Iсторичнi есе. Том 2

I. СОЦІОЛОГІЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ ФУНДАМЕНТ

Назва “інтеліґенція” не зовсім ясна та може давати підставу до різних непорозумінь. Отже насамперед мусимо зробити спробу точніше означити зміст цього поняття.

Чи взагалі можна говорити про інтеліґенцію як про окрему суспільну групу? Багато сучасників перебуває донині під впливом марксівських формул, що, як відомо, визнають кляси лише на економічній основі. З економічного погляду годі говорити про інтеліґенцію як про окрему формацію, бо сюди належать люди різного маєткового стану, що на різний спосіб добувають свій хліб насущний. Але мова фактів голосніша за схеми. Не даремне навіть більшовики визнавали існування в СРСР інтеліґентського прошарку (правда, при цьому завше підкреслюють, що це нова “робітничо-селянська інтеліґенція”, на відміну від старої, “буржуазної”). Український соціолог Липинський глибше глянув у суть справи: кляси це передусім формації психологічного порядку, як це, зрештою, ствердив уже Платон. Глянувши з такої перспективи, не можна заперечити, що інтеліґенція дуже яскраво виділяється як один із підставових громадсько-психологічних типів.

Хто такий інтеліґент? Де той, що його суспільною функцією є творення і зберігання духових цінностей. Згідно з поглядом Липинського, люди, зайняті господарською творчістю у різних її видах (хліборобство, промисел, торгівля, сполучення) або також економічно-непродуктивною військовою службою, не належать до інтеліґенції, навіть коли мають високу освіту. Себто, офіцер або купець із університетським дипломом не є інтеліґентом у точному значенні. Зате треба до інтеліґенції зарахувати науковців, учителів, літераторів, журналістів, мистців, юристів, лікарів та людей чимало інших зближених професій. Не забуваймо ще про одне інтеліґентське звання: духовенство. Якщо розглядати справу в історичній перспективі, то якраз духовенство треба назвати центральним для всієї інтеліґентської суспільної формації, бо священицький стан об’єднував колись у своїх руках усі чинності, що ми їх перечислили вище. Жрець-чаклун первісної людської громади, знавець Божих таємниць та сторож обрядового добра - ось прообраз всякої минулої та сучасної інтеліґенції. Але не треба сягати до передісторичних часів; ще перед кількома століттями церковна організація мала в Европі майже монопольне становище у всіх чинностях духового життя. Згодом наступила диференціяція, поодинокі інтеліґентські професії, що виросли на церковному пні, зісвітщилися й усамостійнилися. Та це не змінило природи цієї верстви.

Українська інтеліґентська кляса дивиться на мало не тисячолітню традицію свідомого та організованого існування. Хрищення Руси (988 рік) є тим моментом, що від нього починається лінія розвитку, яка тягнеться аж до нинішнього дня.

Характеристичні риси старої української інтеліґенції були ті самі, що на тогочасному Заході. Інтеліґент середніх віків - це духовна особа, і то здебільша із рядів чорного духовенства. В монастирях гуртуються і школи, й бібліотеки, і лікарні, й мистецькі майстерні. Пригадується Нестор Літописець, перший історик нашої землі. Церковною організацією були занесені на Русь зерна всеевропейського культурного добра: християнський релігійний світогляд, грецькі та орієнтальні літературні мотиви, римсько-візантійські правні й політичні норми та підставові природничі знання цієї доби. По деякому часі перекладацької й наслідувальної діяльности народилися перші твори, що були вже не наподоблюванням чужих зразків, але самостійним виявом українського генія. Правда, коли підходити до цієї нашої середньовічної культурної спадщини із новітніми критеріями, вона не раз може здаватися скромна об’ємом та наївна змістом. Але для своєї доби це були першорядні досягнення, що більш-менш відповідали тому, що робилося в інших європейських країнах. Порівнюючи з півварварським станом нашої землі перед хрищенням, вони були велетенським кроком вперед. Об’єднана в рамцях єдиної церковної організації, злютована одною вірою та моральним законом, втішалася тодішня інтеліґенція такою високою повагою та авторитетом у громаді, що їй може заздрити новітній український інтеліґент.

У головних рисах накреслений вище образ триває і під час другого, козацького періоду. Тільки поволі та майже непомітно починається процес зісвітщення (секуляризації) інтелґіенції. Побіч духовного письменства, щораз ширшою течією розгортається світське. Шкільництво надалі зостається монопольно в руках духовенства, але до цих шкіл вчащають уже не лише поповичі та майбутні священики, але також шляхетські, старшинські, ба навіть міщанські сина Своєрідна поява “мандрованих дяків-пиворізів”, що лиш одною ногою стоять у духовному стані, а другою у мирському житті (вони, до речі, точно відповідають західнім клірикам-ваґантам), ясно говорить про те, що наступає емансипація духовного життя з-під церковної опіки.{61}

Велика була роля духовної інтеліґенції у суспільстві за княжих та козацьких часів. В особах своїх чільних представників вона була живим сумлінням народу та творцем національної ідеології. У княжу добу церковні кола найгарячіше заступали принцип політичної та моральної єдности Руської Землі, проти крамол та міжусобиць, та ідею спільної боротьби з поганцями, що відповідала західнім хрестоносним походам. Серед цих же кіл народилася ідея “Святої Руси”, що була українською формою месіянізму, перехопленою згодом москалями. А після занепаду княжої державности ця сама інтеліґенція відограла вирішальну ролю у національному вихованні нової провідної верстви, козацтва. Козаки були спочатку степовими добичниками, що у своєму світогляді не підіймалися вище оборони вузьких станових інтересів. Церква дала їм основні політичні ідеї: свідомість походження від старинної Руси, ідеал боротьби за рідне благочестя проти бусурменської навали та латино-польського засилля, нарешті, почуття всенародної солідарности з іншими українськими станами та верствами. Зворотною точкою було гетьманування Конашевича Сагайдачного і вписання всього Запорозького товариства до Київського братства та висвячення православних ієрархів під охороною козацької шаблі.{62}

Та проте ця велика суспільна роля інтеліґенції ні в якому разі не дає права говорити про княжу чи козацьку добу, як про добу інтеліґентську. Політичний провід ніколи не належав упродовж цих віків духовній інтеліґенції. Не єпископи та монахи, але князі, бояри, шляхта, козацтво держали у своїх твердих, лицарських та господарських руках керму держави. А духовенство цих світських вождів освячувало та підтримувало їх своїм моральним авторитетом.

