Корабель з райдужними вітрилами

КОРАБЕЛЬ ПЛИВЕ ДАЛІ

Після свого невдалого капітанства Вадик Іванов сподівався, що корабель з райдужними вітрилами став на вічний якір. Справді, хіба вони діти, щоб забавлятися такими штуками, як неіснуючі рейси на неіснуючім кораблі?

І раптом… Одного вечора заходить Вадя до Максима і бачить: корабель мчить під всіма своїми вітрилами, а за капітана, хто б міг подумати — полковник Швецов!

А на борту цього корабля були ще Валерій Сахненко і їхня старша піонервожата Ніна Олешко.

Правда, полковник Швецов — людина серйозна, і він до всього, навіть до цієї Кирилової вигадки, підходив по-дорослому. Коли вже вважати, що він був капітаном, то був він капітаном-наставником. Вадька про таких чув. Є вони в портах. Вчать молодих капітанів. Є наставники і в профтехучилищах.

Так-от Іван Іванович і каже:

— Хай цей рейс буде навчальним. От ви пливете кудись якимсь морем чи океаном уздовж якихось материків, чи островів, чи архіпелагів і попутно розповідаєте про них. Всі по черзі чи всі разом. Як хочете. Але щоб була повна картина. Що це за материк, що за острів, що за архіпелаг. Визначте, яка там широта, довгота з точністю… ну, хто з якою зуміє, хтось комусь та й підкаже…

— Клімат, — статечно вставляє Ніна.

— Клімат, — погоджується полковник, щоб підтримати її авторитет.

— Які народи там живуть, — докидає Валерій, щоб не лишитись осторонь.

Валерій з його серйозним і якимось таким доросло-зосередженим виразом обличчя дратував Вадика найбільше. Вадику чомусь хотілось, щоб все, що тут робиться, Валерій Сахненко сприймав як дитячу гру.

— Які народи там живуть, — і його підтримав полковник.

— Який там державний устрій, — це Толя Юхимець. І по черзі заглянув у вічі — спершу Максимові, а потім Іржику: чи так він говорить. Іржик Толю взагалі не помічає, а Максим неуважно кивнув головою.

— Це буде політична географія, а не фізична, — зауважив Кирило. Йому, очевидно, муляло, що не він тії вітрила надимає.

— Тільки щоб було цікаво, — чи то попрохала, чи то наказала Іржик. Вона більше до полковника зверталася, бо коли б тут його не було, Вадик знав це напевне, Іржик наказувала б і не зважала б ні на Валерія Сахненка, ні на Ніну Олешко.

— Буде цікаво, — пообіцяв полковник, — хіба географія, хоч фізична, хоч політична, може бути нецікавою? Я, коли був таким, як ви, мріяв подорожувати. А потім довелося на якийсь час мрії свої забути, став я військовим, став командиром і ще тоді навіть не підозрював, що подорожуватиму незабаром, що побуваю в багатьох країнах, але не як мандрівник. Довелось побувати в Польщі, Чехословаччині, Австрії, Югославії, Німеччині. Країни, по яких я «подорожував», лежали в руїнах, все було не таким, як уявлялося в дитинстві, та й не могло бути інакшим — війна. А після війни через багато-багато років ми з Тамарою Георгіївною здійснили вже іншу подорож. На кораблі. Правда, не з райдужними вітрилами, на звичайному річковому пароплаві, але подорож була цікавою. Побували аж у шести країнах, у всіх тих, що пройшли їх у сорок четвертому — сорок п'ятому роках. Плавали по Дунаю… От тут-то й була політична географія! Можна було порівняти, якими були ці країни після того, як там похазяйнували фашисти зі своїм «новим порядком», і якими вони стали тепер, звільнені від фашистської окупації в сорок п'ятому році нашою армією.

— А морем, мабуть, цікавіше подорожувати, — бовкнув Кирило, ніскільки не турбуючись тим, як сприйме його слова полковник. Але полковник не образився на Кирила, який норовить завжди поперед батька в пекло потрапити, полковник навіть погодився з ним:

— Звичайно, цікавіше. Та ще й коли пливти з такою швидкістю, як ти пропонуєш.

А Кирила вже несло — навіть без допомоги райдужних вітрил:

— Хочете, мій корабель літатиме?

Вадик Іванов аж рота розкрив. Цього ще не вистачало. Кирило — винахідник летючих кораблів! Але тут-таки Вадик подумав, що загалом це можливо. Взяти хоча б повітряні подушки. Такі глісери на Волзі вже ходять. Поки що, правда, експериментальні. Вони зручні тим, що можуть перелетіти через мілину. На велику відстань такий корабель не летить, але перемахнути через якусь там піщану косу — будь ласка! Тільки для чого тут райдужні вітрила? Для краси? Вони ж тільки хід гальмуватимуть.

І він почав прикидати, як зможе рухатись отаке одоробло над поверхнею моря на велику відстань, скажімо, у великий шторм. Припустимо, вітрила ми прибрали. Вони згорнулись і заховались у реях. Припустимо, щогли, щоб не гальмувати рух, теж складемо. Просто треба зробити їх такими, як підзорні труби чи штатив для фотоапарата. Є ще такі спінінги і такі вудлища. Але не в цьому заковика. Для чого над водою літати, коли за Кириловим задумом корабель і так рухається з добрячою швидкістю? Це він для того придумав політ, щоб коли там трапляться які підводні скелі чи рифи коралові, щоб через них перелетіти, щоб десь черевом не напоротися, на мілину не наскочити і взагалі корабель не вгробити. Спробуємо летіти, коли море тихе. Все буде як слід. А коли шторм? Коли тайфун, різні там цунамі? Як тоді? Повітряна подушка ефективна, коли її використовують над рівною поверхнею. Тоді корабель чи якийсь інший апарат рухатиметься стабільно, не буде гойданки, хитавиці, різних флатерів і деривацій. Але над нерівною поверхнею, коли хвиля при цунамі сягатиме дванадцяти метрів, взагалі чортзна-що вийде. Корабель крутитиметься так, що не розбереш, де борт, де ніс, а де корма.

Як тут бути? Вадик почав прикидати і намацувати в кишені олівець, щоб накреслити бодай приблизний графік-схему, як регулювати тиск повітряної подушки і чи вдасться різницею тисків на кожному квадратному метрі днища корабля домогтися того, щоб у подушки наче стояки-опори повітряні утворилися різної височини, залежно від того, якої висоти хвиля. Приблизно, тільки приблизно, бо хіба можна передбачити, в якому місці і на яку висоту підстрибне хвиля на даний відтинок часу?

І що там Кирило далі молов, Вадик так і не дослухав. А того, виявляється, вже в гори несло. Вже його райдужно-вітрильному кораблю, бачте, на воді тісно стало. Вадик подумав, що коли він не слухав, Кирила Іржик про це попрохала. А тоді він і на Місяць корабель зажене.

Вадик ловив краєм вуха:

— … десь у Південно-Східній Азії, на Тібеті чи в Гімалаях…

Вадька знову замислився над тим, як рухатиметься його корабель на повітряній подушці, і не чув, куди і на якій подушці той корабель занесло. Мимохіть він подумав про те, що таким, як Кирило, не повітряна подушка потрібна, а пухова. На м'якій пуховій подушці так солодко спиться, а уві сні — чого не привидиться…