Корабель з райдужними вітрилами

ТОЛЯ ЮХИМЕЦЬ

— Тепер уже все позаду! І навіть тоді, коли приїздив до нас Вася Сорока зі своїм компасом, який викликав такий інтерес і знову спонукав полковника Івана Івановича Швецова до пошуків Михайла Васинка, все теж уже було позаду.

Я знову можу чесно дивитися у вічі всім хлопцям, і Іржику, і насамперед Максиму… Ні, не лише насамперед Максиму, тепер, коли до Максима приходить Марко Ісайович і починає оглядати його ноги, я можу не уникати його погляду, не відводити очей.

До речі, після того випадку, після того футбольного матчу, коли ми так і не потрапили на стадіон, і коли б не Валера Сахненко, невідомо, чим би та пригода й закінчилася, тато більше не приходить додому напідпитку. Він змінився, він дуже змінився. Наче принишк, поводиться зі мною і мамою якось так обережно… Ні, не те слово, хоч і справді він з нами поводиться ніби ми важко хворі і потребуємо особливої уваги. Тато наче задобрити нас хоче, чи що? Таке, правда, траплялося з ним і раніше, але раніше в таких випадках він бував надзвичайно збудженим, удавано веселим, удавано дбайливим, кожного разу щось дарував нам… І чим добрішим, веселішим, збудженішим він ставав, тим гостріше ми усвідомлювали, що незабаром він зап'є і стане нестерпним. Ні-і, тепер він не такий. Якийсь м'який, делікатний, ходить, наче прислухається до чогось, і говорить мало не пошепки. Чим це скінчиться, ми з мамою не знаємо, але поки що насолоджуємось спокоєм.

А крім усього! Тепер я спокійний, бо знаю, що мені робити в тому випадку, як тато «зірветься», знову знайде тих своїх дружків-ханиг. Тепер я вже знатиму, що мені робити. Тільки я не буду таким «активним», як минулого разу, коли написав того злощасного листа в міністерство. Це мені наука на все життя — правий ти чи ні, маєш рацію чи ні, заявляй про це одверто!

Мені здавалося тоді, що я найактивніший. Що інші тільки язиками плещуть, тільки на словах співчувають Максимові, і лише я можу щось для нього зробити. Невже так складно, думав я, написати переконливого листа в Міністерство охорони здоров'я і розповісти все, як є? І я таки справді розповів все, як є. Я навіть нічого поганого не сказав про лікаря Марка Ісайовича, словом його не образив, не натякнув навіть, що він поганий лікар. Просто я вважав, що мусить бути лікар ще кращий! А хтось зрозумів мене неправильно. Тобто не мене, а Максима, бо спершу вирішили, що то він написав або намовив когось написати і не поставив свого підпису, хай, мовляв, самі розбираються.

Вже потім Іван Іванович розтлумачив мені, що та тітка з міськздороввідділу не мала права починати цю справу, не поговоривши спершу з Валентиною Сергіївною, Максимовою мамою. Мовляв, ми ще діти і юридично за свої вчинки не відповідаємо такою мірою, як належить відповідати дорослим.

Тут я не зовсім згоден з полковником і відверто сказав йому про це. Я після того випадку вирішив раз і назавжди позбутися будь-якої нерішучості і говорити все відверто будь-кому, говорити одразу, не відкладаючи.

— Що значить «діти?» — сказав я полковникові Швецову. — Причому тут діти? Адже ми вміємо читати й писати, і написане нами дорослі змогли розцінити як документ, як сигнал, хоч і гріш ціна такому «сигналові». Тобто я хочу сказати, що не «ми» вміємо писати, а «я» вмію писати, хоч йдеться лише про мене. Бачте, — казав я Іванові Івановичу, — та тітка з міськздороввідділу одразу ж по почерку встановила, що це писала не доросла людина, а писав школяр. І експертизи їй не треба було. Тоді чому ж мені не нести за це відповідальності? Хоча б моральної? Полковник Швецов усміхнувся і сказав:

— Ну, наскільки я бачу, моральну відповідальність ти вже несеш. Аж плечі тріщать, так несеш. І покарання собі обрав — прийшов і, хоч як тобі було це неприємно, хоч як важко, розповів мені все. Мені! А треба було спочатку не мені. Треба було спершу підійти до Марка Ісайовича і вибачитись перед ним. Сказати: «Так, мовляв, і так, хотів, щоб було якнайкраще, а вийшло якнайгірше». А вже потім прийшов би до мене, і я б тоді допоміг все розплутати. Ти ж обрав найлегший варіант, прийшов одразу ж до мене, отож героєм себе не вважай…

