Корабель з райдужними вітрилами

ВАСИЛЬ СОРОКА

— Це, звичайно, дурниці і вигадки, ніби ті люди, котрі живуть у містах, думають, що булки ростуть на деревах. Міські люблять позадаватися перед нами, селюками, але й ми, селюки, не зосталися в боргу перед городянами і придумали про них, ніби вони не знають, звідки береться хліб. Знають вони добре. Та й що тут знати? Це, може, колись були такі, що роками жили в місті, про село уяви не мали, то й попадали пальцем у небо, коли заходила розмова про сільське господарство. Отже, ота вигадка про булки на деревах тоді часом сприймалася всерйоз.

Тепер, щоб переконатися в тому, що ніякі булки ні на яких деревах не ростуть, досить проїхатись у електричці, дивлячись у вікно. А коли й це ліньки зробить, то все розповість і покаже телевізор. Там і сівалку побачиш, і комбайн, і ниви, що колосяться, і стерню, і ріллю, і зерно зібране, і зерно провіяне. А тоді залишається побачити по телевізору, як працює млин, і вже ніхто не думатиме, що булки ростуть на деревах.

Проте багато чого з нашого сільського життя для городян невідоме. От у нас в Теренках влітку були на практиці школярі з міста. Прості щирі хлопці й дівчата. І зовсім ніякі не задаваки. Ми з багатьма із. них адресами обмінялися, обіцяли писати листи. Я, наприклад, найперше з дівчинкою познайомився, з тих практикантів. Звати її Іра, прізвище — Войтенко. Вони ж її чомусь всім класом зовуть — Іржиком, як хлопця. Вона познайомила мене з усіма, і я навіть подружився з Вадиком Івановим і Кирилом Куличенком, хоч вони зовсім різні хлопці.

А з Ірою я познайомився так. Я йшов левадкою понад річкою, а в левадці пасся кабанчик тітки Макарихи. Він був прив'язаний за ногу. Рябенький такий кабанчик. А назустріч мені йде дівчинка. Гінка така, як очеретинка. З двома кісками. Йде, на всі боки роззирається і їсть цукровані кукурудзяні пластівці. Я здогадався, що вона ті пластівці тільки що купила в нашому сільмазі. Стежка, якою ми йшли одне одному назустріч, тільки до сільмагу веде. Звідки б іще йти дівчинці? Так воно потім і виявилось. І ось я бачу, що дівчинку рябенький кабанчик тітки Макарихи зацікавив. Вона присіла біля нього і почала його гладити по спині. Мене розібрав сміх. Дивно було на це дивитися. Ну, хто ж свиню по спині гладить, ніби це не свиня, а кицька чи, скажімо, кріль? Свиню можна за вухом почухати чи за лопаткою. Вона це любить. Але щоб гладити по спині? Сміхота. Ясно, що дівчинка приїхала з міста і отак зблизька, впритул, свиню, може, вперше бачить. Я підійшов ближче, привітався, а вона мене запитує:

— Скажи, будь ласка, а їй не боляче?

Я спершу не зрозумів, про кого йдеться.

— Кому? — питаю.

— Їй, свинці. Дивись, як їй мотузок у ногу вп'явся…

Відверто кажучи, я ніколи не задумувався над тим, боляче свині чи ні, коли її за ногу прив'язують. А тут придивився — справді мотузок кабанчикові в ногу глибоко врізався і, мабуть, йому боляче. Але що робити? Кажу їй:

— Не одв'язувати ж його! Як тільки його відв'яжеш, то він так дремене, що його й конем не наздоженеш, і опиниться десь в тридесятому городі.

Дівчинка засміялася:

— Вигадуєш ти все! Ну хіба свиня може швидше від коня бігати?

Думаю собі: «От попасла б ти такого неприв'язаного кабанчика, та щоб почав він бігати, та щоб тобі довелось його наздоганяти, то тоді б ти знала, хто швидше бігає — кінь чи свиня». Але посмішка у дівчинки була такою милою і щирою, що я й собі всміхнувся і не став її переконувати, що свині, коли хочуть, можуть розвивати шалену швидкість, навіть по горбах і ярах. І що ж дівчинка робить далі? Насипає собі в жменю з коробочки кукурудзяних пластівців і простягає кабанчикові:

— На, куця, пригощайся!

Тут я її за руку вхопив і смикнув так, що пластівці на траву розсипались:

— Ти що? Без руки хочеш зостатися? Цапоие зубами так, що…

А вона спершу наче б злякалася, а тоді як зарегоче:

— Ну, ти мене розігруєш! То в тебе свиня, на своїх коротеньких ніжках, швидше від коня бігає, то вона в тебе кусається, як тигр. А вона часом не літає, ця симпатична свинка?

