Iсторичнi есе. Том 2

Вивчення сучасної України є сферою радше політології, аніж історії, і більшість досліджень у цій ділянці належить політологам. За останні роки з’явилося декілька цінних праць, що їх написали “радянологи”[372]. Автор даної статті - не політолог, а дослідник історії. Однак він має надію, що історик може зробити свій внесок до кращого розуміння сучасних подій, застосовуючи для цього своє відчуття часової перспективи та динаміки подій. Такий історичний підхід видається особливо плідним при розгляді національних проблем у СРСР, оскільки поточні емпіричні дані, на яких політологи спирають свої висновки, неповні й часто непереконливі.

Для стороннього спостерігача СРСР виглядає однорідним за своєю суттю явищем. Чужоземний мандрівник, який подорожує республіками Радянського Союзу, всюди знайде одну й ту саму суспільно-політичну систему, один і той самий тип установ, однаковий розклад занять у школах, ті самі пропагандистські гасла і дуже схожі умови життя. Відповідно до цього Радянський Союз справляє враження однорідної країни, і серед західних дослідників цей погляд найбільш поширений. На їхню думку, національні відмінності в СРСР переважно мовні й не мають великого політичного значення, особливо з огляду на дедалі більше поширення російської мови в усіх частинах Радянського Союзу.

Однак не треба забувати, що нації, які складають СРСР, існували як етнокультурні спільноти за багато століть не лише до Жовтневої революції, але й до того часу, коли відповідні народи підпали під панування царської Росії. Тому мовне розмаїття, яке ми бачимо в Радянському Союзі, виражає приховані під поверхнею різниці у колективній ментальності, в укорінених у суспільстві поставах, в інтелектуальних і політичних традиціях. Важко по-справжньому зрозуміти значення багатонаціонального характеру СРСР, не знаючи історії народів цього регіону. Але здебільшого таких знань якраз і бракує, оскільки західні вчені розглядають минуле цієї частини світу переважно з централістичних позицій, як історію зростання імперської російської держави, метропольного російського суспільства та культури[373].

Україні належить почесне місце серед національних проблем Радянського Союзу. За своїми розмірами, населенням та економічною потужністю Українська РСР стоїть в одному ряду з найбільшими країнами Європи. Україна займає проміжне положення між власне Росією і т. зв. сателітними країнами Східної Європи. Без перебільшення можна сказати, що статус України безпосередньо впливає на структуру СРСР і всього соціалістичного блоку, а також на становище Радянського Союзу як світової потуги. Це мало б стати підставою для зацікавлення західної наукової громадськості українськими справами.

ПРИРОДА УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Українську РСР можна найкраще зрозуміти, якщо розглядатимемо її як утілення компромісу між українським націоналізмом і російським централізмом - звичайно, не в сенсі формальної угоди, що постала наслідком переговорів, а радше як вияв фактичної рівноваги антагоністичних суспільних сил, жодна з яких не була достатньо міцною, щоб утвердитися повністю. Коли б українська революція 1917-1921 рр. могла йти своїм природним шляхом, її логічним наслідком була б самостійна національна держава. Але український визвольний рух був заслабкий, аби досягти цієї мети, й Україна мусила погодитися на дальше панування Москви. З другого боку, Ленін, який до революції багато разів висловлювався на користь великої унітарної держави й відкидав федералізм, був змушений визнати, що національне відродження України (й інших неросійських народів колишньої царської імперії) - реальний факт, з яким варто рахуватися. Немає жодного сумніву, що готовність зробити поступки неросійським національностям була одним із вирішальних чинників перемоги більшовиків над їхніми російськими суперниками[374].

Умови цього компромісу можна охарактеризувати таким чином: Росія зберегла політичний контроль над Україною і, завдяки цьому, позицію найбільшої потуги у Східній Європі. Україна зберегла, після краху своїх більших надій, статус нації (у якому їй відмовляв царський режим) і символічне визнання своєї державності у формі Української РСР. Формально цей компроміс виразився в утворенні Союзу Радянських Соціалістичних Республік, складовою частиною якого стала Україна. Таким чином, радянський федералізм має “діалектичний” характер. З одного боку, він забезпечує російське панування над неросійськими окраїнами; з другого - існування союзних республік зберігає і навіть консолідує національну самобутність відповідних народів.

