Кривий будиночок

Розділ третій

Я завжди певною мірою цікавився батьковою поліційною роботою, але ніщо не готувало мене до миті, коли мені доведеться виявити до неї безпосередній особистий інтерес.

Зі своїм старим я ще не бачився. Його не було вдома, коли я прибув, а після душу я поголився, пере­одягнувся й одразу попрямував на зустріч із Софією. Проте повернувшись додому, я дізнався від Ґловера, що батько в кабінеті.

Він сидів за столом, зосереджено схилившись над паперами, і скочив з місця, щойно я зайшов.

— Чарльзе! Що ж, багато минуло часу.

Наша зустріч після п’яти років війни розчарувала би француза, проте насправді вона повнилася щирою радістю. Ми зі старим плекали один до одного дуже теплі почуття й доволі добре розумілися.

— Маю трохи віскі, — запропонував він. — Тільки скажи. Вибач, що не зустрів тебе після приїзду. Я по вуха в роботі. Намічається збіса складна справа.

Я відкинувся в кріслі й запалив цигарку.

— Арістід Леонідіс? — запитав я.

Батько миттю насупив брови й кинув на мене швидкий оцінювальний погляд. У його голосі звучала сталева ввічливість:

— Чарльзе, а чому ти сказав саме це?

— Отже, я маю рацію?

— Як ти дізнався?

— Отримав інформацію.

Старий чекав.

— Моя інформація походить із першоджерела.

— Ну ж бо, Чарльзе, зізнавайся.

— Тобі це може не сподобатися. Я познайомився із Софією Леонідіс у Каїрі, закохався в неї і маю намір одружитися. Ми бачилися сьогодні: вона зі мною вечеряла.

— Вечеряла з тобою? В Лондоні? Просто цікаво, як їй це вдалося! Родину ввічливо попросили не виходити з дому.

— Саме так. Вона спустилася водогоном із вікна ванної кімнати.

На мить на вустах старого майнула усмішка.

— Схоже, — мовив він, — що вона доволі винахідлива юна леді.

— Але твої поліційні сили також не осоромилися. Приємного вигляду солдат простежив за нею до «Маріо». Я фігуруватиму у звітах, які ти отримаєш. 5 футів 11 дюймів2 заввишки, каштанове волосся, карі очі, темно-синій костюм у тонку смужку.

Старий пильно поглянув на мене.

— Це серйозно? — запитав він.

— Так, серйозно, тату.

На мить запала тиша.

— Ти проти? — запитав я.

— Я не був би проти ще тиждень тому. Це шанована родина — дівчина буде з грішми, — і я знаю тебе. Ти не з тих, хто легко втрачає голову. Як на те…

— Що, тату?

— Може, все й буде гаразд, якщо…

— Якщо що?

— Якщо вбивство скоїла та людина, що треба.

Ось уже вдруге за вечір я почув ці слова. Мені починало ставати цікаво.

— І хто ж ця людина?

Батько кинув на мене різкий погляд.

— Що ти знаєш про справу?

— Нічого.

— Нічого? — Схоже, він здивувався. — Дівчина тобі не розповіла?

— Ні. Вона радше хотіла, щоб я побачив усю картину як сторонній.

— Тепер мені цікаво, чому вона так вирішила.

— А хіба це не очевидно?

— Ні, Чарльзе. Не думаю.

Насупившись, він сновигав кімнатою. Запалив цигарку, але вона швидко згасла, що свідчило про надзвичайну схвильованість батька.

— Чи багато ти знаєш про її родину? — запитав він.

— Нічогісінько! Знаю тільки, що всім заправляв старий, який мав багатьох синів, онуків і всілякої рідні. Насправді з хитросплетінням стосунків я ще не розібрався. — Я змовк, а тоді додав: — Тату, буде ліпше, якщо ти введеш мене в курс справи.

— Так. — Він сів. — Що ж, нехай… Я почну із самого початку — з Арістіда Леонідіса. Він прибув до Англії у двадцять чотири роки.

