Iсторичнi есе. Том 2

ВЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ: ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ, ІСТОРИК ТА ПОЛІТИЧНИЙ МИСЛИТЕЛЬ{37}

Вячеслав Казимирович Липинський (1882-1931), народжений Владислав Ліпінський, був сином багатого землевласника з Правобережної України, з Волинської губернії. Рід Липинських (Лілінських) походив із Польщі, з Мазовії, і переселився на Україну у XVIII ст. Вирішальна подія у житті Липинського сталася на останньому році його навчання в гімназії. Він запропонував польській студентській організації, до якої належав у той час у Росії (такі студентські організації діяли нелегально), об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, він покинув польську організацію і став членом громади, у віці 17-18 років оголосивши себе українцем.

Аби зрозуміти цю подію, треба розглянути її у відповідному історичному контексті. У трьох правобережних губерніях України -Київській, Волинській і Подільській - земельне дворянство було польським ще від часу поділів Польщі Воно продовжувало традицію старої історичної Речі Посполитої. Поляки становили близько 10% (або менше) населення краю. Впродовж усього XIX століття серед місцевої польської меншості були помітні прояви українофільських тенденцій, які виявлялися різними способами - у т. зв. “українській школі” польської романтичної поезії, у діяльності окремих політичних груп тощо. Багато тамтешніх польських сімей, що належали до вищої верстви, насправді мали українське (руське) походження. Вони були нащадками старої руської аристократії або бояр, які протягом XVI-XVIII ст. стали римо-католиками і відтоді сполонізувались, але все-таки зберегли почуття регіональної лояльності до своєї української батьківщини.

У більшості випадків ці поляки-українофіли намагались урівноважити дві свої лояльності - український територіальний, чи регіональний патріотизм і польську національну свідомість. Вони бачили відновлену незалежну Польщу як федерацію трьох суб’єктів - власне Польщі, Литви та Руси-України. Але лише у виняткових випадках окремі представники цього напряму робили вирішальний крок і повністю ідентифікували себе з українською національністю. Декілька таких випадків мали місце у 1860-ті роки й були пов’язані зі славнозвісною групою “хлопоманів”. Видатним членом її був Володимир Антонович, який пізніше став лідером українського національного руху в Російській імперії у часи його найвищого піднесення у 1870-1880-ті роки. Іншим членом цієї групи був Тадеуш (Тадей) Рильський, батько українського радянського поета XX ст. Максима Рильського. Це була незвична традиція, до якої свідомо приєднався й Вячеслав Липинський.

Проте існувала одна різниця між Липинським і його поперед-никами-“хлопоманами”. “Хлопомани” були народниками (радикальними демократами) і, відмовляючись від верхівки й ідентифікуючи себе з простолюдом, вбачали у своєму переході до української національності розрив з аристократичним суспільством. У релігійній сфері це продемонстрував Антонович, який перейшов із римо-католицької віри в православну - не з духовних причин, оскільки у філософії був позитивістом, а з бажання символічно ідентифікувати себе з простолюдом. Позиція Липинського була іншою. Його ідея полягала в тому, щоб перетягти на український бік цілу шляхетську верству Правобережжя. Приєднавшись до українського національного руху, вона дала б йому еліту, якої він потребував.

Університетську освіту Липинський здобув у Кракові (історія й агрономія) та в Женеві (соціологія). Варто додати, що його західноєвропейське інтелектуальне підгрунтя було французьке. Він добре знав французьку мову і був обізнаний із французькою політичною та соціологічною літературою. Англійською мовою Липинський не читав і німецьку, видно, знав погано: цитуючи німецьких і англійських авторів, робив це через французькі переклади. Два роки провів на військовій службі й - це було обов’язковим - став офіцером запасу російської армії Закінчивши навчання та військову службу, осів в успадкованому маєтку Русалівських Чагарах Уманського повіту Київської губернії й управляв ним до першої світової війни.

