Корабель з райдужними вітрилами

ЩО БУЛО ПОТІМ

Здається, сьогодні Іра Войтенко (Іржик) припустилася грубої помилки. А може, й ні? Може, навпаки? Але коли вона припустилася помилки, затіявши цю розмову з Максимом, то цей Максим справді — чудо, витримка в нього — як у спартанця.

Почалось ось з чого. Вчора Валентина Сергіївна, проводжаючи її, вже на площадці, сказала їй:

— Іржику… (Спершу вона намагалася говорити — Іро, але так з того нічого не вийшло. Коли кожного дня чуєш від усіх: Іржику, Іржику, то мимоволі звикнеш. І Іра до цього імені звикла, і Валентина Сергіївна.)

Отже Валентина Сергіївна шепнула їй:

— Іржику, може статися, що я завтра затримаюсь на роботі, так ти увечері прийди погодуй Максима. В холодильнику є пельмені, звари і дай йому. Розумієш, він зачитається і не поїсть вчасно, про все забуде. Тільки… Ну, ти мене розумієш. Взагалі, він тебе слухає навіть краще, ніж мене. Одна ти вмієш з ним по-справжньому розмовляти.

Це — правда. І це почалось чи не з першого дня їх знайомства. З тих пір у Іржика чітка лінія поведінки у взаєминах з Максимом. Для неї немає крісла з колесами, на якому він сидить, для неї, навпаки, є його ноги, які йому не служать. Вона ведеться з ним так, як з усіма хлопцями, з цими здоровими «ногатими» лобанями, яких на кожному кроці треба вчити ґречності щодо дівчат.

І Максимові це страшенно подобається. А вони, ці «ногаті» лобані, анічогісінько не розуміють, кожен з них, коли вони збираються у Максима вдома, один поперед другого поспішають стати Максимові нянькою. Звільнити його від найменшого клопоту. Скажімо, впустить він олівець. І може сам, без їхньої допомоги, запросто підняти його, так ні ж! Всі вони наввипередки кидаються піднімати той олівець, аж лобами буцаються. Максима це страшенно дратує. Він сердиться, а вони не розуміють чому.

Іржик давно помітила, що Максим не такий-то вже й безпорадний. Коли в кімнаті треба поміняти його, як він каже, «дислокацію», він на своєму кріслі рухається швидко і вправно. Коли вони вважають, ніби він без їхньої допомоги аж ніяк не обійдеться, кидаються йому на допомогу, стикаючись лобами, Іржик зводить все на жарт. І тоді вони дивляться на неї, як на черству і бездушну людину. Взагалі-то вони не дурні, наче й розуміють її, але, як пояснив Олег Борщов, все у них виходить «інстинктивно». «Рефлекторно» — поправив його Кирило Куличенко. Але хоч «інстинктивно», хоч «рефлекторно», Максимові від того не легше.

З Олегом і Кирилом все ж таки менше мороки. А от Вадька Іванов і Толик Юхимець, ті по-справжньому дратують Іржика. Вадька — своєю категоричною раціональністю. Він, наприклад, вчора заявив:

— Треба писати колективного листа!

Це було в дворі, коли вони гуртом вийшли від Максима.

— Куди? Кому? Якого листа? — запитала Іржик.

— В Москву, звичайно, про Максима.

— Що «про Максима»?

— А чому його так погано лікують, що він досі не ходить. Треба щось робити.

Ну, тут Олег Борщов завівся в тому плані, що лікарі у нас чудові, особливо «по ногах» (так і сказав — «по ногах), він сам це добре знає, чув, як його тренер розповідав, що саме в нашому місті одним лікарем «по ногах» винайдені такі електричні штуковини, в які варто тільки встромити ноги після тайму, увімкнути струм, і втому наче рукою знімає. Там, в тих штуковинах, як пояснював Олег, курсують якісь «бродячі» струми. От ті «бродячі» струми і знімають втому.

Почувши це, Вадька обурився:

— То чому ж ти мовчав досі, телепню?

Зійшлися на тому, що Олег розпитає про все як годиться у свого тренера, а тоді вже доповість всім. І тут-таки Іржик застерегла їх, щоб котрийсь із них не бовкнув чого завчасно Максимові. Щоб ніхто не проговорився. Раптом з тієї затії нічого не вийде? Прикрим було б розчарування у Максима.