— Я героєм себе не вважаю і коли хочете знати, то найперше я поговорив з нашою піонервожатою Ніною Олешко…

— Анонімну ти мав з нею розмову, як і твій лист. Почав — наздогад буряків, щоб дали капусти. Але вона дівчина тямуща, зрозуміла, що не буде учень восьмого класу ні сіло ні впало цікавитися, прийме його міністр чи ні. Вона про щось почала здогадуватись. Якось ввечері я сидів у Максима, Валерій Сахненко тоді теж був, і прийшла Ніна. Вона, виявляється, ще й перед тим Максимові розповіла про твої «буряки, щоб дали капусти», і тоді Максим вже ніякого сумніву не мав, що того злощасного листа написав ти, а не хтось інший. Ми й почали радитись, як бути далі. Найперше вирішили поговорити з Марком Ісайовичем, попередити його, словом, розповісти йому все, щоб він не думав, що той лист написаний Максимом чи під його диктовку. А зробивши це, вирішили вичікувати, наскільки «тебе вистачить», коли ти активно почнеш шукати шляхи, як свою помилку виправити. І ти думаєш, що у Ніни Олешко, у вашої старшої піонервожатої, кебети б не вистачило, що тобі порадити? Вистачило б! Але ти страшенно все «законспірував» навіщось. Іржик — молодець дівчисько, здогадалася тобі рятівне коло кинути, але ти не зумів ним скористатися. Адже її запитання на уроці було досить-таки прозорим, ти одразу ж здогадався, кого вона на увазі мала?

— Одразу.

— От бачиш. То треба було і діяти відразу, а не ходити довкола і ставити «наводящі» питання Ніні.

— Та й майже зразу, майже зразу…

— Майже! Майже — «великий чоловік»! Особливо на війні. Про нього кажуть: він майже вбитий, а він живий! Майже! Одразу треба, а не «майже» одразу.

Це ми так з Іваном Івановичем вже по всьому говорили. А я до нього справді не скоро прийшов. Все ніяк не міг вирішити, як мені бути і що мені робити.

Тоді, на уроці, Іржик як поставила оте питання Стеллі Анатоліївні, я так і обімлів, мені здалося, що всі, хто є в класі, всі на мене дивляться і всі до одного знають, що Іржик про мене говорить. А вона й бровою не повела і в бік мій не глянула. Я вже, як віддихався трохи, як перший переляк минув, то зважився на Іржика глянути, хотів очима з нею зустрітися, щоб вона, на мене глянувши, зрозуміла все. Щоб найперше зрозуміла, що я її натяк зрозумів і що поведусь як слід. Щоб між нами начеб яка таємниця була, умова, щоб вона, Іржик, могла з упевненістю сказати хлопцям: «Я помітила, що Толька все зрозумів, і він мені своїм виглядом показав, що він тепер все виправить як слід». Але вона, Іржик, навмисне вбік кудись дивилася, наче мене в класі й не було. А тоді вже що мені залишалося робити? Я не дуже чітко уявляв, якого клопоту завдав; мій лист Марку Ісайовичу, і взагалі не дуже чітко все усвідомлював. Що мені було робити? Піти до Максима? Розповісти йому все, як було? Так, мабуть, було б найкраще. Але у мене духу на те не вистачило. Полковник Іван Іванович має рацію: мужністю я похвалитися не міг. А мені здавалося, що я не боягуз. Я не раз уявляв себе коли не героєм, то у всякому разі людиною, яка в рішучу мить зможе прийняти правильне рішення і прийти на допомогу іншому.

Читав в газетах: там міліціонер хлопчака з-під коліс поїзда витяг з риском для власного життя, там один робітник, повертаючись з роботи, помітив, як на річці топилося двоє дітей, і, хоча вода була холодна, крижана, не задумуючись кинувся в річку і врятував обох дітей, там хлопчина, мій ровесник, з палаючої квартири немовля виніс, там хтось із школярів запобіг залізничній аварії, там ще щось. І часто доводилось читати, що такі героїчні вчинки робили звичайні люди, які і на фронті ніколи не були, і пороху не нюхали. Більше того! Школярі, мої ровесники, а то й молодші од мене, героїчні вчинки робили, навіть допомагали затримувати озброєних до зубів злочинців.

