Кривий будиночок

Розділ двадцять другий

Із-за повороту саду каміння до нас бадьоро крокували Роджер і Клеменсі. Розстібнутий твідовий піджак пасував Роджерові значно більше, ніж убрання з Сіті. Чоловік здавався нетерплячим і схвильованим, а ось Клеменсі супилася.

— Привіт вам обом! — гукнув Роджер. — Ну нарешті! Я гадав, що вони вже ніколи не заарештують ту мерзенну жінку. Узагалі не знаю, на що вони чекали. Що ж, нарешті її притиснули — і її жалюгідного кавалера на додачу. Сподіваюся, що їх обох повісять.

Клеменсі насупилася ще дужче й промовила:

— Поводься цивілізовано, Роджере.

— Цивілізовано? Дурниці! Вони навмисне й холоднокровно отруїли беззахисного довірливого старо­го, а коли я радію, що вбивць упіймали й вони будуть покарані, ти кажеш, що я поводжуся нецивілізовано! Запевняю тебе, я б із радістю сам ту жінку задушив, — мовив він і додав: — Вона ж була з вами, коли приїхала поліція, так? І як вона все сприйняла?

— Жахливо, — тихо відповіла Софія. — Вона до смерті перелякалася.

— Так їй і треба.

— Не будь таким мстивим, — відказала Клеменсі.

— Ох, люба, знаю, але ти не розумієш. Це ж не твій батько був. Я любив свого батька. Не розумієш? Я любив його!

— Мені б уже слід було зрозуміти, — зітхнула Клеменсі.

Роджер напівжартома відповів їй:

— У тебе жодної уяви, Клеменсі. А якби це мене отруїли?..

Я побачив, як швидко вона опустила повіки й стиснула руки, а тоді відрізала:

— Навіть не жартуй про таке.

— Не зважай, люба, скоро ми вже будемо далеко звідси.

Ми рушили до будинку. Роджер і Софія розмовляли попереду, а ми з Клеменсі пленталися позаду. Вона запитала:

— Може, тепер нам дозволять поїхати?

— Вам так кортить утекти? — поцікавився я.

— Уже не залишилося жодних сил.

Я здивовано зиркнув на жінку. У відповідь на мій погляд вона безнадійно всміхнулася й кивнула.

— Хіба ви не бачите, Чарльзе, що я постійно борюся? Борюся за своє щастя. За щастя Роджера. Я так боюся, що родина переконає його залишитися в Англії. Що ми так і зостанемося борсатися серед них, скуті родинними зв’язками. Боюся, що Софія запропонує йому якийсь дохід і він залишиться в Англії, бо так зможе забезпечити мені більші зручності й комфорт. Проблема з Роджером у тому, що він не хоче слухати. Йому на думку спадають різні ідеї, але вони завжди хибні. Він нічогісінько не розуміє. Але в ньому достатньо від Леонідісів, аби гадати, що щастя жінки пов’язане з грошима й комфортом. Та я боротимуся за своє щастя. Боротимуся. Я відвезу Роджера геть і подарую йому життя, яке пасує йому і в якому він не почуватиметься невдахою. Я хочу, щоб він був зі мною, якомога далі від них усіх, просто далі…

Клеменсі говорила тихо й квапливо, і безнадія в її голосі вразила мене. Я не усвідомлював, до ­якого краю вона дійшла. Не усвідомлював також, ­якими відчайдушними і власницькими були її почуття до Роджера.

Мені спали на думку дивні слова Едіт де Гевіленд. Вона з химерною інтонацією промовила фразу про «обожнення». Ось я й замислився, чи не думала вона тоді про Клеменсі.

Я подумав, що Роджер любив свого батька більше, ні будь-кого на світі, більше навіть за власну дружину, хоч і був їй відданим. Я вперше збагнув, яким гострим було бажання Клеменсі володіти чоло­віком одноосібно. Зрозумів, що любов до Роджера виповнила все її існування. Він був її дитиною, її чоловіком, її коханцем.

До парадного входу під’їхала машина.

— Вітаю, — мовив я. — Ось і Джозефіна повернулася.

