначних політичних успіхів. Введення до її складу представників місцевих російської, польської та єврейської меншостей перетворило Раду з органу українського національного руху на авторитетний законодавчий орган, крайовий парламент. Російський Тимчасовий уряд - спадкоємець тієї офіційної Росії, яка ще вчора заперечувала саме існування української нації, - змушений був визнати принцип автономії України, хоч і намагався обкраяти її територію й компетенції її уряду. Від часу скасування Гетьманщини й Запорозької Січі наприкінці XVIII ст. це була перша велика політична поступка, що її Росія зробила Україні[40].

Слід звернути увагу на те, що, навіть дотримуючись федералістичної програми, Центральна Рада започаткувала політичний курс, деякі аспекти якого вимагали для України, бодай неявно, прав суверенної держави. Прикладом цього була кампанія за зосередження українських солдатів російської армії в окремих національних загонах (т. зв. “українізація багнета”)[41]. Рада також вимагала, щоб українська делегація була допущена на майбутню мирову конференцію. Нарешті, вона вирішила скликати окремі українські Установчі Збори, що повинні були зійтися незалежно від усеросійських. Однак провідники Ради лояльно підтримували воєнні зусилля Росії й уникали будь-яких контактів із тими українськими групами потойбіч лінії фронту (галицькими й емігрантськими), які співпрацювали з ворогами Росії. Таким чином, влітку 1917 р. Рада все ще повністю дотримувалася федералістичної концепції.

Третій Універсал з його проголошенням Української Народної Республіки у складі федеративної Росії був вершиною усієї попередньої політики Ради, здійсненням щирих намірів її провідників. Але історичний процес має власну логіку, що виходить поза плани й бажання історичних діячів. Восени 1917 р. політичне становище змінилося настільки радикально, що Третій Універсал був анахронізмом уже в момент проголошення. Швидка течія подій розмивала підвалини федералістичної концепції. На політичну арену виступили два нові чинники: розвал російської армії та захоплення більшовиками влади в Петрограді й Москві.

Не можна було очікувати, що Україна з її невеликими засобами чи хоч би з допомогою Антанти зможе вести війну проти Центральних держав[42]. Але доки тривав стан війни, доти існувала велика небезпека, що німецькі та австро-угорські війська можуть посунути на Україну, трактуючи її як частину окупованої російської території. Ще більш загрозливою для безпеки країни була присутність на Правобережній Україні здеморалізованих російських військ, серед яких більшовицькі агітатори мали великий вплив. Ці залишки старої імперської армії, неспроможні забезпечити дійову охорону від німців, ширили в краї насильство та анархію. Отже, Україні було конче треба якнайскоріше закінчити війну, уклавши сепаратний мир із Німеччиною та її союзниками. Кон’юнктура для цього була сприятлива, бо й Німеччина, зчепившись у смертельному поєдинку із західними потугами, прагнула покласти край війні на Сході. Крім того, Німеччина й Австро-Угорщина потребували українських харчів і сировини. Це давало Україні певну перевагу в торгуваннях, незважаючи на нерівність військових сил. Обставини вимагали, щоб Україна почала вести незалежну зовнішню політику, а для цього треба було розірвати державні пута, які все ще зв’язували її з Росією.

Відокремлення стало конечністю й з уваги на характер нового режиму в самій Росії, який прийшов до влади внаслідок Жовтневого перевороту. Річ не в тому, що Ленін був більший російський шовініст, аніж його попередник Керенський. Навпаки, серед російських керівників того часу Ленін відзначався найширшим поглядом на національне питання і був найбільш реалістичним у сприйнятті України як політичної сили. Але система, що її очолював Ленін, від самого початку була позначена диктаторськими й терористичними рисами. Вживаючи пізнішого терміна, це була тоталітарна система у зародку. На відміну від неї Центральна Рада виростала з волелюбних і гуманних традицій дореволюційного українського національного руху. Попри всі свої вади, Центральна Рада прагнула запровадити на Україні демократичний соціалізм європейського типу. Зовсім неможливо було об’єднати Росію й Україну під спільним федеративним дахом, бо тенденції внутрішнього розвитку цих двох країн були несумісними. Від тих “благодіянь”, які ніс із півночі більшовизм, Україна мусила захистити себе бар’єром державного кордону.

