Корабель з райдужними вітрилами

ВАСИЛЬ СОРОКА

— Як часто даємо ми бездумні обіцянки і поспішаємо виконувати їх!

Влітку, коли ми прощались з Іржиком, Кирилом Куличенком, Толею Юхимцем, Вадиком Івановим, то обмінювались адресами, обіцяли не забувати одні одних, регулярно писати листи або хоча б листівки. Але що там листи чи листівки, коли між нами така невелика відстань! Можна побачитись особисто, особливо мені. Мені чи будь-кому з наших сільських, бо ми часто буваємо у місті. А що виходить насправді!

Правда, минулого разу я бачився з Толиком Юхимцем, але він був чимось засмучений, і розмови у нас не вийшло.

Але я сам собі пообіцяв, що незабаром знову буду в місті і обов'язково зайду до когось з них. Коли по совісті, то мені найбільше хотілося побачити Іржика. Я чомусь скучив за нею…

Я пригадав, що тоді, влітку, Іржику страшенно захотілося спробувати, як вона — зможе чи не зможе орудувати веретеном! І я повів її до своєї бабусі, і бабуся дала їй в руки веретено і показала, як прясти вовну.

У моєї бабусі не одне веретено. Я знав, що те, яким вчилася прясти Іржик, так і залишилося з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою — трудовими успіхами Іржика. Бабуся його більше не чіпала. І мені захотілося привезти те веретено в місто і подарувати його Іржику на пам'ять.

А крім усього, я ще хотів показати хлопцям одну знахідку, що має стати експонатом нашого музею. Це — офіцерський компас з часів Великої Вітчизняної війни. Власне, те, що залишилося від компаса, — картушка, чорна коробочка. Скло розбилося, мабуть, ще в бою, і стрілочка загубилася теж. А чорна ебонітова коробочка картушки зосталася майже неушкодженою, за винятком двох-трьох маленьких щербинок.

Ця коробочка потрапила до мене випадково. Три тижні тому я йшов левадкою, тією самою, на якій ми влітку вперше зустрілися з Іржиком, коли вона хотіла з руки нагодувати рябенького кабанчика тітки Макарихи солодкими кукурудзяними пластівцями, і звернув увагу, що внук тітки Макарихи, Льоня, йому шість років, грається на горбочку біля стежки якоюсь чорною коробочкою.

— Що це в тебе, Льоню? — запитав я.

— Ось, — охоче показав він, — коробочка чорненька. Знайшов. Там, за річкою…

— Покажи!

— А ти оддаси?

— От дивак, потрібна мені твоя коробочка! Звичайно, віддам.

Але коли я взяв коробочку в руки, то виявилось, що вона мені дуже навіть потрібна. Виявилось, що це експонат для нашого музею. Малий Льоня міг мені й не казати, де він знайшов цю коробочку, я б і так здогадався. Там, на тому березі річечки, в сорок першому році був передній край оборони наших військ. Окопи давно повсувалися, але коли стати на горбку і уважно придивитися, то й зараз помітна звивиста лінія їх. Там наче земля трохи запалася і трава на тому місці росте якась особлива — висока, соковита, яскрава. Може, там тому така трава, що те місце дуже рясно скроплене кров'ю наших солдатів?.. Я з нашими хлопцями і вчителем історії Савою Микитовичем вже кілька разів провадили в тому місці розкопки і дещо знайшли для нашого музею. Найбільше траплялося гільз, позеленілих, проіржавілих. Але знайшли ми також гранчастий багнет, пробиту кулею солдатську баклажку, кілька касок, коробку від протигаза, ще дещо.

І ось тепер ця Льончина знахідка. Я крутив її в руках, а Льонька не спускав з мене очей, дивився підозріло, сподіваючись, що я будь-якої миті заховаю його цяцьку в кишеню. І він мав для цього всі підстави…

Раптом я помітив на денці ебонітової картушки видряпані чимось гострим дві літери: «І» та «Ш». Безперечно, це були ініціали власника компаса! Але як же звали цього загиблого героя? Ігор? Ілларіон, Іраклій, Ілько? Іван?..

