Корабель з райдужними вітрилами

ВАСИЛЬ СОРОКА

— Якось я всіх їх запитав, чому Кирила Куличенка звати Кирилом, а не якимось іншим іменем? Адже ім'я Кирило серед хлопців нашого віку зустрічається не так вже й часто. І всі відповіли, ніхто й бровою не повів, що: «Кирило тому Кирило, що дід його Кирилом звався, мовляв, Кирило названий так на честь діда, який загинув на фронті».

І тоді, це ще влітку в Теренках було, коли всі вони приїхали до нас в село на практику, я запитав їх всіх по черзі, хто що знає про свого діда?

— Для чого це тобі? — здивувався Вадик Іванов. — Для чого діди тобі потрібні, що в них цікавого, в дідах? Ну, мій дід, наприклад, був робітником, як і мій батько, як і я буду, і коли мої діти народяться і підростуть, я добре знаю, що вони підуть на завод.

— Значить, династія?

— Ну, тепер це так називається…

— А що ти знаєш про свого діда?

Вадик витріщив на мене очі, потім нетерпляче пересмикнув одним плечем, а тоді вже знизав обома:

— Про свого діда я мало що знаю. Бо й пам'ятаю його мало. Він помер, коли я був зовсім малим. Хвороба якась серцева у нього була, от і помер. На фронті він не воював, коли завод евакуювався, він разом із заводом виїхав і там, на Уралі, до самого кінця війни точив стакани снарядні. Знаєш, що таке «стакани»?

— Ну, гільзи?

— От-от. Ото і все, що я знаю про свого діда.

— І в батька ти про нього ніколи не розпитував?

— Ні.

— Невже тобі нецікаво? Адже ж ти збираєшся робити те, що робив твій дід…

— У мого діда орден навіть був, — пригадав раптом Вадик, — і кілька медалей.

— От бачиш, орден був і медалі були, хоч і не воював. А думав ти, що ордени та медалі так собі, ні з того ні з сього, не даються?

— Та вже ж…

— А ким був батько твого діда, прадід твій? Вадик зареготав:

— Ти б мене ще розпитав, ким був дід мого діда!

— А тим часом це не так вже важко розвідати ніж тобі здається з першого разу. Твій батько, мабуть, щось знає про свого діда — батька твого діда, отже, твого прадіда?

— Мабуть, знає…

— Ну от. А твої діти могли б знати вже про своїх прапрадідів з боку матері…

Підійшов Кирило Куличенко і втрутився в розмову:

— Генеалогічне древо вирощуєте? Ну, ну, вирощуйте, вирощуйте.

Вадик назвав себе «збирачем», «колекціонером» дідів і, втративши до мене всякий інтерес, пішов, бо його Олег Борщов покликав у футбола грати. А Кирило Куличенко мене цілком серйозно запитав:

— Василю, а ти не боїшся, що при твоїх розкопках знайдеться щось не дуже цікаве і приємне?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, раптом виявиться, що якийсь з твоїх прапра-а раптом виявиться «не нашою людиною»? Лихварем якимсь чи корчмарем раптом виявиться? Як, приємно буде?

— А-а, он ти про що! Ні, я цього не боюся. До речі, я свій рід до прапрадіда простежив з обох боків і нічого поганого не знайшов. А коли б знайшов, то що? Значить, доброго в роду кожного з нас більше виявилось, що ми ось такі, а не гірші. Мене тут зовсім інше цікавить. Не генеалогічне дерево, як ти зволив висловитись, а те… Як би це тобі пояснити? Ну, людина не повинна безслідно зникати з лиця землі, щось після неї повинно залишатися…

— Так залишається ж, залишається! Посаджені дерева, збудовані греблі, навіть, коли хочеш, той черепок, що його знайшли археологи, теж після когось залишився. Навіть не після одного, а після кількох: хтось колись робив глиняну миску, хтось з неї їв, хтось взяв та й розбив, до того ж, може, навіть на чиїйсь голові.

