Корабель з райдужними вітрилами

ПРО ТОЛЮ ЮХИМЦЯ, ЙОГО БАТЬКА І ЩЕ ТРОХИ ПРО ВАЛЕРІЯ САХНЕНКА

Толя Юхимець не міг повірити, що його батько нап'ється в такий день. Зовсім недавно він твердо обіцяв і Толі, і мамі, що й краплі в рот не візьме, і от… Він казав, що вже не раз задумувався над тим, щоб круто змінити своє життя на краще. А для цього треба перестати пити горілку. Власне, горілку він майже не п'є, він напивається вином в компанії якихось підозрілих типів.

Толин тато — робітник. Він працює в одному цеху з батьком Ваді Іванова Глібом Степановичем, і з Валерієм Сахненком, і батько Кирила Куличенка працює на тому ж заводі, тільки не в цеху, а в заводоуправлінні, бо він плановик-економіст.

І всі знають його тата, всі його товариші, всі ровесники, всі однокласники… Знають, який він… Знають, скільки разів було так, що його вже хотіли вигнати з заводу, але бригада брала його на поруки, тато Ваді Іванова заступався за нього, і він сам не раз давав слово, що виправиться, що не буде більше пити. А от…

Вони б усі, звичайно, не заступалися б за нього і не брали на поруки, коли б він не вмів працювати. Але в тім-то й річ, що він уміє! У нього високий розряд, і коли він не п'є, у них вдома настає свято. Мама така щаслива, не роздратована, і Толя спокійно може зробити уроки, допомагає їй по господарству, і все у них ладиться. Здається, що так буде весь час, а погане забувається швидко. Тато добре заробляє і приносить додому всю зарплату, і мама, розквітаючи, починає вираховувати і розраховувати, що вони зможуть купити, коли… Але сама вона швидко спохвачується і каже зітхаючи: «Ат, дурень думкою багатіє!» Справді, минає якийсь час, і на тата щось ніби находить. Він стає сумний, ніщо його не тішить, він починає до всього прискіпуватись, що б Толя чи мама не зробили хорошого, все йому не до ладу, він починає роздратовано бурчати, що вони його не цінують, не люблять, не зважають на те, як важко він працює, які великі гроші заробляє, вони ж, мовляв, невдячні. Він при тому забуває, що мама не сидить склавши руки, вона теж працює. В «Хімчистці». І вони часом місяцями живуть на її невелику зарплату. Ще й за нього штрафи доводиться у витверезнику сплачувати, бо він все пропиває і нічого додому не приносить.

І от коли починається отаке татове бурчання і прискіпування, то вони вже добре знають, чим воно скінчиться. Сьогодні увечері, найпізніше завтра, тато прийде додому п'яний і почне бешкетувати, пориватися бити маму чи Толю. Ну, тепер Толя йому не дається, Толя вищий за тата, і у Толі вистачає сили схопити його за руку, захистити себе і маму. А раніше…

Два роки тому, коли таке-от з ним почалося і вони сиділи без копійки, мама не витримала і вирішила піти поскаржитись на тата у завком. Взяла Толю з собою…

Йому страх як не хотілося йти туди. Йому було соромно. Йому здавалося, що ще задовго до того, як вони прийдуть на заводську прохідну, всі на них «штрикатимуть» пальцями і хіхікатимуть: «Он іде дружина п'яниці, і син п'яниці, і йдуть вони по зароблені їхнім чоловіком і батьком гроші». Толя плентався нога поза ногу поруч з мамою, і коли б йому не було її так шкода, він скоріше б вмер з голоду, ніж прийшов би сюди, у заводоуправління. Але він не міг покинути маму в такі хвилини, з ним вона почувала себе впевненіше.