Згідно з офіційною доктриною, Українська РСР є суверенною державою, яка на засадах рівноправності об’єднана у федерацію з Росією й іншими братніми радянськими республіками. Теоретична суверенність України знаходить вияв у її членстві в Організації Об’єднаних Націй і в конституційному праві виходу із Союзу. Як твердить один з українських радянських вчених-правників:

Реальність, певна річ, докорінно відрізняється від теорії. Українська РСР сьогодні позбавлена практично всіх атрибутів і функцій самостійної держави. Перелічувати все, чого бракує Україні, було б надто довго, тому не будемо зупинятися на деталях. Дозволимо собі навести лише декілька довільно вибраних прикладів. Ця номінально суверенна держава не контролює залізниць на своїй території; не має окремої валюти чи навіть поштових марок; вона не має будь-якого незалежного державного органу для збирання податків, ні громадянства, відмінного від усесоюзного; злочинці, яким ухвалюють вирок українські суди, відбувають ув’язнення в тюрмах і таборах примусової праці поза межами республіки; Українська РСР не підтримує дипломатичних відносин із будь-якою іноземною країною; Україна зазвичай бере участь у міжнародних наукових конференціях, культурних заходах і спортивних змаганнях лише у складі об’єднаної делегації СРСР.

Але ще важливіше, аніж ці конкретні обмеження правоздатності, те, що радянська Україна не має найістотнішої ознаки самостійної держави: можливості виробляти й проводити власну політику. Влада центрального уряду в Москві всеохопна й не залишає органам України жодної сфери самостійної юрисдикції. Будь-яке рішення, прийняте у Києві, Москва може переглянути. Таким чином, нібито суверенна Українська РСР на практиці виявляється адміністративним підрозділом монолітної імперії, наділеним мінімальною мовно-культурною автономією. Але й ця автономія страждає від сильного русифікаційного тиску.

У цьому місці читач може спокуситися висновком, що державність Української РСР є просто фікцією. Але цього погляду не поділяють підрадянські українці, які, за всіма доступними нам свідченнями, високо цінують номінальну суверенність своєї республіки. Наприклад, вони горді з членства їхньої країни в Організації Об’єднаних Націй. Це не означає, що українці не здають собі справи з реальностей нинішнього державного ладу. Але зовнішні ознаки державності, які має радянська Україна і які сторонній спостерігач легко відкидає як пустий жест, дорогі для українських людей як символ невід’ємних прав їхньої нації.

Американські дослідники, намагаючись пояснити незнане за допомогою знаного, часто уподібнюють союзні радянські республіки до штатів, на які поділена їхня власна країна. Так, можна знайти порівняння України з Техасом (“українці - це техасці Росії”) або навіть із Пенсільванією. Але ця уявна аналогія цілком помилкова. Американський федералізм є суто політичним; його функціональне завдання - забезпечити децентралізацію влади, і він ніяк не пов’язаний з етнічними й національними питаннями[376]. Натомість радянський федералізм має явно етнічний характер і є поступкою багатонаціональній природі СРСР без жодної децентралізації політичної влади. Радянська союзна республіка водночас і менша, і більша від американського штату. Менша, оскільки монолітний державний лад в СРСР не полишає республікам, що входять до складу Союзу, незалежної сфери юрисдикції. Більша, оскільки радянські республіки, в тім числі й Україна, зберігають залишкові ознаки національних держав.

