Iсторичнi есе. Том 2

1

Опубліковано в кн.: The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution / Ed. by Taras Hunczak. Distributed by Harvard University Press for the Harvard Ukrainian Research Institute. - Cambridge, Mass., 1977. - P. 186-219 (Chapter Eight).

Первісний варіант цієї статті під заголовком “Четвертий Універсал на тлі української політичної думки” був виголошений як доповідь 28 січня 1968 р. у Вашінгтоні на святі державності. Поширену версію цієї доповіді Іван Лисяк-Рудницький прочитав 2 травня 1968 р. на історичній конференції Української Вільної Академії наук у США, присвяченій 50-літтю української революції. Цей текст був надрукований у жура: Український самостійник (Мюнхен). - 1968. - Ч. 6. - Червень. - С. 2-9; Ч. 7-8. - Липень-Серпень. - С. 7-15, а згодом передрукований у кн.: Між історією й політикою... - С. 180-205.

Готуючи статтю до друку в книзі “The Ukraine, 1917-1921: А Study in Revolution”, Іван Лисяк-Рудницький грунтовно переробив і доповнив її.

Подається в обсязі найповнішої, англійської, версії з максимально можливим збереженням первісного тексту українською мовою.

Переклад й упорядкування тексту Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

2

“Блискучий аналіз цього питання можна знайти в статті Є. Маланюка “Малоросійство” - див. передрук: Літературна Україна. - 1990. - 13 вересня.

3

“Валлійська мова [...] внести у вироблення загальнолюдських цінностей” - див: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. - 1990. - N 8. - С. 95.

4

“недавній розгляд цієї проблеми” - див. коментар до статті “Український національний рух напередодні першої світової війни” у першому томі цього видання.

5

“Наприклад, полтавський губернатор Багговут...” - в оригіналі помилково: Баггамут.

6

“закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р” - як і Четвертий Універсал, закон про національно-персональну автономію прийнято на засіданні Центральної Ради 24 січня (9 січня за старим стилем) 1918 р. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. - Ужгород, 1932. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 274-276; Abramson Н. Jewish Representation in the Independent Ukrainian Governments of 1917-1920 // Slavic Review. - Vol. 50. - N 3. - Fall 1991. - P. 544.

7

Публікація складається з двох частин, написаних у різний час у 1950-х рр. Обговорення теми зіставлення двох революцій почалося під час роботи Івана Лисяка-Рудницького над книгою Івана Майстренка про боротьбизм (Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism by Ivan Majstrenko / Transl. by George S. N. Luckyj with the assistance of Ivan L. Rudnytsky. Ed. by Peter Doonan. Foreword by George S. N. Luckyj. - New York, 1954). Перша частина публікації становить доопрацьований і розширений текст листа-відповіді Івана Лисяка-Рудницького Іванові Майстренку. Два варіанти цієї відповіді зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 522). У дану публікацію включено лише перший розділ листа під заголовком “Якобінці і лібералізм 19 ст.”. Його другий розділ (“Про стабільність соціальних здобутків більшовицької революції”) в основному відтворює зміст рецензії на книгу Крейна Брінтона “Анатомія революції”. Ця рецензія спершу була виголошена як доповідь на засіданні Комісії для дослідів над пореволюційною Україною та Совєтським Союзом Української Вільної Академії наук у США (31 жовтня 1959 р.), а згодом надрукована в журналі “Листи до приятелів” (Французька і совєтська революції (Порівняння) // Листи до приятелів. - 1960. - Ч. 2 (84). - Лютий. - С. 7-10). Згадана доповідь становить другу частину даної публікації.

Іван Лисяк-Рудницький надавав цій статті великого значення, як такій, у якій відображені його теоретичні погляди на історичний процес. Він мав намір видати її окремою книжкою разом з іншою статтею, присвяченою критичному розглядові “циклічних теорій” Шпенглера - Тойнбі. У листі до Миколи Шлемкевича, редактора журналу “Листи до приятелів”, від 10 грудня 1958 р. (Філадельфія) він писав: “Недавно тому доводилося мені на одному американському форумі виголосити доповідь п. з. “Порівняння французької та російської революцій”. Із відгуку, що його я зустрів у слухачів, думаю, що доповідь вдалася мені непогано. За вихідну точку беру книжку американського історика Бринтона, що її Ви реферували у “Листах”. Виходячи від критики Бринтона, я розглядаю насамперед теоретичне питання, чи й наскільки “історія повторюється”, а далі стараюся випуклити ряд історичних особливостей большевицької революції, які відрізняють її від аналогічних явищ у минулому. Ношуся з наміром, щоб у недалекому часі опрацювати мої записки у формі статті по-англійськи, але рівночасно могла б постати теж українська версія. Якщо б Ви згодилися зачекати, я був би дуже радий, коли б обі статті, про “циклічні теорії” та “порівняння революцій”, могли появитися разом однією книжечкою. Обі теми явно перегукуються й себе взаємно доповнюють. Крім цього мені хотілось би, щоб мій дебют, - я досі ніколи не мав в українській мові власної публікації, - випав солідно” (box 25, file 522).

Іван Майстренко (1899-1984, псевдоніми Бабенко, Далекий, Корсун, Радченко, Гребінка, Авгур) - український політичний діяч і цубліцист. Народився у м. Опішні на Полтавщині На початку революції 1917 р. належав до найчисленнішої тоді Української партії соціалістів-революціонерів. Відтак приєднався до боротьбистів лівої течії УПСР, яка в 1919 р. перейменувалася в Українську комуністичну партію (боротьбистів) (УКП(б)). Внаслідок влиття УКП(б) у Комуністичну партію (більшовиків) України опинився у рядах більшовицької партії, але на знак протесту проти великодержавної політики більшовиків вийшов з неї й вступив у 1920 р. до самостійницької Української комуністичної партії (УКП). Вибраний членом ЦК УКП й активно працював у робітничому середовищі Донбасу (1920-1921). Коли під тиском ДПУ та Комінтерну УКП була змушена у 1925 р. самоліквідуватися і влитися до КП(б)У, Іван Майстренко вдруге став членом КП(б)У. Працював у редакціях українських газет і журналів, зокрема був заступником редактора одеської міської газети “Чорноморська комуна” (1929-1931). З 1931 р. по 1935 р. був заступником директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики в Харкові. Вигнаний з партії у 1935 р. й арештований у 1936 р. Після річного ув’язнення у харківській тюрмі у 1936-1940 рр. перебував у сибірських таборах. У 1942-1943 рр. керував Українською капелою бандуристів, яка гастролювала у Західній Україні, Австрії й Німеччині. Після війни опинився у Німеччині, де вступив до лівого крила Української революційно-демократичної партії й редагував його періодичний орган - газету “Вперед” (1949-1959). Професор і ректор (1979-1984) Українського технічно-господарського інституту, редактор його наукового “Бюлетеня”. Автор численних публікацій, у т. ч. книжок “Borot’bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism” (1954), “Національна політика КПРС” (1978), “Історія Комуністичної партії України” (1979) та спогадів “Історія мого покоління” (1985, посмертне видання). Див. також полеміку Івана Лисяка-Рудницького з Іваном Майстренком про перспективи соціалізму в Україні: Лисяк-Рудницький І. Критичні завваги до ідейно-програмового обличчя УРДП // Наша боротьба. -1947. - Ч. 4. - С. 41-44. - Підпис: С-к.

Крейн Кларенс Брінтон (1898-1968) - історик, професор Гарвардського університету (1946-1968); фахівець у галузі історії ідей. Автор численних праць, зокрема 15 книг, між ними - “The Anatomy of Revolution” (1938; друге видання - 1958; останнє видання - 1992; фрагменти цієї книжки зреферовані українською мовою в журналі “Листи до приятелів” (1957. - Ч. 3 (49). - Березень. - С. 9; Ч. 4 (50). -Квітень. - С. 9; Ч. 6 (52). - Червень. - С. 13; Ч. 7 (53). - Липень. -С. 13; Ч. 10 (56). - Жовтень. - С. 13)); “A History of Western Morals” (1959); “Ideas and Men: The Story of Western Thought” (1950); “A History of Civilization” (кілька видань; останнє, сьоме (1988), містить бібліографію його праць).

8

Текст доповіді, виголошеної на засіданні Комісії для дослідів над пореволюційною Україною та Совєтським Союзом Української Вільної Академії наук у США 13 грудня 1958 р. у Нью-Йорку. Первісна публікація: Українська революція з перспективи сорокліття // Листи до приятелів. - 1959. - Ч. 2 (72). - Лютий. - С. 2-5; Ч. 3 (73). - Березень. - С. 2-5; Ч. 4 (74). - Квітень. - С. 2-6. Передруковано в кн.: Між історією й політикою... - С. 163-179. Подається за останньою публікацією.

В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 523) зберігається первісний варіант доповіді та листування з редакцією журналу з приводу підготовки її до друку.

9

“...його відгомін можна знайти у спогадах полк. Євгена Коновальця” - маються на увазі “Спомини й уваги” у кн.: Золоті ворота: Історія Січових Стрільців. 1917-1919. - Львів, 1937.

10

“Це мужикопоклонство [...] заважило, мабуть, і в нефортунному підборі назви держави: “народна республіка” - готуючи статтю до друку, редакція журналу пропонувала зняти це місце. На таку пропозицію Іван Лисяк-Рудницький відповів: “Здаю собі справу з того, що це місце для багатьох може бути спеціяльно дразливе. Проте прошу його залишити, бо гадаю, що до самої суті речі маю рацію”. Цей фрагмент статті введено в публікацію без змін.

11

Первісна публікація: Всеукраїнське значення галицького зриву 1918-1919 р.: (З нагоди статті Юрія Дивнича “Визвольний зрив у Галичині на загальному тлі Української Революції”) // Українські вісті. - 1948. - Ч. 20 (172). - С. 3; Ч. 21 (173). - С. 4-5. Ця публікація була відповіддю на статтю Юрія Дивнича, вміщену в тій же газеті (ч. 82 за 1947 р.). Передрукована згодом у кн: Між історією й політикою... - С. 206-217.

Подається за останньою публікацією.

12

Юрій Дивнич - псевдонім Юрія Лавріненка (Дивнич - дівоче прізвище його матері, див. коментар до статті “Каразин і початки українського національного відродження” у першому томі цього видання).

13

“Влада Центральної Ради поза столицею майже не була відчутна” - див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2 т. - Т. 2: Українська гетьманська держава 1918 року. -Ужгород 1930. - С. 7.

14

Опубліковано у кн.: Essays in Modem Ukrainian History. - P. 91-122, за машинописом, який зберігається в архіві автора. Український переклад надрукований у кн.: Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Праці історико-філософської секції / Ред. Олег Купчинський. - Львів, 1991. - Т. CCXXII. - С. 45-70.

Друкується на основі переглянутого і зредагованого перекладу, вміщеного в “Записках НТШ”.

Переклад Уляни Гавришків, редакція Ігоря Гринди та Ярослава Грицака.

Працю над цією статтею Іван Лисяк-Рудницький розпочав наприкінці 1960-х років. Доповідь на тему “Головні течії в розвитку новітньої української думки” він виголосив у листопаді 1969 р. в Мак-Мастерському університеті, 10 листопада 1970 р. - на семінарі Центру українських студій Гарвардського університету, а у грудні 1972 р. - на Конгресі української вільної політичної думки в Нью-Йорку (КУВПД) (box 37, files 794, 803). Робота над першим варіантом статті англійською мовою була закінчена ще влітку 1972 р. “Сподіваюся, що ця праця відкриє американським фаховим читачам новий і для них досі абсолютно невідомий світ”, - писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до матері від 30 вересня 1973 р. (box 37, file 804). Він мав намір доповнити її бібліографією та примітками і завершити до кінця 1973 р. Однак первісний план статті Іван Лисяк-Рудницький неодноразово доповнював і працював над нею аж до початку 1980-х років. Ще у 1983 р. він мав намір виголосити доповідь на таку тему на III Світовому конгресі радянознавчих і східноєвропейських досліджень (Вашінгтон, 30 жовтня - 2 листопада 1983 р.).

15

“Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів...” - у листі до Михайла Добрянського від 11 березня 1969 р. (box 36, file 791) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Для мене та кола моїх близьких товаришів-однодумців існував таки момент, коли ще була актуальною справа політичної активізації по лінії УНД-а. Я тоді вже жив у Швайцарії, це було десь у 1949-1950 роках - і справу активно провадив Євген Пизюр. Він вів розмови з д-ром Бараном, що їх темою було: оновлення УНДО шляхом включення до нього групи інтелектуалів молодого (тоді) покоління. Ми вважали, що галицька національна демократія репрезентує те, що в українській політичній традиції найбільш культурне. Разом з тим, ми бачили, що трудність оновлення УНДО в регіональному характері партії, що у змінених історичних умовинах уже становить анахронізм. Переговори розбилися на тому, що помер д-р Баран, і незабаром прийшов час масового виїзду з Європи”.

16

“...консерватизм [...] зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття” - Іван Лисяк-Рудницький ідейно стояв найближче до консервативної течії. У статті “Консерватизм”, за словами Юрія Луцького, він “не тільки дав досконалий перегляд цієї течії в українськім політичнім житті, але й висловив свої глибинні переконання. На той час, коли консерватизм ще не був у моді, Іван явно стояв на консервативній позиції і намагався оборонити її серед своїх сучасників. Його консерватизм був дуже нетиповим для українського “правого крила”, бо був не загумінковим, а опертим на світових джерелах і своїх власних оригінальних думках” (Луцький Ю. Спогад про Івана Лисяка-Рудницького // Сучасність. - 1986. - Ч. 3 (275). - Березень. - C. 82).

