Корабель з райдужними вітрилами

ВАДИК ІВАНОВ

— Відверто кажучи, легка атлетика мене цікавила мало. Я вважаю її допоміжним видом спорту, хоч такі, як Кирило, вигадали про неї, що вона «цариця» спорту. Чи «королева»? Бо таки справді, ніяка не цариця і не королева, а потрібна для загального розвитку. От хоча б у футболі. Хіба Олег Борщов не тренується в бігу на короткі дистанції? Ого, ще й як тренується! Йому це треба, щоб шалений спурт розвинути, щоб від захисника втекти чи наздогнати нападаючого з іншої команди і відібрати у того м'яч. А сама легка атлетика, як на мене, абсолютно безперспективна. Скільки б вони не бігали, колись таки добіжать до своєї точки і далі ні тпру, ні ну. Це ж елементарно. Зараз за скільки «сотку» пробігають чемпіони? За десять секунд? Ну от. А скільки вони йшли до цього результату? Кільканадцять десятків років. Щоб якусь там десяту частку секунди виграти, на це мало не сто років пішло. А техніка? Автомобіль, коли його тільки винайшли, скільки кілометрів на годину робив? Кілометрів з двадцять на годину, щонайбільше. І тому були раді. Але не минуло й ста років, ну, минуло років з вісімдесят від сили» а то й того не минуло — і автомобіль подесятерив свою швидкість. І це я кажу про звичайний, серійний автомобіль, яким будь-яка бабуся може керувати. Я ж не кажу про сучасні гоночні автомобілі, які в порівнянні з тими, першими, подвадцятерили і навіть потридцятерили свою швидкість. Можуть чимось подібним похвалитися легкоатлети? Можуть вони за сто років тренувань, різних змагань і рекордів, я вже не кажу — подесятерити свою швидкість, бо це вже взагалі фантастика, яка навіть в голову Кирила Куличенка не забреде, — сто метрів на секунду бігти — можуть вони бодай подвоїти свою швидкість і пробігати «сотку» за п'ять секунд? Та ніколи в світі! А коли навіть зможуть, то який в цьому сенс? Зараз елементарний реактивний двигун може розвити швидкість чотириста метрів на секунду. Ї навіть більше. То що тут легкоатлети можуть доказати?

І скажу відверто, коли б того дня бігла не Іржик, мене б на стадіон арканом не затягли б… Хоча ні, брешу. Коли б навіть бігла не Іржик, а якась інша дівчинка з нашого класу чи й з нашої школи, все одно пішов би. І змагання досить серйозні, відбіркові. Переможців зараховують в юнацьку збірну міста. Подія? Подія. А крім того, як би я міг не піти, коли пішли всі наші? І полковник Швецов і Максим. Навіть Васько Сорока прителебенився зі своїх Теренків «поболіти» за Іржика.

Словом, всі наші зібралися на стадіоні, всі при купі. Максим попереду першого ряду в секторі, майже при самій біговій доріжці в своєму кріселку сидить, ми всі, і полковник Іван Іванович Швецов — в першому ряду, коло нього. Боліли — куди-и твоє діло! Кричали, галалакали! Іржик ще й не бігла, а ми за інших з нашої школи, «боліючи», вже горлянки позривали.

У Іржика два забіги. Спершу в естафеті чотири по сто, а вже потім «персональна» її стометрівка. В естафетному забігу Іржик на останній дистанції стояла. Ну, тренерці її видніше, куди кого ставити. І треба сказати, що тренерка Іржикова правильно зробила, там, на останній дистанції Іржика поставивши. Ніби в неї якісь передчуття були. Хоча я особисто ні в які передчуття не вірю. Просто коли все правильно і раціонально зроблено, і хоч щось в процесі роботи спершу не ладиться, а потім все обернеться як слід, тоді всі починають: «А я казав, а я ж говорив, а я ж передбачав!» От хоч би й Толя Юхимець… Але це я вже трохи наперед забігаю. Хоча розповідь моя й так майже на цьому місці скінчиться, бо скільки часу відбирає біг у естафеті чотири по сто? Заледве хвилину. Але недарма для техніки такі поняття, як хвилина чи сантиметр, вже нічого не варті. В техніці — мільйонні частки секунди, мікрони, мілімікрони — ото одиниці виміру! Навіть в житті протягом секунди, ні, брешу, протягом хвилини, може стільки всього статися, що тільки встигай дивуватися. Хоча коли підійти до події об'єктивно і розумно проаналізувати все, у всьому як слід розібратися, то виявиться, що все так і мало статися, все має свій логічний кінець.

