— Дома у нас що робиться, по правді, і розказати важко. Хоча, власне, нічого страшного не сталося. Просто минулої неділі до нас приїхав мій старший брат Валерій разом зі своєю дружиною, моєю братовою Свєтою і моїми племінниками Вовкою і Женькою і раптом за обідом заявив:
— От що. Я їду на БАМ.
— Куди? — спокійно перепитала його мама. Вона думала про щось інше. Але тато одразу щось запідозрив, тільки одразу не міг у це повірити.
— Що? Відрядження у тебе туди? І чому посилають тебе, сімейну людину? Що, не знайшлося когось молодшого?
Я дивився на Валеру з захопленням, хоча мені все ще здавалося, що він нас розігрує. Колись, коли Валерій був ще студентом, він вмів чудово всіх розігрувати. І разом з тим я бачив, що Валерій говорить серйозно. Я дивився то на тата, то на маму і на Свєту я дивився теж… Хто-хто, а вона б мала найпершою виявити якесь занепокоєння, а вона сьорбала собі суп так спокійно, ніби Валерій повідомив батькам, що збирається з товаришами найближчої неділі на риболовлю. І коли я подивився на Свєту, то зрозумів, що Валерій не жартує і що він про все вже переговорив з нею, і вона все знає і не тільки не має нічого проти, не тільки не завадить Валерію поїхати, а навпаки — вітає його рішення. І тоді я вперше в житті не те що полюбив її і визнав своєю, рідною, такою, як і Валерій та його хлопці, а якось став поважати. І, зізнаюся чесно, до цього дня я недолюблював Свєту. Тільки тепер я зрозумів, що досі я ревнував Свєту до брата, я чомусь думав, що у мого брата мала б бути не така, а значно краща дружина. Яка? По правді, я й сам не знав, яка. А ще краще, щоб у нього не було ніякої, щоб він завжди був з нами. Правда, так я думав, коли був зовсім малим, коли перейшов лише в третій клас, тоді, як Валерій і Свєта поженилися. Потім я зрозумів, що так не буває, але мені все одно хотілося, щоб Свєтка була не такою, як вона є. А вона виявилася молодчиною! Чоловік заявляє, що поїде за тридев'ять земель, а вона собі сьорбає суп, мимохіть витирає носи то Вовці, то Женьці і бровою не веде.
Мама все ще якось розгублено посміхалася. Так посміхається людина, коли при ній розповідають щось надзвичайне, всім навкруги цікаво, і тільки вона одна не розуміє, в чому суть.
І тут Валерій пояснив:
— Та ні, ви мене не зрозуміли! На БАМ я їду не у відрядження, а працювати!
— Що? — звів брови тато, і ложка якось розгублено зависла в його руці.
— Але що там, на будівництві залізниці робитимеш ти? Ти — інженер-технолог легкої промисловості? Що, що, що? Може, ти мені скажеш що?
— Працюватиму. Чого б я туди поїхав? На витрішки? — Валерій навіть ставав зухвалим, але тато цього не помічав.
— Ким, ким ти там будеш працювати зі своєю освітою? — наполягав тато.
— Буде видно, залежно від обставин, — спокійно сказав Валерій, — ти, тату, маєш рацію, що, мабуть, інженери-технологи та ще й легкої промисловості там, на трасі, потрібні зараз найменше. Хоча я в цьому до кінця не певен. Раптом хтось потурбувався, щоб там потрібна була штатна одиниця інженера-технолога легкої промисловості. Мало що буває? Але я не працюватиму інженером-технологом, бо інженер я ніякий, а бути все життя лише штатною одиницею я не хочу, не забувай, що мені лише двадцять вісім років…
— Не забувай, — зойкнула мама, до якої нарешті дійшло, що Валерій не жартує, — не забувай, що тобі вже двадцять дев'ятий рік і що в тебе двоє дітей! Сім'я! Дружина, двоє маленьких дітей! Світлано, чому ти мовчиш? Чому ти мовчиш так, ніби тебе це не обходить?
