Iсторичнi есе. Том 2

Історія взаємовідносин між Осипом Назаруком і Вячеславом Липинським становить драму, що її текст написало саме життя. Їх принагідне знайомство перетворилося згодом у сердечну особисту дружбу та політичне побратимство. Проте у стосунках між Назаруком і Липинським від початку спочивали приховані зерна потенціяльних розходжень, що іноді проривалися назверх у тертях і взаємних жалях. Коли ж врешті прийшло між ними до відкритого конфлікту, це сталося нагло і для них самих несподівано, але заразом з фатальною неминучістю. І як раніше обопільна приязнь і співпраця була важливим позитивним чинником у житті і Назарука й Липинського, так пізніший розрив дорого коштував обом.

Історія цих взаємин, попри свій безперечний біографічний та психологічний інтерес, має теж ширше значення. Чейже вони оба, Вячеслав Липинський і Осип Назарук, належали до найвизначніших українських постатей першої половини XX століття. Роля Липинського, як історика, політичного мислителя та основоположника й лідера консервативно-монархічного руху - загальновідома Щодо Назарука, він досі не дочекався належної оцінки, хоч як публіцист, журналіст, літератор і політичний діяч, він був непересічною особистістю.

Крім листів Назарука, у цій праці ми використали теж інші джерела, а між ними в першу чергу листи Липинського до Назарука, що збереглися частинно. Проте автор свідомий того, що його праця написана, так би мовити, з назаруківської перспективи, бо саме його барвиста постать стоїть у центрі дослідження. Автор намагався затримати критичний дистанс (який не виключає пошани й симпатії) у трактуванні обох, Назарука й Липинського, а їхній конфлікт зобразити по змозі безсторонньо.

ПЕРША ЗУСТРІЧ

Осип Назарук і Вячеслав Липинський зустрілися вперше у Станиславові, тодішній тимчасовій столиці Західньої Области Української Народної Республіки (ЗОУНР), на весні (в березні або квітні) 1919 року.

Липинському було тоді 37, а Назарукові 36 років, отже вони були майже ровесники. Не зважаючи на порівняно молодий вік, оба вони мали за собою поважний життєвий досвід та чималий творчий доробок. Вони належали до різних суспільних середовищ і перебували на різних ідейно-політичних позиціях.

Вячеслав Липинський (нар. 5 квітня 1882) походив з польської земельної шляхти на Правобережжі. У молодому віці приставши до українського національного руху, він скоро виріс на провідника та публіцистичного речника “Українців римо-католиків”, себто тієї групи серед правобережної, польської по культурі, шляхти, яка схилялася до українства. Рівночасно Липинський звернув на себе увагу своїми науково-історичними працями, а збірник “Z dziejów Ukrainy” (Київ - Краків, 1912), що його він зредагував і здебільша сам написав, відразу висунув його в перший ряд українських істориків. Під час Першої світової війни Липинський служив як офіцер резерви в російській армії. Тяжкі фронтові пригоди відновили в ньому хронічну хворобу, туберкульозу легенів, яка згодом спричинила його передчасну смерть. Після падіння царизму, Липинський був у 1917 році співосновником Української Демократично-Хліборобської Партії, що відстоювала державну самостійність України й боролася за збереження приватної власности на землю; хлібороби-демократи перебували в опозиції до ліво-соціялістичного курсу Центральної Ради. Від гетьманського уряду в 1918 р. Липинський отримав призначення на посланника Української Держави в Австро-Угорщині. Він залишився на віденському дипломатичному пості теж після того, коли в Україні до влади прийшла Директорія, хоч Липинський, як консерватист, до режиму Української Народної Республіки й до політики Директорії відносився з принциповим недовір’ям[125].

Осип Назарук народився 31 серпня 1883 р. в містечку Бучачі на галицькому Поділлі, в селянсько-міщанській родині; його батько був кушнірським майстром. Студіював право на Львівському й Віденському університетах та в Відні осягнув звання доктора юридичних наук, але його стихією ще зі студентських років стала політика. Приєднавшись до Української Радикальної Партії, здобув ім’я невтомного агітатора й успішного вічевого промовця. Одночасно виявив себе як плідний журналіст та редагував радикальні органи. Ще до 1914 року появилася низка брошур Назарука на політичні теми. Він пробував теж сил у белетристиці; згодом вийшов його історичний роман, “Князь Ярослав Осьмомисл” (Львів, 1910). З вибухом війни, Назарук зв’язав свою долю з Українськими Січовими Стрільцями, працюючи у пресовій квартирі Легіону. З того часу походить його голосна книжка воєнних репортажів, “Слідами Українських Січових Стрільців” (Львів, 1916). Після перевороту 1 листопада 1918 р. Назарук виїхав з дорученням львівської Української Національної Ради до Києва, просити гетьмана Скоропадського збройної допомоги проти поляків. Але на Наддніпрянщині вже готувалося протигетьманське повстання, що в ньому Назарук взяв активну й визначну участь, як член Стрілецької Ради та політичний дорадник при командуванні Окремого Загону Січових Стрільців, на якому спочивав основний тягар боротьби. Після вступу військ Директорії до Києва, Назарука призначили керівником Українського Телеграфного Агентства (УТА) та Головного Управління Преси і Пропаґанди; таким чином, він увійшов у склад уряду УНР. В тому часі він був політично близький до голови Директорії, Володимира Винниченка. Він формально залишився на міністерському пості й тоді, коли на початку лютого 1919 року уряд Української Народної Республіки був примушений покинути Київ перед напором більшовиків. Але неспроможність Директорії утримати в країні порядок викликала в Назарука розчарування демократично-республіканською й соціялістичною системою УНР та зневіру в державнотворчу здатність її вождів. Досвід революційного часу переконав його в необхідності сильної влади, зосередженої в руках однієї людини. Це був початок ідейної еволюції, яка через кілька років довела Назарука на гетьманські позиції[126].

Під час їхньої першої зустрічі В. Липинський і О. Назарук були тільки хвилевими гістьми у Станиславові. Занепокоєний вістками, що приходили з краю, Липинський вибрався з Відня до Станиславова, щоб зблизька пізнати становище в Україні та для консультації з головним отаманом Симоном Петлюрою. Щодо Назарука, то він кількома наворотами приїздив з Волині, де тоді перебував уряд УНР, до рідної Галичини, щоб відідхнути від непосильної праці та постійного нервового напруження. У Станиславові він приймав участь у дебатах законодавчого тіла ЗОУНР, Української Національної Ради, до якої він входив у складі делегації Радикальної Партії.

Ми не знаємо, в яких обставинах познайомилися Липинський і Назарук. Назарук не згадує про цю зустріч у своїх спогадах, присвячених цьому періодові, “Рік на Великій Україні” (Відень, 1920). Можна здогадуватися, що вони вже тоді знаходили спільну мову на ґрунті критичного відношення до наддніпрянської “революційної демократії” й політики Петлюри. Маємо свідчення Липинського з пізнішого часу, що Назарук “зробив тоді [у Станиславові] на мене добре вражіння”[127]. Це свідчення тим цінніше, що було воно зроблене вже після розриву між Липинським і Назаруком. Додаймо, що Назарук, який завжди цікавився історичною проблематикою та українською історіографією, встиг був прочитати збірник “Z dziejów Ukrainy” ще до свого особистого знайомства з Липинським, і що ця публікація справила на нього позитивне враження[128].

У ВІДЕНСЬКІЙ ЕМІГРАЦІЇ

Менше року після першої зустрічі шляхи Липинського й Назарука знову перехрестилися, цим разом на віденському ґрунті та в новій для них обох ролі політичних еміґрантів.

Поїздка в Україну на весні 1919 року остаточно відчужила Липинського від уряду УНР. Після повороту до Австрії він зрікся позиції посланника. Поселившися в підгірській місцевості Райхенау недалеко Відня, він занявся науковою й публіцистичною працею та почав гуртувати консервативні елементи української еміґрації в європейських країнах. За його ініціятивою виник у 1920 р. Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД), політична організація орденського типу, що стала зав’язком гетьманського руху. У тому ж часі вийшла друком капітальна історична монографія Липинського, “Україна на переломі” (Відень, 1920), що принесла нову, державницьку інтерпретацію Хмельниччини.

Літо й осінь 1919 року належали до найбурхливіших періодів у житті Назарука. Демісіонувавши в червні 1919 з уряду УНР, він переняв керівництво пресової квартири Української Галицької Армії. Після переходу УГА за Збруч у половині липня, Назарук увійшов у склад західньоукраїнського уряду, що його очолював президент Євген Петрушевич, наділений уповноваженнями диктатора. Продовж кількох місяців, від липня до листопада, оба українські уряди, наддніпрянський і галицький, мали свій осідок у Кам’янці Подільському. В кам’янецькому періоді Назарук належав до найближчих співробітників і дорадників Петрушевича та управляв ресортом преси й пропґанди. Він редагував орган галицького уряду й армії, газету “Стрілець”. Офіційна позиція Назарука та його темперамент вчинили його головним речником галицької сторони в тодішніх гострих суперечках між галицьким і наддніпрянським державними проводами. Досвід кам’янецького періоду тривало позначився на світогляді Назарука. Конфронтація з наддніпрянською дійсністю викликала в нього своєрідний “галицький месіянізм”: переконання щодо вищости галицького типу українця, як більш дисциплінованого й державнотворчого.

В листопаді 1919 р. Назарук в оточенні президента Петрушевича покинув Україну та переїхав до Відня, що став осідком західньоукраїнського еміґраційного уряду.

В 1920-22 рр. Назарук і Липинський зустрічалися під час поїздок останнього до Відня. Крім цього, Назарук кілька разів відвідав Липинського у Райхенау. З того періоду походять перші листи Назарука до Липинського. Їх не багато, бо Назарукові й Липинському, що мали нагоду доволі часто бачитися особисто, не було потреби вести широке листування. Проте вже ці ранні листи виявляють пошану Назарука до Липинського. Про наукову творчість Липинського Назарук висловлювався так: “Уважаємо Вашу працю абсолютно більше цінною в моральнім, освітнім і матеріяльнім напрямі, як Ви уважаєте”[129]. Турбуючися тим, щоб Липинському забезпечити більш сприятливі умовини для наукової праці, Назарук розмальовував йому у привабливих кольорах багатство віденських бібліотек і обіцював підшукати для нього в австрійській столиці вигідне помешкання[130]. Проте Липинський не скористав з цієї пропозиції й залишився жити в Райхенау. Навіть у тих випадках, коли Назарук не погоджувався з Липинським у деяких питаннях поточної політики, він висловлював застереження в формі, яка переступала межі звичайної чемности та наближувалася до уклінности[131].

Крім характеру й інтелекту Липинського, Назарукові імпонував теж “аристократизм” у його поведінці, виявом якого була стриманість у вияві емоцій. Ще десять років пізніше, в останньому листі до Липинського, писаному в розпалі конфлікту, Назарук згадав про “панські манери” Липинського та про те, що він “дресурою успокоїв своє обличчя”[132].

Матеріяльне положення Липинського в Райхенау було скрутне. Бажаючи допомогти йому в біді, на початку літа 1920 р. Назарук запропонував Липинському дотацію з фондів еміґраційного галицького уряду. Липинський рішуче це відкинув, але Назарук продовжував наполягати. Врешті подоланий “сердечністю й щирістю” (кажучи словами Липинського) заходів Назарука, він погодився на компроміс. Допомога від галицького уряду мала бути не беззворотною субсидією (“датком”, як це називав Липинський), але авансом на гонорар за наукову працю. Липинський обіцяв написати на замовлення уряду ЗУНР синтетичний огляд історії України з державницької точки погляду, не будучи при цьому зв’язаним означеним реченцем. Якщо б йому було неможливо таку історію написати, він повинен був аванс повернути, як безпроцентну позику. Умова між Липинським і Назаруком була устійнена на письмі десь у днях 12-14 серпня 1920 р. Згадуючи пізніше цю подію, Назарук так коментував її в листі до Липинського:

А втім Липинський відчував навіть таку форму допомоги як моральне обтяження. Він гірко згадував, що колись був заможною людиною, яка “по мірі своїх матеріяльних сил була хоч невеликим меценатом, а не гонорованим працівником української культури”[134]. В літі 1921 року він остаточно відмовився від дальшої фінансової підтримки від галицького уряду. Цю допомогу Липинський отримував дванадцять місяців, від серпня 1920 до липня 1921, на загальну суму 72.000 здевальвованих австрійських корон, що за тодішнім курсом дорівнювало в американській валюті лише 177 долярам і 43 центам![135]

Коли в середині 1923 р. матеріяльне положення Липинського трохи покращало, він листовно звернувся зі запитом до Назарука, який тоді перебував у Канаді, щодо способу звороту боргу; уряд Петрушевича на той час уже припинив своє існування. Назарук відповів:

Назарукові, очевидно, залежало на тому, щоб Липинського морально зобов’язати до написання державницької історії України. Іронія долі хотіла, що саме ця справа виринула наново майже десять років пізніше, в момент назрівання конфлікту між Липинським і Назаруком, та остаточно затруїла їхні відносини.

НАЗАРУК У КАНАДІ

Вліті 1922 р. Назарук виїхав з Відня до Канади, для переведення між канадськими українцями Позички Національної Оборони, яку проголосив центр Петрушевича. Побут Назарука в Канаді тривав трохи довше одного року, від початку вересня 1922 до кінця жовтня 1923. Канадський рік був важливим етапом у житті Назарука, поворотною точкою в його духовій еволюції. Саме в Канаді пережив він світоглядовий перелім, який перевів його з колишніх радикальних і вільнодумних на нові монархістичні й католицькі позиції[137].

Отож Липинський не відіграв вирішальної ролі в “наверненні” Назарука, що було радше спонтанним духовим процесом, обумовленим, з одного боку, досвідом недавнього революційного періоду, а з другого, новими канадськими спостереженнями. Проте Назаруковий зворот “на право” ідейно зблизив його до Липинського й цим самим створив передумови для їхньої майбутньої співпраці.

Перший свій лист з Канади до Липинського Назарук написав щойно в червні 1923. Впродовж попередніх місяців він був дуже занятий позичковою акцією, яка вимагала постійних роз’їздів по велетенських просторах і виступів на десятках віч. Але 14 березня 1923 р. рішенням Ради Амбасадорів у Парижі держави Антанти визнали суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Політика Петрушевича, побудована на вірі у справедливість західніх держав, зазнала повного краху. У зв’язку з цим припинилася акція Позички Національної Оборони серед канадських українців. Влітку 1923 Назарук зірвав відносини з центром Петрушевича, який уже розпадався.

Маючи більше вільного часу, міг собі тепер Назарук дозволити на розкіш обміну думок з Липинським. Уже у своєму першому листі, висланому з далекого Едмонтону, столиці прерійної провінції Альберти, він запевняв Липинського, що не раз згадував його “у сім дивнім краю”[138]. Продовж наступних трьох місяців Назарук написав до Липинського сім листів, що в них ділився враженнями від канадського й українсько-канадського світу та міркуваннями про недавні Визвольні Змагання. Назарука хвилювало передусім питання про причини української поразки. Він запитував, чи, на думку Липинського, західньоукраїнська державність була б втрималась,

Відповідь Липинського не збереглася, але годі сумніватися, що його реакція мусіла бути неґативна. Він дотримувався принципів християнського універсалізму й послідовно заперечував терористичні методи в боротьбі за українську державність. В цитованому листі Назарук згадав теж про свій “давно назрілий плян: написати повість, що ідеалізувала б Кривоноса”[140]. Але Липинський серед діячів Хмельниччини похвально оцінював представників покозаченої шляхти, таких як Михайло Кричевський, а не вождів черні. Не минуло й двох років, як сам Назарук каявся у своїх попередніх нахилах: “Пригадайте Собі мої мрії про “потребу” ідеалізування Кривоноса, заки Ви не зоперували того хворого напрямку думки в мене!”[141]

Таким чином Назарук під час свого побуту в Канаді ще не сприйняв ідеології Липинського. Про це свідчать теж його завваження з-приводу трактату Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, що його початкові розділи він мав нагоду читати у збірниках “Хліборобської України”:

Іншими словами, віддаючи данину ерудиції й талантові Липинського, Назарук уважав його вчення за утопію, яка не має великих шанс на застосування в реальному житті. А втім з того ж часу існують ознаки ідейного наближення Назарука до Липинського. І так він запевняв його, що “якби Ваші “Листи до братів-хліборобів” були появилися заки вибухло повстання проти гетьмана, ні один галичанин був би пальцем не рушив проти гетьмана, - навпаки, цілий Загін Січових Стрільців, що стояли в Білій Церкві, був би завзято підпирав його”[143]. Проте Гетьманщиною 1918 р. Назарук тоді ще не захоплювався беззастережно, але намагався її оцінювати об’єктивно. Він стверджував: “...годі заперечити, що в гетьманській політиці були сильні противенства: з одного боку русифікаторські затії, з другого дбання про розвиток української національної культури”[144]. Ці хитання дуже характеристичні для переходового періоду в світоглядовій еволюції Назарука.

На початку 1920-их рр. українська спільнота в Канаді перебувала під знаком завзятої внутрішньої релігійної боротьби. Поважна частина вірних Греко-Католицької Церкви опинилася в гострій опозиції до Риму і власного духовного проводу. Ці розходження довели до відкритого розколу та створення Української Греко-Православної Церкви. Назарук уважно слідкував за цими церковно-релігійними відносинами та інформував про них Липинського. Він бажав, щоб Липинський дав авторитетне наукове вияснення суперечливих питань української церковної проблематики, які хвилювали громадськість. Тому вже у своєму першому листі з Канади він попросив Липинського написати статтю на цю тему[145]. Від цього Липинський відмовився, але зате висловив свою готовність дати відповіді на низку конкретних запитів. Анкету про церковні справи, зложену з 26 питань, вислав Назарук Липинському під кінець серпня 1923 року. Виготування відповідей, що деякі з них мали характер окремих коротких статтей, затягнулося до грудня-місяця. Праця Липинського, озаголовлена “Релігія і церква в історії України”, появилася друком щойно два роки пізніше в газеті “Америка” (Філядельфія) та книжковою відбиткою[146]. Ця студія, що становить помітну позицію в спадщині Липинського, завдячує своє постання ініціятиві Назарука й її можна розглядати як перший плід їхньої співпраці.

