Корабель з райдужними вітрилами

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

— Ніхто ніколи не знає, де знайде, а де загубить. Вадик Іванов буквально звалив мене з ніг такою своєю заявою:

— Кирило, ти мав пробачити мене.

— За що?

— За те, що я вважав тебе дурнем, базікою, нікчемою.

— Ага, — сказав я. — Може, ти будеш настільки люб'язним, що поясниш мені, з якого дня, числа поточного місяця ти перестав мене вважати дурнем, базікою і нікчемою? І ще дозволь поцікавитися, до якої розумової категорії ти відносиш мене зараз? Скільки часу мені буде потрібно, щоб опинитися в сонмі геніїв?

Вадик таких розмов, звичайно, не любить, і коли я, за його ж таки висловом, почав «видрючуватись», він сказав:

— Мабуть, я трохи зарано вибачаюсь перед тобою, але слово не горобець — вилетить, не спіймаєш. Я якось подумав, що на світі потрібні і такі люди, як ти.

— Які?

— Ну, такі, що ходять-бродять, самі нічого руками не роблять, бо не вміють, але щось вигадують. Ну, що ти вмієш?' Скажи, ти цвяха зі скількох ударів молотка можеш забити?

— В стіну чи в дошку?

— Хто куди!

— А ні зі скількох. Розумієш, якось так воно виходить, що мені завжди чомусь м'які цвяхи трапляються.

— Чому?

— Не знаю. Може, для інших цвяхи як цвяхи, а в моїх руках вони робляться, як варені макарони.

— Сильний ти такий? — недовірливо подивився на мене Вадик. — Не вигадуй, ти не сильний. А просто…

— От-от, просто! Досить мені по цвяхові один-єдиний разочок стукнути, як він стає схожим на черв'яка, якого рибалка насаджує на гачок. Гнуться під моїми ударами цвяхи…

— Руки у тебе нікудишні. А от придумуєш ти здорово. І в принципі все, що ти придумуєш, можна здійснити…

І тут я вирішив бути кавалером, галантним у всіх відношеннях, як та гоголівська дама, що була не просто приємною, а приємною у всіх відношеннях, і я Вадику сказав:

— Слухай, але ж і ти придумуєш! Хто придумав ліфт-підйомник для Максима або оті ковзани-полози під колеса його крісла, якими він чудово користувався взимку, навіть в хокей грав? Ти придумав! Валерій Сахненко тільки допомагав тобі здійснити твої задуми, так би мовити, втілював їх в метал, а придумував усе ти! І не тільки це, ще багато чого придумав…

Вадик не любить, коли його хвалять. Коли Вадика хвалять, він якось насуплюється, часом мені навіть здається, що у нього волосся дибки стає. От у школі часом його похвалять за вивчений урок, п'ятірку ставлять, а він очі вбік відводить, намагається, щоб вчитель не побачив, який у Вадика на ту хвилину злий погляд. От і зараз, коли я ці слова сказав, він почервонів, набурмосився і сердито буркнув:

— Ну, що ти рівняєш! Я вигадую речі, які вже сьогодні будь-хто, звичайний слюсар зробить, та й сам я зробив би багато чого з того, що придумую, коли б у мене під рукою був відповідний матеріал чи потрібний верстат. Це не штука. Хіба це вихід? У мене як у первісної людини, котра сама камінне долото, таке, як те, що Василь Сорока показував, придумала і сама ж його зробила. Е-е, це не штука. А от ти наперед дивишся. Ти придумуєш щось таке, чого зараз зробити не можна, але що в принципі, можливо, буде в майбутньому. От здорово це в тебе виходить. От хоча б ця шумова електростанція. Ти коли про неї розповів, я, знаєш, дома заснути не міг? Все думав, думав…

— Бачиш — думав. Але зробити бодай таку, щоб від її енергії лампочка в кишеньковому ліхтарику горіла, ти ж не зберешся? Не візьмешся за це діло? А ти ж любиш все своїми руками робити…

— Все та не все! Але ж у принципі це — елементарно!

