Корабель з райдужними вітрилами

КИРИЛО КУЛИЧЕНКО

— Що було б, коли б Олександр Сергійович Пушкін мав з математики п'ятірку? І його ліцейський вчитель не шпинив би його і не казав: «У вас, Пушкін, завжди виходить нуль?» Ну розв'язував би Пушкін задачі і виходив би в нього не нуль, а те, що там треба за умовою задачі… То й що? Що б мала від того Росія і чим би збагатилася світова культура? А нічим! Навпаки, я певен, що, віддаючи всі сили розв'язанню задач, Пушкін написав би на кілька віршів менше. Зате як збагатився б цим фактом наш математик Юрій Семенович! Мало йому того, що він на кожному кроці говорить нам, що практично немає такої професії, яка б дозволила людині обійтися без знань математики, то коли б було загальновідомо, що Олександр Сергійович мав з математики круглі п'ятірки, наш Юрій Семенович не проминув би дорікнути нам цим фактом. Ще й теоретично б цей факт обгрунтував!

Якось я забув зошит з геометрії вдома, і мені просто нікуди було списати домашню роботу у Тольки Юхимця. А загальновідомо, що в тролейбусі тобі наступають тільки на той палець, на якому мозоль, дощ може не випадати три тижні, але обов'язково починає накрапати того ранку, коли ти збираєшся на пляж чи кудись на екскурсію, і викликають тебе саме на тому уроці, до якого ти, м'яко кажучи, не готувався. То ж варто мені було забути зошита і не переписати у Тольки Юхимця домашнє завдання, як Юрій Семенович мене викликав. І я почав просторікувати про абстрактність наших шкільних знань з математики, що аж ніяк не викликало у Юрія Семеновича симпатії до мене. Я думав, що він розсердиться, зопалу вліпить мені двійку. Але справжнього вчителя не так легко завести.

Він сказав: «Куличенко Кирило (він завжди, коли викликає учня чи коли звертається до нього, називає спершу прізвище, а потім ім'я), будь такий ласкавий і назви яку-небудь професію, яка б могла обійтися без послуг математики?» Я «був такий ласкавий», втрачати мені однаково нічого, тому й випалив:

— Кухар!

В класі зареготали. Але несподівано для мене Юрій Семенович зрадів.

— Так ти, Куличенко Кирило, кажеш, що кухар саме та професія, що може обійтися без математики? Гаразд, гаразд. Уявимо, ти кухар…

Клас аж заахкав від задоволення. Я й сам не знаю чому, невже мене так важко уявити кухарем? І що в тому смішного? От візьму і на зло всім стану кухарем.

Хоча… мене довго ніде не триматимуть на роботі, в жодній їдальні я не затримаюсь, бо страшенно неуважний, задумаюсь, почну фантазувати, обов'язково у мене щось підгорить на плиті чи википить. Може, клас саме це інстинктивно відчув в мені і тому регоче?

А Юрій Семенович гне своєї далі:

— Обід з трьох страв: перше, друге, компот. На триста шістдесят чоловік. Борщ з м'ясом, биточки по-селянськи з макаронами, компот із сухофруктів. Обід має дати людині дві тисячі п'ятсот калорій. В твоєму розпорядженні…

І пішов, і пішов! Скільки в моєму розпорядженні м'яса, скільки жирів, скільки свіжої капусти, скільки чорносливу. Він так захопився, ніби це був урок в справжньому кулінарному училищі, про яке так любить розповідати Геннадій Хазанов по телевізору.

Як би там не було, я пошився в дурні. Приклад мій виявився абсолютно невдалим, бо таки справді кухарю потрібна математика. Я вже давно помітив, що вчитель завжди може пошити в дурні учня, як би той не викручувався.

І вже на перерві я раптом згадав про Олександра Сергійовича Пушкіна! Французи, здається, я десь читав, називають такий феномен «дотепністю на сходах», тобто дотепна відповідь чи переконливий аргумент знаходяться саме тоді, коли в них відпадає потреба. По невчасі. Моя бабуся в селі називає це: «Замкнули тато конюшню, як коней покрали».

