Кривий будиночок

Розділ десятий

Я приходив до тями поступово, навіть не одразу усвідомивши, що взагалі спав.

Ніс наповнився ароматом квітів. Переді мною з’яви­лася кругла біля пляма, що ніби літала в просторі. Минуло кілька секунд, перш ніж я збагнув, що дивлю­ся на обличчя людини — обличчя, що зависло за фут чи два від мене. Коли прийшов до тями, зір також став чіткішим. Обличчя наді мною досі мало гоблінські риси: кругле, з випуклим лобом, зачесаним назад волоссям і маленькими чорними очима-намистинками. Але воно точно було приєднане до тіла — маленького худо­рлявого тіла. І дивилося на мене дуже серйозно.

— Привіт, — сказало воно.

— Привіт, — кліпаючи, відповів я.

— Я Джозефіна.

Про це я вже здогадався. На мій погляд, Джозефіні, Софіїній сестрі, було років одинадцять-двана­дцять. Феноменально бридка дитина, дуже схожа на свого дідуся. Мені здалося ймовірним, що вона також успадкувала його мозок.

— Ви кавалер Софії, — сказала Джозефіна.

Я визнав слушність її зауваги.

— Але ви прийшли сюди з головним інспектором Тавернером. Чому ви прийшли з головним інспектором Тавернером?

— Він мій друг.

— Невже? Він мені не подобається. Я нічого йому не розповім.

— Про що?

— Про те, що знаю. А я багато чого знаю. Мені подобається знати всяке.

Вона сіла на бильце крісла й продовжила пильно вивчати моє обличчя. Мені ставало незатишно.

— Дідуся вбили. Ви знали про це?

— Так, знав.

— Його отруїли. Е-зе-ри-ном. — Вона дуже ретельно промовила це слово. — Цікаво, чи не так?

— Гадаю, що так.

— Нам із Юстасом надзвичайно цікаво. Ми любимо детективні історії. Я завжди хотіла стати детективкою. Та я вже детективка: збираю докази.

Відчувалося, що вона доволі мерзотна дитина.

Дівчинка повернулася до справи.

— Чоловік, який прийшов із головним інспектором Тавернером, також детектив? У книжках пишуть, що детективів у цивільному завжди можна впізнати по чобо­тах. Але цей детектив носить замшеві туфлі.

— Давні звичаї змінюються, — відказав я.

Джозефіна витлумачила цю заувагу відповідно до власного розуміння.

— Так, — сказала вона, — гадаю, на нас чекає чимало змін. Ми переїдемо до Лондона й житимемо в будинку на набережній. Мама давно цього хотіла. Вона буде рада. Не думаю, що тато заперечуватиме, якщо тільки зможе забрати свої книжки. Раніше він не міг собі цього дозволити. Він витратив купу грошей на «Єзавель».

— Єзавель? — перепитав я.

— Так. Ви не дивилися?

— О, то це п’єса? Ні, не дивився. Я був за кордоном.

— Вона не довго йшла. Як на те, це був жахливий провал. Не думаю, що матері взагалі пасує роль Єзавель, а ви?

Я обмірковував свої враження про Маґду. Ні в персиковому пеньюарі, ні в класичному костюмі вона нітрохи не скидалася на Єзавель, але я схилявся до думки, що побачив іще не всі іпостасі Маґди Леонідіс.

— Мабуть, ні, — обережно погодився я.

— Дідусь завжди казав, що на п’єсу чекає провал. Казав, що не фінансуватиме жодну з цих історично-релігійних п’єс. Казав, що вони ніколи не мають касового успіху. Але матері страх як кортіло грати. Мені й самій п’єса не сподобалася. Вона зовсім не була схожа на біблійну історію. В сенсі, Єзавель вийшла не такою злою, як у Біблії, а дуже патріотичною і досить милою. Так нудно. Але закінчилося все як треба: її викинули з вікна. От тільки не було псів, які б прийшли її з’їсти. Як на мене, це прикро, що скажете? Мені найбільше подобалася частина, де її з’їдають пси. Мати каже, що на сцену не можна приводити собак, але я не розумію чому. Можна взяти дресированих собак, — сказала вона й захоплено процитувала: — «І з’їли вони її всю, крім долонь рук». А чому вони не з’їли долоні рук?

