Корабель з райдужними вітрилами

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Наша старша піонервожата Ніна Олешко принесла мені сьогодні книжку Владислава Титова «Всім смертям на зло». Я давно прочитав цю книжку. І, між іншим, двічі. Але я не хотів розчаровувати Ніну і подякував. Слово честі, це у неї дуже примітивно виходить. Минулого і позаминулого разу начеб ненароком (тут я віддаю їй належне, робить вона це тактовно, нічого не скажеш), Ніна завела розмову про Павку Корчагіна, а потім про Маресьєва. Неважко зрозуміти, до чого вона хилила. Я, на її місці, може б, робив те саме. Я в своєму становищі, коли згадую, що жив на світі Микола Островський — Павло Корча-гін і ще живуть Маресьєв і Титов, наснажуюсь оптимізмом, як електромашина від акумулятора, живеться мені легше, якось світліє на душі. Але…

Які незграбні у Ніни спроби поставити мене в один ряд з ними! Невже вона не розуміє, що я на це не маю ніякого права? Адже ці троє людей пішли на подвиг по другому колу. І всі троє звершили цей свій другий подвиг.

Бо героями вони стали задовго до того, коли їм довелося боротися із своїм каліцтвом, зі своєю фізичною неповноцінністю. Павло Корчагін міг загинути в одній із кавалерійських атак під містом Бродами, міг не стати письменником, і все одно б він загинув героєм і залишився б героєм навіки. Може, й безіменним, але героєм. А може, й не безіменним? Може б, знайшовся інший Павло Корчагін, який розповів би про нього, як Павло Корчагін розповів про брата й сестру Брузжаків.

І Олексій Маресьєв, ця справжня людина, льотчик-герой, згори він тоді в літаку, чи замерзни в лісі, чи помри під час операції, все одно б він залишився героєм, бо він бився у повітряному бою і збивав фашистські літаки доти, доки не загорівся його власний літак.

І Владислав Андрійович Титов міг загинути і не написати своєї книжки, але він теж загинув би як герой. Хіба не досить того, що, ризикуючи власним життям (шансу вижити у нього практично не було ніякого, бо коли крізь тіло людини проходить струм у шість тисяч вольт, мимоволі доводиться вірити в чудо, іншому, щоб бути вбитим струмом, вистачить і двохсот двадцяти вольт), він тим самим врятував життя сотням людей! А те, що він врятував цілу шахту від руйнації взагалі, в рахунок не йде. Ми живемо в країні, де спершу йдеться про людей, а потім про все інше. Я не знаю, скільки тисяч чи мільйонів карбованців може коштувати шахта з усім її устаткуванням, але коли б навіть у ній не було людей і Владислав Андрійович Титов врятував саму шахту від вибуху і пожежі, то й тоді б це був подвиг. І він міг би загинути, але загинув би як герой.

Отже, всі вони пішли на подвиг по другому колу.

Павло Корчагін після боїв громадянської війни будував у Боярці залізницю, керував комсомолією, виловлював бандитів і диверсантів на кордоні, а коли руки й ноги відмовились служити йому, він став письменником. Сліпим він писав свої книжки, і це було подвигом.

Олексій Маресьєв повернувся в кабіну свого винищувача, і воював до кінця війни, і збивав ворожі літаки, і став Героєм Радянського Союзу. І знову це був подвиг…

І так само Титов. Він написав книжку, потім п'єсу, потім ще кілька повістей і повернувся до людей активним і потрібним членом суспільства. Подвиг? Подвиг.

А що зробив я до того, як став калікою? Анічогісінько. Мене не мучить сумління, бо я просто не встиг нічого зробити. Тоді, коли сталося зі мною це нещастя, я ходив у шостий клас. Я нічого не робив, я просто вчився. Горький сказав, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Знайдеться, коли людина щось робить. Знайшлося місце для подвигу у Павла Корчагіна, Олексія Маресьєва, Владислава Титова, а у мене не знаходиться. Моїм подвигом було б — встати на рівні ноги і піти! Встати й піти, встати й піти… Це ж так просто — встати й піти. У мене ж є ноги, мені треба тільки примусити їх слухатись мене. І в цьому був би мій подвиг. Хоча чому подвиг? Це мій обов'язок. Обов'язок перед мамою, перед лікарями, перед масажисткою тьотею Галею, перед Марком Ісайовичем насамперед — скільки він віддає мені свого часу і своєї уваги, перед хлопцями, перед Іржиком, перед Валерієм Петровичем Сахненком, перед полковником Швецовим… Та насамперед — перед самим собою. Кирило має рацію — досить мені зібрати волю в кулак, напружитись, щось зламати в собі, щось те, що заважає мені встати і піти! Це ж так природно — встати і піти!