Проте приклад з Пушкіним мені видався надзвичайно вдалим, я його вирішив приберегти на майбутнє. Бо скільки б я собі не забороняв влаштовувати спектаклі на уроках, в глибині душі я добре знаю, що коли на мене щось накотить, поведе мене, обов'язково встряну в якусь дискусію з вчителями, яка для мене дуже сумно скінчиться.

Я прийшов до Максима, приніс йому контурні карти, він просив мене купити їх йому, і нетерпіння мене так розпирало, що я ще з порога сказав Максимові про Пушкіна і про математику.

І тут Максим мене здивував. Він знизав плечима, обережно, нігтем мізинця, почухав носа (така вже в нього звичка), потім рвучко, аж рипнули колеса його крісла, повернувся до мене і сказав:

— А знаєш, в цьому щось є!

Максим навчився самим лише рухом тулуба, якось так рвучко, без допомоги рук, нахилятися вбік, що його крісло на колесах повертається в потрібному йому напрямку. Я якось запитав його, для чого він це робить, і він, звівши брови, буркнув: «Але ж ти обертаєшся, куди там тобі треба, взагалі без допомоги рук? Чому я повинен інакше?» Я розгубився і знітився. Взагалі, з Максимом по-справжньому вміє розмовляти тільки Іржик. Як це їй вдається, не розумію. Я багато чого не розумію і найперше не розумію, коли Максим говорить серйозно, а коли жартома.

— Що в цьому є? — скривився я, бо вже передчував, що коли б зараз тут виявився Юрій Семенович, він би мав в особі Максима могутнього союзника.

— Чому ти думаєш, — провадив далі Максим, дивлячись мені прямо у вічі (він завжди пильно дивився у вічі тому, з ким розмовляє), — чому ти думаєш, що світова літературна скарбниця збагатилася тому, що Пушкін не знав математики? А може, навпаки, збідніла? Знаєш, що сказав один видатний математик про свого учня, який став поетом? Він сказав: «У нього була занадто бідна уява, щоб стати математиком, тому він почав писати вірші». До речі, той випадок з нулем, хоч і став хрестоматійним, ще нічого не доводить. Я певен, що Пушкін міг би стати чудовим математиком, коли б у нього були хороші вчителі. Це — по-перше. А по-друге, дехто вважає, що він таки непогано знав математику. Кириле, ти знайшов невдалий приклад. І взагалі, ніколи не гарячкуй.

Але тут він сам почав гарячкувати, розвиваючи мою думку про Пушкіна і математику. Тільки як він її розвивав! Власне, від моєї думки взагалі нічого не зосталося. Виявляється, що коли б Пушкін добре знав математику, коли б в ліцеї встигав з неї, він писав би краще. І це Максим довів мені, як двічі два! Я й заперечити йому не встиг.

Відверто кажучи, я здорово заздрю таким людям, як Максим. Як він вміє мислити, як у нього здорово одне з одного випливає! У мене так не виходить і, мабуть, ніколи не вийде. Ще тільки середина чверті, а вже сумніву ніякого — Максим буде відмінником. І яким! Зовсім не таким, як Толя Юхимець. Толя Юхимець все вчить і з усіх предметів має лише п'ятірки, але найулюбленішого предмета у нього нема. Він однаково старанно розв'язує алгебраїчні чи геометричні задачі, визубрює дати, робить хімічні досліди, завчає вірші, стрибає в спортзалі через «кобилу» і… Та все він робить старанно і як слід, саме так, як подобається дорослим, але мені чомусь здається, що все це він робить якось без душі. Проте як тут розібратися, я правий чи він?