НАЗАРУК В АМЕРИЦІ

Не зумівши влаштуватися в Канаді, Назарук на початку листопада 1923 р. переїхав до Чікаґо, де перебрав редакцію двотижневика “Січові Вісті” (пізніше перейменованого на “Січ”), органу “Січової Організації Українців у Злучених Державах Америки”. За спонукою Назарука та під його ідейним керівництвом Січова Організація пройшла в 1924 р. швидку й радикальну еволюцію. На V з’їзді “Січей”, 30-31 травня 1924, прийнято новий статут, запропонований Назаруком, що ним скасовано в організації виборність та замінено її принципом призначення згори; всю владу в організації зосереджено в руках її провідника, що носив титул “головного отамана”. Цей пост займав чікаґський лікар, д-р Степан Гриневецький (1877-1942), що цілком стояв під впливом Назарука. Гриневецький і Назарук спрямовували “Січі” на гетьманські позиції, ламаючи опір внутрі організації. На початку листопада 1924 р., - отже саме рік після приїзду Назарука до США, - американські “Січі” явно станули на гетьманській плятформі, визнавши Павла Скоропадського законним гетьманом-монархом України. Про цю подію Назарук сповістив Липинського листом з 3 листопада[147].

В газеті “Січ” (Чікаґо) з 20 листопада 1924 р. появився довгий, програмовий “Заклик Головного Отамана”, написаний Назаруком. Ключевий пассус “Заклику” звучав:

Проте становище Назарука в Чікаґо було скрутне: газета “Січ” боролася з хронічними фінансовими труднощами й не могла дати своєму редакторові тривалого забезпечення. В половині березня 1926 р. Назарук переселився до Філядельфії, де йому запропоновано редакторство газети “Америка”, що виходила тричі на тиждень. “Америка” була органом асекураційного товариства українців-католиків “Провидіння”, яке перебувало під офіційним протекторатом єпископа Константина Богачевського. На терені “Провидіння” точилася гостра боротьба між прихильниками й противниками єпископа. З притаманною йому пристрасністю, Назарук станув по боці Богачевського. Тож під кінець січня 1927 р. управа “Провидіння” звільнила його з посади редактора “Америки”. Не бачачи для себе перспектив у США, Назарук уліті 1927 р. повернувся до Галичини, куди тягнула його туга за рідним краєм та родинні обов’язки.

ЛИСТУВАННЯ МІЖ НАЗАРУКОМ І ЛИПИНСЬКИМ

Характер листів Назарука до Липинського помітно міняється з моменту переїзду до Сполучених Штатів. Про це свідчить уже перший лист, висланий з Чікаґо. Він писаний напротязі трьох тижнів у грудні 1923 - січні 1924 та охоплює 16 сторінок друку в нашому виданні[149]. І це був тільки початок лявіни листів, якою Назарук засипував Липинського в наступних місяцях. Продовж 1924 року Назарук вислав Липинському 54 листи, себто в середньому один лист кожного тижня, на загальну скількість 222 друкованих сторінок. Інтенсивність кореспонденції дещо послабла в дальших роках: 25 листів за 1925-ий, 28 за 1926-ий і сім за першу половину 1927-го року.

За своїм змістом, листи Назарука до Липинського надзвичайно різноманітні. Знаходимо там картини американського побуту, який вражав Назарука своєю незвичністю (напр., опис виборчої агітації в Чікаґо)[150], сцени з українського життя у Сполучених Штатах (напр., опис “церковного карнавалу” в греко-католицькій парафії в Чікаґо)[151], звіти з розмов з різними українськими й неукраїнськими діячами (напр., з авдієнції у православного єпископа Івана Теодоровича в Філядельфії)[152], блискучі й іноді драстичні характеристики різних більш або менш відомих постатей тодішнього українсько-американського суспільства (м. ін., д-ра Луки Мишуґи, Арнольда Марґоліна, Ярослава Чижа, Володимира Кедровського, чемпіона-силача Олександра Гаркавенка тощо). Назарук ділився з Липинським своїми зауваженнями з приводу прочитаних книг та власними літературними плянами; він сповідався йому зі своїх особистих переживань і болів: матеріяльних труднощів, хворіб, настроїв, родинних клопотів. В деяких частинах ці листи нагадують інтимний щоденник.

Однак два комплекси справ виринають центрально в цьому колосальному листуванні. Це - по-перше, Назарукові ідейні пошуки, його прямування до нового, упорядкованого світогляду та до дороговказів у хащах української національно-політичної проблематики. По-друге, поточні питання українського суспільного життя в Америці, пов’язані з “Січами” та гетьманським рухом. Про розгортання цього руху, його успіхи й невдачі, інформував Назарук Липинського якнайдокладніше. У своїй сукупності Назарукові листи з 1924-27 рр. дають барвисту панораму тогочасного українського життя в США Цього матеріялу не зможе поминути ніякий майбутній історик української етнічної групи в Америці. Заразом ці листи розкривають яскраву та талановиту індивідуальність їхнього автора. Як людський документ, вони унікальні в українській та либонь не мають багато собі рівних у світовій епістолярній літературі.

Тоді як листи Назарука до Липинського збереглися вповні в особистому архіві останнього, друга половина кореспонденції, себто листи Липинського до Назарука, в більшості втрачена. Ми знаємо, що Назарук, високо цінячи листи Липинського, старанно їх переховував. Він писав Липинському: “Ваше все листування зі мною збережене і колись буде видане аж до останньої картки”[153]. Але доля цього листування нам невідома. Можна здогадуватися, що воно загинуло в завірюсі Другої світової війни і лиш частина його збереглася в архіві Липинського, в авторських чернетках, або копіях зроблених секретарем Липинського, Михайлом Савур-Ципріяновичем. Цих листів заховалося 30, тоді коли маємо 147 листів Назарука. Найдавніший збережений лист Липинського до Назарука має дату 16 січня 1925. Отже, не маємо жодного листа Липинського до Назарука з 1924 року, який був переломовим у їхніх взаємовідносинах та кульмінаційним щодо інтенсивности їхньої кореспонденції. Про зміст втрачених листів Липинського інколи довідуємося з реплік Назарука[154].

Листи Липинського відрізняються від Назарукових відсутністю описів і диґресій та зведенням до мінімума особистого елементу. За своїм змістом, вони присвячені майже виключно програмовим і практичним питанням гетьманського руху. Стилістично вони відзначаються ляпідарністю вислову та сконцентрованістю мислі Листи Липинського виявляють, як він, живучи на австрійській провінції, здійснював шляхом кореспонденції своє керівництво гетьманським рухом та допомагають краще розуміти його світогляд, в деяких точках істотно доповняючи його виводи в публікованих працях. Для цього дослідження вага листів Липинського до Назарука передусім у тому, що вони кидають світло на ставлення першого до другого. Розуміння їхніх взаємовідносин багато втратило б, якщо б, попри обширну й надзвичайно показну назаруківську документацію, не було теж оцих, бодай фраґментарних, свідчень Липинського.

ПЕРЕДУМОВИ ЗБЛИЖЕННЯ НАЗАРУКА ДО ЛИПИНСЬКОГО

До 1924 року Липинський і Назарук були тільки добрими знайомими, тепер же стають ідейними однодумцями та політичними соратниками, а їхні особисті стосунки наливаються теплом дружби. Ініціятива до цієї зміни вийшла від Назарука, що переходив духову кризу, яку сам характеризував так: “...у мене ломиться старий мій світогляд. Ні, світоглядом годі його назвати. Се були якісь дерев’яні патики “світоглядів” різних часів і народів, скинені в мою голову, як скидає письменник папери зі свого столу в кіш, коли вже витягнув з них усе потрібне”[155]. На заміну старого вільнодумного радикалізму прийшов тепер авторитаризм. Назарук повірив, що тільки “єдиновладдя” може запевнити українському народові необхідну єдність і дисципліну. Але постулят “єдиновладдя” сам по собі не вистачав. Це були тільки порожні рамки, що їх треба було виповнити конкретним змістом. Самому Назарукові це завдання було не під силу. Людина з широкими інтелектуальними зацікавленнями та чималим, хоч невпорядкованим, багажем знань, - Назарук не був систематичним мислителем. При цьому, однак, у ньому існувало прагнення до заокругленої світоглядової системи, до авторитетної доктрини, на яку можна б духово спертися. Тут йому став у пригоді Липинський зі своїм розробленим вченням. Назарук вхопився за це вчення зі завзяттям неофіта. У гетьманській ідеології він знайшов вихід із своєї світоглядової кризи. Коли ж зважити, що Назарук глибоко поважав Липинського як людину, стає зрозумілим, чому він у 1924 р. добровільно й беззастережно підпорядкувався його авторитетові.

Ось кілька цитат, що характеризують Назарукове захоплення вченням Липинського та його особою:

Притаманний Назарукові бойовий темперамент підштовхував його до негайного переходу від ідей до діл. Після свого переїзду до Чікаґо, він фактично очолив гетьманський рух у США. Ця обставина ще міцніше зв’язала його з Липинським. Опинившися у вирі кипучої політичної боротьби, Назарук відчував потребу поділитися відповідальністю за рішення, спертися на чийсь авторитет. Цього опертя не міг йому дати його номінальний зверхник у Січовій Організації, головний отаман Гриневецький. Своїм інтелектом і політичним досвідом Назарук переростав Гриневецького, яким він фактично керував. Точку опертя знаходив він у Липинського, що його він ототожнював з гетьманським центром. Назарук вдавався до Липинського не тільки за загальними директивами, але й раз-у-раз віддавав на його розсуд тактичні питання поточної політики, не зважаючи на те, що Липинський не знав американських обставин. Цю настанову Назарука ілюструє така його заява:

Або в іншому місці:

Існувала ще одна причина психологічного порядку, яка зв’язувала Назарука з Липинським. Де було почуття осамітнення. Американське довкілля надзвичайно цікавило Назарука, але рівночасно пригноблювало своєю чужістю та нервувало своєю рухливістю й галасливістю. Товариських контактів з природними американцями в Назарука не було, він жив виключно в українському середовищі. Але в ньому Назарук не знаходив людей, які могли б бути для нього рівнорядними партнерами. До того ж нечисленна українська інтеліґенція в Америці була розсварена, вона кишіла від пліток, інтриґ і особистих анімозій. У таких умовинах, контакт з Липинським був для Назарука формою душевної терапії. Осамітнення породжувало “навалу слів” у листах, за яку він вибачався в Липинського[162]. З-під Назарукового пера виривався такий сердечний крик:

СТАВЛЕННЯ ЛИПИНСЬКОГО ДО НАЗАРУКА В 1924-27 РР.

Досі ми розглядали мотиви, які спонукали Назарука зблизитися до Липинського і стати його послідовником. Тепер подивимося на їхні взаємини з протилежної перспективи. Що Назарук давав Липинському? І як Липинський оцінював його, як людину й політичного діяча? Наші зауваження стосуватимуться періоду трьох з половиною років, від початку 1924-го до літа 1927-го, коли Назарук перебував в Америці. Де був апогей дружби і співпраці між Липинським і Назаруком. Як бачитимемо далі, їхні відносини скоро розстроїлися після повороту Назарука до Галичини.

Прикметою Назарука, що мабуть найбільше припала до вподоби Липинському, був його динамізм, яким він відрізнявся від інших діячів гетьманського табору, “де переважають, на жаль, досі типи пасивні, мало здатні до літературної праці й позбавлені громадського темпераменту”[164]. Навіть після розриву з Назаруком, Липинський висловився про нього так: “...п. Назарук, завдяки своїй активності, літературній працездатності й темпераменту був мені симпатичний....”[165]. При цьому він був переконаний, що з усіх його учнів саме Назарук був тим, хто йому, Липинському, “найщиріше і найбільше” вірив[166].

Хоч їхні побутові обставини були зовсім відмінні, - один жив в американському крутежі, а другий на тихій австрійській провінції, - проте й Липинський, подібно як Назарук, відчував тягар самотности. Тому нічого дивного, що Липинський в особі Назарука цінив плідного, інтеліґентного й цікавого кореспондента, листи якого справляли йому “найбільшу приємність”[167]. Ці листи, як стверджував Липинський, “також належать до тих, які заступають (...) необхідні розмови з людьми”[168]. Ще у своєму останньому листі до Назарука з січня 1930 р., сповненому гірких докорів і обвинувачень, Липинський писав:

Липинський назвав Назарука “мабуть найкращим популярним бесідником нашого покоління”[170]. Він теж не раз висловлював Назарукові признання за вміле редагування “Січових Вістей” (пізніше “Січі”), хоч іноді давав теж критичні завваження з-приводу статтей, які на його думку були ідейно хибні або тактично незручні.

Найбільшою політичною заслугою Назарука в очах Липинського було, що саме він на американському терені уперше вивів гетьманський рух на ширшу арену і зробив його масовим:

В “Листах до братів-хліборобів” є одне місце, де Липинський віддав прилюдну пошану політичній праці Назарука в Америці, хоч і не назвав його по імені. Ніякій іншій гетьманській організації Липинський не висловив такого признання, як “Січам”, що їх надхненником і фактичним лідером був Назарук.

Найкращим доказом високого довір’я, яким Липинський наділяв Назарука, було те, що в 1924 р. запропонував йому вступити в члени Українського Союзу Хліборобів-Державників, який гуртував еліту гетьманського руху[173]. До членів УСХД Липинський ставив високі етичні й інтелектуальні вимоги, підбираючи їх дуже дбайливо й обережно.

Липинський теж запросив Назарука до співпраці в неперіодичному журналі “Хліборобська Україна”, що під редакцією Липинського становив ідеологічний орган гетьманського руху. Він закликав Назарука написати статтю “...на тему, як Ви самі дійшли до Гетьманської Ідеї, а далі описали образово, як Ви це умієте, всі Ваші спостереження в пропаґандистській праці за цією Ідеєю”[174]. Назарук з радістю обіцяв це зробити, але не зміг виконати просьби Липинського. Тяжкі обставини життя в Америці не давали йому дозвілля, потрібного для написання більшої публіцистичної студії, а згодом припинилося видавання збірників “Хліборобської України”.

В 1926 р. з ініціятиви гетьмана Скоропадського постав Український Науковий Інститут в Берліні. У зв’язку з цим Липинський звернувся з запитом до Назарука, чи він був би згідний прийняти професуру, або, коли б цього не вдалося провести, асистентуру в Інституті. Липинський не міг не знати, що Назарук, із своїм велетенським досвідом як журналіст і публіцист, не мав наукових кваліфікацій. Але Липинському залежало на тому, щоб Назарука влаштувати в Берліні й так забезпечити його участь у проводі гетьманського руху: “Моєю давньою мрією, з якою, я певний, всеціло погодиться Пан Гетьман, було б притягнути Вас до нашого Центру”[175]. Назарук ентузіястично відгукнувся на пропозицію Липинського: “Я дуже хотів би: 1) видістатися з сего пекла злости і гнилі старої еміґрації [в Америці], 2) працювати близько нашого п. Гетьмана”[176].

Але Гетьман на вакантну катедру в Українському Науковому Інституті, яку Липинський призначував для Назарука, висунув кандидатуру самого Липинського. Це сталося без відома й попередньої згоди останнього. Липинський прийняв рішення, як “грім з ясного неба” та, з уваги на стан свого здоров’я, як “особисту катастрофу”, але вважав, що засада монархістичної льояльности не дозволяла йому спротивитися волі Гетьмана; він запевняв Назарука, що й надалі продовжуватиме свої заходи, щоб влаштувати його при Українському Науковому Інституті[177]. Однак втраченої нагоди вже не вдалося повернути й наступного року Назарук, замість того, щоб переїхати до Берліну, повернувся до Львова.

Де заважило на долі заінтересованих осіб і усього гетьманського руху; в його центральному проводі не знайшовся діяч маштабу Назарука, з його бойовим темпераментом, інтелектуальними горизонтами, вийнятковим практичним досвідом і працездатністю. Можна припускати, що його невтомній енергії може було б удалося проломати інертність гетьманського центру, що на неї небезпідставно нарікав Липинський.

Однорічний побут Липинського в Берліні (від осені 1926 до осені 1927) не тільки посилив його хворобу і цим приспішив його смерть, але й поглибив розходження між ним та гетьманом Скоропадським і оточенням останнього. Ці розходження трохи згодом довели до відкритого конфлікту, який завдав гетьманському рухові непоправної шкоди. Поворот Назарука до краю рішально причинився також до розриву між ним і Липинським. До цього мабуть не було б прийшло, якби Назарук залишився на еміґрації. Доводиться зробити заключення, що Гетьман у цьому випадку не виявив щасливої руки.

ПРОЯВИ СПІВПРАЦІ ТА ВЗАЄМОДОПОМОГИ МІЖ ЛИПИНСЬКИМ І НАЗАРУКОМ

Липинський і Назарук робили собі взаємно в 1924-27 рр. чимало особистих послуг. Напр., Липинський брав на себе ролю посередника в родинних клопотах свого товариша. Після виїзду Осипа Назарука до Північної Америки, його дружина, пані Константина, повернулася з малим синком з віденської еміґрації до Львова. Відносини між подружжям розладналися настільки, що між ними на довший час припинився листовний зв’язок. Назарука в Америці дуже мучив брак вісток про дитину. Через спільного приятеля Назарукового і свого, Людвика Сідлецького (“Саву Крилача”), Липинський передавав до Галичини листи Назарука у справі сина та звідтам отримував для нього бажані інформації[178].