— Гадки не маю, — відказав я.

— Хто б міг подумати, що собаки такі перебірливі! Наші не такі. Вони їдять геть усе.

На кілька секунд Джозефіна замислилася над цією біблійною загадкою.

— Мені шкода, що п’єса провалилася, — сказав я.

— Так. Мати страшенно засмутилася. Відгуки в пре­сі були просто жахливими. Коли мати їх прочитала, то зайшлася слізьми, цілий день плакала і жбурнула в Ґледіс тацю зі сніданком. Ґледіс звільнилася. Було доволі весело.

— Схоже, ти любиш драми, Джозефіно, — за­уважив я.

— Робили розтин дідуся, — повідомила Джозефіна. — Щоб дізнатися, від чого він помер. Вони це ще називають секцією. Доволі заплутано, як на мене, що скажете? Бо секція може бути й туристичною. Або спортивною, — замислено додала вона.

— Ти сумуєш, що дідусь помер? — запитав я.

— Не надто. Він не дуже мені подобався. Не дозволив мені вчитися на балерину.

— Ти хотіла навчатися балету?

— Так, і мати схвалювала мої тренування. Батько був не проти, але дідусь сказав, що з мене нічого не вийде.

Вона зісковзнула з бильця крісла, скинула черевики й спробувала стати… як це правильно зветься… на пуанти.

— Звісно, потрібно носити спеціальне взуття, — пояснила вона, — і навіть тоді на кінчиках пальців часом з’являються страшні нариви. — Вона знову взулася й недбало поцікавилася: — Вам подобається цей будинок?

— Точно не певен, — відповів я.

— Гадаю, тепер його продадуть. Якщо тільки Бренда не захоче залишитися тут жити. І, думаю, дядько Роджер і тітка Клеменсі тепер нікуди не поїдуть.

— А вони мали кудись їхати? — запитав я, трохи зацікавившись.

— Так. Вони планували поїхати у вівторок. Кудись за кордон. Літаком. Тітка Клеменсі купила собі одну з тих новеньких валіз, які ще називають легкими ­наче перо.

— Я не чув, що вони планували поїхати, — за­уважив я.

— Ні, — погодилася Джозефіна. — Ніхто не чув. То була таємниця. Вони не збиралися нікому казати, поки не поїдуть. Хотіли залишити дідусеві прощальну записку. — Вона додала: — Звісно, вони не мали наміру пришпилювати її до подушечки-голківниці. Так чинять тільки дружини, які хочуть піти від чоловіків, у старомодних книжках. Але нині це було б безглуздо. Адже ні в кого вже немає голківниць.

— Ясна річ. Джозефіно, а ти не знаєш, чому дядько Роджер збирався… поїхати?

Вона скоса кинула на мене хитрий погляд.

— Підозрюю, що знаю. Це якось пов’язано з конторою дядька Роджера в Лондоні. Гадаю — але я не впевнена, — що він щось привласнив.

— А чому ти так вважаєш?

Джозефіна підійшла ближче й засопіла мені в обличчя.

— У день, коли дідуся отруїли, вони з дядьком Роджером надовго зачинилися в кімнаті. Усе говорили й говорили. А дядько Роджер казав, що йому ніколи нічого не вдавалося, що він підвів дідуся і що справа не в грошах, а у відчутті, ніби він не вартий довіри. Він був у жахливому стані.

Я дивився на Джозефіну зі змішаними почуттями.

— Джозефіно, — мовив я, — а тобі ніхто ніколи не казав, що підслуховувати під дверима — некрасиво?

Джозефіна енергійно закивала.