— Грек зі Смірни.

— Тобі відомо навіть це?

— Так, але нічого більше.

Двері прочинились, і Ґловер зайшов повідомити, що прибув головний інспектор Тавернер.

— Це його справа, — повідомив батько. — Варто запросити Тавернера, бо саме він вивчав родину Леонідісів і знає про них куди більше, ніж я.

Я поцікавився, чи не зверталася місцева поліція до Скотленд-Ярду.

— Це наша юрисдикція. Свінлі-Дін належить до Великого Лондона.

Я кивнув головному інспектору Тавернеру, що ­саме зайшов до кімнати. Ми з ним знайомі багато ­років. Тавернер тепло привітав мене з безпечним поверненням додому.

— Я вводжу Чарльза в курс справи, — повідомив тато. — Тавернере, поправте мене, якщо я помилюся. Леонідіс прибув до Лондона в 1884 році й відкрив ресторанчик у Сого. Той окупився — і Леонідіс відкрив ще один. Невдовзі йому належало сім чи вісім закладів — і всі хутко почали приносити чудові прибутки.

— Він ніколи не припускався помилок, за що б не брався, — додав головний інспектор Тавернер.

— У нього був діловий нюх, — продовжив батько. — З часом більшість відомих ресторанів Лондона опинилася в його власності — і тоді він зайнявся ресторанною справою направду серйозно.

— Насправді він також заправляв і в інших галузях, — кинув Тавернер. — Продаж уживаного одягу, дешеві ювелірні крамниці… Та багато всякого. Ясна річ, — додав він замислено, — старий був іще тим спритником.

— Хочете сказати, він був крутієм? — уточнив я.

Тавернер похитав головою.

— Ні, я не це мав на увазі. Крученим — так, але не крутієм. Він ніколи не порушував закон, але належав до типів, які завжди знайдуть спосіб його обійти. Він урвав чималий куш навіть під час останньої війни, хоча до того часу став уже древнім стариганем. Нічого з того, що він робив, не виходило за межі закону, та якщо вже він брався за якусь справу, це означало, що там точно не завадило б видати новий закон, якщо ви розумієте, про що я. Але до того часу він уже переходив до наступної оборудки.

— Не схоже, щоб він був аж дуже привабливою людиною, — зауважив я.

— Як не дивно, саме таким він і був. Розумієте, мав харизму. Це відчувалося. Зовнішність абсолютно посередня. Просто курдупель, бридкий коротун, але справжній спокусник. Жінки аж упадали за ним.

— Його шлюб — ще та дивовижа, — додав батько. — Він одружився з донькою сільського сквайра, володаря гончаків3.

Я підняв брови.

— Гроші?

Старий похитав головою.

— Ні, любов. Вона зустріла його, коли займалася приготуваннями до весілля подруги, й шалено закохалася. Її батьки кипіли гнівом, але дівчина була рішуче налаштована вийти за грека. Кажу тобі, він мав справжню харизму. До смерті знуджена людьми свого кола, наречена захопилася екзотичністю та енергією цього чоловіка.

— І шлюб виявився щасливим?

— Як не дивно, дуже щасливим. Звісно, друзі кожного з них між собою не ладнали (у ті дні гроші ще не змітали всі класові відмінності), але це не надто їх переймало. Вони вміли обходитися без друзів. Збудували той свій чудернацький будинок у Свінлі-Дін, оселилися там і народили вісьмох дітей.

— Ціла сімейна хроніка.

— Старий Леонідіс учинив мудро, обравши Свінлі-­Дін. Тоді район тільки набував популярності, а друге й третє поля для гольфу ще не облаштували. Там мешкали і старожили, які пристрасно любили свої сади й уподобали місіс Леонідіс, і багатії з Сіті, які хотіли вести справи із самим Леонідісом, тож подружжя могло обирати знайомців собі до душі. Гадаю, пара була абсолютно щасливою, доки дружина не померла від запалення легень у 1905 році.

— І лишила його з вісьмома дітьми?

