Кривий будиночок - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора КРІСТІ Аґата (Начало книги) #1

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0660-2 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Christie A. Crooked House : A Novel / Agatha Christie. — London : HarperCollins, 2017. — 256 p.

Переклад з англійської Катерини Пітик

Дизайнер обкладинки Петро Вихорь

Крісті А.

К82 Кривий будиночок : роман / Аґата Крісті ; пер. з англ. К. Пітик. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2024. — 288 с.

ISBN 978-617-15-0513-1

ISBN 978-0-00-819634-9 (англ.)

Чарльз Гейворд прилітає до Єгипту, де знайомиться із Софією, внучкою мільйонера Арістіда Леонідіса. За два роки Чарльз приїздить до Софії з наміром попросити її руки. Однак у сім’ї Софії сталася трагедія — вбили її дідуся. Із часом з’ясовуються обставини смерті: замість інсуліну йому вкололи смертельну дозу ліків для очей. Будь-хто із членів родини міг поміняти місцями пляшки. Чарльз, будучи сином комісара поліції, береться за розслідування цієї справи…

УДК 821.111

Авторська передмова

Ця книжка належить до моїх улюблениць. Я готувалася до неї роками, обмірковувала її й пропрацьовувала, кажучи собі: «Одного дня, коли в мене буде море часу й бажання потішити себе, я почну її писати!» Маю зізнатися, що з авторським доробком завжди так: на п’ять книжок для роботи випадає лише одна для задоволення. «Кривий будиночок» стала справжнісіньким задоволенням. Іноді запитую себе, чи ж люди, які читають книжку, можуть визначити, складно чи легко було її писати. Як часто я чую: «Певно, вам так приємно було це писати!» І це про книжку, яка вперто відмовлялася ставати такою, як мені хотілося, — з незгідливими персонажами, надміру заплутаним сюжетом та неприродними діалогами — чи мені так здається. Але, можливо, автор — не найкращий суддя власного твору. Проте «Кривий будиночок» сподобався практично всім, тож я переконалася, що це справді один із моїх найкращих романів.

Навіть не знаю, як родина Леонідісів оселилася у мене в голові — вона з’явилася, ось і все. А тоді «зросла собі», наче Топсі1.

Я відчуваю себе лишень її літописцем.

1 Алюзія на маленьку дівчинку на ім’я Топсі, героїню роману «Хатина дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу. (Тут і далі прим. пер.)

Розділ перший

Я познайомився з Софією Леонідіс у Єгипті наприкінці війни. Вона обіймала там доволі високу адміністративну посаду в одному з департаментів Міністерства закордонних справ. Спершу я запізнався з нею як із посадовою особою і дуже швидко оцінив її продуктивність, що допомогла Софії зробити кар’єру в такому молодому віці (їй було лише двадцять два).

Дуже приємна на вигляд, вона мала чистий розум і сухувате почуття гумору, яке я вважав чарівним. Ми стали друзями. З нею було надзвичайно просто й легко розмовляти, і ми з неабиякою радістю вечеряли разом і вряди-годи танцювали.

Усе це я знав і так, але тільки коли мене перевели на Схід перед самим завершенням війни в Європі, усвідомив іще дещо: я закоханий у Софію і хочу з нею одружитися.

Ми саме вечеряли в «Шепарді», коли я зробив це відкриття. Воно не стало для мене шоком і несподіванкою, радше визнанням давно відомого мені факту. Я поглянув на Софію новими очима, але побачив тільки те, що й завжди. Мені все в ній подобалося. Темне кучеряве волосся, що гордо здіймалося над лобом, яскраві сині очі, маленьке й бойове квадратне підборіддя та прямий ніс. Мені подобалися її елегантний, пошитий на замовлення костюм і білосніжна блузка. Свіжа англійськість Софії гулко відлунювала в моєму серці, бо я вже три роки не бачив рідного краю. Жодних сумнівів, думав я, вона — досконале втілення англійськості. Водночас мене несподівано взяли сумніви: що, як Софія лише здається такою, а насправді вона інша? Чи ж справжність хоч колись вирізнялася сценічною досконалістю?

Я збагнув, що за весь час наших невимушених розмов, коли ми обмінювалися думками, вподобаннями та антипатіями, говорили про майбутнє, близьких друзів та знайомих, Софія жодного разу не згадувала про дім чи родину. Про мене вона знала все (дівчина, мушу визнати, була гарною слухачкою), а я про неї — нічого. Я припускав, що її минуле та оточення цілком звичайні, але вона ніколи про них не говорила. І це я усвідомив аж тепер.

