Корабель з райдужними вітрилами

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Я так і не розпитав у них всіх, посоромився, на якому поверсі райком комсомолу і які там двері. Чи змогло б в'їхати туди моє крісло? Мабуть, змогло б. В адміністративних будинках двері широкі… А то якось незручно вийшло… На футбольні матчі і до Олега на тренування я їжджу, а приймали мене в комсомол дома. І квиток комсомольський мені теж привезли додому.

Звичайно, всім нам, всьому нашому класу, коли вдуматись, комсомольські квитки дали авансом. В комсомол прийняли і мене… А що я для комсомолу? Яка з мене користь? Що, знову прийде Ніна Олешко і почне проводити паралелі з Павкою Корчагіним? Знову повернемось на те місце, з якого почали? Павка був героєм до того, як його спіткало нещастя, а я?

Мрії, мрії, корабель з райдужними вітрилами, мила вигадка Кирила Куличенка…

Я — реальний капітан на кораблі, який існує в нашій уяві. Але я не хотів бути капітаном на такому кораблі. Я пропонував, щоб «капітанили» ми там по черзі. І вже перший «рейс» того корабля показав, що гра — не для нас, ми вже не діти. Скільки б різних умовностей всі ми гуртом не нагортали на купу, десь, в якомусь місці, на якомусь етапі, рано чи пізно, всі ми разом чи один хтось з нас зійде на землю. Ступить на реальну землю, а вона тверда. Так було, коли капітаном призначили Вадика Іванова. Дуже вже йому хотілося покидати за борт тих чортових хунтистів, хай би їх акули пожерли. І тут втрутився я…. Для чого? Адже все було умовним — і корабель, і наші вчинки. А от вчинки вже, мабуть, не можуть бути умовними… Хочемо ми того чи не хочемо, а вже й гру сприймаємо так, ніби це не гра, а дійсність, і нам приспіло приймати рішення. Єдине правильне рішення, від якого залежатиме наша доля, і доля наших товаришів, і, може, доля країни в цілому.

От я й прискіпався до Вадика — під яким прапором попливе наш корабель. Він сказав — під червоним, під нашим державним, а мало б бути, щоб прапор наш був райдужний, як і наші вітрила. Все — умовне, все у мріях, а у мріях можна протягом години чи й дня звільнити все людство від рабства. В житті так не буває…

І комсомольський квиток мені вручили не за те, що я можу багато чого в мріях, а за те, що я зможу щось корисне зробити в майбутньому. Але що, що, що?

Море не для мене… Ні капітаном, ні боцманом, ні юнгою я не вийду в море ніколи.

— Чому? — запитав Марко Ісайович. — Все наладиться! Ти станеш на ноги, ти підеш, побіжиш, стрибатимеш. Невже ти мені не віриш?

— Ні, — сказав я.

Це було жорстоко, але тепер я мав право на таку жорстокість. Тепер між мною і Марком Ісайовичем не лежало ніяких неприємних недомовок, тепер Марко Ісайович знав, що я не писав того листа в міністерство, не скаржився на нього. До речі, Толя Юхимець, коли заходить до мене і застає Марка Ісайовича або коли Марко Ісайович заходить і застає Толю — тепер Толя чесно дивиться в очі Марку Ісайовичу, а той добре розуміє, як все сталося…

Мені сподобався хлопець, який за дорученням райкому комсомолу вручив мені комсомольський квиток. Чимось цей хлопець нагадував Валерія Петровича Сахненка, хоча Сахненко робітник, а цей, його звали Сергієм Ковальчуком — студент політехнічного інституту. Він приходив разом з Ніною Олешко.

Не знаю, може, дорогою Ніна його добряче проінструктувала, але тримався він дуже просто, невимушено, ніби мав справу не з чотирнадцятирічним інвалідом, який, коли йому потискали руку, не зміг навіть встати з елементарної ввічливості, а із звичайним хлопцем, таким, як ті, що юрмилися біля мого крісла на колесах. Були при цьому Олег, Кирило, Толя, Вадик, Іржик…

Він вручив мені комсомольський квиток, міцно потис руку і сказав:

— Я певен, що ти, Максиме, виправдаєш високе звання комсомольця!