Кирило навіть пробував мене гіпнотизувати. Як це в нього щиро виходило і разом з тим смішно! І звичайно ж, оскільки мені було смішно, його гіпноз на мене не діяв. Як вони всі стараються, щоб полегшити моє становище, щоб я так гостро не відчував свого каліцтва! Але всі їхні зусилля — це палиця з двома кінцями. Я не можу зосередитись… Тепер я часто ловлю себе на думці, що раніше я був ближче до одужання. Чому? А тому, що мені зле було, я був самотній, відірваний від усіх. Читав, думав… Хотілося мені того чи не хотілося, але я збирав у кулак свою волю і хвилинами відчував таке піднесення, що мені починало здаватися: зараз, зараз я встану і піду! Піти було необхідно. З моїм заново придбаним вмінням ходити було багато чого зв'язано. Я так мало мав радості, а стань я знову на ноги, до мене б одразу повернулося все. А тепер все, до чого я повинен був прийти, щоб стати щасливим, само прийшло до мене. Прийшло в особі хлопців, Іржика, Валерія Петровича, полковника Швецова. Вони кожен по-своєму, кожен від себе зуміли непомітно для мене заповнити всі пустоти, засипати всякі яри, через які я не міг перебратися до людей. Всі вони замінили мені не лише ноги, вони зробили для мене щось значно більше…

Старша піонервожата трохи по-книжному говорила про Корчагіна, Маресьєва, Титова. Це я знаю і без неї, хоча досвідом цих людей, як я вже казав, навряд чи зможу скористатися. Вони були героями і залишилися ними. Вони просто перейшли з однієї героїчної якості в іншу. А куди можу перейти я?

Я на місці Ніни сказав би мені про інше. Про характер радянських людей і про наш спосіб життя. Хай це звучить трохи по-газетному, але це так…

Іван Іванович теж розповідав мені про одного інваліда — сліпого на обидва ока. Він втратив очі на війні. Очі йому вибило осколками, і ніякі лікарі не могли тут щось зробити. Повернути йому очі медицина не могла, але люди, які його оточували, сусіди, друзі, хлоп'ята з його будинку, однополчани, працівники соцзабезу, всі, всі, ну, словом, всі зуміли замінити йому очі. Вони оточили його такою увагою, таким зворушливим піклуванням, що він «бачив» усе. Він бачив все очима тих людей, які його оточували, які спілкувалися з ним і допомагали йому, і тому, що це були хороші люди і бачили все навколо в хорошому світлі не крізь туманні окуляри і не крізь рожеві, тобто так, як треба, то й він бачив все як слід. Він жив і не помічав своєї сліпоти. Хтось розповідав йому, як червоно сходило сьогодні сонце, а хтось казав, що хмарка над його головою нагадує страуса, а хтось ділився враженнями від прочитаного в журналі вірша, а ще хтось передав йому зміст побаченого кінофільму, та так докладно, що тому сліпому інвалідові починало здаватися, ніби він сам, своїми власними очима бачив той фільм…

Це можливо лише у нас, в нашій країні, поміж наших людей, які не знають, що таке паркани між душами, для кого «мій дім» не «моя фортеця», а «мій дім — твій дім, коли ти хочеш, коли тобі подобається жити поруч».

І щось подібне відбулося в моєму житті. Всі вони замінили мені мої ноги. Я перестав помічати свою фізичну ваду, я став жити їхнім життям. Мені стало хороше, але… Я не маю на це права. Бо той інвалід був безнадійним сліпим, і він мав право на таку виняткову увагу людей, на те, щоб вони «ділилися» а ним своїми очима. Очі у нього не могли вирости, тому всі навколо ніби давали до його послуг свої власні очі. А я?

Ноги у мене є! І всі лікарі, і професор, який консультував і найперше Марко Ісайович, всі переконані, що рано чи пізно я встану і піду. Досить якогось нервового струсу, якогось збудження, і я піду. Якого? А в тому-то й суть, що він на замовлення не робиться, і вони його не можуть передбачити, чи «запрограмувати», чи «запланувати». Але все залежить від мене — досить мені напружитись, і я встану й піду.