Інтелектуальне захоплення консерватизмом привело Івана Лисяка-Рудницького в молоді роки до безпосередньої участі в гетьманському русі До цього руху Іван Лисяк-Рудницький приєднався під впливом творів Вячеслава Липинського. Пов’язання з гетьманським табором він зберіг аж до кінця 1940-х років. У 1948 р. в Німеччині з’явилася стаття Івана Лисяка-Рудницького “Дилема гетьманського табору”, яка знаменувала його розрив з гетьманцями (Дилема гетьманського табору // Неділя (Ашаффенбург). - 1948. - N 149. - 14 листопада. - С. 4; N 150. - 21 листопада. - С. 2). Пізніше Іван Лисяк-Рудницький писав з приводу цієї статті “Де був мій розрахунок з “любовю молодости” - гетьманським табором. Внутрішньо розійшовся я з гетьманцями ще під час війни, надивившись в Берліні і Празі до їхньої духовної та організаційної мізерії. Але задля давніх сентиментів, я прилюдно проти гетьманської групи ніде не виступав. Щойно постава гетьманців супроти УНРади та ганебний союз з бандерівцями - зрада ідеї правопорядку! - понукали мене забрати слово” (із листа до невстановленого адресата від 16 березня 1951 р., Женева).

17

“...комунізм став українською політичною течією...” - у листі до Івана Майстренка від 23 вересня 1953 р. (Нью-Йорк, box 34, file 756) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Для мене не підлягає ніякому сумніву, що “український комунізм” треба розглядати як частину українського історичного процесу [...] Моя критика українського комунізму (виходить - Я. Г.) більше із со-ціяльних, устроєвих і загально-ідеологічних, як із національно-самостійницьких позицій. Не сумніваюся, що боротьбисти й укапісти були суб’єктивно не меншими патріотами й самостійниками, як напр. “петлюрівці”. Не сумніваюся теж, що для української справи вони зробили, в певних періодах, дуже багато, що були ситуації, коли вони ставали її прапороносцями (Напр., згідно з моєю “єретичною” думкою, під час совєтсько-польської війни 1920 р. правий був не Петлюра, але українські радянські кола). Вразила мене Ваша теза про подібність людей покоління українського комунізму на нашому сході із людьми націоналістичного покоління на нашому заході. Знаходжу в цьому підтвердження моїх власних мислей про те, що український комунізм і націоналізм (говорю про оунівський націоналізм, - не про націоналізм у змислі “сепаратизму”, бо такими “націоналістами” були теж демократи, монархісти, тощо) це соціологічно й психологічно однородне явище: два крила, ліве й праве, українського тоталітаризму. Цього останнього слова вживаю не як лайки, але як соціологічного терміну”.

18

“Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас він знизив рівень його громадянської зрілості” - у листі до Марка Антоновича від 13 травня 1972 р. (box 37, file 800) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я ніколи не вважав, що націоналізм треба “викреслити з української історії”. Так чи інакше, націоналістичний рух поклав свою печать на одне чи два покоління нашого Заходу, і він становить невід’ємну частину збірного досвіду нашої нації, подібно як комуністичний рух 1920-х рр. Говорячи прикладово, я не уявляю собі історії української літератури без Маланюка, як і не уявляю її без Хвильового. Це саме можна сказати про історію політичної думки і політичної дії. Я теж не докоряю націоналістам за те, що вони не створили української держави, подібно як не створили її ані наші демократи, ані консерватори, ані комуністи. Ми всі б’ємося проти одної кам’яної стіни, якої ми досі не зуміли проламати. Але саме такий стан нашого народу вимагає від нас усіх суворо-практичного підходу до нашого збірного досвіду, при чому, звісно, кожний табір повинен починати від себе самого. Це правда, що націоналістичні утрупування (принаймні два з-поміж трьох) не в одному змінилися. Але ці зміни мали, вибачте за слово, більш-менш “опортуністичний” характер, себто пристосування до нових обставин і оточення, в якому ми опинилися - але без розрахунку з власним минулим. Про це я не раз безуспішно говорив моїм приятелям з-поміж “двійкарів”.

19

“...їхній загальний зміст відповідає світоглядові демократичного соціалізму” - з кінця 1950-х років Іван Лисяк-Рудницький зблизився з окремими представниками ОУН(з) (“двійкарями”). Для декого з колишніх товаришів (напр., Василя Рудка) це послужило підставою для звинувачень його в належності до “двійкарського” табору і розриву відносин. З цього приводу Іван Лисяк-Рудницький писав 16 червня 1973 р. у листі до Андрія Білинського (box 37, file 803): “Знаю, що різні люди підозрівають мене в тому, що я є криптодвійкар. Запевняю Тебе, що ці закиди є безпідставними [...] Хоча не почуваю ніякого бажання себе ідентифікувати з двійкарями, але оцінюю цю групу позитивно [...] Це той відлам націоналістичного руху, що найдальше відійшов від колишньої тоталітарної оунівсько-донцовської ідеології. До них належить цілий ряд інтеліґентних, талановитих людей [...] На рахунок позитивів двійкарів можна поставити й те, що з усіх наших еміґраційних груп вони виявляють найбільшу чуйність до процесів, які відбуваються на Україні”. Власні політичні погляди у зрілому віці Іван Лисяк-Рудницький визначав як ліберальні У листі до Євгена Пизюра від 31 січня 1968 р. (box 36, file 789) він писав: “Я почуваю ідеологічну близькість до клясичного лібералізму, в європейському значенні слова, який, зрештою, має в собі сильну дозу консерватизму. Знову ж американські т. зв. ліберали забарвлені “лівацтвом”, чи навіть совєтофільством, а до цього, біте, не почуваю в собі ніякого нахилу”.

20

“Тільки в повоєнні роки він все-таки викристалізувався в Українську революційну демократичну партію (УРДП) [...] УРДП здобула прихильників головно серед емігрантів із середньо-східної України” - на початку 1950-х років Іван Лисяк-Рудницький зблизився із середовищем “правої” УРДП, регулярно публікуючи свої статті у її періодичних органах - газеті “Українські вісті” та журналі “Наші позиції”. “Колись я сам поважно брав під увагу моє організаційне оформлення в УРДП, але потім відпала охота. А втім, гадаю, що верхівка УРДП не дуже то й за цим побивається, щоб в лавах партії бачити інтеліґентів, та ще й західного типу [...] Тепер практично могла б бути мова тільки про публіцистичне співробітництво в “У[країнських] Вістях” - із листа до Богдана Осадчука від 14 серпня 1952 р., Нью-Йорк (box 34, file 756).

21

“...пов’язаних з т. зв. “програмою визволення” часів Ейзенхауера-Даллеса...” - критичний розгляд цієї програми стосовно країн Центральної та Східної Європи Іван Лисяк-Рудницький здійснив у статті: Визволення чи стримування? Зауваги до американської закордонної політики на підставі книжки Джемса Бернгема // Наші позиції. Орган УРДП (Новий Ульм). - 1954. - Ч. 1 (21). - С. 14-36.

22

Первісна версія статті надрукована в журналі “Сучасність”: Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публіцистичних писань // Сучасність. - 1980. - Ч. 9 (237). - Вересень. - С. 60-77. Згодом статтю переклав англійською мовою Богдан Клід. Переглянутий і доповнений автором переклад був опублікований у кн.: Essays in Modem Ukrainian History. - P. 417-436.

Друкується за останньою, найповнішою, публікацією з максимально можливим збереженням первісного варіанта.

23

Святослав Гординський (1906-1993) - художник, поет, мистецтвознавець, перекладач. Народився у м. Коломиї. Навчався у мистецькій школі Олекси Новаківського (відділ Політехніки Українського таємного університету у Львові, 1924-1927), берлінській Академії мистецтв (1927-1928), паризькій Академії Жулієн (1928-1931). Після повернення до Львова (1931) - один із співтворців Асоціації назалежних українських мистців (АНУМ). Співредактор журналу “Мистецтво” та двотижневика “Назустріч”. Під час війни - референт Українського видавництва. Після війни - у Мюнхені один із засновників Мистецького українського руху (МУР). З 1947 р. проживав в Америці Автор кількох мистецтвознавчих монографій, поетичних збірок, перекладів творів Константина Рилєєва, Франсуа Війона, “Слова о полку Ігоревім”. Про нього див.: Терен Проблеми української культури (Детройт). - 1990. - Ч. 10. - Квітень.

24

“...за винятком [...] памфлету “Відродження нації”, що був надрукований у 1920 р...” - перевиданий у 1990 р: Винниченко В. Відродження нації. - Ч. 1-3. Репринтне відтворення видання 1920 р. - К.: Вид-во політ. літ-ри, 1990.

25

“...доводиться бажати, щоб був опублікований філософсько-політичний трактат “Конкордизм”, що все ще залишається в рукописі” - оригінал трактату зберігається у Колумбійському університеті (США), в архіві Володимира Винниченка.

26

Ярослав Пеленський (1929 р. н.) - український історик, публіцист. Народився у Варшаві. Доктор Українського вільного університету (1957) та Колумбійського університету (1968). Професор Американського університету у Вашінгтоні (1964-1967), університету Айова (від 1967 р.). З 1987 р. - директор Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. К. Липинського. Автор книги “Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology, 1438-1560s” (1974). Редактор журналу “Віднова”, а також книг “The American and European Revolutions, 1776-1848” (1980); “State and Society in Europe from the Fifteenth to the Eighteenth Century” (1985). Академік HAH України, з 1993 p. - директор Інституту Східноєвропейських досліджень HAH України. Після від’їзду Пеленського з Вашінгтона за його сприянням Лисяк-Рудницький одержав вакантну професорську посаду в Американському університеті, яку обіймав у 1967-1971 рр. Після смерті Івана Лисяка-Рудницького завершив його роботу над редагуванням матеріалів конференції, присвяченої століттю від дня народження Вячеслава Липинського (див. коментар до статті “Вячеслав Липинський”).

27

“Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне!: Політична концепція в образах. - Нью-Йорк, 1971; посмертна публікація” - див. передрук: Вітчизна. - 1989. - N 7-9.

28

Григорій Костюк (1902 р. н.) - український літературознавець, публіцист і громадський діяч. Народився на Поділлі в селянській сім’ї. Закінчив Київський інститут народної освіти (1925-1929). У 1932-1933 р. - доцент історії української літератури в Харківському університеті, редактор Державного видавництва України. З 1929 р. співпрацював у журналі “Життя і революція”, входив у літературну організацію “Політфронт”, яку очолювали Микола Хвильовий, Микола Куліш та Олесь Досвітній (розпущена 1931 р.). У 1933 р. звільнений з роботи за “націоналістичні прояви”, у 1935 р. арештований НКВД й ув’язнений на п’ять років у Воркутинському таборі. Під час війни перебрався до Львова, згодом - до Кракова і Німеччини. У час перебування у Львові - член Спілки письменників і журналістів, співробітник “Наших днів” і “Львівських вістей”. У Німеччині - співзасновник Мистецького українського руху, редактор “Літературного зошита”, співредактор “Сучасної України”. У 1952 р. переїхав у США. Співорганізатор, а від 1954 р. - голова Об’єднання українських письменників “Слово”. Автор книжок “The Fall of Postyshev” (1954), “Stalinist Rule in the Ukraine” (1960), “Теорія і дійсність” (1971), “3 літопису літературного життя в діяспорі”, “Володимир Винниченко та його останній роман” (1971). В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 40, file 834) зберігається його лист-рецензія від 13 травня 1982 р. на передмову Григорія Костюка та Олександра Мотиля до другого тому “Щоденника” Володимира Винниченка.

29

Рецензія на англійський переклад книги С. Мазлаха і В. Шахрая: Mazlakh Serhii and Shakhrai Vasyl’. On the Current Situation in the Ukraine. - Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1970. Первісна публікація: A Ukrainian Communist Manifesto // Canadian Slavic Studies. - Vol. V. - N 4. - Winter 1971. - P. 536-544. Український переклад: Український комуністичний маніфест // Сучасність. - 1971. - Ч. 9 (129). - Вересень. - С. 100-107. Доопрацьований варіант передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 218-227.

Друкується за останнім виданням.

30

Петро Потічний (1930 р. н.) - народився у с. Павлокома Березівського повіту в Галичині. Брав участь в українському повстанському русі, покинув Україну під час західного походу Української повстанської армії. У 1950-х роках емігрував до США, слу-жив в американській армії під час Корейської війни. Навчався у Темплському та Колумбійському університетах; в останньому 1966 р. захистив докторську дисертацію. Професор політичних наук. З 1964 р. викладав у Мак-Мастерському університеті (Гамільтон, Канада), з 1985 р. - консультант у Гейлонгджіанському університеті (Харбін, Китай). Професор Українського вільного університету. Автор і співавтор книг “Soviet Agriculture Trade Unions, 1917-70” (1972), “The Ukraine and the Czechoslovak Crisis” (1970), “Jewish-Ukrainian Relations; Two Solitudes” (1983, 1987), співредактор “Літопису Української Повстанської Армії” (1976-1990); “Political Thought of the Ukrainian Underground, 1943-51” (1986) та численних збірників матеріалів конференцій з історії СРСР і Радянської України. Листування з Петром Потічним зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

31

“...читач, якому бракує докладного знання про суперечки між “київською” й “катеринославською” течіями в КП(б)У...” - після здійснення більшовицького перевороту в Росії Ленін виступав за утворення в Україні територіальних партійних організацій й уряду, який би пізніше проголосив федерацію з Радянською Росією. Це, за його задумом, мало б відтягнути українські селянські та робітничі маси від Центральної Ради ціною задоволення їхніх вимог щодо національної автономії України. Пропозиція Леніна викликала наприкінці 1917 р. конфлікт усередині більшовицького руху в Україні. “Київська” ліва група на чолі з Юрієм П’ятаковим та Євгенією Бош обстоювала збереження організаційної єдності з всеросійським більшовицьким рухом, трактуючи позицію Леніна як відступ від принципу пролетарського інтернаціоналізму та загравання з українським “буржуазним” рухом. Позиція київських лівих видозмінилися після Берестейського миру (березень 1918 р.). Вони виступали за підготовку антигетьманського й антинімецького повстання в Україні, яке мало б стати іскрою до вибуху всеєвропейської соціалістичної революції. Щоб запобігти небезпеці використання німцями цього повстання як приводу для розправи з більшовицькою Росією, київська група була готова піти на проголошення формальної самостійності України. На відміну від неї, “катеринославське” праве крило на чолі з Еммануїлом Квірінгом та Я. Яковлєвим-Епштейном було готове підтримати позицію Леніна, але за умови, що “Південна Росія” (Донбас, Харків. Катеринослав, Кривий Ріг та прилеглі індустріалізовані райони) не буде введена до складу національно й економічно “чужої” їй України. Ленін, однак, наполягав на збереженні організаційного зв’язку “катеринославської” групи з “всеукраїнською” більшовицькою партією. Після перемоги лінії Леніна позиція “катеринославців” теж зазнала зміни: вони погоджувалися на “всеукраїнський” характер більшовицького руху в Україні, якщо Москва здійснюватиме жорсткий контроль над Україною. В іншому разі, на їхню думку, авантюристична політика “київської” групи поставить під загрозу здобутки більшовицької революції у Росії або ж більшовицький уряд в Україні впаде жертвою українського дрібнобуржуазного й націоналістичного оточення Суперечка між “київською” і “катеринославською” групами створила загрозу розколу більшовицького руху в Україні Подолано її завдяки активним діям Миколи Скрипника, спеціально посланого Леніним з Петрограда в Україну для полагодження конфлікту. Микола Скрипник обстоював третю, компромісну позицію, яка врешті-решт перемогла: Україна проголошує формальне відокремлення від Радянської Росії, але фактично зберігає державно-партійні зв’язки з Москвою. Ця лінія була закріплена на таганрозькій партійній конференції (квітень 1918 р.), яка передувала першому, установчому, з’їздові КП(б)У (липень 1918 р.). Незалежницьку позицію займала четверта більшовицька група з Правобережної України на чолі з Василем Шахраєм.