Із машини вийшли Джозефіна й Маґда. Якщо не зважати на пов’язку на голові, Джозефіна мала на диво хороший вигляд.

— Я хочу побачити свою золоту рибку, — одразу сказала вона й попрямувала до ставка.

— Люба! — крикнула Маґда. — Краще спершу зайди в дім, трішки полеж і, можливо, з’їж наваристого супчику.

— Мамо, не метушися, — відказала Джозефіна. — Зі мною все гаразд, і я ненавиджу наваристі супи.

Маґда вагалася. Я знав, що Джозефіна могла повернутися з лікарні ще кілька днів тому і затримали її тільки через натяк від Тавернера. Він не хотів ризикувати безпекою Джозефіни, доки не посадить підо­зрюваних під замок.

Я звернувся до Маґди:

— Смію припустити, що свіже повітря піде їй на користь. Я за нею приглядатиму.

Я перехопив Джозефіну дорогою до ставка.

— Доки тебе не було, тут відбулося чимало цікавих речей, — мовив я.

Джозефіна промовчала, втупивши короткозорі очі в ставок.

— Я не бачу Фердинанда, — мовила вона.

— А хто з них Фердинанд?

— Рибка з чотирма хвостами.

— Вельми цікавий вид. А мені подобаються яскраво-золоті.

— Вони звичайнісінькі.

— Ота біла, наче міллю погризена, мені не до ­смаку.

Джозефіна зневажливо зиркнула на мене.

— Це шубункін. Вони дорогі, значно дорожчі за простих золотих рибок.

— А тобі не цікаво дізнатися, що відбулося, Джозефіно?

— Гадаю, я все знаю.

— Знаєш, що знайшовся новий заповіт і дідусь залишив усі гроші Софії?

Джозефіна знуджено кивнула.

— Мати розповіла. Та я й так про це знала.

— Маєш на увазі, що почула в лікарні?

— Ні, я й раніше знала, що дідусь залишив гроші Софії. Чула, як він їй про це розповідав.

— Знову підслуховувала?

— Так. Я люблю підслуховувати.

— Це ганебне заняття. Пам’ятай: підслухачі рідко чують про себе щось добре.

Джозефіна дивно поглянула на мене:

— Я чула, що він їй про мене казав, якщо ви про це, — мовила вона й додала: — Няня божеволіє, коли ловить мене за підслуховуванням. Каже, що юні леді не мають так поводитися.

— Вона має рацію.

— Дурниці, — гмикнула Джозефіна. — Леді більше немає. Так казали у «Мозковому центрі»19. Казали, що це зас-та-рі-ло.

Вона дуже ретельно вимовила останнє слово. Я змінив тему.

— А ще ти трохи запізнилася на велику подію, — мовив я. — Головний інспектор Тавернер арештував Бренду й Лоренса.

Я гадав, що Джозефіна, як юна детективка, зрадіє такій інформації, однак вона тільки знуджено повторювала:

— Так, знаю.

— Ти не можеш знати. Це ж трапилося щойно.

— Машина проїхала повз нас. Усередині сиділи інспектор Тавернер, детектив у замшевих черевиках, а також Бренда з Лоренсом, тому, звісно, я знаю, що їх заарештували. Сподіваюся, що інспектор проказав їм усі належні застереження. У сенсі, як має бути.

Я запевнив її, що Тавернер діяв чітко за законом.

— Я мусив розповісти йому про листи, — ви­бачливо промовив я. — Знайшов їх за цистерною. Краще було б, якби ти це зробила сама, але ти тоді лежала непритомна.

Джозефіна обережно піднесла руку до голови.

— А я мала загинути, — самовдоволено мовила вона. — Я ж казала вам, що саме час для другого вбивства. Цистерна — паскудне місце, щоб ховати листи. Я одразу здогадалася, коли побачила, як Лоренс звідти виходить. У сенсі, він же не з тих працівників, які лагодять кульові крани, труби чи запобіжники, тож я і зрозуміла, що він там щось ховає.

— Але я думав…

Я змовк, щойно пролунав авторитарний голос Едіт де Гевіленд:

— Джозефіно, Джозефіно, йди сюди.