Не зважаючи на хронічну недугу та перевантаження працею, Липинський знаходив час, щоб читати манускрипти Назарукових белетристичних творів і давати йому свої поради. Назарук дякував Липинському за “знамениті уваги” до історичного роману “Проти орд Джінгісхана”[179]. Липинський познайомився теж з рукописом іншого роману й у зв’язку з цим написав Назарукові: “Ваша “Роксоляна” дуже мені подобалася. Про неї іншим разом напишу широко”[180]. Але він не встиг виконати цієї обітниці, або, може, стосовний лист не зберігся.

Назарук, зі свого боку, раз-у-раз турбувався станом здоров’я Липинського й обставинами його життя. У цих справах він писав не тільки самому Липинському, але звертався теж до його секретаря, Михайла Савур-Ципріяновича[181]. Довідавшися про матеріяльні труднощі Липинського, Назарук запропонував йому свою допомогу, хоч і його власна ситуація в Америці далеко не була світла:

Як і можна було сподіватися, Липинський не скористав з дружньої пропозиції Назарука. Зате він звернувся до нього з проханням, щоб американські гетьманці допомогли Миколі Кочубеєві, членові Ради Присяжних УСХД та особистому приятелеві Липинського, вирватися з фізичної праці в Бельгії та влаштуватися в Парижі[183]. Назарук добився для Кочубея малої платні, як європейського кореспондента “Америки”. Тому що цього не вистачало на прожиток у Парижі, Назарук з власної кишені щомісячно додавав Кочубеєві певну суму, як безпроцентну та безтермінову позичку[184]. Нема сумніву, що Назарук усе це робив тільки заради Липинського, бо з Кочубея, як газетного кореспондента, не було великої користи: він не мав журналістичної практики і, як людині російської культури, йому навіть було тяжко писати по-українському.

Найбільшою практичною послугою, що її Назарук віддав Липинському, було познайомлення його, листовним шляхом, із канадським українцем, Орестом Жеребком. Ім’я Жеребка, - що його Назарук називав “моїм товаришем”, - часто виринає в листуванні Назарука з Липинським. Навіть після того, як між Жеребком і Липинським наладнався прямий зв’язок, Назарук часто виконував функцію посередника між ними. Жеребко захопився ідеологією Липинського та став меценатом гетьманських публікацій і їхнім поширювачем у Північній Америці. За посередництвом Назарука, Жеребко запропонував Липинському матеріяльну допомогу, якої той не прийняв. Зате він погодився продати Жеребкові право на майбутні видання історичної монографії, “Україна на переломі”. Таку форму посередньої допомоги, що була сприйнятна для уразливого почуття чести Липинського, придумав - Назарук[185]. При фінансовій підтримці Жеребка появилися збірники “Хліборобської України”; він же уможливив книжкове видання “Листів до братів-хліборобів”, закупивши наперед тисячу примірників книги[186]. Липинський почувався зобов’язаний Назарукові за цей контакт і давав вислів цьому у своїх листах: “... за познайомлення з ним [Жеребком] я часто Вас з великою вдячністю згадую”[187]. “...Ви в великій мірі спричинилися до того, що ми одержали поміч з Америки від п. Ор. Жеребка і (...) ця поміч уможливила нам продовження нашої ідеологічної праці...”[188]. Ще у своєму останньому листі до Назарука, написаному після розриву, Липинський згадав про свої стосунки з Жеребком, які “...були якнайбільше льояльні і оставили по собі в моїй душі у відношенню до п. О. Жеребка почуття якнайглибшої пошани й вдячности”[189].

Як було згадано, ініціятиві Назарука завдячувала своє постання праця Липинського, “Релігія і Церква в історії України”. Вплив Назарука позначився теж на фундаментальному політичному трактаті Липинського, “Листи до братів-хліборобів”, хоч його ім’я ніде не зустрічається в книзі. І так у тексті “Листів” знаходимо довший абзац, присвячений характеристиці гетьмана Івана Скоропадського (1708-22) та аналізі укладу політичних сил у Гетьманщині після Полтавської битви. Даний абзац попереджений таким реченням: “...хочу навести коротку характеристику Івана Скоропадського, яку я подав в листі до одного мого знайомого (...) з-приводу лайливих закидів, що робить наша інтеліґенція не тільки сучасному гетьманові [Павлові Скоропадському], але і його предкові”[190]. Оцим не названим знайомим був - Осип Назарук. В їх листуванні зустрічаємо запит Назарука та відповідь Липинського щодо Івана Скоропадського[191]; цю відповідь Липинський згодом дослівно включив у текст “Листів до братів-хліборобів”.

Цінячи думку Назарука, Липинський прислав йому манускрипт своєї великої статті, “Покликання “варягів”, чи організація хліборобів?”, що до неї Назарук дав низку завважень, здебільша стилістичного характеру[192]. Стаття появилася на сторінках “Хліборобської України” та ввійшла в книжкове видання “Листів до братів-хліборобів”. Коли ж виринула справа книжкової публікації трактату, Назарук порадив Липинському написати передмову, в якій було б з’ясовано, що під “хліборобами” в широкому значенні слід розуміти всіх працюючих українських людей без різниці заняття: передмова повинна теж включати спеціяльні заклики до різних шарів населення України, а зокрема до фабричних робітників і жіноцтва[193]. Липинському сподобалася ця сугестія й він пообіцяв прийняти її до уваги[194]. Він це виконав у формі свого знаменитого “Вступного слова до читачів з ворожих таборів”, яке належить до найсильніших речей, що колинебудь вийшли з-під його пера.

ПРОПАҐАНДА ЧИ ОРГАНІЗАЦІЯ?

Суперечки й розходження виринали між Липинським і Назаруком уже в 1924-27 рр., себто в період апогею їхньої дружби. Ці розходження важливі для пізнання характеру і світогляду обох постатей, а також для зрозуміння генези їхнього майбутнього конфлікту. Відрізняємо, з одного боку, речеві спори, що випливали з різниць у поглядах на теоретичні і практичні питання української політики, та, з другого боку, особисті тертя, що корінилися в несумісності характерів. А втім не завжди можна провести чітку межу між цими двома категоріями розходжень. Ми наперед обговоримо кілька речевих спорів між Липинським і Назаруком, а далі зупинимося на особистих тертях.

Суперечлива проблема, що раз-у-раз виринала в листовних дискусіях між Назаруком і Липинським, це питання щодо першенства в політичній роботі “пропаґанди” чи “організації”. Назарук відстоював першу, а Липинський другу позицію. Назарук закидував Липинському недоцінювання значення пропаґанди:

Назарук намагався переконати Липинського, що до ведення пропаґанди покликані не тільки інтеліґенти, але також “пани”, та що історичною провиною української шляхти було те, що вона занедбала своєчасну пропаґанду серед мас на користь консервативно-гетьманської ідеї[196]. Назарук часто повертався до цієї справи, посилаючися при цьому на свій особистий досвід:

Теза щодо вирішального значення пропаґанди, “реклями”, була пунктом, в якому Назарук не піддавався авторитетові свого друга й наставника. Але Назарукові арґументи не переконували Липинського, який уважав масову пропаґанду за недоцільну, якщо вона не сперта на міцну й стабільну організацію. На його думку, першочерговим завданням гетьманського руху було готування надійних кадрів, а не кидання гетьманських гасел у народну гущу. У зв’язку з цим він писав Назарукові: “...[Ви] ведете (...) масову пропаґанду, яку ми (...), без відповідної організації, вважаємо шкідливою і проти ведення якої в таких формах (без організації) Вас перестерігаємо”[198]. На думку Липинського, американські “Січі” передчасно проголосили гетьманську плятформу й він критикував Назарука за “занадто швидке темпо” та “тактику татарського загону”[199].

Ця контроверсія відзеркалювала глибокі відмінності, що існували між Липинським і Назаруком в царині політичної культури. Останній був виходнем з середовища галицької Радикальної партії й ця школа залишила на ньому нестертий слід. Недаремно Липинський казав Назарукові, що “Ви радикал у тактиці”[200]. Назарук, -досвідчений вічевий промовець і професійний журналіст, а в часі Визвольних Змагань міністер преси й інформації обох українських урядів, наддніпрянського і галицького, - мав інстинктовне відбуття того, що в наші дні називають “засобами масової комунікації”. В американському побуті його особливо цікавила та захоплювала всюдиприсутня рекляма: “...Америку можна б схарактеризувати двома словами: “неймовірна рекляма”...”[201]. Назарук був ладен перещеплювати оті “американські” методи на український ґрунт. Зате Липинський почував притаманну для родового й духового аристократа нехіть до того, щоб себе знижувати до рівня юрби. Він волів впливати на вибрані одиниці й гурти, що з них він прагнув зформувати високоідейну й дисципліновану когорту, своєрідну модернізовану версію лицарського ордену. Кажучи коротко, щодо стилю політичної діяльности Назарук був передусім народним трибуном, а Липинський політичним виховником.

ЗА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ

Підо впливом своїх революційних переживань 1918-19 рр. Назарук розчарувався в демократії, під час побуту в Канаді він навернувся на монархізм, а після переїзду до США активно заанґажузався в гетьманському русі. Але його монархістична концепція ще залишалася в великій мірі нескристалізованою, не виходячи зразу за межі дещо наївного принципу “одиночної” влади. В розумінні Назарука в ті роки затиралася межа між монархією й диктатурою. У своїх листах він іноді висловлював симпатії до диктатури, проти чого рішуче перестерігав його Липинський. Останній писав: “...Ви, через реакцію до анархічної демократії, перехилились занадто вбік диктаторської охлократії. Але ані демократією, ані охлократією України не збудуємо!”[202]. Не вміючи дати собі ради з цими теоретичними труднощами, Назарук просив свого ментора: “Напишіть, як уникнути помішання ідеї диктатури з ідеєю монархії! Ми - важко в сім хаосі орієнтуємося!”[203].

Липинський відгукнувся на запит Назарука довгим листом, що становить важливе джерело до пізнання його політичного світогляду:

На думку Липинського, відмінність між цими двома устроями полягає в тому, що при диктатурі влада й відповідальність належать персонально вождеві-диктаторові, тоді коли “при монархії Особа Гетьмана, як персоніфікація держави і нації, мусить бути якнайбільше бережена і захована від політичних ударів, а вся політична відповідальність за акцію повинна бути перенесена на призначених Гетьманом виконавців його влади”. Диктаторська система вимагає якнайповнішої уніфікації народної маси (кажучи мовою пізнішого часу, “зґляйхшальтування”, або насильної “уравніловки”) та спертя політичного проводу “на одній організації (комуністи, фашисти і т. п.) з тим, що всі інші винищуються”[205]. Липинський уважав, що така метода незгідна з індивідуалістичним характером українського народу. Крім цього, український народ ще не встиг стати нацією в повному значенні слова й тому позбавлений спільних емоційних відрухів, які могли б успішно кристалізуватися в диктатурі.

На відміну від монолітної єдности, до якої прямує диктатура, монархічна єдність є диференційованою. Вона полягає на концентрації різних зорганізованих суспільних груп (хліборобських, про мислово-робітничих, інтеліґентських і інших) “біля сталого, непорушного, а тому якнайменше персонально відповідального, якнайменше диктаторського, символу держави і нації, біля персоніфікуючої цю державу і націю Гетьманської династії”[207]. Таким чином, Липинський відкидав однаково як ліберальну, республіканську демократію, так і абсолютистичну диктатуру (“охлократію”):

На особливу увагу заслуговує в цьому контексті негативне ставлення Липинського до абсолютистичної монархії, що її він називав “дідичною диктатурою” та що її зразок він бачив у царській Росії. У цій системі трон має нахил перетворюватися зі спадкового на “окупативний”, себто обсаджуваний шляхом палатних переворотів, виконуваних при помочі Гвардії (преторіянців, яничарів тощо). Липинський писав: “Борони Боже Україну від такої “окупативної” форми диктаторської, абсолютистичної монархії”[209].

Цитовані думки Липинського не залишають сумніву, що його концепція української монархістичної державности була конституційним монархізмом, з використанням деяких традиційних рис Гетьманщини XVII-XVIII століть. Назарук не був далекий від правди, коли він написав своєму приятелеві: “Ваш концепт монархізму видається мені монархізмом, що спирається на республіканські установи, як казав котрийсь з Наполеонів про конституційний монархізм”[210].

Гідне уваги, що Липинський ніде не вживає загальноприйнятого терміну, “конституційна монархія”. Можна здогадуватися, що він, уважав, що європейські конституційні й парляментарні монархії XIX і раннього XX століття надто поступилися перед тиском ліберально-демократичних сил, що привело до ослаблення монархічного принципу. Щоб відмежуватися від цієї злібералізованої, упадкової форми монархізму, він волів користуватися новопридуманим терміном, “клясократична монархія”. Крім цього, Липинський обстоював погляд, що - у противенстві до європейських конституційних монархій - в майбутній гетьманській Україні законодавче тіло (парлямент) повинно репрезентувати не політичні партії, але соціяльно-економічні з’єднання, “кляси”.

Відповідь Назарука на обширного листа Липинського, в якому той виложив свою концепцію українського монархізму, звучала так:

На ці Назарукові сумніви Липинський відповів коротко:

Посилання Липинського на англійський “модель” багатомовне. Воно свідчить, що, згідно з його концепцією, роля гетьмана-монарха в майбутній Українській Державі мала бути суто символічна й репрезентативна, з максимальним обмеженням його реальної влади. При цьому, однак, постає враження, що Липинський у даній справі свідомо не хотів ставити крапки над “і”; тому він арбітрарно обірвав дальшу дискусію, проголосивши її “безцільною”. А втім питання, що його поставив Назарук, зовсім не було марним, але, навпаки, дуже істотним. Як політичний мислитель, Назарук ніяк не міг рівнятися з Липинським. Але інтуїція досвідченого практичного політика наштовхнула його на слабке місце в теоретичній конструкції Липинського. Цим слабким місцем було питання щодо фактичного носія влади в майбутній гетьманській Україні та сучасному гетьманському русі. Думання Липинського в цій справі було суперечливе. З одного боку, він хотів гетьмана й династію (конкретно, особу Павла Скоропадського й рід Скоропадських) оточити авреолею, так щоб громадянство навчилося бачити в гетьмані живий символ української державної ідеї та найвищий політичний авторитет нації. Тому він не раз говорив про потребу “послуху” гетьманові З другого боку, концепція “клясократичної, законом обмеженої” монархії вимагала звільнення гетьмана від відповідальности, себто його відсунення від практичних політичних рішень. Липинський, мабуть, розраховував на те, що дилему вдасться обійти, й тому ухилявся від дискусії над нею. Він певне надіявся, що міцна гетьманська організація, ідеологічно й політично очолена ним самим, зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, рівночасно скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні. Ці сподівання розбилися з моментом, коли Павло Скоропадський забажав узяти фактичне керівництво гетьманського руху у власні руки й коли на цьому тлі постав конфлікт між ним і Липинським. Назарук, очевидно, не передбачав цієї можливости, коли він у 1924-25 рр. листовно обмінювався з Липинським думками про устроєві проблеми українського монархізму. Тим більше заслуговує на признання його проникливість, що її він виявив у даній справі.

СПІР ЗА ДРАГОМАНОВА

Розходження між Назаруком і Липинським виникали теж на ґрунті різного ставлення до репрезентативних постатей “лівого” напряму в українській політичній думці. Назарук закликав Липинського до безоглядної боротьби проти корифеїв української демократії, перш за все Драгоманова і Франка, яких він уважав за духових спричинників упадку української державности та предтеч більшовизму:

Крім цього, Назарук покликався на арґумент практичного порядку: на те, щоб у свідомості загалу закріпити нові авторитети, що їх проповідував гетьманський рух, треба, мовляв, насамперед повалити дотогочасні авторитети, що їх створив демократичний табір.

Але консервативний світогляд виключає бажання до руйнування надбань минулого, навіть якщо вони односторонні й подекуди незадовільні. Тому Липинський не міг схвалювати програми “ужиття попередників”, представників народницько-демократичного етапу в розвитку української суспільно-політичної думки. Коли ж мова про Драгоманова, то з спогадів Дмитра Дорошенка відомо, що Липинський глибоко поважав пам’ять Драгоманова та що до його улюбленої, настільної лектури належали листи Драгоманова до Франка[215]. У відповідь Назарукові, який закликав до хрестового походу проти наших “лівих”, Липинський писав:

Справа відношення до Михайла Драгоманова виринула наново в листуванні між Назаруком і Липинським з наступного приводу. Перебравши в березні 1926 року редакцію католицької газети “Америка” в Філядельфії, Назарук скоро встряв у полеміку з Ярославом Чижем, редактором “Народної Волі”, що була органом “лівого” асекураційного товариства, Український Робітничий Союз. В ході цієї полеміки Назарук зробив Чижеві закид в “анархізмі” на тій основі, що він проголошував себе послідовником Драгоманова, а той, мовляв, був анархістом. Закид має неприємний посмак, бо згідно з американськими законами того часу анархізм уважався антисуспільним, злочинним рухом, що за приналежність до нього чужинців примусово виселювали за кордони США. Не дивно, що Чиж погрозив, що позве Назарука до суду за очорнення. В цій прикрій ситуації Назарук попросив Липинського про вказівки, в котрих саме творах Драгоманова найвиразніше проявляється його анархізм[217]. Нефортунний виступ Назарука проти Драгоманівського так званого анархізму обурив Липинського. Наведений нижче уривок листа Липинського до Назарука характеристичний не тільки для світогляду Липинського, але теж і для його лицарської вдачі, яка не терпіла нечесних метод полеміки (чого в даному випадку допустився Назарук) та яка в ідейному антиподі, що ним для Липинського був Драгоманов, уміла пошанувати людину й мислителя великого формату.