Дивні речі на світі творяться — реаліст і антикнижник Вадик Іванов раптом заспівав такої.

А все почалось ось з чого. Наш корабель з райдужними вітрилами завдяки полковникові Івану Івановичу Швецову раптом поновив свої рейси. От вже не думав, що й дорослим, літнім людям подобається мріяти і щось таке вирішувати, наче на шаховій дошці. Він, полковник Швецов, надає цій грі «прикладного» спрямування. Пливемо — так у нас все під рукою: і фізична географія, і політична, і історія, і навіть астрономія, хоч у нас астрономію викладатимуть аж у десятому класі. Але якось так воно складається, що хоч подорожуємо ми в умовному просторі і можемо подорожувати в умовному часі, ми кожного разу причалюємо в нинішньому дні.

Але часом наш корабель робить спочатку розважальні рейси, а потім ми взагалі про нього забуваємо і говоримо про що завгодно. Того вечора у Максима сидів полковник Швецов, і як тільки наш корабель почав надимати вітрила, полковник раптом сказав:

— Хлопці, а ви «Клуб кіноподорожей» по телевізору вчора дивилися? Там була передача про океан. І один вчений сказав, що скоро настане такий час, коли людина навчиться брати від океану все, все, крім шуму хвиль!

І тут мене наче чорт підкусив. Я сказав:

— А чому не можна використати шум хвиль, гуркіт прибою?

— А-а, — махнув рукою Максим. — Електростанції, що працюють під час приливу і відливу, енергію їм дають хвилі, що набігають на берег, а потім відкочуються? Але, здається, такі електростанції не дуже себе виправдали.

Мене вже несло з гори, і не треба було мені ніяких райдужних вітрил:

— Не те, не те, зовсім не те! Що таке шум?

— Перш за все — звук, — підказав Максим. Він перший здогадався, що я маю на увазі.

— А що таке звук?

— Звук? Та коливання часток…

— Значить, фізична енергія?

— Немає такої — «фізичної» енергії! — заперечив Максим.

— Не чіпляйся до слова, — роздратовано сказав я. — Ти добре знаєш, що я маю на увазі. Хай буде кінетична. Але чому не можна перетворити цю енергію, як взагалі будь-яку, в електроенергію? Чому, хай мені хто скаже?

Це було не моє «амплуа», що там казати! В таких науках, як математика, фізика, хімія, я плаваю досить-таки мілко, але тут… І несподівано підтримка надійшла від того, від кого я найменше сподівався. Під свій захист мене взяв Вадик Іванов. Той самий Вадик Іванов, котрий завжди вважав всі мої вигадки дурницями і балабонством найнижчого гатунку. Він зробив якийсь нехарактерний для нього, округлий, «професорський» жест рукою і сказав:

— Він має рацію, в принципі це можливо. От тільки як сконструювати генератор, який переробляв би це коливання в електроенергію?

— За малим діло стало, — пересмикнув плечима Максим.

Максим чомусь останнім часом дуже змінився. Не знаю, що з ним робиться. Раніше він просто був дорослішим від всіх нас, а зараз став якимось по-старечому неуважним і роздратованим. Куди й поділася його колишня витримка і розсудливість. Зараз він такий, як мав би нам показатися з самого початку: роздратований, зобіжений, злий, обійдений долею. Але ж, власне, в його долі нічого не змінилося на гірше, все як і було раніше, з тією хіба різницею, що тепер він завдяки винаходу Вадика і допомозі Івана Івановича Швецова — мобільний і буває там, де й ми буваємо. А може, саме через це він такий? Я не можу ніяк вибрати слушний час і поговорити з ним відверто. Раніше, коли б я в присутності нього придумав би отаку штуку, як «шумова» електростанція, він би перший мене підтримав, а зараз… Зараз полковник Швецов в нашому гурті здається молодшим, ніж Максим…

Власне, полковник Швецов для мене загадка теж. Спершу він був випадковим гостем у Максима, по-сусідськи заходив, коли треба було щось допомогти, і в нашому гурті, як і годиться дорослій людині, почував себе незручно і ніяково. А зараз він «своїщий» свого. І ми до нього звикли. Але в чому тут секрет? Чому його вабить до нас? Невже він знаходить щось цікаве для себе в наших іграх і теревенях? А потім я здогадався: колись він мріяв стати вчителем, і теперішні наші з ним взаємини — це якоюсь мірою здійснення його юнацьких мрій. Це — його корабель з райдужними вітрилами!