Я сердито сказав:

— Може полетіти. Тільки для цього з неї спершу треба зробити ковбасу і продати ту ковбасу в якому-небудь буфеті, що в аеропорту. Тоді полетить, чому не полетіти?

І вона засміялася, весело так, дзвінко, на всю леваду, і запитала, як мене звати.

Я їй сказав, що звати мене Василь, а прізвище моє Сорока. Ще сказав, що Сорок у нас півсела. А вона сказала, що її звати Ірою, але всі друзі звуть її Іржиком, і що коли я хочу, то теж можу звати Іржиком, бо вона до цього свого другого імені чи прізвиська вже звикла. І ще сказала, що прізвище її Войтенко і що вона разом з своїми однокласниками приїхала до нас в колгосп на практику.

Так ми познайомились.

І тут я нашим шкільним музеєм похвалився. Власне, він вже не шкільний, а сільський, колгоспний, бо в школі експонати давно вже не вміщуються. З школи наш музей почався, але скоро йому в піонерській кімнаті стало тісно, і нам дали кімнату в Будинку культури. Правління колгоспу вирішило. Такі музеї тепер вже не дивина, вони в багатьох селах є. Особливо там, де в школі історію, викладає вчитель, який дуже любить свій предмет. Такий, наприклад, як наш Сава Микитович. Він вважається директором нашого сільського музею на громадських засадах, а я наче б його заступником. Не хочу хвалитися, але таки не «наче», а справді. У мене навіть ключ від музею є.

Я запропонував Іржику подивитися наші експонати, і вона з радістю погодилась. Навіть про кабанчика забула. І про те, що йому боляче, бо мотузок у ногу вп'явся.

В нашому музеї, який я відкрив своїм ключем (був будній день, всі на роботі, і в Будинку культури сиділа тільки бібліотекарка), Іру чомусь найбільше зацікавило веретено. Були там куди цікавіші експонати, а от її чомусь веретено зацікавило.

І вона запитала:

— Можна взяти його в руки?

— Візьми, коли хочеш.

Вона взяла гострим кінцем веретена в палець себе поштрикала і сказала:

— Отак колись принцеса вкололася, заснула і проспала тисячу років.

Це з казки, знаєте? А я чомусь сказав:

— Білоручка і нероба була, твоя принцеса. Тільки взяла в руки веретено, як покололася і заснула. Помотиляла б ним як слід, спати б перехотілося.

І тоді Іра серйозно так запитала мене:

— Як ти думаєш, я б швидко навчилася прясти?

— Не знаю, — сказав я. — Я не пряв, бо не чоловіча це робота.

І тоді вона почала мене розпитувати, чи користуються ще зараз веретеном? І я їй сказав:

— Ого! Ще й як! Хоч би й моя бабуся. Вона здорово пряде вовну на рукавиці і шкарпетки. Веретено у неї в руках аж фурчить.

Ірі страшенно захотілося побачити це на власні очі. І я їй пообіцяв, що заведу до своєї бабусі і вона все побачить, а коли захоче, то бабуся може і її навчити, коли їй вже так хочеться. Тільки їй це, мабуть, ні до чого.

— Чому — ні до чого? — щиро здивувалась вона. — Раз мені цікаво, значить, «до чого».

І я слова свого дотримав. Але спершу вона познайомила мене із своїми друзями. Ми другого дня на полі з ними зустрілися. І тут знову можна було поговорити про те, що булки на деревах не ростуть.

Пололи вони соняшники. І ми разом з ними. І раптом Кирило Куличенко заявляє:

— Та воно ж все зелене! Як же його відрізнити, де культурна рослина, а де бур'ян? Все ж зелене! Так можна вирвати те, що не треба було виривати, і залишити собі рости те, що треба було вирвати.

Наші почали сміятися. Їм було смішно. Бо що може бути простішим — відрізнити бур'ян від соняшника? І я почав показувати — пояснювати Кирилові, чим листочки соняшника відрізняються від листочків бур'яну. Як на мене, то взагалі, що між ними може бути спільного, а от Кирилові як він сказав: «Всі вони на одне лице».