Після такої нищівної філіппіки, Назарукові не залишалося нічого іншого, як скапітулювати:

Назарук не розумів, що суттю розходження була не більше чи менше гостра форма критики Драгоманова, але щось значно глибше. В основі спору лежав конфлікт між плюралістичною та моністичною концепціями українства. Липинський визнавав закономірність існування в лоні українського суспільства різних ідейно-політичних течій; його метою було об’єднання та збалянсування цих антагоністичних течій на базі монархічного правопорядку. Знов же Назарук, з типовим фанатизмом неофіта, хотів в українському політичному житті “зрубати й викорчувати” все, що було незгідне з гетьманською ідеологією. Але саме ця його настанова доводить, що, ставши гетьманцем, Назарук не перетворився в органічного консерватиста та що у своїй політичній психології він надалі в великій мірі залишився радикалом.

СПІР ЗА ДОНЦОВА

Липинський захищав Драгоманова, свого ідейного антипода, від нападів Назарука. Зовсім інакше було ставлення Липинського до Дмитра Донцова, теоретика українського націоналістичного руху. Липинський не тільки відкидав ідеологію Донцова, як помилкову і шкідливу, але також безоглядно засуджував його самого, як людину. На ґрунті відношення до Донцова виникло розходження між Липинським і Назаруком.

Уліті 1926 р. Назарук (що тоді перебував у Філядельфії, як редактор “Америки”) повідомив свого ментора, що саме читає книжку Донцова “Націоналізм”, яка появилася недавно. Назарук висловлювався про працю Донцова стримано, подекуди іронічно, але назагал позитивно. Критика демократії у Донцова, мовляв, має те саме спрямування, що в писаннях Липинського; тому можна Донцова до якоїсь міри розглядати як ідейного союзника. У зв’язку з цим, Назарук зробив цікаве і влучне помічення, що Донцов часто використовує і присвоює собі думки Липинського, хоч прямо на нього не посилається, а іноді його й атакує.

Услід за цим, Назарук передрукував у газеті “Америка” деякі фрагменти з “Націоналізму”. У редакційній примітці зазначив, що не погоджується з висновками автора, одначе висловив кілька похвальних слів на його адресу[221].

Реакція Липинського прийшла швидко та в дуже гострій формі Крок Назарука він скваліфікував, як нельояльність, як “брання товариша на спис ззаду”, та загрозив зірванням відносин, якщо Назарук надалі буде “вихваляти” Донцова. Бо Донцов “ворог Гетьманства і нашої ідеї”, ворог гірший, ніж Лука Мишуґа та інші, що з ними Назарук у тому часі точив журналістичні бої[222].

Сувора догана Липинського, а ще більше її тон, вразили Назарука. Його відповідь Липинському була зручна та достойна. Назарук визнав, що зробив промах, “ляпсус”, але ствердив, що нельояльність до гетьманської ідеї й особи Липинського йому “і не снилася”. Помилку зроблено не зі злої волі, але через перевантаження працею, що не залишає вільної хвилини для застанови. Він сам готовий прийняти від Липинського всяку критику, але якщо Липинський буде так образливо реагувати на мимовільні ляпсуси інших людей, цим може порозганяти навіть відданих співробітників[223].

Дискусія між Липинським і Назаруком на тему Донцова відновилася кілька місяців пізніше. Очевидно, бажаючи направити попередню помилку, Назарук у 1927 році, вже напередодні свого виїзду з Америки, написав велику полемічну статтю проти Донцова, п. з. “Націоналізм Донцова й інші мишуґізми”. Стаття появилася в чікаґській “Січі” та у львівському гетьманофільському журналі “Поступ”[224].

Однак цей полемічний виступ не сподобався Липинському і він з цього приводу дав Назарукові низку критичних зауважень, хоч цим разом витриманих у дружньому тоні. На думку Липинського, Донцов це “хам”, що полемізувати з ним - недоцільно; щоб себе охоронити від його напастей, “треба йому раз дати, і то якнайсильніше, - вибачте, - по морді. Це я і зробив”. (Тут Липинський натякав на відому свою характеристику “Митьки Щелкопйорова”, себто Дмитра Донцова, у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборо-бів”). Вступивши тепер у полеміку з Донцовим, Назарук ослабив політичний ефект удару Липинського. До того ж полеміка Назарука - неречева. Порівнювати вчення Донцова з філософією Канта, як це робить Назарук, значить підносити його престиж в очах української публіки. “І знов тут, при Вашій найліпшій волі і Вашім великім таланті, Ваш неудержимий темперамент і звичка писати зразу на чисто, зробили велику шкоду нашій справі”[225].

Читаючи працю Назарука тепер, з перспективи часу не можна не визнати слушности критичних зауваг Липинського. Неприємне враження справляє вже сам тон праці Назарука, що межує з демагогією, хоч своїх опонентів, Донцова та Луку Мишуґу, Назарук обвинувачував якраз у демагогії. Наприклад, пародіюючи прізвище Миiуґи, Назарук придумав термін “мишуґізм”, що ним щедро користувався у своїй праці, до її заголовка включно. (В жидівській мові слово “мишуґе” значить “несповна розуму”, “божевільний”). У пізнішому на сім років львівському книжковому виданні “Націоналізм Донцова й інших мишуґізмів” Назарук, мабуть сам відчуваючи непристойність таких полемічних прийомів, виправдував їх тим, що праця постала у специфічних американських умовинах, де, мовляв, “тон полеміста мусить бути гостріший і більш популярний”[226].

Назарук переплутав дві зовсім далекі справи: принципову критику ідеології Донцова із злободенною полемікою проти д-ра Луки Мишуґи. Мишуґа, в минулому представник уряду ЗУНР у Сполучених Штатах, пізніше очолив редакцію єдиного українсько-американського щоденника, “Свобода”. На сторінках “Свободи” Мишуґа провадив кампанію проти єпископа Константина Богачевського, якого дорадником та публіцистичним оборонцем у 1926-27 роках був Назарук. Назарук підозрівав Мищуґу в тому, що він хоче довести до розколу серед американських українців-католиків та до створення автокефальної церкви, на подобу тої, що виникла в Канаді. Не входячи в суть тодішніх церковно-релігійних конфліктів серед американських українців, доводиться ствердити, що Донцов не мав до цієї справи ніякого відношення. Донцов і Мишуґа були взагалі діячами різного типу й формату, що їх не годилося ставити на одну дошку. Мишуґа був визначною постаттю в історії американської України, але на ролю політичного ідеолога він не претендував. Про нього не згадає історія української політичної думки, тоді коли вона напевне не обмине Донцова, - незалежно від того, як оцінювати його ідеї.

Виводити “вольовий націоналізм” Донцова, як це робить Назарук, із філософської системи Іммануїла Канта на тій основі, що Кант, подібно як його уявний послідовник Донцов, був “суб’єктивіст” - це непорозуміння. Донцов міг принагідно цитувати Канта, як і багатьох інших мислителів та письменників, що з ними на ділі не мав нічого спільного. (На “цитатоманію” Донцова та його несумлінність у використовуванні чужих думок звертали увагу всі його критики, в тому числі теж Назарук.) Донцов не був філософом, лише політичним публіцистом і літературним критиком. Проте, якщо шукати його філософських коренів, то знайдемо їх у волюнтаристичних, ірраціоналістичних та віталістичних напрямках європейської думки кінця XIX-початку XX століття. Кант тут ні при чому. Зневажливі висловлювання Назарука про таких мислителів, як Кант і Геґель, тільки засвідчують про відсутність у нього філософської освіти.

Отже в багатому публіцистичному доробку Назарука “Націоналізм Донцова”, безперечно, одна з менше успішних позицій. Це, мабуть, спричинене тим, що сила його таланту взагалі не лежала в теоретичних виводах та аналізі ідей, але радше в описах-репортажах та обговорюванні конкретних політичних ситуацій. Проте, не зважаючи на свої недоліки, згадана праця займає важливе місце в ідейно-політичному розвитку свого автора. В ній Назарук уперше виступив прилюдно проти українського “охлократичного” націоналізму, що народжувався в 1920-их рр. та що його ідейне обличчя формував своїми писаннями Дмитро Донцов. Як було згадано, Назарук спочатку схилявся до концепції диктатури та й до самого Донцова ставився не без певної симпатії. Але у своїй полемічній праці з 1927 року Назарук заявив, що донцовський націоналізм, - якщо в українському народі прийметься його пропаґанда, - “поробить людей звірами” та принесе внутрішні роздори, руїну і смерть[227]. І цій настанові Назарук залишився вірний до кінця. Від моменту свого повороту до краю до вибуху Другої світової війни дванадцять років пізніше, він належав на Західньо-Українських Землях до найбільш послідовних і безкомпромісових ідейних противників “донцовщини” та націоналістичного руху. На сторінках газети “Нова Зоря” він теж не раз критично висловлювався про націонал-соціялістичний режим у Німеччині. Нема сумніву, що неґативне відношення до українського й неукраїнського “охлократичного” націоналізму Назарук засвоїв собі в школі Липинського.

Тож у 1934 р. Назарук так писав про Донцова:

ПРОБЛЕМА КЛЕРИКАЛІЗМУ

У 1936 році Назарук так ретроспективно характеризував світоглядовий перелім, що його він перейшов у Північній Америці:

Звертає увагу, що Назарук одним віддихом говорить про свій католицизм і монархізм. Його навернення було рівночасно й релігійним і політичним, при чому ці два аспекти були в його свідомості нероздільні. В такому дусі він писав Липинському з Америки: “Я приходжу до переконання, що ніякої нації ні держави не викреше з нас ніхто й ніщо, коли не дамо релігійної основи провідним верствам!”[230]. Під цією “релігійною основою” Назарук розумів католицтво, яке захоплювало його своїм монархічним устроєм, стрункою ієрархічною структурою й дисципліною. Звідси послідовно витікало признання першенства між українськими віровизнаннями за Греко-Католицькою Церквою, а далі постулят наповнення останньої по змозі “римським духом”. Ці мотиви часто бриніли в Назарукових листах до Липинського:

Клерикальні нахили, що були помітні в Назарука приблизно від 1923-24 р., скріпилися, коли він у 1926 році перебрав редакцію католицького органу “Америка” та став довіреним співробітником єпископа Богачевського. У його власному розумінні, гетьманська політична концепція та інтегральний католицизм себе взаємно гармонійно доповняли. Але скоро виявилося, що Липинський мав на ці справи зовсім інакший погляд.

Вячеслав Липинський був глибоко релігійною людиною, віруючий і практикуючий католик латинського обряду. При цьому, однак, він не був клерикалом. Він уважав, що Церква і держава - це установи з різним призначенням, які повинні бути розмежовані. Він був противником політиканства в церкві та церковщини в політиці. Він негативно розцінював втручання духовенства в політичну боротьбу та його участь у політичних організаціях. Через це він і не допускав священиків до членства в УСХД[232].

Липинський заперечував ототожнювання української національности з приналежністю до будь-котрого віровизнання. Православний, уніят, латинник, євангелик - усі можуть бути однаково добрі патріоти! Все таки, розглядаючи релігійний плюралізм як тривалий факт українського національного життя, Липинський обстоював думку, що з історичної точки зору православ’ю належить перше місце між українськими конфесіями. Берестейську Унію 1596 р. він оцінював дуже критично, як “революційний” акт частини тодішньої української духовної інтеліґенції, що не знайшов підтримки з боку світського громадянства - шляхти, козацтва й міщанства. Унія викликала серед українського народу внутрішній релігійний конфлікт, консервативну православну стихію заганяла в обійми Москви, а сама опинилася в залежності від чужої польської влади[233]. На думку Липинського, Уніятська або Греко-Католицька Церква знаціоналізувалася в Галичині щойно під австрійським пануванням, ставши для західньої вітки українського народу традиційним віровизнанням. Греко-католицьке місіонерство на православній Наддніпрянщині Липинський уважав за явище небажане. Щодо самої Греко-Католицької Церкви, Липинський був прихильником збереження в ній елементів східньої духовости й обрядовости, що зближували католицьких і православних українців. З цього витікало його негативне ставлення до латинізаційних змагань у Греко-Католицькій Церкві, а зокрема до запроваджування в ній примусової безженности духовенства.

Назарук, навпаки, став в Америці пристрасним поборником целібату, добачуючи в ньому основну запоруку оздоровлення та зміцнення Греко-Католицької Церкви. Про те, що целібат “дешевший і більше користи приносить Церкві і нації”, намагався він переконати в розмові навіть православного владику Івана Теодоровича, вживаючи при цьому таких арґументів: Парафія, що утримує одного жонатого священика, зможе за ці самі кошти забезпечити кількох целебсів; крім цього, священик, що обтяжений сім’єю, мусить потурати народові, з чого витворюється безголов’я, тоді як целібат сприяє утвердженню церковної дисципліни[234].

Отож, між Липинським і Назаруком, не зважаючи на те, що вони оба були ревні католики, існували корінні розходження щодо питань церковної політики. Ці розходження поглиблювалися в міру того, як у діяльності Назарука виразніше позначувалася клерикальна тенденція.

У кількох числах “Січових Вістей” за березень і квітень 1924 р. Назарук вмістив велику статтю, п. з. “Організаційний Отченаш”[235]. На канві молитви Господньої Назарук намагався створити своєрідний популярний політичний катехизис, призначений для членів “Січей”. Провідною думкою “Отченашу” була ідея пошанування власної державної влади. Назарук надавав велике значення цьому творові, що з нього він бажав зробити офіційний програмовий документ Січової організації. Цьому спротивився Липинський, в очах якого таке перемішання сакрального із земним, “парафраза молитви на агітаційний політичний заклик”, було, як він казав, shocking[236]. На рішуче домагання Липинського, Назарук погодився свого “Отченашу” не поширювати в формі брошури.

Липинський виразно перестерігав Назарука перед клерикалізмом:

Коли Назарук на початку 1926 р. перебрав редакцію “Америки”, Липинський писав йому, що, на його думку, цей крок оправдається тільки під тією умовою, якщо

На це Назарук відгукнувся так:

Назарук не жалів темних барв, коли змальовував стан українського духовенства у Сполучених Штатах:

Подібні драстичні вислови під адресою священиків можна знайти в Назарукових листах в неодному місці. Проте він помилявся, коли запевняв свого ментора, що поділяє його погляди щодо клерикалізму. Назарук не розумів, - або вдавав, що не розуміє, - що Липинський обстоював розмежування політично-державної та церковно-релігійної сфер із-за принципових, а не тактичних, міркувань. Знов же Назарук, - не зважаючи на іноді гостро-критичні зауваження про невідрадний стан духовенства, - відчував непереборний нахил до того, щоб свої політичні заходи пов’язувати з католицькою церковністю. В цьому пункті Назарук не піддавався авторитетові свого учителя, але, навіть роблячи йому уступки на словах, продовжував діяти за своїми переконаннями.

Таким чином, щодо проблеми клерикалізму не наступило узгіднення позицій між Липинським і Назаруком аж до самого моменту виїзду останнього з Америки. Обставини склалися так, що ця справа стала ще більше пекучою після повороту Назарука до Галичини.

“ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА”

Окрім речевих розходжень, які виникали між Липинським і Назаруком на ґрунті відмінних поглядів на деякі питання україн-ської політики, в їхніх відношеннях діяли психологічні труднощі, що корінилися в різницях характерів. Уважаємо, що саме ці психологічні моменти зіграли вирішальну ролю в назріванні їхнього майбутнього розриву.

Липинський небезпідставно жалівся: “...ми не можемо знайти, так гарячо мною бажаного, спокійного й ясного стилю в нашій кореспонденції”[241]. Щоб переконатися, що це ствердження відповідало правді, вистачає порівняти, з одного боку, листування Липинського з Назаруком та, з другого боку, з Дмитром Дорошенком[242]. Дорошенко також не у всьому з Липинським погоджувався, але його листи до Липинського позначені тоном взаєморозуміння та приятельської гармонії, в той час як у кореспонденції Назарук-Липинський не бракує дисонансів. Не зважаючи на ідейну близькість та тісну ділову співпрацю, Назарук і Липинський не були психологічно допасовані. Те, чого Липинський не міг терпіти в Назарукові, це були його нетакти. Знов же Назарук не раз скаржився на надмірну вражливість Липинського. Дійсно, Назарук був людиною доволі грубошкірою (“бруталом”, як він сам казав про себе)[243], а Липинський людиною дражливою, з нахилом до гострого реагування, при чому його дражливість зростала в міру прогресування хвороби.

На цю тему так писав Назарук:

Відповідь на питання, чому Липинський “гримав” на Назарука - самі Назарукові листи. Вони іноді не вільні від менторського тону. Нетактом було постійне протиставлювання себе, як людини “з народу”, “з черні”, “плебея” (так про себе писав Назарук!) - “панові” й “аристократові”, Липинському. Той з цього приводу зробив своєму товаришеві такі розумні й щирі зауваження:

Але не минуло й року, як Липинський не міг себе стримати, щоб не вибухнути: “...до розпуки доводить мене Ваш гіперболізм”[248]. В даному випадку йшлося про перебільшені похвали, що ними Назарук обсипав Липинського у своїх статтях, друкованих у чікаґській “Січі”. Прикладом “гіперболізму” може теж служити Назарукова заява, що “якби практично була можлива дилема, чи дати Вам, чи сто тисячам дітей молока, бо загинуть, або вони, або Ви, то без вагання Вам належиться першенство...”[249]. Власне підо впливом таких неймовірних панегіриків у Липинського пробуджувалися сумніви в щирості Назарука, - чи той, може, умисне не підлещується? Ці сумніви відбивалися в листах Липинського, що знов Назарук, своєю чергою, відчував як кривду для себе:

Дійсно, Липинський Назарукові не зовсім довіряв. Можна припускати, що він одержував від різних людей про нього суперечливі опінії. Бажаючи перевірити ці інформації, Липинський звернувся під кінець 1924 р. довірочно до д-ра Володимира Старосольського, відомого галицького соціял-демократичного діяча, юриста й ученого-соціолога, з проханням висловити думку про Назарука.

