Корабель з райдужними вітрилами

ОЛЕГ БОРЩОВ

— Реакція у цього хлопця просто-таки блискавична. Я граю у футбол не перший рік, але особисто я не витяг би такого м'яча. Правда, я рідко стою на воротах. Воротар — не моє… «амплуа», як каже Кирило. Тоді це він так по-дурному загилив той м'яч. Іржик відпасувала Толі… Толя все робить як слід. За що б він не взявся, все у нього виходить правильно. Так-от, Толя не бив би так по-дурному. Я сказав: «Іржик відпасувала»? Є таке чеське ім'я — Іржик, воно відповідає нашому, здається, Жорі, чи що, це треба докладно розпитати в Кирила, він і Іржика вигадав, і багато чого вигадує. Так-от, наш Іржик — не чех і навіть взагалі не хлопець, наш Іржик — це Ірка Войтенко. Вона живе в нашому будинку і вчиться з нами в одному класі. Ірка — Іржик любить спорт, займається легкою атлетикою, і її тренер каже, що Ірка — Іржик дуже перспективна. Коли по правді, то про мене наш тренер теж таке казав, не мені, правда, і не при мені. Він мені цього ніколи не скаже, щоб я кирпу не гнув. А ще, коли б мене почув зараз Кирило, він би обов'язково докинув свою приказочку: «Люби футбол у собі, а не себе у футболі». Я напевне знаю, що це сказала якась велика людина про щось інше, не про футбол, а Кирило десь вичитав і перелицював. Він у нас багато читає. По правді, я Кирила вважаю хорошим хлопцем, а от сказати дружимо ми з ним чи ні — не можу. Здавалося б, живемо в одному будинку, ходимо в один клас. Так, збоку подивитися, чом не друзі? Ми ніколи не билися з ним (навіть тоді, коли були малими!), навіть ніколи не посварилися, ми завжди разом, а от коли б мене хтось дуже серйозний і дуже поважний, ну от Герой Радянського Союзу, чи там, скажімо, тренер збірної країни, чи ще хто раптом запитав: «Кирило твій друг?» — я б не знав, що відповісти. Я й сам не знаю, чи є у мене справжній друг. Ну, такий, що за мене в вогонь і в воду, і я за нього — теж. Звичайно, коли хтось налетить на Кирила, зчинить бійку, я осторонь стояти не буду, я його захищу. Але ж не одного Кирила я захищу! Будь-якого хлопця з нашого будинку чи з нашого двору, а тим паче з нашого класу. І Іржика захищу. Хоча вона у нас така, що сама може будь-кого захистити. Не те що інші дівчиська. Зрештою, втече, і ніхто її наздогнати не зможе, бо недаремно тренер про неї сказав, що вона перспективна. Але чи досить цього, щоб називатися другом когось і щоб хтось тебе називав другом? По правді — не досить. Це однаково, що знайти гаманця, повернути його власникові, а потім ходити і всім задаватися — який я чесний. А є й такі. Мабуть, в мене немає друга. Друга, без якого не можеш дня прожити. Та що там дня! Твій друг, бодай подумки, повинен бути поруч з тобою кожної хвилини. А у нас як? Я не бачився з хлопцями і з Іржиком майже все літо. Був у спортивному таборі. Потім виїздив на кілька матчів у Молдавію і навіть у Естонію (естонцям ми продули, немає у нас хорошого воротаря), Толя Юхимець і Вадик нікуди не їздили, все літо товклися в дворі, зате Кирило був на Чорному морі, разом з батьками відпочивав у якомусь пансіонаті. Іржик брав участь у змаганнях у Куйбишеві, на Волзі, потім гостював у бабусі, в селі. І от, коли б мене запитали, чи скучив я за всіма ними, я, по правді, не знав би, що відповісти. І не тому, що я такий черствий і байдужий, просто… Певен, що коли б таке запитання задали їм, і Іржику, і Вадці, і Кирилові, і Толі Юхимцю, вони б так само, як і я, не знали б, що відповісти. Але, зібравшись сьогодні надвечір всі разом в дворі, ми страшенно зраділи. Що це — дружба чи просто так, звичка? Не знаю. Я багато чого не знаю, але коли б мої батьки чи вчителі дізналися, які питання мене мучать, вони б просто не повірили. Їм здається, що я, крім футболу, нічим більше не цікавлюся і думати можу лише про футбол. От тренер, Валентин Захарович, мене б зрозумів. Але для дорослих футбольний тренер — не авторитет. Скільки болільників має футбол? Мільйони і мільйони. Але скільки з цих мільйонів, що люблять футбол, вважають його серйозним заняттям? Небагато таких знайдеться, це я добре знаю. І професію футбольного тренера вони десь у глибині душі не вважають серйозною.