32

Рецензія на англійський переклад творів Миколи Хвильового. Спершу з’явилася у журн.: Slavic Review. - October 1961. - Vol. XX. - N 3. Публікація українського перекладу: Хвильовий по-англійськи // Сучасність. - 1962. - Ч. 1 (13). - С. 110-112 Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 228-232.

Подається за останньою публікацією.

33

Первісна публікація Консерватизм // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гоя рея В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1959. - Т. 3. - С. 1108-1110. Змінений варіант надруковано в кн.: Encyclopedia of Ukraine. Vol. 1: A-F / Ed. by Volodymyr Kubijovyč. Published for the Canadian Institute of Ukrainian Studies, the Shevchenko Scientific Society (Sarcelles, France), and the Canadian Foundation for Ukrainian Studies. - Toronto - Buffalo - London: University of Toronto Press, 1984. - P. 565-567. Подається за первісною публікацією, у якій політична філософія Івана Лисяка-Рудницького виражена найбільш повно.

Підготовчі матеріали до студій над історією українського консерватизму зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 6, file 103).

34

В. Шкляр - в оригіналі помилково: О. Шкляр. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр.: У 2-х т. - Ужгород, 1932. - Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 54, 101, XV.

35

Первісна публікація: Липинський Вячеслав // Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В. Кубійович. - Париж - Нью-Йорк, 1962. - Т. 4 - С. 1292-1293. Передрукована в кн: Між історією й політикою... - С. 139-162. Подається за останньою - публікацією. Постать Вячеслава Липинського, як і Михайла Драгоманова, була в центрі наукових зацікавлень Івана Лисяка-Рудницького. Із працями Вячеслава Липинського він ознайомився ще в ранньому віці, і вони справили вирішальний вплив на формування його політичних поглядів. Перші статті, присвячені розглядові творчої спадщини Вячеслава Липинського (“Донцов і Липинський” та ін.), Іван Лисяк-Рудницький написав на початку 1940-х років (машинописи цих статей зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького, box 25, file 517). Після переїзду до США він виношував намір написати про нього окрему працю: “Я хотів би колись написати наукову монографію про Липинського, що на це цей великий наш мислитель і історик безумовно заслуговує й якої він досі не дочекався. Це була б, до певної міри, паралельна праця до мого Драгоманівського Збірника. (Я дивлюся на Драгоманова та Липинського, як на два бігуни української політичної думки). Хочу підійти до Липинського зовсім інакше, ніж це в нас досі робили апологетисти гетьманського табору, які його вихваляли безкритично, як слід його не розуміючи та замовчуючи його кінцевий (до речі, не випадковий, але, на мою думку, зовсім логічний і послідовний) розрив із центром Скоропадського. Знов же наші демократи, навіть такі розумні, як пок[ійний] Мазепа, Липинського недооцінюють, відкидаючи його безкритично як “реакціонера”. А тим часом мені здається, що хоч Липинський був дуже суворим суддею української та світової демократії, але власне з його критики демократи могли дуже й дуже багато навчитися” (із листа до невстановленого адресата від 26 листопада 1958 р., Філадельфія, box 34, file 763).

У 1960-1970-х роках Іван Лисяк-Рудницький опублікував кілька статей про політичну діяльність та політичні погляди Вячеслава Липинського, а також кн.: Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського / Ред. Іван Лисяк-Рудницький. Східньо-європейський Дослідний Інститут ім. В. К. Липинського. Архів. - Філадельфія, Пеннсільванія, 1976. - Т. 7.

На початку 1980-х років Іван Лисяк-Рудницький планував підготувати до 50-річчя від дня смерті (1981) та 100-річчя від дня народження (1982) Вячеслава Липинського дві праці: “По-перше, англомовну студію (довшу статтю або коротку монографію), що мала б загальний огляд його життя і творчости, призначений для інформації неукраїнських наукових кіл. По-друге, аналітичну статтю по-українському, що в ній було б критично розглянено ідейний доробок Липинського під кутом проблеми: котрі з його концепцій мають тривалу вартість та зберігають свою вартість до нашого часу, а котрі не витримують проби життя й мають сьогодні тільки історичний інтерес” (із листа Івана Лисяка-Рудницького до Управи Наукового товариства ім. Шевченка у Сполучених Штатах Америки від 27 жовтня 1980 р., Едмонтон). Очевидно, опубліковані далі статті “Вячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель” і “Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу” були частиною реалізації цього проекту.

У 1982 р. Іван Лисяк-Рудницький разом з Франком Сисином організував при Українському науковому інституті Гарвардського університету конференцію, присвячену сотій річниці від дня народження Вячеслава Липинського (документація, пов’язана з проведенням цієї конференції, зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького, box 23, file 495). Він також планував видати матеріали цієї конференції. Смерть перервала його роботу над збірником, і її закінчив Ярослав Пеленський. Збірник, до якого ввійшли також матеріали іншої присвяченої Вячеславові Липинському ювілейної конференції (Нью-Йорк, 18 грудня 1982 р.), був виданий як окремий випуск “Гарвардських українознавчих студій” (див.: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj / Guest Editor Jarosław Pelenski assisted by Uliana M. Pasicznyk / Harvard Ukrainian Studies. - December 1985. - Vol. IX. - N 3/4).

В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються підготовчі матеріали до його досліджень політичної діяльності Вячеслава Липинського (box 1, files 1-28).

36

“...він присвятив гарну студію [...] полковникові Станіславові Михайлові Кричевському...” - передрук у кн.: Липинський В. Твори. - Т. 2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького / Ред. Лев Р. Білас. - Філадельфія, Пеннсільванія, 1980.

37

Друкується за публікацією у кн.: Essays in Modern Ukrainian History. - P. 437-446.

Стаття “Вячеслав Липинський: державний діяч, історик та політичний мислитель” - остання відома стаття Івана Лисяка-Рудницького про Вячеслава Липинського. В основу її покладено текст доповіді, виголошеної у Канадському інституті українських студій 19 листопада 1982 р.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

38

Доповідь, виголошена на науковій конференції у Гарвардському університеті, 22-23 жовтня 1982 р. Опублікована у збірнику: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj / Guest Editor Jarosław Pelenski assisted by Uliana M. Pasicznyk.

Друкується за публікацією у кн.: Essays in Modern Ukrainian History... - P. 447-462.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

39

Стаття була надрукована як передмова до видання листування Осипа Назарука з Вячеславом Липинським: Назарук і Липинський: Історія їхньої дружби та конфлікту // Листи Осипа Назарука до Вячеслава Липинського. - С. XV-XCVII. Крім цитованих у статті матеріалів Лисяк-Рудницький користувався спогадами про Назарука, які на його замовлення написала Мілена Рудницька. В останні роки життя Іван Лисяк-Рудницький виношував план видати збірку статей Осипа Назарука, написаних у США та Канаді Копії цих статей разом з іншими матеріалами про життя і діяльність Осипа Назарука зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 18, files 414-442). В архіві Назарука зберігаються листи Лисяка-Рудницького, написані у грудні 1939 - січні 1940 р. (Центральний державний історичний архів України у Львові - Ф. 359. - Оп. 1. - Спр. 109. - Арк. 3-7.).

40

“...Грушевський, що хвалить без сорому тих, які зраджували власну державу й переходили до татар...” - Осип Назарук натякає на одну з ранніх статей Михайла Грушевського. У статті йшлося про населення Болохівської землі (територія у верхів’ях річки Случі, на межі між тодішніми Галицьким, Волинським і Київським князівствами), яке добровільно піддалося під зверхність татар, і за це у 1240-1250-х рр. його жорстоко покарав Данило Галицький. Михайло Грушевський виправдував болохівців (“татарських людей”), вважаючи їхні дії виразом “енергічного змагання громади до скасування устрою князівсько-дружинного” (див.: [Грушевський М.] Громадський рух на Вкраїні-Русі в XIII віці // Записки НТШ. - Львів, 1892. - Т. I. - С. 1-28. - Підпис: М. Сергієнко). В основі такої оцінки лежали народницькі переконання Михайла Грушевського: на його думку, в кожному конфлікті між народом і державою правда за народними масами Він твердив, що народ має право виступати проти власної держави, якщо вона не задовольняє його суспільно-економічних, політичних і культурних потреб.

41

“...окремий неопублікований досі есей п. з. “Трагедія українського Санчо Панча...” - есе опубліковано у кн.: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj. - P. 397-406.

42

“...На цьому кінчається історія взаємовідносин між Вячеславом Липинським і Осипом Назаруком, наскільки вона віддзеркалена в доступній документації” - у підготовленому до друку варіанті передмови був фрагмент, пропущений при публікації книги. Після наведеного речення в тексті йшло:

“Проте до цієї історії належить ще один епізод, що його, здається, ніхто не записав і що про нього автор цього дослідження довідався з уст покійного Назарука. Прочитавши ще в юнацьких роках “Листи до братів-хліборобів” та “Україну на переломі”, я захопився ідеологією Липинського і став її адептом. Я мав теж нагоду часто бувати в товаристві Назарука, що був політичним приятелем моєї матері й якого я щиро любив і поважав. Знаючи неясно, що між Липинським і Назаруком стався був якийсь конфлікт (тих часів з мого дитинства я не пам’ятав), я одного разу зважився Назарука про це запитати. На жаль, не пригадую, коли відбулася дана розмова; це могло бути або у Львові в 1938-1939 рр., або на початку 1940 року в Кракові, напередодні смерти Назарука. Але те, що я тоді почув, справило на мене сильне враження і врізалося мені в память. Вивчивши тепер документально історію стосунків між Липинським і Назаруком, думаю, що подія, про яку я довідався від Назарука, мала місце у другій половині лютого або на початку березня 1930 р. і що це була реакція Липинського на останнього Назарукового листа. Ось сам факт:

“Бажаючи Назарукові плюнути в лице й не маючи змоги зробити цього особисто, Липинський післав йому в конверті запечатану хустину з своїм кривавим, сухітичним харкотинням”.

43

Стаття була надрукована у кн.: Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Париж-Нью-Йорк, 1966. - Т. 5. - С. 1723-1728. Ранній варіант статті із зауваженнями д-ра М. Стахіва і проф. О. Оглоблина, з авторськими поправками й доповненнями зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 520). Цей варіант розпочинається посвятою: “Присвячую товаришам моїх студентських років: О[рестові] З[ілинському], Богданові Осадчукові, Євгенові Пизюрові, Омелянові Пріцакові, Василеві Рудкові, Богданові Цимбалістому”.

Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 233-248. При передруку додано підзаголовки, а також долучено листа до редакції часопису “Times Literary Supplement”: Ukrainian Nationalism // Times Literary Supplement. - 1969. - April 24. - P. 40. (Оригінальний текст листа від 3 березня 1969 р. зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 37, file 793). При його передруку редакція газети внесла в текст незначні зміни. Іван Лисяк-Рудницький первісно мав намір додати лист до статті “В обороні інтелекту”).

Подається за останньою публікацією.

44

Микола Шлемкевич (1894-1966) - письменник, публіцист, громадський і політичний діяч. Народився у с. Пилявій Бучацького повіту в Галичині. Навчався у Віденському університеті У 1915 р. вивезений російською окупаційною владою у Сибір. Після революції 1917 р. повернувся в Україну, у 1918-1919 рр. проживав у Києві, був секретарем редакції “Робітничої газети”. Коли Київ захопили більшовики, переїхав на Звенигородщину, де вчителював у сільських школах. Після закінчення польсько-радянської війни повернувся у Галичину, продовжив навчання у Віденському університеті, здобув 1926 р. звання доктора філософії (його дисертація під заголовком “Філософія” передрукована як 191 том “Записок НТШ” (1981)). У 1928-1929 рр. навчався у Сорбонні Повернувшись до Галичини, зблизився з Фронтом національної єдності Дмитра Паліїва; був членом проводу ФНЄ й ідеологом т. зв. “творчого націоналізму”. Редагував двотижневик (з 1936 р. - квартальник) “Перемога”. Після приходу радянських військ у Західну Україну навесні 1940 р. нелегально перебрався у німецьку зону окупації. З осені 1941 р. до весни 1945 р. - головний редактор Львівського відділу Українського видавництва. З весни 1945 р. - на еміграції в Австрії та Німеччині, видавав циклостилеві збірки “Слова на дорогу” та журнал “Проблеми”. Один з організаторів нової політичної партії - Українського національно-державного союзу (УНДС) та Української Національної Ради. Наприкінці 1940-х років виїхав до США, де оселився у м. Єлисабет біля Нью-Йорка. Співзасновник Союзу українських національних демократів (СУНД) і дорадник президента УНР в екзилі С. Вітвицького. Заснував видавництво “Ключі”, у якому виходив редагований ним у 1953-1966 рр. журнал “Листи до приятелів”. На початку 1960-х років разом з Т. Лапичаком заснував Український науково-публіцистичний інститут. Автор книжок “Загублена українська людина” (1954, перевидана у Києві 1992 р.), “Галичанство” (1958), “Вершки життя і творчості” (1958). Лисяк-Рудницький друкував свої статті в редагованих Шлемкевичем “Листах до приятелів”. Листування зі Шлемкевичем зберігається в архіві Лисяка-Рудницького.