Підкреслюючи демократичний за своєю суттю характер Української Народної Республіки 1917-1918 років, я не маю наміру зобразити це державне утворення світлішими барвами, ніж воно на це заслуговує. Довготривале уярмлення під владою царського самодержавства знизило рівень громадянської культури українського суспільства. Під цим оглядом галицьким українцям, які пройшли через школу австрійського конституціоналізму та парламентаризму, поталанило більше, аніж їхнім співвітчизникам під імперською російською владою. Брак політичної та законодавчої практики провідників Центральної Ради відбився у стилі Універсалів. Ці великої ваги державні документи, які мали силу фундаментальних законів, були багатослівні й перевантажені деталями, тоді як формулюванням найголовніших пунктів часто бракувало точності.

Іншою хибою Ради була її схильність до утопічних планів у розв’язанні соціально-економічних проблем. Умови на Україні були такими, що революція неодмінно мусила мати і національний, і соціальний характер. Тому неважко зрозуміти гегемонію “лівих” течій в українському політичному житті 1917 р. Українські соціалістичні партії мали засадничо демократичний характер, чим відрізнялися від російських більшовиків. Однак вони мали і виразні ознаки народницької традиції, яка глибоко вплинула на світогляд радикальної інтелігенції як у самій Росії, так і на Україні. Партії, які верховодили в Раді, сповідували наївний культ “народу” - селянства. До того ж бажання не поступитися більшовицькій демагогії зміцнювало схильність до утопічних схем. Це знайшло дивовижний вияв у земельному законі, який Рада прийняла 18 січня 1918 р. і основною рисою якого було скасування приватної власності на землю[43]. Правда, що гасло “соціалізації землі” було дуже популярним серед маси біднішого селянства та сільського пролетаріату, але це не означає, що селяни справді хотіли колективної організації сільського господарства. Цього вони не могли собі й уявити, Один із свідків тогочасних подій, добрий знавець умов українського села, писав: “Всі селяни розуміють соціалізацію як відібрання безплатно землі у панів”[44]. Російська перерозподільча сільська община була для дуже індивідуалістичного українського селянства чужа. Якби Рада була розсудливішою, вона могла здійснити конечну аграрну реформу, не касуючи принципу приватної власності на землю: цей погано продуманий захід вніс багато хаосу в життя на селі.

Один із лідерів українських есерів та міністр земельних справ УНР, Микола Ковалевський (1892-1957), оповідає у своїх спогадах про розмови з німецьким послом, бароном Адольфом Муммом фон Жварценштейном, та фінансовим дорадником при посольстві, з фаху банкіром із Франкфурта, Карлом Мельхіором. Розмови відбулися навесні 1918 р., після того, як Центральна Рада за підтримки німецької армії повернулася до Києва:

Як випливає з його спогадів, Ковалевський був людиною з прекрасним політичним мисленням. Тому викликає здивування факт, що порада Мумма і Мельхіора вразила його своєю “цинічністю”. Для кого-небудь іншого, менш ураженого народницькими міфами, ця порада мала звучати радше як голос здорового глузду. Звичайно, Рада допустилася грубої помилки, відштовхнувши від себе помірковані та заможні елементи села. Якби не це, напевно вдалося б уникнути правого перевороту, що його 25 квітня 1918 р. здійснив генерал Павло Скоропадський (1873-1945)[46].

Критикуючи доктринерський характер соціально-економічного законодавства Центральної Ради, ми не можемо недогледіти її творчі досягнення в інших ділянках. Особливо вдалою була її політика в питанні національних меншостей. Були зроблені величезні зусилля з метою розвіяти страх меншин перед українською державою і добитися їхньої згоди на співпрацю. Коронним досягненням цієї політики став закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.{6}, який гарантував національним меншостям в Українській Народній Республіці повну самоуправу в освітніх і культурних справах[47]. Цей закон робив честь не тільки демократизмові та гуманності керівників Центральної Ради, але також їхній державницькій мудрості.