— Як? — впритул запитав я його.

Це було жорстоко з мого боку, я знаю. Я помітив, як хмарка розгубленості, коли не ляку, напливла на обличчя Ніни Олешко, відчув, як знітилися хлопці, але… Запитав — бо запитав. Цей Сергій Ковальчук одразу ж, як тільки переступив поріг нашої квартири, сподобався мені. Він ще й рота не розкрив, а я відчув в його особі розумного хлопця. І я собі подумав, коли я не помиляюсь, коли він справді розумний, цей член бюро райкому комсомолу, то…

Він повинен знайти якусь не стандартну відповідь, без того поросячого оптимізму, яким люди так охоче відгороджуються від усіх складностей в житті. А раптом він почне: «От видужаєш, докладеш всіх сил… Знаєте, наша медицина найпередовіша в світі, наші лікарі чудеса роблять, вилікують тебе! І тоді…»

І тому я запитав: «Як?» Це я щиро запитав, не тому, що в мене заговорила жорстокість, а що це було жорстоке запитання, я відчув і зрозумів пізніше.

— Як? — перепитав мене Сергій, але не видно було по ньому, що запитання застало його зненацька і він розгубився. — Як? А ти сам подумай — як. Хай це буде твоїм першим комсомольським завданням. Ти круглий відмінник, я знаю. І чи мені тобі говорити, що комсомолові, народові, країні потрібні не лише дужі руки і прудкі ноги. Повір мені, що розумна світла голова теж може для чогось знадобиться.

Останні слова він говорив вже зовсім не урочисто, а навіть ніби жартома, сам всміхався, і я бачив, як усмішки полегшення розпливлися по обличчях і Ніни Олешко, і всіх моїх друзів, і та незручність, що виникла після того, як якусь секунду моє питання: «Як?» висіло в повітрі, випарувалась.

А потім всі розійшлися, і я зостався сам, але питання: «Як?» вже не покидало мене. Спасибі тобі, Сергію Ковальчук, що ти не відіслав мене позичати оптимізму у Павки Корчагіна. Я думаю, що людина, яка потрапила в моє становище, мусить сама, без чиєї б то не було допомоги, відшукати в собі свого власного Павку Корчагіна. В яку б скруту не довелось потрапити людині, їй доведеться починати все з самого початку. Починати самій… І ніякий Павка Корчагін їй не допоможе, не візьме на свої плечі ще й мій тягар. Павка Корчагін може надихнути, підштовхнути, допомогти зробити перший крок, а йти доведеться самому.

Йти.

Але чому йти до якоїсь мети треба обов'язково ногами? Голова, як сказав Сергій, тут відіграє не останню роль. Голова моя може придатися. Вона принесе користь і комсомолові, і народові, і країні. Але як? Маєш, комсомолець Максим Грабченко, своє перше комсомольське завдання. Списуйся з корабля з райдужними вітрилами на берег і шукай свого місця в команді справжнього житейського корабля.

Ким ти будеш? До чого лежить твоє серце? Може, не поспішати з цим питанням? Адже я не маю сумніву в тому, що більшість моїх ровесників, однокласників, хоч вони здорові, дужі, «рукаті-ногаті», як каже Іржик, хоч для них відкриті всі дороги і, практично, вони можуть стати всім, хто ким захоче, але вони ще не задумувались над цим, ким вони стануть після закінчення школи. Вони вважають, що у них є час. Може, й так. Для них час є, бо вони, коли хтось з них спершу помилиться у виборі професії, потім згодом зможуть її поміняти. От брат Олега Борщова — інженер, раптом робить відкриття, що ніякий він не інженер і майже в тридцять років збирається міняти професію.

Я так не можу. Я не маю на це права. В моєму становищі це було б нерозсудливо. Але ким я хочу бути? Хотів бути моряком. Чи варто говорити, що я можу бути моряком, навіть капітаном лише на тому кораблі, який сконструював Кирило Куличенко, а ті кораблі, що їх робитиме Вадик Іванов, — вони не для мене…

… Коли всі пішли і я зостався сам на сам з своїм комсомольським квитком і з своїми думками, прийшов полковник Швецов. Він побачив на столі мій комсомольський квиток, обережно взяв його в руки, поздоровив мене і мовчки сів біля мене на тахті. Він мовчав, і я був йому вдячний за його мовчання. А потім Іван Іванович сказав:

— Мене приймали в комсомол в Комсомольську-на-Амурі.