45

“...націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямувався [...] проти гітлерівської Німеччини...” - у листі до Костя Паньківського від 13 січня 1967 р. (box 36, file 786) Іван Лисяк-Рудницький відзначав історичний парадокс: “націоналісти, - які ідейно були близькі до гітлеризму - опинилися в підпіллі й очолили рух спротиву, тоді коли “колябораціоністами” стали або аполітичні суспільні й культурні діячі, або громадяни з демократичним політичним минулим, що ідейно з нацизмом і націоналізмом мали дуже мало спільного”.

46

“Ваш рецензент “Паперів Чорновола” заслуговує на визнання...” - згідно з традицією, яка побутувала донедавна, усі рецензії у “Times Literary Supplement” були анонімними, але їх замовляли у найвизначніших експертів. Рецензія на англійський переклад книжки Вячеслава Чорновола з’явилася у номері цієї газети від 30 січня 1969 р.

47

Первісна публікація: [Recensio] // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. - 1961. - Vol. IX. - 1-2 (27-28). - P. 286-294. Rec. ad op.: John A. Armstrong: Ukrainian Nationalism, 1939-1945. - New York: Columbia University Press, 1955. - XL - 322 p. - Рецензія була підготовлена до друку ще в 1958 р., але через намагання редакції скоротити її обсяг Іван Лисяк-Рудницький зняв її з готового номера “Річника УВАН”. У листі до редактора цього збірника Михайла Ветухова від 28 травня 1958 року Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я був приголомшений, коли побачив, що редакція зробила з рецензією на книгу Армстронга: з оригінального тексту залишилися тільки ріжки й копита! Вийшов куріоз: з мого “рівю артікл” залишилися тільки обломки, які просто між собою логічно не вяжуться [...] До речі, Михайле Олексійовичу, подумайте над таким: Я знаю, що моя рецензія довга, але мабуть не довша, ніж колишня рецензія на Решетаря (див: An American Study of the Ukrainian Revolution 1917-1920 // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S. - Summer 1952. - Vol. II -N 2 (4). - P. 316-322. Rec. ad op.: John S. Reshetar Jr. The Ukrainian Revolution, 1917-1920: A Study in Nationalism. - Princeton: Princeton University Press, 1952. - 363 p. - Я. Г.). В англомовній літературі про Україну книга [Армстронга] займає виключну позицію, як з уваги на наукову вартість, так і з уваги на політичне значення. Тому я гадаю, що “Український націоналізм” заслуговує на основну аналізу, що я її старався й дати. Не забувайте, що книга Армстронга, не зважаючи на свою зовсім небуденну для нас вагу, досі не дочекалася з українського боку належного розгляду. Я є певен, що американські фахові кола, - що для них праця Армстронга є, так би мовити, “останнім словом” науки по українській проблемі, - на таку солідну та речеву рецензію напевне звернуть увагу. Тому дозволяю собі радити і просити, щоб ви подумали ще раз, чи моя рецензія не могла б піти в “Анналах” в повному обємі” (box 35, file 758).

Українська версія надрукована в журналі “Сучасність” і згодом передрукована у кн: Між історією й політикою... - С. 250-263.

Подається за останньою публікацією.

48

Джон А. Армстронг (1922 р. н.) - професор-емерит політичних наук Вісконсінського університету (Медісон, США). Свою дисертацію писав під керівництвом Філіпа Мозлі у Колумбійському університеті, де й познайомився з Іваном Лисяком-Рудницьким. Автор книг з воєнної та повоєнної історії України (Ukrainian Nationalism, 1935-1945. - 1st ed. - New York, 1955; 2nd ed. - New York, 1963; reprint of 2nd ed. - Littleton, 1980; 3rd ed. - Englewood, 1990; The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus. - New York, 1959), історії та політичної системи Радянського Союзу (The Politics of Totalitarianism: The Communist Party of the Soviet Union from 1934 to the Present. - New York, 1961; Ideology, Politics and Government in the Soviet Union: An Introduction. - 1st ed. - New York, 1962; 2nd ed. - New York, 1967; 3rd ed. - New York, 1974), про європейську адміністративну еліту (The European Administrative Elite. - Princeton - New Jersey, 1973) та з теорії дослідження націотворчих процесів (Nations before Nationalism. - Chapel Hill, 1982). Листування з Джоном Армстронгом зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

49

“Друге, поширене видання книги появилося в 1963 р.” - у 1990 р. Українське академічне видавництво здійснило третє видання книги Джона А. Армстронга.

50

“Навіть “інтегральний націоналізм” [...] мав за свого духовного ментора та головного Ідеолога одного східноукраїнського публіциста” - мається на увазі Дмитра Донцова.

51

Друкується за публікацією: Українська Національна Рада та ідея соборности // Українські вісті. - 1950. - Ч. 32 (393). - 20 квітня; Ч. 33 (394); Ч. 34 (395); Ч. 35 (396); Ч. 36 (397).

52

Українська Національна Рада - передпарламент (законодавчий орган) Державного Центру Української Народної Республіки. Створена навесні 1947 - влітку 1948 р. для координації дій українських партій та організацій, що стояли на самостійницьких позиціях. Поза УНРадою діяли Закордонне представництво Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та монархістська група Союз гетьманців-державників; ОУН А Мельника брала участь у її роботі лише з 1957 по 1961 р. Після реорганізації у 1978 р. частина членів УНРади вийшла з неї й у 1979 р. утворила на чолі з Іваном Кедрином Раду прихильників Української Народної Республіки. УНРада припинила свою діяльність у березні 1992 р. - після закінчення дії та складення повноважень Державного Центру Української Народної Республіки і передачі їх законній владі самостійної і незалежної України. Її діяльності Іван Лисяк-Рудницький присвятив також статті: Криза екзекутиви // Листи до приятелів. - 1956. - Ч. 8 (42). - Серпень. - С. 10-11; За реформу екзекутиви // Там само. - Ч. 9 (43). - Вересень. - С. 2-3; Підсумки сесії УНРади: (1). Світла й тіні. (2). Сецесія мельниківців // Там само. - 1957. - Ч. 6 (52). - Червень. - С. 2-3; Ч. 7 (53). - Липень. - С. 8-9, 14; Ч. 8 (54). - С. 2-3.

53

Статтю “Монтування нового Переяслава. Інтерпретація сучасної політичної ситуації в Україні” Іван Лисяк-Рудницький підготував для журналу, розмови про потребу видання якого велися у середовищі українських інтелектуалів у 1955 р. Ідею видання нового журналу подали Іван Лисяк-Рудницький та Євген Пизюр, а до його редколегії, крім них обох, планувалося ввести Юрія Луцького. Фінансову підтримку виданню мало надавати УРДПівське середовище. Після невдачі з реалізацією цієї ідеї Іван Лисяк-Рудницький планував видрукувати англійський переклад статті в журналах “Review of Politics” (Нотр-Дейм) чи “Journal of Central European Affairs”, або ж видати її окремою брошурою (лист до Юрія Луцького від 21 березня 1955 р. - box 34, file 757). Водночас він збирався включити статтю у збірник праць Комісії для дослідів над пореволюційною Україною та Совєтським Союзом УВАН “Україна по Другій Світовій Війні”, що мав вийти як окремий випуск “The Annals of the Ukrainian Academy and Sciences in the U. S.” (лист до невстановленого адресата (Михайла Ветухова ?) від 20 січня 1955 р. - box 35, file 758). Врешті, влітку 1956 р. польський переклад статті був надрукований у провідному журналі польських інтелектуалів Заходу - паризькій “Культурі” (Nowy Perejasław / Z ukraińskiego przełożył Józef Łobodowski // Kultura (Paryż). - 1956. - N 6 (104). - Czerwiec. - S. 85-93; N 7 (105) - 8 (106). - Lipiec-Sierpień. - S. 138-148. Українська версія статті була вміщена в журналі “Сучасність” (1962. - Ч. 9 (21). - Вересень. - С. 75-96) та передрукована у збірнику “Між історією й політикою...” (С. 264-291).

Подається за останньою публікацією.

В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються матеріали (копії статей, матеріали дискусій), пов’язані з 300-літтям святкування Переяславської угоди (box 9, file 253).

У листі до видавництва “Пролог” (червень 1970 р.) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Статті “Новий Переяслав”, “Україна в еволюції радянської системи” та “Проти Росії чи проти радянської системи?” становлять один цикл, тому говоритиму про них разом. Статті були написані давніше та з приводу подій, які вже належать до історії: “Новий Переяслав” з нагоди переяславських святкувань та “Україна в еволюції...” з нагоди хрущовських реформ господарського управління. Проте я дозволю собі думати, що ці статті не перестаріли та зберігають свою актуальність. В них розглянено засадничі питання українсько-російських відносин”.

54

Закінчуючи роботу над статтею “Новий Переяслав”, Іван Лисяк-Рудницький одночасно працював над статтею “Українська справа по Другій Світовій Війні”, темою якої мали бути “основні пересунення, що їх у міжнародньому та внутрішньому положенні української проблеми принесла остання війна, головно в порівнянні із станом передвоєнним” (лист до Юрія Луцького від 21 березня 1955 р. - box 34, file 757). Стаття планувалася для окремого випуску “The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U. S.” і являла собою продовження і розвиток думок, висловлених у статті “Новий Переяслав”. Надрукована в журналі “Сучасність” (1963. - Ч. 1 (25). - Січень. - С. 60-70).

Друкується за публікацією у кн: Між історією й політикою... - С. 292-305.

55

Друкується за публікацією у кн.: Між історією й політикою... - С. 306-323.

Перша частина статті первісно з’явилася друком як лист до редакції берлінського журналу “Der Monat”: Anti-sowjetisch oder anti-russisch? // Der Monat. Eine internationale Zeitschrift. - Berlin, 1950. - 2-te Jahrgang. - Heft 19. - S. 104-107. Ця стаття, за словами автора, була спробою “сформулювати українські постуляти в українсько-російському спорі в такий спосіб, щоб це промовляло до переконання західнього читача” (лист Івана Лисяка-Рудницького до Михайла Шлемкевича від 22 березня 1951 р., box 33, file 754).

Зреферований варіант статті був надрукований у 1951 р.: Антисовєтський чи антиросійський // Сучасна Україна. - Р. 1. - Ч. 1 (Різдво 1951) - Підпис: Е-О.

Український переклад статті з дописаним другим розділом надрукований у журналі “Сучасність”: Проти Росії чи проти радянської системи? // Сучасність. - 1861. - Ч. 10. - Жовтень. - С. 72-86.

Готуючи публікацію в журналі “Сучасність”, автор написав до неї передмову, текст якої наводимо повністю:

“Ця стаття була написана вже скоро дванадцять років тому. Привід до її постання був такий: в 1949 р. точилася дискусія між берлінським журналом “Дер Монат” і щоденником “Таґесшпіґель” на тему, кого треба вважати за противника західнього демократичного світу - комуністичну систему, чи радше Росію як націю й державу; “Монат” захищав першу позицію, а “Таґесшпіґель” - другу. Бажаючи докинути до дискусії український голос, написав я до редакції “Монат-у” обширного листа, чи радше статтю в формі листа. “Дер Монат” несподівано видрукував мій допис (гл. ч. 19, II річник, квітень 1950). Уривки з нього подала тогочасна українська преса в Німеччині, але стаття залишалася невідома ширшій українській громадськості.

Що спонукало мене предявити сьогодні цю статтю читачам “Сучасности”? Проблема українсько-російських взаємин була в останніх часах предметом прилюдної дискусії, яка знайшла свій відгомін теж на сторінках “Сучасности”. Сподіваюся, що у зв’язку з цим моя давня стаття може уявляти собою певний інтерес.

Основні тези моєї статті вважаю й тепер за правильні й не бачу причин, щоб від них відступати. Зокрема стосується це таких справ, як зв’язок більшовицької системи з російською національною традицією, про різний характер комуністичного режиму у властивій Росії та неросійських частинах СРСР і врешті про неможливість демократизації самої Росії без рівночасної емансипації поневолених нею націй. Однак деякі речі бачу дещо з іншої перспективи й я формулював би їх сьогодні в інший спосіб. Крім цього стаття, призначена для німецької публіки, взагалі не порушувала важливого для нас практичного питання, якою повинна бути українська постава у відношенні до російської проблеми. Отже в мене виникли деякі нові думки, що їх можна розглядати або як доповнення, або як частинні корективи до моєї статті з “Монат-у”.

Не вважаючи за доцільне змішувати думок, що належать до різних хронологічних етапів, порадив я собі ось-як: свою статтю подаю без ніяких змін, у точному українському перекладі; зате додаткові міркування зведені в окремому “Пост-скрітумі”. Користь від такої методи в тому, що вона дозволяє простежити еволюцію авторових поглядів. Хоч я, звичайно, маю право говорити тільки у власному імені, але мені здається, що в подібному напрямі розвивалися думки багатьох інших українських громадян”.

Згаданий “Пост-скріптум” становить другий розділ публікації.

56

Первісна публікація: Правопорядок і революція // Студентський вісник (Мюнхен). - 1948. - Ч. 2. - Грудень. - С. 33-41. Рец. на кн.: Гулієльмо Ферреро. Влада. Про невидимих опікунів духів Держави. Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 24-338.

Друкується за останньою публікацією.

57

“На відміну від народницького періоду, люди стали свідомі того, що без авторитетного, сильного проводу нездійсненне політичне визволення України” - в оригіналі помилково: “нездійснене політичне визволення України”.

58

Первісна публікація: Критика однієї утопії (Іван Сагайда “Великі Питання”, 1947) // Українські вісті - 1949. - Ч. 50 (307). -23 червня; Ч. 51 (308). - 26 червня; Ч. 52 (309). - 30 червня. Стаття написана з приводу книжки Івана Сагайда “Великі питання” (Регенсбург, 1947). Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 339-357.

Подається за останньою цублікацією.