І ще Іржика непокоїть Толя Юхимець. Якийсь він занадто жалісливий. І та жалість до всіх, кому не поталанило, прямо-таки світиться на обличчі у Толі.

Тому коли вони у Максима, Іржик найбільше за Толею стежить, щоб він не наробив якихось «жалісливих» дурниць і не завдав цим прикрощів Максимові.

Іржик з Максимом наче б порозумілися раз і назавжди, але здається, що вона сьогодні трохи передала куті меду. Вона, як і обіцяла Валентині Сергіївні, прийшла нагодувати Максима. Але, знаючи його характер, вдала, що зайшла між іншим, так, з дружнім візитом.

Почали як годиться шпиняти одне одного, і раптом Максим навмисне сказав:

— Чим збираєшся мене годувати?

— І не подумаю тебе годувати! Матимеш розвантажувальний день, як у кращих санаторіях для зажирілих.

Він так пильно подивився на неї, ніби впізнавав — Іржик це чи якась інша дівчинка, і сказав:

— Іржику, ми ж дорослі люди. Для чого ти ламаєш комедію? Невже ти думаєш, я не знаю, що мама тебе вчора інструктувала?

— Підслуховував? — сплеснула вона руками.

Він засміявся:

— Виказала ти себе з головою! Нічого я не підслуховував, але припускав таке, знаючи свою маму і її невиправдані симпатії до тебе. А ти з першого разу, і-і-і, як той хлопчик з оповідання Льва Миколайовича Толстого: «Ні, кісточку я за вікно викинув».

Це її по-справжньому впекло, але вона стрималася. Знизала плечима і сказала:

— Ну, що ж, коли ти вже такий телепат, то, може, скажеш, чим я тебе годуватиму?

— Скажу, скажу! Пельменями. Там їх аж дві пачки в холодильнику тебе чекають. До речі, не забудь: морожені пельмені варяться від п'яти до семи хвилин. Бо як довше, то вийде суміш з м'яса і тіста, цілком калорійна, але не дуже смачна.

— А звідки в тебе такі глибокі знання кулінарних секретів?

— Я, поки тебе не було, відкривав холодильник і читав друкований текст на пачці пельменів.

— Ну, коли ти такий хитрий, то міг би й зварити сам…

Тут вона прикусила язика, бо гра зайшла трохи задалеко: дурне дівчисько, плещи язиком, але не забувай, що він таки інвалід, прикутий до крісла з колесами. Але помилка її була не в цьому. Справжньої помилки вона припустилася пізніше, коли вони вже поїли пельмені і пили чай з сирниками.

А сирники взялись ось звідки: коли він під'юджував її тими пельменями, вона вирішила приготувати йому щось смачненьке, не просто напівфабрикат зварити, а почастувати чимось таким, що вміють лише жінки, а чоловікам, коли вони не професійні кухарі, не дано. Але чим? Вона не знала, які продукти у них є, а занадто господарювати в чужій кухні не хотілося — соромилась.

На її щастя, в баночці, накритій білою капроновою кришечкою, вона побачила сир. Яйця в холодильнику знайшлися теж. Тепер ще б трохи борошна… Цукор, вона знала, був у серванті. Ах, коли б бодай порошинку ванілі!

Вона, нічого йому не сказавши, пішла на кухню. Виявилось, що Валентина Сергіївна така ж добра господиня, як і її мама. У неї все було, що треба, все в ідеальному порядку, і, слава стандартизації, приблизно в тих самих місцях, що й на їхній кухні.

І вона гукнула йому:

— Між іншим, ти помиляєшся, коли думаєш, що їстимеш пельмені! Тобто ти їх, звичайно, їстимеш, але після них їстимеш сирники.

— Це обов'язково? — відгукнувся він з кімнати.

— Звичайно. Чого б я старалася? Для себе роблю, чи що? Я не голодна.

— Хочеш зарекомендувати себе в моїх очах доброю господинею? То я й так знаю, що ти вундеркінд. Справді, дівчатка тепер охочіше грають у футбол, ніж пораються на кухні.

Вона промовчала.

Йому стало сумно в кімнаті самому, і він прикотив на своєму кріслі до неї на кухню.

— Заважати прийшов?

— Прийшов?

Може, в цьому була її друга помилка, але теж не найгрубіша. Якось дико звучить, коли сказати людині, яка тільки-но була в кімнаті і раптом опинилася в кухні, «приїхав».