Свєтка знизала одним плечем і глянула на маму так, ніби побачила її вперше:
— А що говорити? Все переговорено. Ми вже все вирішили.
— Ви-и-и-рішили? А діти, діти як?
— Що ж діти? Хіба у нас одних діти? Думаєте, на БАМі немає дітей? Є там діти. І значно менші, ніж наші Вовка і Женька. Є там і дитсадочки, і школи є…
— Ні, — кричала мама, вказуючи на Вовку і Женьку, — ні, ти подивись на цих будівників БАМу!
Вовка саме впустив ложку під стіл, а Женька по вуха вимастився в сметану.
— Мамо, — голос у Валерія став суворим і рішучим, — ніхто дітей одразу туди не повезе. Спершу я поїду туди сам, розвідаю, як там, а потім викличу Свєту з дітьми…
Щодо батька, то він бив на розсудливість Валерки: що він там робитиме, він, людина з вищою освітою?
— Що доведеться, — безтурботно пояснював Валерка, — висаджувати в повітря скелі вибухівкою, валити столітні кедри, складати шпали чи ще там щось…
— І для цього треба було п'ять років навчатися в інституті, здобувати вищу освіту? Щоб по всьому, на порозі свого тридцятиріччя, маючи сім'ю, двох малих дітей, маючи спеціальність, роботу, кооперативну квартиру в одному з найкращих міст світу, раптом стати різноробом?!
— Одне з найкращих міст світу чудово обійдеться без моїх послуг. От побачиш, що ніхто навіть не помітить, що в місті стало менше на одного посереднього інженера-технолога легкої промисловості. Що ж до вищої освіти і спеціальності, то краще було б мені її взагалі не здобувати, бо не моя це справа, не люблю я своєї спеціальності…
— Рубати ліс і класти шпали чи лупати скелі краще?
— Не знаю, не знаю! Але їду, щоб щось пошукати для душі і, може, й навчитися того, що буде мені любим…
Тато знову і знову повертався на те місце, казав, щоб Валерій подумав над тим, що буде, коли кожен інженер раптом захоче, щоб його використовували як різнороба?
Але й цим тато не міг переконати Валерія:
— Не побивайся, тату, всі інженери не подадуться в різнороби, а на мені одному світ клином не зійшовся. І чого ти не думав про інтереси держави, коли буквально заштовхував мене в той інститут?
Вони здорово посварилися і вже тиждень, як не можуть один одного переконати, а мама, так та просто плаче, і очі у неї буквально не просихають.
Я розповів про те, що сталося в нашій сім'ї, своїм найближчим друзям — Максимові і Кирилу Куличенку. Тепер я можу з певністю назвати їх своїми друзями, бо за якихось кілька місяців відбулося стільки подій, стільки всього змінилося, я, непомітно для самого себе, навчився бачити все зовсім іншими очима.
І от, коли я їм розповів про Валерієве рішення, Максим несподівано для мене сказав:
— Батько твій, безперечно, в чомусь має рацію. Хіба це добре, коли інженер бере в руки кайло?
— Виходить, краще йому залишитися в місті і знову кожного дня ходити на роботу, від якої йому щелепи судомить?
— Я цього не сказав, але мав би він подумати про все це раніше.
— Коли?
— Та хоча б тоді, коли був таким, як ми. Років в тринадцять-чотирнадцять, найпізніше в п'ятнадцять.
— Тоді для нього, крім баскетболу, нічого не існувало.
— Як зараз для тебе нічого не існує, крім футболу?
— Не зовсім так. Футбол для мене не хобі, а моя майбутня професія.
— Ти в цьому впевнений?