А почалось, що Римка Малашевич — вона бігла на третій дистанції — раптом перечепилася, заплуталась у власних ногах і впала. Та так впала, що навіть естафетна паличка вилетіла з її руки і викотилась аж на зелений моріжок стадіону. Словом, поки Римка встала, поки паличку підняла, знову побігла — метрів з двадцять дистанції було втрачено. А бігти лі не кілометр — «сотку» бігти, метрів двадцять — це п'ята частина дистанції. І в Іржика, практично, не було ніяких шансів прибігти навіть другою, бо коли Римка Малашевич їй естафетну паличку передала, всі три її суперниці-бігунки були вже далеко. Стадіон так і ахнув! Толя Юхимець аж очі заплющив, застогнав і почав сидячи розхитуватись, ще й голову охопив руками, ніби у нього всі разом зуби розболілися. Воно й справді неприємно, але ж не можна так нюні розпускати.

Словом, коли б Іржик прийшла навіть четвертою на фініш, ніхто б не мав права їй бодай слово невдоволення сказати. І з Римки не варто було б шкуру знімати — з ким не трапляється!

А коли б Іржик прийшла третьою, вона б заслужила оплески всього стадіону. Другою — це взагалі був би подвиг. А вона прийшла першою. І стадіон ревів. І я не одразу почув слова Кирила, що найближче сидів біля мене:

— Вадько, він стоїть!

— Хто?

— Максим!

Я глянув — справді, Максим стояв! А потім він зробив крок, ще крок — і поточився, мало не впав, але полковник опам'ятався першим, підхопив його під обидві руки, потім кинувся Олег Борщов, допоміг полковникові всадити Максима в кріселко, а Максим був блідий і щось шепотів, а ми не могли розібрати, що він там шепоче. А потім десь взялася Іржик, і вона обхопила його за шию руками, і плакала, і поцілувала його, сльози текли з її очей, і вона повторювала:

— Я ж казала… Я завжди знала, що ти підеш…

Ну-у… Оце я вперше за чотирнадцять років побачив, як плаче Іржик. Ми з дитсадка з нею знайомі, вісім років в один клас ходимо, а я вперше побачив, як вона плаче. І чого було плакати по всьому? Все правильно, нічого загадкового, чого не можна було б пояснити з наукових позицій, не сталося. Марко Ісайович давно це передбачав. І я страшенно радий, що Максим встав і пішов. Але я не розумію, як змогла Іржик про це так блискавично дізнатися і опинитися поруч з Максимом? І ще. Їй же треба було ще бігти «сотку», а вона вже на бігову доріжку не повернулася, і через це її не включили в збірну міста.

А Толя Юхимець сам мало не розплакався (Іржику сльози можна вибачити, як-не-як вона — дівчинка) і каже:

— Я бачив! Я ще позаминулої неділі, в Теренках, коли там, на тих окопах… Я бачив, як Максим зігнув і розігнув ноги в колінах! Я бачив!

Ат, тепер всі такі розумні поставали! Ні чорта він не бачив і не треба було базікати.

А Максим раптом знепритомнів, і ми на руках понесли його в полковникову машину. Кріселко, звичайно ж, забули на стадіоні. Потім Толя Юхимець з полковником поїхали по кріселко. Воно стояло, де й стояло. Хто його візьме? Кому воно потрібне? Максимові, до речі, воно тепер не потрібне теж…