59

Іван Сагайда - псевдонім Сергія Давиденка (1900-1987). Народився в м. Пирятині в сім’ї фельдшера, навчався у місцевій гімназії. У часи революції служив в Українській Галицькій Армії, навчався у старшинській школі на хуторі Гута-Чуторська. Після перемоги більшовиків повернувся додому з документами померлого від тифу товариша Сергія Домазара. Двічі робив безуспішну спробу перебратися через кордон. Працював у Харкові суфлером у театрі Леся Курбаса, близько знайомий із скульптором і кінорежисером Іваном Кавалерідзе. Після перенесення столиці до Києва працював коректором у редакції журналу “Комуніст”. У 1937 р. звільнений з роботи через безпартійність, працював чорноробом. У 1941 р. мобілізований на фронт, урятувався втечею і перебрався до Києва. У 1942 р. разом з сім’єю вивезений на роботу до Німеччини, де й залишився після закінчення війни. Дописував до українських еміграційних газет, у 1947 р. видав книжку “Великі питання”. Як писав син Сергія Домазара Гай (лист до Тараса Закидальського, без дати (весна 1993 р.)), “це була розвідка на тему про те, якою мала б бути Україна, з огляду на політичний чи державний устрій, яка економічна система, якби вона була незалежною і суверенною державою. З часом батько розчарувався цим твором як аматорським, надто він був теоретичним, бо ні матеріялів чи практичного досвіду не було тоді про демократію чи капіталізм”. У 1949 р. виїхав до Австралії, де й прожив до кінця своїх років. Автор автобіографічного роману “Замок над Водаєм” (1947, англ. переклад 1971) та двох збірок нарисів.

60

Первісна публікація: Виродження та відродження інтеліґенції // Бюлетень Централі НОУС. - Січень 1944. - Ч. 1 (6). - С. 5-9; Лютий-березень 1944. - Ч. 2-3 (7-8). - С. 8-12; Квітень-травень 1944. - Ч. 4-5 (9-10). - С. 15-25. Оригінал статті зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 517). При підготовці до друку рукопис статті відредагував голова НОУС-у й редактор його Бюлетеня д-р Василь Рудко, який у порозумінні з автором вніс у текст деякі зміни. Передрукована зі скороченням та дрібними змінами у кн.: Між історією й політикою... - С. 358-383.

Подається за останньою публікацією.

У листі до Мирослава Прокопа від 25 жовтня 1969 р. (box 36, file 792) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я свідомий того, що дві останні статті книги (“Між історією й політикою...” - Я. Г.), “Виродження та відродження інтеліґенції” та “Довкола Віденського історичного конгресу”, своїм характером дещо відбігають від інших [...] Проте сподіваюсь, що для читача вони будуть інтересні, а для мене вони цінні як документи мого особистого розвитку”.

61

“Своєрідна поява “мандрованих дяків-пиворізів” [...] ясно говорить про те, що наступає емансипація духовного життя з-під церковної опіки” - після цих слів у первісному варіанті було:

“Ми налічуємо лише деякі точки та головні напрямні розвитку. З конечности обмежуємося цими натяками. Це було би завдання історика. Бо і справді: ми маємо “Історію українського війська”, маємо економічну історію України, маємо прерізні монографії. Коли ж ми дочекаємося “Історії української інтеліґенції”?

Ціль повищих заміток була інша: просто пригадати читачеві, що українська інтеліґенція існує не від учора, що в неї тисячелітня традиція. Освідомлення цього факту може причинитися до того, щоб повернути нинішньому українському інтеліґентові загублену клясову самоповагу”.

62

“Зворотньою точкою було гетьманування Конашевича Сагайдачного та [...] висвячення православних ієрархів під охороною козацької шаблі” - після цих слів у первісному варіанті було: “Не забуваймо про інші завдання, що їх виконувала тогочасна інтеліґенція: вона перестерігала можновладців, коли вони збивалися на фальшиву дорогу, та засуджувала відступників та руїнників рідної землі. Одне слово: стара українська інтеліґенція по змозі сил виконувала свою суспільну функцію: була духовною кермою народу”.

63

“І ця політика старої української інтелігенції увінчалася успіхом” - після цих слів у первісному варіанті було: “Перш усього відхід у чужий табір був у 18 столітті далеко не такий поголовний, як у 19. Серед дрібної та середньої шляхти ще доволі оставалося “твердих русинів”, а були такі навіть серед магнатів”.

64

“Взагалі крайній соціяльний радикалізм [...] відштовхував від української справи заможні та статечні кола мешканців України” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Після того, як у 1917 році через несподіваний дарунок небес впала влада в руки інтеліґенції, занархізувала вона швидко край безглуздим соціальним законодавством і відкрила тим самим дорогу большевицькій інвазії, Одночасно зруйновано всякими експериментами завязки збройної сили, що в бурхливих часах повинна була стати головною опорою нового українського ладу”.

65

“У 1917 році українська енергія звернулася в великій мірі на внутрішню соціяльну боротьбу” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ці прості ствердження не мають в собі нічого з гіркого присмаку пізніших жалів та самообвинувачень. Навпаки, тим яснішим сяйвом блищатиме в книзі минулого тисяча геройських і трагічних сторінок. Але докладне освідомлення наведених вище фактів відкриває очі на ту велику істину, що найкращі бажання та найбільші зусилля не можуть довести до позитивного висліду, коли в самих засновках зроблено непоправні помилки”.

66

“Іншого проводу нам не треба” - після цих слів у первісному варіанті статті було:

“Такий хід мислей перший раз ясно викристалізуваний, мабуть, у концепції “плебейської нації” Драгоманова. Останніми своїми відгалуженнями сягає ця концепція аж до наших днів, до соціально устроєвих конструкцій Сціборського (“безклясова нація”). Але найвищого свого, не теоретичного, а практичного напруження досягла в 1917-20 роках, коли люди, озброєні таким ідейним риштунком, вчинили спробу формувати життя за своїми принципами.

Над практичними досягненнями інтеліґентської політики сказало свій вирок саме життя”.

67

“Якщо українська нація мала б зажити повним життям, вона мусіла б наново розвинути свої загублені в катастрофах минувшини матеріально продукуючі та войовничі кляси” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ця критика наскрізь влучна, бо в цілості сперта на незаперечних, недискусійних фактах. Отже, якщо хочемо думати про шлях обнови інтеліґентської кляси, якщо не хочемо попасти на старі вже пройдені бездоріжжя, мусимо заздалегідь висліди цієї критики Липинського вставити в наші рахунки. Добровільне самообмеження повинно стати одною з головних чеснот інтеліґенції. Навіть у такому, більш обмеженому крузі знайшовся б для інтеліґенції безмір обовязків та завдань, і можна вірити, що інтеліґенція всотеро надолужила б зречення із посягнень у суттєво чужі для неї ділянки могутньою інтенсифікацією на властивій для себе ниві праці”.

68

“Більшовики дозволяли собі на різні кумедії: вишукували якогось ученого [...] та [...] саджали як депутата на лаві Верховної Ради поруч якогось свинопаса-стахановця” - у первісному варіанті статті було: “З усіх підсовєтських хожденій по муках був це мабуть найглибший ступінь.

Зберімо ще раз, що досі було сказано про долю східньоукраїнської інтеліґенції. Вона, що ще так недавно у 1917-1920 роках гордо й самопевно рвалася до необмеженої влади, спинилася на найнижчому життєвому дні. Вона стала об’єктом жахливого терору, її існування підрізували в корінню закриттям доросту, її упідлювали та осмішували”.

69

“Однак і на цих землях добу між обома світовими війнами треба визнати як час глибокого занепаду інтелігенції” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Це є доказом на те, що основні соціяльні процеси на всій українській території відбуваються рівнобіжно і вказує рівночасно на те, що доля інтеліґенції на східних землях не випливає із випадкового збігу нещасливих обставин, але є конечним і заслуженим вислідом попереднього розвитку”.

70

“Маємо, розуміється, на увазі не здорову тенденцію до продуктивної господарської діяльності, а до непродуктивного, спекулятивного прибутку, що особливо сильно позначилося під час поточної війни” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Невірно думати, що із чисельної зграї “баришников” розвиняється українська промислово купецька кляса. Панове цеї породи нездібні до тривалого, наполегливого зусилля. Вони являються наявним доказом того, як глибоко сягають розкладові процеси серед української інтеліґенції.

Та тут насувається протиарґумент: чи можна на підставі поодиноких явищ, навіть, коли виступають доволі поширено, судити про цілу верству? Покидьки й негідники завжди бувають, зокрема сприяють їх появі такі неспокійні часи, як наші Але, можна сказати, чесних і порядних завжди буває таки ще більше”.

71

“Це той комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духовно держить громадянство вкупі” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Ще Наполеон сказав був колись досадно, але влучно, що на штикові можна спертися, але що на ньому не можна сидіти”.

“Моральне освячення дає владі ідеологія, себто той верховний духовий принцип, що його влада ставить над собою та що в його імені вона діє” - після цих слів у первісному варіанті статті було: “Але підемо ще один крок дальше. Що таке оця “влада”? Це так нічого іншого, як група живих людських індивідів. Панівна група “еліта” (як тепер люблять казати) може назверх виступати як найбільше стало та видаватися справжнім “монолітом”, але це кінець-кінців також людський колектив, який при нагоді міг би розпорошитися й розбігтися світами. Що ж це таке, що тримає людей разом, що не дає розпастися спільнотам? Це нічого іншого, “як спільний дух”, який назверх маніфестується у суспільних ідеологіях: ідеологія потрібна панівним активним меншостям не лише назовні, як знаряддя могутности супроти пасивних більшостей (“мас”), але також для внутрішнього вжитку. Вони, люди еліти, мають в собі більш вродженої рухливости й пробоєвости, мусіли б самі себе взаїмно винищити, якби не існувала між ними спайка у вигляді спільної та обовязкової для всіх членів еліти духовної норми. А рівночасно ідеологія являється тою площиною порозуміння, що на ній та “еліта” зустрічається з “масою”.

72

“Юдин письменник кинув таку оригінальну думку: як же інакше повернулася би українська історія, коли б мазепинська еміграція 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!” - див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 507. За первісним задумом Івана Лисяка-Руднипького, ця цитата разом із цитатами з творів Йогана Вольфганга Гете, Алексіса де Токвілля та Михайла Драгоманова мала стати епіграфом до книжки “Між історією й політикою...”.

73

Після слів “Чейже пересічний інтелігент [...] знає про Липинського хіба ім’я, яке вяжеться в його розумінні з найбільш туманними поняттями” в первісному варіанті статті було:

“Однак “популярність” не може бути мірилом об’єктивної вартости якоїсь ідеології. Історія вчить, що майже всяка нова й велика мисль мусіла щойно ступнево й з трудом виборювати собі признання. Існують дуже серіозні ознаки на це, що ідейний дорібок Липинського, який при свому виході у світ зустрівся із загальним непорозумінням або недорозуміннями, відіграє в найближчих десятиліттях мабуть чи не рішальну ролю у формуванні української національної ідеології.

Другий можливий закид проти нашої тези мав би радше формальний характер. Чи можна Липинського вважати за репрезентанта інтеліґенції, коли він належить до шляхетської верстви й навіть свій головний твір адресував до “Братів-хліборобів”? Однак ми вже радше говорили про те, що небуденні історичні постаті виростають поза рямці свого стану і звання Липинський, що стільки труду свого життя присвятив науково-історичній та публіцистично-ідеологічній діяльності, не може бути соціяльно близький інтеліґенції. Твір не дійшов до своїх адресатів і навіть не може дійти, бо не є річчю хлібороба приймати нові й трудні теорії. Єдино через посередництво інтеліґентського середовища могла би ця ідея - як і всяка нова ідея - проникнути до решти громадянства, у цьому числі й до хліборобів. Так і бачимо в дійсності, що думки, скеровані до хліборобів, покищо з найбільшим відгоміном зустрілися серед інтеліґентів; так мабуть останеться ще на довго”.

74

Після слів “Українська церква [...] має теж у своїй історії добу світлого відродження після доби найглибшого занепаду: православний ренесанс першої половини 17 століття” у первісному варіанті статті було: “Пробудження почуття самопошани є, здається, першим моментом підйому. Самопошана, про яку говоримо, не має нічого спільного з пустою і гріховною гордістю та зарозумілістю. Вона є вірою суспільної групи в законність власного буття, у слушність своїх ідеалів, у святість своєї місії. Роз’їджена цинізмом верства не є здібна до чину. Із самопошани родиться почуття відповідальности, що наказує турбуватися не лише про добро цілости. Одначе вплив і авторитет може мати лише спільнота внутрі міцно спаяна й організована; тому стихійний гін до солідарности й дисципліни - дальша прикмета суспільного колективу в підйому. Та вимоги дисципліни можливі до здійснення тільки там, де моральні вимоги стоять на висоті. Всі вичислені моменти зумовлюють себе взаємно і творять систему порядкуючих вартостей життя”.

75

Після слів “Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища” первісний варіант статті закінчувався так:

“Тут, в рямцях органічних суспільних формацій, можуть бути зроблені перші кроки для переборення кризи в цілому. Процес підйому не зупиняється ніколи на межах одної органічної суспільної формації. Надвижка духового потенціялу, викликана підйомом інтеліґенції, іде на користь іншим клясам, так як теж інтеліґенція користає з надвижки потенціялу інших верств. У цій системі взаємовідношень, що нею являється суспільне життя, кожне нидіння і упадок одної часткової спільноти загрожує другим частковим спільнотам”.

76

Первісна публікація: В обороні інтелекту // Сучасність. - 1971. - 45 (125). - Травень. - С. 111-112; Ч. 6 (126). - Червень. - С. 105-120. Передруковано у кн.: Між історією й політикою... - С. 384-419.

Подається за останньою публікацією.

Стаття має довгу і складну історію. “В усій моїй публіцистичній кар’єрі, - писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до Івана Кошелівця від 25 липня 1970 (box 37, file 795), - не було статті, що її я стільки разів переробляв, як саме ця”. Після публікації у січневому (1967 р.) числі “Сучасності” згаданої у статті передовиці Іван Лисяк-Рудницький на знак протесту зірвав співпрацю з журналом. Відмовилися співпрацювати із “Сучасністю” її колишній редактор Іван Кошелівець, а також Лев Білас, Богдан Осадчук, Роман Шпорлюк та Богдан Бойчук.