— Ви будували Комсомольськ-на-Амурі? — здивувався я. — Ви ніколи про це не розповідали…

— Еге, для всіх вас я людина суто військова, народився з погонами на плечах, чи не так?

— Ну… Я знаю, що до війни погонів не носили, але справді всі ми звикли бачити вас військовим і тільки військовим. Для нас ви справді завжди були і будете полковником Радянської Армії.

— А між тим я людина суто цивільна, хоч віддав армії тридцять п'ять років життя. Знаєте ким я мріяв стати?

— Ким?

— Вчителем. Звичайним сільським вчителем. На будівництво Комсомольська-на-Амурі я поїхав без комсомольського квитка в кишені. Роки не підійшли. Власне, не поїхав, а втік. Був відчайдушним шпінгалетом. Дорогою до Комсомольська мене мали за безпритульника, тоді вони ще були… Хлопці і дівчата, старші од мене, ті, що їхали на будову з комсомольськими квитками в кишені і по комсомольських путівках, жаліли мене, підгодовували, бо не знаю, як би й доїхав…

— Але ж чому ви поїхали? Ви мріяли стати вчителем, отже, вам треба було вчитися… Що, вас романтика спонукала втікати з дому на далеку будову?

Іван Іванович розсміявся:

— Максиме, та я й слова тоді такого не знав! Що таке романтика, навіть не здогадувався. Просто — відчув, що треба. Руки там робочі були потрібні, і хоч вони в мене на той час ще не дуже міцні були, але й мої руки згодилися. Коли людину до активної дії спонукатиме лише сама романтика і нічого за тією романтикою не буде, то… — Іван Іванович махнув рукою. — Пісні різні романтичні, гітара, димок багаття, невідомі краї… Це, як би тобі сказати, опереткова романтика. За нею не треба їхати за тридев'ять земель. Досить взяти в неділю рюкзак, вкинути туди десяток картоплин, бляшанку консервів, перечепити через плече гітару, сісти на електричку, від'їхати кілометрів двадцять від міста, знайти якусь галявину, розкласти багаття, напекти картоплі, побренчати на гітарі і… Матимеш романтики повну торбу. Але такий, з дозволу сказати, «романтик» добре знає, що увечері він повернеться в затишну квартиру, увімкне телевізор, напустить у ванну теплої води…

— Але ж чому стільки говорено про романтику?

— Чому? Я, старий буркотун, цього не розумію, тут ми з тобою стикаємось у різних вікових категоріях, і я тобі з позиції літньої людини щось не те кажу. Романтика хай собі буде, але її не треба шукати і підпорядковувати їй свої вчинки. Треба діло робити…

Я розповів йому про Валерія, старшого брата Олега Борщова, і запитав його, що він думає про Валерине рішення їхати на БАМ.

Іван Іванович знизав плечима:

— Звідки я можу знати, як розцінювати таке рішення цього хлопця? Я ж його не знаю. Може, він з таких, що справді шукають своє місце в житті, помиляються, набивають гулі на лобі, знову шукають… Але чи не задовго? Чи задумувався хто-небудь з них над тим, у що обходяться їхні пошуки державі і народові? Багаті ми стали, народ гроші на нас витрачає, від нас користі ждуть, віддачі, а ми… Ми — шукаємо! Чого? Себе? Своє місце під сонцем? Місце, де від нас найбільше користі буде? Для душі своєї щось шукаємо? А чи не задовго шукаємо? І чи думаємо над тим, у що обходяться такі от «пошуки»? Думати треба, де ти потрібніший для всіх, а не для себе. Я, коли з Комсомольська повернувся, до педучилища вступив. Почала моя мрія здійснюватися: три роки — і я вчитель. Вже навіть про заочний курс університету почав думати. А як на другий курс педучилища перейшов, викликають мене в райком комсомолу: «Комсомолець Швецов, Батьківщині потрібні червоні командири. Сам бачиш, як збираються чорні хмари на горизонті. Ось тобі путівка у військове училище. Треба…» І — прощай, мрія про затишний клас і професію вчителя. Не здійснилася моя мрія. Але хіба я схожий на нещасного невдаху, обійденого долею тому, що мрія моя не здійснилася? Треба було — і з мене вийшов непоганий командир…