Я не певен, що він любить літературу так, як люблю її я. Зате я певен, що прочитав різних книжок значно більше, ніж Толя Юхимець. І читав я їх з інтересом, захлинаючись читав! Д він? Він читав тільки те, що передбачено програмою, «зайве» він читати не стане. Я прочитав такі книжки, які йому і не снилися, але він має круглі п'ятірки з літератури, а мені, при всій моїй начитаності, часом та-акого трояка з літератури вліплять! От запитайте мене, в якому році народився Тургенєв? От запитайте, запитайте, і я вам можу й не сказати, бо я забув. Д прочитав я майже все, що написав Тургенєв. А Толя Юхимець прочитав лише «Записки мисливця», «Батьки і діти», ну й… вважайте, все. Словом, все, що передбачалося програмою, і ні на нігтик більше. Зате він добре пам'ятає, в якому році Тургенєв народився, в якому помер, що зобразив, що відобразив, що хотів відобразити, але чомусь не відобразив, що йому вдалося, а що не вдалося. Я цього всього, слово честі, не знаю, бо не запам'ятовую. Хоч дехто вважає, що у мене хороша пам'ять. Я читаю, бо мені подобається читати, а Толя читає, бо це передбачено програмою і тому, що знає — коли не буде читати і не буде пам'ятати, то не матиме п'ятірки. Я люблю говорити, що головне не оцінки, а знання. Але наодинці із самим собою я сам собі мушу зізнатися, що знань у мене не дуже густо. Виходить, я нікчемна, ні на що не придатна людина? { краще в житті буде такому відмінному «середнякові», як Толя Юхимець, ніж мені. Ну, не в тому справа. Я не те хотів сказати. Від кого більше користі буде, від мене чи від Толі? Це мене сильно непокоїть. На що я придатний? Олег Борщов (та не тільки він, майже весь клас, окрім хіба що Іржика та ще кількох) вважає мене інтелектуалом, бо я, мовляв, сам прочитав стільки, скільки весь клас не прочитав. Це, мабуть, так, прочитав я, звичайно, багато, але який з того толк?

Вчора ми балакали з Максимом. Він розповів мені про ту школу, де він вчився раніше, ще до того, як з ним сталося нещастя.

А я згадав, що подібне щось читав у Джека Лондона. Максим зацікавився і почав мене розпитувати, в якому саме оповіданні Джека Лондона описаний цей випадок, такий схожий з тим, що довелося пережити Максимові. А я не пам'ятаю. Така в мене пам'ять дірява. Добре, що з моєї пам'яті не все витрушується, а то взагалі… Добре пам'ятаю, що читав це оповідання, добре пам'ятаю, що написав його Джек Лондон, а от як воно називається і в якому воно томі, вбийте, не пам'ятаю. Ще пам'ятаю слова з цього оповідання, ну, цитату… Не дослівно, звичайно, дослівно я нічого не пам'ятаю. Дуже приблизно навів я її Максимові. Приблизно так: «І тоді вони зрозуміли, що люди, яким випала доля побачити це, не можуть залишитися в живих». Знаєте, що вони побачили? Вони побачили, як яскраве, весняне сонце просвічує крізь синьо-зелену крижину, що стала сторч. Власне, це справді було останнє, що вони побачили, бо наступної миті крижина накрила їх і розчавила.

А діло було так. Кілька шукачів золота на Клондайку зазимували на острівці посеред широкої річки. Навесні, коли лід став крихким, вони поспішили вибратись звідти, перевезти все, що у них було, з острівця на берег, але не встигли… Скресла крига. Спершу крижини обминали їхній острівець і в них ще була надія врятуватися, але потім… Потім сталося те, що я процитував. Справді, побачити таке і зостатися живим не вдасться нікому.

Я не пам'ятаю, в зв'язку з чим розповів це Максимові. Мабуть, я, як завжди, стрибав з одного на інше, забув навіть послатися на Джека Лондона, бо Максим раптом зблід, зціпив зуби і, важко дихаючи, запитав мене:

— Ти звідки знаєш?

— Що? — не зрозумів я його.

— Ну, це… Цю пригоду на острові, коли крижиною… Тобі моя мама розповіла?

— При чому тут твоя мама? Це написано у Джека Лондона.

Максим не вірив мені, гарячкував:

— Немає такого у Джека Лондона, я читав, я знаю! Ти все вигадуєш…

— Хіба можна таке вигадати? — оторопів я.

— Правда, — погодився Максим, — такого вигадати не можна. Таке треба бачити на власні очі. Значить, тобі розповіла моя мама.

Але ж Валентина Сергіївна правда нічого не розповідала, і мені нелегко було переконати в цьому Максима. Проте я таки переконав його, він повірив, що таке описане Джеком Лондоном в одному з оповідань. В якому? От коли б я пам'ятав, в якому, одразу б заглянув у останній том, в алфавітний показник і за дві хвилини знайшов би це оповідання в якомусь із томів. Але ж я забув назву його, і тепер мені доведеться нишпорити у всіх шістнадцяти томах, в пошуках того оповідання. І знаєте, це навіть на краще, бо я страшенно люблю отак нишпорити в зібранні творів письменника і щось на ходу читати. Часом читаєш те, що вже колись читав, і раптом виявляється, що зараз ти прочитав те, колись тобою читане, зовсім по-іншому! В ньому зовсім інший зміст, ти його по-новому зрозумів! І коли так трапляється, я страшенно радію: значить, я став старшим і розумнішим!

А з Максимом трапилося ось що. Він тоді з татом і мамою жив у Сибіру, в невеликому селищі. Щоправда, називати селище невеликим можна лише по наших мірках. Там, у Сибіру, це був значний адміністративний і культурний центр, бо у радіусі на сотні й сотні кілометрів — тайга, болота, густа мережа річок, річечок, нескінченні озера. Добратися туди до них влітку можна було лише по річці на пароплаві чи повітрям на вертольоті, а взимку ходили автомашини, бо все навкруги замерзало.

Максимова мама, Валентина Сергіївна, зараз у нашому місті працює перекладачкою в «Інтуристі», а там, в тому сибірському селищі, вона викладала англійську мову в школі, а ще до того вони жили у Іркутську. А Максимів тато, Віктор Артемович, — геолог. Він там, в тайзі, шукав корисні копалини. Тата Максим бачив рідко, бо тато як начальник геологічної партії бував дома лише взимку. Тоді там все вкривається глибоким снігом, і геологи не можуть провадити розшуки. Правда, вони і взимку не сидять склавши руки, робота знаходиться: розбирати зразки знайдених мінералів, сортувати їх, обстежувати, робити там різні хімічні аналізи, словом, роботи їм вистачає. А крім усього, пошукова партія готується до нової експедиції, яка починалася, як тільки сходив сніг, і тривала до нового снігу, до пізньої осені.

І ось одного разу, коли вже настала весна, але сніг ще не зійшов і крига на річках та озерах була ще міцною, Максим впросив тата, щоб той його взяв з собою на риболовлю. Тато його, Віктор Артемович, разом з товаришами збирався їхати на острів, ловити рибу в лунках. Ну, це і в нас останнім часом стали захоплюватись підлідною риболовлею. І мій тато їздить взимку на Дніпро або на Київське море. І моя мама кожного разу переживає і хвилюється, бо якось вона побачила, як густо набито лунок, і прийшла до висновку, що крижина може відірватися, як-от виривається аркуш з блокнота. Знаєте, є такі записники, в яких біля палітурки прострочені аркуші, збиті дрібненькими дірочками, щоб зручніше було виривати з такого записника аркуш. Мама побачила ті лунки і жахнулася, як їх багато, як густо вони пробиті в крижині одна біля одної, і відразу ж біла крижина засоціювалася у неї з білим аркушем із блокнота. У моєї мами дуже образне мислення. Їй би вірші писати, а вона працює в ательє «Індпошиву» кравчинею. Правда, вона майстер вищого класу. А втім, я підозрюю, що мама, коли вона вчилася в школі, коли була така, як я, мабуть, писала вірші. Вона й зараз дуже любить читати поетичні збірки, і коли вірш їй подобається, обличчя у неї стає якесь «нетутешнє». І ще вона любить повторювати, що більш-менш пристойно римувати повинна вміти кожна письменна людина, але хай бог боронить називати кожну людину, що вміє римувати, поетом. Але не в тому суть.

І от Максим із своїм татом і з татовими товаришами поїхав на підлідну риболовлю на якийсь там острів. Весна того року прийшла в Сибір як ніколи рано. Проте лід був ще дуже міцний і ніхто не сподівався, що він почне ламатися так раптово, що так швидко і несподівано почнеться льодохід. Словом, все потім відбувалося, як і в тому оповіданні Джека Лондона, тільки із щасливішим кінцем. Їх потім знімали з того острова вертольотом, і ніхто не постраждав, крім Максима. А він… Він бачив сонце крізь зеленаво-синю крижину. Тільки вона не задавила його, вона навіть не зачепила його ніг, просто… Він біг, тікав, а крижини одна за одною насувались на берег, ставали сторч, падали з оглушливим гуркотом, розпадалися на скалки. Жах, коли це навіть просто уявити, а він все бачив на власні очі. І ось він посковзнувся, впав, перекотився на спину, а над ним нависла крижина. Крізь неї він побачив сонце… Вона поволі, поволі нахилилася над ним і почала падати… Крижина не зачепила його, жодна скалочка не торкнулась навіть кінчика його пальця, але коли вона з гуркотом впала, він відчув, як його ноги похололи. Йому здалося, що крижина впала на ноги, він відчув її холод навіть крізь малицю, як там називають цей хутряний одяг, і унти. Він відчув холод, і це було останнє, що з тих пір відчували його ноги. Тепер, як сумно жартує Максим, їм не холодно і не спекотно, не холодно і не лоскотно.

І тут я вигукнув на все горло:

— Лурд!

Він одразу ж зрозумів мене і недовірливо заглянув у мої очі:

— Ти думаєш?

— Звичайно!

— Так. Лікар теж говорив щось подібне…

Знаєте, що я мав на увазі? Правильно! Я мав на увазі роман Еміля Золя «Лурд». Наша «русачка», Марія Семенівна, рекомендувала нам прочитати лише роман «Жерміналь», а решту його романів нам, мовляв, читати ще рано і не обов'язково. Але я прочитав не лише «Жерміналь», а ще багато його романів і зокрема «Лурд». Виявляється, Максим теж його читав. Доти, доки в нашому класі не було Максима, я вважався чемпіоном по кількості прочитаних книжок. Зараз, з тих пір, як Максим вчиться в нашому класі (хоч і не сидить за партою безпосередньо), я вже не певен, що я чемпіон. Але те, що він не читав оповідання Джека Лондона, про яке я вже говорив, дозволяє мені сподіватися, що він не обскакав мене кругом і що ми з ним ділимо перше і друге місце. Хто з нас виявиться на першому, хто на другому, покаже час.

А «дорослі» книжки я читаю ось чому. Спершу тато й мама теж не були в захопленні від того, що я читаю «дорослі» книжки, ті, які, на їхню думку і на думку Марії Семенівни, нам, дітям, читати ще рано. Але, на моє щастя, я не полінувався прочитати твір Антона Семеновича Макаренка «Книжка для батьків». А там чорним по білому сказано, що, на думку Макаренка, немає якихось особливих книжок, окремо для дітей, окремо для дорослих. Що коли хороша, цікава книжка, то вона хороша і цікава для всіх, незалежно від віку. І корисна! І ще там писалося, що Антон Семенович ніколи не забороняв своїм вихованцям читати «дорослі» книжки, що не завадило, а, навпаки, допомагало їм вирости хорошими людьми. І це місце в книзі я обвів червоним олівцем і ознайомив з ним своїх батьків. Звичайно, залучивши такого союзника, як Антон Семенович, я міг розраховувати тільки на перемогу, і тато здався майже зразу, але мама ще не здавалася. Вона почала казати, що суть не в тому, «дорослі» чи не «дорослі» книжки я читаю, а в тому, що я читаю без системи, все підряд, а робити уроки як слід мені ніколи.