А тепер, завдяки всім моїм друзям, у мене начебто відпала така потреба — вони замінили мені ноги! Кожен по-своєму. Правда, наш «технократ», як називає Вадика Кирило, здавалося б, зробив найбільше. Він, за висловом того ж Кирила, надав мені «права екстериторіальності у дворі». Справді, ліфт-підйомник, виробництва «фірми Іванов — Сахненко», діє безвідмовно, і я маю змогу пересуватися на своєму кріслі не лише по двору, а навіть заїздити в книжковий магазин, що на розі. На щастя, там широкі двері, і моє крісло в'їздить всередину магазину вільно. Але не тільки Вадик подбав, щоб у мене були ноги. Без його допомоги я не виїхав би з квартири, не спустився б по тих трьох чи чотирьох східцях у коридорі на своєму кріслі — що правда, то правда. Проте всі вони якось непомітно для мене поділилися зі мною своїми ногами. Ні, трохи не те… Тут треба сказати по-іншому: всі вони потроху взяли на свої плечі тягар мого горя, і мені стало легше. Особливо Іржик. Коли б я її не бачив бодай один день, я не знаю, як мені було б погано.

Але… але… але… Чи може людина навчитися плавати, коли вона на глибині боїться пуститися надувного рятувального кола? Думаю, що ніколи вона не навчиться, скільки б не таляпала по воді ногами і однією рукою. Поки друга рука її гарячково хапатиметься за рятувальне коло, нічого не вийде. Коло, тільки коло триматиме її на поверхні. Тільки тоді, коли людина наковтається води, коли не намацає ногою дна і по-справжньому відчує, що єдиний її порятунок в тому, щоб загрібати воду руками і відштовхуватись від води ногами, тільки тоді вона попливе. Але потрібно наковтатися води, потрібно гостро відчути цю необхідність — або я попливу, або я потону. Потрібний нервовий струс, перелом у психіці, віра в свої сили, чи що?

А я зараз маю чудовий рятувальний жилет… Навіть не надувне коло, яке ненароком може випорснути з моїх рук, і тоді мені доведеться хоч-не-хоч «поплисти», тобто піти, ні, я маю жилет, що міцно пришнурований до мого тіла і надійно тримає мене на поверхні води, виключаючи найменший риск втопитися. Цей рятувальний жилет: і мама, і вони, всі мої друзі, і масажистка тьотя Галя, і лікар Марко Ісайович. Як же я навчуся плавати самостійно?

Я знаю, чому Олег Борщов так наполягав, щоб я потрапив на стадіон, на ту гру. Справа тут не тільки в тому, що він потурбувався про мою розвагу і захотів зробити мені приємне. Я певен, що йому переповів Кирило те, що розповів йому я. А я Кирилові якось розповів те, що розповів мені професор: про мої «маленькі» ноги, змодельовані у мене в мозку. Ну, про те, що я повинен навчитися володіти тими своїми «змодельованими» ногами, і вони одного чудового дня, в якусь невловиму для мене мить примусять скоритися мені мої справжні, «великі» ноги. А для цього мені потрібні відповідні емоції, я повинен подумки «йти», «бігати», «стрибати» тощо. Найлегше це робити — наслідуючи інших, уявно повторювати їхні рухи. А найкраще це робити в якомусь напруженні, збудженні, як ось на футбольному матчі чи на змаганнях легкоатлетів. Сидячи на трибунах стадіону, навіть здорові, нормальні люди, не інваліди, несвідомо повторюють рухи спортсменів.

Кирило розповідає безладно, непослідовно, то забігає наперед, то повертається назад, то «вгвинчує» щось у свою розповідь таке, що, здавалося б, не має зв'язку з попереднім, але, може, саме тому його розповідь і цікаво слухати. І він зумів зацікавити своєю розповіддю Олега. А Олег — спортсмен, він літературні вправи Кирила спромігся дуже швидко перекласти на мову спорту. І він зрозумів його, зрозумів, що мені таки справді корисно бувати на стадіоні.

Я бачив, що він непомітно за мною спостерігає. Йому було цікаво, як я реагую на матч. Я… Я реагував як слід. І мої «модельні» ноги забили у ворота югославів аж три м'ячі, стільки, скільки їх і було забито у тому матчі, але мої справжні ноги… Вони, як і раніше, належали кому завгодно, тільки не мені…

Вчора у мене був Марко Ісайович, наш районний невропатолог. Він хороший лікар, він подобається мені за те, що немає в його поводженні зі мною (як, мабуть, і з іншими хворими) того псевдооптимізму — мовляв, немає на світі невиліковних хвороб, все буде гаразд! А от як і чому все буде гаразд — відповідь на ці запитання розпливчаста і не чітка. Марко Ісайович не такий, і тому я йому вірю, що все справді рано чи пізно «стане на свої ноги», тобто стану на свої ноги я. Стану і піду.

