Кривий будиночок

Розділ шостий

Вхідні двері стояли відчиненими. Пройшовши крізь них, ми опинилися в напрочуд просторому передпокої. Він вирізнявся стриманістю: добре відполірований темний дуб і блискуча латунь. У глибині, де зазвичай би мали височіти сходи, виднілась обшита білими панелями стіна з дверима.

— Частина будинку, що належала моєму зятю, — пояснила міс де Гевіленд. — На першому поверсі мешкають Філіп і Маґда.

Ми пройшли крізь двері ліворуч до великої вітальні. Вона мала блідо-блакитні, обшиті панелями стіни й парчеві меблі, а всі столи й стіни прикрашали фото­графії та зображення акторів, танцюристів, мізансцен і сценічних декорацій. Над каміном висіли балерини Деґа. Уся кімнату заповнювали вази з квітами — велетенськими багряними хризантемами і гвоздиками.

— Мабуть, — мовила міс де Гевіленд, — ви б хотіли бачити Філіпа?

Чи хотів я бачити Філіпа? Гадки не маю. Усе, чого я хотів, — побачити Софію, і це мені вдалося. Вона рішуче підтримала план мого старого, але тепер зник­ла за лаштунками — очевидно, телефонувала кудись щодо риби — і не лишила мені жодної підказки, звідки починати. Мені слід постати перед Філіпом Леонідісом стривоженим молодиком, що хотів би одружитися з його донькою, знайомцем, який випадково заскочив у гості (такої недоречної миті!), чи співробітником поліції?

Міс де Гевіленд не дала мені часу обміркувати запитання. Зрештою, то було не так запитання, як ствердження. Як я бачив, міс де Гевіленд узагалі була радше схильна стверджувати, ніж запитувати.

— Підемо до бібліотеки, — сказала вона.

Вивела мене з вітальні, і ми крокували коридором, доки не пірнули в інші двері.

Я опинився у великій кімнаті, повній книжок. Видання не вміщалися в шафи, які здіймалися аж до стелі, й лежали на стільцях, столах і навіть підлозі. Та все ж простір не видавався хаотичним.

У кімнаті панував холод. І бракувало одного запаху, який я очікував тут виявити. Пахло затхлістю старих книжок і зовсім трішки — бджолиним воском. За секунду чи дві я збагнув, чого бракувало — аромату тютюну. Філіп Леонідіс не курив.

Щойно ми ввійшли, він підвівся з-за столу — високий чоловік десь п’ятдесятирічного віку. Напрочуд красивий. Усі так часто наголошували на потворності Арістіда Леонідіса, що я чомусь подумав, що його син також мав би бути бридким. Я точно не був готовим побачити досконалі риси: прямий ніс, бездоганну лінію підборіддя, посріблене сивиною світле волосся, відкинуте з гарно окресленого чола.

— Філіпе, це Чарльз Гейворд, — мовила Едіт де Гевіленд.

— О, радий знайомству з вами.

Важко було сказати, чи чув він про мене раніше. Чоловік простягнув мені холодну руку. Його обличчя лишалося байдужим, від чого мені стало трохи незатишно. А він собі стояв, терплячий і зовсім не зацікавлений.

— Де ті жахливі поліціянти? — запитала міс де Гевіленд. — Вони вже встигли тут побувати?

— Гадаю, головний інспектор… — Філіп глянув на візитівку на столі, — гм… Тавернер іде зі мною поговорити.

— А де він зараз?

— Навіть не уявляю, тітко Едіт. Певно, нагорі.

— З Брендою?

— Справді не знаю.

Дивлячись на Філіпа Леонідіса, важко було навіть припустити, щоб десь неподалік від нього могло трапитися вбивство.

— Маґда вже прокинулася?

— Не знаю. Зазвичай вона відпочиває до оди­надцятої.

— Дуже на неї схоже, — зітхнула Едіт де Гевіленд.

А ще було схоже, що місіс Філіп Леонідіс мала високий голос, говорила квапливо й хутко наближалася. Двері позад мене різко прочинились, і до кімнати ввійшла жінка. Не знаю, як їй це вдавалося, проте складалося враження, неначе сюди ввірвались аж три жінки, а не одна-єдина.

