Корабель з райдужними вітрилами

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

— От для чого мені, наприклад, пам'ятати, хто кого грає у фільмі «Брати Карамазови»? Ерудиція? Еге-ге-ге! Є такі типи, що їх хлібом не годуй, а дай похизуватися чимось таким, чого інші не знають. Вадик, наприклад, не знає, що брата Митю грає актор Михайло Ульянов, брата Івана — Кирило Лавров, а Альошу — Андрій М'ягков. І правильно, що не знає, це зовсім не обов'язково знати. А я навіть знаю, що Андрій М'ягков з театру «Современник», Кирило Лавров, мій тезко, з Ленінграда, Ульянов теж москвич, як і М'ягков, а от з якого він театру, на хвилиночку забув. Хоча дуже може статися, що я пригадаю. А для чого, хто б мене спитав? Щоб десь перед кимось похизуватися (хоч би й перед Іржиком) такою своєю ерудицією? Та ні, я це за ерудицію навіть не вважаю. Просто у деяких людей є властивість зберігати в голові другорядну інформацію, та так, що для чогось необхідного в тій голові не залишається місця. І я належу до таких людей.

От як звали того хлопчика в «Братах Карамазовых», що заступався за свого тата? І як його тата звали? Там ще хлопчик жалів коняку, яку били важкою голоблею. Жалісливий страшенно був. Але в основному він жалів свого тата, хотів, щоб його тата всі поважали, а його тата не поважав ніхто.

«Братів Карамазових» я єдиний в класі прочитав. Прочитав роман після того, як побачив фільм. Вадик цього зрозуміти не може, але дехто в класі після цього (і зокрема Іржик) почали дивитися на мене з повагою. Гріш ціна тій повазі, тим більше, що назавтра я схопив з російської літератури трійку. Щось чи то переплутав, чи почав трактувати по-своєму, словом, «нав'язав дискусію» Марії Семенівні, і вона, щоб розрубати цей «гордіїв вузол», взяла й поставила мені трійку, хоч інший вчитель на її місці міг вкотити й двійку.

Я чому «Братів Карамазових» згадав? Згадав спершу книжку, потім фільм, а вже тоді— хто кого з братів грав… Все ж значно простіше. Ота моя невиправдана любов до паралелей там, де її, по суті, не може бути.

Спробував поставити поруч того хлопчика з «Братів Карамазових» і Толю Юхимця. Зовні — ніби схоже. Ні для кого не секрет, як Толя переживає, що його батько Костянтин Іванович пиячить і через це не має ніякого авторитету. Дворова громадськість (в основному ті бабусі, що сидять завжди на лавочці і додивляються, хто, коли до кого йде і що несе) Толиного тата в гріш не ставить. Але і в цеху, де Костянтин Іванович працює, він навряд чи користується повагою своїх товаришів. А Толя це дуже близько до серця бере. Я його розумію, я на його місці почував би себе не краще. Може, саме через це в Толі оця його «супержалісливість»?

І в того хлопчика, якого Достоєвський описав, теж була якась така жалісливість. І що таке — «жалісливість», а що таке «людяність»? Вони споріднені чи ні? От що я хотів би знати. Для чого це мені знати, я не можу пояснити. Може, все виникло після розмови з Максимом про філософію.

Я не з тих, хто, коли хоче сказати: «Не базікай!», каже «Не філософствуй!» і думає при тому, що він щось надзвичайно мудре сказав. Я розумію, що філософія — то надзвичайно розумна і потрібна наука. Але для чого нам в школі зайвий предмет? Як на мене, то й цих, що є, досить, уроки ледве-ледве встигаєш поробити, і то не всі і не завжди. А Максим вважає, що коли б ми знали основи філософії, то осмисленіше підходили б до всіх предметів і вони б нам значно легше давалися. Ми б не механічно завчали, а мали б в руках якийсь універсальний ключ, чи як це назвати? Може, й так, не знаю, не знаю. Але предмети шкільні — предметами, а ми, може, в цьому Максим і має рацію, завдяки філософії краще б розумілися на всьому тому, що називають життям. «Ти ще не знаєш життя!»— любить повторювати мій тато. І так виходить, що я знатиму його аж тоді, коли проживу це життя. Але навіщо мені тоді ці знання, коли життя вже залишиться позаду і я своїми знаннями так і не встигну скористатися? А хіба не можна вивчити життя, ну не все, а основні його моральні принципи, ще до того, коли ти по-справжньому в життя вступаєш? Щоб не спотикатися об ті самі камінці, об які спотикалися твої прадіди, діди, батьки? От, скажімо, вивчення мови. Ніхто ж не каже: «Ти ще не знаєш англійської мови, виростеш — знатимеш!» Адзуськи! Як же я її знатиму, коли я її не вчив? Дитину почни вчити якоїсь іноземної мови прямо з колиски, і вона в п'ять років чудово порозуміється з іноземцем, чиєї мови її навчили.