На початку своєї відповіді Старосольський застерігся, що він недолюблює Назарука й тому свідомий, що його опінія може бути стороннича. “Д-р Н. безумовно дуже спосібна людина”. Він визначається винятковою серед українських інтеліґентів працездатністю. З нього добрий літератор і агітатор, що може впливати на читачів чи слухачів. Але в нього є великі хиби характеру. Він безоглядний у боротьбі й неперебірливий у засобах. Він дотримується небезпечної засади подвійної моралі - однієї для “своїх”, а іншої для “ворогів”. Щодо чистоти рук, то “ніяких фактів крадіжки публічних грошей д-ром Н-м я не то що не знаю, ані про них не чув. Що більше, я уважаю неправдоподібним, щоб д-р Н. міг щось подібне зробити”. (Видно, що чутки цього роду дійшли до Липинського, й він про це запитався Старосольського). Але Назарук умів завжди влаштовуватися на добрій з матеріяльного боку посаді. “Це теж не був би гріх, якби не одне: “посади” змінялися в його звичайно зі зміною переконань. Так само не можу я уважати тільки випадковим те, що д-р Н. зміняв часто (боюся сказати “звичайно”) посади та переконання тоді, коли справа, яку досі заступав - зле стояла. (...) Не можу я (суб’єктивно) думати, що в основі отих переходів лежала одна тільки зміна політичних поглядів”[251].

У цій характеристиці Назарука відповідає правді, що він мав темперамент борця та що він був безоглядний до противників. Можна теж погодитися з твердженням, що він любив гроші та вмів улаштовуватися серед усяких обставин, але це вимагає уточнень. Сам Назарук писав про цю справу так: “...[для творчої праці] треба мати свобідну голову, свобідну від журби за матеріяльне існування. Я належу до натур журливих; все мушу мати гріш при собі, інакше не міг би жити Все боюся будуччини (матеріяльно)”[252]. Можна гадати, що умовини винятково неспокійного, кочовничого життя навчили Назарука цінити вартість грошей, як Гарантії особистої безпеки й незалежности. Проте нема ніяких доказів на те, що він колинебудь жертвував переконаннями для матеріяльних користей. Навпаки, відомі факти, що свідчать про протилежне. Восени 1923, коли скінчилася акція Позички Національної Оборони, Назарук залишився безробітним. Управа Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні (провінція Саскачеван) запропонувала йому догідну посаду вчителя українознавства. Але Назарук посади не прийняв, бо не погоджувався з православним курсом, що його підтримувала управа Інституту[253]. Нема теж сумніву, що він міг би був матеріяльно краще влаштуватися в Америці, якби не зв’язав себе так міцно з гетьманським рухом. Непереконливий також закид у його політичному скакунстві. Переходи Назарука в 1918-19 рр. від львівської Національної Ради до служби в уряді наддніпрянської Директорії та від Директорії до Диктатури ЗОУНР, - на що посилався Старосольський, - пояснюються достатньо бурхливими обставинами революційної доби. Коли ж говорити про світоглядову еволюцію, то в житті Назарука був тільки один великий злам, що мав усі риси автентичного “навернення”. І своїм новим монархістичним і католицьким принципам він залишився вірний до кінця. Старосольський, очевидно, помилявся, коли відмовляв Назарукові у здібності мати будь-які щирі переконання, що пливуть “з глибини”.

Ми зупинилися на характеристиці, що її Старосольський дав Назарукові, бо треба бути свідомим того негативного враження, яке яскрава та суперечлива Назарукова постать часто справляла на людей. Оба головні закиди, що їх висунув Старосольський, - користолюбивість та скакунство, - були досить поширені й нам доводилося зустрічати таку опінію щодо Назарука і в наші дні.

Лист Старосольського назовні нічого не змінив у стосунках між Липинським і Назаруком. Липинський розпочав у 1926 р. заходи у справі стягнення Назарука на постійний побут до Берліну з тією думкою, що, крім праці в Українському Науковому Інституті, він буде теж чинний у гетьманському центрі. Ці заходи можна вважати за безсумнівний доказ довір’я, яким у тому часі Липинський наділяв Назарука. У зв’язку з цією справою Липинський писав: “...вірю, що буйна натура Ваша, яка кидала Вас в життю на різні “екстратури”, має підклад засадничо добрий, вірний і чесний і що власне до цього найглибшого - а значить і до кінця життя вже сталого - підкладу сягнула остання зміна Ваша”[254]. Ці слова звучать немов відповідь на те, що про Назарука сказав Старосольський. Це не значить, однак, що неґативна опінія Старосольського не залишила в душі Липинського ніякого сліду. Коли на початку 1928 р. між Липинським і Назаруком виникли глибокі розходження щодо деяких питань поточної політики, Липинський пригадав собі закиди про “користолюбивість”, “хапчивість” Назарука - та й у гніві кинув йому цей закид у вічі. Але Назарук не стерпів цієї образи. Це стало за безпосередню причину їхнього розриву.

Ще один документ кидає світло на відносини між Липинським і Назаруком та розкриває підложжя їхнього конфлікту. Це лист Липинського до Назарука з кінця лютого 1928, написаний з наміром запобігти розривові. Але Липинський, видно, змінив думку щодо доцільности цієї спроби й листа не вислав[255].

На початку листа Липинський перепрошує Назарука за те, що на нього “кричав”, виправдуючи це своєю “іригацією”. Але Назарук повинен намагатися зрозуміти причину цього “крику”. Суть справи не в тих конкретних питаннях, щодо яких виявилися розбіжності в поглядах, але в чомусь глибшому. Ідеться про трагедію “кожного, більшого чи меншого, українського провідника”. Він, Липинський, намагався зобразити цю трагедію в неопублікованому есею, п. з. “Дон Кіхот і Санчо Панчо в Україні”[256].{41} Ось головні думки есею:

Основна ідея притчі про Українського Дон Кіхота і Санчо Пансу - ясна. Відчуваючи в собі харизму провідництва, Липинський вимагав від своїх учнів і послідовників послуху. Він уважав, що тільки він покликаний визначувати дороговкази гетьманському рухові та в останній інстанції вирішувати всі спірні питання. Він не міг примиритися з думкою, що теж інші люди можуть різьбити ідеологію українського консервативно-гетьманського табору та керувати його політикою. Такі явища він трактував, як кривду для себе та як “бунт” проти свого авторитету. Саме і в цьому, - в перебільшених уявленнях про власне провідництво, - полягала суть трагедії Липинського, що її він змалював у такому біологічному забарвленні:

Хоч свою притчу Липинський формулював загально, але можна припустити, що під символічними постатями Дон Кіхота й Санчо Панси він бачив самого себе і - Назарука. Цей здогад спирається на тому, що фізичними й психічними прикметами вони оба дійсно подекуди нагадували героїв Сервантеса. Один міг наводити на думку худорлявого “лицаря сумного обличчя”, а другий його присадкуватого й череватого джуру. Один - із своєю глибокою серйозністю та нахилом до патосу - мав у собі щось донкіхотського, а другий - із своїм приземним прагматизмом, почуттям гумору й сатиричною жилкою - щось санчопансівського. Назарук так схоплював цей контраст між собою і своїм ментором: “Майте гумор, Пане После! Я Вас ніколи не бачив усміхненим. А я - часто сміюся. І то голосно сміюся”[259].

Якщо правильна наша гіпотеза, що у притчі про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні” Липинський хотів зобразити себе й Назарука, - то це дозволяє зрозуміти те місце, де Липинський каже, що через свою вірну службу Дон Кіхотові, Санчо Панса накінець “стає таким, як він” та після смерти свого вождя займає його місце, себто сам стає національним провідником. Належить припустити, що в особі Назарука Липинський готував собі наслідника, майбутнього керівника гетьманського руху. Про цей свій таємний плян Липинський, очевидно, ніколи не сказав ні слова Назарукові. Свою інвеституру на наслідника Назарук повинен був собі наперед заслужити безумовною вірністю й послухом.

Ця гіпотеза пояснює нетерпимість і пересердя, з яким Липинський реагував на “екстратури” Назарука. Бо ж, не зважаючи на свою загальну дражливість, Липинський не ставив таких далекойдучих вимог до інших своїх послідовників і співробітників. Але якраз у цих перебільшених вимогах спочивало зерно неминучого майбутнього конфлікту між Липинським і Назаруком.

Назарук був занадто сильною й оригінальною індивідуальністю, щоб напостійне ввійти в ролю Санчо Панси-джури, виконавця чужої волі Обставина, що Назарук, - захопившися вченням Липинського і сповнений пошаною до його особи, - хотів йому добровільно підпорядкуватися, - свідчить про його великодушність. Але з уваги на свій вік, громадський стаж і інтелектуальний формат він надавався для того, щоб бути товаришем і більш-менш рівнорядним партнером Липинського, а не його підручним. Помилка Липинського полягала в тому, що він сприймав буквально щирі, але гіперболічні, заяви Назарука про дисципліну, послух, вірність, льояльність тощо.

Тривала дружба і співпраця між Липинським і Назаруком була можлива тільки під умовою взаємного пошанування існуючих різниць у характерах і переконаннях. Але Липинський не хотів сприйняти Назарука таким, яким він був, - із його добрими й лихими прикметами та власними поглядами; замість цього, він хотів його “перевиховати”[260]. Дозрілі люди, особливо коли вони обдаровані, як Назарук, сильною індивідуальністю, творчим покликанням та провідницькими здібностями, не є відповідним матеріялом для таких педагогічних експериментів. Мусів прийти момент, коли “Санчо Панса” зчинив опір вимогам, які ставив до нього “Дон Кіхот”.

ПОВОРОТ НАЗАРУКА ДО ГАЛИЧИНИ

На початку липня 1927 р., напередодні свого виїзду з Америки, Назарук взяв участь у маніфестаційному з’їзді американських і канадських “Січей” у Дітройті. З’їзд пройшов дуже успішно й Назарук уважав цю подію увінчанням своєї діяльности в Північній Америці та доказом, що гетьманська ідея прищепилася серед народних мас[261].

В поворотній дорозі він затримався в Берліні для зустрічі з Липинським, з іншими провідними гетьманцями та, очевидно, теж з самим Гетьманом. Єдина інформація про перебування Назарука в Берліні походить від Липинського:

Липинський мабуть неправильно інтерпретував причину здогадного розчарування Назарука. Назарук був занадто тверезим і досвідченим політиком, щоби плекати якісь ілюзії щодо “матеріяльної сили” гетьманського центру. Припускаємо, що те, що могло справити на нього пригноблююче враження, це була зустріч з самим Липинським, якого він не бачив п’ять років. За той час туберкульоза Липинського значно прогресувала й, згідно з його власними словами, він був у Берліні вже тяжко хворий. Фізичний занепад сполучувався в нього зі зростаючим нервовим подражненням. Такий бистрий обсерватор, як Назарук, не міг цього не бачити. Припускаємо, що його турбували теж познаки розходжень між Липинським і Скоропадським. Це, мабуть, і були справжні причини розчарування Назарука, що його помітив Липинський. Ні один ні другий тоді не міг передбачати, що за кілька місяців між ними наступить розрив і що їм уже ніколи не доведеться зустрітись.

Назарук покинув був Львів перед дев’ятьма роками. Він виїхав, як делеґат галицької Української Національної Ради на початку листопада 1918 р. до Києва, щоб просити в Гетьмана збройної допомоги проти польської аґресії. Тепер же повертався до рідного краю, що опинився під польською займанщиною. Радість від повороту на батьківщину змішувалася з почуттям страху й непевности. Свій тодішній настрій він згодом описав так:

Були ще інші причини Назарукового нервового напруження. Він не заїхав до родини не тільки тому, щоб не робити їй ускладнень на випадок заарештування, але теж через нез’ясований стан своїх відносин з дружиною. Врешті його турбувала непевність щодо професійного влаштування та матеріяльного забезпечення. За своєю фаховою освітою Назарук був юрист, але від 1914 року він зовсім відстав від правничої практики. Про ці невеселі перспективи він ще з Америки писав Липинському:

Незабаром після приїзду до Львова Назарук тяжко захворів на запалення нирок і шлунковий катар. Він сам був свідомий того, що недуга була реакцією на крайнє нервове напруження, себто, вживаючи теперішньої термінології, виникла на психосоматичному підложжі.

А втім усі проблеми, які його мучили, щасливо розв’язалися. Польська влада його не чіпала. Стосунки з дружиною наладналися, - “мимо всіх важких прикростей”[265]. В час своєї недуги він перебував вже на квартирі дружини та під її опікою. До речі, в цьому помешканні в будинку асекураційного товариства “Дністер”, вулиця Підвалля 7, другий поверх, Назарук прожив наступних дванадцять років, до вересня 1939, коли він подався на захід перед приходом більшовиків.

У грудні 1927 Назарук інформував Липинського про свої домашні обставини:

Але мабуть найважливішим було те, що Назарукові пощастило розв’язати проблему свого професійного влаштування, матеріяльного забезпечення та водночас теж своєї майбутньої громадської позиції. 19 грудня він повідомив Липинського, що “можливо, що дістану якийсь [пресовий] орган в руки”[267]. А вже в черговому листі, з датою 1 січня 1928, він міг написати не без явного почуття задоволення: “Ділюся з Вами несподіваною (і для мене) вісткою: з нинішнім днем обняв я редакцію “Нової Зорі” по писаному контракту на два роки”[268].

“Нова Зоря” почала виходити два роки раніше, на початку 1926. Це був католицький тижневик, фінансований двома єпископами, станиславівським Григорієм Хомишином і перемиським Йосафатом Коциловським. Ініціятором газети та її першим головним редактором був о. Теодосій Галущинський (1880-1952), ректор греко-католицької духовної семінарії у Львові (1920-27) та ігумен Львівського василіянського монастиря (1927-31), а в майбутньому архимандрит Василіянського Чина. “Нова Зоря” була задумана, як орган “інтегрального” католицизму. Вона висловлювала тенденцію своїх опікунів, Кир Григорія та Кир Йосафата, які бажали наблизити Греко-Католицьку Церкву до західнього, латинського зразка, та зокрема, завести в ній обов’язковий целібат. “Нова Зоря” теж ставила собі за завдання боротьбу проти лібералізму, - дійсного або мнимого, - та релігійного індиферентизму української світської інтеліґенції, а навіть частини духовенства. Хомишин і Коциловський, як відомо, перебували в опозиції до курсу церковної політики митрополита Андрея Шептицького. Останній був настроєний, говорячи термінологією пізнішого часу, більше екуменічно та хотів зберегти у Греко-Католицькій Церкві первні східньої, візантійської традиції. Крім цього, Шептицький у питаннях загальнонаціонального значення ладнав з існуючими партіями й не вважав за доцільне творення окремої католицької політичної організації, що було метою Хомишина. Додаймо, що о. Галущинський був авторитетною духовною особою, але він не мав журналістичного досвіду, ані змоги вповні присвятитися справам газети. Це й було причиною, чому опікуни “Нової Зорі” розглядалися за новим головним редактором, чому, зрештою, сприяв і сам о. Галущинський[269].

Назарук принагідно дописував до “Нової Зорі” ще з Філядельфії. Коли преса принесла вістку про його близький поворот до Галичини, єпископ Хомишин через свого нотаря запропонував йому очолити редакцію плянованого нового тижневика для народу, що мав появлятися поряд з “Новою Зорею”, яка була призначена для інтеліґенції. (Такий популярний часопис справді постав, під назвою “Правда”.) Але лист з офертою Хомишина вже не застав Назарука в Америці й дійшов до його рук лише кілька місяців пізніше у Львові[270].

Ми не знаємо деталів переговорів між Назаруком і обома єпископами, чи пак їх представниками, але Назарук став головним редактором “Нової Зорі” і “Правди”. Було передбачено, що “Нова Зоря”, яка до того часу появлялася як тижневик, надалі виходитиме двічі на тиждень. Назарук застеріг собі в умові вільну руку щодо приймання та звільнювання співробітників. Це робило його безспірним господарем у редакції; такими правами тільки рідко користувалися головні редактори українських пресових органів[271]. Ми не поінформовані, яку платню отримував Назарук, але ми переконані, що, як на галицькі відносини, вона мусіла бути добра. Стосовно морального й суспільно-політичного аспекту справи, Назарук діставав до свого розпорядження газетну трибуну, що для нього, як природженого журналіста й публіциста, було стихією життя. Водночас це давало йому видатну й відносно незалежну позицію в західньоукраїнському політичному світі.

КОНФЛІКТ (ПЕРША СТАДІЯ)

Назарук очолив редакцію “Нової Зорі” від 1 січня 1928. Не минуло й чотирьох місяців, як між ним і Липинським прийшло до конфлікту, що розділив їх назавжди. Що сталося? Чим пояснити раптовий розрив між людьми, яких досі стільки єднало?