Вона курила сигарету в довгому мундштуку, притримуючи другою рукою шовковий халат персикової барви. Водоспад золотисто-каштанового волосся хвилями спускався по її спині. Обличчя вражало голизною, притаманною сучасним жінкам, коли ті зовсім не нафарбовані. Вона мала велетенські блакитні очі та хрипкий, доволі привабливий голос із чіткою вимовою.

— Любий, я просто не витримую… я просто не витримую… тільки подумай про повідомлення — це ще не газети, але й туди все просочиться… і я просто не можу збагнути, що ж мені вдягати на допит — щось у дуже приглушених барвах, але все ж не чорне, радше темно-пурпурове… у мене не лишилося жодного купона… і я загубила адресу того жахливого типа, продавця — знаєш, у нього ще гараж десь неподалік від Шафтсбері-авеню, а якщо я поїду туди машиною, поліція ж вирушить за мною і ставитиме за­питання, чи не так? У сенсі, що тут можна взагалі сказати? Який ти спокійний, Філіпе! Як ти можеш бути таким спокійним? Хіба ти не розумієш, що тепер ми можемо виїхати із цього жахливого будинку? Свобода… свобода! Ох, яка я жорстока… Бідний старенький солодусик… звісно, ми б ніколи не залишили його за життя. Він щиро обожнював нас, правда ж, — попри весь розбрат, який та жінка згори намагалася між нами посіяти. Навіть не сумніваюся: якби ми таки виїхали й лишили старого на неї, то він би позбавив нас геть усього. Огидне створіння! Зрештою, бідному дідусику було близько дев’яноста років, а в такому віці жодні родинні почуття не вистояли б супроти жахливої жінки, яка не відступала від нього ні на крок. Знаєш, Філіпе, я щиро вважаю, що це могла би бути чудова нагода поставити п’єсу про Едіт Томпсон. Убивство зробило би нам чудову попередню рекламу. Білденстайн сказав, що міг би роздобути мені роль головної трагічної актриси — та огидна віршована п’єса про шахтарів має ось-ось зійти зі сцени, — а роль неймовірна, просто неймовірна. Знаю. Подейкують, ніби я маю грати комічні ролі через свій ніс, але з Едіт Томпсон можна видобути чимало комічного — гадаю, цього навіть сам автор не усвідомлював, — адже комічне завжди сприяє нагнітанню інтриги. Я знаю, як би зіграла цю героїню — на позір дурненьку простолюдинку аж до останньої миті, а тоді…

Вона випростала руку — і цигарка випала з мунд­штука на відполіроване червоне дерево Філіпового стола й почала пропалювати пляму. Чоловік байдуже підняв цигарку й викинув її в кошик для паперів.

— А тоді, — прошепотіла Маґда Леонідіс, її очі враз розширилися й обличчя заклякло, — чистий жах…

Секунд двадцять її обличчя здавалось охопленим абсолютним страхом, а тоді воно розслабилось і скривилося, неначе в збентеженої дитини, ладної ось-ось зайтися слізьми.

Потім емоції Маґди зникли, неначе їх стерли губкою, і жінка, повернувшись до мене, діловито за­питала:

— Як гадаєте, чи так варто грати Едіт Томпсон?

Я підтвердив, що саме так, на мою думку, й варто грати Едіт Томпсон. Тієї миті я заледве міг пригадати, хто взагалі така ця Едіт Томпсон, проте дуже хотів добре почати знайомство з матір’ю Софії.

— Вона як Бренда, правда ж? — перепитала Маґда. — Знаєш, а я раніше про таке й не думала. Дуже цікаво. Може, варто звернути на це увагу інспектора?

Чоловік за столом трохи насупився.

— Маґдо, тобі взагалі немає жодної необхідності з ним бачитися. Я можу розповісти йому все, що він захоче дізнатися.

— Не бачитися з ним? — Її голос підвищився. — Та ні, звісно ж, мені треба з ним побачитися! Любий, коханий, у тебе геть немає уяви! Ти не усвідомлюєш важливості деталей. Він захоче чітко знати, як і коли все сталося, усі дрібниці, які вдалося помітити чи обміркувати…

— Мамо, — мовила Софія, заходячи у відчинені двері, — не потрібно розповідати інспекторові по­брехеньки.

— Софіє, люба…

— Рідна моя, я чудово знаю, що ти вже все обдумала й приготувалася дати найкращий спектакль. Але ти хибно його поставила. Геть хибно.

— Дурниці. Ти не знаєш…

— Таки знаю. Тобі варто зіграти його зовсім інакше. Покірно, небагатослівно, стримано, обачно, захищаючи родину.