І вона промовчала знову. Але слово «прийшов» йому сподобалось. Чи, може, він так вдало замаскував свої справжні почуття? Ні, навряд. Вона вже закінчувала вимішувати сир з борошном і яйцем, попередньо додавши до цієї маси солі, цукру, ванілі, а він сидів у своєму кріслі і мовчки спостерігав за кожним її рухом. Вона крадькома глянула на нього і не помітила на його обличчі звичної насмішкуватості. Він не підшукував, який би ще дотеп докинути, як би її краще підкусити. Обличчя його було серйозним. І їй по-справжньому стало жаль його. Який він ще хлопчисько, а скільки йому вже довелось пережити і скільки ще різних фізичних і моральних мук чекають його попереду…

І тут Іржик зловила себе на тому, що їй подобається його обличчя.

Він буцматий, круглоголовий, чоло у нього і не високе і не вузьке, звичайне. Іржик якось йому, напівжартома, напівсерйозно, сказала, що лоб його належить саме до тих лобів, якими дуже зручно пробивати стіни. І він, ніскільки не образившись, погодився з нею.

Волосся у Максима жорстке, кучеряве, здається, всі волосини на його голові пересварилися, не спілкуються, і кожна волосина росте собі в той бік, який їй подобається. Тому голова у Максима кудлата, як у ведмедя. Невідомо, знайшовся б на світі такий перукар, який згодився б зробити у нього на голові якусь подобу зачіски? їй здавалося, що таке волосся має бути лише в дуже впертих людей. Правда, дурні теж бувають впертими, а впертість розумних називається наполегливістю, проте, хоч Максим і розумний хлопець, впертості йому не позичати. Ніс у Максима короткий, обрубаний, але теж цікавий по-своєму. Що? Ніс не може бути цікавим? Ого, ще й як! Словом, вона такий ніс бачила на якомусь портреті стародавніх часів, і «носив» його хтось з видатних людей того часу. Одного разу їй хотілося сказати про це Максимові, але потім вона подумала, що хоч ніс у нього й короткий, він може багато «набрати» на цей ніс. Щодо пальців, то вони у Максима зовсім не музикальні. Коли він брав той м'яч, Іржику його руки і особливо пальці здалися надзвичайно довгими, а вже за кілька хвилин, сидячи на поренчатах лоджії, вона помітила, що руки у нього короткопалі. Ні, це не нервові пальці каліки, кожен короткий палець Максима надзвичайно спокійний і завжди знає, що йому робити.

Він спостерігав за тим, як вона робила сирники, і раптом запитав, якось щиро і серйозно:

— Іро, скажи, тобі подобається домашня робота?

Це чи не вперше він назвав її Ірою, а не Іржиком. Її здивувало навіть не саме запитання, скільки тон його, інтонація. І вона зрозуміла, що на так просто поставлене запитання треба просто відповідати. Тому сказала:

— Подобається.

— Подобається варити, пекти, мити посуд, натирати підлогу, прати білизну, прасувати, церувати шкарпетки?

У неї на язику крутилося щось дошкульне, але вона не дозволила тому дошкульному зісковзнути з язика, а просто пояснила:

— Бачиш, Максиме, я не кажу, що всі ці роботи такі вже приємні, але мені завжди подобається кінцевий результат. А подобатись він може лише в тому випадку, коли він хороший. А бути хорошим він може лише тоді, коли виконуєш ту чи іншу роботу добросовісно. Отож я вважаю, що краще зробити хороше або вже ніяк не робити. І коли я щось роблю, я завжди думаю про завершення. Навіть коли я стартую, я завжди думаю про фініш. І по дорозі до фінішу я не люблю, щоб попереду мене маячіла чиясь спина. Тут я викладаю всі сили, які в мене є.

— Е, ні, — насупився Максим, — ти трохи збочила. Спорт — не робота!

— Ну, це як сказати.

Вони мало не засперечалися, але першою спохватилася вона. І просто, так, як він запитував у неї, Іржик запитала у нього:

— А чому тебе зацікавило моє ставлення до домашньої копіткої роботи?

— Бачиш, Іро, є чимало мудрих, але надзвичайно необхідних робіт, які хоч до смерті роби — ордена за них не дадуть.

— Ну, чому ж, — заперечила вона.

— Хто дасть орден за церування шкарпеток чи за миття тарілок?