Конфлікт виник на ґрунті ідейно-політичних розходжень, ускладнених особистими непорозуміннями. Власне це змішання речевих та особистих незгод створило заплутаний клубок, що його Назарук і Липинський уже не вміли розмотати. Крім цього, рівновага, що досі існувала між ними, захиталася від того, що в їхні відносини увійшла третя людина: Стефан Томашівський. Таким чином постав своєрідний трикутник, який - через неґативне ставлення Липинського до Томашівського - не міг довго тривати. До того ж і Липинський і Назарук були на початку 1928 року поважно хворі. Однорічний побут у Берліні вкрай зруйнував здоров’я Липинського. З наказу лікарів він восени 1927 повернувся до Австрії, почуваючи себе близьким смерти. Не багато кращим був стан Назарука. Впродовж кількох місяців він не міг виходити з хати. Не зважаючи на ослаблення та рецедиви гарячки, він не переставав працювати: багато читав (м. ін., саме під час своєї недуги прочитав великий і в тому часі дуже голосний трактат Освальда Шпенґлера, “Занепад Заходу”), писав, приймав численних відвідувачів, з своєї кімнати редаґував “Нову Зорю”. Проте годі сумніватися, що хвороба знизила його психічну відпорність та зробила його менше терпеливим у відношенні до Липинського.

Атаку розпочав Липинський. Курс редакційної політики “Нової Зорі” викликав його негодування. Він висловлював свої застереження Назарукові в надзвичайно різкій формі. Сам Липинський сказав про це ретроспективно так:

Отож Липинський признає, що він був “крайньо подражнений” та що полеміка, яку він почав з Назаруком, була “дуже гостра”. На жаль, збереглися тільки три з тих листів, що їх Липинський писав Назарукові напередодні їхнього розриву[273]. Про зміст і тон інших, затрачених листів можна судити на підставі відповідей Назарука.

Після повороту до краю, Назарук пірнув з головою у крутіж місцевих проблем і контроверсій. Так, він вмішався у спір між “візантійцями” та “римщаками” у Греко-Католицькій Церкві; задумував розпочати пресову кампанію проти “балканського хаотика”, о. Гавриїла Костельника, головного речника візантійської течії; кинувся писати полемічну брошуру в обороні єпископа Коциловського, якого деякі перемиські українські діячі публічно критикували за його авторитарні методи[274]; активно ангажувався проти провідної партії Галичини, Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО), та її органу, щоденника “Діло”; замишляв покликати до життя українську католицько-консервативну політичну організацію, на зразок німецької партії Центру; слідкував за політичними процесами та за діяльністю націоналістичного підпілля, яке він характеризував, як “шпіонську організацію за німецькі гроші”[275]; цікавився виборами до польського сойму. Кажучи коротко, поворот до рідного краю та контакт з українською стихією викликав у Назарука настрій евфорії і він, не зважаючи на свій поганий фізичний стан, рвався до діяльности.

Липинський різко перестерігав Назарука перед небезпекою, що він може розмінятися на дрібниці, втративши з очей головну мету, себто інтереси гетьманського руху: “Коли Ви, Пане Докторе, “упретесь” тепер у “Діло”, УНДО, чи якогось іншого “Костельника”, так як свого часу “вперлись” в Мишуґу, то Ваше редакторство в “Н.З.” скінчиться тим самим, що й ред[акторство] в “Америці”[276]. Але Назарук упевнено відповів, що “Вас непотрібно беруть побоювання, що моя праця тут буде схиблена”[277]. Хід подій виправдав цю самовпевненість: Назарук утримався на позиції головного редактора “Нової Зорі” впродовж наступних дванадцятьох років, аж до вибуху війни.

З неґативного ставлення Липинського до клерикалізму випливало, що він не міг схвалювати клерикально-католицького характеру “Нової Зорі”. Його бажанням було, щоб Назарук створив в Галичині консервативно-монархістичний пресовий орган, що служив би виключно політичним інтересам гетьманського табору. Відповідь Назарука на вимоги Липинського звучала так: “Зрозумів я Ваші виводи, але в практиці, от хоч би моїй, не знаю, що робити; грошей на виключно світський орган з державницькими цілями вони [єпископи] не дадуть, про це шкода й говорити, бо ж і своєї преси не мають такої, щоб заслуговувала на ту назву”[278]. Отже “Нова Зоря” мусіла бути насамперед католицькою, бо практично не було іншої альтернативи. Назарук розраховував на те, що церковні чинники залишатимуть йому вільну руку в суто політичних питаннях та що він матиме змогу провадити “Нову Зорю” в дусі прихильнім до гетьманської ідеології.

Липинського не задовольняла така концепція “Нової Зорі”, як католицько-клерикального та гетьманофільського органу. Відмовну відповідь Назарука на свої вимоги він тлумачив, як “вороже нехотіння до дальшої пропаґанди ідеї нашої”[279]. А його гарячкова дражливість і підозріливість підсовували йому думку, що “зворот” Назарука був подиктований користолюбивими мотивами.

Істотним питанням було не те, чи клерикалізм сам по собі добрий або злий, але те, чи Назарук мав формальне й моральне право бути клерикалом, якщо це відповідало його переконанням. Чейже ще в Сполучених Штатах Назарук виявляв сильний нахил до клерикалізму. Отже редакційна лінія “Нової Зорі” не була для нього ніяким “зворотом”, але, навпаки, послідовним продовженням його попередньої діяльности, як редактора філядельфійської “Америки”. Назарук здавна мріяв про те, щоб опинитися на чолі репрезентативного католицького пресового органу. Про це він натякав Липинському ще на початку 1926 року; “Найважливішою, основною хибою і браком нашої преси уважаю, що греко-католицьке духовенство не має у краю хоч би якого тижневика. Се просто скандал, щоб яких 5.000 людей (родин!) не мали свого станового органу”[280]. Коли рівно два роки пізніше ласкава доля дозволила Назарукові здійснити стару мрію, він вхопився за цю шансу. При цьому він не думав зрікатися своїх гетьманських політичних переконань. Обітницю, дану Липинському, він дотримав. “Нова Зоря” ніколи не стала органом гетьманського руху, але вона була редаґована в гетьманофільському дусі. Щодо самого Назарука, то у своїх численних публіцистичних працях з 1930-их рр., які друкувалися в “Новій Зорі”, він раз-у-раз деклярував себе монархістом[281].

Можливо, що коли б Назарук був на десять років молодший, він зробив би те, чого від нього чекав Липинський: він почав би будувати від основ гетьманський орган та творити в Галичині гетьманську політичну організацію. Але тепер на таке зусилля він був неспроможний, він не міг у Львові повторити свого чікаґського подвигу. В 1928 р. Назарукові було 44 роки, отже він був у силі віку, але його здоров’я було тривало надщерблене: від кількох літ він хворів хронічною, невиліковною недугою - діябетом. Повернувшися, мов Одисей, по довголітніх скитаннях до рідного краю й рідного дому, він бажав тепер постійно засісти на одному місці, позбутися вічної непевности за завтрішній день, матеріяльно забезпечити себе і свою родину, а навіть закуштувати трохи вигід. До того ж у нього були літературні й публіцистичні творчі задуми, що для їх реалізації він потребував упорядкованих життєвих відносин. Напр., ще з часу світової війни в нього лежали манускрипти історичних романів, що їх він бажав викінчити та підготовити до друку[282]. Всього цього не добачав Липинський, який не хотів вдуматися в становище товариша, але натискав на нього своїми вимогами. А втім можна зрозуміти теж Липинського. Він сподівався, що Назарук очолить гетьманський рух на Західній Україні, перебуваючи під його найтіснішим ідейним і політичним керівництвом. Тому він сприйняв “бунт” Назарука, як політичну й особисту катастрофу, й це пояснює різкість його тону. Справжня Назарукова провина полягала, гадається, не в його мнимому бунті, але в чомусь зовсім іншому: своїми попередніми гіперболічними заявами про “послух” він немов би дав Липинському моральне право розпоряджатися своєю особою. Цим він прогрішився проти основної ліберальної заповіді: принципу автономії особистости. Щоправда, після свого навернення на католицтво й гетьманство, Назарук відкинув цю ліберальну заповідь в ім’я авторитарного поняття дисципліни. Саме в цьому і була його світоглядова помилка, що за неї тепер йому доводилося заплатити.

Другою важливою проблемою, що спричинила гострі розходження між Липинським і Назаруком, було ставлення до Польщі. Повернувшися до краю, Назарук намагався виробити собі думку про це питання, яке для української політики під Польщею мало першорядне значення. Могло здаватися, що вихідні позиції Назарука й Липинського тотожні. Вони оба відкидали революційно-терористичні методи боротьби проти польської влади та бажали здобути для українських земель у польській державі національно-територіяльну автономію. Розбіжності виявилися у практичних висновках. Формула, що її пропонував Липинський, звучала: “становище льояльне, але не угодове”[283]. На це Назарук резонно відповів, що “льояльне, але не угодове становище накладає на нас усі тягарі, які наложила б угода, а не дає ніякої користи, яку могло б дати евентуальне зговорення”[284]. З цим не погоджувався Липинський, який побоювався, що переговори з польськими урядовими чинниками можуть здеморалізувати українське громадянство. Різниця в поглядах зводилася до того, що Липинський радив дотримуватися супроти Польщі леґальної (не революційної!) опозиції, а Назарук був схильний до переговорів з польським урядом, щоб таким способом добитися уступок для української сторони.

Ця незгода між Липинським і Назаруком була більше сповидна, ніж реальна, хоч вони самі собі цього не усвідомлювали. Назарук, який щойно недавно приїхав з еміґрації, занадто оптимістично розцінював шанси польсько-українського порозуміння. Йому тоді ще здавалося, що “вони [поляки] очевидно доволі скоро почали б переговори в тій справі [автономії для Західньо-Українських Земель], розуміється на тлі угоди”[285]. Досвід наступних років ці ілюзії розвіяв. Для серйозних польсько-українських переговорів та для чесного польсько-українського компромісу не було ґрунту, бо цього не хотіла панівна польська сторона. У 1930-их рр. постава Назарука та новозорянської групи (зорганізованої у партію “Українська Народна Обнова”, УНО) була якраз така, як ще в 1927-28 році рекомендував Липинський: льояльна, але не угодова. Якщо Назарук до самого кінця продовжував відстоювати автономістичну плятформу, то не тому, щоб приподобатися полякам, ані не тому, що він вірив у здійсненність автономії для українських земель під Польщею, - але тому, що згідно з його переконанням саме така плятформа найкраще відповідала потребам української леґальної політики в тодішній дійсності[286].

Якщо Назарук і Липинський не могли знайти спільної мови в цьому питанні, - не зважаючи на те, що їх погляди відрізнялися тільки в деталях і нюансах, а не в суті, - то причиною тут був “антипольський комплекс” Липинського. Про його протипольську настанову була мова ще в 1918 р. в довірочних інформаціях німецької розвідки: “...саме ті кола, які від польщизни повернулися до українства, є найбільш рішучими противниками польонізації України”[287]. Липинський не вірив у можливість українсько-польського союзу, спрямованого проти Росії, і поборював “петлюрівську” концепцію української зовнішньої політики. Можливо, що якраз через своє польське походження він хотів усякою ціною забезпечити себе проти можливих закидів у польонофільстві. Надмірна чутливість Липинського на цьому пункті була причиною, чому він так гостро реагував на міркування Назарука щодо перспектив української угодової політики в Галичині.

Творцем автономістичної концепції української політики під Польщею був історик і публіцист, проф. Стефан Томашівський (1875-1930). На початку 1928 р. Назарук зблизився з Томашівським, який незабаром став постійним співробітником “Нової Зорі”. Це зближення поглибило прірву між Назаруком та Липинським і спричинило їх остаточний розрив.

Липинський познайомився з Томашівським ще за своїх студентських років у Кракові, себто десь к. 1905 року. Томашівський був старший на сім років, і вже в тому часі мав у своєму доробку низку публікованих історичних праць. Згідно з твердженням Назарука, саме Томашівський впровадив Липинського в історичну науку:

Можливо, що Назарук тут перебільшує вплив Томашівського на Липинського, але нема причин сумніватися в факті їхньої довголітньої інтелектуальної близькости. В українській історіографії Липинський і Томашівський стоять поруч себе, як два основоположники “державницької школи”[289]. Основною науковою спеціяльністю Томашівського була українська медієвістика й церковна історія, тоді як Липинський займався історією XVII століття. Таким чином їх наукові інтереси себе взаємно доповняли.

Під час Визвольних Змагань Томашівський перебував на дипломатичній службі ЗУНР. За своїми політичними переконаннями він був консерватист. Він не став членом УСХД, але в гетьманських колах його вважали своєю людиною. Він співпрацював у збірниках “Хліборобської України”, що їх редагував Липинський[290]. Можна вважати, що в тому часі, себто на початку 1920-их рр., особисті стосунки між Томашівським і Липинським були дружні.

Томашівський був визначним істориком і талановитим публіцистом, але як людина та громадський діяч він був суперечливою постаттю. Плямою на його репутації були нефортунні виступи проти власного колишнього учителя, Михайла Грушевського, що їх сам Томашівський пізніше оцінював, як свої faux pas[291]. За ним ходила слава інтриґана та кар’єриста; так принаймні висловлювався про нього у своїх листах до Липинського проф. Дмитро Дорошенко[292]. У цьому було чимало перебільшень, проте до витворення такої некорисної опінії причинився таки він сам, Томашівський - своїм тяжким, мізантропічним характером. Недаремно навіть Назарук нарікав на його “нервозність”, “депресії” та “хворобливу дразливість, гризливість та гостроту”[293].

Не знаємо точного часу, ані причин, коли й чому Липинський змінив своє відношення до Томашівського з приязного на вороже. В 1925-26 рр. Томашівський редагував у Львові журнал “Політика”. Липинський спочатку обіцяв свою співпрацю, але пізніше критикував “Політику” за “брак виразної ідеї” та нахил до “примітивного реалізму”[294]. Перелім у ставленні Липинського до Томашівського наступив б. 1927 року та, можливо, це сталося у зв’язку з справами Українського Наукового Інституту у Берліні. З того часу Липинський зненавидів Томашівського й характеризував його так:

Ставши редактором “Нової Зорі”, Назарук негайно запросив до співпраці Томашівського. З цього приводу він дістав від Липинського таку пересторогу:

Давніше, за американських часів, Назарук був би напевне підпорядкувався такій виразній директиві свого ментора. Але тепер він її злегковажив. Щобільше, 25 лютого 1928 р. він заключив з Томашівським формальну умову, згідно з якою той зобов’язався за постійну платню доставляти до газети щотижнево по одній статті та одному політичному оглядові[297]. Таким чином, Томашівський став чільним публіцистом “Нової Зорі”.

Томашівський був талановитий і плідний публіцист; він мав легке перо, вмів писати коротко й ясно, а при цьому дотримувався реченців. Знання чужих мов давало йому змогу користуватися світовою пресою й літературою. Він мав ерудицію і науковий авторитет, але не був типом кабінетного ученого: мав широкі інтелектуальні зацікавлення та чуйно реагував на поточні події. Назарук, зі своїм великим журналістичним досвідом, умів оцінити вартість такого співробітника та бажав скріпити ним редакцію “Нової Зорі”[298]. Теж світоглядово Томашівський був йому близький.

Очевидно, Томашівський не був оригінальним, систематичним політичним мислителем, таким як був Липинський. Сам Назарук признавав, що з нього добрий аналітик, але не синтетик[299]. Проте два ідейні комплекси сильно позначувалися в історико-політичних поглядах Томашівського: віра в історичне покликання Галичини, як “П’ємонту” України, та переконання, що Унія, - українське католицтво, - як синтеза східніх і західніх релігійно-культурних традицій, являє собою єдину справді національну українську Церкву[300]. Оба ці пункти вповні відповідали поглядам Назарука, - який прийшов до них самостійно, - і вони робили його та Томашівського однодумцями.

Назарук бажав співпрацювати з Томашівським, зберігаючи свій старий зв’язок з Липинським. Однак для Липинського така ситуація була несприйнятлива. Він не міг стерпіти, щоб в органі, що мав марку гетьманофільського та що його редаґував його колишній вірний учень, головним ідеологом був “каналія” і “хрунь” - Стефан Томашівський. Статті Томашівського в “Новій Зорі” Липинський характеризував, як “хитро, по гадючому звернені проти нас [гетьманців] і писані в рабськім, у відношенні до Польщі, тоні”[301]. При цьому Липинський приписував Томашівському негідні, користолюбиві мотиви: жадобу помсти на гетьманцях за неодержання посади в берлінському Українському Науковому Інституті та бажання промостити собі дорогу до професорської катедри на котромусь польському університеті. При такому ставленні Липинського до Томашівського, - незалежно від того чи воно було оправдане, чи подиктоване озлобленням, - Назарук був фактично поставлений перед альтернативою: або Липинський, або Томашівський. Назарук не хотів пожертвувати Томашівським і це робило неминучим його розрив з Липинським.

Передчуваючи близький конфлікт і бажаючи йому запобігти, Липинський написав Назарукові під кінець лютого 1928 р. довгого листа, в якому просив його “не брати дослівно висказів, сказаних в іритації” і перепрошував за свій “крик” у попередніх листах. Основна частина листа - притча про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні”, яку ми обговорили вище. Лист Липинського написаний з глибоким болем та в сердечному тоні. Назарука називає він одним з-поміж своїх учнів, який “найщиріше і найбільше в початках вірив” йому. Але у своїх практичних висновках лист зводився до вимоги, щоб Назарук відмовився від думки, що в питаннях української політики й гетьманського руху він “краще знає”, ніж Липинський, “що робити”. Іншими словами, за передумову згоди Липинський уважав підкорення Назарука під свою волю. Мабуть відчуваючи безвиглядність порозуміння на такій основі, Липинський цього листа Назарукові не вислав[302].

Саме в тому часі стався випадок, який послужив за краплину, що від неї перелилася сповнена по вінці чаша. Під кінець лютого Томашівський побував у Берліні. Він був принятий Гетьманом і відбув розмову з Миколою Кочубеєм, головою Гетьманської Управи. По повороті до Львова, Томашівський переказав зміст цієї розмови Назарукові. Кочубей буцімто запропонував “Новій Зорі” грошову субсидію з німецьких таємних фондів, якщо газета підпорядкується гетьманському центрові й буде редаґована не в виключно католицькому дусі. Томашівський заявив Назарукові, що в такому випадку він, як польський державний службовець (доцент Краківського університету), мусів би припинити свою співпрацю з “Новою Зорею”[303].

