Iсторичнi есе. Том 2

Трактат Вячеслава Липинського “Листи до братів-хліборобів” (Відень, 1926) містить виклад водночас його політичної філософії та його практичної політичної програми. У цій статті я звернувся лише до програми. Не розглядаючи його теоретичних поглядів на суспільство, державу й історію, я зосереджуюся на ідеях Липинського щодо конкретних питань української політики. Півстоліття, яке відділяє нас від Липинського, дає можливість критично оцінити його спадщину. Я хочу дослідити, перефразовуючи заголовок праці Бенедетто Кроче про Гегеля, “що живе і що мертве” в Липинського з перспективи нашого часу.

Липинський писав “Листи” у 1919-1926 роках. Очевидно, що Україна і світ у цілому зазнали відтоді величезних змін. Розглядаючи “Листи” сьогодні, читач натрапить на цілу низку тем, що неминуче виглядатимуть безнадійно застарілими. Наведу лише один приклад: Липинський прагнув оперти українську державність на хліборобах - верстві заможних селян. Але, як ми дуже добре знаємо, вільних селян-землевласників у Радянському Союзі, в тім числі й на Україні, давно знищено. До того ж унаслідок масової індустріалізації більшість українського населення вже не сільське, а міське. Тому легко було б дійти висновку, що повчання Липинського, хоч який вони можуть становити історичний інтерес, не мають жодного зв’язку з нашим сьогоднішнім світом.

У цій статті стверджується, що ідеї Липинського, коли розглядати їх уважніше, до великої міри зберігають свою доречність і силу. Їх треба, однак, перекласти мовою нашого часу, тобто критично переформулювати відповідно до сучасних умов. Звичайно, ми повинні також установити ті точки, в яких мусимо зазначити наші незгоди з Липинським. У яскравому “Вступному слові для читачів з ворожих таборів” Липинський викликав своїх політичних суперників на чесну битву ідей. Не бажаючи бути зарахованим до числа його суперників, ми не можемо не спробувати наших сил відповісти на цей виклик.

Перш ніж перейти до обговорення конкретних питань, маємо нагадати собі, що Липинський, зрештою, не настільки віддалений від нас у часі, як могло б здатися. Він сформулював свою програму з перспективи власного досвіду в українській революції 1917-1921 років. Але історична епоха, яка розпочалася для України 1917 р., все ще триває. Центральною проблемою Липинського була українська державність - аналіз причин того, чому недавні змагання до самостійності зазнали невдачі, і пошук шляхів, якими втрачену незалежність можна було б відвоювати й зміцнити. Розв’язання цієї доленосної проблеми все ще належить до невизначеного майбутнього. З цього погляду ми - сучасники Липинського, оскільки його проблема є й нашою власною.

СУСПІЛЬНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Що ж є найтривкішим внеском Липинського до питання про українську державність? З-поміж багатьох прикладів його блискучої прозірливості я виділив би його розуміння того, що устрій майбутньої української держави, якщо вона коли-небудь існуватиме, неминуче повинен бути плюралістичним. У країнах із західною політичною культурою плюралізм звичайно сприймають як річ самозрозумілу. Однак в українській думці наголошування Липинським плюралізму являло собою радикальне нововведення. Народники XIX ст. бачили українське суспільство моністичним, у дусі Руссо. Вони розглядали “народ” як однорідну масу, ототожнюючи його з селянством; все, що піднімалося понад рівень народу, засуджували як паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське за своєю суттю. Народницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ставилися де державотворчих зусиль українських еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеологія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багатьма оглядами був реакцією на народництво та його антитезою. Але політична філософія інтегрального націоналізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замінила поняття нездиференційованого “народу” поняттям монолітної “нації”. І народництво, й інтегральний націоналізм дотримувалися концепції однорідного суспільства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.

Липинський гостро критикував моністичні, редукціоністські ідеології, які, виключаючи великі частини населення України - чи то як т. зв. класових ворогів, чи то як нібито етнічно чужі елементи, - насправді увічнювали неповноту нації, а відтак її постійну бездержавність. Він обстоював погляд, що Україна повинна розвинути диференційовану класову структуру, яка охоплювала б усі верстви, потрібні для існування зрілої нації та самостійної держави. Цього треба досягти частинно завдяки постанню нових еліт із народних мас, а частинно завдяки поновному приєднанню відчужених старих еліт. Липинський відзначав, що ті верстви, які народники й інтегральні націоналісти відкидали як неукраїнські, містили в собі деякі з економічно найпродуктивніших, найкраще освічених і політично найдосвідченіших елементів населення країни.