— Одне маля померло в ранньому дитинстві. Двоє синів наклали головами на останній війні. Одна донька вийшла заміж, поїхала до Австралії і там померла. Ще одна донька, незаміжня, загинула в автокатастрофі. Іще хтось помер рік чи два тому. Серед живих лишилося двоє — найстарший син, Роджер (він одружений, але дітей не має), і Філіп, який узяв шлюб із відомою актрисою і має трьох дітей. Твою Софію, Юста­са і Джозефіну.

— І всі вони живуть у… як же там… «Трьох фронтонах»?

— Так. Помешкання Роджера Леонідіса з дру­жи­ною розбомбили на початку війни. Філіп зі своєю родиною оселилися там ще в 1937 році. І є ще літня тітонька, міс де Гевіленд, сестра першої місіс Леонідіс. Вона завжди відкрито ненавиділа свого зятя, але після смерті сестри вважала за обов’язок прийняти його запрошення оселитися разом і допомагати у вихованні дітей.

— І вона ревно його виконує, — зауважив інспектор Тавернер. — Але ця жінка не з тих, хто змінює думку про людей. Вона завжди засуджувала Леонідіса і його підходи…

— Що ж, — відказав я, — схоже, людей там повен дім. Хто ж, на вашу думку, вбив дідуся?

Тавернер похитав головою.

— Зарано, — мовив він. — Зарано припускати.

— Та годі, Тавернере, — наполягав я. — Закладаю­ся, що ви знаєте, хто це зробив. Друже, ми ж не в суді.

— Ні, — похмуро відказав Тавернер. — І можливо, ніколи там і не опинимося.

— Хочете сказати, що старого, можливо, взагалі не вбивали?

— Та ні, таки вбили. Отруїли. Але ж ви знаєте, які вони, всі ці справи про отруєння. Дуже проблемно збирати докази. Дуже проблемно. Все може вказувати в один бік…

— Саме це я й намагаюся з’ясувати. Ви ж, певно, вже схиляєтеся до якоїсь думки?

— Є одна дуже ймовірна версія. Аж надто очевидна. Все бездоганно складається. Але насправді я геть не впевнений. Справа значно химерніша.

Я зацікавлено поглянув на свого старого, а той повільно відповів:

— Як тобі відомо, Чарльзе, у справах про вбивство найочевидніша версія зазвичай і є правильною. Старий Леонідіс одружився вдруге десять років тому.

— У сімдесят сім?

— Так, він узяв шлюб із молодою двадцятичотирирічною жінкою.

Я присвиснув.

— І яка вона, ця молода?

— Юна дівчина, що працювала в чайній крамниці. Доволі респектабельна жінка анемічної краси.

— І це вона — ймовірна підозрювана.

— Ви мені скажіть, сер, — відказав Тавернер. — Зараз їй тільки тридцять чотири — небезпечний вік. Вона звикла до комфортного життя. А в будинку є ще й молодик — учитель онуків. На війні не був: має слабке серце чи ще щось там. І вони з молодою господинею нерозлийвода.

Я замислено поглянув на головного інспектора. Звісно, старий як світ сюжет. Знана схема. Батько наголосив, що друга місіс Леонідіс дуже респектабельна. А скільки ж злочинів було скоєно заради респектабельності!

— Що за отрута? — запитав я. — Миш’як?

— Ні. Ми ще не отримали лабораторний звіт, але лікар вважає, що це езерин.

— Трохи незвично, правда? Гадаю, буде легко відстежити покупця.

— Річ не в тім. Розумієте, це його власні ліки. Краплі для очей.

— Леонідіс хворів на діабет, — додав батько. — Йому регулярно робили ін’єкції інсуліну. Інсулін продається в маленьких пляшечках із гумовою кришечкою. Через гумову кришечку встромляється ін’єкційна голка й набирається розчин.

Я здогадався про наступний крок.

— Але в пляшечці був не інсулін, а езерин?

— Саме так.

— І хто робив укол? — запитав я.

— Дружина.