Про розмову Томашівського з Кочубеєм та свою власну розмову з Томашівським Назарук поінформував Липинського листом від 5 березня. Він висловив своє гостре обурення з приводу оферти Кочубея, яка, мовляв, може внести деморалізацію у молодий католицько-консервативний рух у Галичині. “Я в життю ніяких грошей, хоч трохи підозрілих, не брав і не возьму ніколи”[304]. Назарук заявив, що він вірить, що Липинський стоїть і завжди стоятиме на сторожі ідейної чистоти гетьманського центру і його незалежности від посторонніх чинників. Але якщо політика Гетьманської Управи мала б бути дійсно така, як про це Кочубей натякав Томашівському, тоді йому, Назарукові, не залишається нічого іншого, як перейти до “опозиції Його Величности”. Як монархіст, він виключає саму династію з-під критики й дискусії, “хоч би вона не знати які помилки робила”, але він мусів би стати опозиціонером щодо “уряду” (себто Гетьманської Управи).

Ще недавно Назарук проповідував “єдиновладдя” та обстоював потребу безумовного послуху супроти Гетьмана й його “уряду”. Досвід показав нереальність цієї концепції. Бо існують ситуації, що в них опозиція до своєї влади є проявом не безвідповідального бунтарства, але наказом громадянського сумління. Теоретичний прихильник абсолютизму, Назарук, тепер заговорив про “опозицію Його Величносте”, себто заговорив мовою лібералізму.

На реакцію Липинського вплинули не тільки його ставлення до Томашівського, але також обставина, що Кочубей був його особистим приятелем і його мужем довір’я в Гетьманській Управі. В листі до Назарука від 8 березня Липинський скваліфікував ревеляції Томашівського як брехню, провокацію та спробу пересварити Назарука з гетьманським центром, - щоб таким способом зробити “Нову Зорю” угодовським органом, а для себе здобути від поляків посаду університетського професора. При цьому, мовляв, Томашівський грає на струні “хапчивости” Назарука. Той повинен був Томашівському відповісти так: “...не спокушайте мене грішми, бо мені слина на згадку про них до уст не котиться”[305].

Назарук був вражливий на пункті закидів щодо своєї хапчивости й тому слова Липинського він відчув як поличник. Такої образи він не міг стерпіти. Таким чином між старими приятелями вибухнув особистий конфлікт, що прислонив собою початковий політичний інцидент. У взаємних жалях і обвинуваченнях Липинського й Назарука забулася справа мнимої оферти, що її Кочубей, мовляв, зробив Томашівському. Так і не знаємо, чи Кочубей дійсно запропонував таємну субсидію з німецьких фондів для “Нової Зорі”, або чи це була інтриґа Томашівського, або чи врешті, - що здається найбільш правдоподібне, - Томашівський не став жертвою власної підозріливости, зле зрозумівши невиразні вислови Кочубея[306]. Гнів засліплює. Через те ні Липинський ні Назарук не звернули увагу на одну обставину, усвідомлення якої відразу відпружило б їхній спір. Томашівський не міг “спокушувати” Назарука грішми з тієї простої причини, що мова йшла тут не про польські гроші (в такому випадку підозріння принаймні було б логічне!), але про німецькі. Томашівський не дотримувався германофільської орієнтації й він, подібно як Назарук, був рішучим противником узалежнення української політики в Польщі від закордонних чинників.

По суті ані Липинський, ані Назарук, не хотіли поривати стосунків, але оба були хворі, виведені з рівноваги й дуже розгнівані. Липинський післав Назарукові й його родині карточку з великодніми побажаннями. Але Назарук уважав, що йому належиться більша сатисфакція. Листом від 18 квітня він подякував за привіт і попросив Липинського прислати бодай коротку підписану замітку до “Нової Зорі” з нагоди 29 квітня, - десятилітнього ювілею відновлення Гетьманщини. Одночасно Назарук заявив, що останній лист Липинського його “заболів найдужче” та що він буде на нього реаґувати, хоч може не зараз, бо він ще надалі поважно недужий[307].

Очевидно, що Назарук чекав, щоб Липинський його перепросив та поміщенням статтейки в “Новій Зорі” прилюдно заманіфестував свою солідарність з нею та її редактором. Але Липинський не хотів перепросити Назарука, ані дати свого імени до “Нової Зорі”, яку він уважав за опановану “злим духом”, Томашівським.

Назарук рішив відплатити за заподіяну образу цією ж самою монетою. Він написав Липинському листа, в якому йому закинув некоректність у грошових справах: мовляв Липинський не виконав свого зобов’язання - написати коротку історію України з державницької точки погляду, на що був свого часу у Відні дістав зачет від уряду ЗУНР; тому йому, мовляв, не личить робити цього роду закидів іншим. Текст листа Назарук прочитав графові Адамові Монтрезорові (зятеві гетьмана Павла й особистому другові Липинського) та молодому галицькому гетьманцеві, Іванові Гладиловичу. Але Монтрезор попросив Назарука “не робити прикрости хворій людині” і він листа не вислав[308]. Розмови Назарука з Монтрезором і Гладиловичем могли відбутися в травні або червні 1928, бо влітку Назарук виїхав на лікування до Карльсбаду.

На цьому припинилися прямі стосунки між Липинським і Назаруком. Дороги колишніх приятелів розійшлися назавжди.

КОНФЛІКТ (ДРУГА СТАДІЯ)

Назарук не бажав, щоб його конфлікт з Липинським вийшов на публічну арену. “Нова Зоря” не почала жодної кампанії проти Липинського і довго не згадувала його прізвища. Але серед громадянства “Нова Зоря” мала марку органу, що близький до гетьманського табору. Такий стан був нестерпний для Липинського: він хотів перешкодити тому, щоб новозорянська група (Томашівський і Назарук) могла підшиватися під гетьманську ідею. Для цього він у липні 1929 надіслав львівському щоденникові “Діло” велику статтю, в формі листа до редакції, п. з. ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”[309]. Стаття була спрямована проти Томашівського, якого Липинський назвав “фактичним політичним керівником “Нової Зорі”. Проте посередньо був це теж удар по Назарукові.

Метою статті було довести, що між гетьманською ідеологією, репрезентованою Липинським, і поглядами Томашівського “лежить прірва”. Гетьманська ідеологія вчить, що для державного відродження України необхідний ідеалістичний порив, а Томашівський у “Новій Зорі” осмішує ідеалізм. Томашівський уважає, що мірилом вартости суспільних ідей є “користь і задоволення”, - що означає насаджування опортунізму і пристосуванства. В основі гетьманської ідеології лежить культ національних героїв, а Томашівський принижує великі постаті української історії (Хмельницького, Мазепу, Орлика), бо вони, мовляв, були невдачниками.

На цю атаку Томашівський відповів обширною статтею в “Новій Зорі”, п. з. “Відкритий лист до пана Вячеслава Липинського”[310]. Стаття заперечувала твердження Липинського, що він, Томашівський, колинебудь свідомо й систематично поборював Липинського - та його ідеологію. Навпаки, він у багатьох речах почував себе ідейно близьким до Липинського і громадська опінія слушно вважала його симпатиком гетьманського руху. Коли ж він у деяких питаннях дотримувався інших поглядів (напр., щодо оцінки історичної ролі Унії) - то це його право. Не відповідає теж правді, що він “осмішував ідеалізм”, у розумінні етичного ідеалізму. Коли він говорив про шкідливість “ідей”, він мав на думці шкоду, яку народові приносить ідеологічне доктринерство, захоплення модними політичними гаслами. Він, Томашівський, не кається в тому, що для перевірки вартости суспільно-політичних ідей пропонував застосовувати прагматичний критерій, - цієї методи дотримується увесь культурний світ. Липинський зовсім не безпідставно вмовляє, що Томашівському йшлося про “негайні” користі, або тільки про “матеріяльне”, а не теж і духове, задоволення. Він, Томашівський, ніколи не принижував пам’яті українських національних героїв, але історик має обов’язок навіть до великих постатей минулого підходити критично.

Як оцінити той публіцистичний двобій між Липинським і Томашівським? Стаття Липинського написана, як звичайно, дуже талановито, вона стилістично блискуча і в ній ряд цікавих думок, напр., про програму і тактику УНДО, про т. зв. Краківську школу в польській історіографії та про передумови автономії українських земель під Польщею. (Липинський уважав, що до боротьби проти централізму Варшави необхідно приєднати бодай частину місцевого польського населення.) Не розглядаємо подрібно цих думок Липинського, ані його закидів. Проте неприємний посмак викликає в статті перемішання арґументів, що належать до двох зовсім різних сфер: з одного боку, речева критика поглядів опонента, а з другого - напади на його особу. Цим ми не хочемо сказати, що Томашівський, як людина і громадянин, був у всіх відношеннях бездоганний. Але виступ Ли-пинського виразно забарвлений анімозією, яка не дозволяла йому бути справедливим і об’єктивним. Інсинуювання противникові підлих, користолюбивих мотивів - небезпечна і двосічна зброя в дискусії, що часто обертається проти того, хто її вживає. (Приклад такої інсинуації: Липинський твердив, що Томашівський інакше гасав про Хмельницького колись за Австрії, а інакше тепер, за Польщі, та прозоро натякав на мотиви цієї зміни в поглядах.) Томашівському не було тяжко довести, що Липинський, засліплений гнівом, допустився в полеміці некоректних засобів: виривання думок противника з контексту та їх своєрідного підправлювання. Наприклад, в одній зі своїх статтей у “Новій Зорі” Томашівський згадав про культ “невідомого воїна”, з чого Липинський зробив висновок, що Томашівський пропаґує культ “невідомого виборця”, а далі й “анонімного акціонера”. Давніше, коли Липинський писав “Листи до братів-хліборобів”, у нього на першому місці стояло дослідження певних проблем. Тепер же, під час смертельної хвороби, його могутній інтелект опинився в полоні неконтрольованих афектів і анімозій.

Це підтверджується опінією сучасного спостерігача тих подій, Дмитра Дорошенка. Його перша реакція на статтю Липинського, ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”, була наскрізь позитивна:

Але познайомившися з реплікою Томашівського й ще раз прочитавши статтю Липинського, Дорошенко змінив свій погляд. Тепер він заявив, що в Томашівського єсть “може, фактична рація в деяких окремих пунктах”[312] та що в статті Липинського дійсно є місця, “які могли дати Томашівському підставу звести діло на особисті порахунки”[313]. Якщо зважити, що Дорошенко був старим, відданим приятелем Липинського та що він неґативно ставився до Томашівського, а крім того, що він свої думки напевне формулював обережно, щоб не вразити Липинського, - то ці ствердження дуже промовисті.

Основним політичним закидом, що його Липинський робив “Новій Зорі” та її керівникам, Томашівському й Назарукові, було капітулянство супроти Польщі. Щодо Назарука цей закид спростовується його діяльністю продовж наступного десятиріччя. Коли ж мова про Томашівського, є документ, що насвітлює його погляди на польсько-українські відносини. Це доповідь, “Десять літ українського питання в Польщі”, яку Томашівський прочитав 12 квітня 1929 на запрошення Інституту дослідів національних справ (Instytut Badań Spraw Narodowościowych) у Варшаві. Український переклад тексту доповіді появився окремою брошурою[314].

Доповідь твердила, що й українці і поляки керуються у своїх взаємовідносинах ілюзіями. Українці не визнають приналежности галицько-волинських земель до польської держави, хоч цього факту, що становить частину існуючого міжнародного укладу в Европі, вони неспроможні змінити. Знову ж поляки, недоцінюючи потужність української національної свідомости, що стала масовою, сподіваються, що вони українців спольонізують, хоч це їм явно не під силу. Польська репресивна політика це на ділі вода на млин українських екстремістських елементів. Таким чином польсько-українські відносини від десятьох років опинилися у сліпому куті, - з велетенською шкодою для обох сторін. Треба шукати виходу, там більше, що й Польща і галицько-волинські землі перебувають під загрозою від сходу. Мінімальна плятформа порозуміння - здійснення закону з 26 вересня 1922 року про самоуправу трьох східньогалицьких воєвідств (ухваленого польським соймом, але ніколи не введеного в чинність) та утворення українського університету.

Приймаючи до уваги, що варшавська доповідь Томашівського була адресована до польської публіки, доводиться ствердити, що вона була зручна й тактовна, але рівночасно достойна в тоні. Немає в ній нічого незгідного з почуттям національної чести українця. Томашівський сказав полякам у вічі ряд терпких істин, хоч одночасно критикував теж промахи української політики. Доповідь свідчила про громадянську мужність автора. Українська публічна опінія вороже реаґувала на спроби українсько-польського діялогу. На Томашівського накинулася українська преса (“Діло”, “Новий Час”), яка, до речі, невірно передала зміст його формулювань. (Власне для того, щоб спростувати ці перекручення, Томашівський опублікував повний текст доповіді). З перспективи часу ясно, що Томашівський мав певну концепцію української політики під Польщею, тоді як його галицькі противники керувалися переважно тільки емоційними відрухами. Ця концепція була консервативна в тому розумінні, що вона була леґалістична, а не революційна, та базувалася на вірі в потребу т. зв. органічної праці. Чи концепція Томашівського (яку сприйняв теж Назарук) була правильна по суті, чи вона відповідала об’єктивним інтересам української справи в тогочасних обставинах, це окреме питання, що переступає межі нашого дослідження. Також не будемо розглядати цікавих, але, звичайно, суперечливих історичних поглядів Томашівського про вплив польського чинника на диференціяцію східнього слов’янства та на національне відокремлення українців від росіян. Липинський, до речі, висловлював подібні міркування. Не виключена й можливість, що Томашівський, пропонуючи свою концепцію українсько-польського компромісу, міг мата при цьому якісь особисті цілі. Але зле чинили противники Томашівського, які, замість того, щоб поборювати його концепцію речевими арґументами, намагалися дискредитувати його особу. В цьому відношенні найбільше прогрішився таки Липинський, який пришивав старому товаришеві латку “хруня”, хоч не міг підкріпити своїх оскаржень конкретними доказами.

Не мавши листів ані інших свідчень Назарука з 1929 року, не знаємо, як він сприйняв атаку Липинського проти Томашівського. Він певне уважав, що ці напади посередньо спрямовані теж проти нього.

В 1928 році ширилися у Львові плітки, що Назарук у розмові з Монтрезором і Гладиловичем зробив Липинському закид у “спроневіренні грошей галицького уряду”. Відгомін цих чуток дійшов до Липинського на початку 1929 року. Він перебував тоді в австрійській місцевості Бадеґ біля Грацу, де з допомогою братів купив садибу. Схвильований Липинський звернувся за інформаціями до Гладиловича, який і подав їх у листі, що його Липинський одержав 12 березня 1929, отже майже рік після самої події[315].

Липинський попросив своїх приятелів, Адама Монтрезора та Людвика Сідлецького, бути його уповноваженими в цій справі й вони відвідали Назарука у Львові 11 жовтня 1929. Назарук запросив до участи в розмові свого редакційного товариша, Романа Гайдука. На запит Монтрезора й Сідлецького, Назарук розповів про грошову допомогу, яку в 1920-21 рр. Липинський отримував від еміґраційного галицького уряду, як зачет на написання огляду історії України. Якщо він, Назарук, згадав про цю справу у своєму невисланому листі до Липинського в минулому 1928 році, то сталося це тому, бо Липинський робив йому “алюзії на тлі небезінтересовности політичних діячів”. Для полагодження конфлікту Назарук запропонував обом уповноваженим “утворення мирового суду з людей відповідних віком і громадянським стажем, з тим, щоби для оцінки цілої справи предложені були в цілості, а не тільки в виїмках, оригінальні листи, які є в посіданню п. Липинського, а які до тої справи відносяться”. З розмови між Назаруком та Монтрезором і Сідлецьким списано протокол, примірник якого послано Липинському[316].

Пропонуючи утворення мирового суду, Назарук мабуть змагав до того, щоб спонукати Липинського перепросити його за образливі оскарження в “хапчивості” та “небезінтересовності”; тоді, певне, Назарук був би готовий відкликати свій закид. Але Липинський не хотів полагоди конфлікту шляхом взаємних уступок та обопільних перепросин. Тому він був глибоко розчарований поведінкою своїх представників. Він, очевидно, чекав, що вони Назарука засудять і оголосять про це відповідну заяву в пресі. Замість цього, вони прийняли вияснення Назарука та погодилися внести їх до протоколу. Липинський висловив своє незадоволення Монтрезорові й Сідлецькому листом від 16 жовтня, на якого вони відповіли 22 того ж місяця. У своєму листі Монтрезор і Сідлецький заперечили твердження Липинського, що вони переступили його інструкції[317].

Тоді 11 листопада 1929 Липинський вислав Монтрезорові листа з проханням відчитати його Назарукові. Текст цього листа не зберігся, але він мусів бути такий образливий, що Монтрезор 15 грудня відмовився виконати доручення, посилаючися при цьому на добро самого Липинського[318]. Насувається висновок, що Адам Монтрезор і Людвик Сідлецький, старі приятелі і однодумці Липинського й, до речі, люди, що були йому соціяльно близькі своєю приналежністю до передреволюційної шляхетсько-землевласницької верстви, - по суті не солідаризувалися з ним у його конфлікті з Назаруком. Вони, очевидно, вважали вимоги Липинського за безпідставні, а цього не сказали йому тільки з пошани до його заслуг та щоб, кажучи словами Монтрезора, “не робити прикрости хворій людині”.