Ця ситуація сповнена внутрішньої напруги. Офіційно культивується всезагальна згода й солідарність радянських народів, але під поверхнею безперервно, рік за роком точаться уперті бої. Жодна зі сторін не визнала нинішнього компромісу за остаточне розв’язання. Москва й далі чинить тиск для посилення централізації, нівелювання всіх національних відмінностей аж до повного поглинення неросійських національностей. Програма Комуністичної партії Радянського Союзу ставить мету “поступового зближення” і врешті “злиття” радянських національностей”[377]. Росіяни, звичайно, не мають злитися з китайцями, але неросіян у СРСР спонукають злитися з росіянами. Але неросійські національності й далі тягнуть у протилежний бік. Багато з них ще плекає мрію про повну незалежність, а тим часом вони користають з кожної можливості, щоб зміцнити свою культурну самобутність і розширити автономію своїх республік. Може здатися, що в цьому тривалому конфлікті всі переваги на боці централістичного напряму, за яким стоїть організована сила тоталітарного режиму. Але після більш як півстолітнього радянського панування неросійські нації СРСР, незважаючи на страшні втрати, яких вони зазнали за сталінських часів, живі й навіть багато в чому сильніші й більш сконсолідовані, ніж були 1917 р. Можливо, в жодній іншій частині Радянського Союзу ця боротьба не є такою драматичною і не має таких далекосяжних історичних наслідків, як на Україні.

Резюмуючи, можемо ствердити: номінальна державність Української РСР, кажучи мовою сучасної політичної реальності, є абсолютним міфом, створеним задля вигоди правителів. Але міф, який увійшов у свідомість народу, стає прихованою силою. Хитрі маніпулятори можуть одного дня опинитися у становищі чарівника, нездатного впоратися з духом, якого сам викликав.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

Внаслідок репресій царату й інших несприятливих обставин на Україні процес формування нації набирав сили дуже повільно. До 1917 р. існували українська етнічна спільнота й український національний рух, який підтримувала переважно інтелігенція, але не було повністю розвиненої української нації. Селянські маси, глибоко українські за всіма своїми об’єктивними етнічними рисами, мали лише зародкову національну свідомість, а міста були дуже зрусифіковані[378]. Недорозвинутий стан української нації, без сумніву, був основною причиною того, чому не вдався експеримент самостійної української держави. Однак бурхливі події революції і незалежницьких змагань надзвичайно прискорили процес перетворення української етнічної маси на модерну соціологічно та культурно зрілу націю. Стихійне прагнення українського народу до національної окремішності, яке не знайшло завершення в часи революції, було перенесене в радянську добу.

1920-ті роки були найщасливішими в історії Української РСР[379]. За нової економічної політики промислове виробництво більш-менш повернулося до передреволюційного рівня, а ще не сколективізоване селянство зажило порівняно заможно. Де був також час, коли радянська Україна мала справжню автономію в культурних справах. Її досягнення у сферах освіти, науки, літератури та мистецтва справді вражають. Міста швидко втрачали свій колишній зрусифікований вигляд. До 1930 р. Україна наближалася до стану повністю розвиненої, культурно зрілої нації.

Ситуація докорінно змінилася в 1930-ті роки[380]. Сталінський режим терору тяжко гнітив усі народи Радянського Союзу, але гнів диктатора був спрямований передовсім проти непокірних українців. Унаслідок насильницької колективізації сільського господарства та штучного голоду 1933 р. Україна зазнала приголомшливих людських утрат. “За неофіційними оцінками, втрати від смертей, що були результатом голоду, становили щонайменше 10 відсотків населення (понад 3 мільйони), але якщо взяти до уваги зниження рівня народжуваності та збільшення смертності, то ця цифра зростає, за деякими підрахунками, до 5-7 мільйонів, згідно з екстраполяцією до перепису 1939 р.”[381]. Сталінський терор знищив також дві верстви української громадської й інтелектуальної еліти: дореволюційну народницько-ліберальну інтелігенцію, яка пристосувалася до радянських умов і в 1920-ті роки далі відігравала активну роль у культурному житті, та українське комуністичне керівництво, яке правило республікою протягом перших десяти років її існування. Одним із результатів сталінської політики було те, що вона зупинила чи навіть відкинула назад процес формування української нації. Це виразилося в повороті до двомовності, майже викоріненої наприкінці 1920-х років, та відновленні дореволюційної дихотомії між російськомовними містами та промисловими центрами й україномовними селами та містечками. Українську культурну діяльність зведено до підпорядкованого й виразно провінційного рівня, тоді як усі престижніші форми інтелектуальної роботи були спрямовані у “всесоюзне”, тобто російське, русло.