А може, він щиро хоче допомогти Максимові, але не знає як? Він, звичайно, підтримує його морально, різні приклади з життя розповідає, але хіба Максим такий хлопець, що все це йому потрібно? Він зараз і про філософію свою забув. Навіть зі мною не веде розмов на філософські, чи, як я кажу іронічно, «філософічні», теми. А про те, щоб викладати філософію в школі, починаючи з першого класу, тепер навіть не згадує.

Хоча одного разу він повернувся до цієї теми, але якось по-новому. Навіть полковника Швецова зацікавила його думка.

Це було тоді, як одного разу приїздив до нас Васько Сорока. Між нами кажучи, маю таку підозру, що наш Василько закохався в Іржика і ото через неї так часто буває в нас, але, може, я й помиляюся, і взагалі не моє це діло.

Так-от, коли останнього разу приїздив до нас Васько Сорока, я був, як казали гусари, «в ударі» і спеціально для нього перетворив свій корабель з райдужними вітрилами на якийсь сільськогосподарський агрегат, якому й назву підібрати важко, І плуг, і трактор, і сівалка, і комбайн, і все разом, але найголовніше не в цьому.

Мій корабель засипався зерном і, пливучи низько над землею, спеціальним устаткуванням, де першу скрипку грає ультразвук, спушував землю. Не орати, а саме — спушувати. Якось я слухав по телевізору виступ знаменитого алтайського селекціонера і хлібороба Мальцева. І Мальцев казав, що землю не треба орати дуже глибоко, що це помилка, коли орати землю дуже глибоко. Що там такі якісь шкідливі процеси відбуваються, що втрачається волога і якось вивітрюються різні потрібні мінеральні речовини. Словом, земля втрачає родючість. Я не все зрозумів, що розповідав цей дід Мальцев, але суть вловив. І чому я це запам'ятав? Сам не знаю. Ніколи, навіть жартома не збирався бути агрономом, а це запам'ятав. Така вже властивість мого мозку — запам'ятовувати найперше те, що мені може придатися в найостаннішу чергу, якщо взагалі коли-небудь придасться.

Але цей виступ знаменитого селекціонера дав поштовх для мого «прожектерства», фантазування, спеціально для Васька Сороки. Слово честі, я нікого не збирався вражати своєю ерудицією, хоча мій фантастичний проект зацікавив навіть полковника Швецова. Він слухав мене з інтересом. Але ще з більшим інтересом він слухав потім Максима.

Так-от.

Мій корабель пливе над землею і ультразвуком спушує її. Не оре, а спушує, як і вчив Мальцев. І в цю спушену землю сиплеться зерно. Чи насіння. На цьому етапі корабель з райдужними вітрилами перетворюється на сівалку. Але він не просто сівалка, бо й насіння, що падає на землю, не просте. В надрах корабля працює щось таке, схоже на реактор. Ну, не реактор, який стоїть десь на атомній електростанції… Бо як тільки я сказав слово «реактор», як Вадик Іванов одразу ж нашорошив вуха і хотів мені щось заперечувати. Ні, не реактор, але якась така штуковина, що опромінює насіння. Це — не фантастика. Вже проводяться досліди в цьому напрямку, насіння справді обробляють якимись там променями, і в результаті врожайність різко збільшується. А мій прилад такий, що як тільки він обробить своїми променями насіння, воно проростає тієї ж миті, як потрапляє в землю. Весь цей процес відбувається в лічені хвилини. Словом, корабель не встиг на своїх вітрилах доплисти до кінця лану, спушити там землю і посіяти насіння, як на цьому кінці лану вже все починає колоситися, і час приступати до збирання.