Софія запитала, про що я думаю.

Я чесно відповів:

— Про тебе.

— Розумію, — відповіла вона таким голосом, наче й справді все розуміла.

— Найближчі кілька років ми, можливо, не побачимося, — заговорив я. — Не знаю, коли мене повернуть до Англії. Але щойно це станеться, я насамперед знайду тебе й попрошу твоєї руки.

Софія й бровою не повела. Просто курила собі, не дивлячись на мене.

Мить чи дві я нервувався, що вона могла мене не зрозуміти.

— Послухай, я для себе чітко визначив, що не робитиму тобі пропозиції зараз. Це б усе одно не спрацювало. По-перше, ти можеш мені відмовити, а я, згорьований, піду і, можливо, зв’яжу себе з якоюсь жахною жінкою, лише щоб потішити власну пиху. А якщо ти й не відмовиш мені, що на нас чекає? Одружитися й відразу розлучитися? Чи заручитися й приготуватися до тривалого очікування? Я не готовий піти на таке. Ти можеш за цей час знайти когось іншого і почуватися обтяженою обіцянкою, яку дала мені. Ми живемо в дивній атмосфері, яку можна описати словами «бери, поки можеш». Шлюби та любовні інтрижки зароджуються і зникають повсюдно. Мені було би приємніше, якби ти незалежна й вільна повернулася додому, поглянула на новий післявоєнний світ і вирішила, що від нього хочеш. Те, що є між нами, Софіє, має залишатися таким вічно. На жоден інший шлюб я не погоджуся.

— Як і я, — промовила Софія.

— З іншого боку, гадаю, я маю право повідомити тобі про свої… що ж, свої почуття.

— Тільки без надмірних ліричних виявів, — пробурмотіла Софія.

— Мила моя, хіба ж ти не розумієш? Я намагаюся не сказати, що кохаю тебе…

Софія перебила мене:

— Я все розумію, Чарльзе. І мене тішить дивна манера, в якій ти це робиш. І ти можеш прийти до мене, щойно повернешся, якщо досі хотітимеш…

Настала моя черга перебити її:

— У цьому не може бути жодних сумнівів.

— Чарльзе, сумніви є завжди й у всьому. Завжди може з’явитися якийсь непередбачений фактор, що сплутає всі карти. Для початку, ти ж майже нічого не знаєш про мене, хіба ні?

— Я навіть не знаю, де в Англії ти живеш.

— У Свінлі-Дін.

Я кивнув: мова йшла про добре відоме віддалене передмістя Лондона, яке славилося трьома розкішними гольфовими полями для фінансистів із Сіті.

Софія тихенько додала замисленим голосом:

— Пильнуючи спільно хатинку кривеньку.

Мабуть, у мене був трохи приголомшений вигляд, бо дівчина всміхнулася й розширила цитату:

— «Отак і жили вони всі потихеньку, пильнуючи спільно хатинку кривеньку». Це про нас. Хатинка насправді не така вже й маленька, але точно кривенька — самі фронтони та каркаси!

— Ти з великої родини? Багато братів та сестер?

— Один брат, одна сестра, мати, батько, дядько, тітка, дідусь, двоюрідна бабуся та друга дружина дідуся.

— Боже милий! — вражено вигукнув я.

Софія засміялася.

— Авжеж, зазвичай ми не живемо всі разом. Нас звели війна та бомбардування. Хоча не знаю, — вона мимоволі насупила брови, — можливо, в переносному сенсі, родина завжди жила разом під пильним оком та захистом мого дідуся. Він — справжня особистість, мій дідусь. Йому за вісімдесят, зростом він десь півтора метра, але поряд із ним усі тьмяніють.

— Із твоїх слів, він людина цікава, — промовив я.

— Так і є. Він грек зі Смирни. Арістід Леонідіс. — Софія, підморгнувши мені, додала: — І надзвичайно багатий.

— Чи залишиться хтось при грошах після війни?

— Мій дідусь залишиться, — впевнено заявила Софія. — Жодна спроба спустошити кишені багатіїв на ньому не спрацює. Він просто спустошить спустошувачів, — сказала вона й додала: — Цікаво, чи сподобається він тобі?

— А тобі він подобається? — запитав я.

— Більше за всіх на світі, — сказала Софія.