Кривий будиночок

Розділ сімнадцятий

У батьковому кабінеті панувало напруження. Мій старий сидів за столом, а головний інспектор Тавернер притулився до віконної рами. У кріслі для відві­дувачів мостився збентежений містер Ґейтскілл.

— …Надзвичайний вияв недовіри, — ущипливо сказав він.

— Авжеж, авжеж, — заспокоював його батько. — О, привіт, Чарльзе, ти нагодився саме вчасно. Події розвинулися в доволі несподіваний бік.

— Безпрецедентно, — буркнув містер Ґейтскілл.

Щось до глибини душі схвилювало невисокого ­адвоката. З-поза нього до мене всміхався головний інспектор Тавернер.

— Можна мені підсумувати? — уточнив батько. — Чарльзе, сьогодні зранку містер Ґейтскілл отримав вельми цікавого листа. Той надійшов від містера Аґродополуса, власника ресторану «Дельф». Це дуже старий чоловік, грек за народженням. Іще в юнацтві Арістід Леонідіс допоміг йому і став за друга. Містер Аґродополус завжди лишався глибоко вдячним своєму другові й благодійнику. І, схоже, Арістід Леонідіс, своєю чергою, також щиро покладався на давнього товариша й довіряв йому.

— Я б ніколи не подумав, що Леонідіс аж така підо­зрілива й потайна людина, — додав містер Ґейтскілл. — Звісно, він був уже в поважному віці — по суті, в старечому маразмі, я б навіть сказав.

— У ньому заговорила кров, — м’яко відказав батько. — Ґейтскілле, розумієте, коли людина старішає, її розум часто повертається до днів молодості й друзів юності.

— Але я понад сорок років вів справи родини Леонідісів, — заперечив містер Ґейтскілл. — Якщо точніше, сорок три роки й шість місяців.

Тавернер знову вишкірив зуби.

— То що сталося? — запитав я.

Містер Ґейтскілл уже було розкрив рота, але батько його випередив.

— Містер Аґродополус зазначив у листі, що виконує певні інструкції свого друга Арістіда Леонідіса. Якщо коротко, то близько року тому містер Леонідіс довірив містеру Аґродополусу запечатаний конверт, який той мусив би відправити містеру Ґейтскіллу одразу після смерті містера Леонідіса. Якби ж раптом містер Аґродополус помер першим, його син, хре­щеник містера Леонідіса, мусив би виконати те саме доручення. Містер Аґродополус перепрошує за затримку й пояснює, що хворів на запалення легень і дізнався про смерть старого друга тільки вчора по обіді.

— Усе це вкрай непрофесійно, — втрутився містер Ґейтскілл.

— Коли містер Ґейтскілл відкрив запечатаний конверт і ознайомився з його вмістом, то вирішив, що мусить…

— З огляду на поточні обставини, — додав містер Ґейтскілл.

— Показати його нам. У конверті лежав належно підписаний і засвідчений заповіт і супровідний лист.

— Отже, заповіт нарешті з’явився? — уточнив я.

Обличчя містера Ґейтскілла збуряковіло.

— Це не той самий заповіт, — гарикнув він. — Це не той документ, який я склав на прохання містера Леонідіса. Цей заповіт написано його власною рукою — надзвичайно небезпечна річ для нефахівця. Схоже, містер Леонідіс мав намір виставити мене цілковитим дурнем.

Головний інспектор Тавернер спробував додати ложку меду в діжку дьогтю:

— Містере Ґейтскілле, він був дуже старим джентльменом. У такому віці люди виявляють схильність до дивацтв — стають, звісно, не навіженими, але трохи ексцентричними.

Містер Ґейтскілл чмихнув.

— Містер Ґейтскілл зателефонував нам, — продовжив батько, — і повідомив основний зміст за­повіту, тому я попросив його приїхати й привезти обидва документи. Також, Чарльзе, я зателефонував тобі.

Я не зовсім розумів, чому мене запросили. Це здавалося вельми дивним як з боку мого батька, так і з боку Тавернера. Я мусив би дізнатися про заповіт у свій час, та й узагалі мене не обходило, як саме старий Леонідіс розпорядився грошима.

— Заповіт інакший? — уточнив я. — У сенсі, він інакше розподіляє статки?

— Абсолютно, — відповів містер Ґейтскілл.

