Кривий будиночок

Розділ дванадцятий

Коли Тавернер пішов, ненадовго запала тиша. А тоді я запитав:

— Тату, а які вони — вбивці?

Старий замислено поглянув на мене. Ми розуміємо один одного так добре, що він точно знав, що саме я мав на увазі, коли ставив запитання, а тому відповів дуже серйозно.

— Так, — мовив він. — Зараз це важливо, дуже важливо для тебе… Убивство підійшло до тебе близько. Ти не зможеш і надалі спостерігати за ним збоку.

Як аматор я завжди цікавився особливо яскравими «справами», з якими доводилося працювати Департаменту карного розшуку, проте, як і зауважив батько, раніше я спостерігав за ними збоку — неначе зазирав крізь вітрину магазину. Але тепер — і Софія це збагнула значно швидше, ніж я, — убивство стало панівним чинником у моєму житті.

Старий продовжив:

— Не знаю, чи правильну людину ти обрав для свого запитання. Я міг би познайомити тебе з кількома місцевими психіатрами, що працюють на нас. Вони точно мають готову відповідь. А Тавернер міг би поділитися з тобою нашими внутрішніми спостереженнями. Але, якщо я правильно зрозумів, ти хотів би почути, що думаю я сам, спираючись на мій досвід у взаємодії зі злочинцями?

— Саме так, — вдячно кивнув я.

Батько пучкою намалював на столі маленьке коло.

— Які ж вони — вбивці? Деякі, — на обличчі сяйнула слабка меланхолійна усмішка, — були здебільшого приємними хлопцями.

Мабуть, на моєму лиці відбилося здивування.

— О так, справді були, — продовжив він. — Приємні хлопці, на кшталт нас із тобою. Або ж як той тип, що тільки-но пішов від нас, Роджер Леонідіс. Розумієш, убивство — злочин аматорський. Звісно, я кажу про те вбивство, яке маєш на увазі ти, а не про гангстерські чвари. Дуже часто складається враження, неначе вбивство заскочило цих приємних і звичайних хлопців абсолютно випадково. Вони опинилися в скрутному становищі або ж страшенно чогось захотіли — грошей чи жінку — і вбили, щоб отримати бажане. Гальма, що стримують більшість із нас, у них вимикаються. Ось, наприклад, дитина перетворює бажання на дію без жодних докорів сумління. Розгнівавшись на кошеня, дитина каже «Я тебе вб’ю!» — і б’є тварину молотком по голові. А тоді плаче з розбитим серцем, бо кошеня не оживає! Багато дітей намагаються витягнути немовля з колиски і «втопити його», бо воно відтягує увагу на себе або заважає їм розважатися. Вони доволі рано ­дізнаються, що вбивати — «погано», бо їх за це покарають. А ось відчувати, що такий вчинок поганий, вони починають значно пізніше. Однак підозрюю, що деякі люди лишаються морально незрілими. Вони усвідомлюють, що вбивати — погано, але не відчувають цього. Гадаю, з власного досвіду я не знаю жодного вбивці, якого би щиро мучили докори сумління… Мабуть, на них лежить Каїнове тавро. Убивці стоять осторонь, вони «інакші»: так, убивство — поганий учинок, але не для них. Для них це необхідність, жертва «сама напросилася», це було «єдине рішення».

— Гадаєш, — запитав я, — коли хтось ненавидів старого Леонідіса, і то ненавидів його, скажімо, дуже довго, це могло б стати причиною вбивства?

— Чиста ненависть? Дуже сумніваюся, скажу тобі. — Батько поглянув на мене запитально. — Коли ти кажеш «ненависть», то, певно, маєш на увазі доведену до крайнощів неприязнь. Але ревнива ненависть зовсім інакша, вона виростає з любові та розчарування. Усі казали, що Констанція Кент обожнювала свого молодшого братика, якого потім убила. Але можна припустити, що вона прагнула любові та уваги, які віддавали йому13. Гадаю, люди значно частіше вбивають тих, кого люблять, аніж тих, кого ненавидять. Можливо, тому, що тільки люди, яких ти любиш, здатні зробити твоє життя по-справжньому нестерпним. Але ж ти про інше запитуєш, правда? — продовжив він. — Якщо я правильно зрозумів, то тебе цікавить якийсь символ, універсальний знак, що допоможе виокремити вбивцю з цілого дому на позір нормальних і приємних людей?