В українському державотворчому процесі Липинський приписував видатну (хоч аж ніяк не виняткову) роль хліборобам (цей дещо архаїчний і поетичний термін означає фермерів). Його “хлібороби” відповідали тій верстві, яку комуністичні пропагандисти називали російською мовою “кулаки” або “куркулі” українською. У контексті революційної доби це поняття мало політичний зміст. Населення України все ще було переважно сільським, і заможні селяни, ті, які скористали від недавніх столипінських реформ, без сумніву, становили економічно найпередовішу силу в аграрному секторі суспільства.

Може здатися, що аргумент Липинського втратив свою силу внаслідок радянської колективізації сільського господарства. Однак Липинський сам розглядав можливість такої ситуації в майбутньому, коли міський та індустріальний сектори стануть в українському суспільстві панівними. Він уважав, що за таких обставин промисловий робітничий клас і його “робітнича аристократія” будуть покликані перебрати політичний провід. Липинський покликався зі схваленням на сучасний йому приклад Англії, коли 1924 р. лейбористська партія вперше сформувала уряд.

Головним пунктом в аргументації Липинського, пунктом, який досі зберігає чинність, була теза, що українські самостійницькі змагання соціально мають опиратися на ті класи - сільськогосподарський, промисловий або на обидва, - які контролюють матеріальне виробництво, мають економічну владу й володіють, так би мовити, “основною частиною капіталу в країні”. У цьому наголосі на виробництві й економічній владі Липинський наближався до марксизму - якраз у цьому його оскаржували критики з табору інтегральних націоналістів. (Але, на відміну від марксистів, він приписував самостійну функцію також військовій владі, “владі меча”, яка в його теорії не була просто відображенням економічних сил). У народницькій концепції боротьба українців за соціальне й національне визволення була боротьбою позбавлених власності мас, тобто головним чином зубожілої, напівпролетарської частини селянства, очолюваної інтелігенцією. У відповідь на це Липинський іронічно запитував: якими були б перспективи американської революції, якщо б вона була повстанням індіанців і чорних рабів під проводом релігійних місіонерів? Американська революція змогла досягти успіху лише тому, що вона спиралася на заможні елементи колоніального суспільства і втягнула в себе колишні колоніальні еліти.

Оскільки інтелектуали не мають безпосереднього доступу до важелів економічної та військової влади і контролю над ними, то Липинський уважав, що вони погано надаються до політичного керівництва й управління. Однак цю критику інтелігенції не слід хибно тлумачити як підставовий антиінтелектуалізм. Липинський вірив, що інтелектуали мають життєво важливу функцію: вони повинні творити й охороняти культурні вартості та формулювати суспільно-політичні ідеології. Але коли інтелектуали захоплюють владу, вони тим самим діють невідповідно до свого властивого покликання, прагнучи виконувати роль, для якої їм бракує конечних передумов.

ПРОБЛЕМА АРИСТОКРАТІЇ

Липинський був переконаний, що боротьба України за самостійність не може увінчатися успіхом без підтримки частини історичної аристократії. Що ця тема у його думці посідає велике місце, без сумніву, зумовлено обставинами його особистого життя. Він походив із правобережної шляхти, і його рання, довоєнна діяльність була присвячена спробам поновно інтегрувати цю сполонізовану верству в українську національну спільноту. Підставовим мотивом було сильне почуття noblesse oblige. Липинський уважав, що аристократи мають моральний обов’язок служити рідній країні, а не інтересам чужинецької метропольної влади. Водночас він сподівався, що, виконуючи свої обов’язки громадян України, аристократія виправдала б право свого класу на тягле існування. Липинський головним чином переймався долею правобережної шляхти, але його концепція однаковою мірою стосувалася й лівобережного зрусифікованого дворянства, що походило від козацької старшинської верстви Гетьманщини XVII-XVIII ст.

Вся ця проблема застаріла, оскільки аристократія в Україні була повністю зметена подальшим розвитком подій. Проте ми маємо право поставити два питання: яке значення мала концепція Липинського в контексті його часу? І чи можна її, відповідно доповнивши, якось достосувати до теперішніх умов?