А потім Кирило сперся на сапу і почав фантазувати:

— А чи не простіше було б селекціонерам вивести такі сорти, зробити так, щоб культурна рослина відрізнялася від бур'яну перш за все кольором? Хай собі бур'ян буде зеленим, а кукурудза хай буде блакитна. Уявляєте, тріпочуть на вітрі блакитні листочки, а зелений бур'ян на їх фоні одразу ж виділяється, видно де що. А соняшник можна вивести фіолетовий, а ще там якусь гречку рожевою, а…

Тут Вадя Іванов не витримав і накинувся на нього:

— Ти чого сюди приїхав? Працювати чи фантазувати?

І вони взялися за сапки. Але Вадя Іванов нашою сільськогосподарською технікою був теж вкрай незадоволений. Він вперше так зблизька побачив комбайни, культиватори, сівалки, плуги і прийшов до висновку, що вони страшенно нераціональні, малопродуктивні і взагалі відстають від сучасних вимог техніки.

— Чому? — запитав я його.

— Тому, — буркнув він, дивлячись на мене спідлоба. — Ти поглянь, які вони неоковирні, якісь розхристані, необтічні…

— А нащо їм бути обтічними? — здивувався я. — Це тобі не тепловози, не реактивні літаки, яким належить бути обтічними. Наша техніка рухається помалу.

— В цьому й біда, — сказав він і почав люто підсікати під самий корінь бур'ян. Працював він так завзято, що гострі краї його сапи зачіпляли і соняшник, і я сказав йому про це:

— Бачиш, у нас поспіх ні до чого, від нього більше шкоди, ніж користі.

Він зніяковів, почав сапати обережніше, але стояв на своєму:

— Це — елементарно! Але поспіх одне, а пристойна швидкість — то зовсім інше. В мене брак пішов, бо я ще цю штуку не освоїв як слід, — він потряс сапою. — В техніці, на виробництві теж — поспіх одне, а високі швидкості — ой, як потрібні, коли не хочеш працювати дідівськими методами.

Він до всього «дідівського» ставився дуже упереджено, і це зачіпало мене, бо я про «дідівщину» дещо іншої думки. Я йому сказав, що діди наші теж дещо вміли і дещо у спадщину нам залишили. Дещо таке, без чого досягнення сучасної науки і техніки були б неможливими. Він тільки плечима пересмикував і сердито носом форкав, як їжак. І все ж таки я з ним подружився. З Кирилом мені було цікаво розмовляти, ніколи не знаєш наперед, що він там ще вигадає, а Вадю я полюбив за його беручкість, за бажання всього навчитися і все вміти робити своїми руками. За кілька днів він вже так сапав, ніби народився і виріс в селі.

І страшенно я за всіма ними скучав. Бо хоч обмінялись всі ми адресами і обіцяли одні одним писати листи, ніхто тих листів не отримував. Ні в місті, ні в селі. Одне — обіцяти, і зовсім інше — обіцянки дотримувати. Не знаю, як для кого, а для мене, наприклад, написати якогось листа — це цілий подвиг. Єдиний, кому я пишу листи регулярно, це мій старший брат Гриша, який служить в армії. Він прикордонник. Я розумію, що солдатові, та ще й першого року служби, та ще й на далекому кордоні, десь аж в горах Тянь-Шаню, без листів з дому кисло служитиметься. Ото Гриші я й пишу, повідомляю всі новини. Хоч відверто сказати, кожен лист вимучую, бо на мою думку особливих подій не відбувається і нічого нового в селі не сталося.

Позавчора на полі наші дівчата, копаючи буряки, викопали з землі кремінне долото і одразу ж принесли мені. Таких доліт у нашому музеї вже чотири. То я собі знайшов причину поїхати у місто — одвезти в Історичний музей це знайдене долото. Коли воно їм потрібне, хай беруть. Сказав про це Саві Микитовичу. Він тільки плечима знизав, а потім зрозумів, чого я з тим долотом у місто збираюся:

— Хлопцям хочеш показати? Розумію тебе, розумію. Їм буде цікаво. Чого ж, їдь, звичайно.

І я сів на електричку й поїхав. Але нікого не застав дома, всі були на футболі. І навіть Іра. Ну, хлопців я розумію, але для чого дівчинці футбол? Так Іржика я й не побачив…

Вже коли повертався назад, зустрів Толю Юхимця. Але він був чимось страшенно засмучений, відповідав односкладно «так», «ні», і розмова у нас не вийшла. Я попрощався з ним і пішов на електричку.

Нічого, в неділю приїду знову. Що тут тієї їзди — три кілометри до станції, це на власних ногах, а там сорок кілометрів електричкою. Годину на дорогу туди, годину звідти, хай дві години побуду з хлопцями… Ех, і все ж таки, чому Іра пішла на футбол? Навіщо дівчинці той футбол?