— Ну-у…

Але він перебив її:

— Я знаю, що ти хочеш сказати! Звичайно, кухарів нагороджують орденами. Хоч значно рідше, ніж сталеварів, але нагороджують. І посудомийку можуть відзначити, і ще якусь працівницю чи працівника із сфери побутового обслуговування! Але та робота, що її виконують дома наші мами, наші бабуні, сестри, ким відзначається вона?

— Мала б відзначатися вами, мужчинами.

— Правильно, — покрутив він своєю волохатою, ведмежою головою. — Але ти мене не до кінця розумієш. Я хочу сказати ось про що. Даремно дорослі приховують від нас, що робота в житті може трапитися і не творча, і не натхненна, але страшенно необхідна! І зробити ту буденну, «сіру» роботу справді натхненною може тільки знаєш що? Тільки усвідомлення того, що вона таки справді необхідна людям. А просторікувати взагалі про якусь абстрактну роботу, яка будь-що повинна бути творчою і натхненною, мабуть, не варто…

Він говорив серйозно, може, в чомусь плутано, але вона розуміла його і, вкладаючи сирники на сковорідку, сказала:

— Кожен хлопець мусить вміти забити цвяха, незалежно від того, яку він собі обере професію в майбутньому, і кожна дівчина повинна вміти зліпити вареника, хоч би в майбутньому стала заслуженою балериною, поетесою чи академіком.

— От-от, — зрадів Максим, — знаєш, на суднах, де невеликий екіпаж, капітан сам після себе миє тарілки.

Вона знала цю його дитячу мрію — стати капітаном, і тут би їй промовчати, але вона сказала:

— І чому ти все так близько береш де серця? Чого тебе все так обходить? Можна подумати, ти вже капітан і відповідаєш за судно і за весь екіпаж?

Він розсердився на неї за її, як він сказав, «хатозкрайство». Нічия хата не повинна бути скраю, таке його неухильне переконання.

Вона заперечила:

— Коли всім до всього буде діло, то те діло, яке кожен повинен виконувати, буде страждати від того, що всі будуть братися не за свою справу і стромляти носа, куди їх не просять.

Він насупився:

— Діло, ділом, ділові…

А потім вони їли пельмені, які вона зварила, насмаживши сирників. Їсти їй не хотілося, бо вона перед тим пообідала, але, знаючи, що Максим сам не їстиме, досить вміло імітувала апетит: виделка в її руці крутилася як диригентська паличка, і вона навмисне говорила з повним ротом, нескінченно довго жуючи один-єдиний пельмень. Коли почали їсти сирники і Максим хвалив їх, вона знала, що хвалить він не просто з чемності, а тому, що вони справді смачні.

Миючи тарілки, вона, здається, припустилася найголовнішої помилки. Вона почала розповідати Максимові про свої тренування на біговій доріжці. Правда ж, не краща тема розмови з людиною, яка позбавлена змоги не тільки бігати, а навіть ходити?

Щоправда, вона спохватилася десь на середині своєї розповіді і спробувала змінити тему розмови, розповідаючи про їхню тренерку Ольгу Карпівну, про те, що вона бігала, бігала, але так і не вибігала за своє спортивне життя навіть бронзової медальки бодай на республіканських змаганнях, про їхніх дівчат, взагалі про все, пригадуючи різні смішні випадки, але Максим рішуче повернув розмову на те місце, звідки вона почалась.

— От що ти відчуваєш, коли впираєшся пальцями рук в бігову доріжку, схиляєшся до землі і знаєш, що зараз стрельне стартовий пістолет?

— Я відчуваю, що зараз, за мить, треба вистрелити всім своїм тілом. Доведено, що найбільше дорогоцінних «соток» ми втрачаємо на старті.

— «Вистрелити всім тілом», — задумливо повторив Максим, — сказано образно, але не так, щоб дуже зрозуміло. Тобто я розумію, що ти маєш на увазі, але мене цікавить все це детально.

— Для чого це тобі? — вже зовсім безтактно запитала вона.

— Для того, що немає непотрібних знань, це теж доведено. Може, коли й згодиться.

Вона почала розповідати, як, стаючи на старт, внутрішньо збирає своє тіло в тугий вузол, і їй починає здаватися, що вся вона стає маленькою, наче кулька. Маленька, але разом з тим і важка.

Вперед, швидко і далеко!

Максим слухав її уважно-уважно.

Її ж тепер мучило сумління: чи варто було в розмові з ним порушувати цю тему?