І ми ще тоді чимало говорили, і Кирило все звів на жарт, казав, що не можна ж до кожного ґудзика чіпляти ярличок з відповідними координатами, але ж коли вдуматись, то й ґудзика цього теж хтось робив і заслужив своє право на незабутність і вдячність нащадків. Мовляв, хочеш не хочеш, а комусь випаде стати забутим.

А вже пізніше, коли малий Льончик, баби Макарихи онук, знайшов оту вищерблену картушку від компаса з ініціалами полковника Швецова, і після того, як я поїхав у місто і показав її хлопцям, і коли виявилося, що цим компасом користувався старший лейтенант Михась Васинок в останньому своєму бою, я собі подумав: «Невже ж тільки оця вищерблена ебонітова коробочка залишилася від чудової людини?» Коробочка — ось вона, а людина щезла безслідно. Я тут-таки відігнав цю думку. Що значить — тільки коробочка? А бій? А все, що зроблено старшим лейтенантом Михасем Васинком і в тому бою, і ще до того, хіба воно не залишилося?..

Але чи все ми зробили, щоб розшукати сліди старшого лейтенанта Михася Васинка? Полковник Швецов, я знаю, пише зараз у багато різних установ, а Толя Юхимець ледве встигає носити ті листи на пошту, але відповіді поки що невтішні. Тобто ніхто нічого не знає. Є такі слова: «пропав без вісті». От і старший лейтенант Михась Васинок пропав без вісті.

Як тільки зійшов сніг, так я одразу ж і почав порпатися там, де були колись окопи і де Льончикові трапилася оця картушка, але так-таки нічого поки що не знайшов.

Скоро до мене приїдуть в гості всі мої друзі, і Іржик, і навіть вже продумано, як Максимові в цих місцях побувати з його кріселком, а мені так хочеться, щоб я саме напередодні їхнього приїзду щось знайшов. Знаю, що так не буває, а проте хочеться. Ні, такі чудеса, як те, коли компас (точніше — залишки його) через стільки років знову потрапив до рук полковника Швецова, теж трапляються не частіше, ніж раз на сорок років.

Але хто його знає? А що, як старший лейтенант Васинок потрапив у полон і опинився десь на другому краю Європи, а потім втік з полону і приєднався до французьких макі чи до італійських партизанів? Хіба не могло так бути? Дуже навіть могло!

Що ж до дідів, то… Тут трохи не так, як уявляється все хлопцям. Просто мені цікаво все знати про тих людей, що жили задовго до нас. От історія… Вадик у чомусь має рацію, що в ній в основному позаписувано різних королів та імператорів під різними порядковими номерами. Є, звичайно, і полководці, і є ватажки народних повстань, є великі архітектори, художники, письменники, музиканти… А гончарі, шевці, чинбарі, теслярі? Всім їм одне ім'я — народ. Але ж цього мало…

Я в нашому селі почав робити такі дослідження… Наш історик Сава Микитович мені жартома каже:

— Дивись, Василю, а то в тебе кандидатська чи й докторська дисертація вийде ще задовго до того, як ти десятий клас закінчиш!

Але мене дисертація мало колише, мені цікаво знати, хто був у нашому селі хорошим майстром. Що хто вмів так робити, що пам'ять про його труд, про зроблене ним досі серед наших односельців зосталася.

Спершу я своїх власних прадідів «розшифрував». Виявилось, що прадід Гордій Сорока — це з боку батька, був шевцем. Чоботи вмів шити. І був таким шевцем, що як у Гоголя написано: «Як шилом штрикне, так і спасибі». Проте — ми не Шевці, а Сороки. А прадід Нестір Кашлань, це з боку матері, дуже гарно хати пошивав соломою. Бабі Марті скоро дев'яносто років, і вона пам'ятає мого прадіда, каже:

— Інша дівка так з косою своєю впоратися не могла, не вміла коси власної так чепурненько заплести, як твій прадід Нестір з солом'яними віхтями вправлявся…

От і вмерла ця професія — хати пошивати, хто їх тепер позливає, на все наше село є чи то три, чи то чотири старі хати, пошиті соломою, а решта всі котра під бляхою, котра під шифером, котра під черепицею: вмерла професія мого прадіда, ненадовго його пережила, а все одно цікаво.