Десь від 1908 р., маючи не більше як 26 років, Липинський розпочав агітацію серед польської шляхти Правобережжя за її українізацію. Він зумів здобути підтримку групи, яка напередодні війни нараховувала близько 30 членів. Вони називали себе “українцями польської культури” або “римо-католицькими українцями”. У 1909 р. в Києві відбулася конференція цих українців польської культури, на якій Липинський виголосив блискуче написану вступну промову, що була пізніше надрукована окремою брошурою під заголовком “Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії” (“Szlachta na Ukrainie: jej udział w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów”, Краків, 1909). Протягом року в Києві виходив польський двотижневик “Przegląd krajowy”. Хоча Липинський не був номінальним редактором газети, він став її духовним провідником. Часопис перестав виходити через фінансові труднощі. Липинський також писав багато статей до тогочасної української преси, в т. ч. до київської щоденної газети “Рада” та представницького місячника “Літературно-науковий вістник”.

Липинський був одним із перших українських самостійників у той час, коли більшість діячів українського руху в Росії підтримувала програму автономії у складі федерації, тобто самоврядування України у рамках здемократизованої Російської імперії. У Галичині самостійницька концепція ще перед 1914 р. встигла здобути міцний грунт, але на підросійській Україні сепаратистами було лише декілька чоловік. У березні 1911 р. у Львові, з австрійського боку кордону, з ініціативи Липинського відбулася таємна нарада групи українських емігрантів із Росії Зібралися люди з Наддніпрянської України, які були дуже скомпрометовані участю в революції 1905 р., а пізніше, після перемоги реакції, мусили виїхати за кордон і опинилися в Австрії, Німеччині чи в інших країнах Західної Європи. Серед учасників цієї таємної зустрічі було декілька осіб, які згодом стали широко відомими, - такі, як Андрій Жук, Володимир Степанківський і соціал-демократ лівого спрямування Лев Юркевич. Під час зустрічі Липинський запропонував створити політичну організацію, що в разі війни боролася б за самостійність України. Міжнародні обрії вже захмарилися. Починаючи з 1908 р., всюди велися розмови про можливість війни між Росією та Центральними державами. Проект Липинського був справді здійснений у 1914 р., коли засновано Союз визволення України - організацію східноукраїнських емігрантів, які під час війни працювали у таборі Центральних держав. Але оскільки війну Липинський зустрів у Росії, сам він у діяльності Союзу не брав участі.

Займаючись публіцистичною та політичною діяльністю, Липинський працював і як науковець. Він опублікував кілька наукових статей у “Записках Наукового Товариства ім. Шевченка”, а в 1912 р. вийшов чималий том польською мовою “З історії України” (“Z dziejów Ukrainy”), редактором якого і автором більшості статей був Липинський. Усі статті збірника стосувалися історії України XVII ст., напередодні, під час та після доби Хмельницького, і зосереджувалися на одній великій проблемі - ролі руської шляхти в національній боротьбі України XVII ст. й особливо участі шляхетського елементу в революції Хмельницького. Зразу ж після виходу в світ ця праця справила велике враження на наукову громадськість, і Липинський був обраний дійсним членом Наукового Товариства ім. Шевченка.

У 1914 р., після вибуху війни, Липинського покликано до російської армії як резервового офіцера кавалерії Він брав участь у східно-пруській кампанії влітку-восени 1914 р. Для Росії ця кампанія стала великою поразкою, кульмінацією якої була битва під Танненбергом, де німці оточили й знищили російських загарбників. Липинському вдалося вирватися з оточення, але він захворів на запалення легенів, яке призвело до туберкульозу. Відтоді він уже ніколи не був здоровий.