Батько дивився на мене. Головний інспектор Тавернер дуже старався не дивитися на мене. Я відчув якусь незрозумілу тривогу…

Щось відбувалось в їхніх головах, а що саме — я й гадки не мав.

Я запитально глянув на Ґейтскілла.

— Це не моя справа, — мовив я. — Але…

Він відповів:

— Заповітне розпорядження містера Леонідіса, звісно, не таємниця. Я вирішив, що найкраще мені насамперед викласти факти перед правоохоронними органами, а вже потім керуватися їхніми вказівками щодо подальшої процедури. Я так розумію, — він змовк на мить, — що існує, скажімо так, приязнь між вами та міс Софією Леонідіс?

— Я сподіваюся одружитися з нею, але наразі вона не погодиться на заручини.

— Дуже слушно, — відповів містер Ґейтскілл.

Я з ним не погоджувався, але тоді не час було сперечатися.

— Відповідно до цього заповіту, — продовжив містер Ґейтскілл, — датованого 29 листопада минулого року, містер Леонідіс, заповівши дружині сто тисяч фунтів, лишає все майно, рухоме й нерухоме, винятково своїй онуці Софії Кетрін Леонідіс.

Я охнув. Чого б я не чекав, але тільки не цього.

— Він лишив усі статки Софії, — промовив я. — Дивовижно просто. Є якась причина?

— Він доволі чітко виклав усі причини в супро­відному листі, — відповів батько і взяв зі столу ­аркуш паперу, що лежав перед ним. — Містере Ґейтскілле, ви не заперечуватимете, якщо Чарльз це прочитає?

— Я цілковито у ваших руках, — холодно відказав містер Ґейтскілл. — Лист принаймні надає якесь пояснення і, можливо, — хоч я в цьому й сумніваюся — виправдання незбагненній поведінці містера Леонідіса.

Батько вручив мені листа, написаного глибоким чорним атраментом. Почерк дрібний і нерозбірливий. Але в тому почерку відчувалися характер та індивідуальність, а не ретельне промальовування літер, притаманне минулим часам, коли грамотність здобувалася важко й цінувалася відповідно.

Любий Ґейтскілле!

Ви здивуєтеся, отримавши цього листа, і, можливо, образитеся. Проте я маю власні причини поводитись, як вам може здатися, надміру таємниче. Я віддавна вірю в особистість. У ро­дині — я помітив це ще маленьким хлопчиком і так ніколи й не забув — завжди є людина з сильним характером, якій зазвичай і випадає турбота чи то тягар дбати про решту рідних. У моїй сім’ї такою людиною був я. Я при­їхав до Лондона, облаштувався тут, підтримував свою матір і стареньких дідуся й бабусю в Смирні, визволив одного з братів із лещат закону, врятував сестру від нещасного шлюбу й так далі. Бог благословив мене довгим життям, тож я міг наглядати за власними дітьми, а потім і їхніми та дбати про них. Багатьох ­забрала в мене смерть; а інших я з радістю вітаю під своїм дахом. Коли я помру, тягар моїх обов’язків має лягти на когось іншого. Я роздумував, чи не варто розділити статки порівну між усіма рідними людьми, але так я насправді не забезпечив би справжньої рівності. Люди не народжуються рівними, і щоб компенсувати природну нерівність, я мушу подбати про баланс. Іншими словами, хтось має заступити на моє місце і взяти на себе тягар відповідальності за решту родини. Уважно поспостерігавши, я вважаю, що жоден із моїх синів не впорається з такою ношею. Мій любий син Роджер не має ділової хватки і, попри добре серце, поводиться надто імпульсивно, щоб ухвалювати правильні судження. Мій син Філіп надто невпевнений у собі, щоби робити щось інше, окрім як усамітнюватися від життя. Мій онук Юстас надто юний, та й не вважаю я, що він володіє необхідними якостями — тверезим розумом і розсудливістю. Він млявий і надто легко піддається впливам кожного, кого зустрічає. Я вважаю, що тільки моя онука Софія має необхідні чесноти. У неї є мізки, розсудливість, сміливість, ясний і не­упереджений розум і, гадаю, щедрість духу. Саме на неї я покладаю добробут родини — а також добробут моєї чуйної своячки Едіт де Гевіленд, якій я щиро вдячний за довічну відданість сім’ї.