Коли б я в ті хвилини, стоячи на левадці біля Льончика, знав, що людина, котрій належав колись цей компас, живе в кількох десятках кілометрів від мене, я, незважаючи на пізній час, з копита помчав би до електрички. Але тоді про таку удачу, про таке щастя я не смів навіть мріяти. І ще мине довгих три тижні, коли я нарешті виберусь до міста, зустрінусь з усіма хлопцями, з Іржиком, познайомлюсь з Максимом Горбаченком, і нарешті… Це буде сьогодні!

А тоді:

— От що, Льончику, я змушений буду в тебе цю штуку конфіскувати!

Він, звичайно, не знав, що таке «конфіскувати», але зрозумів мене цілком правильно, бо заявив:

— Я зараз зареву і погукаю бабусю!

— Дурне ти хлопченя! Для чого ревіти? Я тобі за цю коробочку, яку ти однаково загубиш, дам зараз кулькову, триколірну ручку. Дивись!

Я дістав з кишені кулькову триколірну ручку. Це — з піджака. А в кишені куртки у мене знайшлася цукерка. Я розгорнув її, встромив Льончику в рота, навіть не питаючи його згоди, бо знав, що відмови не буде, а на папірці, на цукерковій обгортці показав, на що здатна моя кулькова ручка: пише синім, червоним, зеленим, встигай тільки кнопку натискувати. Льончик зрадів. Він зрозумів, що така штука, як ця чудова ручка ще й з цукеркою на додачу — річ значно коштовніша, ніж вищерблена чорна коробочка, тому запропонував:

— На ось тобі жменю гарбузового насіння, бабуся насмажила. Ось, в кишені. Бери, коли хочеш, своєю жменею, твоя жменя більша.

Я взяв насіння, і ми розійшлися взаємно задоволені один одним. То була ще осінь, а три дні по тому випав сніг, вдарили морози, почалась зима. Я їхав електричкою до міста, а кругом біліли поля і ліси стояли принишклі, похнюплені, під важкими шапками снігу. Вже ідучи від станції у метро, я прикидав, до кого першого мені найзручніше зайти, і вирішив зайти до Ваді Іванова. А з його квартири вже можна зателефонувати Кирилові, Іржику, Толі Юхимцю, щоб зустрітися і побачити всіх.

Але бувають такі щасливі дні, що все робиться само собою, не треба нічого планувати наперед і не треба ні про що дбати. Як тільки я увійшов у двір будинку, де живуть мої друзі, я побачив всіх їх. Напередодні вони, мабуть, добре попрацювали під. керівництвом двірника, бо середина двору була очищена від снігу, залита водою і перетворилася на хокейний майданчик. Іржик, Олег Борщов, Кирило, Толя Юхимець, Вадя Іванов — всі на ковзанах, всі з ключками в руках — грали у хокей. Грали у одні ворота. А на воротах стояв, точніше, сидів, незнайомий мені хлопець. Це, як виявилось потім, був Максим Грабченко. Він сидів на якомусь дивному кріслі з колесами, але під колесами були прикріплені не то ковзани, не то якісь металеві полози, що дозволяло хлопцеві, хитнувшись тулубом то в один бік, то в другий, ще й відштовхуючись ключкою, швидко пересуватись разом із своїм кріслом в потрібному напрямку вздовж воріт. Всі по черзі били по воротах, але жодна шайба в ворота «є влітала, він відбивав їх усі.

Першим мене помітив Вадя Іванов і загорлав:

— Братва! А хто прийшов! Вася Сорока, власною персоною! Привіт, Васьок, як живеш? Все ще збираєш дідів?

Що таке «збирати дідів», як сказав Вадя Іванов, я розповім іншим разом. Зараз — не до того. Вадя, смикаючи мене за рукав, тягнув до воріт, де сидів той хлопець у кріслі на колесах і на полозах.

— Васю, знайомся, це — Максим Грабченко! Отакий-о хлопець! — великий палець Вадиної правої руки задерся вертикально вгору. — У нього з ногами трохи нелади, але це явище тимчасове, скоро він у нас бігатиме! Оце під колесами, бачиш? Ковзани-полози спецпризначення — це моя робота. В основному — винахід, бо робили ми вдвох з Валерієм Сахненком. Ти ще його не знаєш. Валерій — отакий-о хлопець! Я тебе з ним познайомлю!

Але поки що я знайомився з Максимом Грабченком. Він міцно потис мені руку і сказав:

— Це ти той самий Василь Сорока, що рятував Іржика від хижої свині? Вони мені про тебе розповідали.