Корабель перетворюється на комбайн. Він косить, молотить, зсипає зерно і поволі посувається далі, на той край лану, де він тільки-но сіяв і де вже теж колоситься жито-пшениця і різна пашниця. Все це за лічені хвилини — максимум години. Далі. В кораблі є млин. Частину зерна він меле на борошно, а частина йде знову на насіння. Все починається з самого початку…

Коли б я тільки захотів, то мій корабель-плуг-сівалка-комбайн-млин міг би працювати цілодобово. Але я вирішив не ошелешувати свою аудиторію, тому моє опромінене зерно не могло рости при світлі місяця, йому буде потрібне денне, сонячне світло. Отже, я «збирав» з одного лану десь приблизно десять-дванадцять врожаїв за робочий день. Ага, мало не забув — з корабля сипались ще відповідні добрива і різні там мікроелементи, щоб земля не виснажувалась. Найбільше мій «винахід», звичайно, сподобався Васькові, хоча всі раптом стали «агрономами» і почали давати мені поради. Видно, наша літня практика в колгоспі не минула марно. Я помічав, що полковник Швецов хоче щось сказати, але що він хотів сказати, я зрозумів по тому, як заговорив Максим. Я помітив, що полковник Швецов вдячно глянув на Максима, і тоді ж зрозумів, що полковник думав те саме, що сказав Максим, але вважав незручним втручатися в моє фантазування і зсаджувати корабля на землю. А Максим запитав:

— Скільки людей обслуговує твій корабель-комбайн? Який у нього екіпаж?

— Одна людина за штурвалом, — гордо відповів я. — Решта все настільки механізовано, що зайві робочі руки там не потрібні.

— Добре, — вів далі Максим, — а як практично зробити твій корабель? Скільки їх може зійти із заводського конвеєра протягом дня і скільки їх взагалі потрібно?

— Практично, — все більше надимав пиху я, — мій корабель не потребує ремонту ні капітального, ні. поточного і може служити людям стільки, скільки треба. А щодо виробництва його, ти ж знаєш мій дублікатор?

Дублікатор я не сам придумав, я про нього в якійсь фантастичній книжці читав. Там було все трохи не так, але я звик дещо міняти і додавати своє. Словом, такий пристрій, як фотоапарат, коли примітивно пояснити, бо фотоапарат продукує зображення предмета, а мій дублікатор дублює цілісінький предмет. Причому, яким завгодно «тиражем». Скажімо, вклали ви в дублікатор яблуко і, клацнувши відповідним важільком, «сфотографували» яблуко. Тільки ви з мого дублікатора виймаєте не зображення яблука, а справжнє яблуко! Копію його. Але смакові якості цієї «копії» нічим по суті не відрізняються від «оригіналу». Тут тільки встигай важільком. клацати (що за тебе чудово може робити автомат) і з одного яблука матимеш хоч тонну, хоч вагон, хоч скільки там треба тих яблук! Та хіба лише яблук? Яблуко — це я так, для прикладу, а практично мій дублікатор може дублювати що завгодно: живих свиней чи готову ковбасу, бульдозери, парасольки, учнівські портфелі, жіночу помаду для губ, ракетоплани, калоші — та що завгодно!

Де брати матеріал для цього всього добра? Сировину? Господи, та це взагалі не проблема. Мало всякого добра, різних окремих атомів і навіть цілих молекул, не кажучи вже про космічний пил, що літає в міжгалактичному просторі? Та з тих крихіток цілу галактику зліпити можна, не те що якийсь там бульдозер, чи й мільйон бульдозерів, чи вісім мільярдів калош. Треба тільки вміти тим міжгалактичним добром скористатися, а мій дублікатор це робить пречудово. Сировини йому вистачить до кінця світу. І знову ж таки, про який там кінець світу йде мова? Кінець світу практично передбачається тоді, коли сонце вичерпає всі свої запаси енергії і згасне. Але хто ж до цього допустить? З космічного пилу з різних там атомів можна «скатати» нове сонце, так як ми ліпимо снігову бабу з мільярдів сніжинок. Невдалий приклад, бо сонце гаряче, а снігова баба холодна? Але ж принцип залишається тим самим! Яка різниця — холод чи тепло? Словом, кораблі з райдужними вітрилами, кораблі-плуги— сівалки — комбайни — млини будуть виготовлятися в моїх дублікаторах.