Якось тато з мамою повели мене на балет «Спляча красуня». А я, по правді, балет не дуже люблю. Хоч на льоду, хоч на сцені. На льоду там хоч щось трохи від спорту є, а на сцені так взагалі… Але не в тому річ. Я не дуже спостерігав, що там на сцені відбувається, я більше в оркестрову яму дивився. Сиділи ми в ложі, в другому ярусі, так збоку, що мені все було видно, що там у оркестровій ямі робиться. Ну, диригент паличкою махає, одні на скрипках грають, інші — хто на чому, а сидить збоку так дядечко худенький, лисий весь, я спеціально у мами бінокль узяв, щоб краще його роздивитися. Я чому ним зацікавився? Бо всі в оркестрі ділом зайняті, а він сидить згорбившись, наче куняє. Сидить і нічого не робить, не грає ні на чому. Наче випадково зайшов туди чоловік, не знає, як вибратись з тієї ями, тому й сидить. А потім я розгледів, що біля нього на вірьовочці висить такий собі металевий трикутник. Ну, ніби з товстого дроту вигнутий. Я спершу не здогадався, що цей лисий дядечко має якесь відношення до того трикутника. А потім, коли він паличкою (у нього, виявляється, і паличка в руках була, тільки я її спершу не роздивився) по тому металевому, з товстого дроту зробленому трикутнику вдарив, я здогадався, що то його інструмент. Вдарив він і… все. Знову наче задрімав. До антракту він ще тричі вдарив, я спеціально лічив. Ну, коли по правді, хай ще там кілька разів, може, я що трохи проґавив, але ж все одно. І от коли в антракті, розминаючи в пальцях сигарету, тато поспішив із ложі, я запитав маму:

— А той дядько що, теж консерваторію закінчував?

— Який? — не зрозуміла вона мене спершу.

І тоді я їй показав, і вона сказала, що, безперечно, він закінчував консерваторію. І тоді я знову запитав:

— А коли б я так?

— Що? — знову не зрозуміла вона.

— А коли б я отак сидів у оркестровій ямі?

Але не так легко збити з пантелику дорослих. Вони завжди очікують від нас якоїсь пастки. Особливо коли ми вступаємо у вік, який вони називають «переломним». Тому вона зорієнтувалася дуже швидко.

— Ну, що ж, — сказала, вона, — коли б ти закінчив консерваторію, я була б дуже рада. Але в тебе не було жодного бажання вчитися музики. Цей музикант, хоч він і не перша скрипка, потрібний в оркестрі, і його жоден скрипач не може замінити. Він обрав собі такий інструмент, він грає на ньому, він має від цього задоволення, і ми маємо задоволення.

Я згоден з мамою в тому, що не важливо, на чому грати, а головне, як грати. У нас Вітьку Конопелька поставили в центр, він грав під одинадцятим номером. І що ж? По правді, центрофорвард мав би привернути увагу до своєї гри. Але центрофорвардом Вітька виявився ніяким, зате в захисті заграв. Валентин Захарович говорив потім, що дуже важливо себе знайти. Знайдеш себе — все як слід! А коли тобі просто здаватиметься, що ти щось вмієш… Точніше — тобі подобатиметься місце, яке ти займаєш, (от хоч би й на футбольному полі), але коли на місці тому ти не граєш, то… І я хотів сказати мамі, що мене на футбольному полі теж ніяка «перша скрипка» не замінить, і ще я хотів сказати, що від моєї гри не лише я матиму задоволення, матимуть його всі, хто сидітиме на трибунах стадіону, але тут повернувся тато, приніс нам з буфету морозиво, і я ні слова не сказав ні про футбол, ні про своє покликання. Не хотів їм псувати гарний настрій вихідного дня.