Я спробував заперечити. Ну, не те, що заперечити, а… як би це сказати, я спробував знайти інший варіант:

— Іване Івановичу, офіцер теж учитель. А крім того, захист Батьківщини — це такий обов'язок, з яким ніщо ні в яке порівняння не йде. Але коли б вас тоді викликали в райком і сказали, що Батьківщині доконче потрібні не командири, а…

Я відразу не міг підшукати потрібну професію. Іван Іванович зрозумів мене:

— Та хто завгодно! Хоч би й підмітальник вулиць. Для нашого покоління не було — «хочу», для нашого покоління на першому плані стояло — «треба».

— А для нашого? — запитав я.

— Е ні, — замахав на мене руками Іван Іванович, — ти мене на слові не лови. Я й на гадці не мав протиставляти своє покоління вашому. Немає поганих поколінь. Але кожне покоління має своїх соколів і своїх вужів. І це ви вже самі розбирайтесь, що має стояти для кожного з вас зокрема на першому плані: «хочу» чи «треба». Найкраще — коли ці два поняття співпадають, але не завжди так виходить…

Треба!

Мені на душі стало затишніше. От і розмова начеб була безвідносною, а все йшлося про мене. Справді, коли я позбавлений дуже багатьох «хочу», то «треба» теж можуть зробити людину щасливою. От як полковник Швецов. Я буду щасливим від самої свідомості, що я комусь — «треба».

Але сьогодні увечері, десь за годину до того, як з роботи мала повернутися мама, прийшла Іржик і… зробила мене нещасним.

Вона прийшла і сказала мені:

— Максиме, я люблю тебе…

І для чого я перепитав:

— Що?

Хіба я не почув її слів? Вона могла зледве ворухнути губами, вона могла тільки подивитися мені в очі, і я б все одно почув її. А вона взяла і сказала:

— Максиме, я люблю тебе…

Мало в мене горя від того, що я люблю її?..

І коли я перепитав:

— Що? — вона не стала зводити все на жарт, як це було між нами десятки разів, а повторила знову і знову:

— Максиме, я люблю тебе…

Я хотів цього і боявся цього. Досить з мене було й того, що я любив її…

Що таке любов чотирнадцятирічної дівчинки до чотирнадцятирічного хлопця? Що, крім посмішки, може вона викликати у дорослих людей? Ні, ні, я знаю, дорослі не такі вже й жорстокі в цих питаннях. У них достає такту не сміятися відверто над такою любов'ю, вони вміють навіть якось своєрідно шанувати її, називають «першою любов'ю», відрізняють її від звичайної дружби… Навіть хороші і розумні книжки написані на цю тему. Шекспір, в ім'я цієї першої любові, не пожалів Джульєтту і послав її на смерть в ім'я торжества цієї любові… І є ще хороша книжка «Дика собака Дінго, або Повість про першу любов». Але… Коли по чистій совісті, то хто з дорослих сприймає таку любов всерйоз?

Але я знаю Іржика і знаю себе. Яке я маю право на любов Іржика? Може, з її боку це навіть не жертва, може, вона щира, може, вона й справді любить мене, але… У нас в житті різні бігові доріжки. Вони паралельні, ми можемо бути весь час поруч, але саме тому, що ці доріжки паралельні, вони ніколи не перетнуть одна одну. Ми не зустрінемось. Їй — бігти і бігти, а не штовхати попереду себе крісло на колесах, в якому сидітиму я. Я нікому не дозволю котити своє крісло. І я сказав їй:

— Можу тобі запропонувати лише свою дружбу. Я люблю іншу…

Іржик розсміялася мені в обличчя:

— Максиме, не бреши, будь ласка, ти зовсім не вмієш брехати!

— Ні, ні, — наполягав я. — Та дівчинка живе в Сибіру…

— Хай собі живе, — вперто сказала Іржик. — А я любитиму тебе тут!