В заводському дворі Толя побачив велику Дошку пошани. Над нею сяяли великі літери, вирізьблені з блискучого металу: «Ними пишається завод». І він впізнав на Дошці пошани Вадимового тата, і Валерія Сахненка, і ще кількох людей, батьків і старших братів своїх однокласників. Але портрета його тата на цій дошці не було, бо хіба міг пишатися ним завод? А вже в самому заводоуправлінні Толя побачив великий стенд. Він називався «Як вчаться наші діти». Він навіть уяви не мав, що цим може хтось цікавитись, окрім батьків. Щоправда, Толиного тата не дуже там обходить, як Толя вчиться, але мама бере близько до серця кожну його оцінку: кожна відмінна оцінка дуже її тішить, а кожна, навіть посередня, дуже її засмучує. Вона не лає Толю, а тільки сумно хитає головою і гірко-гірко зітхає. А тут виявилось, що всі їхні оцінки виставляють напоказ всім, щоб всі бачили, як чий син чи донька вчиться. І щоб батьки могли пишатися своїми дітьми. Цей стенд теж був наче Дошка пошани. Власне, це й була Дошка пошани, бо поруч Толя розгледів фотографії відмінників, тих дітей, чиї батьки працюють на цьому заводі. Портрета його тата не було під блискучими літерами: «Ними пишається завод», а Толиної фотографії не було на цьому стенді. І тоді він вирішив… Він поклав собі — будь-що стати відмінником! Коли всі тут, в цих стінах, зневажають його батька і зневажають не безпідставно, то хай їхнє прізвище, прізвище Юхимців, значиться не серед тих, кому ганьба. І ще там, поки маму терпляче вислуховував якийсь дядечко, а вона плутано, по кілька разів розповідала одне й те саме, він вже обдумував, як наляже на уроки і як більше ніколи мама не зітхатиме через те, що він отримав трійку чи навіть двійку.

І тепер там в заводоуправлінні на стенді «Як вчаться наші діти» висить його фото. Під ним підпис: «Анатолій Юхимець, учень сьомого «Б» класу, син ливарника К. Юхимця».

І десь в глибині душі в Толі жевріє надія, що колись, проходячи коридором завкому, тато гляне на його фотографію, ї йому стане соромно і боляче, і він скаже сам собі: «Що ж це виходить, Костянтине Івановичу? Син у тебе відмінник, а сам ти… Хто ж ти, в цьому колективі, товаришу Юхимець? Посміховисько? І може, тебе й на роботі тримають тільки тому, що жаліють твою сім'ю, сина-відмінника і дружину, матір цього хлопця, жінку, яка все, що могла, зробила для вас обох. Як же далі на світі жити будемо, Костянтине Івановичу?»

Толя все ще сподівається, що тато зупиниться не лише проти його фотографії, а зупиниться подумки, щоб глянути назад і задуматись. Адже ж він може, коли хоче, бути таким хорошим, ласкавим, лагідним.

Мама довгий час отримувала за тата його зарплату, і все ніби було гаразд. Але вони всі троє розуміли, що це не вихід. І коли мама, як їй здалося, впевнилась в тому, що ніхто вже не заступить татові сім'ю, що старе більше не повернеться, вона сама пішла у завком і сказала, щоб там попередили в касі чи в бухгалтерії тих людей, що сплачують татові зарплату, що тепер він сам буде її отримувати, що тепер вже не страшно довіряти йому гроші, що тепер на нього можна вже покластися. І татові мама сказала:

— Я більше не їздитиму за твоєю зарплатою. Це принизливо для тебе, ти ж — глава сім'ї, наш годувальник. Не хлопчисько якийсь, якому не можна нічого довірити. Завтра отримуй сам.

Як тато був вдячний їй за ці слова, як зворушений! Він сказав, що у неї ніколи не буде підстав не довіряти йому, бо все, що було, спливло за водою, травою поросло.

Справді, приблизно місяць все було гаразд. Тато отримав аванс, потім зарплату і все до останньої копійки приніс мамі. Раніше, коли вона отримувала гроші за нього, вона щоденно видавала йому на проїзд: у метро і тролейбусі, на обід у заводській їдальні і на сигарети. А тепер, коли він двічі підряд приніс їй всі гроші, вона сказала йому:

— Для чого ти віддаєш мені всі гроші? Тобі ж потрібно мати в кишені якогось карбованця на свої потреби…

Тато сказав:

— До речі, дай мені два карбованці, я візьму квитки на футбол. Собі і Толі…

— Візьми, візьми, — сказала мама.