— Той самий.

— Дуже приємно. Що ж, на сьогодні, мабуть, досить хокею, підемо до мене.

Я трохи розгубився:

— Я, власне… Я приніс Іржикові веретено з її особистим доробком і… ще хотів показати хлопцям одну річ..

— Ходімо до мене, там і покажеш.

І, відштовхнувшись ключкою, він швидко поїхав на своїх полозках-ковзанах. Іржик поїхала поруч з ним, ледь торкаючись рукою в червоній рукавичці спинки його крісла. Збоку могло б здатися, що вона підштовхує крісло, але це було не так — вона просто торкалася і зовсім не підштовхувала. Я звернув увагу на те, що ніхто не допомагав Максимові пересуватися, і зрозумів, що тут у них щодо цього існує якась мовчазна згода. Так воно потім і виявилось.

Максим підкотив на своєму кріслі не до парадного, а до лоджії першого поверху, і тут я помітив, що з лоджії донизу звисають якісь тросики і велосипедні передачі.

— Моя робота, — гордо пояснив Вадик.

— Ага, — сказала Іржик, — дивись, щоб Василь не подумав, що це винахід Кирила!

Всі засміялися, а Вадик махнув рукою:

— Кирило у нас спеціаліст по кораблях. І не простих, а з райдужними вітрилами. Всім хороший корабель, одна біда — руками його помацати не можна.

Якась у них таємниця, якої я ще не знав.

Кирило в боргу не залишився:

— Значить, ти віриш лише в те, що можеш помацати руками.

— Атож, — відповів Вадик.

— Ну от, я так і знав. В твоїй голові немає жодного міліграма мозку, адже ти ніколи не мацав його руками! А інших доказів ти не визнаєш.

І знову всі сміялися, а Іржик дзвінкіше всіх. Я дуже люблю слухати її сміх. Мені б хотілося чути цей сміх завжди. Але на відміну від Кирила Куличенка мені не завжди вдається сказати щось смішне чи веселе. Отже, виходить, що Іржик здебільшого сміється для Кирила, а ми при тому просто присутні.

Тим часом Максим Грабченко закріпив якимись гаками чи зажимами своє крісло і швидко-швидко почав крутити корбу, на яку я спершу не звернув уваги. Крісло разом з Максимом відірвалося від землі і швидко й плавно почало підніматися до рівня билець лоджії. Максим гойднувся, подався всім тілом вперед і здійснив м'яку посадку на підлозі лоджії.

— Давай, братва! — скомандував Вадик і першим поліз через бильця лоджії слідом за Максимом, дзенькаючи ковзанами об бетон стіни. За ним полізли інші хлопці й Іржик.

— А ти що, чекаєш запрошувального квитка? — гукнув мені Кирило.

— Та якось незручно, може, краще через двері, — знітився я.

— Давай, давай, — озвався Максим, — в нашій квартирі дверима користується лише моя мама, а вона зараз на роботі.

І я поліз через бильця лоджії слідом за ними. В лоджії вони сі поскидали черевики з ковзанами, а Максим відчепив свої металеві полози, і його крісло тепер залишилося тільки на колесах. Він в'їхав в квартиру першим, слідом за ним увійшла Іржик, а за нею всі ми. Я звернув увагу на те, як ввічливо всі вони пропускали Іржика в дверях, що вели з лоджії в квартиру. Робилося це так вишукано, з таким кумедним поклоном і разом з тим з таким серйозним виглядом, що я зрозумів: знову якась гра, якась витівка і знову, напевне, автор її — Кирило, бо влітку, в колгоспі, за ними такої галантності не водилося. Траплялося хлопцям пхатися попереду дівчат, і ніхто на це не зважав. А тут — дивись ти якими лицарями поставали!

В кімнаті я врочисто вручив Іржикові веретено з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою:

— Твій творчий доробок!

— Спасибі, — зашарілася Іржик і стала надзвичайно милою, навіть її звична насмішкуватість кудись зникла. — А знаєш, Васю, мені страх як хотілося мати таке веретено, але я тоді посоромилася попросити його у твоєї бабусі. А зараз… Зараз я дуже вдячна тобі і їй. Передаси їй низький уклін від мене і скажеш, що я її часто згадую.