— А пекарню на своєму кораблі чому ти не передбачив? — уїдливо запитав Максим.

Можна й пекарню.

— А що залишається людям?

— Тобто?

— Ну, одиниці керуватимуть твоїми кораблями-пекарнями, а решта людства що робитиме? Вона ж може здичавіти від такої несподіваності, взагалі виродитись.

— Добувай свій хліб в поті чола свого, — визвірився я на Максима.

— Коли хочеш — так. Тільки піт цей мусить мати не той солоний присмак, на який ти натякаєш. Ні-ні, твій подарунок людству поки що передчасний. Хотів ти того чи не хотів, а мільйони, коли не мільярди людей, перетворив на споживачів твоїх, булочок з корабля-пекарні. До речі, Кириле, нащо твої кораблі? Адже булочки і все таке інше можна виготовляти, «знімати з-них копії» безпосередньо в твоїх дублікаторах? Кораблі, спушування землі ультразвуком, опромінене зерно, яке блискавично проростає і дає врожай, для чого все це? Є дублікатори — і досить. Ні, братику, тут щось не те. Не технічний прогрес повинен випереджати свідомість людства, а навпаки. Може, я помиляюся? — звернувся Максим до полковника Швецова.

Той сказав, що одне другому не могло б стояти на заваді і суперечити, це залежить від того, як і куди той технічний прогрес ким буде повернено. Бо з одного й того ж «шматка» урану можна зробити і бомбу, і атомну електростанцію.

І тут всі почали говорити разом, перебиваючи один одного, а Вадик Іванов шепнув мені:

— Ти їх не слухай, ти — хлопець-молоток! Здорово це в тебе все виходить, і головне — практично все це можна здійснити. Це ж елементарно!

Отож маю визнання. І від кого — від «технаря» Вадика Іванова! Він мені ще порадив:

— Ти ходи й думай, ти ходи й думай! І те, що ти надумаєш, обов'язково колись згодиться.

Гарненьку професію мені Вадик визначив: ходи і думай, а те, що ти придумаєш, колись згодиться. Все правильно, тільки не сказав він мені, де ходити і де думати. Куди себе приткнути. Хіба що прийти на якийсь завод і сказати: «Здрастуйте, візьміть мене на роботу, платіть мені заробітну плату, а я вам такого понапридумую, такого понапридумую…» А що мені скажуть у відповідь? Ні-І, тут щось не те. Мабуть, Манілов я і більше нічого. А кому потрібні манілови? А може, я стану письменником-фантастом? Ні, не стану. Не вмію я викладати свої думки на папері. Чесно кажучи, кілька разів пробував, але нічого не виходить. І письменник-фантаст з мене не вийде…

Але все ж таки я думаю! Я думаю над взаєминами людей. От всі ми: я, Максим, Іржик, хлопці, полковник Швецов, Валерій Сахненко, всі ми такі різні, але ми не можемо бути одні без одних, і ми щось собою становимо тільки тоді, коли ми разом. Що ж це, ми — мініатюрна копія людства?

Колись Наташа Ростова у «Війні і мирі» сказала, що коли б хороші люди так могли між собою зійтися і змовитись на добро, як це вміють робити погані люди, змовляючись на зло, на погане щось, то яким би чудовим став світ. Я, як завжди, цитую по пам'яті і, як завжди, неточно, бо знову і знову підводить мене моя пам'ять, але головна суть та, що я кажу. І можна вважати, що всі ми змовились на добро. Але ми ніколи не зможемо бути однаковими, ніколи у всьому не будемо згодні одні з одними до кінця, бо це, мабуть, неможливо. Та чи й так це потрібно?

І ще я думаю, що сталося з Максимом? Чому він став таким різким, нетерпимим не тільки з нами, але й з Іржиком?