І я кожного разу ставив себе на місце тих людей і запитував сам себе: «А ти, Только, зміг би так? У воду кинутись? В палаючу квартиру зайти? Бандитові, озброєному ножем чи й пістолетом, підніжку підставити? На переріз локомотивові кинутись, щоб дитину врятувати, ризикуючи самому під колесами зостатися? Здатен ти на таке, Только, чи не здатен? Зізнавайся чесно. Тут тебе ніхто не підслухає, тут ми самі».

І кожного разу я відповідав собі: зміг би! І у воду стрибнути, і в палаючу квартиру вбігти, і бандитові дорогу перетяти, і напереріз локомотивові кинутись. Вистачило б у мене мужності! І я й зараз певен, що вистачило б! Все б зробив.

А от на відверту розмову, бодай з одним Максимом, мужності у мене не вистачило. І я теж розумію чому. Так, в тих випадках, коли у воду крижану стрибати, чи у вогонь кидатись, чи напереріз локомотивові, там думати довго не треба було, бо й ніколи. думати — треба діяти.

Я думав, думав, думав і знову на те саме місце повертався: що ж виходить, застудитися в холодній воді не страшно, обпектися так, що й ніякі лікарі тебе не врятують — не страшно, без ніг під поїздом зостатися — не страшно… Так виходить? А перед товаришами перекліпати, почервоніти, покаятись, пробачення у них попрохати — це, виходить, страшніше?

І от не знаю, як там для кого, а для мене виявилось страшніше. Може, це дурниці, але для мене страшніше. Тому я так і заметався.

Я уявив собі, як прийду до Максима, а там вже всі наші зібралися і мовчки дивляться на мене. Чекають, що я скажу:

— Хлопці, так і так, винен, пробачте! Я й у Марка Ісайовича пробачення попрошу, але спершу ви пробачте. Не хотів я, слово честі, не хотів, так вже вийшло.

А вони мовчать… Я ще там щось, а вони мовчать. А Іржик дивиться на мене своїми широко розплющеними очима, і вираз на її обличчі такий, як вона мені колись сказала, що мене на барикадах першим вбили б, бо я нещасливий.

Я їй ті слова до смерті не забуду. У неї жартома наче виходило, але я знаю, що вона мене зневажає. Вона зневажає всіх, хто, на її думку, потребує жалості, і не здогадується навіть, що ні її, ні чиєї б то не було жалості я не потребую. Може, я тому таке ставлення до себе заслужив, що сам жалію всіх, кому скрутно доводиться? І Максима найперше мені жаль. І саме тому, що жаль його мені, я й пішов на таке, написав той лист.

А-як би Вадик Іванов на це зреагував? А Кирило Куличенко? Невже ж Кирило і тут жартома відбувся б? Ні-і, тут він, мабуть, промовчав би, але дарма. Хай би краще яким дотепом впік. Або Олежка Борщов? Він і тепер, коли вже все позаду, він таю все пережив і досі сприймає, ніби від його ноги у власні ворота м'яч влетів, а гра відповідальна. Олег такий, що для нього кожна гра відповідальна. І навіть футбольна гра, звичайна футбольна гра, ним сприймається як щось життєво важливе, де треба дотримуватися всіх правил, і не лише правил футбольної гри, а якихось особливих правил, які кожна людина сама для себе в душі пише. І мою провину, мою помилку Олег сприймає як свою власну. Він капітан, він за все відповідає.

Але найголовніше — Максим… Він вже знав, що я накоїв, він вже ніякого сумніву не мав, що того листа я писав, він мій почерк одразу впізнав, але мовчав. Він не одразу навіть Іржику все розповів, з нею порадився. Чому? Не довіряв їй? Не знав, як вона в такій ситуації поведеться? Раптом візьме і розбовкає! А потім виявиться, що Максим помилився, що не я того листа писав… Значить, Максим боявся сам в дурні пошитися, тому й не казав Іржику? Ні, ні, ні! Він знав, що то я писав, добре знав і Іржику довіряв. Але перш ніж з нею порадитись, сам виходу з цього становища шукав. А який же вихід? Він-то вже помітив, що Марко Ісайович прикро себе почуває, що Марко Ісайович думає, ніби то сам Максим того листа написав. І мовчав! І Маркові Ісайовичу ні гу-гу, мовчав, весь вогонь на себе викликав, думав, думав, як мені допомогти, А мені не допомагати треба було, а ганьбити, як останню скотину. Витримки скільки у Максима виявилось! Він мені час давав, щоб я сам все обдумав. А я всі ті дні поруч крутився, коли Максим все вже знав, проте він ні словом, ні порухом брови себе не виказав, не змінив свого ставлення до мене.