У листопаді 1968 р. у Торонто Іван Лисяк-Рудницький зустрівся з новим головним редактором “Сучасності” Вольфрамом Бургардтом. Вольфрам Бургардт запропонував йому знову ввійти до складу співробітників журналу. Іван Лисяк-Рудницький згодився, поставивши як умову свого повернення вимогу опублікувати в “Сучасності” його заяву. Вольфрам Бургардт прийняв цю пропозицію, і вже у березні 1969 р. Іван Лисяк-Рудницький переслав йому готову статтю.

“Реакція Бургардта була надзвичайно позитивна, навіть ентузіастична, - писав Лисяк-Рудницький у листі до Олега Федишина від 2 квітня 1971 р. (box 37, file 797). - Пригадую, що в його листі була така фраза, що, мовляв, “не можна не погодитися з кожною думкою” в моїй статті. Ця перша версія статті значно різнилася від другої, яку Ви читали. Стаття була коротка, б[лизько] 20 сторінок; ціла була присвячена докладній аналізі “афери Костецького” й інкримінованих статей самого Костецького й редакційної заяви з січня 1967.

Але місяці минали, а моя стаття - незважаючи на попередню обіцянку головного редактора - в “Сучасности” не появлялася. Вліті 1969 Бургардт був у Мюнхені. Після повороту він сказав мені, що проти моєї статті існує сильний спротив мюнхенських “чинників” (видавців “Сучасности” - Я. Г.) і що йому, Бургардтові, не пощастило цей спротив перебороти. Внедовзі Бургардт зрікся головного редакторства. - Так скінчилася перша “раунда”.

Справа відновилася навесні 1970 року. Панове з “Прологу” знову підняли питання мого співробітництва в “Сучасности”, і я знову повторив мою давню передумову. Але після довгих розмов з пп. Прокопом, Лебедем, я згодився переробити статтю так, щоб у ній обмежити полемічний характер, звязаний з “аферою Костецького”, а зате щоб висунути на чільне місце принципову проблему інтелектуальної свободи. Результатом цієї переробки є друга версія, яка в порівнянні з першою становить по суті нову статтю. Ця друга версія втратила тематичну стрункість, що нею характеризувалася перша. Але зате вона довша й заторкує ширше коло питань.

Рукопис цієї другої версії (що дістала новий заголовок “В обороні інтелект”) читали пп. Кравців (в. о. головного редактора), Прокоп і Лебідь, і поробили ряд зауважень. Згідно з їхніми зауваженнями й побажаннями, я ще зробив такий ряд змін і деякі пасуси злагіднив, деякі фрази викреслив, тощо. У цій остаточній формі я передав рукопис нью-йоркській редакції на почту літом 1970 р. Десь у липні, ще до мого від’їзду до Европи, дістав короткого листа від Б. Кравцева з обіцянкою, що моя стаття буде надрукована в одному з найближчих чисел “Сучасности”.

З того часу минає три чверті року, а статті як нема, так нема [...] Згодом виявилося, що манускрипт знову застряг у мюнхенських “чинників”. Панове Лебідь і Прокоп у листопаді їздили до Мюнхену й після повороту запевнили, що зі статтею тепер “уже не буде труднощів”.

Інші варіанти статті, а також зауваження Богдана Кравціва до неї зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 25, file 519; box 37, file 795).

77

Ігор Костецький (1913-1983, псевдонім - Іван Мерзляков) -письменник, перекладач, літературний критик. Народився у Києві, у 1930-х роках навчався режисури в Москві та Ленінграді. Наприкінці війни емігрував у Західну Німеччину. Разом із дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Е. Коттмаєр, заснував видавництво “На горі”. Діяч письменницького об’єднання МУР. Автор збірок оповідань “Оповідання про переможців” (1946), “Там, де початок чути” (1948), збірки п’єс “Театр перед твоїм порогом” (1963), дослідження “Советская театральная политика и система Станиславского” (1956), українських перекладів В. Шекспіра, Т. С. Еліота, П. Верлена, Е. Паунд, Ф. Гарсія Лорки, Р. М. Рільке, С. Георге та ін. Літературний редактор першого повного українського перекладу Біблії, виданої у 1963 р. у Парижі Збірка праць, присвячена Ігореві Костецькому, опублікована в Мюнхені у 1964 р. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігається його листування з Костецьким (box 37, file 804; box 38, files 805, 808). У листі до Лисяка-Рудницького від 7 червня 1975 р. (box 38, file 808) Ігор Костецький писав; “Ви належите до тих нечисленних читачів, на яких, власне, і розраховані наші видання”.

78

Роман Купчинський (1944 р. н.) - народився у Відні. У 1970 р. закінчив університет Лонг Айленд (штат Нью-Йорк, США). У 1970-1991 рр. працював у видавництві “Пролог”. Від 1991 р. - директор українського відділу радіо “Свобода”.

79

Данило Богачевський (1890-1986) - правник, громадський діяч. Народився у с. Маняві Скалатського повіту. У час визвольних змагань 1918-1919 рр. - вояк УГА; у 1920-х рр. - член УВО. Працював адвокатом у Раві-Руській. У 1948 р. переселився до США Проживав у Філадельфії, де, зокрема, був організатором та головою осередку праці НТШ у Філадельфії. Автор спогадів “На возі і під возом” та праці про першого українського митрополита США Костянтина Богачевського, свого брата. Батько українського історика Марти Богачевської-Хом’як. Живучи у Філадельфії, Іван Лисяк-Рудницький близько приятелював із Данилом Богачевським і його сім’єю та співпрацював з керованим ним осередком НТШ. Листування з Данилом Богачевським зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького.

80

“реалітетники” - представники ідейно-політичної течії серед української еміграції, які відстоювали потребу здійснювати “реальну політику” стосовно Української РСР. В основі їхньої діяльності лежала ідея практичного використання формальної державності Української РСР у боротьбі за закладені у ній можливості справжнього суверенітету. Ідейно повязані з лівою (некомуністичною) течією (головно - із середовища лівої УРДП).

Іван Лисяк-Рудницький не поділяв віри “реалітетників” у те, що в підрадянській дійсності українські національні інтереси (українська мова, школа, культура тощо) найкраще відстоювати з позицій соціалістичних ідеалів. “На мою думку, - писав він у листі до Андрія Білинського від 10 жовтня 1959 р., - якщо взагалі існує ідеологія, що могла б принести покращення долі нашому народові під совєтським пануванням, то це не інтернаціональний соціялізм, але політичний лібералізм. Досвід учить, що власне ті роки, коли будівництво соціялізму робило найбільші поступи в СРСР, - колективізація, п’ятирічки, - Україна зазнавала найбільших ударів. Знову же в ті періоди, коли в Радянському Союзі пахло хоч слабеньким лібералізмом, - НЕП, післясталінська “відлига” - кращало положення України. Мали рацію старі наші публіцисти 19 ст., які майбутність української справи в царській Росії зв’язували з запровадженням конституційного устрою в державі При чому суть діла зовсім не полягала в тому, щоб покладати довір’я на добру волю російських лібералів; але обмеження урядової самоволі та забезпечення мінімальних індивідуальних вольностей було б створило передумовини для розгорнення української громадської самодіяльності бодай в такій мірі, як вона існувала в конституційній Австрії. Отже і сьогодні, коли б ми взагалі хотіли шукати основ для “реальної політики” в Вашому сенсі цього слова, себто такої, що зв’язувала б свої перспективи з еволюцією радянської системи, - то вихідною точкою тут повинна бути дискусія над питанням про шанс “лібералізації” совєтської системи. Мій особистий погляд на цю справу скептичний” (див. публікацію цього листа та ін. матеріалів дискусії Івана Лисяка-Рудницького з Андрієм Білинським навколо питань “реальної політики” у кн.: Білинський А. Світ і ми. Аналіза української політики на тлі конфлікту вільної демократії з комунізмом. - Мюнхен, Чікаґо: Вид-во “Орлик”, 1963. - С. 266-292; оригінал цит. листа зберігається в архіві Лисяка-Рудницького (box 34, file 764)).

Однак Лисяк-Рудницький не відкидав можливості впливу української еміграції на структурні зміни в СРСР, які привели б до реального суверенітету Української РСР. “Коли б я мав кількома словами схарактеризувати мою власну концепцію, то думаю, що вона аналогічна до тої, що її серед поляків заступає “Культура”: вона бере за вихідний пункт сучасну підрадянську і світову дійсність, вона розрахована не на війну або на революцію в СРСР, але радше на еволюцію внутрі “соціалістичного блоку”. Подібно як Ти, я приділяю велику увагу до “контактів”, але разом з цим уважаю, що в нашій науковій аналізі та публіцистичній критиці тамошньої дійсності мусимо “говорити правду, цілу правду й нічого як тільки правду”, без зайвих хитрувань”, - писав Лисяк-Рудницький у листі до Андрія Білинського від 13 квітня 1967 р. (box 36, file 785).

Виходячи з цих засад, Іван Лисяк-Рудницький взяв участь у кількох заходах, проведених з ініціативи “реалітетників” і пов’язаних зі спробами встановити прямі контакти та інтелектуальний обмін з українською інтелігенцією в УРСР. Найвідомішим із цих заходів було звернення (“Заява”) групи американських професорів українського походження до урядів та партійного керівництва УРСР і СРСР з приводу ситуації в Україні Робота над текстом “Заяви” тривала майже два (1966-1967) роки. Іван Лисяк-Рудницький входив до складу “Ініціативної групи “Заяви” разом із Всеволодом Голубничим, Іваном Коропецьким, Мирославом Лабунькою та Василем Маркусем. “[...] Проєктована деклярація [...] продумана як колективний “документ політичної думки” й вона адресована в першу чергу до нашої таки громадськости, як в УРСР, так і на еміграції. Першій ми хочемо підсунути певну політичну плятформу (бо всі симптоми вказують на те, що той рух відродження, що тепер відбувається на Україні, покищо залишається в рамках “аполітичного культурництва” та “органічної праці” - а пора дозріла, щоб вийти поза це). Якщо мова про еміграцію, то хочемо пособляти процесові кристалізації політичної думки, чи, точніше, процесові поляризації двох течій, які в нас сьогодні існують фактично: бандерівщина й “істаблішмент” з одного боку та ліберально мисляча та “реалітетницька” меншість з другого” (з листа до Романа Шпорлюка від 1 липня 1967 р.).

Текст “Заяви” містив вимоги:

“I. До справ державно-правових і політичних:

1 Встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства.

2. Наладнати дипломатичні взаємини між Українською РСР і зарубіжними країнами.

3. Унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури. Громадяни УРСР, засуджені на процесах до ув’язнення, не повинні відбувати кари поза територією Республіки.

4. Забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, - службу в межах Республіки, в військових частинах з українською мовою як офіційною.

5. Забезпечити Комуністичній Партії України - рівень самоуправної політичної організації, спроможної виносити незалежні рішення в політичних справах.

II. До справ культурних і освітніх:

1. Надати українській мові права державної мови в Українській РСР.

2. Впровадити українську мову, як мову навчання, в усіх школах УРСР, за винятком тих початкових і середніх шкіл, що обслуговують національні меншості; там українська мова повинна становити обов’язковий предмет навчання.

3. Застосувати принцип рівности в трактуванні національних меншостей. Забезпечити для мови і культури української меншости в Російській РФСР - права, головно в шкільництві, що дорівнювали б тим, якими користується російська меншість в Україні.

4. Реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті і усунути всі перешкоди в дослідах української історії і культури.

5. Уможливити для Української РСР самостійну участь у міжнародних культурних подіях: наукових конгресах, виставках, олімпіядах тощо.

6. Леґалізувати Українську Автокефальну Православну Церкву і Українську Католицьку Церкву, забезпечивши для них рівний статус із іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі.

III. Для справ економічних і соціяльних:

1. Забезпечити Українській РСР необхідні передумови для темпів господарського розвитку, не повільніших від темпів Російської РФСР.

2. Підпорядкувати планування і керівництво усіх секторів народного господарства України - відповідним органам уряду республіки.

3. Припинити вивіз капіталу з Української РСР, за винятком зворотних позичок з процентами. Україна не повинна вносити до загальносоюзних видатків більше, як свою пропорційну частину.

4. Надати Українській РСР право встановлювати, збирати і розпоряджатися своїми власними податками й кредитами, окремо від загальносоюзних фінансів.

5. Забезпечити за українськими громадянами першість при затрудненні їх в Українській РСР.

6. Припинити правну, соціяльну і економічну дискримінацію сільського населення України”.

Улітку-восени 1967 р. текст “Заяви” вислано чільним представникам українського наукового і громадсько-політичного світу в США з пропозицією поставити свій підпис під нею. “Розсилка “Заяв” відбувається в Філядельфії й цим відають колеги Лабунька й Коропецький [...] “Заяву” вислано на б[лизько] 150 адрес. Ряд людей заявили свою симпатію, але не дали підпису з уваги на родину в Україні. Негативну поставу зайняли бандерівці, що можна було передбачити, та мельниківці, що теж не є несподіванкою. Багато взагалі не відповідали; не знають, бідолахи, на котру ногу стати. А втім зібрану кількість підписів уважаємо за достатню, щоб виступати [...] Надзвичайно позитивно висловився про проект “Заяви” Гедройць, редактор паризької “Культури” (з листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка від 17 жовтня 1967 р., Вашінгтон).

2 листопада 1967 р. текст “Заяви”, підписаний 35 американськими професорами українського походження, надіслано найвищим державним і партійним діячам СРСР та УРСР: голові Верховної Ради СРСР М. В. Підгорному, голові Ради Міністрів СРСР О. М. Косигіну, генеральному секретареві ЦК КПРС Л. І. Брежнєву, міністру закордонних справ СРСР А. А. Громикові, голові Верховної Ради УРСР Д. С. Коротченкові, голові Ради Міністрів УРСР В. В. Щербицькому, першому секретареві ЦК КП України П. Ю. Шелесту, міністру закордонних справ УРСР Д. З. Білоколосові. Підписані під “Заявою” не одержали офіційної відповіді, хоча їм надійшли поштові квитанції з підтвердженням того, що всі вказані адресати отримали її.