Щодо першого питання вартими уваги є зауваги Токвілля про долю старої французької аристократії.

Липинський вважав, що українське суспільство в кожному випадку було приречене зберегти “плебейський” характер, тобто бути в основному селянським, пролетарським і дрібнобуржуазним. Доступ обмеженої кількості осіб аристократичного походження не змінив би цього стану справ. Але це могло передати ненавченим і недосвідченим лідерам українського визвольного руху крихту традиційної політичної культури - риси, якої їм помітно бракувало. Англо-ірландське джентрі дало Ірландії Парнеля (приклад, який наводив Липинський), шведсько-фінська аристократія дала Фінляндії Маннергейма (що, як і Павло Скоропадський, був царським генералом перед революцією); польсько-українська аристократія дала Україні митрополита Андрея Шептицького (графа Романа Шептицького). Розглядаючи незліченні послуги, що їх надала українській справі тільки ця особистість, можна запитати себе, чи участь більшої кількості таких людей, як Шептицький, не змінила б висліду української боротьби за самостійність із поразки на перемогу. Тому важко не згодитися з Липинським, що українська народницька інтелігенція допустилася серйозної помилки, відштовхнувши від себе українофільських представників історичної аристократії, замість спробувати притягнути їх на свій бік. Такі українофільські тенденції, без сумніву, були серед зрусифікованого й сполонізованого крила цього класу, але вони знайшли мало підтримки.

На противагу до того, що інколи говорили його опоненти, Липинський не мріяв про збереження старого, дореволюційного суспільного порядку й застарілих класових привілеїв. Він повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він уважав, що аристократія мала б стати сполучною ланкою між “старою” і “новою” Україною і таким чином внести елемент тяглості в національне життя, розвиток якого характеризувався високим ступенем перерваності:

Липинський твердив, що тільки ті революції можуть досягти успіху, провід яких включає в себе дисидентську частину старої еліти. Він виводив цю концепцію зі своїх досліджень доби Хмельницького в Україні XVII ст.: саме участь руських аристократів піднесла козацьку революцію понад рівень просто жакерії і зробила можливим заснування української козацької держави.

Досвід всесвітньої історії, здається, підтверджує висновки Липинського. Досить легко навести підтверджувальні приклади з досвіду англійської, американської, французької та китайської революцій, а також національно-визвольних революцій XIX і XX ст. Сам Липинський покликався на російську революцію:

Загальновідомо, що під час громадянської війни в Червоній армії служило більше колишніх царських офіцерів, аніж у Білій армії Колчака, Денікіна та Юденича, і що радянський апарат від самого початку ввібрав численних представників старорежимного управлінського персоналу. Тому ми можемо згодитися з тезою Липинського, що більшовицький провід здобував свій безпомилковий інстинкт до влади й політичний досвід від еліти імперської Росії.

Який стосунок мають ці історичні екскурси до проблематики української боротьби за самостійність за сучасних умов? Припускаючи, що Липинський мав рацію у своїх міркуваннях, ми доходимо логічно такого висновку: самостійна українська держава змогла б відродитися тільки за активної підтримки значної частини українського радянського “служилого дворянства”, тобто тих українців, які обіймають відповідні посади в комуністичній партії, адміністративному й економічному керівництві Української РСР і Радянській армії. Їхнє становище схоже на становище “малоросійських” дворян XIX ст.: вони служать імперській системі і великою мірою зрусифіковані. Але, подобається це нам чи ні, вони творять справжню еліту сучасного українського суспільства. Є підстави припускати, що, незважаючи на позверхній конформізм, багатьом із них не бракує почуття української ідентичності і що вони затаїли скарги проти московського зверхника. Екстраполюючи аргумент Липинського, можна було б сказати, що розумна, державницька політика національно свідомих емігрантів мала б полягати у сприянні дисидентським тенденціям у лавах української радянської еліти. А якщо, навпаки, еміграційні націоналісти нерозбірливо засуджуватимуть усіх членів цього естаблішменту як ренегатів і зрадників, вони лише повторюватимуть помилки народників у їхній поведінці з історичною аристократією.

ПОЛІТИЧНИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Соціальний плюралізм Липинського доповнювався плюралізмом політичним. Його вихідною точкою було тверде переконання, що немає і не може бути раю на землі - досконалого суспільно-політичного ладу. Майбутня українська держава теж не буде утопією; вона неминуче допуститься повної міри помилок, зловживань і несправедливостей. Завданням опозиції буде старатися їх виправити. Тому “для опозиції його Величности буде завжди місце поруч уряду Його Величности в нашій Гетьманській Україні” (с. XL). Ба більше: здійснюючи тиск на державний апарат, опозиція запобігає тому, щоб він не став самозадоволеним і бездіяльним. Легально визнана опозиція є механізмом, який забезпечує безперервне відновлення національної еліти завдяки припливу свіжої крові.

Найпоказовішою для розуміння Липинським політичного плюралізму є його дискусія з Осипом Назаруком стосовно стратегії, яку треба прийняти щодо представників українських лівих сил. Назарук, який недавно повернувся до гетьманської ідеології, спонукав Липинського “вбити” (у переносному значенні слова) таких фальшивих пророків, як Драгоманов, Франко, Грушевський, Винниченко і навіть Шевченко, як “суспільно-державницьких пропагаторів”. Липинський відповідав:

Загалом, консерватизм Липинського у жодному разі не означав придушення неконсервативних українських ідеологічних напрямів і політичних партій. Він цілком був готовий знайти щось позитивне навіть в українських комуністів, за умови, що “у них не Україна для соціалізму і комунізму, а соціалізм і комунізм для України” (c. XL). Чого він справді хотів, то це, по-перше, перебороти “смертельну однобічність нації”, зміцнюючи недорозвинене до цього часу праве, консервативне крило, і, по-друге, узгодити між собою декілька суперницьких течій у рамках об’єднаної політичної системи під владою спільного для всіх закону.

Щоб завершити картину, варто згадати, що Липинський був плюралістом і в справах церковної політики. Бувши сам правовірним католиком, як і його предки, латинського обряду, він уважав, що релігійний плюралізм є незмінною рисою українського життя. Липинський обстоював рівність усіх віросповідань, хоча й думав, що з історичних причин православна церква має повноправні підстави бути prima inter pares серед українських церков. Липинський був переконаний, що цивілізована політика включає в себе християнські етичні принципи, але з обуренням відкидав усі спроби прирівнювати національність до будь-якого конкретного віросповідання (“лише православний може бути добрим українцем”, “лише греко-католицька церква є справжньою українською національною церквою” і т. д.). Липинський рішуче протистояв клерикалізмові, творенню політичних і громадських організацій відповідно до віросповідальних розмежувань і взагалі змішуванню політичних і церковних справ, які, на його думку, треба вести окремо.

Не може бути сумніву, що ідеї Липинського про потребу політичного плюралізму та значення легально визнаної опозиції зберігають свою чинність для сучасного і майбутнього. Посткомуністична Україна повинна мати плюралістичну політичну структуру, щоб не стати ще однією диктатурою. Плюралізм уважається ознакою ліберальної демократії. А проте, хоч як парадоксально, серед усіх українських політичних мислителів саме антидемократ Липинський був найпослідовнішим плюралістом.

МОНАРХІЯ І ЛЕГІТИМНІСТЬ

Монархізм Липинського є найбільш спірною з нашого сучасного погляду частиною його програми. Не може не викликати здивування, чому ця винятково розумна людина так пристрасно боронила ідею монархічного ладу у формі спадкового гетьманату для майбутньої української держави.

Між плюралізмом Липинського і його монархізмом існує глибинний зв’язок. Саме тому, що Україна, якою він її бачив, мала бути соціально і політично здиференційованою, цей плюралізм вимагав задля рівноваги принципу єдності. Без об’єднавчого центру, без загальновизнаного авторитету існувала гостра небезпека, що ворожі одна одній суспільні сили й конкурентні політичні рухи можуть розбити українську державу на хаотичні фрагменти. На нещастя, українська історія показує надто багато прикладів таких самовбивчих чвар.

Історичні дослідження переконали Липинського, що однією з найважливіших причин того, чому українська козацька держава XVII ст. не втрималася довго, була невдача планів Богдана Хмельницького зробити гетьманство спадковим. Виборний характер верховної посади применшив її авторитет, полегшив поширення анархічного розбрату й дав чужоземним силам добрий привід утрутитися у внутрішні українські справи. Липинський застосував цей “урок історії” до сучасної йому української ситуації.

Липинський вірив, що державу не можна створити без застосування фізичної, військової сили. Держава народжується з воєн і революцій. Але самої сили не досить Що не менш потрібно, то це того, щоб уряд, який уживає сили, був легітимним, тобто щоб його авторитет засновувався на принципі, який сприймають усі, не лише правляча меншість, але й народні маси. Історично саме інституція монарха давала будівництву держав і націй принцип легітимності. “Всі великі європейські нації були об’єднані монархіями. Чи можна без монархії помислити собі з’єдинення Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком?” (с. 47).

Проблему легітимності влади розглядали два західні теоретики XX ст. - іспанець Хосе Ортега-і-Гассет та італієць Гулієльмо Ферреро. Варто порівняти їхні думки на цю тему з ідеями Липинського. Ортега писав:

Ферреро наводить подібний аргумент. Згідно з ним, європейська цивілізація виробила два великі принципи легітимності - монархічно-спадковий й демократично-виборний. Обидва довели свою здатність бути фундаментами стабільних політичних систем. Від часів Французької революції монархічний принцип прийшов до занепаду, привівши до повалення монархії в більшості країн наприкінці першої світової війни. Однак у більшості випадків за зникненням монархії не наставало встановлення стабільної та легітимної демократії, до якої відповідні народи не були готові. Вакуум влади, що утворювався після падіння монархій, заповнювали режими, які Ферреро називає “революційними” або “тоталітарними” і перші приклади яких він убачає в якобінській і наполеонівській диктатурах. Такі режими заявляють, що вони представляють народну волю. Але їхній удаваний демократичний характер є обманом, тому що вони не можуть витримати випробування вільними виборами й наявністю відкритої опозиції. Революційні режими намагаються компенсувати брак справжньої демократичної легітимності закликами до виняткової та войовничої ідеології й особистої харизми непогрішних лідерів, втягуванням у зовнішні військові авантюри і, нарешті, систематичними репресіями проти всіх дисидентських елементів. Революційні або тоталітарні режими неминуче є терористичними, оскільки правителі, відчуваючи нелегітимність і нестабільність своєї влади, живуть у постійному страху перед суспільством, а суспільство живе в постійному страху перед правителями[124].

Погляди Липинського повністю збігаються з поглядами Ортеги та Ферреро щодо легітимної функції, яку виконував у минулому інститут монархії. Основну розбіжність можна знайти в оцінці сучасного й майбутніх перспектив. І Ортега, і Ферреро вважали, що в наш час єдине реальне розв’язання проблеми легітимності влади є демократичним. Липинський це заперечував. Його песимістична оцінка демократії, без сумніву, відбивала невдачу української та російської демократії 1917 р., а також погану гру західних ліберальних демократій, які виграли війну проти консервативно-монархічної імперської Німеччини, але явно не спромоглися створити життєздатний і стабільний післявоєнний порядок. Липинський був ревно відданий ідеї влади закону. Тому він не міг не відкинути “революційного”, тобто диктаторсько-тоталітарного, розв’язання проблеми державного ладу, яке в українській політиці представляли комуністичний та інтегрально-націоналістичний рухи. Єдиним вибором, який йому залишився і який він пристрасно прийняв, була вірність випробуваному часом принципові монархічної легітимності.

Щоб уникнути можливого непорозуміння, мусимо наголосити, що Липинський аж ніяк не був прихильником абсолютної монархії. Він найрішучішим чином відкидав абсолютистсько-монархічні режими, такі, як у царській Росії, називаючи їх “спадковими диктатурами”. “...Ми не хочемо, розуміється, старого царського самодержав'я, цієї півазіатської демократичної [тобто популістської] деспотії, що себе в хвилинах небезпеки все при помочі юрби - погромами рятувала” (с. 42). Тип монархії, яку він обстоював, - це “законом обмежена і законом обмежуюча”, тобто, іншими словами, конституційна монархія. Липинський не раз покликався на приклад Англії як на модель режиму, до якого мала б змагати Україна. Він вірив, що Гетьманщина XVII-XVIII ст. еволюціонувала в напрямку цього типу політичної системи.

Липинський не переочував того явного факту, що дух його доби був недоброзичливим до ідеї спадкової влади - принципу монархічної легітимності:

Липинський сподівався, що цю трудність можна буде подолати зверненням до традиції - не творенням нової династії, а реставрацією династії, претензії якої були освячені історичним прецедентом. За конкретних умов це означало підтримку справи Скоропадського: член цієї родини вже обіймав посаду гетьмана у XVIII ст., а нащадок тієї ж родини недавно підтвердив ці історичні права, взявши на себе гетьманство 1918 р.

Липинський не ідеалізував режиму Павла Скоропадського, він був свідомий слабкостей цього режиму і критикував деякі його політичні кроки. Але він твердив, що гетьманат 1918 р., незважаючи на його вади, був найкращим наближенням до тієї форми управління, яка була бажаною для України, і до того ж найліпшим шансом установити життєздатну українську державу в революційну добу; він заперечував, що конкурентний лівацький режим Української Народної Республіки мав такий потенціал. Тому, коли знову проб’є година української самостійності, українські патріоти, на думку Липинського, мали б продовжити свою діяльність, розпочату 1918 р., створивши наново конституційну монархію під легітимною династією Скоропадських.

Критично оцінюючи монархічну концепцію Липинського, я розглядатиму її на двох рівнях - з перспективи доби української революції (яка, зрозуміло, була й перспективою Липинського) та з перспективи теперішнього покоління.

Існують поважні докази того, що протягом XIX ст. і перших років XX ст. монархічний лоялізм стихійно-наївного типу був дуже поширеним серед українського народу. Об’єктом його схиляння була чужинецька династія Романових або (в Галичині) Габсбургів. Липинський, напевно, мав рацію, твердячи, що українські маси мало розуміли державність як абстрактне поняття - для них держава мала уособлюватися в живій батьківській постаті. Тому мало сенс спробувати повернути це почуття відданості, звільнене внаслідок зречення останнього царя, до уособленого символу української державності. Та й пам’ять козацької доби все ще була жива серед населення середньо-східної України. Отже, видавалося розумним прив’язати відроджену українську державу до традицій старої козацької державності.

На противагу цьому аргументові висувається факт, що головна течія української революції була, без сумніву, народницькою і соціалістичною. Режим Української Народної Республіки мав ширше соціальне опертя, ніж гетьманат Скоропадського. В Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті, гетьманат XVII-XVIII ст. був виборний і напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності. Лише масова народна підтримка могла надати легітимності режимові Скоропадського. Щоб досягти цього, потрібен був керівник надзвичайної обдарованості й харизми, другий Богдан Хмельницький. Не применшимо справжніх заслуг Скоропадського, сказавши, що він не був державним діячем такого масштабу. Треба також узяти до уваги загальну політичну ситуацію того часу. Коли імперська Німеччина зазнала поразки, на Заході перемогла ліберально-демократична Антанта, а більшовицька революція затопила Росію і вилилася на Україну, важко сказати, як міг консервативно-монархічний уряд вижити в Україні. Варто згадати, що дві недавно відроджені східноєвропейські держави, Польща та Фінляндія, які первісно планувалися як конституційні королівства, перейшли до республіканських форм правління.

У різкій критиці Липинського на адресу української “революційної демократії”, тобто лівих партій, які творили уряди Української Народної Республіки в добу Центральної Ради та Директорії, - було багато справедливого. Але Липинський помилявся, думаючи, що ці хиби породжувалися демократичним характером Української Народної Республіки. Їх радше варто діагностувати як “дитячі хвороби”, спричинені незрілістю й політичною недосвідченістю українського національного руху - спадщиною царського самодержавства, яке позбавляло поневолені ним народи можливості здобути досвід самоврядування та відповідального виконання громадянських обов’язків. Таку інтерпретацію підтверджує досвід Західно-Української Народної Республіки, що була встановлена на території колишньої австрійської провінції - Галичини.

Західноукраїнська держава дотримувалася загалом тієї ж самої демократично-народницької філософії, що й Українська Народна Республіка на середньо-східній Україні. Відрізняло галицьких українців те, що вони пройшли через школу конституціоналізму. Уряд Західно-Української Народної Республіки мав незаперечну відданість усього українського населення й успішно підтримував закон і порядок на всій території, що перебувала під його контролем. Західна Україна була вільною від лих, які непокоїли Наддніпрянщину: аграрних бунтів, антиєврейських погромів, отаманщини. Липинський однозначно визнавав легітимний характер уряду Західно-Української Народної Республіки. Це означало, що, навіть згідно з розумінням Липинського, стабільний і легітимний український демократичний режим не був неможливим у принципі.