Тому не дивно, що український народ із надією дивився на велику міжнародну воєнну пожежу, яка наближалася, і що у 1941 р. сотні тисяч радянських солдатів української національності добровільно переходили до німців, яких населення вітало як визволителів. Це не було виявом симпатії до нацистської системи, про природу якої український народ, ізольований від зовнішнього світу, ледве чи мав якесь уявлення. На німців дивилися як на представників привабливої європейської цивілізації, й Німеччина Гітлера сприймалася через імідж Німеччини Вільгельма II. Ще збереглася пам’ять про те, що 1918 р., під час першої німецької окупації, кайзерова армія поводилася цивілізовано. Українські патріоти сподівалися, що Німеччина знову, як у добу Берестя, підтримуватиме українські національні прагнення у власних інтересах.

Навряд чи треба говорити, що ці надії повністю розвіялися. Страхіття нацистського колоніального режиму підтвердили й перевершили найзловісніші передбачення комуністичної пропаганди і зробили відновлення радянської влади привабливішою перспективою. Не може бути жодного сумніву, що нацистська політика на окупованих радянських територіях, і особливо на Україні, неабияк вплинула на висліди німецько-радянської кампанії. За словами одного із колишніх високопоставлених німецьких достойників: Гітлер вів свої армії не на визвольну війну, а в колоніальний похід, у якому вони знекровилися до смерті”[382].

Є підстави твердити, що Сталін і радянське керівництво під час війни були дуже стурбовані, що якась іноземна держава може порушити українську справу[383]. На щастя для них, ці побоювання були цілковито необгрунтованими. Німці відкинули українську козирну карту, тоді як західні держави ніколи не думали втручатися в те, що вони вважали внутрішньою справою свого радянського союзника. Іронія другої світової війни полягала, зокрема, в тому, що серед усіх провідних державних діячів світу саме Сталін, який учинив невимовні злочини проти українського народу, виявив найбільше зрозуміння потенціалу української проблеми. Саме в ім’я України, а не Росії, Сталін домігся приєднання величезних територій на захід від кордону, що існував до 1939 р., таким чином розширивши СРСР до Центральної Європи та Наддунайської долини.

НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З погляду українських національних інтересів результати другої світової війни були дуже невтішні. Щоправда, вдалося уникнути загрози колоніального поневолення з боку нацистської Німеччини, але поза тим не було жодного поліпшення. Ціною жахливих страждань, руйнувань і втрат у людському матеріалі Україна дістала лише відновлення тієї самої тиранічної влади, яку мала до війни. Визволення та національна незалежність залишалися такою ж далекою і недосяжною метою, як і раніше.

Хоча цей песимістичний погляд і схожий на правду, він лише частково відповідає істинному станові речей. Насправді, війна спричинилася до деяких глибоких змін у становищі України. Але вплив цих нових рис утверджувався поступово, і їх наслідки ще й сьогодні далеко не вичерпалися.

Найбільша зміна, до якої привела війна, - це приєднання до Української РСР Західної України, - етнічних українських земель, які перед тим перебували під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Це додало до населення Української РСР близько 8 мільйонів нових громадян, переважна більшість яких були етнічні українці. Таким чином були частково компенсовані втрати населення на давніших радянських територіях, і зросла частка українців у всій республіці.