Значить, можна і життя вивчити? Ну, не зовсім, не у всіх деталях, бо зрозуміло, що всього аж ніяк не передбачиш, але правильно оцінювати всі житейські явища і приймати відповідні рішення — єдино правильні, мабуть, що можна? Чи ні? Тато мені каже: «Чекай, чекай, набереш у вуха води, життя навчить». Навчить-то навчить, але для чого набирати у вуха води? Колись якась мавпа схопила зопалу в руки жарину, обпеклася, і її гіркого досвіду вистачило для всіх нас, навіть мала дитина знає, що вогонь пече. Кожну дитину зокрема цій «премудрості» навчати не треба, не треба в кожному окремому випадку починати все з самого початку.

Отож і в житті… Як, наприклад, відрізнити доброго від добренького, злого від суворого, ласкавого від облесливого, вимогливого від прискіпливого, фантазера від брехуна, щедрого від розтринькувача, ощадливого від скупого, спокійного і витриманого від байдужого? Де закінчується одне і починається інше?

Чи багато ми можемо навчитися у минулого? От хоча б ї з художньої літератури? Як на мене, то не дуже. Той хлопчик з «Братів Карамазових», що жалів свого тата, і Толя Юхимець — не однозначні, і схожість у них тільки зовнішня. Зараз зовсім інші умови і зовсім інше життя. Кому було яке діло до того хлопчика, а Толя у нас хіба ж сам, хіба ми дамо його скривдити? І дорослі не дадуть. Хоча хто його зобижає, окрім рідного тата? Тут складніше трохи, плутаніше виходить, але Толя й сам багато в чому винен. Хіба щось подібне могло бути з Вадиком Івановим, чи з Олегом Борщовим, чи з Максимом?

Я вчора дочитав одну, знову ж таки «дорослу» книжку. Вона, може, кому-небудь з моїх однокласників здалася б навіть нецікавою, бо написана трохи незвично, закручено, і сюжет її не перекажеш двома словами. Книжка називається «Бойня № 5», і написав її Курт Воннегут, сучасний американський прогресивний письменник, учасник другої світової війни.

Зміст книжки так просто не перекажеш, бо він там всього торкається, багато всього розповідає, різні питання порушує, але пише, як я оце розповідаю: то наперед забіжить, то назад повернеться, і треба дуже уважно читати, щоб не заплутатися і зрозуміти, що й до чого.

Автор там пише таке: «Все, що може трапитись з людиною в житті, описано в «Братах Карамазових» Достоєвського». Ну? Я ці слова прочитав і, навіть не дуже над ними задумуючись, з Куртом Воннегутом не погодився.

Може, для сучасної Америки і взагалі для тих країн, де капіталізм, вони й правильні, але в нашому житті відбувається таке, що нікому з братів Карамазових і приснитися не могло. Причому нами це все сприймається дуже просто, ми собі, особливо моє покоління, навіть уявити не можемо, що може бути якось по-іншому. Колись могло бути, тепер — не може.

От візьмімо Альошу Карамазова. Але я ще про Вадьку Іванова скажу. Фільм «Брати Карамазови» ми з Вадькою разом дивилися. І от коли там все почалось, Вадька мене й питає:

— Достоєвський що, тільки про психів писав?

— Чому ж про психів?

— А ось ще є його фільм «Ідіот»…

— Не його фільм, в часи Достоєвського кіно не було, він роман «Ідіот» написав, а тепер його екранізували.

— Кирило, — сказав Вадька, — не чіпляйся, ти добре знаєш, що я хочу сказати, але чому він тільки про психів писав? Що йому, нормальних людей не вистачало? Ти читаєш багато, ти все знаєш, от я й запитую? «Ідіота» ти теж прочитав?

— Прочитав.

— Той, про кого він писав, що, справді ідіотом був?

— Ну… не зовсім, — відповів я, — але психічно нормальною людиною його теж не назвеш.

— От бачиш! — зрадів Вадька. — Значить, і там про психа! Для чого?

Ну, я так, як наша «русачка» Марія Семенівна, пояснити не можу, але в двох словах сказав, що в часи Достоєвського в царській Росії була така мораль, що щирий і великодушний вчинок людини міг розцінюватися як вчинок божевільного. І в Достоєвського так виходило, що на благородний вчинок могла зважитися людина, у якої з психікою не все гаразд було.

Словом, я не певен, чи зрозумів мене Вадик Іванов. Він ще запитав:

— А чого навчити нас може такий фільм чи така книжка?