Гончарі, Шклярі, Стельмахи, Чинбарі — скільки таких прізвищ позалишалося від ремесла! А ремесло не завжди успадковується, бо часто вмирає. Гончар, Стельмах — два наші видатні письменники, але ж, мабуть, якісь їхні прапрадіди мали діло з глиною та гончарним колом, із сокирою та рубанком. От мені й цікаво буває дізнатися, коли прізвище з ремеслом «розлучатися» почало? Чи бувало по-різному? Безперечно, бувало і зараз є. І можна й зараз знайти Слюсаря, котрий слюсар, і Коваля, котрий коваль, і Пастуха, котрий пастух. Але це вже просто випадковий збіг буде. А може, не випадковий?

Якось я сів з олівцем і дуже приблизно підрахував, що людство протягом тисячі років своєї історії десь третину цих років витрачає на війни. Багатенько, звичайно, дуже навіть багатенько витрачається часу не на створення, а на руйнування і вбивства. Але хоч як багато, років з сімсот, коли не більше, ще залишається. Щось же за ті сімсот років робиться? І ковалі, і гончарі, і стельмахи, і цеглярі своє мистецтво відточують, чогось досягають, як по-теперішньому сказати — досягають нових трудових звершень. Навіть колесники щось нове придумують, якусь примітивну раціоналізацію, хоч колесо і мільйон років теж було круглим. Але як і де вони залишають свій слід в історії.

Ну, що я можу? Мені ще вчитися та вчитися, ще мною стільки книжок не прочитано, що й подумати страшно. Але мені здається, що багато чого такого, що мені хотілося б знати, я не відшукаю ні в яких книжках. Про людей простих, скромних, непомітних, які по суті творили історію. Бо вона немислима без ковалів, колесників, слюсарів. І багато чого втрачено безнадійно, правий Кирило, коли казав, що хтось та й приречений на забуття. Багато чого не відновиш, не встановиш, але не можна допустити, щоб так було і надалі.

І ми з нашим істориком Савою Микитовичем та членами нашого історичного гуртка вже зробили чимало.

Хто був першим трактористом в нашому селі? Будь ласка — Мефодій Сорока. Він не родич мені, бо в нашому селі півсела Сорок.

Хто з нашого села першим отримав диплом про вищу освіту? Будь ласка — Михайло Слободян. Він став агрономом ще на початку тридцятих років.

Знаємо ми і нашого першого льотчика і знаємо ще багато чого про своїх односельчан.

Наш голова колгоспу жартома каже, що скоро для нашого музею доведеться будувати окреме приміщення, а Сава Микитович цього жарту не сприймає, не підхоплює ці слова як жарт, бо він в цьому переконаний.