Бісмарк колись сказав: “Державний муж не може сам собою нічого створити. Він мусить чекати й прислухатися, аж поки не почує в подіях відгомін кроків Бога. Тоді він мусить схопитися та вхопити кінчик Божої поли”[48]. Коли перекласти цей вислів з мови поетичної метафори, то він означає: державний муж мусить мати відчуття слушного моменту, унікальної та неповторної можливості; він повинен знати, як пристосуватися до цієї можливості та як витягти з неї всі можливі переваги. В історичному минулому України таким великим “кон’юнктуристом” був провідник козацької революції в середині XVII ст. Богдан Хмельницький, якого тогочасні західні спостерігачі порівнювали з Олівером Кромвелем[49]. Але лідери Центральної Ради не були ні Бісмарками, ні Кромвелями, ані Хмельницькими. Від федералізму до самостійності вони перейшли не з власної волі, але щойно під тиском обставин. Для них це було важким і болючим рішенням - у певному сенсі вони зрікалися власного минулого, відкидали давно вподобаний ідеал. Конечний крок був таки зроблений, але після того, як безповоротно втрачено найцінніший час. Своєю непослідовною політикою провідники Центральної Ради внесли дезорієнтацію серед мас, яка врешті-решт ослабила сили України перед лицем навислої радянсько-російської інвазії.

Деякі українські публіцисти міжвоєнної доби, зокрема ті, які належали до “інтегрально-націоналістичного” напряму, докоряли Центральній Раді за те, що вона не проголосила самостійності України на ранішій стадії революції[50]. Ці закиди виглядають тепер доволі наївно. У перші місяці після падіння царизму український народ не був готовий до самостійності ані організаційно, ані психологічно. Крім того, Тимчасовий Уряд у Петрограді диспонував тоді достатніми силами, щоб зломити таку спробу. Ситуація різко змінилася восени 1917 р. Більшовицький переворот прискорив розпад імперії. Стара російська армія розклалася, тим часом як нова Червона армія була ще в стадії зародку.

Даймо на хвилю волю нашій уяві Що сталося б, якби повне відокремлення Української Народної Республіки від Росії було б проголошене вже Третім Універсалом, а мировий договір між Україною і Центральними державами був би підписаний до кінця року? Україні було б легко дістати від Німеччини потрібну технічну допомогу й українські військові частини, що формувалися в Німеччині з числа військовополонених. А Австро-Угорщина, правдоподібно, згодилася б “позичити” київському урядові легіон Українських Січових Стрільців[51]. У доповненні до тих частин, що ними вже диспонувала Центральна Рада, цих сил вистачило б на те, щоб утримати внутрішній лад на Україні, здушити місцеві більшовицькі перевороти і відбити радянсько-російську більшовицьку окупацію та весь хаос, терор і руїну, що їх вона принесла. Центральна Рада не мусила б покидати Київ і закликати німецьку збройну допомогу. Як відомо, ця допомога скоро перетворилася на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні - морально й політично навіть більше, ніж матеріально.

Але досить припущень. Однак ми повинні підкреслити факт, що у боротьбі між Українською Народною Республікою та Радянською Росією українська сторона, хоч і зазнала врешті поразки, здобувала часткові перемоги. На полі військових операцій це були роззброєння та вивід недисциплінованих і контрольованих більшовиками залишків старої російської армії, що зосереджувалися на Правобережній Україні, та придушення більшовицького бунту в Києві (т. зв. Арсенальського повстання) у січні 1918 р.[52]. Серед політичних успіхів Центральної Ради величезне значення мали: блискуча перемога українських національних партій у виборах до всеросійських Установчих Зборів[53]; повний тріумф представників Центральної Ради над більшовиками на Першому з’їзді Рад України, незважаючи на те, що з’їзд був скликаний самими-таки більшовиками[54]; а також твердість та гнучкість, виявлені молодими українськими дипломатами під час мирових переговорів у Бересті[55].

Головним досягненням Центральної Ради була її рішучість не зігнутися під більшовицькими погрозами та насильством, а прийняти виклик, кинутий їй петроградським Совнаркомом, і вчинити російсько-радянській інвазії опір. Постава Центральної Ради до більшовизму зафіксована у тексті Четвертого Універсалу:

Подібні думки висловлені ще гостріше в промові молодого члена української делегації Миколи Любинського (1891-193?) під час мирової конференції в Бересті 1 лютого 1918 р.:

Сучасний американський історик, що в недавній праці описав ці події, вказує на контраст між речниками Центральної Ради та лідерами російської демократії: “У слабеньких і сльозливих скаргах Мартових і Чернових нема нічого, що дорівнювало б цьому пристрасному обвинуваченню”[58]. Універсальне історичне значення боротьби між УНР та Совєтською Росією полягає в тому, що це був не тільки міжнаціональний конфлікт, але також зудар двох соціально-політичних систем - змагання між демократією і тоталітарною диктатурою. Це твердження залишається слушним, незважаючи на всі очевидні помилки Центральної Ради та незважаючи на факт, що тоталітарний характер радянського режиму у той час ще не повністю розвинувся.