Марко Ісайович — доросла людина, лікар-невропатолог, не зміг приховати свого настрою від Максима, щось там таке проскочило між ними, якась іскра спалахнула і відразу все освітила: Максимові стало зрозуміло — Марко Ісайович прикро чимось вражений, і виною тому — він, Максим!

Так-от, Марко Ісайович настрою свого приховати від Максима не міг, а Максим від мене свій — зміг. Може, я тупіший, може, не відчув нічого? О, ні-і! Такі речі я відчув би одразу, тут у мене нюх. Я нічого так не боюся, як боюся людської зневаги і жалості.

І саме жалістю мене Максим і покарав! А як він тримався весь цей час, як тримався! Хай після цього полковник Іван Іванович Швецов говорить, що ми підлітки, майже діти, і ми якоїсь там юридично-морально-етичної відповідальності не несемо. Не повинні нести. А я вважаю, що повинні.

З Ніною Олешко розмова у мене не вийшла? А тому, що я її дорослою теж не вважаю. І уявив, що там з нею говоритимуть у міністерстві, як з дівчиськом. Тут я з полковником згоден — за дітей нас вважають, ой як вважають! Навіть тоді, коли не треба вважати — все одно вважають. І здавалося б, нащо це дорослим? Для чого вони зайвий тягар собі на шию чіпляють? А для того й чіпляють, щоб і часточкою своїх справ не поступитися нам, підліткам. Їм, дорослим, так зручніше — хай і наш тягар нестимуть, зате в більшій безпеці почуватимуть себе. Як же ж — ми ні за що не відповідаємо! А ми хочемо відповідати! Відповідати за те, що натворили, коли натворили. Але чому правил вуличного руху не буває окремо для дітей і окремо для дорослих, чому санітарні правила, ну там, в плані кип'яченої води, однакові як для дітей, так і для дорослих, а коли про моральність заходить мова, тут — ми діти!

І я полковникові Швецову, після того, як у всьому покаявся і допомоги у нього попросив, то все це так і виклав. І він сміявся, а потім серйозно сказав:

— А думав ти коли-небудь, Анатолію, що живеш у країні, може, в єдиній країні світу, де міністр зобов'язаний вислухати і вислухає навіть такого шпінгалета, як ти?

— То ми підемо прямо до міністра? — зрадів я.

Але Іван Іванович сказав:

— Ну, чого одразу ж до міністра? Більше у нього справ немає, як нас вислуховувати? Підемо у міський відділ охорони здоров'я.

Перед тим, як ми мали йти, я його запитав:

— А ордени ви надінете всі?

— Для чого? — здивувався він. — Ордени та ще й усі? Я ж іду у справі, а не на парад.

— Ну-у…

— Ну-у, — передражнив він мене. — Ти що ж, коли виростеш і будеш керувати якоюсь установою чи ще десь сидітимеш і коли відвідувач до тебе зайде, то одразу дивитимешся, чи є ордени чи нема? З людиною, що орденів не заслужила, спогорда розмовляти збираєшся?

— Я? Ні, ні в якому разі!

— То чому ж ти про інших так погано думаєш?

І ми пішли з ним. І відшукали, кого треба. Тільки розмовляв полковник Швецов, з ким треба (і з тією тіткою, що приходила до Максима), сам, без таких свідків, як я. В таких випадках дорослі завжди солідарні. Мене, як я розумію, з педагогічних міркувань Іван Іванович залишив по цей бік дверей і сказав, що коли буде в тому потреба — погукає. Але так і не погукав. Все вирішилось без мене…

Мені залишалося лише вибачитися перед Марком Ісайовичем, що я й зробив. Не дуже це було приємно, але… Що посіяв, те й довелося жати.