Ось і пояснення до документа, що додається. Що буде складніше пояснити — радше, пояснити вам, мій давній друже, — то це хитрощі, до яких я вдався. Я вважав за краще не здіймати спекуляцій щодо подальшої долі моїх грошей і не маю наміру повідомляти родині, що моєю спадкоємицею стане Софія. Оскільки обидва мої сини вже мають значні статки, я не думаю, що за­повіт поставить їх у принизливе становище.

Щоб потамувати цікавість і домисли, я попросив вас скласти для мене заповіт. Той документ я зачитав уголос при всій родині. Я поклав його на стіл, прикрив аркушем промокального паперу й попросив покликати двох слуг. Коли вони прийшли, я трішки відсунув промокальний папір, відкривши низ документа, підписаного моїм іменем, і попросив їх поставити підписи. Навряд чи потрібно уточнювати, що ми з ними підписали заповіт, який я додаю зараз, а не той, який ви склали, а я зачитав уголос.

Не сподіваюся, що ви зрозумієте, які мотиви спонукали мене вчинити такий трюк. Я лише попрошу вас пробачити мені за приховування сек­рету. Старигані люблять триматися за свої таємниці.

Дякую вам, любий друже, за ретельність, із якою ви завжди опікувалися моїми справами. Передайте мою сердечну любов Софії. Попросіть її добре дбати про рідних і захищати їх від негараздів.

Із найбільшою повагою,

Арістід Леонідіс

Я з величезною цікавістю прочитав цей дивовижний документ і сказав:

— Неймовірно.

— Абсолютно неймовірно, — погодився містер Ґейтскілл, підводячись. — Повторюю, старий друг містер Леонідіс міг би мені й довіритися.

— Ні, Ґейтскілле, — відказав батько. — За природою він штукар. Йому подобалося, якщо так можна сказати, ходити кривими шляхами.

— Так і є, сер, — гаряче погодився головний інспектор Тавернер. — Такого штукаря ще пошукати треба!

Ґейтскілл незворушно вийшов. Витівка старого глибоко вразила його професійну гідність.

— Сильно ж його зачепило, — підсумував Тавернер. — Дуже шанована компанія «Ґейтскілл, Келлум і Ґейтскілл». З ними ніхто не жартував. Обкручуючи сумнівні справи, старий Леонідіс ніколи не звертався до фірми «Ґейтскілл, Келлум і Ґейтскілл». Мав із пів дюжини різних юридичних контор, які й представляли його інтереси. Оце так ­штукар!

— І найкращий його жарт — це складання заповіту, — всміхнувся батько.

— Які ж ми дурні! — вигукнув Тавернер. — Якщо добре подумати, то ніхто й справді не міг би влаштувати фокус із заповітом, окрім самого старого пронози. Нам тільки не спадало на гадку, що він захоче таким займатися!

Я пригадав зверхню посмішку Джозефіни, коли та сказала: «Поліціянти дурні».

Але ж Джозефіни не було під час оголошення заповіту. А якби вона й підслуховувала під дверима (у що я цілком був готовий повірити!), то навряд чи здогадалася б, що виробляв її дідусь. Тоді звідки ж ця зверхність? Що ж такого вона знала, щоб називати поліціянтів дурнями? Чи, знову ж таки, вона просто вихвалялася?

Вражений тишею, що запала в кімнаті, я різко підвів очі й побачив, що батько з Тавернером дивляться на мене. Навіть не знаю, що в їхній поведінці змусило мене так зухвало вигукнути:

— Софія нічого про це не знала! Нічогісінько.

— Справді? — відказав батько.

Я не зовсім розумів, згода це чи запитання.

— Вона буде приголомшена!

— Так?

— Приголомшена!

На мить усі замовкли. А на батьковому столі раптово й різко задзеленчав телефон.

— Так? — Він підняв слухавку, послухав, а тоді сказав: — З’єднайте з нею.

Він поглянув на мене і сказав:

— Це твоя дівчина. Хоче з нами поговорити. Терміново.

Я взяв у нього слухавку.

— Софіє?

— Чарльзе? Це ти? Це… Джозефіна! — Її голос трохи надламався.

— Що з Джозефіною?

— Її вдарили по голові. Струс мозку. Вона… Вона в поганому стані. Кажуть, що вона може й не отямитися…

Я повернувся до присутніх у кабінеті й повідомив:

— Джозефіну вдарили по голові.

Батько забрав у мене слухавку, а тоді гірко додав:

— Казав же тобі наглядати за дитиною…