Тепер я зрозумів, що мала на увазі Софія, коли казала про «ту людину, що треба».

Я поцікавився:

— А родина добре ладнає з другою місіс Леонідіс?

— Ні. Здається, вони практично не розмов­ляють.

Справа все більше прояснювалася. Однак інспектора Тавернера вона геть не задовольняла.

— Що вас бентежить? — запитав я.

— Містере Чарльзе, якби це зробила дружина, вона могла би з легкістю підмінити пляшечку на справжню, інсулінову. Гадки не маю, чому вона так не вчинила, якщо справді винна.

— Так, схоже на те. А в будинку багато інсуліну?

— Так, море повних і порожніх пляшечок. І якби вона здійснила підміну, ставлю десять до одного, що лікар нічого б не запідозрив. Наразі дуже мало відомо про посмертні прояви отруєння езерином. Лікар вирішив перевірити флакон, щоб глянути, чи не містив той зависоку концентрацію інсуліну, але, звісно, виявив, що міститься там геть інша речовина.

— Схоже, — замислено мовив я, — що місіс Леонідіс або надто дурна, або, можливо, дуже розумна.

— Хочете сказати…

— Може, вона якраз і сподівалася, що ви дійдете висновку, ніби ніхто не міг учинити таку дурницю. А які альтернативи? Чи є інші… підозрювані?

Батько спокійно відказав:

— Злочин міг скоїти будь-хто в тому будинку. Там завжди зберігається чималий запас інсуліну — щонайменше на два тижні. Можна було просто підмінити якусь із пляшечок і поставити на звичне місце, знаючи, що невдовзі прийде її черга.

— І практично всі в будинку мали доступ до ліків?

— Їх не замикали. Зберігали на спеціальній поличці аптечки у ванній кімнаті тієї частини будинку, де мешкав убитий. Кожен у тому домі міг спокійно зайти і вийти.

— Чи є серйозний мотив?

Батько зітхнув.

— Любий Чарльзе, Арістід Леонідіс був надзвичайно багатим. Правду кажучи, він не шкодував грошей для своїх родичів, але, можливо, комусь захотілося більшого.

— Але найбільше у спадку мала би бути зацікавле­на свіжоспечена вдова. У її хлопця є заощадження?

— Ні. Він бідний як церковна миша.

І тут мене пройняла думка. Спершу пригадалися Софіїні слова — а тоді раптом у пам’яті сяйнула вся строфа дитячого віршика:

Кривий чоловічок не в сні — наявуВідважно пройшов цілу милю криву.На кривім перелазі присів для спочинку,Знайшов у пилюці криву копійчину,На неї кривеньку придбав собі кішку,А кішка спіймала кривесеньку мишу.Отак і жили вони всі потихеньку,Пильнуючи спільно хатинку кривеньку4.

Я звернувся до Тавернера:

— Яке враження вона справила, місіс Леонідіс? Що ви про неї думаєте?

Інспектор повільно відказав:

— Складно сказати… Дуже складно. Вона геть не простачка. Дуже спокійна, тому важко зрозуміти, про що вона думає. Але їй подобається комфортне життя, на це я ладен закластися. Вона схожа на кішку. Знаєте, таку велику, муркотливу й ледачу кішку… Не те щоб я мав щось проти котів. Чудові тварини… — Він зітхнув і додав: — Що нам справді потрібно, то це докази.

Так, подумав я. Що нам усім і справді було потрібно, то це докази, що місіс Леонідіс отруїла свого чоловіка. Цього хотіла Софія, хотів я і хотів навіть головний інспектор Тавернер.

Як же тоді чудово все було б!

Але Софія сумнівалася, я сумнівався і, гадаю, головний інспектор Тавернер також сумнівався.

2 Приблизно 1,80 м.

3 Володар гончаків — титул голови мисливського товариства й господаря зграї гончаків.

4 Віршик «Кривий чоловічок» цитується в перекладі Дмитра Басілії за збіркою «Будинок, що Джек збудував».