“На сьогодні годі говорити, - писали члени “Ініціативної групи “Заяви” 30 травня 1968 р., - чи гостра реакція Петра Шелеста в лютому на партійній конференції в Києві була спровокована нашою заявою або ні, бо перший секретар КПУ міг мати на увазі рід внутрішніх явищ в УРСР, а також й різні закордонні акції, на які виразно натякає. Проте, “Заява” цілком підпадає під його кваліфікацію акцій тих установ й осіб, які “вишукують і використовують все для того, щоб применшити значення цих успіхів [50-річчя радянської влади], посіяти сумнів у правильності генеральної лінії партії, послабити морально-політичну єдність і дружбу між народами радянських республік...”

“... вони постійно фабрикують і видають різні антирадянські книжки, статті та інші матеріали, які намагаються засилати в нашу країну і постачають теми буржуазним органам преси і радіостанцій” (“Радянська Україна”, 17.2.1968).

З другої сторони, не можна погодитися із сугерованою деким думкою, мовляв, наслідком нашої “Заяви” була промова Юрія Смолича, в якій він твердив про наявність “нейтралістської течії” серед емігрантів. Неприхильні нам голоси преси (“Гомін України”, “Шлях перемоги”, “Наш світ” й інші) саме так інтерпретують виступ Смолича. Якщо б справді нашу “Заяву” в Києві так потрактовано, то її не промовчали б, а опублікували хоч у вийнятках [...]

Наша “Заява” дійшла і до найважливішого адресата, а саме, до українського народу. Її обширно скоментовано кілька разів і передано в уривках по радіо “Свобода”. Пресові органи, які передрукували текст “Заяви” на Заході, так само продісталися на той бік в доволі значній кількості примірників. Цікавилися нашим документом і принагідні відвідувачі з народних демократій та з України.

З відомих нам матеріалів національно-політичної думки стверджуємо, що наші позиції там не чужі, а можливо найближчі тамошнім активним діячам. Не ми викликали їхні погляди, але й не відписали своїх думок від Чорновола, Караванського чи Дзюби [...] Проте, схожість поглядів і позицій інтелектуального світу тут і там. в засадничих актуальних питаннях життя української нації переконує нас в тому, що в нашій “Заяві” ми зайняли правильні позиції.” (Цит. за: Ініціятивна група “Заяви”. До вп. колег, підписаних під заявою 35-ох. 30 травня 1968 р. Підписи: Всеволод Голубничий, Іван Коропецький, Мирослав Лабунька, Василь Маркусь, Іван Рудницький (box 30, file 602). Проект тексту звернення підготував Василь Маркусь - див. лист Івана Лисяка-Рудницького до Василя Маркуся від 21 квітня 1968 р. (box 30, file 602). Див. також коментар до статті “Довкола міжнародного історичного конгресу у Відні” до слів: “підтримувати творчий діялог з інтеліґенцією” (коментар до с. 429 цього тому).

81

“Тут варто зупинитися на постаті Дмитра Донцова” - Іван Лисяк-Рудницький мав намір у 1967-1968 рр. написати статтю “Дмитро Донцов і його “Націоналізм”, яка б доповнювала і розвивала статтю “Націоналізм” та завершувала б цикл його статей про український націоналізм у книжці “Між історією й політикою...” (див. лист до Мирослава Прокопа від 21 грудня 1967 р. (box 36, file 786) та до Марти Тарнавської від 1 червня 1970 р. (box 36, file 790). Можна припустити, що розділ “Дмитро Донцов - пророк ірраціоналізму та волюнтаризму” є частковою реалізацією первісного наміру.

82

“...студією Юліяна Охримовича про розвиток української національно-політичної думки...” - мається на увазі кн.: Охримович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. - Львів, 1922.

83

Друкується за публікацією: Дискусійні виступи на міжнародному конґресі істориків // Українська літературна газета (Мюнхен). - 1960. - Ч. 6 (93). - Вересень. - С. 2, 10.

Тексти виступів Івана Лисяка-Рудницького включені у збірник матеріалів конгресу: Comité International des Sciences Historiques, XI-e Congrés International des Sciences Historiques, Stockholm, 21-28 Août 1960. Actes du Congrés. - Stockholm. - Göteborg - Uppsala, 1962. - P. 37, 47, 248.

P. 37. - Discussion sur la communication de M. Eriс Molnar “L’effet d’e la philosophie de Hegel sur l`historiographie marxiste”.

P. 47. - Discussion sur le rapport de M. Felix Gilbert “Cultural History and its Problems”.

P. 248. - Discussion sur le rapport de M. Fran Zwitter “Les problèmes nationaux dans la monarchie des Habsbourg”.

84

“В наші часи теорію обєктивного духа... наново сформулював Ніколяй Гартман” - розглядові філософської системи Ніколая Гартмана присвячена одна із ранніх статей Івана Лисяка-Рудницького (Многість систем та одність філософії // Бюлетень Централі НОУС. - Червень-Серпень 1944. - Ч. 6-8. - С. 19-22).

85

Первісна публікація: Довкола Міжнародного історичного конгресу в Відні // Сучасність. - 1966. - Ч. 3. - Березень - С. 75-91. Передруковано в кн.: Між історією й політикою... - С. 420-441.

Друкується за останньою публікацією.

Первісна публікація розпочиналася словами: “Напередодні виїзду до Відня, 5 вересня 1965 р., я домовився з моїм шановним приятелем д-ром Левом Біласом, що він перешле мені рукопис своєї статті про міжнародний історичний конгрес, яку він збирався написати для “Сучасності”. Я обіцяв дати мої додаткові спостереження й коментарі, що могли б послужити як доповнення до основного звіту д-ра Біласа. Одній людині неможливо все чути і все бачити, що діється на великому ярмарку, що ним є міжнародний історичний конгрес. Намагатимуся не дублювати Біласового звідомлення; це даватиме цим запискам дещо фрагментарний характер”. Цитований фрагмент вилучено у другій публікації.

86

“Я мав нагоду вже вдруге побувати на такій імпрезі” - крім Стокгольмського (1960) та Віденського (1965) конгресів, Іван Лисяк-Рудницький взяв участь у роботі міжнародних історичних з’їздів у Москві (1970) та Сан-Франциско (1975).

87

Милиця Василівна Нечкіна (1901-1985) - радянський історик, академік АН УРСР, автор численних праць з історії суспільно-політичних рухів у Росії в XIX ст. та з питань російської історіографії. Лауреат Державної премії СРСР (1948).

88

“Ось резюме мого слова в дискусії...” - текст виступу Івана Лисяка-Рудницького див. у кн.: Comité International des Sciences Historiques. XII-e Congrès International des Sciences Historiques. - Vienne, 29 août - 5 septembre 1965. - V. Actes. - Wien: Verlag Ferdinand Berger und Söhne, O.D. - P. 381-382.

89

“Як високошкільний викладач в США, я стою практично перед педагогічною проблемою...” - цьому питанню Іван Лисяк-Рудницький присвятив окрему статтю під заголовком “Проблеми в навчанні української історії” (Український історик. - 1979. - 1-2 (45-46). - С. 114-119).

90

“Коли черга прийшла на мене, я сказав наступне.” - див. Comité International des Sciences Historiques. XII-e Congrès International... - P. 568-569.

91

Кузьма Кіндратович Дубина (1903-1967) - український радянський історик. Закінчив Ленінградський інститут журналістики (1936 р.). У 1939-1941 та 1951-1954 рр. - на викладацькій роботі у вузах Києва. З 1943 по 1949 р. - директор Держполітвидаву УРСР, у 1956-1964 рр. - ректор Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київському університеті. Від 1964 р. аж до смерті - директор Інституту історії АН УРСР. Головний редактор журналу “Український історичний журнал”. Автор праць з історії України радянського періоду, співавтор і редактор “Історії Української РСР” (Т. 1-2. - К., 1967). В архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, file 785) зберігається лист-поздоровлення Кузьми Дубини, висланий з Києва 19 грудня 1966. Як випливає з цього листа, уже після Віденського конгресу Кузьма Дубина переслав Іванові Лисякові-Рудницькому копію книжки про Михайла Драгоманова (назва не згадується).

92

Володимир Олексійович Голобуцький (1903 р. н.) - український радянський історик. Закінчив університет у Ростові-на-Доні (1930). З 1935 р. працював у вузах, а у 1947-1961 рр. - одночасно в Інституті історії АН України. Дослідник суспільно-політичної та економічної історії України 15-19 ст., головним чином — історії українського козацтва. Автор книг “Черноморское казачество” (1956), “Запорожское казачество” (1957), “Запорізька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775” (1961), “Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг.” (1962).

93

“Про це розумне правило мусить пам’ятати українська еміграція, якщо нам залежить на тому, щоб підтримувати творчий діялог з інтелігенцією” — спорадичні контакти з українською інтелігенцією з Радянської України Іван Лисяк-Рудницький підтримував практично постійно. У 1967 р. він зустрічався і розмовляв з Віталієм Коротичем. Відразу після війни одержував інформації про свого дядька Михайла Рудницького. Його він зміг відвідати під час візиту в Україну влітку 1970 р. Тоді ж Іван Лисяк-Рудницький, за дорученням колег, українських учених США та Канади, пробував нав’язати легальні контакти з науковцями Української РСР. Історія цієї спроби така: влітку 1969 р. в Америку приїздив проректор Київського університету Гліб Михайлович Цвєтков. У Нью-Йорку він зустрічався з українськими еміграційними науковцями. Під час зустрічі обговорювалася можливість налагодження контактів між еміграційними науковцями і науковою громадськістю в Українській РСР. Після Московського міжнародного історичного конгресу Іван Лисяк-Рудницький виїхав в Україну, де, за дорученням американських колег, мав уточнити досягнуті в результаті нью-йоркських розмов домовленості. “Згідно з цим дорученням, я переговорював в ректораті Київського університету, в Академії Наук та Міністерстві вищої освіти. В висліді цих розмов, устійнено наступний плян: наступного літа, в червні 1971, має поїхати на Україну група українських високошкільних професорів з США та Канади. Чисельність групи: б[лизько] 15 осіб, працівників різних наукових дисциплін. Поїздка розрахована на три тижні, з цього десять днів у Києві та по пять днів у Харкові та Львові Нашими господарями були б Київський ун-т та Міністерство Вищої Освіти. Кожний учасник групи мав би привезти з собою одну-дві доповіді, що з ними виступив би перед відповідними радянськими науковими авдиторіями. Крім цього передбачаються ширші дискусійні “панелі”. Учасники поїздки подорожують на власний кошт. Вони не репрезентують ніяких організацій чи установ, але виключно самих себе, на індивідуальній основі. В моїх розмовах я ставив також питання особистої безпеки, особливо тих наших колеґів, що є колишніми радянськими громадянами. Мене запевняли, що з цього погляду абсолютно нема чого побоюватися. Очевидно, нема ніякої гарантії, що радянський партнер не відступить в останній хвилині від домови. Проте мої київські співрозмовці виразно “палилися” до справи та говорили як люди, що мають відповідні повноваження. Отже, на мій погляд, справа серйозна та має вигляди на реалізацію. Після мого повороту, я зреферував проект кільком знайомим урядовцям Державного департаменту. Вони поставилися до цього з великим зацікавленням і сказали мені, що в історії американсько-радянських відносин ця справа безпрецедентна. Тому теж віднеслися до неї трохи скептично. Але рівночасно дали мені до пізнання, що якщо плян виявиться здійснимий, то учасники поїздки могтимуть розраховувати на відповідні стипендії” (із листа Івана Лисяка-Рудницького до Романа Шпорлюка, Вашінгтон, 18 жовтня 1970 р.).

Для підготовки подорожі була створена ініціативна група, до якої ввійшли Всеволод Голубничий, Іван Коропецький, Мирослав Лабунька, Олег Федишин та Іван Лисяк-Рудницький. Від імені цієї групи 21 грудня 1970 р. В. Голубничий направив листа до представника Української РСР в ООН Івана Хміля з точним викладом плану поїздки. У склад групи згодилося ввійти близько 20 американських професорів українського походження. Вони мали намір зустрітися з працівниками наукових центрів, державних органів влади, редакцій газет, бібліотек, видавництв, виступити з лекціями, взяти участь у дискусіях. Однак радянська сторона відступила від попередніх домовленостей. На початку березня 1971 р. з Київського університету надійшла негативна відповідь. “З приватних джерел нам відомо, що справа розглядалася в Міністерстві Вищої освіти та що там на віце-міністерському рівні ми мали підтримку. Перерішив, отже, або сам міністр, або хтось зі сторони. Була кинута ось така фраза в наш бік: “Они хотят пробить брешь в стене нашей крепости!” (із листа Всеволода Голубничого до Романа Шпорлюка, Нью-Йорк, 9 березня 1971 р.).

94

“Я згадав мою доню...” - мовиться про Бетсі Рудницьку, доньку Івана Лисяка-Рудницького від його першого шлюбу з американкою Джоан Бентон.

95

Тарас Гунчак (1932 р. н.) - історик, навчався у Фордгамському й Віденському університетах (в останньому в 1960 р. захистив докторську дисертацію). З 1960 р. - професор Ратгерсько-го університету (США). Автор праць з історії України та Східної Європи XX ст. Редактор книги “The Ukraine, 1917-1921: A Study in Revolution”, у якій надруковано статтю Івана Лисяка-Рудницького “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники”. Редактор і співредактор журналу “Сучасність” (з 1984 р.).

96

о. Теофіль Горникевич (1891-1969) - греко-католицький священик, історик-архівіст. Народився у с. Гошові Долинського повіту в сім’ї священика. Навчався в Академічній гімназії у Львові (1902-1910) і Львівському університеті (1915-1918). У 1918 р. рукоположений на священика. Під час визвольних змагань 1918-1919 рр. у Галичині - капелан УГА (див. його спогади у кн.: Полеві духовники Української Галицької Армії. У 45-річчя участи у визвольних змаганнях: (Матеріяли до історії). - Вінніпег, 1963. - С. 24-129). У 1925-1935 рр. - парох у с. Сихові під Львовом (тепер - частина Львова). Водночас працював катехитом у львівських народних школах (1924-1926). З 1927 по 1939 р. - професор релігії у Першій академічній гімназії у Львові, у якій навчався Іван Лисяк-Рудницький (1929-1937). Після окупації Львова радянськими військами з допомогою брата Мирона, довголітнього пароха церкви св. Варвари у Відні, перебрався у 1940 р. до Австрії. У 1945-1947 рр. - капелан при церкві св. Варвари, від 1947 р. і аж до емеритури у 1956 р. - професор релігії у різних високих школах Відня. Під час перебування радянських військ у Відні взяв активну участь у врятуванні архіву Вячеслава Липинського, розшукуваного НКВС. Упорядковував цей архів і сприяв переправленню його мікрофільмокопії до США Довгі роки працював над виданням матеріалів про воєнні та революційні події в Україні у 1914-1922 роках. Листування з Теофілем Горникевичем зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 36, file 779).