Вибух революції застав Липинського в резервному військовому підрозділі в Полтаві У 1917 р. він був одним із засновників політичної організації - Української демократичної хліборобської партії - і написав проект її програми. Ця група цікава тим, що в 1917 р. вона була єдиною українською політичною партією, яка не мала в своїй назві прикметника “соціалістична”. Двома основними принципами демократичної хліборобської партії були українська державність і збереження приватної власності на землю. Другий принцип суперечив революційній програмі усуспільнення землі Демократична хліборобська партія перебувала в опозиції до лівого режиму й політики Центральної Ради. Липинський не брав участі в підготовці перевороту Павла Скоропадського 29 квітня 1919 р., дізнавшись про нього лише після того, як переворот відбувся. Але він прийняв новий, правий режим Скоропадського і погодився стати послом у Відні Австро-Угорська імперія доживала останні дні, але формально все ще залишалася великою потугою. Найбільшим дипломатичним досягненням Липинського була ратифікація Берестейського мирного договору між Україною з одного боку і Німеччиною, Османською імперією та Болгарією з другого. Австро-Угорщина не ратифікувала договору у зв’язку зі справою Галичини. У таємному додатку до Берестейського договору Австрія зобов’язалася поділити Галичину відповідно до етнічного кордону на польську й українську частини і створити з української Східної Галичини окрему автономну провінцію. Під тиском поляків австрійський уряд змінив свою думку й відмовився виконати цю обіцянку, через що договір не був ратифікований.

Липинський уважав повстання проти Скоропадського в листопаді 1918 р. національною катастрофою, але, незважаючи на його критичну настанову до Директорії відновленої Української Народної Республіки, почуття обов’язку змусило його залишитися на дипломатичному посту у Відні аж до червня 1918 р., коли він остаточно подав у відставку. Так, побувши видатним українським дипломатом, Липинський став до кінця життя політичним емігрантом.

Від 1919 р. аж до смерті Липинський жив в Австрії, за винятком однорічного перебування в Берліні Через стан здоров’я він мешкав у невеликих гірських містечках. На початку 1920-их років його матеріальне становище стало дуже важким, він жив у справжніх злиднях. У 1920 р. Липинський заснував монархічно-консервативну організацію - Український союз хліборобів-державників, ставши її лідером та ідеологом. Того ж таки року вийшла його велика історична монографія “Україна на переломі 1657-1659”. Це було, власне, перероблене, розширене видання статті зі збірника “З історії України”, яка стосувалася завершального періоду життя та діяльності Хмельницького після Переяслава. Від 1920 до 1925 р. Липинський видав кілька річників журналу “Хліборобська Україна” - ідеологічного органу гетьманського руху. В цьому журналі друковано частинами його фундаментальний політичний трактат “Листи до братів хліборобів”. У 1926 р. “Листи” вийшли окремою книжкою. Хоча здоров’я Липинського постійно погіршувалося, він і далі вів величезне листування, яке досі залишається неопублікованим. Липинський мав буквально сотні кореспондентів по всьому світу й немовби керував за допомогою листів гетьманським рухом, живучи у відлюдному австрійському містечку й маючи лише одного секретаря.

У 1927 р. на запрошення Скоропадського Липинський переїхав до Берліна. Скоропадський скористався зі своїх зв’язків у німецьких урядових колах і одержав кошти на заснування Українського наукового інституту. Липинського запрошено посісти кафедру української історії. Берлінський експеримент виявився згубним для Липинського з багатьох поглядів. Перш за все, вогкий клімат призвів до різкого погіршення стану його здоров’я. Крім того, фізичне сусідство зі Скоропадським та його оточенням посилило особисті та політичні розбіжності Коротко кажучи, конфлікт Липинського із колишнім гетьманом виростав із його переконання, що гетьман повинен бути символічною фігурою, яка представлятиме гетьманський рух, але не буде його справжнім політичним лідером. Липинський уважав, що він сам має керувати цим рухом або персонально, або через людину, якій би довіряв. Однак Скоропадський не бажав миритися з намаганнями звести його роль до ролі представницького голови й проводив різноманітні практичні політичні акції, яких Липинський не схвалював. У 1930 р. Липинський відкрито порвав із гетьманом Скоропадським і оголосив про розпуск Українського союзу хліборобів-державників. За кілька місяців по тому, 14 червня 1931 р., він помер у санаторії у віденському передмісті Вінервальд. Липинський бажав, аби його поховали на українській землі. Два його брати, які жили на Волині, - у той час польській провінції, -перевезли тіло для поховання в рідному селі Липинського Затурцях. За останніми повідомленнями, надгробний пам’ятник на його могилі ще стоїть.

Коротко описавши життя Липинського, я спробую тепер змалювати його особистість. Цілком зрозуміло, що він був видатною людиною, непересічного й не по роках розвинутого розуму. Фундаментальна історична праця Липинського “З історії України”, що мала величезний вплив на українську історіографію, побачила світ, коли йому було тридцять років. Не дивно, коли у ранньому віці людина стає математиком або великим музикантом, оскільки творчий потенціал у цих галузях залежить від вродженої геніальності, й той, хто має математичний склад розуму, може досягти видатних успіхів іще до двадцяти років. Але історія - це дисципліна зрілого розуму, вона потребує широкого знання людських відносин. Один із фран-цузьких теоретиків історіографії сказав напівжартома, що історик тоді вступає у відповідний вік, коли йому виповнюється сімдесят. Тому публікація фундаментальної історичної праці у тридцять років - явище вкрай незвичне.

Липинський також мав те, що називають інтуїтивним складом розуму. Є різні шляхи наукової праці - наприклад, нагромадити якомога більше емпіричного матеріалу, а тоді робити обережні узагальнення й висновки. Це - звичний шлях розвитку нормального науковця. Але є й інший шлях, шлях інтуїтивного проникнення, коли людина здатна робити відкриття або глибоко бачити предмети й проблеми, незважаючи на досить обмежену емпіричну базу. Саме так було з Липинським. Легко помітити, що як історик він до певної міри був аматором; те саме стосується його соціологічних і політичних писань. Липинський не мав енциклопедичних знань, яких можна очікувати від професійного академічного науковця, котрий усе своє життя проводить за читанням і писанням. Проте він мав оригінальні ідеї, і це, можливо, більш вартісне. Його твори - і українською, і польською мовами - вирізняє блискучий стиль, а форма писань вказує на вроджений естетичний смак, який так рідко можна знайти серед учених.

Липинський уважав себе передусім людиною дії. Він прагнув бути політичним лідером, державним діячем. Він дивився на свою працю дослідника й публіциста як на допоміжну до політичного покликання. Але йому не вдалося відіграти вирішальної політичної ролі, а його неминущим внеском виявилися твори. Він був людиною пуританської моральної чистоти, нетерпимою до підлості та дрібного крутійства, що перешкоджало йому стати політиком у повному значенні цього слова. З другого боку, він викликав до себе повагу навіть серед своїх суперників. Безперечно, Липинський був людиною великої громадянської мужності, здатною йти проти течії. Був він також запальною людиною. В молодості цей запал тримала під контролем сильна воля, але від середини 1920-х років з’явилися ознаки того, що його характер послаблювала хвороба. (У зв’язку зі змінами в характері, що їх викликає туберкульоз, варто згадати роман Томаса Манна “Чарівна гора”). Одним із симптомів погіршення здоров’я Липинського було те, що він дедалі менше міг контролювати свій запальний характер. Хоча багато з тих конфліктів, які переслідували його в останні роки, мали об’єктивне підгрунтя, дратівливість Липинського накладала на них глибокий відбиток. На завершення запитую думку одного з послідовників Липинського, галицького журналіста Осипа Назарука, з яким, як і з багатьма іншими, Липинський незадовго до своєї смерті посварився. У некролозі, надрукованому в одній із львівських газет, Назарук писав: “Польська шляхта кресова дала в цей час [кінець XIX - початок XX ст.] чотирьох геніальних людей: Юзефа Конрада-Корженьовсько-го, Юзефа Пілсудського, Фелікса Дзержинського та Вячеслава Липинського”.

Як історик Липинський був насамперед дослідником революції Хмельницького XVII ст. Існують три традиційні інтерпретації Хмельниччини. Згідно зі стандартним польським поглядом, козацькі бунти проти Польщі були бунтами варварів проти вищої цивілізації. Русини, які, очевидно, були культурно відсталими - так би мовити, азіатський варварський народ, - не могли жити в такій цивілізованій європейській країні, як Річ Посполита. З російського погляду, історичне значення Хмельниччини зводилося до того, що вона вимостила шлях до “воссоединения” Малоросії з Великоросією і таким чином - до заснування модерної Російської імперії. Переяславський договір розглядається як підготовчий крок до правління Петра Великого, що дійсно відповідає правді. Традиційне українське пояснення народницьких істориків XIX ст. Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Олександра Лазаревського та останнього й найбільшого історика народницької школи Михайла Грушевського полягало в тому, що Хмельниччину, як і раніше козацькі бунти та пізніше гайдамацьке повстання, слід розглядати як стихійне прагнення українських мас до справедливого, вільного суспільного ладу.

До цих трьох традиційних інтерпретацій Вячеслав Липинський додав четверту: він побачив у революції Хмельницького перший крок до створення української держави. Як держава XVII ст., вона мала бути стратифікованим корпоративним суспільством, подібним до всіх інших європейських держав і країн тієї епохи, хоч і з деякими місцевими особливостями. Іншою важливою підставовою тезою інтерпретації Липинського є його наголос на великому внескові руської шляхти, багато представників якої приєдналися до повстання Хмельницького й фактично забезпечили його провід. Він зміг показати на основі фактів, що більшість соратників Хмельницького були руськими шляхтичами, які злилися з козацькою старшиною.

Сила Липинського як історика полягає в соціологічному аналізі та в гострому усвідомленні міжнародного становища України між Польщею, Московщиною й Османською імперією. Вплив Липинського на українську історіографію був дуже великий, особливо якщо взяти до уваги те, що він був істориком-аматором. Він став засновником державницької школи в українській історіографії, яка великою мірою панувала на українській історіографічній сцені поза межами Радянського Союзу протягом міжвоєнного періоду. Серед представників цієї школи (школи, певна річ, не в спеціальному значенні слова, оскільки ті, що зазнали впливу Липинського, не були формально його учнями) були Степан Томашівський, медієвіст та історик церкви, Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич і найцікавіший історик української революції Василь Кучабський. У 1920-ті роки Липинський мав також вплив на українську радянську історіографію, і серед істориків Радянської України, на яких цей вплив був помітний, можна назвати Олександра Оглоблина, історика права Миколу Василенка й передовсім недавно померлого Лева Окіншевича.

Як історик Вячеслав Липинський був антиподом Михайла Грушевського, великого патріарха української історіографії. Грушевський розпочав набагато раніше, був старший і, врешті, пережив Липинського. Позаяк він був фаховим істориком, тоді як Липинський - натхненним аматором, наукова спадщина Грушевського незрівнянно багатша. Але варто зазначити, що Грушевський сам зазнав впливу Липинського. Останні томи “Історії України-Руси”, у яких йшлося про добу Хмельницького, великою мірою були полемікою з Липинським. Частково приймаючи і частково відкидаючи його погляди, Грушевський уважав Липинського опонентом достатнього масштабу, щоб заслуговувати серйозної уваги. Повторимо, що Липинський був істориком XVII століття. Він планував дати синтез української історії в одній книжці, але не мав змоги здійснити цей намір. Проте в його політичних і публіцистичних творах трапляються зауваги, які стосуються різних тем української історії - від Київської Русі аж до революції 1917 р. Тому вивчивши праці Липинського, можна відтворити всеохопну інтерпретацію української історії. Наприклад, тоді як більшість українських істориків, зокрема Грушевський, у питанні походження Київської держави були антинорманістами, Липинський однозначно вважав, що Київська держава була витвором варязького, або норманського елементу.

Розглядаючи Липинського як публіциста й політичного мислителя, я зосереджуся на його “Листах до братів-хліборобів”. Українські публіцисти й ідеологи здебільшого пишуть тонкі брошури, а Липинський, хоч і був хворою людиною та діяльним лідером політичної партії, спромігся написати трактат обсягом шістсот сторінок. Мабуть, через це книжка сьогодні порівняно малознана. Бона писалася частинами, і Липинський планував її в той самий час, коли працював над нею. Перші дві частини являють собою політичний трактат про проблеми української революції. Липинський із консервативних позицій критикує українську революційну демократію - режими Центральної Ради та Директорії. Ці дві частини були написані у 1919-1920 роках, якраз тоді, коли українська революція наближалася до кінця Але ця дискусія з поточних питань змусила Липинського переглянути основи своєї політичної думки Найважливішою є третя частина, оскільки вона містить виклад його політичної філософії. У четвертій частині основоположні ідеї Липинського застосовано до проблем українського державного будівництва. Нарешті останнім був написаний вступ (у 1926 р.). Коротко кажучи, проблема, яку розглядає Липинський, - це походження держави та типологія державних форм. Ця типологія спирається на політичну антропологію, яка до певної міри схожа на типологію Платонової “Республіки”, в якій теорія держави теж грунтується на певних людських типах.

Яке місце посідає Вячеслав Липинський як політичний теоретик? Автор, якого він цитує найчастіше, - Жорж Сорель. Хоча Липинський знав Сорелеві праці й безперечно зазнав їхнього впливу, вони дуже різняться один від одного. Обидва теоретики критикують буржуазну демократію, але Сорель робить це зліва, а Липинський -справа. Очевидно, Липинський близький до Парето і, здається, знав деякі його праці. Він не знав Гаетано Моска, хоча вони багато в чому схожі. Читав французькі переклади соціологічних праць Роберта Міхельса - німця, який жив в Італії і публікувався переважно італійською мовою. Більшість із цих авторів - Парето, Моска, Міхельс - творили теорії еліти, а це якраз та школа, до якої Липинський зробив свій оригінальний внесок.

Два недавні нариси про Липинського як політичного мислителя й ідеолога - лише перші кроки на шляху до вивчення його думки. Нарис покійного Євгена Пизюра “Вячеслав Липинський і політична думка західнього світу” (Сучасність. - 1969. - N 9. - С. 103-115) порівнює його із Сорелем. Прекрасна стаття професора Всеволода Ісаїва, яка має бути надрукована у збірнику праць Гарвардської конференції про Липинського (1982), розглядає Липинського як політичного соціолога. На жаль, спадщину Липинського як політичного мислителя ще як слід не досліджено. Він залишив після себе багато статей, зокрема й неопублікованих, начерки трактатів, величезне листування, цікаве не лише з біографічного чи політичного погляду, оскільки в листах часто торкався теоретичних проблем. Триває праця над тритомним виданням листів Липинського, і після завершення публікації ця збірка стане дуже важливим внеском до розуміння його думки.

Вплив Вячеслава Липинського як політичного теоретика був куди обмеженіший, ніж його вплив як історика. На жаль, він став святим патроном секти - гетьманського руху, яка поступово занепадала і втрачала зв’язок із реальністю. Автори і публіцисти цієї партії продовжували цитувати Липинського, насправді зовсім не розуміючи його. Українські публіцисти й політичні мислителі інших напрямів, включаючи націоналістів, більшість яких просто не здатні осягнути того, що намагався сказати Липинський, і представників демократичних чи лівих угруповань, досі не зреагували на Липинського поважно. У західному світі декілька молодих українських інтелектуалів потроху починають заново відкривати Драгоманова, але вони ще не здали собі справи з існування Липинського. На мою думку, за останні сто років Україна дала двох великих політичних мислителів - Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки - лівий і правий, соціал-демократичний і консервативний. Без повної інтеграції спадщини цих двох людей - маю на увазі критичну оцінку, а не сліпе сприйняття - поступ української політичної думки неможливий.