II. ІНТЕЛІГЕНТСЬКА ДОБА

19 століття принесло ґрунтовний переворот щодо суспільної ролі інтеліґенції. Українська народність утратила історичні провідні верстви, що частинно були винищені ворогами, а частинно врятували своє існування ціною переходу в чужий табір. Українською лишилася лише селянська маса, а крім неї - ще лише тонесенький прошарок інтеліґенції. У Галичині слушно говорили про націю “хлопа і попа”. На східніх землях, де була денаціоналізована також церковна організація, навіть про “попа” не доводилося говорити. Там признавалася до українства лише частина нової світської інтеліґенції, що прямо виходила з народної гущі або що набиралася з деклясованих нащадків інших суспільних верств.

Ділом інтеліґенції було т. зв. національне відродження 19 ст. Знаємо, що це відродження довго-довго не виходило з рамців дуже скромного літературно-етнографічного руху. Тут інтеліґенція була зовсім у своїй стихії, бо згадане культурницьке поле діяльности з самої природи речі належало тільки їй.

Однак на переломі 19 та 20 століть українська справа починає виростати у політичну площину. Інтеліґенція, що призвичаїлася до того, що вона є єдиною репрезентанткою українського народу, перейняла на себе політичний провід. У нашій історії вже була раз трапилася ситуація, подібна до тієї, що з нею ми зустрічаємося в 19 столітті: перехід більшої частини традиційної провідної верстви у ворожий табір. Це період польонізації старого руського лицарства у другій половині 16 та першій половині 17 століття. Але тоді політика інтеліґенції (себто церковних кіл) була скерована на те, щоб, з одного боку, зберегти хоч частину старої провідної верстви для батьківської віри та народности, а з другого - підвиховати у козацтві нову лицарську верству, яка могла б перебрати провід. І ця політика старої української інтеліґенції увінчалася успіхом.{63} За Хмельниччини прийшло до злиття козацької старшинської верхівки та останків боярсько-шляхетської “твердої Руси”. Політика інтеліґенції на початку 20 ст. виходила із прямо протилежних засновків, що ними було змагання уґрунтувати гегемонію інтеліґентської кляси. Це наставлення проявлялося в першу чергу у відношенні до нащадків традиційних провідних верств, що стояли в той час на ґрунті чужинних державних ідеологій. Інтеліґенція не лише не робила нічого, щоб ці суспільні групи наново прихилити до української справи (якій вони могли б дати свою матеріяльну силу та громадський досвід і культуру), але, навпаки, чинила все можливе, щоб їх остаточно відігнати. Навіть окремі одиниці із старої провідної верстви, що, спонукані благородним ідеалізмом, поверталися до українства, зустрічали прийом, сповнений недовір’я. Така постава інтеліґенції не могла також вдовольняти молоді активні сили, що виділялися з народної маси і, не маючи змоги задоволити в українських формах свої стихійні прагнення, лише збільшували число російської буржуазії. Взагалі крайній соціяльний радикалізм, що не раз доходив до дитячої утопійности, відштовхував від української справи заможні та статечні кола серед мешканців України.{64}

Відмінності у вихідних позиціях політики в 17 та 20 століттях знайшли своє природне завершення у відмінних вислідах, що до них кожна з них довела. У 1648 році вдалося весь об’єднаний народ підняти на зовнішню війну проти чужої польської влади, і то на війну, розпочату у найтяжчій до здійснення формі прямого збройного повстання. У 1917 році українська енергія звернулася в великій мірі на внутрішню соціяльну боротьбу.{65}

Подвійна відповідальність падає на інтеліґенцію за 1917-20 років. Поперше, за те, що вона йшла на монополізацію влади, політичного проводу у своїх руках, себто піднялася на діло, що переростало її природні можливості. Але рівночасно падає на інтеліґенцію відповідальність за гріх занедбання: вона не витворила дійсно всенаціональної, відповідної до вимог часу ідеології. Над цією останньою точкою треба нам ще дещо зупинитися.

Ось квінтесенція панівного в 1917 році інтеліґентського світогляду. “Українці - демократичний народ, бо нема в нас жодних панів ані буржуазії. І це добре так, в цьому джерело нашої сили. Національні вороги є рівночасно нашими соціяльними ворогами. Це побуджує народ до боротьби, бо мотиви національного визволення зливаються з матеріяльними інтересами. Єдиний представник української нації - це його інтеліґенція. Наша інтеліґенція наскрізь народна. Походить вона з народу, живе в постійній з ним симбіозі, заступає його інтереси. Іншого проводу нам не треба”.{66}

Ці теоретичні положення піддав нищівній критиці Вячеслав Липинський: нація, що складається лише з самого “народу”, себто нездиференційованих суспільних низів, взагалі не є нацією, а що найбільше етнографічним матеріялом на націю. І нація, що її провідна верства обмежена самою інтеліґенцією, існує, щоправда, у сфері духа (літератури, науки), але не у сфері діяння політичних потуг. Реальне громадське життя не може творитися без матеріяльної сили господарської та військової. Духові культурні цінності теж мають своє місце у скалі громадських сил, але місце далеко не виключне. Себто той суспільний уклад української нації (суспільство, що складалося з селян, робітників і інтеліґенції, без “панів” і буржуазії), що його народницька інтеліґенція виставляла, як якийсь ідеал, у дійсності був лише проявом ненормального, скаліченого стану нашого збірного організму. Якщо українська нація мала б зажити повним життям, вона мусіла б зреґенерувати заниділі члени, мусіла б наново розвинути свої загублені в катастрофах минувшини матеріяльно продукуючі та войовничі кляси.{67}

III. ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ВАВИЛОНСЬКОМУ ПОЛОНІ

Вже стало трафаретом говорити, що ми живемо в добу великої кризи. Мислителі, що для кращого розуміння сучасности шукають за відповідними історичними аналогіями, знаходять їх здебільша у таких катастрофічних періодах, як громадянські війни загибаючої римської республіки, як падіння античної цивілізації та велика мандрівка народів чи тридцятилітня війна. Очевидно, всі такі порівняння мають лише відносну вартість, бо в дійсності історичний процес неповторний. Та при деякій обережності такі аналогії допомагають краще визнатися на історичній проблематиці.

Для того питання, що нас тепер цікавить - роля інтеліґенції у суспільстві, - вважаємо за можливе визначити далекосяжні подібності між сучасністю та 14 ст. у Західній Европі. Як відомо, одним із головних мотивів у середньовічній історії була боротьба цісарства і папства. Під цим крилося змагання тодішньої інтеліґенції (духовенства) до безумовної гегемонії, що знайшло свій вираз у теорії папи Боніфатія VIII про “два мечі” (меч влади духовної і світської), які обидва повинні сполучатися у папських руках. Боротьба закінчилася перемогою церковних кіл, бо після падіння роду Гогенштавфів (у половині 13 віку) насамперед наступило “велике безкоролів’я”, а відновлене згодом у роді Габсбурґів цісарство було лише тінню своєї давньої величі. Однак тріюмф церкви був тільки короткотривалий. Майже безпосередньо після того, як здавалося, що вона досягла своєї цілі, впала на неї ціла черга найстрашніших ударів. Французькі королі, влада яких була ще тоді дуже свіжа та яким папи допомогли були вбитися в силу, щоб мати їх за союзників проти цісарства, одним зручним замахом узалежнили від себе церковну організацію. Папська столиця була перенесена з Риму до Авіньйону під безпосередній нагляд французького короля. Цей час перебування папів в Авіньйоні (від 1309 до 1377) називають “вавилонською неволею” церкви. Справедливо, бо ніколи церква не переживала такого приниження, як саме тоді. Крім залежности від світської влади, сама церква переживала добу найбільшого внутрішнього розкладу. Дійшло до того, що рівночасно було два, три, а то й більше папів і антипапів, що одні одних виклинали (так звана “Велика схизма”). Моральність і дисципліна кліру скотилася до неймовірного рівня. Самозрозуміло, рівнобіжно до цього падав авторитет духовенства серед світського населення. Тоді виникають перші великі єретичні рухи (вікліфіянство, гуситизм). Взагалі вся ця доба являє собою наскрізь похмуру картину упадку. У політиці панує повна анархія, війна всіх проти всіх, кулачне право (цей термін походить таки з цього часу), столітня війна між Англією та Францією, криваві селянські бунти. Чума (“чорна смерть”), що саме тоді появилася в Европі, забирає від половини до двох третин населення міст. У звичаях позначується загальне огрубіння, розпуста. Культура занепадає. У літературі переважає неприродно напущений стиль. Схоластична філософія вироджується у мертве буквоїдство. Образотворче мистецтво пізньої ґотики виявляє в цілому - при вирафінованій техніці у подробицях - безсумнівний відхід від доброго смаку та гармонії. Однак образотворче мистецтво спромагається на оригінальний символ для своєї доби: це мотив “танку смерти”, що в безлічі варіянтів повторюється і в малярстві, і в різьбі.

Подібність до сучасности напрошується сама собою. У першу чергу це стосується долі модерної європейської радикальної інтеліґенції, яка впродовж кількох поколінь підкопувалася під охоронні фундаменти суспільної будівлі та, добившися короткотривалого тріюмфу у Версалі, швидко дійшла до повного банкрутства. Але в наших дальших міркуваннях обмежимося питаннями, зв’язаними не так із загальноєвропейськими, але радше специфічно українськими перспективами. Погляньмо, що сталося під більшовицькою окупацією з тією нашою інтеліґенцією, яка, окрилена безмежним оптимізмом, ще так недавно, в 1917 році, рвалася до влади та утопійних соціяльних експериментів.

Політику більшовиків супроти інтеліґентської кляси можна коротко схарактеризувати, як послідовне змагання до повного підкорення. Цього напрямку притримувалися більшовики незмінно за всі роки свого панування, хоч декілька разів міняли свою тактику.

Більшовицька політика на першому етапі, за доби воєнного комунізму, прямо йшла на фізичне знищення інтеліґенції. Кинено тоді преславетне гасло: “долой грамотних”, і це не було порожнє слово. У страшному нищівному шалі зустрічалася темна, тупа злоба кримінальних злочинців та всякого суспільного шумовиння проти всього, що тільки було освічене і заможне, із свідомо вирахованою думкою Леніна та його товаришів про те, що для утривалення радянського режиму потрібно зламати інтеліґенцію. Здійснилося пророцтво Достоєвського, що грядуча революція готова буде вирізати язик Шекспірові та виколювати очі Рафаелеві. Більшовики знали, що як довго існує справжня, незалежна інтеліґенція, так довго її устами вільний людський дух протестуватиме проти грубого догматизму доктрини та проти комуністичної злочинної практики. Щоб задушити цей голос, річкою пролито кров інтеліґенції. Білі руки чи високошкільний диплом були вистачальною причиною, щоб відправити людину на той світ. Гинула інтеліґенція по чекістських застінках, на побоєвищах громадянської війни та від голоду, холоду і тифу. Продовжувалося це, поки вся країна не стала в руїнах. Тоді Ленін, із притаманним йому гострим відчуттям політичної реальности, вирішив змінити курс, бо продовження “воєнного комунізму” вдарило своїми наслідками також по існуванню більшовицької держави. Прийшла доба передишки, так званий НЕП. Але передишка швидко проминула. Кожне загострення режиму приносило нову хвилю репресій проти інтеліґенції, зокрема української. Так було, наприклад, у злопам’ятному 33 році, коли покосом падав цвіт української інтеліґенції. Так було у 1936-38 роках, коли з нагоди ліквідації т. зв. “троцькістсько-бухарінського бльоку” вирішено покінчити з усіма непевними елементами. І знову, ще страшніше, більшовики поновлюють винищування української інтеліґенції у поточній війні.

Однак прямий фізичний терор був тільки одним відтинком більшовицької політики на інтеліґентському фронті Для компартії питання виглядало так: як запобігти тому, щоб на місце знищеної інтеліґенції не наростала нова? Бо навіть ця нова, радянського походження інтеліґенція, поскільки вона взагалі була інтеліґенцією, неминуче мусіла скорше чи пізніше стати в опозицію до комунізму. Розв’язка цієї проблеми уявлялася більшовикам так: треба зліквідувати університети, що могли б вирощувати повноцінний інтеліґентський доріст; натомість допустити тільки фахові школи, що з них виходили б дипломовані “специ” для різних ділянок господарства і техніки. Результати цієї високошкільної політики виглядали так: наявність широкої верстви людей, що їх за формальними ознаками треба б назвати академічною інтеліґенцією: але стисло спеціялізований характер їх студій та повна недостача культурних традицій призвели до того, що ця нова інтеліґенція і зовнішнім виглядом і стилем життя і світоглядом дійсно мало відбігала від пролетаріяту. Така інтеліґенція, розуміється, не могла служити як носій і захисник культурних цінностей.

Та більшовикам відкривався ще третій шлях, щоб ослабити, принизити інтеліґентську верству. Бо навіть найлютіший терор мусів мати якісь межі, накреслені державними конечностями, а саме життя штовхало до того, що з радянської технічної півінтеліґенції виділювалася духовотворча верхівка, що заслуговувала вже на ім’я справжньої інтеліґенції. Отже, йшлося про те, щоб принаймні забезпечити собі її льояльність та зв’язати якнайсильніше з панівним режимом. Широко пішли в рух засоби деморалізації і підкупу. До цього зводилася славетна сталінська політика “піклування інтеліґенцією”. Оце знамените більшовицьке “піклування” було подекуди значно гірше від прямого терору. Подібно до давньої інквізіції, більшовики не задовольнялися тим, щоб мати владу над людськими тілами, але ще й старалися силоміць влізти в людські душі. Більшовикам не вистачало, щоб інтеліґенції просто заткати горла. Ні, вони вимагали, щоб інтеліґенція сама собі плювала в обличчя, щоб виспівувала пеани червоній владі. Все це повинно було робитися із видимістю добровільного ентузіязму. У дійсності за “ентузіязмом” крився, з одного боку, тваринний жах нещасних жертв, а з другого - захований чекіст, як свого роду чортівський душпастир. Для непокірних і самовільних - постійна загроза фізичної ліквідації чи репресій та ціла система витончених духових тортур і засобів натиску. Для чемних і благонадійних - винагороди у формі грошових заробітків та інших матеріяльних користей і можливості піднесення по радянській бюрократичній драбині. Та ці солоденькі пряники були заправлені отрутою морального упідлення. Більшовики дозволяли собі на різні кумедії: вишукували якогось ученого чи письменника із знаним іменем (якого для цієї мети доводилося не раз витягати просто із в’язниці) та починали зчиняти довкруги нього шум: писали в газетах, возили по мітингах, нагороджували орденом, саджали як депутата на лаві Верховної ради поруч якогось свинопаса-стахановця.{68}

Інтеліґенція наших західніх земель не зазнала (аж до 1939 року) на своїй шкурі більшовицьких метод Однак і на цих землях добу між обома світовими війнами треба визнати як час занепаду інтеліґенції.{69} Міг би хтось пробувати заперечити тезу про занепад інтеліґенції на західніх землях та покликатися при цьому на факт її безсумнівного чисельного росту у порівнянні до передвоєнних (з-перед 1914) часів. Та фактові росту кількісного протиставляємо не менш безсумнівний, на нашу думку, факт занепаду якісного. Для прикладу треба тільки порівняти останнє наше парляментарне представництво за Австрії (з Романчуками, Костями Левицькими, Олесницькими, Петрушевичами та чимало іншими) із останнім парляментарним представництвом за Польщі. Куди ділися визначні провідні індивідуальності? А серед широкої інтеліґентської публіки тридцятих років переважав безсумнівно тип півінтелігента (байдуже, чи із закінченою чи не закінченою вищою освітою). Півінтеліґент - людина із “панськими” претенсіями без етосу інтеліґентської кляси - це глибоко характеристична поява сучасности. При сприятливій нагоді починає серед таких людей позначатися гін до наживи, грубий побутовий матеріялізм. Маємо, розуміється, на увазі не здорову тенденцію до продуктивної господарської діяльности, а до непродуктивного, спекуляційного прибутку, що особливо сильно позначилася під час поточної війни.{70}

Ми маємо безпомилковий критерій, що дозволяє підтвердити попередні твердження. Ось він: одне з центральних завдань інтеліґентської кляси - витворювати ідеологічні норми, що служать за дороговказ усьому громадянству. Отже, стан і вартість інтеліґенції дуже яскраво характеризується тим, які ідеї на даному етапі історичного розвитку їй настільки співзвучні, що вона поставила себе їм на службу. Ніщо так не доводить упадку “поцейбічної” української інтеліґенції, як те, що вона широкою лавою пішла на службу культу нагої, брутальної сили, як останньої чи першої інстанції творчого суспільного процесу. Іншими словами, приготовляла виключне панування чинникові, який своєю цілою вагою лежав поза нею, інтеліґенцією, який при відповідному однобічному розрості мусів звернутися проти неї самої. Отже, інтеліґенція знехтувала засадниче те, що їй самій дає моральний авторитет і суспільну вагу: духові цінності.

Останні речення можуть викликати заперечення Тут треба було б написати довгий трактат і вияснити, що брутальна сила, як найвища чи, може, навіть виключна інстанція, це далеко не все у світі; що у виключно панівній формі являється вона на довшу мету чинником руїни. Всупереч поглядові загалу західньоукраїнської інтеліґенції середніх чи молодших річників, треба б пояснювати й доводити, що “моральні” чи “інтелектуальні вартості”, “ідеї” належать не до якогось невідомого “небесного простору”, а таки до реального, “найреальнішого” світу, де вони мають першорядну практичну вагу. І знову всупереч загальним поглядам треба б довести, що “волюнтаризм” на нашому Заході був своєю вартістю дуже проблематичний: він підніс вольові спроможності суспільства, коли мова про сферу почувань, настроїв і вибухаючих з цієї сфери короткотривалих “зривів”, одначе зменшив вольові її спроможності, якщо мова про практичну дію на дальшу мету, зокрема в непередбачуваній давніше ситуації. Це все творить дуже простору тематику. Її розгляд показав би яскраво, що упадок думки серед західньоукраїнської інтеліґенції не випадок. Цей упадок мусів довести до занидіння провідних постатей у цьому суспільному прошарку. Отже, тезу про занепад інтеліґенції на нашому Заході заперечити не можна.

Назовні довершується ця сумна картина загальною втечею від інтеліґентських форм побуту. Безповоротно минули ті часи, коли простолюдин хотів, щоб його син виглядав, як “пан доктор”. Нині справжній дипломований “пан доктор” своїм стилем і манерами хоче замаскувати свою суспільну породу, хоче вдавати пролетаря, спортсмена, бойовика, спекулянта - все що завгодно, аби тільки не погорджуваного “кабінетного інтелектуаліста”.

IV. ВИХІДНІ ТОЧКИ ДЛЯ НОВОГО ПІДЙОМУ

Ми намагалися з’ясувати прояви занепаду модерної української інтеліґенції. Тепер мусимо спробувати підійти до цієї самої справи із протилежного боку: відшукати життєносне насіння, що зберігається серед хаосу і руїни.

Ми пізнали, якого послідовного й безпощадного ворога має українська інтеліґенція в більшовизмі. Звідтіль падали найстрашніші, найжорстокіші удари. Отже треба нам знайти відповідь на питання: до яких результатів привела більшовицька політика? Чи і в якій мірі вдалося їй досягти своїх цілей? Ця відповідь має засадничу вагу, бо від неї залежатимуть перспективи на майбутнє. Якби ми могли ствердити, що інтеліґентська верства на Україні не подавалася перед найлютішим терором або принаймні чинила тривалий опір, тоді нам вільно було б із чистим сумлінням сказати, що ще не все втрачене.

Три речі треба тут мати на увазі.

Поперше, мусимо наново пригадати собі те, про що була вже мова вище: суть інтеліґенції - це самовіддана служба духово-культурним вартостям. Більшовики старалися заслонити перед інтеліґенцією цей високий ідеал і звести її до рівня сліпого знаряддя офіційної доктрини та державної техніки й економіки. Який вислід цього зусилля? Чи в умах українських інтеліґентів існує ще відчуття для автономних вартостей науки й мистецтва, незалежно від їх соціяльно-політичної “корисности” та всіх “генеральних ліній” партії?

Подруге, який моральний стан інтеліґенції під більшовиками? Ми вже згадували про показові процеси, прилюдні каяття, поневільну участь у совітських “виборах” та подібних урядових комедіях. Отже, до чого привели довголітні зусилля морально принизити, упідлити й осмішити інтеліґентську клясу?

І, нарешті, потрете. Спеціяльне завдання, що його ця верства в усі часи і в усіх країнах виконувала й виконує - це творення суспільної ідеології. Це той комплекс поглядів, переконань і відчувань, що духово держить громадянство вкупі.{71} Кожна влада, крім елементів сили матеріяльної, потребує ще сили духової. Влада не може вдоволятися тим, що вона над своїми підданими панує фізично. Вона прагне до того, щоб піддані самі добровільно погодилися із цим фактом панування. Очевидно, може це статися тільки шляхом визнання за владою якогось вищого духового авторитету, що єдино освячує грубу матеріяльну силу й закріплює за нею право на панування. Моральне освячення дає владі ідеологія, себто той верховний духовий принцип, що його влада ставить над собою та що від його імени вона діє.

Очевидно, щодо змісту бувають різні ідеології. У давніші часи вони мали звичайно релігійне забарвлення. Клясичним прикладом може бути довговікова кооперація між християнсько-церковною духовістю та монархічним державним устроєм у багатьох європейських країнах, що виявлялося в обряді помазання на царство та у формулі “милостю Божою”. У новіші часи суспільні ідеології люблять набирати не релігійного, але наукового забарвлення. Наприклад, лібералізм 19 століття виростав на вірі в поступ та в необмежені можливості раціонального наукового пізнання. Сучасний більшовизм уважає, що він єдиний є в посіданні точних знань про закономірність та навіть про остаточні цілі суспільного процесу, і з цього він черпає віру у свою теоретичну правильність та практичну непомильність.

Із усього досі сказаного слідує, яке велетенське значення має ідеологія для громадянства. Ослаблення панівної ідеології є завсіди одною з найповніших ознак суспільного занепаду: внутрішнього розкладу еліти та зменшення авторитету еліти серед народу.

Із-поміж усіх кляс народу саме інтеліґенція покликана до того, щоб бути творцем і носієм ідеології. У цьому її властива суспільна функція. Очевидно, не треба розуміти цього вузько формально, немов би ідеологічно-творчими (як і взагалі духово-творчими) могли бути тільки люди, приналежні до інтеліґентських професій. Не треба розуміти нашої тези також у той спосіб, ніби кожний інтеліґент мусить бути в області ідеології активно творчий. Це теж не відповідало б фактам. Дійсний стан речей виглядає так: оригінальна духова творчість великого формату є привілеєм геніяльности, а генії, чи навіть небуденні таланти, мають нахил виломлюватися із рамців суспільних груп. Однак ідеї геніяльної одиниці тільки тоді можуть здобути собі право громадянства, коли інтеліґентська верства прийме їх за свої та їх поширить серед решти суспільства.

Отже, нашим завданням буде зрозуміти, наскільки українська інтеліґенція за останні 25 років спромоглася виконувати цю свою суспільну функцію. Треба пам’ятати, що це був час ворожих походів не лише на фізичне знищення, але й на ідейне підкорення України. Ворог намагався затемнити українську суспільно-політичну думку, відвернути зір від національного ідеалу, накинути нам чужі погляди, немов свої. Що зробила українська інтеліґенція для того, щоб відігнати цю духову навалу? Ось третє і останнє питання, що на нього мусимо знайти відповідь.

Може, не одному з нас, західніх українців, доводиться при зустрічі із східніми земляками переживати таку несподіванку: під сірим і убогим зовнішнім виглядом відкривали ми не раз людину глибоко й всесторонньо освічену, справжнього інтелектуаліста в європейському значенні. В нелюдських умовах, що про них не має уявлення ні одна нація Заходу, частина української інтеліґенції спромоглася провадити духове життя на європейському рівні та не тільки зберегла приступ до клясичних вершинних творів минувшини, але через кільчасті кордони навіть стежила за сучасним світовим культурним рухом. Таких людей було більше, як можна було думати Доказ: V ті роки, коли переходово звільнювався тиск більшовицької шруби (українізація, НЕП), культурне життя буйно вибухало, немов з-під землі. Це говорить про наявність великих потенціяльних спроможностей. Навіть в останніх часах щораз більш нестерпного сталінського терору не завмирала українська духова творчість. На особливу увагу заслуговує сильне зростання природничих наук, що в дотеперішній нашій культурній традиції не мало прецедентів.

Отже, можна прийти до таких висновків: те, що більшовикам дійсно вдалося, це несамовите спролетаризування й знівелювання побуту. Але гону до духових цінностей вони не вирвали з людських душ. Цей гін існує незмінно. Деколи приходить він до вияву в офіційних радянських рамцях, частіше лишається прихований. Інтелектуалісти провадять у Радянському Союзі подвійне життя: назверх роблять те, що в цій країні треба робити, щоб зберегти голову на карку, але їхнє справжнє духове буття перенесене в сердечні глибини, куди не сягає недрімане око влади. Для цього існує окремий термін: “внутрішня еміґрація”. Таким чином уся складна машина державного контролю, натиску й терору відограє ролю велетенської греблі, за якою нагромаджується незаспокоєна духова енергія. Із цього духового резервуару черпатиме колись ще, можливо, український ренесанс.

Якщо шукатимемо за постаттю, яка символізувала б собою український гін до культури, то не можна поминути Миколи Зерова. Він сам і видатний поет і блискучий науковець-дослідник нашого духового процесу. Він наполегливий борець за європеїзацію культурного життя. Ця людина, що від політики стояла осторонь, але що була великим українським культурником, закінчила земну мандрівку у далекому північному таборі. Останні вістки, що їх маємо про Зерова, переказують, що він навіть там, на самому дні більшовицько-го пекла, лишався вірний собі: працював над перекладом Верґілієвої “Енеїди”.

Чи суспільство вже доросло до того, щоб навчитися шанувати цей тихий героїзм культурника? А чейже для інтеліґента така безкомпромісова воля до культури рівно суттєва, як для вояка безкомпромісова мужність на полі бою. Якщо українська інтеліґенція має існувати, тоді мусить вона зберегти в собі оцю зеровську гарячу й творчу любов до духового ідеалу, до чистої науки й до чистого мистецтва, до всього, що правдиве й прекрасне.

Друге завдання, що лежало в пляні більшовицької політики, це моральне приниження інтеліґенції. Чи воно вдалося? Тяжко дати тут однозначну відповідь. Спустошення, що його накоїли більшовики в душах поневолених суспільств, величезне, і розміри його нині ще навіть тяжко устійнити. Саме інтеліґенція була під цим поглядом найбільше загроженою верствою. Щодо неї більшовики були найчуйніші, засоби терору, як і засоби підкупу, в першу чергу скеровувалися проти інтеліґентів. Моторошно стає, коли приглядатися до різних виявів людського упідлення, що на них жодна країна світу не є така багата, як СРСР. Систематичні доноси й систематичні самообвинувачення - ось тавро ганьби на підсовєтській українській інтеліґенції. Однак бережімося, щоб наш вирок не був односторонній. Передусім у цих морально звихнених душах треба бачити радше жертви, як винуватців. Суворо засуджуємо вчинки, але, пам’ятаючи про слабість людської природи, мусимо навчитися не одне прощати людям. Бо хто з нас, що не переходили такої проби, мав би право виступати як суддя? Далі візьмім до уваги деяку історичну релятивність моральних норм: в одних суспільствах можна робити певні речі й лишатися чесною людиною у переконанні ближніх та у власному сумлінні, коли в іншому суспільстві ті самі вчинки безоглядно дискваліфікують. Радянські громадяни мусіли пристосовуватися до постійного морального тиску, як є глибинні риби, пристосовані до життя під великим тягарем води. Не можна дивуватися, що ці своєрідні умови змінюють відповідно всю моральну структуру одиниці та спільноти. Однак усі ці “злагіднюючі обставини” не дають ще відповіді на центральне питання: де ж те нетлінне моральне зерно, що не пошкоджене вийшло з усіх проб лихої пори? Відповідь така: це перш за все ті безчисленні родини рядових українських інтеліґентів, що у своєму вузькому сімейному колі зберегли заповіді любови, людяности та чистоти звичаїв. Це ті незлічимі народні робітники, що, як учителі, кооператори, техніки, лікарі тощо, кожний зокрема на своєму дрібному секторі, скромно й чесно виконували обов’язок та служили збірноті. Скільки з них уже головою постраждало за свою вірну народну службу! І врешті це ті активні борці з-поміж інтеліґентів, що в них приходив до вияву крик протесту українського сумління проти чужого насильства.

Втіленням українського сумління є Микола Хвильовий. Тільки так можна оцінити історичну ролю тієї особистости. Як письменник був він талановитим самоуком, що тяжко боровся за адекватну форму й тільки в останніх своїх творах починав приходити до повного мистецького вияву. Як ідеолог і публіцист він не раз хаотичний і непослідовний. Але ні в цьому, ні в тому його вага. Хвильовий - це пристрасне українське “ні” на нівелізаторські, нищівні тенденції режиму. На нашому Заході намагалися зробити з Хвильового “націоналіста”. Це непорозуміння. Не українським націоналістом, а українським комуністом був Хвильовий. Моральну силу його протесту саме збільшує обставина, що він був дитиною червоної революції й членом партії. Хвильовий був у початках висуванцем, улюбленим письменником режиму. Він усе завдячував комуністичній владі, і перед ним стояла відкрита дорога до блискучої літературно-політичної кар’єри у радянському апараті. Він усі ці можливості добровільно відкинув, і в цьому його найбільше геройство. У цьому він подібний до Шевченка, що так само був улюбленцем потентатів свого часу, зобов’язаним їм оглядами особистої вдячности за визволення з кріпацтва, але не спокусився всім цим і пішов “проти течії”. Від Хвильового промінювала емоційна енерґія, що ставила його в центрі уваги широких кіл і веліла бачити в ньому представника збунтованої проти облудного напасника української совісти. Хвильовий гідно репрезентує інтеліґентську верству. Й він не одинокий: багато українських Павлів вийшло з комуністичних Савлів. Якщо десять праведників вистачало б на те, щоб врятувати від загибелі грішний Содом, якщо перші християни казали, що “кров мучеників є насінням віри”, то чи ж і нам не вільно вірити в цілющу силу морального прикладу українських праведників і мучеників?

Лишається питання ідеології. Тут, безперечно, успіхи більшовиків релятивно найбільші. Спричинилися до цього дві обставини. Перша - це систематична обробка населення при допомозі ґрандіозної пропаґанди. Друга - відгородження людности від усякого стороннього духового впливу. Цей другий чинник здається нам важливіший. На Україні старанно винищували не тільки ті суспільні групи, що активно виступали проти комуністичних ідей, але навіть і ті, кого підозрівали, що вони потенційно могли б стати носіями неблагонадійних думок. Одна річ - неприхильні до режиму настрої та озлоблення до пануючих, інша річ - розроблена опозиційна ідеологія. У Радянській Україні багато було незадоволення, може, навіть запеклої ненависти проти червоних гнобителів, але не знайдемо там легко твердої антикомуністичної та національної державницької ідеології, бо не було осередків, організованих кіл, де ця ідеологія могла б зберігатися. Збірна суґестія - велика сила. Щоб встояти проти неї, треба самому мати опору в гурті однодумців. Підрадянський українець не був у тому щасливому становищі. Одинокий і духово безборонний стояв він під гураґанним вогнем урядової пропаґанди. Не диво, що навіть багато з тих, що їх стихійне наставлення було без сумніву антирадянське, просякали - самі не спостерігаючи, як і коли, - більшовицькими ідеями. Цим самим їхнє духове українство ставало якесь непевне і немов у собі роздвоєне. Ось це й найбільше здивувало західніх українців у контактах з т. зв. “східняками”: є люди, навіть прекрасні люди, є добрі працівники і видатні фахівці, є справжні культурники, - але мало людей із скристалізованим політичним світоглядом.