Якісні наслідки цих змін були ще важливіші, ніж статистичні. Вперше від часів середньовіччя всі українські землі виявилися об’єднаними у складі однієї держави. Це означало, насамперед, згладжування суспільно-політичних особливостей західних територій. Навряд чи треба нагадувати, що цей насильницький Gleichschaltung був болісним процесом і спричинився до багатьох жертв. Але територіальна консолідація віддавна була метою українського національного руху. Об’єднання Галичини анізованої тоді в Західно-Українську Народну Ресцубліку) з Українською Народною Республікою вперше було проголошене 22 січня 1919 р. Ця спроба об’єднання зазнала невдачі разом із загальним крахом української самостійності. Але те, чого не вдалося досягти самостійній українській державі революційної доби, тепер здійснив радянський режим. Це означало величезний крок уперед у процесі формування нації. Уніфікація, що випливала з цієї територіальної консолідації, зовсім не була одностороннім процесом: вона означала не лише прилучення населення Західної України до зразків, що переважали в Українській РСР у її давніх кордонах, але одночасно й невловиму, але глибоку психологічну мутацію серед населення середньо-східної України. Цей останній аспект об’єднання очевидно применшується в офіційній пропаганді, проте він є важливим чинником у житті післявоєнної України. Треба пам’ятати, що західні території (за винятком Волині й українських частин Бесарабії) ніколи не належали до царської Росії. Більшість західних українців були католиками східного обряду, і весь регіон мав традиційні культурні зв’язки з Центральною Європою. Добре відомо, що завдяки сприятливішим обставинам австрійської конституційної системи національний рух швидше розвинувся у Західній Україні, аніж у середньо-східній Україні. Уже наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею, або, як тоді казали, “П’ємонтом” українського національного руху. Там активна войовнича національна свідомість проникла в маси аж до найвіддаленішого села. Схожими були умови в сусідній Буковині. У міжвоєнну добу національний рух галицького зразка поширився й на інші частини Західної України - Волинь і Закарпаття[384]. Протягом останньої чверті століття цього західноукраїнського впливу зазнавало населення середньо-східної України. Наслідки цього впливу нелегко виміряти в емпіричних величинах, але я схильний припускати, що вони глибокі й мають далекосяжне політичне значення. Появу голосного дисидентського руху в Українській РСР протягом 1960-х років важко пояснити, якщо не брати до уваги західноукраїнського фактора. Водночас варто відзначити, що серед визначних дисидентів ми знайдемо уродженців буквально всіх частин України, в тому числі таких дуже зрусифікованих, як Донбас і Одеса. Це симптоми “психологічної мутації”, про яку ми згадували раніше.

Об’єднання українських земель у кордонах Української РСР мало й інший важливий результат. У минулому великою перешкодою для розвитку українського самостійницького руху було розбиття сил нації між антиросійським і антипольським фронтами. Україна була не в такому становищі, як ті порівняно щасливі недержавні нації, наприклад ірландці, чехи чи фінни, що повинні були протистояти лише одному противникові. Як уже було сказано, наприкінці XIX ст. Галичина стала твердинею українського національного руху. Але потенціал Галичини міг лише частково проявити себе на полі українсько-російських відносин, оскільки її сили забирала боротьба з Польщею[385]. Ця ситуація спричинилася не лише до розпорошення наявних фізичних ресурсів, але й до появи внутрішніх чвар з приводу порядку пріоритетів у стосунках із Росією та Польщею, що ослаблювало український табір[386]. Включення Західної України до складу Української РСР, післявоєнні обміни населенням, які усунули з української землі неспокійну польську меншість, геополітична переорієнтація Польщі на Сілезію та Балтійське море - все це поклало край задавненому українсько-польському конфліктові, “розморозивши” таким чином українські сили. Сам той факт, що майже всі українські території об’єднані під владою Москви, дає українській нації змогу зосередитися на найголовнішій проблемі: перегляді сучасного стану українсько-російських відносин.

У зв’язку з цим я хотів би згадати прецедент, який дещо пояснить. Видатний польський політичний мислитель Роман Дмовський (1864-1939), прагнучи сформулювати зовнішньополітичну програму для своєї нації, перед вибухом першої світової війни твердив, що відновлення Польщі проходитиме у два етапи. Першим етапом мало бути об’єднання всіх частин розчленованої Польщі під владою Росії, яке у свою чергу привело б до зміни у балансі сил між Польщею і Росією, змушуючи останню поступитися польським вимогам щодо автономного статусу[387]. Насправді відродження Польщі відбулося в інший спосіб, якого до 1914 р. ніхто не міг передбачити: внаслідок одночасного краху всіх трьох держав, що володіли польськими землями. Під час другої світової війни українці сподівалися, що це чудо зможе повторитися на їхню користь: спочатку Німеччина завдасть поразки радянській Росії, а тоді західні союзники завдадуть поразки Німеччині. Реальний розвиток подій не справдив цих сподівань. Але здається, що призабута формула Дмовського знаходить застосування у наш час у випадку з Україною.