Джозефіна зітхнула:

— Знову метушня. Але краще мені піти. Коли це тітка Едіт, доводиться слухатися.

Дівчинка побігла через моріжок, а я повільно рушив за нею.

Трішки побазікавши, Джозефіна зайшла до будинку. Я приєднався до Едіт де Гевіленд на терасі.

Цього ранку її зовнішність цілком відповідала її вікові. Мене вразили зморшки втоми і страждання на обличчі. Здавалося, жінка виснажена й деморалізована. Помітивши занепокоєння на моєму лиці, вона спробувала всміхнутися.

— Здається, пригода ніяк не зашкодила цій ди­тині, — мовила вона. — У майбутньому треба буде ретельніше за нею наглядати. Хоча… Гадаю, тепер у цьому не буде потреби? — Вона зітхнула й додала: — Я рада, що все скінчилося. Але що то було за видовище! Коли тебе заарештовують за вбивство, то мусиш мати хоч трохи гідності. Терпіти не можу таких людей, як Бренда, які не вміють тримати удар і пхинькають. Жила в них тонка. Лоренс Браун скидався на загнаного в кут кролика.

У мені прокинувся незрозумілий жаль.

— Бідолахи, — зітхнув я.

— Так, бідолахи. Сподіваюся, їй вистачить розуму про себе подбати? Найняти правильних адвокатів і все таке.

Як дивно, подумав я: неприязнь, яку вони всі відчували до Бренди, і водночас їхня ретельна турбота, щоб вона мала хороший захист.

Едіт де Гевіленд продовжила:

— Скільки це триватиме? Скільки триватиме вся процедура?

Я сказав, що точно не знаю. Їм пред’являть звинувачення в поліційному суді, а потім почнеться судовий розгляд. Я припустив, що три або чотири місяці. І якщо їх засудять, буде ще апеляція.

— Гадаєте, їх засудять? — запитала вона.

— Не знаю. Мені точно не відомо, скільки доказів зібрала поліція. Є ж листи.

— Любовні листи? Отже, вони таки коханці?

— Вони закохані.

Її обличчя спохмурніло.

— Мене це не тішить, Чарльзе. Мені не подобається Бренда. У минулому я жахливо її не любила. Казала про неї гидкі речі. Але тепер… Я відчуваю, що хочу, аби вона скористалася кожним шансом, будь-яким шансом. Цього хотів би Арістід. Я відчуваю, що мій обов’язок — простежити, щоб до Бренди поставилися справедливо.

— А Лоренс?

— О, Лоренс! — Вона нетерпляче знизала плечима. — Чоловіки мають самі про себе дбати. Але Арістід би ніколи нам не пробачив, якби… — Вона так і не завершила речення, а тоді сказала: — Уже час ланчу. Ходімо всередину.

Я пояснив, що їду в Лондон.

— Своєю машиною?

— Так.

— Гм. Може, візьмете мене з собою? Я так розумію, нас тепер зняли з гачка.

— Звісно візьму, але, по-моєму, Маґда й Софія їдуть у місто після ланчу. Вам буде значно комфортніше з ними, ніж у моєму двомісному авто.

— Я не хочу їхати з ними. Візьміть мене з собою і надто не розпитуйте.

Я здивувався, але виконав її прохання. Дорогою в місто ми мало розмовляли. Я запитав, де її висадити.

— На Гарлі-стріт.

Мене охопило легке побоювання, але я нічого не хотів казати. Жінка продовжила:

— Ні, ще надто рано. Висадіть мене на Дебнемз. Я тут поїм, а тоді вирушу на Гарлі-стріт.

— Сподіваюся… — почав я, але замовк.

— Ось тому я й не хотіла їхати з Маґдою. Вона схильна все драматизувати. Забагато метушні.

— Мені шкода, — сказав я.

— Не варто. У мене було гарне життя. Дуже гарне життя. — Вона несподівано всміхнулася. — І воно ще не скінчилося.

19 Brains Trust — інформаційна радіо-, а потім телепрограма BBC, що транслювалася у 1940—1950-х роках у Сполуче­ному Королівстві.