Українська справа виглядала б куди гірше й безнадійніше, якби весь наш народ став об’єктом більшовицької політики. На щастя, поза кордонами СРСР перебувала в останню чверть століття поважна кількість українців, зовсім вистачальна для того, щоб національну ідею зберегти й переховати до кращих часів. Щодо еміґрації, розсипаної по різних європейських країнах, то вона своєю масою, очевидно, не могла входити в рахубу. Але через те, що на скитальщину пішли найбільші активісти років 1917-21, не тільки з-поміж вояцтва, а й інтелектуальних сил, значення еміґрації дуже велике, саме для збереження національної ідеї. Один письменник кинув таку ориґінальну думку: як же інакше повернулась би українська історія, коли б мазепинська еміґрація 1709 року зуміла себе саму і свою самостійницьку ідею врятувати й перенести до початків національного відродження!{72} Там, де перервана тяглість ідейної традиції, великого труду треба на те, щоб наново нав’язати нитку. Але щоб тяглість затримати, досить того, щоб не перестала тліти маленька купка жаринок.

Та діло, розуміється, не тільки в еміґрації. Коли в попередньому сторіччі царські утиски не давали ходу українському рухові на Наддніпрянщині, тамошні патріоти додумалися, щоб центр зусиль перекинути до Галичини. Перший попав на цей промисел чи не Куліш, а Драгоманов розвинув його до цілої широкої програми. Після невдачі українського зриву наново починає відроджуватися погляд на особливі історичні завдання нашого Заходу (теорії Томашівського, Кучабського, Назарука). Однак, не солодко жилось українцям і поцей-біч ризького кордону, і це було одною з причин, чому в двадцятих роках багато очей в Галичині позирало на схід. Боротьба між радянофільством і національною ідеєю на західньоукраїнських землях одне з найважливіших явищ нашої історії між обома війнами. Цей приклад учить, що коли українська ідея бореться з комуністичною ідеєю в рівних для обох сторін умовинах (а такий більш-менш невтральний терен створював польський режим), вона вміє перемагати свого найлютішого неприятеля. І так вдалося насамперед очистити деякі середовища від радянофільських симпатій, потім усю течію відперти й відкинути, нарешті, розтрощити остаточно. Ось один із найбільших подвигів галицької інтеліґенції, з якого вона слушно може бути горда. Бо чейже ця внутрішня війна велася не мечем, а духовими засобами, цією специфічною зброєю інтеліґенції.

У розділі “Інтеліґенція в вавилонському полоні” була мова про деякі небезпечні скривлення національної свідомости на Західній Україні. Однак скривлення і схиблення не є вбивчі, коли вони рівноважаться сильною життєвою енергією. Така життєва сила є в українській національній ідеї, якщо вона, не зважаючи на згадані хворобливі нарости, за останніх 25 років зросла й екстенсивно (захоплюючи нові географічні простори й не зачеплені нею раніше суспільні прошарки) й інтенсивно (набираючи розгону й ударної сили) і вийшла не переможена з зударів з конкуренційними ідейними потугами.

Й ідеологічну творчість ми хотіли б усимволізувати в одній історичній постаті того часу. Ризикнемо назвати Вячеслава Липинського найбільшим українським ідеологом і мислителем у добу між двома світовими війнами. Липинський найглибше вглянув у суть проблематики українського національного буття. Рівночасно він найсильніше в’яже українську мисль з європейською соціологічною та історично-філософською наукою. Не входячи в докладну дискусію, спробуємо лише відхилити один можливий закид проти цієї тези. Чи можна Липинського вважати за репрезентативного ідеолога доби, коли власне громадянство, зокрема найбільше покликана до цього інтеліґентська верства, у своєму загалі не визнало його за такого? Чейже пересічний інтеліґент західніх земель на еміґрації (не говорячи про інтеліґента східнього) - знає про Липинського хіба ім’я, яке в’яжеться в його розумінні з найбільш туманними поняттями.{73} Але досвід історії вчить, що майже всяка нова й велика мисль мусить щойно ступнево і з трудом виборювати собі визнання. Творчість Липинського - найбільше українське досягнення міжвоєнної доби в області суспільно-політичної думки. А на те, щоб це досягнення належно скапіталізувати, треба буде праці кілька поколінь.

Ці три ймення - Зеров, Хвильовий і Липинський - і те, що вони собою репрезентують (гін до культурних ціннощів, сила морального протесту, ідеологічна творчість), свідчать про те, що надзвичайно тяжких останніх 25 років не зовсім були для української інтеліґенції утраченим часом. Без оптимістичного самообману, але й без песимістичної розпуки, вільно глядіти в майбутнє. Ані для оптимізму, ані для песимізму не повинно сьогодні бути місця.

Песимізм? Невже маємо думати, що ми останнє покоління української інтеліґенції? Почуття безсильности супроти розгорненої тепер історичної дії може підсувати такий погляд. Одначе, не треба переносити критеріїв оцінки з людських одиниць, що є не раз справді слабі і взагалі скоропроминущі, на суспільні формації. Ці останні, хоч теж не вічні, диспонують незвичайними засобами для тривання й відпору. Вже людська одиниця виявляє деколи у важких ситуаціях, в “біді”, неабияку силу. Це можна з іще більшим правом сказати про суспільні формації, що під ударами збільшують здібність відпору. Від тисячоліття ділить український інтеліґент долю своєї землі й народу. Верства, що відроджувалася із катастроф минувшини, із татарської навали, із Руїни, із полтавського погрому, із невдачі змагань 1917-21 років, що перетривала такі глибокі внутрішні кризи, як релігійна усобиця 17 ст. та партійна гризня 20 ст. - верства, що отрясла з себе полуду польсько-шляхетської денаціоналізації та російсько-цареславної асиміляції - така верства не загине.

Та ще менше є підстав до наївного оптимізму. Не можна не бачити великої небезпеки нашого часу. Наші нещастя не походять тільки від несприятливих зовнішніх обставин, бо вони спочивають у великій мірі таки в нас самих. Чесний український інтеліґент не може не відчувати болючого докору совісти та тягару співвідповідальности за долю своєї землі, народу, кляси. Історична відповідальність мала завжди збірний характер, і тому даремні зусилля перекидати вину на якісь окремі групи, течії або особи. Якщо навіть оминути питання про причини сучасного стану, то одне ясне: відродження української інтеліґенції може здійснитися тільки її власними зусиллями. Несамовиті труднощі цього завдання відбирають ґрунт з-під наївного оптимізму.