Друга світова війна привела до розширення російської сфери впливу на всю Східну Європу. Де глибоко позначилося на Україні, й повинно розглядатися як друга після територіальної консолідації важлива зміна в її становищі. Не забуваймо, що Українська РСР має спільні кордони з Польщею, Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Румунією і, через Чорне море, з Болгарією. Соціалістичні країни Східної Європи в усі часи, а особливо в післясталінську добу, користувалися незрівнянно більшою інтелектуальною свободою, ніж СРСР. Польські, чеські та інші книжки й журнали правлять для української інтелектуальної еліти за важливе джерело інформації про зовнішній світ. Важливу роль культурних посередників відігравали невеликі, але активні українські меншини в Польщі й Чехо-Словаччині[388]. Щодо зв’язків із зовнішнім світом, то Україна, починаючи з 1930-х років, була в гіршій ситуації, ніж Росія. Російські вчені й письменники у Москві й Ленінграді мали принаймні обмежений доступ до іноземних книжок і джерел інформації, тоді як Україну режим тримав у майже повній ізоляції. Завдяки існуванню соціалістичного блоку ці умови поліпшилися. Залізну завісу ще не знято, але в ній з’явилося багато тріщин і дірок.

Політично радянське панування у Східній Європі поклало край страхітливому українсько-російському протистоянню у тій формі, якої воно набувало в міжвоєнний період. У Москви тепер більше об’єктів турботи, і тому вона не може приділяти Україні таку виняткову увагу, як раніше. Побоювання, що повернення до масового сталіністського терору на Україні може викликати панічну реакцію серед “східноєвропейських союзників”, робить застосування попередніх методів менш імовірним. Створення соціалістичного блоку різко збільшило число народів, кровно зацікавлених у зміні статус кво у Східній Європі та СРСР, і таким чином дало Україні потенційних союзників.

І, нарешті, виникнення соціалістичного блоку позбавило Союз Радянських Соціалістичних Республік ідеологічної легітимності. Утворення СРСР виправдовували необхідністю тісного союзу соціалістичних націй, які перебували у ворожому капіталістичному оточенні Принаймні щодо України цей аргумент більше не дійсний. Українська РСР оточена не капіталістичними державами, а дружніми соціалістичними. У марксистсько-ленінському вченні немає нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України, оскільки за територією і населенням вона більша від будь-якої східноєвропейської країни. У перші роки після Жовтневої революції, коли комуністи вірили в неминучість пролетарської революції на Заході, вони уявляли собі систему радянських республік, яка охоплюватиме Німеччину, Угорщину й інші країни. У той час не говорилося, що радянські республіки, побудовані на руїнах колишньої царської імперії, формально відрізнятимуться від тих, які з’являться поза її межами. А насправді радянська влада не поширилася далі держав-наступниць Росії. Створення Радянського Союзу означало відновлення Російської імперії, але цей факт був замаскований наднаціональною назвою та квазі-федеративною структурою. СРСР не міг відверто визнати себе продовженням Російської імперії, оскільки це суперечить принципам інтернаціоналізму й антиколоніалізму як складових частин марксистсько-ленінської ідеології. Ця суперечність стала явною з утворенням т. зв. соціалістичного блоку.

Багато хто подумає, що у світі, де політику визначає відношення сил, філософські антиномії мають невелике практичне значення. Але досвід історії наводить на думку, що режим, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, з яких він виводить свою легітимність, не може існувати дуже довго. Існуватиме, звичайно, Росія, яка є і залишається однією з великих націй світу. Але СРСР у наш час розпаду колоніальних імперій є анахронізмом. Лише тоді, коли Ленінове гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна й Росія зможуть жити як добрі сусіди.

Цю проблему точно виклав Тойнбі: