Автор назвав це ім'я на самому початку розповіді, і, оскільки полковник Швецов величав його Валерієм Петровичем, можна здогадатися, що Сахненко не хлопчик, а людина доросла. Але… По-перше, полковник взагалі дуже ввічлива людина, а по-друге, Сахненко і сам не знав, звертається полковник до нього на «ви» жартома чи всерйоз.
Всі хлоп'ята в дворі, а найперше Вадик Іванов, синок майстра цеху, де працює Валерій Петрович, кажуть йому «ти», і його це анітрохи не шокує, хоча він позаминулого року демобілізувався з армії, працює на заводі, а вони ще ходять в школу. Йому двадцять два, а їм по тринадцять-чотирнадцять. Але що тут дивного, коли живуть вони в одному будинку і він став дорослим на їхніх очах. Правда, вони всі ще ходили у дитсадок, а він вже давно ходив у школу, вже закінчував восьмий клас, але взірцем для них не міг бути аж ніяк. Для них Валерій Петрович дорослим стане не скоро, та чи й взагалі стане, бо вони добре пам'ятають, як він обстрілював з рогатки котів, що грілися на сонечку, лежачи на даху їхньої бойлерної, і були свідками всіх його конфліктів з кочегарами, двірниками, кербудами і всіма статечними пенсіонерами, які пророкували йому кар'єру злочинця-рецидивіста. Злочинцем, а тим паче рецидивістом, він так і не став, але вчитися далі не захотів і з школою розлучився, ледве закінчивши восьмий клас. А цього року він пішов у дев'ятий клас вечірньої школи.
І зараз склалося так, що хлопці: Олег Борщов, Вадя Іванов, Толя Юхимець, Кирило Куличенко майже наздогнали його. А коли б він пішов у дев'ятий клас не в цьому році, а на той рік, то вони б стали однокласниками. Правда, вечірня школа не те, що їхня, але все одно долі їхні багато в чому спільні.
Тепер до цієї компанії приєднався і Максим.
Те, що пропонує Вадик (а без допомоги Валерія Петровича він поки що не обійдеться), взагалі має сенс, але треба зрозуміти і становище Валерія Петровича Сахненка.
Як все це сприйме Максимова мама? Але спробуйте втолкувати це Вадику Іванову! Він цього просто не розуміє. Він на Валерія Петровича очі вирячив, коли той почав говорити, що, мовляв, йому, дорослій людині, встрявати в хлоп'ячі витівки просто незручно.
Вадька ляснув себе по коліну:
— Та це ж елементарно!
Словечко «елементарно» у Вадика завжди напохваті. Послухати його, так все на світі «елементарно», тільки люди це не завжди помічають.
Що ж, може, він має якусь рацію. Правда його ще в тому, що люди часом і елементарне ускладнюють.
А під час знайомства Вадик відрекомендував Максимові Сахненка так:
— Це мій дружок, Валера! Отакий-о хлопець! — і підняв угору великий палець правої руки.
— Валерій, — простягнув руку Максимові Сахненко. Він чекав млявого, хворобливого потиску, але руку той потис енергійно, як дорослий. Потискаючи, запитав, дивлячись прямо у вічі:
— А по батькові?
Вадик витріщився на Максима, а Сахненко розгубився. Ось воно, — починається! Для Максима він був дорослою людиною, Максим не бігав тут у дитсадок і не бачив, як той ганяв котів по даху бойлерної. Для Максима дорослість і статечність гостя не викликали ніякого сумніву. Для нього Валерій Петрович сприймався дорослим відразу. І Сахненко зрозумів Максима, а Вадька не міг його зрозуміти:
— При чому тут «по батькові»? Хто йому в нашому дворікаже по батькові? Валера — отакий-о хлопець!
Це була свята правда. В їхньому дворі, окрім полковника (та й то Валерій Петрович підозрював, що полковник жартує), ніхто йому не каже — «Валерію Петровичу», для всіх він — Валера, в кращому разі — Валерій. От в цеху — інша річ! Там він має двох учнів, між іншим, на два роки старших від Вадьки і Максима, котрі звертаються до нього лише на «ви» і «Валерію Петровичу».
— Спробую, — всміхнувся Максим.
Але із його спроби нічого не вийшло, він весь час збивався на «Петровича», а потім зрозумів, що той «Петрович» для Сахненка звучить досить дикувато, бо незвично, тож старався якось так хитро звертатися до нього, щоб не було ні імені, ні по батькові, а «ви» залишалося.
Вадька заявив, що його від цих китайських церемоній аж канудить, і наполіг, щоб одразу ж перейшли до діла. Потяг, як він сказав, «на об'єкт», тобто у лоджію.
Сахненко хотів допомогти вкотити Максимові його крісло, але Вадька притримав його руку:
— Не треба, він сам.
Сахненко відчув, що зробив щось трохи не так. А Вадька демонстрував «об'єкт», вказуючи на стелю лоджії:
— Це — елементарно! Бетон! Туди ми вгонимо два металевих гаки…
Валерій нарешті збагнув, у яку авантюру втягав його любий молодший друг:
— Стривай, стривай! Давай спершу торкнемось не технічного боку, а так би мовити, юридичного. Ти подумав, як відреагує на це Максимова мама?
— Маму я беру на себе, — швидко сказав Максим, стрельнувши на Валерія Петровича зляканим оком. — Мама заперечувати не буде!
Той зрозумів, що Вадька вже запалив Максима своєю «елементарною» ідеєю. Але зрозумів і те, як Максимові хочеться, щоб вона здійснилася, бо подумки поставив себе на його місце. Ні, не в інвалідське крісло на колесах, інвалідом себе уявити він так і не зміг. Просто він на хвилинку перестрибнув на вісім років назад, йому знову минав чотирнадцятий, і він уявив, з яким ентузіазмом заходився б втілювати Вадикову ідею в життя, бодай заради пустощів.
Для Максима ж вона значила куди більше, ніж пустощі. Але «юридичний» бік…
— Добре, уявимо собі на хвилинку, що Максимова мама зустріне все це бурхливими оплесками, в чому я дозволю собі сумніватися…
— Маму я беру на себе, — вперто, але разом з тим якось жалісливо, по-дитячому, повторив Максим і знову зазирнув Сахненкові у вічі.
М-да-а-а, коли він так загляне у вічі Валентині Сергіївні, вона, безперечно, капітулює, але…
— Хлопці, ви забуваєте, що стеля Максимової лоджії одночасно є підлогою лоджії тих, хто живе над ним…
— Старий, не те говориш! Це ж — елементарно! Ти ж чудово знаєш, хто живе на другому поверсі.
— Знаю. Полковник у відставці.
— Правильно, у нього всі груди в орденах.
— Знаю. Але не певен, що це достатня причина, щоб грюкати, колупаючись в підлозі його лоджії.
— Ти мене дивуєш! Людина була на фронті. Хіба ж той полковник не чув гуркоту? Гуркотом ти його думаєш здивувати? Він чув протягом чотирьох років такий гуркіт, що тобі і в страшному сні не присниться. Полковника я беру на себе. До речі, отакий-о дядько! — великий палець Вадикової правої руки став вертикально. — Він минулого року виступав у нас на зборі загону. Орденів — мундира не видно. Навіть два польських. Орден і медаль.
Ця інформація ні у Максима, ні у Вадика інтересу не викликала. Правда, Максим ввічливо глянув на нього, а Вадька і не думав ухилятися від головної теми.
Сахненко махнув рукою. Погодиться полковник, дозволить Валентина Сергіївна — будь ласка.