— Спасибі…

Але Кирило не був би Кирилом, коли б не докинув:

— Певен, що вона згадує не стільки твою бабусю, як ті пиріжки з вишнями, якими твоя бабуся нас тоді частувала. Коли такий пиріжок, він ще теплий, вмочувати в мед… м-м-м…

Кирило зобразив на своєму обличчі таку насолоду, що всі ми мимоволі ковтнули слину. Тим часом веретено з сірою вовняною ниткою пішло по руках. Його розглядали з цікавістю, а я подумав, що мине кілька десятків років і з такою ж цікавістю діти або й дорослі розглядатимуть яку-небудь кулькову ручку нинішнього виробництва чи ще який-небудь інший побутовий предмет, який потрапить у майбутнє.

Тільки Вадик зневажливо хмикнув:

— Теж мені — техніка! В одну бабську силу. Іржик, ти що, справді збираєшся ним щось прясти?

— А що?

— Слухайте, слухайте, — крикнув Кирило, — слухайте і не кажіть потім, що ви не чули! Отже, слухайте! В шістдесят дев'ятій квартирі живе собака. Тобто я хочу сказати, що він не один там живе, а з хазяями. Але не будемо поки що про хазяїв, скажемо про собаку. Він надзвичайно волохатий. Якась кавказька вівчарка, чи що. Ну, ви ж її бачили не раз у дворі! Диво, до чого волохатий пес. От коли б начесати з нього вовни, то Іржик могла б…

— Торкнися, торкнися собачки, — порадила Іржик, — і як залишишся живим, як та цюця тебе не з'їсть, як ти начешеш вовни з неї, я ту вовну спряду і сплету тобі напульснички…

— Хлопці, а що таке напульсники, справді? Їх як зодягати? Через голову чи через ноги?

— У Гоголя зустрічається це слово, — пригадав Толик.

Але що таке напульсники і як їх зодягати, через голову чи через ноги, не знав навіть Кирило Куличенко.

Я дістав з кишені вищерблену картушку компаса і першому показав її Максимові. Він покрутив її в руках:

— Компас військового зразка. Точнісінько такий у мого тата. Він з ним ходить по тайзі. А татові він дістався від мого діда. Дід привіз з фронту і подарував татові, коли тато був ще зовсім малим.

— По дідах у нас спеціаліст Вася Сорока, — нагадав Вадик, але цього разу ніхто не засміявся.

— О, тут видряпані ініціали, — звернув увагу Максим, — дві літери: «І» та «Ш».

— Так, — пояснив я, — компас три тижні тому знайшов один наш сільський пацан на місці боїв. Коли б вдалося розшифрувати ці ініціали, взнати прізвище офіцера, якому належав компас, можна було б багато чого дізнатися…

— «І» — «Ша», «І», «Ша», — задумливо повторював Максим, обертаючи вищерблену картушку на всі боки, ніби сподівався-таки знайти на ній повністю видряпане прізвище. А всі, хто були в кімнаті, почали наввипередки вгадувати, що могли значити ті дві літери: «І» та «Ш».

Як не диво, але йшли вони тим шляхом, що й я тоді, стоячи на леваді біля Льончика. Ніхто не назвав першим ім'я Іван.

— Ілько Шеремет!

— Ігнат Шубін!

— Ігор Шавловський!

— Ілларіон Шаблін! — вигукували хлопці один перед другого.

І раптом Максим сказав:

— Іван Швецов!

Всі змовкли, принишкли, всі дивилися на Максима як зачаровані.

Я не розумів, що сталося, чому таке звичайне сполучення звичного імені Іван з досить поширеним прізвищем Швецов так їх глибоко вразило.

— А що? — клацнув пальцями Кирило. — Дуже навіть може бути!

— Полковника я беру на себе! — вигукнув Вадик, вихопив з рук Максима картушку і зник з квартири, наче вітром його здуло.

— Дуже навіть може бути, — повторив Кирило, — дуже навіть може бути — Іван Швецов, Іван Швецов. Дуже навіть може бути!

— Не може бути, — якось особливо різко заперечив Толик. — Не така людина Іван Іванович, щоб на полі бою губити свій компас. Той, кому належав компас, безперечно, загинув.

— Чому не може бути? — гарячкував Кирило. — Чому не може бути? На війні траплялося втрачати і не такі речі, як компас.