Які висновки ми можемо зробити з цього? Від часу закінчення першої світової війни монархії зникала одна по одній - аж до того, що королі в наш час стали видом, якому загрожує вимирання. Цей напрям розвитку подій не варто вітати як неминуче “прогресивний”. У більшості випадків на зміну монархіям прийшли не стабільні демократії, а диктатури й тиранії того типу, які Ферреро називав “революційними” або “тоталітарними”, а Липинський -“охлократичними”. (Росіяни позбулися царя й одержали Леніна та Сталіна. Німці усунули недоумкуватого, але нешкідливого кайзера Вільгельма й дістали натомість Гітлера. Іранці скинули шаха лише задля того, щоби потрапити під владу аятолли Хомейні). У тих країнах, де монархії ще існують, можуть бути поважні причини, щоб їх зберігати - з почуття поваги й любові до традиції і як символ національної тяглості. Також може бути вигідним відокремити посаду церемоніального голови держави від дійсного голови виконавчої влади й утримувати першого як неполітичну силу, виводячи його поза межі партійної боротьби. Недаремно ті європейські країни, в яких вижили інституції монархії - Британія, три скандінавські королівства, Нідерланди, Бельгія, належать до країн із найвищим рівнем політичної культури і мають найкраще захищені, найзабезпеченіші громадянські свободи. Це стосується також Японії, під багатьма оглядами найрозвинутішої нації Азії.

Ясно, однак, що інституція монархії вижила лише завдяки терпеливому ставленню до неї. Сама по собі вона не може більше надати легітимності владі; радше вона сама потребує легітимізації народною волею. І якщо монархія впала, вона навряд чи може бути коли-небудь реставрована, тому що хоч би яку харизму вона ще могла мати, ця харизма зникла назавжди. (Найновіша історія засвідчила лише одинокий, ізольований випадок реставрації монархії - Іспанію. Залишається лише побачити, чи відновлена королівська влада іспанських Бурбонів буде тривалою). У таких країнах, як Україна, весь традиційний уклад яких був перевернутий догори дном і повністю знищений десятиліттями комуністичного правління, перспективи реставрації монархії треба оцінити як нульові. Проблема легітимності, певна річ, залишається, але на цій стадії світової історії вона може бути розв’язана лише на шляхах демократії. Як слушно передрікав Токвілль ще 150 років тому, вибір, який стоїть перед людством, є вибором між ліберальною демократією і “демократичним деспотизмом”.

Маємо ознаки того, що, незважаючи на свій догматичний монархізм, Липинський здогадувався про такий стан справ. Знаємо з його біографії, що незадовго до своєї смерті він утратив віру у справу Скоропадського. Звичайно, конфлікт з гетьманом відіграв тут свою роль, але здається, що Липинського охопили сумніви щодо підставової обгрунтованості його концепції. Де було його особистою трагедією, до якої не можемо поставитися без співчуття. У кожному разі, у своїх останніх писаннях Липинський, далі обстоюючи спадковий гетьманат як найбажанішу форму правління, проголосив, що визначення форми правління майбутньої української держави мало б бути прерогативою установчих зборів. Де було рівнозначним визнанню демократичного принципу народного суверенітету - принципу, який він раніше так палко відкидав.

Великою і невмирущою заслугою Липинського є те, що він був першим українським політичним мислителем, який сформулював проблему легітимності влади. Цю проблему ніколи не порушували дореволюційні демократичні публіцисти, тому що вони не мислили поняттями самостійної держави; вони приймали наявні імперії, Російську й Австро-Угорську, як життєвий факт і український національно-визвольний рух бачили як революційний фермент, як постійну опозицію до цих усталених держав. Народники й марксисти були схильні зосереджуватися передусім на соціяльно-економічних проблемах і розглядати питання політичного устрою як другорядні. Комуністи й інтегральні націоналісти, які панували на українській політичній сцені міжвоєнної доби, були чутливими до проблеми влади, але прагнули розв’язати її в революційному дусі встановленням диктатури єдиної партії, яка керувала б масами і діяла з необмеженими повноваженнями в їхнє ім’я та від їхнього імені. Липинський єдиний розумів, що, аби не бути деспотичною і тиранічною, влада держави повинна засновуватися на принципі легітимності й ним обмежуватися. Саме тому українська демократія повинна намагатися вчитись у Липинського, водночас пропонуючи інші розв’язання.