В романі «Лурд» розповідається ось про що. У Франції колись знайшли якесь джерело, і духівництво, різні тамтешні попи, кюре, як їх називають у Франції, з одного боку, а лікарі, точніше б сказати, спекулянти від медицини, з другого боку, почали експлуатувати те джерело. З усієї Франції туди з'їжджалися хворі, і їм замилювали очі попи з свого боку, а лікарі з свого боку, намагаючись вицупити якнайбільше грошей. І ті, і ті доводили, що вода цього джерела допомагає при будь-якій хворобі. І дехто так вірив в чудодійність того джерела, що й справді очунював. І тоді цей випадок через газети, через радіо… Ні, ні, брешу, тоді ще не було радіо. Значить, тільки через газети про цей випадок роздзвонили на всю Францію і навіть на всю Європу. Для реклами. Щоб прочан-хворих було ще більше і ще більше зростали бариші в тих попів і в тих лікарів. І там Еміль Золя описує, як привезли одну молоду дівчину. Вона так само не могла ходити, як Максим. Ноги в неї були, і ноги неушкоджені, а ходити вона не могла. Але їй страшенно хотілося в Лурд, бо вона вірила, свято вірила в те, що як тільки вона втрапить туди, до того джерела і до тамтешньої богоматері, вона встане і піде. І справді! Вона на такому кріселку їздила, як оце Максим, а як тільки її привезли у Лурд (не на кріселку, звичайно, на поїзді), вона встала з свого кріселка, встала і пішла ногами. Пішла! І повернулась з Лурду здоровою, нормальною людиною. А попи й лікарі, звичайно, роздули цей випадок, подесятерили його. Послухати їх, так там хворі очунювали цілими ротами чи й полками. Але Золя не вигадав це, таких випадків бувало в житті чимало, і я сказав Максимові:

— Слухай, друже, коли якась нещасна релігійна фанатичка зуміла зусиллям волі подолати свою хворобу, то чому цього не можеш зробити ти? Ти — піонер, без п'яти хвилин комсомолець. Невже в тебе немає сили волі?

— Є, — відповів він.

— То в чому ж справа?

— Ти думаєш, це так просто?

— Але чому вона могла, а ти не можеш?

— Ти ж сам сказав, що вона фанатичка…

— Що ж це виходить — релігійна фанатичка могла, а свідома людина, піонер — не може?

— Вона вірила…

— Вона в бога вірила! Виходить, їй бог допоміг?

— Кириле, не мели дурниць. Тут все значно складніше. Лікар теж говорив мамі, що коли б якийсь струс, якесь особливе напруження нервової системи, то і я зміг би…

Який тобі потрібен струс? Ми всім класом тобі гарантуємо такий струс, такий струс, що…

— Кириле, тут все не так просто. Я вдячний класові в твоїй особі за задуманий вами струс, але… Ну, я ж не лікар з вищою медичною освітою, щоб все тобі достеменно пояснити, але тут треба щось таке…

— Ти казав, що дівчина вірила, тому вона встала і пішла.

— А хіба ти не віриш, що рано чи пізно встанеш і підеш?

Тут Максим спохмурнів і відвів очі вбік, а це з ним трапляється дуже рідко. При розмові він любить не блукати поглядом, а дивитися співрозмовникові просто у вічі. А тут він дивився кудись на стіну, а може, й крізь стіну і, скрушно похитавши головою, якось безпорадно, ледь чутно, майже прошепотівши, сказав:

— Знаєш… Часом вірю, а часом не вірю.

І мені стало так жаль його, так жаль, що я ладен був віддати йому власні ноги…