Кривий будиночок

Розділ вісімнадцятий

Уже за мить ми з Тавернером мчали швидкою поліційною машиною в напрямку Свінлі-Дін.

Я пригадав, як Джозефіна виринула з-поміж цистерн і кинула безтурботну заувагу, ніби вже «час для другого вбивства». Бідна дитина й гадки не мала, що саме вона — потенційна жертва цього «другого вбивства».

Я повністю прийняв відповідальність за провину, яку батько мовчки поклав на мене. Звісно, я мусив наглядати за Джозефіною. Хоча ні я, ні Тавернер не мали справжніх зачіпок щодо вбивці старого Леонідіса, та дуже ймовірно, що їх мала Джозефіна. Те, що я прийняв за дитячі дурниці й «хвастощі», цілком могло виявитися дечим геть іншим. Поринувши у свої улюблені розваги — підглядання й винюхування, Джозефіна могла довідатися те, що й сама не оцінила належним чином.

Я згадав про гілочку, яка тріснула в саду.

Уже тоді я запідозрив, що небезпека близько. Тієї миті я вчинив, поклавшись на передчуття, але потім усі ці підозри видавалися мені мелодраматичними й нереалістичними. А натомість я мав би усвідомити, що все ж таки йдеться про вбивство і той, хто вчинив його, вже якось ризикнув своєю головою, тож та сама людина не вагатиметься, якщо доведеться вбити ще раз, щоб гарантувати собі безпеку.

Можливо, якийсь материнський інстинкт підказав Маґді, що Джозефіна в небезпеці, й став причиною того гарячкового пориву квапливо відіслати дитину до Швейцарії.

Щойно ми приїхали, назустріч вийшла Софія. Вона розповіла, що Джозефіну забрала швидка до лікарні Маркет-Бейсінга, а доктор Ґрей зв’яжеться з ними, тільки-но отримає результати рентгену.

— Як це сталося? — запитав Тавернер.

Софія обійшла будинок ззаду й повела нас крізь двері на маленьке занедбане подвір’я. Двері в одному з кутків стояли прочинені навстіж.

— У нас тут щось на кшталт пральні, — пояснила Софія. — У нижній частині вирізано котячі дверцята, і Джозефіна любила ставати на них і гойдатися туди-сюди.

Я пригадав, як і сам у юності катався на дверях.

У пральні було тісно й доволі темно. Вона повнилася дерев’яними ящиками, якимись старими шлангами, забутими садовими знаряддями і зламаними меблями. Усередині перед дверима стояла підпора — мармуровий лев.

— Це підпора від парадного входу, — сказала Софія. — Певно, хтось примостив її на дверях.

Тавернер потягнувся рукою до верху дверей. Ті були низькими: його голова всього на фут15 не діставала до краю.

— Міна-пастка, — зауважив він.

Заради експерименту головний інспектор погойдав двері вперед-назад. Потім нахилився до мармурового лева, але не торкнувся його.

— Хтось брав підпору в руки?

— Ні, — відповіла Софія. — Я б нікому не дозволила її чіпати.

— Правильно. Хто знайшов Джозефіну?

— Я. О першій вона не прийшла на обід. Няня кликала її. За п’ятнадцять хвилин до того Джозефіна пробігла кухнею до стаєнь. Няня сказала: «Мабуть, вона знову грається з м’ячиком або гойдається на тих дверях». Я сказала, що приведу її.

Софія змовкла.

— Кажете, вона зазвичай там гралася? Хто про це знав?

Софія знизала плечима.

— Гадаю, всі в будинку.

— А хто ще користувався пральнею? Садівники?

Софія похитала головою.

— Сюди майже ніхто не ходить.

— І цей дворик не видно з вікон? — підсумував Тавернер. — Будь-хто міг би вислизнути з будинку або обійти його й підготувати пастку. Але це було б ризиковано…

Він змовк, поглянув на двері й м’яко похитав їх.

— Нічого певного. Або влучить, або ні. І, ймовірніше, таки ні. Але Джозефіні не пощастило: по ній якраз влучило.

Софія затремтіла.

Тавернер подивився на підлогу, всю у вм’ятинах.

— Неначе спершу хтось експериментував… Перевіряв, як упаде підпорка… До будинку звук не долинав.

— Ні, ми нічого не почули. Навіть не підозрювали, що сталося лихо, доки я не прийшла й не знайшла її тут долілиць. Вона лежала розпростерта. — Голос Софії трохи надломився. — З кров’ю на волоссі.

— Це її шарф? — Тавернер показав на картате вовняне кашне на підлозі.

— Так.

Він обережно підняв шарфом мармурову брилу.

— Тут можуть лишитися відбитки, — сказав він без особливої надії. — Але підозрюю, що той, хто вчинив це, діяв обережно.

А тоді він звернувся до мене:

— На що ви дивитеся?