— Звісно ж казали. Але якщо ви хочете щось з’ясувати, то мусите підслуховувати під дверима. Закладаюся, що саме так і чинить головний інспектор Тавернер, правда?

Я замислився, а Джозефіна палко продовжувала:

— А якщо й ні, то той інший, у замшевих туфлях, точно підслуховує. Вони зазирають у столи людей, читають їхні листи й розкривають усі таємниці. От тільки вони дурні! Вони не знають, куди дивитися!

Джозефіна говорила з холодною зверхністю, а я ви­явився надто дурним, щоб ухопитися за її висновок. Капосна дитина продовжувала:

— Ми з Юстасом знаємо чимало цікавого, але я знаю більше, ніж Юстас. І я йому не скажу. Він каже, що жінки не можуть стати великими детективами. А я кажу, що можуть. Я записуватиму все в блокнот, а коли поліція геть розгубиться, виступлю вперед і заявлю: «Я можу сказати, хто це зробив».

— Джозефіно, ти читаєш багато детективів?

— Море.

— І, гадаю, ти вважаєш, що знаєш, хто вбив твого дідуся?

— Що ж, думаю, так і є… Але мені треба відшукати ще кілька зачіпок. — Вона змовкла, а тоді додала: — Головний інспектор Тавернер вважає, ніби це зробила Бренда, так? Або Бренда разом із Лоренсом, бо вони закохані.

— Ти не маєш такого казати, Джозефіно.

— Чому ні? Вони справді закохані одне в одного.

— Ти не можеш знати.

— Та ні, можу. Вони пишуть одне одному. Любовні листи.

— Джозефіно! Звідки ти знаєш?

— Бо я їх читала. Жахливо шмаркаті листи. Але Лоренс і є шмаркатий. Він надто перелякався, щоб битися на війні. Тому сидів у підвалі, займався котлами. Коли тут літали бомби, він зеленів — буквально зеленів. Ми з Юстасом тоді так нареготалися.

Не знаю, що б я сказав далі, бо саме тоді до будинку під’їхала машина. Джозефіна миттю кинулася до вікна й притисла кирпатого носа до шибки.

— Хто там? — запитав я.

— Містер Ґейтскілл, адвокат дідуся. Гадаю, що він приїхав з приводу заповіту.

Збуджено засопівши, вона квапливо вийшла з кім­нати, щоб, без сумніву, продовжити свою розвідувальну діяльність.

До кімнати зайшла Маґда Леонідіс і, як не дивно, попростувала в мій бік і взяла мене за руки.

— Мій любий, — мовила вона, — дякувати богу, ви досі тут. Нам зараз так потрібна присутність чоловіка.

Вона відпустила мої руки, підійшла до стільця з високою стінкою, трохи змінила положення, зирк­нула на себе в дзеркало, а тоді взяла зі столу маленьку баттерсійську емальовану скриньку й, поринувши в задуму, то відчиняла, то зачиняла її.

То була приваблива поза.

У двері просунула голову Софія і застережно прошепотіла:

— Ґейтскілл!

— Знаю, — відказала Маґда.

За кілька секунд до кімнати зайшла Софія у товаристві невисокого літнього чоловіка. Маґда поставила емальовану скриньку й вийшла привітатися з ним.

— Доброго ранку, місіс Філіп. Я прямую нагору. Схоже, сталося непорозуміння щодо заповіту. Ваш чоловік написав мені, вважаючи, ніби заповіт зберігається в мене. Але зі слів самого містера Леонідіса я зрозумів, що документ лежить у його сейфі. Вам, мабуть, нічого про це не відомо?

— Про заповіт бідного дідусика? — Маґда вражено розплющила очі. — Ні, звісно ні. Тільки не кажіть, що та лиха жінка нагорі знищила його!

— Місіс Філіп, — він повчально пригрозив їй пальцем, — не треба диких припущень. Питання лише в тому, де ваш свекор зберігав заповіт.