По правді, мої батьки не проти того, що я граю у футбол і займаюся в дитячій спортивній школі. Вони тільки вважають, що я обрав дуже не перспективний вид спорту. Бо коли доведеться вступати до інституту, я, як футболіст, нікому не буду потрібен. Моїм батькам більше подобалось, коли б я грав, наприклад, у баскетбол. Баскетбол вони вважають «перспективним» видом спорту. Мій брат Валерка (він набагато старший від мене, йому скоро вже тридцять років) грав у баскетбол і тому зараз має вищу освіту. Коли б Валерка не мав зросту метр вісімдесят дев'ять (по правді, він завжди всім говорив, що у нього зріст — метр дев'яносто два, але він так говорив тоді, коли грав у баскетбол, тепер він не говорить, тепер йому байдуже, який у нього зріст) і коли б він не грав у баскетбол, не бачити б Валерці інституту, як своїх вух. Це я добре знаю. Валерка якось проговорився. Валерка зараз інженер-технолог. Але як по правді, то ніякий він не інженер і ніякий не технолог. Він на жодній роботі довго не затримується. То на один завод влаштується, то на інший, попрацює трохи, кидає, шукає іншу роботу.

Але найгірше те, що випадок з Валеркою ні тата, ні маму нічого не навчив. Вони і в мені бачать такого самого «інженера-технолога», як і в Валерці, і їх ні крапельки це не турбує.

А от у Вадика Іванова — зовсім інше. Він оце іде у восьмий клас, а тоді скаже: «Прощавай, школо!» Він одразу ж піде у профтехучилище. А тоді на завод. І йому батьки не перечать. А вчиться Вадька добре і коли б хотів, то вчився б ще краще. І, звичайно ж, міг би поступити в якийсь інститут, щоб мати вищу освіту, якою так марять інші батьки.

Мене насмішкувато запитують: «Що ж ти, до сивого чуба збираєшся грати у футбол?» А я їм відповідаю: «А чому ні? Ви знаєте, до скількох років грав англійський футболіст Метьюз? Він грав до п'ятдесяти років. А Лев Яшин, уславлений воротар, який стояв на воротах до сорока п'яти років, і я певен, що міг би стояти і до п'ятдесяти, і довше, коли б не пішов на тренерську роботу. Хіба у нього з роками притупилася реакція? Анітрохи….»

А яка реакція в цього хлопця, в цього Максима? По правді, я завжди дивуюся, що люди так часто бачать футбол і так мало про нього знають. Їм здається, що коли гравець не швидко пересувається по полю, то він або ледачий, або постарів. Нічого подібного. Просто він знає, коли треба зробити ривок, а коли виждати, дочекатися, щоб м'яч сам до нього прийшов. І м'яч прийде, коли вибрати єдине, на ту хвилину, правильне місце. І коли гра дозволяє, не треба на те місце бігти як на пожежу, можна поволі, «пішки» грати. Все вирішить пас. Коли пас, хоч короткий, хоч довгий, як слід опрацьовано, коли м'яч точно надходить саме до того гравця, що треба, на трибунах, у недосвідченої людини, може скластися таке враження, наче гравці пішки ходять або на місці стоять, тільки незрозуміло, з якого дива м'яч ніби сам по собі летить до них і саме до того, до кого треба.

Ого — пас! От і сьогодні. Я ж чудово відпасував Кирилові м'якенький такий пас, м'яч сам накотився йому на ногу. Це ж яким телепнем, яким роззявлякою треба бути, щоб такий м'яч не обробити? Кирило мав би той м'яч подати на вихід Вадьці, Вадька зрозумів мене, зрозумів, для чого я підпасовую Кирилові, все зрозумів і подався вперед до краю. Він вміє бачити поле, хоч граємо ми не на справжньому футбольному полі. І що ж робить Кирило? Замість того, щоб проштовхнути м'яч вперед, він раптом чомусь починає тупцювати навколо м'яча, хитатися з ноги на ногу, як стара баба, що хоче спіймати курку, а курка не дається. І Вадька даремно просувається вперед, тепер навіть мені не вдалося б відпасувати йому м'яч, бо поки Кирило тупцював, підбіг Вітька з одинадцятої квартири (він не в нашій школі вчиться), ще секунда — і він обов'язково відняв би в Кирила м'яч, бо Вітька хлопець технічний. І от, щоб цього не сталося, Кирило й загилив по м'ячу з усієї сили. Хоч на це у нього розуму не забракувало, бо іншим разом він тупцюється навколо м'яча доти, доки його в нього не відберуть. Але як тільки Кирило загилив по м'ячу, у мене так всередині щось і тенькнуло, я передчував, чим це може скінчитися. У нас такий випадок вже був. Тоді, з вини того ж Кирила, ми розбили вікно у бойлерній, і вибіг черговий кочегар, і забрав м'яч, і ми кілька днів взагалі не мали чим грати у футбол. Добре, що Вадька Іванов власноручно засклив ту нещасну шибку. Це було ще навесні. А зараз теж… Кирило гилить по м'ячу, і м'яч летить прямо в лоджію на першому поверсі. Взагалі там півтора поверха, якраз над підвалом з цього боку ріг будинку вищий, ніж з того, тут лоджія нависає над двором. І м'яч летить у лоджію з такою силою, що точно влучить у засклені двері позаду лоджії. Точно туди летить. Правда, у лоджії сидить хлопець. Я його давно запримітив. Ми ще не починали грати, а я бачив, що він там сидів у лоджії так незворушно і непорушно. Незнайомий хлопець. Мабуть, він у квартиру з батьками переїхав, коли я був у спортивному таборі. Мене ще здивувало, що хлопець сидить так непорушно і не виходить у двір. По правді, я подумав, що він або задавака, не хоче ні з ким знатися, кирпу гне, або, навпаки, боягуз, мамин синочок, боїться виходити у незнайомому дворі серед чужих хлопців, щоб бува хто не розквасив носа.