Вони домовились, що Толя чекатиме тата біля стадіону. Все-все було домовлено, навіть біля якої колони він стоятиме. Тато повинен був над'їхати до стадіону прямо з роботи, не заїжджаючи додому. І пообідати татові було ніколи, тому Толя прихопив для нього два бутерброди. Він казав йому, що не затримається, що його не доведеться довго чекати…

На цей матч зібралися йти всі. Навіть Максим! Завдяки винаходові Ваді Іванова він тепер сам, коли хоче, може спускатися зі своїм кріслом у двір, не по сходах, а прямо з лоджії. І підніматись так само — без нічиєї допомоги. Хоча всі завжди поруч і готові допомогти йому, його найбільше тішить, що він може обійтися без чиєїсь допомоги. На стадіон, правда, вони б його не здогадалися взяти, це було б складно — його крісло на колесах не увійде ні в трамвай, ні в тролейбус, таксі тут теж не допоможе. Але коли Олег Борщов просто наполягав, щоб якось-таки взяти Максима на стадіон («такий матч не можна дивитися по телевізору»), то Вадя, саме Вадя, придумав, як і на чому поїде на стадіон Максим, не розлучаючись зі своїм кріслом, придумав і здійснив усе.

Толя не знав, чи вони сидітимуть недалеко одні від одних, чи в протилежному секторі, бо не знав, в який саме сектор тато візьме квитки. І от він стояв і чекав.

Він чекав дуже довго. Коли такий матч — сто тисяч людей плинуть до стадіону веселі і збуджені, маючи в кишені квитки. А ще кільканадцять тисяч хапають за поли кожного, хто йде в напрямку до стадіону, і жалібно канючать, допитуються, чи немає зайвого квитка. Навіть у Толі багато хто спитав, бо були переконані, що він стоїть тут, бо хоче продати чи перепродати дорожче квиток.

Толя відмахувався від них, як від набридливих мух, хоча в душі співчував їм.

Толя вже думав, що тато не запам'ятав чи переплутав, біля якої колони воріт стадіону він стоятиме, і зараз шукає його в цьому густому, щільному натовпі, але тут побачив, як тато швидко йде через площу від зупинки автобуса. Тут, на площі, за кілька хвилин до початку матчу, натовп значно порідшав, по площі перебігали окремі болільники, що боялися запізнитися, та ще біля воріт ошивалися ті, хто до останньої хвилини не втрачає надії роздобути в когось квиток.

Тому Толя здалеку впізнав тата. Він йшов не один. Поруч з ним йшло ще кілька дядьків. Толя не знав цих людей, бачив їх вперше, але коли він їх побачив, серце його обірвалося і в грудях щось заскімлило. Тато поспішав, але через кожних кілька кроків зупинявся і щось збуджено розповідав своїм супутникам, розмахуючи руками і навіть якось пританцьовуючи. У Толі не залишилося жодного сумніву: тато напідпитку. Так ось чому він запізнювався! У Толі одразу защипало в носі, а очі стали сухими-сухими, ніби спекотний вітер сипонув йому в обличчя гарячого піску. Йому дуже хотілося заплакати, він ледве стримувався, а тато вже помітив його, йшов до нього розкриливши руки, посміхався. Коли Толя бачить на татовому обличчі таку посмішку, йому хочеться ревти.

— А-а-а! Синок! Зачекався? Ну, ми не запізнимось, не запізнимось! Зараз, зараз все буде в повному ажурі! Товариство, — широким жестом запросив тато розділити його радість тих, що з ним прийшли, — товариство! Прошу любити й жалувати! Мій спадкоємець, синок Анатолій! Між іншим, круглий відмінник! Як? То ж то! Круглий відмінник! Знай наших!