97

“Видання цих матеріялів розраховане на кілька томів...” - див.: Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergründe. Herausgegeben von Theophil Hotnykiewicz. - Bd. 1-4. - Philadelphia, Pa., 1966-1969. Див. рецензію Лисяка-Рудницького на це видання у журналі: The American Historical Review. - December 1971. - Vol. 76. - N 5. - P. 1573-1574.

98

Теодор Мацьків (1918 p. н.) - історик, професор-емерит Державного університету в Акроні (Огайо), а з 1984 р. - професор-гість української історії в університеті Гайдельберга (Німеччина). Автор численних праць про Івана Мазепу, зокрема книг “Mazepa in dem Lichte der zeitgenössischen deutschen Quellen” (1963); “Prince Mazepa: Hetman of Ukraine in Contemporary English Publications” (1967); “English Reports on Mazepa, 1687-1709” (1983); “Гетьман Іван Мазепа в західньоевропейських джерелах, 1687-1709” (Мюнхен, 1988).

99

Олександр Тисовський (1886-1968) - вчений-біолог, громадський діяч. Народився у Львові. Після закінчення гімназії (1904) вчився у Львівському університеті, працював в Інституті порівняльної анатомії та зоології. У 1909 р. дістав ступінь доктора філософії. У 1910-1914 рр. навчався та працював у Трієсті, Бергені (Норвегія). Відні. У 1914-1916 - служив в австрійській армії. З 1916 р. вчителював у Львівській гімназії. У 1921-1922 та 1939-1941 рр. викладав природничі науки у Львівському університеті. У 1944 р. разом з сім’єю емігрував до Відня. Один із засновників “Пласту”. Автор книги “Життя в Пласті”. Архів Олександра Тисовського (документи з періоду 1888-1944 рр.) зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові (фонд 410).

100

Андрій Жук (1880-1968) - український політичний діяч, публіцист. Народився на Полтавщині. Виходець зі старої козацької сім’ї. Член першої української партії - Революційної української партії (РУП), із 1906 р. входив у склад її Центрального комітету. 1907 р. емігрував до Львова, де залишився аж до 1914 р. як представник Української соціал-демократичної революційної партії. Редагував кооперативні журнали “Економіст”, “Самопоміч”. Один із засновників, а пізніше - голова проводу Союзу визволення України. Член Головної, а потім Загальної Української Ради у Відні (1914-1919) та Центральної управи Січових Стрільців (1915-1922). У 1918-1919 рр. працював в українському посольстві у Відні. Після розриву з УСДРП у 1919 р. вступив до Української селянсько-демократичної партії. Від 1920 до 1930 р. співпрацював із Зарубіжним центром ЗУНР. Після повернення до Львова у 1930 р. керував статистичним бюро Ревізійного союзу українських кооператив, редагував часопис “Кредитова кооперація”. Від 1940 р. до кінця життя - на еміграції у Відні. Його особистий архів зберігається в Карлтенському університеті в Оттаві. Копії газетних статей А. Жука з 1957-1959 рр. зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 6, file 104).

101

“Першого таки вечора у Відні [...] я випадково натрапив на кав’ярню-ресторан з привабливою назвою “Ґаліція” - ресторан “Галіція” містився у Відні на вул. Ціґлерґассе (Zieglergasse) і проіснував аж до початку 1980-х років, до смерті його власниці Ірени Ціленшек (з нар. Качмарської).

102

Друкується вперше за машинописом, що зберігається в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 32, file 739), з урахуванням пізніших авторських правок.

Стаття являє собою текст доповіді, яку Іван Лисяк-Рудницький мав намір виголосити на Першій пленарній сесії Конгресу української вільної політичної думки (КУВПД). Сесія відбулася у Нью-Йорку 19-20 червня 1976 р., однак Іван Лисяк-Рудницький не зміг узяти в ній участь у зв’язку зі смертю своєї матері Мілени Рудницької. Конгрес української вільної політичної думки виник на початку 1970-х рр. з ініціативи ОУНз, УРДП та УНДО. На Першій сесії КУВПЦ утворено конфедерацію цих трьох партій під назвою Український рух. Крім представників ОУНз, УРДП та УНДО, навколо КУВПЦ гуртувалися й позапартійні інтелектуалківали: Кошелівець, Володимир Кубійович, Іван Майстренко, Петро Потічний та Іван Лисяк-Рудницький. В архіві Івана Лисяка-Рудницького зберігаються матеріали про КУВПЦ (box 32, file 736, 738).

103

“У протилежному випадку, існує небезпека, що український демократичний табір буде і в майбутньому піддатливий на лівацькі ухили, як це мало місце в періоді Визвольних змагань” - після цих слів в оригіналі дописано і пізніше перекреслено: “Навязуючи до традицій української демократичної державности 1917-1920 рр., мусимо бути свідомі її хиб, що одною з найменших між ними була недостатня демократична свідомість і політична культура її провідників, Сказане стосується, очевидно, ще в більшій мірі, т. зв. “Розстріляного відродження”, діячі якого дотримувалися переважно націонал-комуністичних переконань. Шануючи їх досягнення в культурній ділянці та їх оборону автономних прав УРСР, не можемо їх політичних ідей уважати за дороговказ для нас сьогодні”.

104

“патріархальний рух” - рух українців греко-католиків на Заході, який ставить собі за мету піднесення греко-католицької церкви до гідності патріархату. Започаткований наприкінці 1960-х років, після виїзду митрополита Йосипа Ф. Сліпого з ув’язнення у СРСР до Риму. Про ставлення Івана Лисяка-Рудницького до патріархального руху див.: Др. І. Лисяк-Рудницький. “У зв’язку з Вашим запитанням...” // Наш голос. - 1976. - Ч. 10. - Жовтень. - С. 15.

105

“наша ”союзова преса” в Америці” - мається на увазі видання Українського народного союзу в Америці - газети “Америка”, “Народна воля”, “Свобода” та “Ukrainian Weekly”.

106

Переглянутий текст виступу на Шевченківській урочистій академії в Альбертському. університеті (Едмонтон, Канада) 23 березня 1970 р. Первісна публікація: The Soviet Ukraine in Historical Perspective // Canadian Slavonic Papers. - Summer 1972. - Vol. XIV. - N 2 - P. 235-249. Передруковано в кн.: Essays in Modern Ukrainian History. - P. 463-475.

Подається за останньою публікацією.

Переклад Ярослава Грицака, мовна редакція Володимира Кулика.

107

Друкується за цублікацією: Русифікація чи малоросіянізація // Journal of Ukrainian Graduate Studies. - Spring 1978. - P. 78-84.

108

Голубничий Всеволод (1928-1977, псевдоніми - Голуб, Фелікс) - економіст, публіцист, громадський діяч. Народився на Харківщині. У 1943 р. разом з батьками виїхав на Захід. З 1951 р. проживав у США. Навчався в Українському вільному університеті (Мюнхен), Інституті новітніх мов (Аугсбург), Колумбійському університеті Викладав у Російському інституті Колумбійського університету (1954-1956) та Гантерському коледжі в Нью-Йорку (з 1962 р.). У 1971 р. захистив докторську дисертацію на тему “V. V. Novozilo’s Theory of Value” (“Теорія вартості ШШовожилова”, 1971). Дослідник економічної теорії Маркса та економічного розвитку Радянського Союзу. Дійсний член НТШ та УВАН Автор близько 100 публікацій, зокрема книг “The Industrial Output of the Ukraine, 1913-1952” (Munich, 1957); “Україна в Об’єднаних Націях” (Мюнхен, 1959), “Три лекції про економіку України” (Мюнхен, 1969); співавтор підручника “Economic Systems in Action: The United States, the Soviet Union, and France” (New York, 1965). Посмертне видання творів: Vsevolod Holubnychy. Soviet Regional Economics: Selected Works. Ed. by Iwan S. Koropeckyj. - Edmonton, 1982 Член УРДП, у післявоєнні роки -лідер молоді УРДП, редактор її газети “Юнацька боротьба”. Після розколу в партії у 1947 р. - один із лідерів “лівої” УРДП, співредактор (1949-1959) періодичного органу цієї течії - журналу “Вперед”, ідеолог “соціалізму з людським обличчям”. Після припинення виходу журналу “Вперед” - ініціатор створення у Нью-Йорку “Клубу круглого столу” для вільного обміну думок та організації зустрічей української місцевої та радянської інтелігенції. Провідний речник т. зв. “вітчизняної орієнтації” у політичній думці української еміграції та концепції “реальної політики” (див. коментар до ст. “В обороні інтелекту”). Пам’яті Всеволода Голубничого та Івана Лисяка-Рудницького присвячена книжка: The Ukrainian Economy. Achievements, Problems, Challenges / Ed. by I. S. Koropeckyj. - Cambrige, Mass., 1992.

109

Текст доповіді, виголошеної на 13-му Національному з’їзді Американської асоціації сприяння славістичним дослідженням 21-23 вересня 1981 р., у м. Пасіфік-Гров.

Первісна публікація: The Political Thought of Soviet Ukrainian Dissent // Journal of Ukrainian Studies. - 1981. - Vol. 6. - N 2. -Fall - P. 3-16. Передруковано у кн.: Essays in Modem Ukrainian History. - P. 477-489.

Подається за останньою публікацією.

Переклад з англійської Ярослава Грицака та Володимира Кулика.

Матеріали про дисидентський рух в Україні зберігаються в архіві Івана Лисяка-Рудницького (box 9, file 207).

110

“Викладу його аргументи своїми словами...” - пор. пояснення Івана Дзюби в жура: Вітчизна. - 1990. - N 5.

111

“Chernenko A. The Birth of a New Spiritual Awareness...” - Олександра Черненко (1923 p. н.) - поетеса, літературознавець. Народилася у Пйотркові Трибунальськім. Навчалася на ф-ті медицини Львівського університету. У 1939 р. переїхала до Німеччини. З 1949 р. живе в м. Едмонтон (Канада). Дружина Івана Лисяка-Рудницького (з 1968 р.). Автор монографій “Михайло Коцюбинський - імпресіоніст: образ людини в творчості письменника” (1977); “Експресіонізм у творчості Василя Стефаника” (1989; присвячена пам’яті Івана Лисяка-Рудницького), збірки віршів “В дорозі до другого берега” (1992).

112

“Krawchenko В. Social Mobilization and National Consciousness in Twetieth-Century Ukraine (неопубліковаиий рукопис)” - виданий окремою книгою: Krawchenko В. Social Change and National Consciousness in Twentieth-Century Ukraine (1985).

113

Друкується за публікацією: Націоналізм і тоталітаризм: (Відповідь М. Прокопові) // Journal of Ukrainian Studies / Журнал українознавчих студій. - Fall 1982. - Vol 7. - N 2. - Р. 80-86.

Дана стаття є частиною дискусії між Іваном Лисяком-Рудницьким і Мирославом Прокопом, яка виникла на сторінках “Journal of Ukrainian Studies” навколо статті “Політична думка українських підрадянських дисидентів”.

114

Мирослав Прокоп (1913 р. а, псевдонім - М. Вировий) - політичний діяч і публіцист. Народився у Перемишлі, навчався у Львівському (1930-1933), Берлінському (1937-1938) та Мюнхенському (1939-1941) університетах. Як член ОУН був ув’язнений польською владою у 1933-1937 рр. Редактор “Студентського вісника” (Львів, 1937-1938), підпільного органу проводу ОУН(б) в Україні під німецькою окупацією “Ідея і чин” (1942-1944). Один із організаторів УГВР. Після війни опинився у Німеччині У 1949 р. захистив докторську дисертацію з права в Українському вільному університеті Того ж року виїхав у США. Працював у еміграційних періодичних виданнях “Українська трибуна” (1945-1948), “Сучасна Україна” (1951-1960), “Свобода” (1961-1964), “Сучасність” (1960-1967). Віце-директор видавничо-дослідницької корпорації “Пролог” і редактор “Digest of the Soviet Ukrainian Press”. 3 1967 р. по 1984 p. - член редколегії журналу “Сучасність”. Автор численних публікацій, у т. ч. книжок “Україна і українська політика Москви” (1956, 1981); “Напередодні незалежної України” (1993). Як віце-директор видавництва “Пролог” брав участь у виданні книги Івана Лисяка-Рудницького “Між історією й політикою...”. Його листування з Іваном Лисяком-Рудницьким зберігається в архіві останнього.

У листі до Володимира Кубійовича від 8 січня 1968 р. (box 36, file 790) Лисяк-Рудницький писав: “Між Прокопом і мною є одне розходження фактичного порядку. Ідеться про те, чи й наскільки “революційна” (бандерівська) фракція ОУН перейшла за воєнних років на демократичні позиції. Д-р Прокоп твердить, що бандерівці здемократизувалися в 1943-44 рр. Я ж, як Ви певне пригадуєте, казав у моїй статті [“Націоналізм”. - Я. Г.], що в націоналістичному середовищі відбувався ідейний фермент, але що нема достатніх підстав для того, щоб уважати, що ОУН(б) в тому часі сприйняла концепцію політичної демократії Очевидно, Прокоп був учасником подій, про які я знаю тільки з другої руки. Але, з другого боку, можливо, що Прокоп ретроспективно та анахроністично переносить на воєнний період певні процеси, які фактично мали місце вже в повоєнні роки. Можливо теж, що розходження викликане тим, що Прокоп і я вживаємо слово “демократія” в різних значеннях. Згідно з моїм розумінням, поняття демократії стосується політичного устрою (вільні вибори тощо); тому популярні гасла, в роді “свобода народам, свобода людині”, - це ще не демократична програма”.