«Дивак, — подумав я собі, — що ж ти, весь час так сидітимеш? Що ж ти не думаєш про те, що післязавтра треба у школу йти? Чи тебе мама у школу за ручку поведе? Бо є у нас в дворі один такий, що його мама досі за руку в школу водить». Але почалася гра, і я просто забув про того хлопця. А потім вже, коли ми грали, я підбігав ближче до лоджії, де він сидів, і якось випадково зустрівся з ним очима. І я побачив, що він розуміє гру! І нічого такого боягузливого я не побачив у його очах. І, по правді, мене здивувало, що він не виходить до нас у двір, якщо не грати, то бодай «боліти», а отак сиднем сидить, непорушно, як ревматичний дід-пенсіонер. А потім у запалі гри я знову забув про нього.

І ось Кирило загидив по м'ячу, а мої вуха вже почули дзвін розбитого скла. Проте дзвону не було… Натомість мої очі побачили, як хлопець взяв цей божевільний, закручений здуру м'яч. Я хоч добре граю у футбол, але вже давно помітив, що, коли хочеш по-справжньому закрутити м'яч, це вдається не завжди, а коли просто б'єш, він закручується сам по собі. Так і тут. Але хлопець, сидячи (що мене найбільше здивувало), хитнувся вбік, зловив м'яч і притис його до грудей. В ту мить, коли здавалося, що м'яч профурчить повз нього, він раптом рвучко нахилився вбік (не встаючи!) і наче руки в нього стали вдвічі довшими, висмикнулись з рукавів мало не до самих ліктів. Такими довгими стали його руки, що він зміг немов без особливого напруження взяти той м'яч. Але я-то добре знаю, чого варта отака нарочита недбалість! Це ж треба мати яку реакцію! І як точно вміти розрахувати траєкторію польоту м'яча за якісь незначні частки секунди. Він був ідеальним воротарем, цей хлопець, і я, підбігши до лоджії, гукнув:

— Чого ти там сидиш сиднем? Виходь, ставай на ворота!

— Не можу, — якось вибачливо всміхнувся він.

— Що значить не можеш? Не хочеш?

Щоб краще порозумітися, я вистрибнув на поренчата лоджії і тепер побачив, що він сидить на чомусь, що дуже нагадує крісло-гойдалку чи… Це крісло було на великих колесах. Такі крісла я бачив у лікарні. І тому мені стало дуже прикро на душі, я відчув, що тут щось негаразд з цим хлопцем. Я намагався не дивитися на його ноги, бо подумав, що ніг у нього немає зовсім, отже, як — по-дурному прозвучало моє запрошення йти грати у футбол! І я не знав, як мені бути далі, чи перелізти до хлопця у лоджію, чи стрибнути на землю, вдавши, що я нічого не помітив ї нічого не зрозумів. Але я просто запитав:

— Як тебе звати?

— Максимом, — відповів хлопець.

А ноги у нього були. Він сидів до пояса вкутаний картатим пледом, але ноги у нього були. Я бачив, що вони, його ноги, не зостались десь під трамваєм чи в операційній хірурга. Ноги у нього були, але все одно, що їх не було. Він не міг бігати, не міг ходити, не міг навіть стояти, а я здуру кликав його грати у футбол. По правді, вийшло все якось страшенно незручно.