Він ще там щось говорив про те, як при теперішніх складних програмах важко вчитися на круглі п'ятірки, і не кожному це під силу, але хлопці в роду Юхимівців всі були молодцями, дихав Толі в обличчя липкими пахощами вина, але Толя не чув його слів, він незмигно дивився татові у вічі. Щось таке було, мабуть, на Толиному обличчі написане, що захмарило його безтурботний настрій, примусило його відчути свою провину. Він кілька разів ковтнув повітря, як риба, викинута на берег, очі його забігали, вилиці набрякли і почали вкриватися темно-вишневими плямами. Він для чогось почистив рукав свого піджака і сказав занадто бадьоро:

— Ну, давай, давай, а то запізнимось! Чудові квитки у нас. У восьмому секторі…

Тато чистив абсолютно чистий рукав: це у нього рефлекторне. Коли він п'яний, коли його хитає від стіни до стіни, його лікті і плечі завжди в крейді. Але він навіть п'яний не забуває, що треба змахувати крейду з ліктів. Зараз крейди не було, але він все одно змахував її, невидиму…

На воротах їх перепинив міліціонер, що стояв біля контролера:

— Товаришу! Одну хвилиночку, куди це ви зібралися? В гості? На іменини? А потім це полетить на поле, судді у голову?

Міліціонер недаремно там стояв. Він розгледів те, чого не помітив Толя: це була пляшка вина, захована у внутрішню кишеню піджака!

І тут тато «завівся»… В нього бувають такі напади люті, коли він ладен довкола себе кусати всіх. Толя з мамою не раз мали сумну нагоду випробувати цю його п'яну лють на собі. Тепер у тата набрякли не лише вилиці, тепер темно-вишневим було все його лице, а голос зробився тонким, пронизливим, верескливим, як у сердитої перекупки:

— Що?! Ви ще будете мені по кишенях лазити?! Не маєте права! Ану, пропустіть! Вступіться, кажу вам! Працюєш, працюєш як сивий кінь, так уже й відпочити як слід не можна? Ну випив, ну трохи випив, то що ви, сержанте, хочете сказати, що я п'яний? А от і не докажете! І ніяка експертиза не доведе!

Хоч як поспішали болільники по секторах, але багато хто притишував ходу і оглядався на них, а дехто навіть зупинився, утворився маленький натовп. І від татового пронизливого крику, і від того, що ґаволови закупорювали прохід, міліціонер насупився і почав сердитись:

— Громадяни, громадяни! Проходьте, не затримуйте інших, запізнитесь! Що ви, п'янички ніколи не бачили?

— Це я п'яничка? Яке ви маєте право?! Це образа особи! Я буду скаржитись!

— Це ваше право, — стомлено сказав міліціонер. — Але на стадіон з пляшкою ви у мене не пройдете. І взагалі одійдімо вбік, не будемо заважати людям.

Толя був ладен крізь землю провалитися. Як завжди, в хвилини жорстокої ганьби, йому здавалося, що повз них шеренгами проходить весь татів завод, вся їхня школа, весь їхній двір, і взагалі все місто знає, хто вони такі. Толя тягнув тата за руку, сам не знаючи, куди його тягнув, а він сердито струшував його з своєї руки, напевне, зовсім забувши, що Толя тут є. Коли почалося все це, ті, що прийшли з татом, його п'ятихвилинні дружки, блискавично зникли. Вони прошмигнули десь поза їхніми спинами, десь на трибунах зараз зручно вмощувались, посміюючись над татом, і єдине, за чим вони жаліли в ці хвилини, була пляшка в кишені татового піджака, так недоречно помічена міліціонером, пляшка, яку їм не судилося розпити там, на стадіоні.

А тато бушував, розпалюючи себе все більше і більше:

— Вже роботязі не можна зігрітися, ковток вина випити? Це не яка-небудь горілка!

— Пройдемо, громадянине, пройдемо!

Міліціонер відтісняв тата все далі від воріт стадіону. Поруч з татом брів як у сні Толя…

— А ти, малий, чого тут крутишся?

— Я… я…

Йому перехопило горло, він так і не міг нічого сказати. І тут біля них, невідомо звідки, взявся, наче із землі виштрикнувся, Валерій Сахненко.

— Що тут сталося, сержанте?

Міліціонер не схильний був давати пояснення Валерію:

— Товаришу, йдіть собі дивитися футбол і не втручайтеся в цю справу…

Але Валерій не міг не втручатися. Він показав міліціонерові якусь книжечку. Пізніше Толя зрозумів, що то було посвідчення народного дружинника.