На обличчі Маґди Леонідіс зринув вираз наївного дитячого збентеження.

— Доню, — мовила жінка, — ти справді вважаєш…

— Так, вважаю. Викинь це з голови. Саме так, — відповіла Софія, а побачивши, як на обличчі матері з’являється задоволена усмішка, додала: — Я приготувала тобі кухлик шоколаду. У вітальні.

— О, чудово. Вмираю з голоду…

Вона спинилась у проході.

— Ви навіть не уявляєте, — мовила вона, і незрозуміло було, адресовані її слова мені чи книжковій полиці позад мене, — як приємно мати доньку!

І з такою фінальною реплікою вона вийшла.

— Бог знає, — зауважила міс де Гевіленд, — що вона наговорить поліції!

— Усе з нею буде гаразд, — запевнила Софія.

— Вона може сказати будь-що.

— Не хвилюйся, — відказала дівчина. — Вона зіграє так, як накаже продюсер. А продюсерка тут я!

Софія вийшла слідом за матір’ю, а тоді повернулася й повідомила:

— Батьку, на зустріч із тобою прибув головний інспектор Тавернер. Ти не будеш проти, якщо Чарльз залишиться?

Мені здалося, що обличчям Філіпа Леонідіса промайнуло легке подивування. Ще б пак! Проте його недопитливий характер став мені в пригоді. Він тихо й трохи непевно відказав:

— Звісно, звісно не буду.

Зайшов головний інспектор Тавернер — кремезний, надійний, сповнений діловитої жвавості, яка дивним чином заспокоювала.

«Лише маленька неприємна формальність, — неначе промовляла вся його поведінка, — і ми навіки заберемося з цього дому. І ніхто не радітиме більше, ніж я. Запевняю, ми зовсім не хочемо набридливо вештатися…»

Не уявляю, як йому вдалося передати все це без жодного слова — тільки підтягнувши стілець до стола, — але спрацювало. Я ненав’язливо сів трохи збоку.

— Так, головний інспекторе? — почав Філіп.

Міс де Гевіленд різко втрутилася:

— Я вам не потрібна, головний інспекторе?

— Наразі ні, міс де Гевіленд. Пізніше я хотів би перекинутися з вами кількома словами…

— Звісно, я буду нагорі.

Вона пішла, зачинивши за собою двері.

— Так, головний інспекторе? — повторив Філіп.

— Я знаю, що ви заклопотаний чоловік, і не хотів би надовго вас відволікати. Проте я мушу конфіденційно вам повідомити, що наші підозри підтвердилися. Ваш батько не помер природно. Його смерть настала внаслідок передозування фізостигміну, більш відомого як езерин.

Філіп кивнув, не виражаючи жодних особливих емоцій.

— Не знаю, чи штовхає це вас на якісь роздуми, — продовжив Тавернер.

— А на які роздуми це може штовхати? Я гадаю, що батько випадково прийняв отруту.

— Ви справді так гадаєте, містере Леонідісе?

— Так, як на мене, цілком можливо. Не забувайте, що йому майже дев’яносто років, а зір доволі слабкий.

— Тому він перелив усю пляшечку крапель для очей у пляшечку з-під інсуліну. По-вашому, це дійсно правдоподібна версія, містере Леонідісе?

Філіп не відповів. Його обличчя сповнилося ще більшої незворушності.

Тавернер продовжив:

— Ми виявили у смітнику порожній флакон від крапель для очей, без жодних відбитків. Це вже саме по собі цікаво. За нормальних обставин відбитки мусили б бути. Точно вашого батька, можливо, його дружини або слуги…

Філіп Леонідіс підвів погляд.

— А що зі слугою? — перепитав він. — Джонсон причетний?

— Ви вважаєте, що Джонсон міг би бути злочинцем? Звісно, нагоду він мав. Але коли доходить до мотиву, то це геть інша справа. Ваш батько мав звичай щороку виплачувати йому премію — і ця премія кожного разу зростала. Ваш батько чітко дав зрозуміти Джонсону, що ця виплата замінює суму, яку він би міг лишити йому в заповіті. Тепер, після семи років служби, ця премія становила доволі значну суму і продовжувала зростати. Очевидно, Джонсон був зацікавле­ний, аби ваш батько жив якомога довше. До того ж вони чудово ладнали, а службова біографія Джонсона бездоганна: він досвідчений і вірний камердинер. — Інспектор змовк. — Ми не підозрюємо Джонсона.