— Але ж він відправив його вам, коли підписав, це точно. Він казав нам, що так і зробив.

— Як я розумію, поліція переглядала особисті документи містера Леонідіса, — сказав містер Ґейтскілл. — Я лише поговорю з головним інспектором Тавернером.

Адвокат вийшов з кімнати.

— Люба, — заплакала Маґда, — вона його знищила. Я знаю, що маю рацію.

— Нісенітниці, мамо, вона б не робила таку дурницю.

— І зовсім це не дурниця. Якщо не буде заповіту, вона отримає все.

— Вона… Ґейтскілл повертається.

Адвокат знову зайшов до кімнати разом із голов­ним інспектором Тавернером, а за ними — Філіп.

— Як я зрозумів зі слів містера Леонідіса, — сказав Ґейтскілл, — він поклав заповіт у банк на зберігання.

Тавернер похитав головою.

— Я зв’язувався з банком. Вони не мають жодних особистих документів містера Леонідіса, окрім певних цінних паперів, що там зберігаються.

Філіп мовив:

— Цікаво, чи Роджер… Або тітка Едіт… Софіє, може, попросиш їх спуститися?

Проте Роджер Леонідіс, викликаний на збори разом з іншими, допомогти не зміг.

— Але це нонсенс, повний нонсенс, — заявив він. — Батько підписав заповіт і чітко сказав, що відправить його містеру Ґейтскіллу наступного дня.

— Якщо пам’ять мене не зраджує, — сказав містер Ґейтскілл, відхилившись назад і примруживши очі, — 24 листопада минулого року я надіслав містеру Леонідісу проєкт заповіту, складеного відповідно до його інструкцій. Він схвалив проєкт, повернув його мені, і, як заведено, я надіслав йому заповіт на підпис. За тиждень я нагадав йому, що досі не отримав належним чином підписаний та засвідчений документ, і запитав, чи не бажає він що-небудь змінити. Він відповів, що його все влаштовує, і додав, що підписав заповіт і відправив його до банку.

— Саме так, — нетерпляче підтвердив Роджер. — Це було наприкінці листопада минулого року, па­м’ятаєш, Філіпе? Одного вечора батько зібрав нас усіх і зачитав заповіт.

Тавернер повернувся до Філіпа Леонідіса.

— Чи збігається це з вашими спогадами, містере Леонідісе?

— Так, — відказав Філіп.

— Усе було як у «Спадку Войсі»10, — мовила Маґда й задоволено зітхнула. — Я завжди вважала, що в заповіті є щось драматичне.

— Міс Софіє?

— Так, — сказала Софія. — Я це чудово пригадую.

— І які умови цього заповіту? — запитав Тавернер.

Містер Ґейтскілл уже збирався відповісти у властивій йому манері, але його випередив Роджер Леонідіс.

— Це був абсолютно простий заповіт. Електра і Джойс померли, тому їхня частина статків повернулася до батька. Син Джойс, Вільям, загинув у бою в Бірмі, а гроші, які він лишив, перейшли до його батька. Інших родичів, крім Філіпа, дітей і мене, не лишилося. Це батько і пояснив. Він залишив п’ят­десят тисяч фунтів, не обкладених податками, тітці Едіт, сто тисяч фунтів, не обкладених податками, Бренді. Також їй залишається цей дім або будь-який інший будинок у Лондоні, який вона придбає на свій смак. Залишок має бути розділений на три частини: одна — мені, друга — Філіпу, а третя — Софії, Юстасу і Джозефіні. Частки Юстаса і Джозефіни мають зберігатися в трастовому фонді, доки діти не досягнуть повноліття. Здається, все правильно, так, містере Ґейтскілле?

— У загальних рисах це умови складеного мною документа, — погодився містер Ґейтскілл із легкою уїдливістю в голосі, невдоволений, що йому не дозволили говорити від власного імені.

— Батько зачитав нам заповіт, — сказав Роджер. — Він запитав, чи не маємо ми якихось за­уваг. Звісно ж, ні в кого їх не було.