З погляду історичної еволюції української політичної думки значення подій осені та зими 1917 р. полягає у тому, що вони спричинили величезний зворот від федералізму до програми державної самостійності. Віра у федералістичну концепцію вже була попередньо підірвана нещирою, дволичною політикою Тимчасового Уряду щодо України. Тепер більшовицька агресія завдала цій традиційній українській ідеології смертельного удару. Грушевський назвав цей великий переворот в українській політичній думці “очищенням огнем” і в кількох програмових статтях, написаних у лютому-березні 1918 р., він дійшов такого висновку:

Пристрасні слова Грушевського кидають світло на ту велику зміну, що сталася в українській політичній думці під впливом досвіду 1917 р.

Самостійна Українська Народна Республіка, проголошена Четвертим Універсалом, не втрималася. Але самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 р., а також безупинними зусиллями та жертвами наступних десятиліть, стала спільним надбанням усіх українських патріотів, без різниці політичних переконань: не тільки демократів, що видавали себе за спадкоємців традицій Центральної Ради, але й прихильників консервативно-монархістського та “інтегрально-націоналістичного” таборів[61]. Сказане стосується у принципі й українських комуністів. Блискучий публіцист і член першого українського радянського уряду Василь Шахрай (помер у 1919 р.) писав під час громадянської війни: “Тенденція українського руху - самостійна Україна”[62]. Шахрай хотів, щоб Україна досягла статусу рівноправного партнера у союзі незалежних соціалістичних держав. У ході революції ліві крила українських соціал-демократів та есерів перейшли на радянську платформу і злилися з більшовиками, зберігаючи водночас свої національні переконання[63]. “Націонал-комуністичний” фермент був дуже сильним в Українській РСР у 1920-ті роки, і хоча він зазнав суворих репресій у сталінські часи, недавні свідчення вказують, що ця тенденція має успіх ще й сьогодні[64].

Люди з покоління, що зробило великий крок від федералістичної до самостійницької програми, сприйняли новий ідеал з пристрастю неофітів. Вони відкинули своє дореволюційне федералістичне минуле, вважаючи його тепер символом національної незрілості й ганебної слабкості. Антифедералістична реакція міжвоєнної доби добре зрозуміла з психологічного погляду, але для українського суспільства вона означала й часткову втрату цінної інтелектуальної спадщини Дореволюційні українські політичні мислителі й публіцисти витворили багато плідних ідей; деякі з цих ідей зі зміною обставин застаріли, тоді як інші зберегли чинність. Сила старої федералістичної концепції полягала у широті її погляду. Вона ставила українське питання у широкий міжнародний контекст, органічно пов’язуючи завдання національного визволення зі справою політичної лібералізації та суспільного поступу всієї Східної Європи На відміну від цього виняткове й майже одержиме зосередження на досягненні самостійності збільшило войовничість національного руху, але звузило його інтелектуальну проникливість і притупило моральну чутливість. Уже у 1890-ті роки демократичний мислитель Драгоманов був стурбований першими виявами ксенофобного українського націоналізму і підніс свій голос перестороги перед небезпеками шовінізму і національної винятковості[65].

У сучасних міжнародних відносинах помітні дві паралельні тенденції: з одного боку, тривають змагання до визволення раніше поневолених народів та рух до утворення нових національних держав, з другого - діє тенденція до політичного, економічного та культурного зближення всіх держав і народів, до виникнення нових форм міжнародної співпраці. Під цим оглядом дві течії української політичної думки - федералізм і самостійництво - вже не заперечують одна одну, а радше взаємно доповнюють. Але їх синтез все ще належить до майбутнього.

На закінчення варто навести уривок із праці визначного історика української революції Василя Кучабського (1895-1945), який ще молодим офіцером відіграв активну роль у боротьбі за Київ у січні 1918 р.:

Ці слова були написані в 1929 р., але ми можемо підписатися під ними ще й сьогодні, через більш ніж півстоліття після того, як Четвертий Універсал проголосив суверенність української нації та незалежність Української Народної Республіки.