По правді, тут мені на душі стало зовсім зле. Максим зачепив те, чого я сам ніколи не наважуюсь торкатися. Справді, чи я в цьому впевнений? Що коли це для мене просто гра, не спортивна гра, а гра дитяча, гра, від якої я маю задоволення зараз і зовсім не певен, чи ця гра стане справою всього мого життя. Думати? А що придумаєш? Певен, що й Валерій в нашому віці не був таким уже й бездумним. І йому, мабуть, хотілося все життя вкидати м'яч у корзинку. А потім… Кирило, як завжди, відбувся жартом:
— «Его пример другим наука…»
Процитувати шматок «Євгенія Онєгіна» не штука, але справді, не станься цього з Валерієм, чи задумався б я над своєю подальшою долею і своїм місцем в житті?
Кирило добре відчуває, коли можна блазнювати, а коли треба зупинитися і стати серйозним. Перехід цей у нього поступовий:
— «Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп», — сказав Маяковський. А «ясен», знаете, в якому тут розумінні? В тому, що людині все ясно…
— Ні, — не погодився з ним Максим, — тут поет не те мав на увазі, «ясен» — значить, безтурботний, тобто людина, яка не завдає собі клопоту над чимось задумуватися, стати дорослішою. Мені здається, що дорослою людина повинна себе вважати з тієї миті, коли вона щось зрозуміє і сприйме так, як це роблять дорослі…
— Але звідки ти знатимеш, як вони що сприймають і як вони що відчувають?
— Хіба це так важко уявити?
— Спробуй, — уяви!
— Спробую! І ти спробуй. Гайдар був лише на півтора року старший від нас, а йому довірили командувати полком. Значить, хтось повірив в те, що він відчуватиме і сприйматиме все, як доросла людина, і прийматиме такі рішення, як прийняла б і доросла людина, якій довірено долі тисячі людей…
— В кавалерійському полку часів громадянської війни не було тисячі шабель.
— Яке це має значення? Хай вісімсот шабель, хай лише п'ятсот.
— Але то були виняткові умови!
— Минуть роки, і про наш час теж говоритимуть, що ми жили у виняткові роки і у виняткових умовах.
Вони засперечалися і все далі й далі відходили від Валерія і його наміру змінити свою долю і своє життя.
По правді, мене їхня розмова вже не цікавила. Я думав, до якої межі одна людина може брати на себе відповідальність за дії і долю іншої людини з тим, щоб робити це на користь, а не на зло? Я не вмію так гарно висловлювати свої думки, як це робить Максим, чи Кирило, чи й інші хлопці та Іржик, і, по правді, часом навіть добре вивчений урок я не можу переповісти так, щоб вчитель одразу ж зрозумів, що я знаю матеріал, знаю, але не вмію до ладу переповісти.
От, скажімо, таке. Я капітан футбольної команди. Я відповідаю за дії і вчинки кожного гравця, я повинен все передбачити, але навіть коли я все передбачу, то, по правді, всього зробити самому мені не вдасться. У мене не двадцять дві ноги і не двадцять дві руки, і не одинадцять голів, а лише одна. І кожен гравець в команді діє самостійно, часом всупереч моїм бажанням — теж правильно, а часом неправильно. І неправильно не тому, що хоче зробити щось всупереч моїм вказівкам і бажанням, а неправильно тому, що не зумів зробити як слід. А часом йому здавалося, що я помиляюся і він зробить краще, зробивши всупереч мені, а виходить гірше…
Якось на тренувальній грі я пішов по центру, навмисне не швидко пішов, щоб дати змогу підтягнутися нашим крайкам і виманити, розтягнути їхній захист. Виманити із їхнього штрафного майданчика і розтягнути вздовж поля, щоб самим мати оперативний простір. І показав нашим крайкам помахом руки, щоб вони вперед не дуже висовувались, бо як тільки я комусь підпасую м'яч, а він в цей час висунеться занадто вперед, їхні захисники одразу ж зрозуміють цей нехитрий маневр, зроблять ривок вперед, і. один з наших крайків, той, що буде без м'яча (не можу ж я один м'яч відпасувати одразу обом крайкам!), одразу ж опиниться в офсайді. Здавалося б, не мудра штука, а Жора Конопелько чомусь у відповідальний момент рвонув вперед з копита і… звичайно ж, опинився у офсайді.