Але вчора Марко Ісайович був якимось не таким, як завжди. Він говорив зі мною неуважно, уникав мого погляду, і взагалі мені здалося, що він на мене за щось сердиться. Але за що? Тобто як це може лікар сердитись на хворого? Він не сердиться, звичайно, але мені здалось… Я не знаю, як це висловити… Виходило так, ніби я його чимось незаслужено образив. Я — хворий, він — лікар, і він повинен не сприйняти цю образу як образу, заховати її в собі, виду не подати, що він і робив… Проте десь в чомусь вона таки вийшла назовні. Може, тому, що він людина надзвичайно щира і не вміє прикидатися?

А сьогодні я вже напевне знаю, що я таки його образив. Тобто не я особисто, але все виходить від мене, і все, все, всі його неприємності через мене.

Сьогодні, коли мама була на роботі, всі мої друзі в школі і я нікого не чекав, хтось подзвонив у двері. Я підкотив на своєму кріслі до дверей і відчинив їх. Увійшла якась тітонька. Вона одразу здалась мені занадто діловою і заклопотаною і чомусь так само одразу не сподобалась мені. А чому, я й сам не міг би пояснити. Тепер уже можу, а тоді не міг би. Щось у ній було таке, таке… Ну, не те що хиже, але щось таке, що примушувало насторожуватись, замикатись в собі.

— Це, звичайно, ти — Горбаченко Максим Вікторович?

— Я. Прошу, проходьте, сідайте.

— Спасибі.

Вона зайшла до кімнати, сіла біля стола, розстебнула свій портфель і почала викладати з нього якісь папери. Притому вона, хоч сиділи ми одне проти одного, дивилася на мене так, ніби хотіла бачити мене лише в профіль. Лише в профіль і більш ніяк.

— Мама, звичайно, на роботі?

— На роботі.

— Ну, писала не мама, почерк не встояний, дитячий почерк. Ти не писав теж?

— Що? — здивувався я, передчуваючи щось нехороше.

Лист на ім'я міністра охорони здоров'я.

— Ні-і… Не писав я ніякого листа.

— Я так і думала, — живо сказала жінка.

— Що ви думали?

— Що ти будеш відпиратися. І справді, коли б ти хотів зізнатися в тому, що писав цього листа, то лист не був би анонімним…

— Я справді не писав такого листа!

— Ат, яке це має значення? Писав — не писав. Лист є! — вона дістала з купи паперів листа і потрясла ним в повітрі. Це був звичайний аркуш, вирваний з учнівського зошита і списаний великими округлими літерами.

— Лист є! — повторила жінка. — А лист — це сигнал! Ми ж повинні прислухатися до сигналів трудящих…

— Пробачте. — Я почував себе так, що, здавалося, зараз провалюся крізь підлогу разом зі своїм кріслом на колесах. — Пробачте, але я десь читав, що анонімні листи взагалі не перевіряють. Це — по-перше. А по-друге, коли б я його навіть писав, то це не сигнал трудящих, я ще ніде не працюю…

— Яке це має значення?

— Ви з міністерства?

— Яке це має значення? Не в тім суть. Я не з міністерства, але мені доручили перевірити цей лист, і я доведу цю справу до кінця.

— Пробачте, але ж немає ніякої справи…

— Тебе погано лікують, ти незадоволений своїм лікарем…

— Я дуже навіть задоволений своїм лікарем! Це неправда!

— Але ж тут чорним по білому написано…

— Я не писав цього листа!

— Значить, його написав хтось з твоїх друзів, з твоїх слів.

— Але ж чому тоді він не поставив свого підпису?

Вона якось так здивовано глянула на мене, що мені від її здивування стало страшно. Вона розуміла, для чого не підписуються такі листи, і розуміла не просто, а так, ніби була на боці анонімника, схвалювала його завбачність і обережність. І їй страшенно хотілося «довести справу до кінця», хоча, по суті, не було ніякої справи! І тут я зрозумів, що цій жінці взагалі начхати, як мене там лікують, погано чи добре. Для неї важливий «сигнал». Цей «сигнал» ставить в залежність від неї іншу людину, в даному випадкові Марка Ісайовича, цей «сигнал» підносить її над іншою людиною, дає їй хоч маленьку, хоч короткочасну, але владу над цією людиною, і все це приємно лоскоче їй пиху. Ні-і, таким людям не можна не тільки доручати перевіряти чиїсь скарги, хоч би ті скарги мали правдиві підписи, таким людям взагалі нічого не можна доручати і довіряти. Вони так «доведуть» діло до кінця, що…

— Покажіть, будь ласка, листа, — сказав я.

Вона охоче показала. Я відразу ж впізнав, чий це почерк. Але що робити? Як бути? Коли дізнаються хлопці, то… Ой, що буде, коли дізнаються хлопці? Такого вони можуть і не вибачити…