А дивився я на дерев’яний кухонний стілець зі зламаною спинкою, що стояв серед непотребу. На сидінні виднілися грудочки землі.

— Цікаво, — зауважив Тавернер. — Хтось брудними ногами ставав на стілець. І чому б це?

Він похитав головою.

— О котрій годині ви знайшли її, міс Леонідіс?

— Було десь п’ять хвилин по першій.

— І ваша няня бачила, як Джозефіна виходила за двадцять хвилин до цього. Хто був останньою людиною, яка точно заходила до пральні?

— Гадки не маю. Мабуть, сама Джозефіна. Як мені відомо, після сніданку вона гойдалася на дверях.

Тавернер кивнув.

— Отже, між тим часом і чвертю до першої хтось установив пастку. Ви кажете, що мармурова брила — це підпорка до головних дверей? Не знаєте, коли вона зникла?

Софія похитала головою.

— Двері не стояли прочинені весь день. Надто ­холодно.

— Знаєте, де перебували всі цього ранку?

— Я пішла гуляти. Юстас і Джозефіна навчалися до пів на першу, але о пів на одинадцяту мали перерву. Батько, підозрюю, весь ранок був у бібліотеці.

— Ваша мати?

— Коли я повернулася з прогулянки, вона саме виходила зі спальні. То було десь о чверть на першу. Вона завжди пізно встає.

Ми повернулися до будинку. Я пішов слідом за Софією в бібліотеку. У кріслі сидів блідий і змарнілий Філіп. Маґда притулилася до його колін і тихо плакала. Софія запитала:

— З лікарні вже телефонували?

Філіп похитав головою.

Маґда схлипнула.

— Чому мені не дозволили поїхати з нею? Моя дитинка, моя дивна потворна дитинка. А я ще називала її підкидьком… Вона так ображалася. Як я могла поводитися так жорстоко? А тепер вона помре. Я точно знаю, що вона помре.

— Цить, люба, — сказав Філіп. — Цить.

У цій сцені родинного горя й тривоги я почувався зайвим, а тому тихо вийшов і рушив на пошуки няні. Вона сиділа на кухні й тихо плакала.

— Це мені кара, містере Чарльзе, за все те лихе, що я надумала. Кара, ось воно що.

Я навіть не намагався збагнути, що вона має на увазі.

— У цьому домі ховається зло. Ось воно що. Я не хотіла його бачити чи вірити в нього. Але тепер мушу повірити власним очам. Хтось убив господаря, а тепер той самий хтось ще й спробував убити Джозефіну.

— Але навіщо комусь здійснювати замах на Джозефіну?

Прибравши край хустинки від очей, вона пильно поглянула на мене.

— Ви й самі добре знаєте, яка вона, містере Чарльзе. Любила про все знати. Вона завжди була такою, ще змалечку. Ховалася під столом, слухала розмови покоївок, а тоді командувала ними. Так вона почувалася важливою. Розумієте, господиня, скажімо так, сторонилася її. Джозефіна не така гарненька дитина, як інші двоє. Вона завжди була плюгавенькою. Господиня обзивала її «підкидьком». І я господиню за те винувачу, бо то через неї дитина так узлилася. Але та вміла певним чином добиватися свого: вивідувала всяке про людей і показувала, що все знає. А так чинити небезпечно, коли поруч отруйник!

Так, дуже небезпечно. І тут мені спало на думку дещо інше. Я запитав у няні:

— А ви не знаєте, де вона зберігає маленьку чорну книжечку — нотатник, куди записує свої відкриття?

— Я знаю, про що ви, містере Чарльзе. Вона дуже хитро її приховувала. Я бачила, як Джозефіна смоктала олівець, щось записувала, а тоді знову смоктала олівець. «Не роби того, — казала я їй, — отруїшся свинцем!» А вона відповідала: «О ні, не отруюся, бо насправді в олівці не свинець, а графіт». Гадки не маю, як так може бути, бо якщо така штукенція називається «свинцевий олівець»16, значить там мусить бути свинець.

— Воно-то й так, — погодився я. — Але насправді дівчинка мала рацію. — (Джозефіна завжди мала рацію!) — То як щодо її нотатника? Вам відомо, де вона його тримала?

— Гадки не маю, сер. Вона дуже стежила, щоб про це ніхто не дізнався.

— А коли Джозефіну знайшли, книжечки з нею не було?

— О ні, містере Чарльзе, нотатника не було.

Може, хтось забрав записник? Або вона сховала його в себе в кімнаті? Мені спало на думку піти й подивитися. Я точно не знав, де кімната Джозефіни, але доки стояв і вагався в коридорі, мене покликав Тавернер:

— Ідіть сюди. Я в дитячій. Ви коли-небудь таке ­бачили?

Я переступив через поріг і завмер.