Хто винен? Він чи я? З одного боку — він. А коли по правді, я картав себе за те, що не зміг врятувати цю атаку, цю добре організовану комбінацію. А я ж — капітан, я відповідаю за все. Але ж виходить, що тут є не лише один бік і другий бік, а ще якийсь бік, і коли з того боку подивитися, Жора мав би не на мене покладатися, а мати власну голову на плечах. Якусь ініціативу виявити розумну, чи як це назвати!
І де закінчується ініціатива, а де починається шкідлива самодіяльність?
Або у нас в сім'ї. Будемо дотримуватись футбольної термінології. Мій тато — «капітан» нашої сімейної «команди». Він все обдумує, вирішує, він за все вболіває і за все відповідає. А Валерій тоді, коли закінчував десятирічку, коли був таким, як я чи трохи старшим, він, припустимо, був звичайним рядовим «гравцем» нашої сімейної «команди». І от тато як «капітан» велів робити йому те і не велів робити іншого, і Валерій робив, як веліли. Тато був певен у тому, що не помиляється, що робить все на користь і нашої «команди» в цілому, і на користь Валерія, як рядового «гравця». І тато звелів Валерію подавати документи в технологічний інститут. Тато вважав, що так буде найкраще. Тато знайшов ту найвигіднішу точку, з якої найзручніше пробити «по воротах». Тато «подав» Валерію пас, Валерій «вдарив» і «забив» гол. Валерій став студентом, потім інженером, Валерій здобув вищу освіту, і вся наша сімейна «команда» мала б радіти. І, звичайно ж, вона на якомусь етапі раділа! А от минув якийсь час і виявилось, що «гол», забитий Валерієм, недійсний, що Валерій «забив» його з офсайду. Хто винен? Тато як капітан чи Валерій як рядовий гравець? Розумів тоді Валерій, що буде цей гол з часом не зарахований, чи не розумів? Чи йому було байдуже? Він не хотів, ліньки йому було обміркувати все по-своєму, чи він не хотів дратувати тата? Чи боявся його?
А як Валерій мав вчинити, що було йому робити? Йти всупереч волі батьків, не побоятися перечити їм, відчуваючи, що справжня правда все одно на його боці? Але як бути, коли він не мав власного «ігрового» варіанту? І коли можна наважитися порушити дисципліну все одно де і яку: на футбольному полі, в сім'ї, на роботі? Ну, добре. У мене перед очима є життєвий приклад Валерія, і я, по правді, не буду таким вареником, як був він. Я вчиню по-своєму. Валерій має науку, але чому не мають цієї науки мої батьки? Я певен, що коли б їм вже сьогодні гарантували, що через два з половиною роки мене без всякого клопоту і без будь-якого конкурсу приймуть в якийсь інститут, то вони вже сьогодні б почали агітувати, щоб я йшов у цей інститут, анітрохи не турбуючись тим, подобається мені та професія чи не подобається. Головне — вища освіта!
Але у мене своя голова на плечах. Я не побоюсь оволодіти ініціативою, зробити так, як знайду потрібним. Тільки, по правді, де у мене гарантія, що я зроблю все як слід? Хоча… Ще є час. Довгих два з половиною роки. Ні, значно менше. Два роки і три місяці. Як непомітно збігає час. Я й не помітив, коли щез сніг, прийшла весна і ми наші тренування перенесли з залу на футбольне поле. Не знаю, чи йому й самому цікаво, чи це він заради Максима, але полковник Швецов на своїй «Волге» з Максимовим кріслом на даху і з Максимом на передньому сидінні мало не щодня приїздить на стадіон, і вони вдвох спостерігають за нашими тренуваннями і за нашими учбовими іграми. Ї я добре знаю, що полковник і Максим добре бачать поле і добре розуміють гру. Полковник добре бачить не лише футбольне поле і розбирається не лише у футболі, за спиною у нього прожите життя, а як бути нам?