Але ми знаємо не лише про наших «перших». Ми знаємо чимало і про людей, які, здавалося б, нічого особливого не зробили, не були знаменитими, але все одно увійшли навіки в історію села. В нашому музеї є фото Івана Неприлюка. Фото збільшене з малесенької фотографії. Іван фотографувався, мабуть, вперше в житті, спеціально для комсомольського квитка. В 1936 році він врятував від пожежі колгоспну конюшню. Власне, конюшню йому врятувати не вдалося, вона згоріла, але Іван Неприлюк врятував коней. Сам дуже обгорів, думали — не виживе, але коней врятував. А через п'ять років пішов на фронт і не повернувся. Ніхто не знає, як він воював і як загинув, але я думаю, що коли він хлопчиськом не побоявся кинутись у вогонь, то й воєнного вогню не злякався. А фотографію Данила Сороки, він мій однофамілець, ніякий не родич, я ж говорив уже, що у нас половина села — Сороки, мені так і не вдалося розшукати. Данило Сорока теж загинув на війні. Він був набагато старший від Івана Неприлюка. В селі його пам'ятають як найсильнішого, найздоровішого чоловіка. Він залюбки міг підняти коня. Ті, хто знав його, розповідають, що Данило сміху ради бувало підлізе під коня, обніме своїми могутніми ручищами його передні і задні ноги, трохи піднапружиться, крекне, випростається, і… всі тільки ахнуть — коневі ноги висять в повітрі, кінь не знає, що це з ним робиться, пручається, а Іван сміється, а потім, обернувшись на всі боки, продемонструвавши, що все тут без обману, легко опустить коня на землю. Так ще й після того кінь не може опам'ятатися, збагнути, що ж це з ним було, стоїть, хитається, і така в нього дурна морда від того всього пережитого, що всі кишки рвуть від сміху. Але Данила Сороку в селі пам'ятають не тому, що він такі ярмаркові фокуси показував, а тому, що він був дуже добрий. Завше людям на поміч приходив, завше своє плече першим підставляв заради громадського добра. Пам'ятають в селі і те, як в тридцятому році, коли колективізація в розпалі була, коли перший трактор в село прийшов. А міст через нашу річечку благенький був, до того ж підозрюють, що куркулі і підкуркульники навмисне дві сваї під водою підпиляли, і трактор разом із мостом мало не сповз у річку, і тоді Данило Сорока, який був при цьому, першим кинувся в крижану воду, першим підставив своє могутнє плече під балку і виграв ті кілька дорогоцінних секунд, поки йому на допомогу прийшли інші і таки врятували трактор. І таким Данила Сороку пам'ятають у всьому — дужим, добрим, готовим першим прийти на допомогу. Пам'ятають… Пам'ятали б доти, доки жила хоч одна людина, яка його бачила і знала особисто. А потім? Я десь читав таку мудрість, що ми живемо на світі доти, доки нас пам'ятає бодай одна людина. Доки ми в її пам'яті. А коли вмирає і вона, то й ми з нею вмираємо. Хіба це справедливо? Тепер у наших Теренках так не буде. І так не буде і в інших селах і містах. Я був ще зовсім малим, коли писалася історія міст і сіл України, і тоді про наше село допомагав писати Сава Микитович, але тепер і я чогось вартий. І коли згодом ця історія виходитиме доповненим виданням, то, пишучи про наші Теренки, якийсь історик скористається моїм літописом, де йдеться про десятки моїх земляків, вартих того, щоб люди їх пам'ятали й тоді, коли всіх нас вже не буде на світі.

На стіні нашого музею висить рушник, на якому наші найкращі вишивальниці на прохання Сави Микитовича вишили такі слова: «Той, хто не шанує свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Максим Рильський».

А Вадик Іванов дивується, для чого я «дідів збираю». Іржик, коли влітку побачила цей чудовий рушник, коли прочитала цей напис, так обличчя в неї і засвітилося все…

— Які чудові слова, — сказала вона, — я їх досі не чула і не знала, що вони належать Максиму Тадейовичу.

Ех, скільки ми ще всього не чули і не знаємо! А треба чути і знати вже зараз, бо те, що ми почуємо і взнаємо зараз, запам'ятається на все життя…

Сьогодні вночі мені знову снилася Іржик. Невже я її в неділю побачу? Мені снилося, що вона з іншими дівчатками бігла естафету — чотири по сто. Іржик бігла швидше всіх, але в її руках замість естафетної палички чомусь було… веретено. І приверзеться ж таке уві сні: веретено замість естафетної палички! Я знаю, що в травні у Іржика відповідальні змагання, і я обов'язково приїду в місто «поболіти» за неї…