Не добившися своєї мети за допомогою посередників, Липинський рішився на пряму конфронтацію. Він написав довгого листа до Назарука, датованого 29 січня 1930. Слід мати на увазі, що кілька місяців раніше Липинський передав головство в Раді Присяжних УСХД гетьманові Скоропадському. Цей крок Липинський уважав своїм відходом від практичної політичної діяльности та керівництва гетьманським рухом. Свого листа до Назарука він вважав приватним.

Висилка цього листа збіглася часово ще з одним дрібним епізодом, який долив оливи до вогню у відносинах між Липинським і Назаруком. Під кінець 1929 року секретар Липинського, Ципріянович, з його доручення повідомив адміністрацію “Нової Зорі”, щоб вона стримала висилку газети Адміністрація відповіла, що Липинський має борг за отримування газети в минулому на суму чотирьох долярів. На це Ципріянович відписав, - треба думати, під диктат Липинського, - що той діставав “Нову Зорю” від редакції даром; якщо тепер вимагають від нього заплати, то це значить, що йому газету висилано в провокаційних цілях. Своєю чергою, адміністратор “Нової Зорі” в листі з 17 січня 1930, - який певне вийшов з-під пера Назарука, - ствердив, що Липинський газету таки передплачував, бо 1927 року вислав на передплату три доляри, а “закид у провокації міг зродитися хіба в людини, що сама зростала в атмосфері провокації”[319]. В листі до Назарука з 29 січня Липинський признав, що він “Нову Зорю” свого часу таки дійсно передплатив, а забув про це тому, бо тоді лежав смертельно хворий в санаторії. Цей жалюгідний інцидент не був би вартий уваги, якби не те, що він ілюструє взаємне озлоблення між Назаруком і Липинським у тому часі.

У своєму довгому листі з 29 січня 1930 Липинський присвятив найбільше місця, - приблизно половину цілого тексту на дванадцять сторінок машинового письма, - справі позики-допомоги, що її він у 1920-21 рр. отримував від уряду ЗУНР. Його довгі виводи можна підсумувати так: допомогу накидував Липинському сам Назарук; Липинський добровільно обіцяв написати огляд української історії; він не був при цьому зв’язаний означеним терміном; коли він пізніше хотів звернути позику, Назарук до цього не допустив. Отже чому тепер Назарук кривдить його свідомою клеветою, що він буцімто “спроневірив” гроші з публічних фондів?

Істотне значення мають ті частини листа, де Липинський намагається з’ясувати причини свого конфлікту з Назаруком:

Липинський нагадує, що приятель молодости Назарука, д-р Анзельм Мозлер (адвокат у Бучачі), казав йому: “Ви нестерпні, але я Вам вірю”. Назарук показував себе нестерпним теж у відношенні до нього, Липинського, але той вірив йому, хоч різні люди перестерігали його перед Назаруком. Тому Липинський хоче вірити й тепер, що Назарук накінець “опам’ятається” та “покаже добру сторону своєї душі”.

Проте, поставивши питання про причини конфлікту, Липинський так і не зміг на нього відповісти. Він тільки зформулював низку здогадів; Чи Назарука вразило неґативне ставлення Липинського до “каналії” Томашівського? Чи може його опанувала злість за те, що Микола Кочубей не звернув йому свого довгу? (Натяк на допомогу, яку Назарук, за спонукою Липинського, посилав Кочубеєві з Америки.) Чи може лютість Назарука спричинена тим, що Липинський не мав можливости влаштувати його на посаду в Берліні?

Між іншим, Липинський питається; “Чи може вразив Вас так сильно гострий тон мого листа?”[321]. Тут Липинський, безперечно, найближче підійшов до правди. Але замість того, щоб глибше призадуматися над цим пунктом, він його обійшов поверховною заувагою, що в його попередньому кількалітньому листуванні з Назаруком “бували з обох сторін листи ще гостріші”.

Липинський згадує про те, що між цінними порадами, які він отримував від Назарука, була теж порада написати спогади зі свого життя. Липинський серйозно поставився до цього й від 1924 року почав збирати записки й матеріяли до мемуарів. Але чи Назарукові буде приємно, коли він у своїх спогадах розповість, як Назарук повівся з ним?

Повертаючися до справи державницької історії України, Липинський заявляє, що сподівається ще її написати. Для цього треба двох речей. По-перше, щоб йому вистачило життя. По-друге, щоб він зумів воскресити в собі віру в державнотворчі здібності українців. Ця віра захиталася, бо

Цей уривок розкриває тодішній психічний стан Липинського. Бачимо там залишки колишніх приятельських почувань до “доброго, але нарваного” Назарука, запеклу зненависть до “стопроцентного хама” Томашівського та непохитне переконання, що він, Липинський, є тим “авторитетом”, якому всі українці, або принаймні всі гетьманці, повинні добровільно “піддатися”.

На закінчення листа Липинський звертається до Назарука ще з такою конкретною справою. В тому випадку, коли б йому таки не пощастило написати обіцяної історії України, кому повинен він, або після смерти його брати, звернути гроші на суму 177 долярів і 43 центів, що її він, як допомогу, одержав від галицького уряду?

Виславши свого листа й ще доки наспіла відповідь від Назарука, Липинський зладив меморіяльну записку, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.”[323]. Метою Липинського було закріпити для себе самого й, може, для майбутности історію своїх взаємовідносин з Назаруком. Цей факт ще раз доказує, яку виключну вагу Липинський надавав цим відносинам. В цьому дослідженні ми часто користувалися тим важливим документом.

Назарук дещо забарився з відповіддю через хворобу сина. Він встиг відписати Липинському тільки 12 лютого 1930. Тим часом сталася одна подія, що вплинула на зміст і тон його відповіді.

Прихильник Липинського, молодий мистецтвознавець Володимир Залозецький (якого Томашівський називав “enfant terrible гетьманської ідеології”), виступив продовж 1928 і 1929 років з низкою полемічних статтей в європейській і американській українській пресі проти Томашівського й Назарука. Невідомо, чи ці виступи Залозецького були безпосередньо інспіровані Липинським, але припускаємо, що вони писалися не без його відома і згоди[324]. Відповідаючи в “Новій Зорі” на чергову атаку Залозецького, Назарук написав, що він зірвав відносини з Залозецьким “та ще з одним визначним гетьманцем”, а в примітці до цього місця статті додав, що він готовий “на відповідне завізвання (...) оповістити, з котрим і чому та й долучити до того інтересні і поучаючі документи”[325]. Липинський почув себе зачепленим цією приміткою й негайно зареаґував листом до редакції “Діла”, в якому скваліфікував зацитовані слова як “шантаж”[326]. Допис Липинського появився в “Ділі” того самого дня, 12 лютого, коли Назарук готував свою відповідь Липинському. Публічно зроблений закид у шантажі не міг зробити Назарука більш примирливим.

Лист Назарука до Липинського з 12 лютого 1930 був останнім. Щодо фінансового зобов’язання Липинського, Назарук заявив, що він ніколи не твердив, що це зобов’язання мало юридичний характер, але тільки моральний. А факт існування цього останнього чейже признає сам Липинський. “Всякі балачки про Ваше спроневірення грошей се комбінації, на всякий випадок не мої...”[327]. Щодо питання, кому Липинський, або його спадкоємці, мав би повернути грошовий борг, Назарук запропонував передати цю суму інвалідам Української Галицької Армії.

Назарук каже, що всі міркування Липинського про здогадні причини його гніву - безпідставні. Справжня причина зовсім проста. “Про мою “хапчивість”, хоч і в лапках, Ви писали не раз і річ зрозуміла, що се мусіло мене нарешті вивести з рівноваги...”[328] Липинський, “пан з панськими манірами”, не завагався тяжко образити “чоловіка вбогого походження, але настільки амбітного, що він в дуже вчасній молодості постановив собі перейти життя з чистими руками і йде так. (...) Всі інші справи, які були, або могли бути, спірні (як тактика в газеті супроти о. Костельника, супроти православних і т. ін.) могли бути вирівняні, - а та справа ні. Хіба Вашими перепросинами мене. Ніколи навпаки! (...) Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ”[329].

На закінчення Назарук заявив, що громадська співпраця стає неможливою, коли людину обдирають з чести. Годі співпрацювати з Липинським, бо він завів “терор” у взаємовідносинах.

До цього місця Назарукового листа Липинський зробив таку дописку на марґінесі:

Дійсно, в Америці Назарук багато зносив від Липинського. Але тоді, в 1924-27 рр., Липинський краще, ніж пізніше, контролював свої нерви й його тодішні поучення та критичні зауваження Назарукові, хоч іноді гострі, були втримані в коректному тоні. По-друге, в Америці Назарук був еміґрантом. Живучи в чужому світі та серед примітивної й занархізованої українсько-американської громади, він почував себе осамітненим. Зв’язок з Липинським давав йому необхідну духову підпору. Це змінилося з хвилиною повороту Назарука до краю. Опинившися серед рідної галицької стихії, що в ній він плавав, мов риба в воді, Назарук Липинського внутрішньо менше потребував. Він був готовий надалі прислухатися до його порад, але не покірно виконувати його інструкції. Щодо гіпотези, що Назарук в Америці тільки прикидався льояльним до гетьманської ідеї й до Липинського, щоб таким хитрим способом “собі приготовити поворот до краю не в характері Петрушевичівського дипломата”, слід завважити, що в Галичині характер “Петрушевичівського дипломата”, чи радше кол. члена уряду ЗУНР, був кращою рекомендацією, ніж марка гетьманця. Ця гіпотеза вказує на фатальний нахил Липинського приписувати негідні мотиви тим з-поміж близьких людей, хто наважувався спротивитись його вимогам.

Вже після закінчення свого листа, але заки він встиг його відіслати, Назарук дістав повідомлення про ухвалу Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала його за “злобний, брудний і несправедливий наклеп” на Липинського[331]. Це теж було проголошено в пресі. У постскриптумі до листа від 12 лютого Назарук ствердив, що “вирок виданий без ніякого переслухання засудженого - річ сьогодні немислима навіть у турків за Кемаля Паші” та заявив, що він відкличеться до Гетьмана, з домаганням визначити суд.

На цьому кінчається історія взаємовідносин між Вячеславом Липинським і Осипом Назаруком, наскільки вона відзеркалена в доступній документації.{42}

ЕПІЛОГ

Вячеслав Липинський упокоївся 14 червня 1931. В останньому році свого життя він розійшовся з гетьманом Скоропадським. Цей конфлікт, що назрівав віддавна, вийшов наверх восени 1930. Липинський опублікував у “Ділі” просторий комунікат, де подавши до прилюдного відома свою версію причин розходження, заявив, що надалі не визнає права гетьмана Павла та роду Скоропадських до булави і проголосив УСХД та його Раду Присяжних розпущеними[332].

Сенсаційний розрив Липинського з гетьманом Скоропадським, що відбився широким відгомоном у позарадянському українському громадянстві, затьмив собою попередній конфлікт між Липинським і Назаруком. Виступ Липинського проти Гетьмана реабілітував Назарука в очах більшости членів і прихильників гетьманського руху, що не пішли за Липинським. Припускально, - хоч немає стверджень, - тоді мусіла бути скасована ухвала Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала Назарука.

Липинський був хронічно хворий від довгого часу, тому його смерть не прийшла несподівано. Зате несподіваним був відхід Стефана Томашівського, що стався кілька місяців раніше. По короткій недузі, він помер 21 грудня 1930.

Продовж одного півріччя зійшли зі сцени дві постаті, що відограли велетенську ролю в розвитку Назарука: його довголітній наставник та приятель і пізніший грізний противник, Липинський, і його найближчий співробітник в редакції “Нової Зорі” за роки 1928-30 - Томашівський. Можна гадати, що у своєму духовому господарстві Назарук призначував Томашівському функцію наслідника й замінника Липинського. Тепер він залишився сам.

Розгляд останнього десятиліття життя й діяльности Назарука виходить за межі нашого дослідження Це тема для окремої студії. На цьому місці обмежуємося до кількох необхідних завважень.

1930-ті роки, до вибуху Другої світової війни, це кульмінаційний етап у Назаруковій біографії. Це пояснюється не тільки тим, що в тому часі він досяг повної духової дозрілости (в 1933-му йому сповнилося п’ятдесят років), але теж і тим, що тепер він уже не мав коло себе ментора, на якого він мусів би оглядатися; із учня, він сам став майстром.

Як на тісні й убогі галицькі відносини, Назарук користувався винятковою незалежністю. Над собою мав тільки одного зверхника, єпископа Григорія Хомишина, фундатора “Нової Зорі”. (Із двох первісних опікунів газети, єпископ Йосафат Коциловський скоро відступив.) У суто церковних питаннях “Нова Зоря” відзеркалювала “інтеґральну” католицьку концепцію єп. Хомишина, яка, зрештою, відповідала переконанням Назарука. Зате в загальних питаннях національної політики та у внутрішньо-редакційних справах, станиславівський Владика залишав Назарукові вільну руку. Що більше, Назарук здобув великий вплив на Кир Григорія, який у великій мірі керувався його порадами. Тривала опіка єпископа робила його невразливим на удари численних політичних і особистих противників, що їх у нього, як звичайно, не бракувало, - навіть у католицьких колах.

“Нова Зоря” носила на собі печать індивідуальности свого головного редактора; це був наскрізь назаруківський орган. Характеристичними для Назарукової журналістичної продукції були не так короткі статті на поточні теми (хоч і такі він помішував сливе в кожному номері), як радше довжелезні публіцистичні трактати, що друкувалися в “Новій Зорі” тижнями, або й місяцями, а потім появлялися теж у відбитках, як брошури чи книжки. Ці назаруківські трактати називали в Галичині жартівливо “гамаксойками”[333]. Подібний характер мали теж його репортажі, що в них описові частини перепліталися з рефлексіями на різні світоглядові й політичні теми. У противенстві до більшости українських журналістів і редакторів, Назарук не задовольнявся готовим запасом знань, але постійно вчився: багато читав і передискутовував проблеми, які його цікавили, з довіреними людьми. До більших статтей підготовлявся старанно, збирав до них матеріяли, переглядав відповідну літературу. Перед подорожами ознайомлювався з путівниками й іншими довідниками.

Назарук не мав таланту політичного мислителя й його екскурсії в царину теорії та історико-політичних узагальнень були звичайно слабкі й безпорадні. Напр., при обговоренні проблеми взаємин між Галичиною й Наддніпрянщиною, він тлумачив наявні відмінності між цими двома частинами українського народу - расовими різницями. В Галичині, мовляв, зберігся чистий слов’янський тип, тоді як населення Наддніпрянщини переміщалося з кочовими ордами. Зате його спостереження про сучасні наддніпрянсько-галицькі стосунки дуже інтересні й часто влучні[334]. Сила Назарука, як публіциста, спочивала в його хисті бистро обсервувати актуальні суспільно-політичні явища. Коли публіцистична спадщина Назарука буде колись зібрана й перевидана, - на що вона напевне заслуговує, - вона становитиме надзвичайно цінне джерело до вивчення західньоукраїнської політичної дійсности під польською займанщиною в 1930-их роках.

Окрему позицію в доробку Назарука займало редагування “Нової Зорі”. На тлі переважно неохайно й нефахово редаґованої української преси, “Нова Зоря” під керівництвом Назарука становила справжнє журналістичне досягнення. Щодо багатства інформацій, різноманітности й добору матеріялу, дбайливости коректи тощо -це була либонь чи не найкраще редаґована українська газета. Мова про техніку редагування, а не про правильність чи помилковість позицій, що їх захищала “Нова Зоря”. Прикладом дбайливости, що з нею Назарук редагував “Нову Зорю”, може правити те, що увесь зміст її було занесено в покажчик (індекс), - явище унікальне на ті часи[335].

Показне ставлення Назарука в 1930-их рр. до пам’яті Липинського, а також до пам’яті Томашівського. Томашівського він пошанував збірничком, виданим у перші роковини смерти, що включає статті Івана Кревецького й Миколи Андрусяка про наукову працю покійного, короткі спогади вдови, Марії Томашівської, та о. Теодосія Галущинського й есей самого Назарука, “Томашівський як публіцист”[336], де подано таку оцінку покійного:

Липинському присвятив Назарук у “Новій Зорі” дві статті. Перша це некролог, що постав під безпосереднім враженням смерти Ли-пинського[338]. Друга була написана з нагоди панахиди по Липинському, відправленої в соборі св. Юра у Львові 14 червня 1939[339]. Не зважаючи на відстань вісьмох років, щодо тону і змісту обі статті творять немов одну цілість. У своєму погляді на покійного приятеля, Назарук умів піднятися понад особисті урази й понад те, що в самого Липинського було проявом людської слабости. Про свій конфлікт з Липинським він тільки мимоходом натякає в одному місці. Статті надихані любов’ю й пошаною до пам’яті людини великого серця й великого розуму, яка, хоч неукраїнського роду, всі свої сили віддала справі державного відродження України, яка хотіла “з нас зробити велику і сильну, державну націю”[340]. Липинський, - поряд з Йосифом Пілсудським, Джозефом Конрадом і Феліксом Дзєржинським, - один з чотирьох велетнів, що їх у нашу добу видала з себе польська “кресова” шляхта. Але шлях, що його обрав Липинський, був найтяжчий і тому морально найвартісніший. Діло його життя - відновлення державної ідеології України.

Назарук написав ці слова в червні 1939 року, два місяці перед початком Другої світової війни. Йому самому залишалося тоді менше року життя.

В одному зі своїх ранніх листів до Липинського, писаному з Америки, Назарук назвав себе “перекотиполем”, “перелетним журавлем”[342]. Можна добачувати своєрідну закономірність у тому, що йому судилося закінчити своє бурхливе життя не в рідній хаті, але в умовинах нової скитальщини. Напередодні входу совєтських військ до Львова у вересні 1939 він подався на захід і помер у Кракові 31 березня 1940 р.