— Теж мені ветеран знайшовся, — форкнув носом, як їжак, Олежка Борщов, — він знає, що на війні втрачали, а чого ні! Талька правильно каже, Іван Іванович не міг загубити свого компаса…

Поки вони сперечалися, в кімнату увійшов торжествуючий Вадик в супроводі низенького, сухорлявого, літнього вже чоловіка з сивим, аж блакитним, підстриженим під «їжачка» волоссям на голові. Вдягнений цей дядечко був у коротенький кожушок без рукавів і в офіцерські сині штани — галіфе, заправлені у високі білі валянки. Він глянув пильно по кімнаті і втупився в мене великими сірими очима:

— Ти знайшов компас?

— Взагалі то не я, його знайшов один малюк у нас в Теренках, але я знаю, де він його знайшов, там…

— А, та чи не все одно, хто його знайшов! Але ти знаєш, що ти знайшов? Дивись! Дивіться!

Тільки тепер я помітив, що в кожній руці він тримав по компасу. Вірніше, в лівій руці він тримав справний, цілий, діючий компас, на якому поблискувало скельце і всередині зеленаво здригалася стрілка, а на правій його долоні лежала вищерблена чорна картушка компаса, та сама, що я привіз…

— Він повернувся до мене через сорок років… Дивіться ось…

Чоловік (тепер я здогадався, що це був той самий полковник Іван Іванович Швецов, про якого говорилося, як тільки Вадик вибіг з квартири) перевернув догори денцем цілий, справний компас і показав нам дві видряпані літери: «М» і «В».

— З цим компасом я провоював дві війни, війну з білофіннами взимку тридцять дев'ятого року і всю Велику Вітчизняну війну. «М» і «В» — це ініціали мого найкращого друга молодих курсантських років, з котрим ми навчалися в Київському піхотному училищі, яке й закінчили навесні тридцять сьомого року. Понад сорок років тому! Звали мого друга Михась Васинок, він був білорусом, родом десь з-під Вітебська. Коли ми з Михасем закінчили училище, нам присвоїли військові звання лейтенантів і… настав час прощання. Бо призначення ми отримали в різні частини і навіть в різні військові округи: я в Карелію, а Михась на наш західний кордон. Прощаючись, на згадку обмінялися компасами. Я йому дав свій, зі своїми ініціалами, а він мені свій, з ініціалами «М» і «В». Кажу ж, я провоював з ним дві війни. Чотири роки з Михасем листувалися, а в сорок першому, як почалася війна, ми загубили слід один одного. І ось… Слухай, хлопче, як тебе звати? — звернувся полковник Швецов до мене.

— Мене? Василь Сорока.

— А мене Іваном Івановичем Швецовим, будьмо знайомі, — полковник поклав на стіл перед Максимом обидва компаси і потис мені руку.

— Вадим мені встиг повідомити, — провадив далі полковник Швецов, — що ти там в своїх Теренках директором історичного музею значишся?

— Та яким там директором, — знітився я.

— Однак — це експонат? — вказав він на картушку компаса з ініціалами «І» і «Ш».

— Це теж експонат, — сказав я, вказуючи на цілий компас.

— Мабуть, — скупо посміхнувся Іван Іванович. — Але я не знаю, чи маю право на обмін…

— Залишайте в себе обидва, — рішуче сказав я. — Тільки… тільки я сфотографую обидва поруч, і на нашому стенді в музеї висітиме фото з поясненням, що це за компаси.

— Спасибі, — сказав Іван Іванович. — Але досить з мене цієї понівеченої картушки, вона для мене найдорожча. Цей компас можеш взяти для вашого музею. До речі, в сорок третьому після визволення Києва мій батальйон проходив з боями біля твоїх Теренків, саме село залишалось трохи осторонь, не в смузі наступу нашого батальйону, але я знаю ті краї. Невже Михась Васинок загинув у сорок першому біля вашого села? Тепер ми про це обов'язково дізнаємось, обов'язково розкопаємо, де й коли він загинув. Цей компас і поламаний вкаже нам правильний маршрут пошуку…

Раніше я думав, що таке в житті трапляється дуже рідко і коли й трапляється, то може трапитись з ким завгодно, тільки не зі мною. А от… трапилось і зі мною! Мабуть, Вадик Іванов мав рацію, коли казав, що мені на віку написано «збирати дідів». Що ж, сьогодні я знайшов чудового «діда» в особі полковника Івана Івановича Швецова.