І тут я виявився не дуже так щоб на висоті, почав щось там таке мудрити, що все робиться для того, щоб не повторювали чиїхось помилок. А потім, вже коли кіно закінчилося і Вадька пішов додому, я подумав, що тут щось трохи не так. Хіба нам потрібний досвід братів Карамазових? Хіба в нашому житті може повторитися щось подібне?

От полковник Іван Іванович Швецов нам такий випадок розповів. У сорок першому році, на початку війни, він ще був тільки старшим лейтенантом, ротою командував. А Київ він визволяв уже в званні майора. А у Варшаву і в Берлін входив на чолі цілого полку. Він вже наприкінці війни полковником став. А в сорок першому, кажу ж, ротою командував. І був у нього в роті один солдат. Немолодий вже, він добровольцем на фронт пішов, і його взагалі на фронт не хотіли брати, здоров'я кволе бути солдатом-фронтовиком не дозволяло. Але він таки наполіг, і його взяли на фронт. І виправки в нього не було солдатської, і слабосилим він був, і кожній кулі кланявся.

А загинув він героїчною смертю. Рота, якою командував Іван Іванович, оборону тримала, в окопах сиділа. І ось в один окопчик, де разом з іншими солдатами сидів той літній доброволець, раптом влітає німецька граната-лимонка. Впала на дно окопчика і крутиться-перекочується, от-от вибухне. Ну, ще там якась частка секунди — і вона вибухне, вона обов'язково вибухне, і тоді загинуть всі. Їм би, котромусь, схопити ту гранату і викинути геть за бруствер, щоб вона там розірвалася… Такі випадки не раз бували на війні. Але ці солдати чи недосвідчені ще були, необстріляні, бо війна тільки почалася, чи їх від страху спаралізувало, але ніхто з них навіть не поворухнувся, тільки дивляться на гранату. І раптом цей доброволець, цей дивак слабосилий, літній, що його й за солдата справжнього ніхто не вважав, бо часом і гвинтівку замість нього нести доводилось, сили в нього не вистачало, раптом цей дивак падає на гранату грудьми і накриває її своїм тілом… А на спині у нього ще речовий мішок був. І як тільки він на гранату впав, своїми грудьми її накрив, тут вона й вибухнула. І нікого в тому окопчику, окрім нього, не вбито, навіть не поранено, всі живими зосталися, тільки оглушило трохи.

Осколки з тієї гранати-лимонки в його тілі зосталися, а деякі його тіло наскрізь пробили і в речовому мішку застряли… А вже після бою, коли ворожу атаку відбили, перед тим як поховати того героя, що товаришів від смерті власним тілом затулив, взяли і розв'язали його мішок. А в мішку було кілька ляльок. Тих, що в лялькових театрах виступають. Серед них Петрушка, веселий, червононосий. Сміється Петрушка своїми товстими губами, рот широкий-широкий, а сам осколками весь посічений. Його хазяїна осколки наскрізь прошили і Петрушку ганчірного ті самі осколки порвали. А солдати довкола — живі зосталися. І тоді вони дізналися, що цей герой-дивак до війни працював актором лялькового театру. Таку «несерйозну» професію мав.

От і мене легковажним вважають. І батьки, і вчителі, і друзі, і всі наші близькі й знайомі.

Я іншим разом на уроці «Ванька валяю», а сам в цей час думаю, чому дорослі такі короткозорі. От вони акселерацію зовнішню, фізичну нашу помітили. І за те спасибі. Тут, правда, заслуги їхньої небагато. Коли татові штани на сина малі, коли нам черевики-шапки не в «Івасикові-Телесикові», а в дорослих магазинах купують, заледве ми п'ятий клас закінчуємо, тут вже яким роззявою будь, все одно помітиш, що відбувається з дітьми щось незрозуміле — ростуть, наче з води. Ну, придивились, помітили, що майже кожен з нас на півголови, а дехто й на голову вищий тата, і придумали це слово — «акселерація». Мовляв, голоду не знало покоління, умови життя хороші, от і ростуть. Правильно, звичайно, і голоду ми не знали, і умови життя хороші, але як на мене, то це лише половина пояснення. Чому ви, товариші дорослі, помічаєте зовнішню акселерацію, ту, що «знадвору», як каже моя бабуся, і зовсім не хочете помічати внутрішньої нашої акселерації? Чи прикидаєтесь, що не помічаєте? Навмисне так робите, щоб права дорослих людей надати нам якомога пізніше? Завидки вас беруть? Ми, мовляв, у ваші роки хирляками низькорослими були, а ви о-он які повиганялися. Між іншим, ми не лише вищі зростом і ширші в плечах, ніж ви були в нашому віці, ми, коли хочете, і розумніші вас. І ми, товариші дорослі, перед вами цим не задаємось. Тільки ви, будь ласка, помітьте нашу і внутрішню акселерацію.