Невелика кімната мала такий вигляд, наче нею промчав торнадо. Хтось повитягував шухляди комода, а їх уміст вивернув на підлогу. З маленького ліжка скинули матрац і постільну білизну, а килими звалили в купу. Крісла поперекидали догори дриґом, картини познімали зі стін, а фотографії повитягували з рамок.

— Боже милостивий! — вигукнув я. — Заради чого такий рейвах?

— А ви як гадаєте?

— Хтось щось шукав.

— Точно.

Я роззирнувся й присвиснув.

— Але хто взагалі міг би прийти сюди, поперевертати все й лишитися непоміченим? Певно, ніхто.

— Чому ж? Місіс Леонідіс проводить весь ранок у спальні, робить манікюр, спілкується телефоном із друзями й перебирає одяг. Філіп сидить у бібліотеці й переглядає книжки. Няня на кухні чистить картоп­лю й нанизує стручки квасолі. У родині всі знають звички одне одного, тому обкрутити дільце доволі легко. І ось що я вам скажу. У цьому будинку будь-хто міг би це зробити — поставити пастку на дитину й перевернути її кімнату. Але злочинець квапився й не мав часу спокійно все обшукати.

— Будь-хто в будинку, кажете?

— Так, я перевірив. У кожного з них був неврахований час. У Філіпа, Маґди, няні й вашої дівчини. Те саме нагорі. Бренда провела більшу частину ранку на самоті. Лоренс і Юстас мали пів години перерви — з десятої тридцять до одинадцятої. Певний час ви були з ними, але ж не постійно. Міс де Гевіленд лишалася в саду сама. Роджер сидів у своєму кабінеті.

— Тільки Клеменсі поїхала в Лондон по роботі.

— Ні, навіть вона не виняток. Сьогодні вона залишилася вдома через головний біль, тож була у своїй кімнаті сама й страждала від тієї мігрені. Кожен із них — трясця, абсолютно кожен! І я не знаю хто! Гадки не маю. Якби ж я тільки знав, що тут шукали…

Він обвів поглядом розтрощену кімнату…

— І якби я знав, чи вдалося їм знайти бажане…

Щось сяйнуло в моєму мозку — спогад.

Тавернер тільки закріпив його, спитавши:

— А що робила дитина, коли ви востаннє її бачили?

— Зачекайте, — відповів я.

Я вибіг із кімнати й помчав сходами нагору. Проминув двері по ліву руку й піднявся на горішній поверх. Прочинив двері до приміщення з цистернами, піднявся на дві сходинки й нахилив голову, адже стеля була низькою і похилою. Роззирнувся.

Коли я запитав у Джозефіни, що вона тут робить, дівчинка сказала: «Проводила розслідування».

Я не зрозумів, що можна розслідувати на обплетеному павутинням горищі, повному баків із водою. Але таке горище — чудова схованка. Я припустив, що, можливо, Джозефіна дещо тут ховала, дещо таке, чим вона не мусила володіти (і знала про це). А якщо так, то пошук не мав зайняти багато часу.

Мені знадобилося три хвилини. За найбільшим резервуаром, із нутра якого долинало зловісне шипіння, надаючи атмосфері моторошності, я знайшов схований пакунок із листами, загорнутий у порваний коричневий папір.

Я прочитав першого листа.

О Лоренсе, мій любий, мій коханий… Учора ввечері ви неймовірно прочитали той вірш. Я знала, що його адресовано мені, хоч ви на мене й не дивилися. Арістід сказав: «Ви гарно читаєте поезію». Він не здогадався, що відчуваємо ми обоє. Любий мій, я впевнена, що скоро все владнається. Радіймо, що він так нічого й не дізнається, що помре щасливим. Він такий добрий до мене. Я не хочу, щоб він страждав. І все ж я не думаю, що після вісімдесяти можна по-справжньому насолоджуватися життям. Я б собі такого не хотіла! Скоро ми назавжди будемо разом. Як же прекрасно буде, коли я зможу вам сказати: «Мій коханий, мій любий чоловіче…»! Найрідніший мій, ми створені одне для одного. Я кохаю вас, кохаю, кохаю — і краю не бачу нашому коханню. Я…

Там було ще багато чого, але продовжувати я не хотів.

Я похмуро спустився і віддав пакунок у руки Тавернеру:

— Можливо, саме це шукав наш невідомий друг.

Тавернер прочитав кілька уривків, свиснув і погортав листи.

А тоді поглянув на мене з виразом кота, якого пригостили найсмачнішими вершками.

— Що ж, — м’яко промовив він, — схоже, місіс Бренда Леонідіс сама собі викопала могилу. І Лоренсу Брауну також. Отже, це таки весь час були вони…

15 1 фут — 30,48 см.

16 «Свинцевий олівець» — стара назва простого олівця анг­лійською.