— Дозвольте, товаришу сержант, я доправлю товариша додому. Це мій сусід. Взяв трохи зайвого, ви вже пробачте його. Зараз я візьму таксі і одвезу його додому. У вас тут і без нього мороки вистачить. На жаль, не один він такий…

Міліціонер не заперечував. Розпалений суперечкою з міліціонером, тато тільки тепер звернув увагу на Валерія:

— Валеро! Друже! Бачиш, як поводяться з роботягою? Скажи йому що-небудь! Ми ж на футбол запізнимось!

Валерій насупився:

— Який там футбол, Костянтине Івановичу! Вважайте, що вам вже показали червону картку, вивели вас з поля за недозволені прийоми. Ходімо, я. зловлю таксі, одвезу вас додому!

Тато якось зм'як, зіщулився, ніби йому стало страшенно холодно, і не заперечував Валерію. Таксі Валерій впіймав напрочуд швидко. Взагалі Валерій Сахненко належить до людей, яким щастить скрізь і у всьому. Толя не заздрісний, але Валерію заздрить. Тобто не те, що заздрить, просто йому хочеться бути таким, як він. Але бути таким, як він, не вдається. Тут вже видно, що кому на роду написано…

В дворі, біля парадного, Костянтин Іванович почав тягти Валерія до них:

— Зайдемо, додивимось матч по телевізору, раз так вийшло. Спасибі, виручив мене з буцигарні, зекономив мені п'ятнадцять карбованців, хе-хе… Довелося б за ночівлю платити, хе-хе… Ходімо, ходімо, з мене могорич… Та ось і він! — тато згадав про пляшку у внутрішній кишені піджака і дістав її. Валерій спритним рухом вигвинтив пляшку з його руки:

— Е, ні, Костянтине Івановичу, матч хоч і відбудеться за будь-якої погоди, тільки не цей. Пити я з вами не буду і вам не дам. Ідіть додому. Ідіть, ідіть, не дивіться так жалісливо на мене, ваш погляд мене не пройме, не розжалобить. Ідіть, прийміть душ, чаю міцного випийте, а ще краще кави і на бокову. Постарайтеся добре виспатись, завтра, між іншим, робочий день, і прогулювати вам його ніхто не дозволить. Бригада за вас ішачити не збирається!

Дома тато повівся стримано і тихо. Мовчки дивився футбол, увімкнувши телевізор. Мама вдавала, що його взагалі немає в кімнаті. В квартирі запанувала якась страшна, крижана тиша, яку неспроможний був порушити навіть збуджений голос диктора, що коментував матч. Від цієї страшної тиші Толі хотілося забігти кудись на край світу. Але він вийшов у двір. Там він зіткнувся з Васьком Сорокою, їхнім другом з села Теренки, де вони влітку були на практиці. Іншим разом Толя страшенно зрадів би цій зустрічі, але тут розмова у них не вийшла. Васько, мабуть, зрозумів, що у Толі щось на душі не гаразд, щось скоїлось і тому хочеться побути на самоті, вдав, що поспішає, що у нього багато справ у місті, і попрощався.

Що ж… Толя думав: «Люди навчилися відчувати чуже горе, але так нелегко допомогти комусь в біді. І як зробити так, щоб допомога ця була не образливою, не настирливою? Вадя, наприклад, здорово допоміг Максимові. Конкретно допоміг. А всі ми? Що зробив для Максима я? І що зробили для Максима лікарі? Невже так-таки все? Чи, може, вони і раді б допомогти, та не знають як. Тоді — чому ж не спитати? Мабуть, знайдеться у кого спитати, порадитись, поконсультуватися… Як це у них називається? А вони не наважуються запитати? Щоб не подумали, що вони нічого не знають? Щоб авторитет свій не втратити? Але при чому тут авторитет, коли страждає людина? Такий хороший хлопець, позбавлений змоги рухатись, ходити хоча б з милицями чи з паличкою, а вони ходять, роблять йому масажі, від яких не холодно і не жарко, а запитати в якого-небудь професора, що робити далі, — соромляться, щоб той професор не подумав, що вони недоучки. Що ж, Максимові отак до старості плавати на кораблі, придуманому для втіхи Кирилом Куличенком?