— Бренда висловила заувагу, — уточнила міс де Гевіленд.

— Так, — із запалом підтвердила Маґда. — Вона сказала, що їй нестерпно слухати, як любий старий Арістід говорить про смерть. Казала, що в неї від цього «аж мороз дере по шкірі». Ніби як він помре, то не треба їй жодних жахливих грошей!

— Це умовний протест, типовий для представників її класу, — відказала міс де Гевіленд.

То був жорстокий і ядучий коментар. Раптом я збагнув, наскільки ж Едіт де Гевіленд ненавидить Бренду.

— Дуже справедливий і розсудливий розподіл майна, — сказав містер Ґейтскілл.

— А що сталося після зачитування заповіту? — запитав інспектор Тавернер.

— Зачитавши заповіт, — відповів Роджер, — батько його підписав.

Тавернер нахилився вперед.

— Але як і коли він його підписав?

Роджер заклично поглянув на дружину. Клеменсі заговорила у відповідь на його погляд. Схоже, решта членів родини була задоволена, що вона взяла це на себе.

— Ви хочете знати, що саме відбувалося?

— Якщо ваша ласка, місіс Роджер.

— Мій свекор поклав заповіт на стіл і попросив одного з нас — здається, Роджера — подзвонити у дзвоник. Роджер так і зробив. Коли на дзвоник прийшов Джонсон, мій тесть наказав йому при­вести Дженет Волмер, покоївку. Коли вони обоє з’явилися, він підписав заповіт і попросив їх зазначити власні імена під його підписом.

— Процедура правильна, — сказав містер Ґейтскілл. — Спадкодавець повинен підписати заповіт у присутності двох свідків, які мають поставити власні підписи в тому самому місці і в той самий час.

— А що було потім? — запитав Тавернер.

— Тесть подякував слугам, і вони пішли. Він узяв заповіт, поклав його в довгий конверт і сказав, що надішле містеру Ґейтскіллу наступного дня.

— Ви всі згодні, — мовив, роззираючись, інспектор Тавернер, — що це чіткий опис того, що сталося?

Кімнату наповнив схвальний шепіт.

— Ви сказали, що заповіт лежав на столі. Чи близько до столу ви перебували?

— Не дуже близько. Мабуть, щонайближче за п’ять-шість ярдів11.

— Коли містер Леонідіс зачитував заповіт, він сам сидів за столом?

— Так.

— Він підводився чи виходив із-за столу між прочитанням і підписанням заповіту?

— Ні.

— Чи могли слуги прочитати заповіт, коли вписували свої імена?

— Ні, — відказала Клеменсі. — Тесть прикрив аркушем паперу верхню частину документа.

— І правильно, — додав Філіп. — Слуг не сто­сується зміст заповіту.

— Зрозуміло, — мугикнув Тавернер. — Точніше, незрозуміло.

Він різко витягнув довгий конверт і нахилився вперед, щоб передати його адвокатові.

— Погляньте, будь ласка. І скажіть, що це.

Містер Ґейтскілл витягнув із конверта складений документ і взявся зі щирим здивуванням розглядати його, крутячи в руках.

— Це, — відказав він, — дещо дивне. Узагалі не розумію. Дозвольте поцікавитися, де лежав цей документ?

— У сейфі, поміж інших паперів містера Леонідіса.

— Але що це? — запитав Роджер. — Через що весь цей галас?

— Роджере, це заповіт, який я віддав на підпис вашому батьку, але… Я не розумію: після всього, що ви сказали… Він не підписаний.

— Що? Тоді припускаю, що це просто чернетка.

— Ні, — заперечив адвокат. — Містер Леонідіс повернув мені оригінальну чернетку. І після цього я склав заповіт — ось цей заповіт, — він постукав пальцем по папірцю, — і відправив йому на підпис. Згідно з вашими свідченнями, він підписав заповіт у присутності всіх вас — і двох свідків, які також поставили свої підписи, і все ж документ не підписано.