— Саме так.

— Чи є спільний знаменник? Самому цікаво. Знаєш, — батько замислено змовк, — якщо він і є, то я б схилявся до марнославства.

— Марнославства?

— Так, я ще ніколи не зустрічав убивцю, який би не був зарозумілим… У дев’яти з десяти випадків саме марнославство приводить до викриття злочинця. Може, лиходії й бояться, що їх упіймають, але не можуть припинити хизуватися й вихвалятися, бо зазвичай вважають себе надто розумними, щоб упійма­тися, — мовив він і додав: — І ще одне. Убивці хочеться поговорити.

— Поговорити?

— Так. Розумієш, скоївши вбивство, злочинець опиняється в абсолютній самотності. Йому хочеться хоч комусь про все розповісти, але не можна. І тому йому ще більше хочеться поговорити. А якщо не можна поговорити про те, як ви все обкрутили, то можна бодай побазікати про саме вбивство — обговорити його, обміркувати, висунути кілька теорій. На твоєму місці, Чарльзе, саме це б я і шукав. Повертайся туди, покрутися біля них і спробуй розговорити. Певна річ, просто не буде. Та винні чи ні, а вони з радістю вхопляться за нагоду поговорити з незнайомцем, якому зможуть сказати те, про що мовчать одне з одним. Але, можливо, тобі вдасться помітити різницю. Людина, якій є що приховувати, взагалі не може дозволити собі зайві розмови. Хлопці з розвідки знали про це ще під час війни. Якщо тебе схопили, назви своє ім’я, звання та номер — але нічого більше. Люди, які намагаються згодувати фальшиву інформацію, майже завжди оступаються. Розговори мешканців того будинку, Чарльзе, і пильнуй, доки хтось не схибить і не викриє себе.

Я переповів батькові те, що Софія розказувала про безжальність у своїй родині — різні прояви безжальності. Старий зацікавився.

— Так, — сказав він. — А твоя дівчина заува­жила дещо цікаве. Більшість родин має ґандж, тріщину в броні. Найчастіше люди здатні дати раду одній слабкості, але не факт, що впорається з двома різними проявами слабкості водночас. Спадковість — цікава штука. Візьмімо безжальність де Гевілендів і, скажімо, безпринципність Леонідісів: із де Гевілендами все гаразд, бо вони не безпринципні, та й з Леонідісами жодних проблем, бо вони хоч і безпринципні, однак щиросердні. Але якщо ми отримаємо нащадка, який успадкує обидві ці риси… Розумієш, що я маю на увазі?

У таких категоріях я ще про справу не думав. Батько сказав:

— Та не слід морочити тобі голову питаннями спадковості. Це дуже хитра і складна тема. Ні, синку, просто йди до них і змусь їх розговоритися. Щодо одного твоя Софія має рацію: ніщо, крім правди, не принесе користі ні тобі, ні їй. Ти мусиш усе з’ясувати!

А коли я виходив з кімнати, він додав:

— І пильнуй дитину.

— Джозефіну? Тобто не показувати їй, чим я займаюся?

— Ні, я не це мав на увазі. Радше наглядай за нею. Ми ж не хочемо, щоб з нею щось сталося.

Я вражено поглянув на батька.

— Годі тобі, Чарльзе. Десь у тому будинку вигулюється холоднокровний убивця. А мала Джозефіна найбільше знає про те, що там коїться.

— Справді, вона знала все про Роджера, хай навіть і дійшла висновку, що він шахрай. Вона доволі точно переказала підслухане.

— Так, так. Свідчення дітей завжди найкращі. Я б на них покладався. От тільки не в суді, звісно. Діти ненавидять відповідати на прямі запитання. Починають белькотіти, набувають ідіотського вигляду й кажуть, що нічого не знають. Найбільше від малих користі, коли вони вихваляються. Ось що робила з тобою та дівчинка. Вихвалялася. Саме так ти витягнеш із неї найбільше інформації. Не став їй запитань. Вдавай, ніби гадаєш, що вона нічого не знає. Це її заохотить, — сказав він і додав: — Але дбай про неї. Можливо, вона знає надто багато — і дехто більше не почуватиметься в безпеці.

13 Констанція Кент (1844—1944) — реальна особа, яка зізнала­ся у вбивстві свого чотирирічного брата, яке вона гіпотетично скоїла в шістнадцятирічному віці. Свого часу її справа неабияк збурила суспільство.