Кривий будиночок

Розділ п’ятнадцятий

— Твоя кімната готова, — сказала Софія.

Вона стояла поряд зі мною й дивилася в сад. Зараз він видавався похмурим та сірим, напівголі дерева хилиталися на вітрі.

Софія озвучила мої думки:

— Яке запустіння…

Ми все ще вдивлялися поперед себе, коли з саду каміння по тисовій алеї ковзнув спершу один, а потім і другий силует. Дві сірі невиразні фігури в присмерковому світлі.

Першою була Бренда Леонідіс. Вона носила сіре пальто із шиншили, а скрадливими рухами нагаду­вала кішку. Жінка зі зловісною грацією майнула крізь сутінки.

Коли Бренда проходила повз вікно, я помітив її обличчя. На ньому висіла та сама викривлена напівпосмішка, яку я вже бачив у її вітальні. Кілька хвилин по тому за нею в сутінках пройшов Лоренс Браун, тонкий та зіщулений. Інших слів я не міг підібрати. Вони не скидалися на двійко людей на прогулянці, на пару, що вирішила пройтися.

Потайні та майже безтілесні, мали вони в собі щось від привидів.

Цікаво, під чиєю ногою хруснула гілочка? Бренди чи Лоренса?

Коли в голові зринула природна асоціація, я за­питав:

— А де Джозефіна?

— Очевидно, з Юстасом у класній кімнаті, — насупилася Софія. — Чарльзе, я хвилююся через Юстаса.

— Чому?

— Він такий понурий і дивний. Хлопчик узагалі шалено змінився після того клятого паралічу. Я не можу збагнути, що в нього на думці. Часом мені здається, ніби він ненавидить усіх нас.

— Гадаю, він це переросте. Просто такий період.

— Так, очевидно, ти маєш рацію. Але, Чарльзе, я все одно хвилююся.

— Чому, люба?

— Насправді, гадаю, тому, що мати й батько за нього ніколи не хвилюються. Вони йому наче й не мати з батьком.

— Можливо, це на краще. Більшість дітей потерпає від надміру уваги, а не від її нестачі.

— Твоя правда. Знаєш, я ніколи про це не замислювалася, доки не повернулася з-за кордону, але вони справді дивна пара. Батько з головою пірнув у туманний світ історичних манівців, а мама чарівно проводить час, повсюди шукаючи драму. Сього­днішня вечірня вистава цілковито втілює мою матір. У її ескападі не було жодного сенсу. Вона лиш хотіла продемонструвати сцену сімейної наради. Розумієш, мамі тут нудно, тому вона намагається розігрувати драми.

На мить мене пройняло фантастичне видіння того, як мати Софії легковажно отруює свого старенького свекра, щоб навіч побачити драму про вбивство з собою в головній ролі.

Дивовижна думка! Я швидко позбувся її, але вона залишила по собі неприємне відчуття.

— За мамою потрібен постійний нагляд, — сказала Софія. — Ніколи не знаєш, що вона там на­думала.

— Софіє, забудь про свою родину, — жорстко проказав я.

— Я б із задоволенням, та наразі це трохи складно. Якою ж я була щасливою в Каїрі, коли забула про них усіх!

Я пригадав, що вона ніколи не говорила про дім чи родичів.

— Це тому ти ні разу про них не розповідала? — запитав я. — Хотіла забути про них?

— Мабуть, так. Ми завжди, усі ми, жили надто близько одне до одного. Ми… ми всі надто любили одне одного. Ми не схожі на ті родини, де всі одне одного смертельно ненавидять. Це шалено погано, але ще гірше жити, заплутавшись у суперечливих симпатіях.

Після короткої паузи Софія продовжила:

— Мабуть, саме це я й мала на увазі, коли казала, що ми всі живемо в маленькій хатинці кривенькій. Мені йшлося не про якусь зіпсуту почварність. Здається, я хотіла сказати, що ми не мали змогли вирос­ти незалежними, зіп’ястися на ноги, виви­щитися. Ми всі покручені й заломисті, наче бур’ян.

Я побачив, як каблук Едіт де Гевіленд чавить берізку на стежці.

Несподівано поряд із нами зринула Маґда — вона розчахнула двері й закричала:

— Дорогенькі, чому ж ви не вмикаєте світло? Тут так темно.

Натиснула на вимикач — і світло полилося на стіни та столи. Потім ми всі запнули важкі рожеві штори й опинилися посеред пропахлого квітами інтер’єру.

Маґда впала на диван:

— О, що це була за неймовірна сцена! Що скажете? Юстас так роздратувався! Сказав, що все це непристойно. Хлопчики такі дивні!

Вона зітхнула.

— Роджер — просто покірне ягнятко. Обожнюю, коли він куйовдить волосся і починає все перевертати. А як чарівно вийшло, коли Едіт запропонувала свій спадок йому! Бачте, вона справді мала це на увазі. То був не просто красивий жест. Але ще — дуже дурний вчинок: через нього Філіп міг подумати, ніби мав учинити так само! Звісно, Едіт зробить для родини все! Є щось дуже жалюгідне в любові старої діви до дітей своєї сестри. Колись я зіграю таку стареньку тітоньку. Допитливу, вперту й віддану.