— Але це неможливо! — вигукнув Філіп Леонідіс із більшою жвавістю, ніж я будь-коли від нього чув.

Тавернер запитав:

— Чи хорошим був зір у вашого батька?

— Він хворів на глаукому. Звісно, використовував сильні окуляри для читання.

— Того вечора він надівав окуляри?

— Звісно, він не знімав окулярів, доки все не підписав. Гадаю, так і було.

— Саме так, — підтвердила Клеменсі.

— І ви впевнені, що ніхто не підходив до столу перед підписанням заповіту?

— Тепер і самій цікаво, — мовила Маґда, примруживши очі. — Якби ж можна було все чітко уявити.

— Ніхто не підходив до столу, — сказала Софія. — І дідусь увесь час сидів.

— Стіл стояв там, де й зараз? Не біля дверей, вік­на чи штор?

— Він стояв на тому самому місці.

— Я намагаюся зрозуміти, як можна було здійснити підміну, — сказав Тавернер. — Адже напевно йдеться про підміну. Містер Леонідіс перебував під враженням, що підписує той саме документ, який за мить до того прочитав уголос.

— А підписи не могли стерти? — запитав Роджер.

— Ні, містере Леонідісе. Лишилися б сліди стирання. Є ще й інший варіант. Що це не той документ, який надіслав містер Ґейтскілл і підписав у вашій присутності містер Леонідіс.

— У жодному разі, — заперечив містер Ґейтскілл. — Можу заприсягтися, що це оригінальний документ. У верхньому лівому кутку аркуш має маленьку ваду, що дуже приблизно нагадує літачок. Я ще тоді це помітив.

Члени родини розгублено перезиралися.

— Дуже цікавий збіг обставин, — зауважив містер Ґейтскілл. — Безпрецедентний випадок у моїй практиці.

— Це неможливо, — сказав Роджер. — Ми всі там були. Такого просто не могло статися.

Міс де Гевіленд сухо кашлянула.

— Марно струшувати повітря, кажучи, ніби те, що сталося, не могло статися, — зауважила ­вона. — Яка ситуація склалася зараз? Ось що я б хотіла знати.

Ґейтскілл одразу ж став обачним адвокатом.

— Ситуацію потрібно ретельно розглянути, — пояснив він. — Без сумніву, цей документ скасовує всі попередні заповіти й розпорядження. Є чимало свідків, які бачили, як містер Леонідіс підписував те, що щиро вважав ось цим заповітом. Гм. Дуже цікаво. Невелика юридична загадка.

Тавернер зиркнув на годинник.

— Боюся, — мовив він, — що я затримав вас і заважаю пообідати.

— Ви не залишитеся на обід з нами, старший інспекторе? — запитав Філіп.

— Дякую, містере Леонідісе, але в мене зустріч із доктором Ґреєм у Свінлі-Дін.

Філіп повернувся до адвоката.

— Пообідаєте з нами, Ґейтскілле?

— Дякую, Філіпе.

Усі підвелися. Я непомітно підступив до Софії.

— Мені піти чи залишитися? — прошепотів я, і це запитання до смішного скидалося на назву вікторіанської пісеньки.

— Гадаю, піти, — відповіла Софія.

Я тихенько вислизнув за двері слідом за Тавернером. Джозефіна гойдалася на оббитих сукном дверях, що вели до дальніх покоїв. Здавалося, ніби щось її добряче розважило.

— Поліціянти дурні, — зауважила вона.

Із вітальні вийшла Софія.

— Що ти тут робила, Джозефіно?

— Допомагала няні.

— Гадаю, ти підслуховувала під дверима.

Джозефіна скорчила їй пику й відійшла.

— Лихо, а не дитина, — зітхнула Софія.

10 «Спадок Войсі» — п’єса англійського драматурга Гарлі Ґренвілля-Баркера, написана в 1903—1905 рр.

11 Приблизно 4,5—5,5 м.