Не маємо змоги передбачити, чи й коли прийде до відродження інтеліґентської верстви на Україні, бо це залежить від цілого ряду зовнішніх і внутрішніх передумов. Можна лише, на підставі історичних аналогій, конструювати гіпотетичні етапи майбутнього відродження. Великі церковні реформи, що наступали тоді, коли церква підіймалася з занепаду, є для нас особливо повчальні Українська церква, ця організаційна форма нашої старої інтеліґенції, має теж у своїй історії добу світлого відродження після доби найглибшого занепаду: православний ренесанс першої половини 17 століття.{74}

Перед нами всіма стоїть важке питання: як видобути себе із занепаду, як переставити себе знову на лінію підйому? Архімедовою точкою буде, мабуть, не що інше, як поворот суспільної групи до суттєвих для неї завдань; ці завдання творять її місію й зміст існування. Для інтеліґенції, як суспільної верстви, такими завданнями є служба духовим цінностям. Українська інтеліґенція дуже підупала, бо кинулася в гонитву за наживою і владою, - речами, що для неї не є суттєві. А поворот цей можна доконати навіть у найгірших умовах, як це показує життя української інтеліґенції під більшовиками. Ясна свідомість завдань ще не оберігає нікого перед помилками і невдачами; зате вона служить компасом, що постійно вказує напрям руху й дозволяє виправляти відхилення. Інтеліґенція, що загубила почуття свого засадничого напряму, подібна до гурту людей, що заблудивши в лісі, хаотично кидаються в різні боки й шукають виходу, щоб дійти нарешті до сварні й безсилля. Засадничий напрям життя інте-ліґенції мусить стояти ясно; якщо він існує, то тоді вже можна пристосуватися до можливостей у даних ситуаціях.

Сучасна українська інтеліґенція мусить наново пробудити в собі зрозуміння для тої істини, що вона є спадкоємцем величезного скарбу культурно-духових цінностей, що є частинно спільним вселюдським і всеевропейським добром, а частинно таки нашим власним надбанням. Великі ідеали: еллінський - добра й краси, римський - правопорядку, християнський - любови до ближнього, вісімнадцятивіковий - об’єктивної наукової правди, дев’ятнадцятивіковий - національної і соціяльної свободи, нарешті, наші власні традиції своєрідної української синтези східніх і західніх культурних елементів - всі вони загрожені не менше, як за часів Чінґіс-хана. Ті, що росли у сприятливіших обставинах, могли приймати духові цінності, як річ для себе належну й майже самозрозумілу; з цього слідувала легкодушна деколи постава до цих вартостей і в результаті обниження етосу всієї інтеліґентської верстви. Сьогоднішня інтеліґенція не може собі на таке дозволити. Вона стоїть перед виразною альтернативою: або повне відречення від традиційних вартостей і тим самим повна загибель спільноти, що на цих вартостях побудована, або стихійний підйом на захист загроженої святині. Це останнє означало б зусилля по найважчій лінії опору. Але це зберігавче і рівночасно творче зусилля мало б такий наслідок, що, з одного боку, набрали б нового блиску прибліднілі нині традиційні ідеали, а з другого - їхні оборонці переродилися б і скинули б із себе “ветхого чоловіка” упадкової доби.

Те, що сказано загально про духово-культурні цінності, стосується й ділянки громадської ідеології. Ця остання справа належить у нас до сильно притемнених речей. Не простачки, а люди з претенсіями еліти думають, що громадська ідеологія це лише гра образів чи понять, а в найкращому випадку трохи зайва “теорія”. З такого ґрунту виростають погляди, що є теж ознакою глибокого занепаду інтеліґенції: що усі справи просторого і складного суспільного життя можна лагодити “доброю організацією”, як це роблять у банку або іншому торговельному підприємстві, отже системою якоїсь “методики праці” або іншої “науки про заводську організацію”. Цей погляд скомерціялізованого інтеліґента означає глибокий занепад у порівнянні з попередніми поколіннями нашої інтеліґенції, що зафіксували чималий капітал досвіду й традиції, хоч би в історичній та соціяльно-політичній літературі. На жаль, мусимо собі сказати, що цей досвід для нас не був живий, себто наново (хоч, очевидно, у “скороченій” формі) пережитий і усвідомлений. Наприклад, ще досі не маємо збірного видання творів Драгоманова і Липинського! Український інтеліґент, зокрема молодших і середніх річників, знає, правда, сяк-так рідне письменство; знову ж досягнення наших істориків, мислителів і публіцистів для нього чужі. Та сьогодні починаємо відчувати, що наші актуальні труднощі й болючі життєві проблеми теж мають своє велике минуле, і тому досвід попередніх поколінь може нам допомогти в наших власних шуканнях. Серед давніх надбань не знайдемо, очевидно, готових формул спасіння для нас тепер. Але без опертя на сферу традиційних цінностей і надбань громадської мудрости не зможемо зрозуміти самих себе, ані знайти вихідних пунктів для формування ідеології завтрішнього дня. Ідеологія не може бути ні “видумана”, ні “зроблена”; її можна лише розвинути з уже існуючих завдатків, використовуючи позитивний і неґативний досвід минулого і сучасного. У протилежному разі відкриватимемо наново Америку й падатимемо в ті самі вовчі ями. Ревізія духового баґажу нації - ось що є на потребу.

Нема сумніву, що українська національна ідея переживає глибоку кризу. Про це ясно говорять такі факти, як несамовите нищення провідних українських людей, що єдині можуть бути її реальними носіями, а далі податливість широких кіл на ворожі суґестії, що має найрізнородніші ступені й відтіні.

Дідичні біологічні прикмети передаються своїм власним порядком, зі своєрідним “автоматизмом”; духові вартості вимагають завжди творчих зусиль особистости. Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї зберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. І національна свідомість жива лише годі, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати. Звичайно думають, що вистачить бути “національно свідомим”, а все інше прийде “само”. У висліді маємо багато “свідомих”, свідомість яких ніколи не може піднестися понад найпримітивніший ступінь. Це так само, як багато людей не може вийти поза приблідле, закостеніле знання шкільної лавки, хоч вони є звичайно переконані, що “багато” знають. Тому не можемо надто пишатися “національною свідомістю” нашого суспільства. Що ми робимо для того, щоб її розвинути, виплекати, зміцнити через повне використання традиційного духового добра й ублагороднити через конфронтацію з надбаннями мислі всього культурного світу? Годі дивуватися, що вона інколи виявляється така квола в зударах з могутніми чужими ідеологіями. Тут розгортається величезне поле праці для української інтеліґенції.

Ми дійшли до останньої точки наших розважань. Читач може питати: невже вільно говорити весь час про інтеліґенцію, як про верству із спеціяльними завданнями? Це ж виглядає на якийсь “клясовий сепаратизм”, що вдаряє по єдності нації. Відповідь дуже проста: нація не є сумою одиниць, але поєднанням живих громад, родин, кляс в одній спільноті вищого порядку. Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища.{75} Тільки якщо українська інтеліґенція спроможеться на те, щоб піднести себе до належного рівня у своїй власній специфічній сфері, зуміє вона успішно виконувати свою службу супроти цілої нації.