— Їй, мабуть, було важко після смерті сестри, — сказав я, не даючи Маґді затягнути нас у розмови про свої ролі. — Тобто якщо вона так не любила старого Леонідіса.

Маґда перебила мене:

— Не любила? Хто вам таке сказав? Дурниці. Вона була закохана в нього.

— Мамо! — викрикнула Софія.

— Навіть не намагайся заперечувати, Софіє. У твоє­му віці природно вважати, ніби любов — це лише пара красивих молодят під місячним світлом.

— Вона сказала мені, що ніколи його не любила.

— Можливо, так і було, коли вона вперше приїхала сюди. Дуже злилася на сестру через її шлюб. Наважуся сказати, що між ними постійно панувала якась ворожнеча, але вона завжди кохала його! Любі мої, я знаю, про що кажу! Звісно, він не міг із нею одружитися: сестра покійної дружини й таке інше… Припускаю, що це ніколи не спадало йому на думку, та і їй також. Вона й так була щасливою: гляділа дітей і гризлася з ним. Але їй не сподобалося, коли старий одружився з Брендою. О, їй це зовсім не сподобалося!

— Так само як і тобі з татом, — відказала Софія.

— Звісно, ми її зненавиділи! Це природно! Але Едіт ненавиділа її більше за всіх. Любі, я бачила, як вона дивилася на Бренду.

— Мамо, годі, — не стрималася Софія.

Маґда кинула на доньку лагідний напіввинуватий погляд бешкетної, розбещеної дитини.

— Я вирішила віддати Джозефіну в школу, — продовжила вона без найменшого зв’язку з поперед­ньою розмовою.

— Джозефіну? В школу?

— Так. У Швейцарію. Завтра займуся цим питанням. Нам слід якомога швидше відправити її туди. Так прикро, що Джозефіна валандається тут, встряючи в усі ці страшні справи. Вона через це геть змарніла. Їй потрібні інші діти її віку. Шкільне життя. Я завжди так вважала.

— Дідусь не хотів, щоб вона вчилася в школі, — повільно протягнула Софія. — Він був шалено проти цього.

— Люба, наш старенький дідусик любив, щоб усі залишалися під його наглядом. Старі часто дуже егоїстичні в цьому питанні. Дитина має бути серед інших дітей. А Швейцарія — таке здорове місце. Усі ці зимові види спорту, свіже повітря та значно-значно краща їжа, ніж у нас!

— А її вдасться прилаштувати в Швейцарію з огляду на валютний контроль? — запитав я.

— Чарльзе, то такі дурниці. Влаштуємо якийсь освітній рекет. Її можна обміняти на дитину зі Швейца­рії. Існують способи. Рудольф Альстер зараз у Лозанні. Я йому завтра зателефоную і все владнаю. Ми зможе­мо відправити Джозефіну вже наприкінці цього тижня!

Маґда підбила подушку, всміхнулася до нас, пройшла до дверей і, на секунду озирнувшись, кинула на нас чарівний погляд.

— У молоді сенс життя, — сказала жінка так, наче це гарна репліка. — Вона має бути на першому ­місці. І, любі мої, подбайте про квіти: блакитні гіацинти, нарциси…

— У жовтні? — перепитала Софія, але Маґда вже пішла.

Софія роздратовано зітхнула.

— Бігме, мати надто старається! Їй на думку спадають отакі несподівані ідеї, вона розсилає тисячі телеграм, і все має бути влаштовано тієї ж миті. Навіщо з таким поспіхом виряджати Джозефіну в Швейцарію?

— Думка про школу не така вже й погана. Гадаю, товариство однолітків піде Джозефіні на користь.

— Дідусь так не вважав, — уперлася Софія.

Я відчув легке роздратування.

— Софіє, люба, невже ти гадаєш, ніби старенький джентльмен за вісімдесят найкраще розбирається в тому, що потрібно дитині?

— Дід краще за всіх на світі знав, що нам треба.

— Краще за твою тітку Едіт?

— Ні, мабуть, ні. Вона завжди наполягала на школі. Визнаю, поведінка Джозефіни суттєво погіршилася — чого варта бодай ця її жахлива звичка підслуховувати. Але, на мою думку, це все тільки тому, що вона зараз грається в детектива.

Сама лише турбота про стан Джозефіни підштовх­нула Маґду до такого несподіваного рішення? Я не знав. Джозефіна виявляла надзвичайну поінформованість у тому, що сталося в домі напередодні вбивства, а це її не стосувалося. Здорове шкільне життя з купою ігор, імовірно, їй не зашкодить. Але мене здивувала несподіваність та поквапність Маґдиного рішення. Чи не в тому справа, що Швейцарія дуже далеко звідси?