Філіп глухо відповів:

— Зрозуміло.

— А тепер, містере Леонідісе, чи могли б ви детально переказати, чим самі займалися в день батькової смерті?

— Звісно, головний інспекторе. Я провів тут, у цій кімнаті, весь день, за винятком трапез, звісно.

— Чи бачилися ви з батьком?

— За звичаєм після сніданку я побажав йому доброго ранку.

— Чи лишалися ви з ним на самоті?

— Гм, в кімнаті була моя мачуха.

— Він видавався таким, як і завжди?

Філіп відповів з легкою іронією:

— Ніщо в його поведінці не виказувало, ніби він передбачав своє вбивство того ж дня.

— Частина будинку, якою володів ваш батько, пов­ністю відокремлена від вашої?

— Так, єдиний шлях до неї — двері в передпокої.

— Ті двері замикали?

— Ні.

— Ніколи?

— Я про таке не чув.

— Будь-хто міг вільно переходити з однієї частини будинку до іншої?

— Звісно. Їх розділяли лише з міркувань побутової зручності.

— Як ви дізналися про смерть батька?

— До мене прибіг мій брат Роджер, який займає західне крило поверхом вище, і сказав, що в батька стався раптовий напад. Він заледве міг дихати і здавався дуже хворим.

— Що ви зробили?

— Я зателефонував лікарю, бо, схоже, ніхто про це не подумав. Лікаря на місці не було, але я лишив йому повідомлення з проханням прибути якомога швидше. Тоді пішов нагору.

— А потім?

— Батько і справді сильно нездужав. Він помер ще до приїзду лікаря.

У голосі Філіпа не чулося жодних емоцій. Проста констатація факту.

— Де була решта членів родини?

— Моя дружина — у Лондоні. Вона невдовзі повернулася. Гадаю, Софії також не було. Вдома лишалися двоє молодших, Юстас і Джозефіна.

— Сподіваюся, ви правильно мене зрозумієте, містере Леонідісе, якщо я запитаю, як саме смерть батька вплине на ваше фінансове становище.

— Я ціную ваше бажання знати всі факти. Батько дав нам фінансову незалежність ще багато років тому. Мого брата поставив очільником і головним акціонером «Ассошіейтед Кейтеринг», своєї найбільшої компанії, і цілковито передав у його руки керування. Мені він виділив те, що вважав еквівалентною сумою, — гадаю, по факту йдеться про сто п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів у різних обліга­ціях та цінних паперах, — щоб я міг розпорядитися капіталом так, як сам вважаю за потрібне. Також він щедро обдарував двох моїх сестер, які вже померли.

— Але ж він усе одно лишався дуже багатою людиною?

— Насправді ні, собі він залишив відносно скромний дохід. Казав, що так не втрачатиме інтересу до життя. Відтоді, — вперше на губах Філіпа майнула легка усмішка, — удавшись до різних заходів, він став іще багатшою людиною, ніж був раніше.

— Ви з братом переїхали жити сюди. Це трапилося не через фінансові… труднощі?

— У жодному разі. Це просто питання зручності. Батько завжди запрошував нас жити разом з ним. Із різних родинних причин мені було зручно вчинити саме так. До того ж, — неквапливо додав Філіп, — я надзвичайно любив батька. Ми з родиною переїхали сюди в 1937 році. Я не плачу за оренду, проте сплачую свою частку податків.

— А ваш брат?

— Брат переїхав сюди після авіаційного нальоту, коли в 1943-му розбомбили його дім.

— Містере Леонідісе, чи відомо вам, які розпорядження лишив ваш батько в заповіті?

— Добре відомо. Він переписав заповіт у 1946 році. Батько не належав до потаємних людей і дуже теп­ло ставився до родини. Він провів сімейні збори за участі свого нотаріуса, який на його прохання чітко виклав нам умови заповіту. Гадаю, вам вони вже відомі. Без сумніву, містер Ґейтскілл вас поінформує. Близько ста тисяч непідлеглих оподаткуванню фунтів стерлінгів лишаються моїй мачусі на додачу до й так щедрої суми, передбаченої шлюбним контрак­том. Решту майна поділено на три частини: одна мені, одна моєму братові та ще одна, у трастовому фонді, для онуків. Маєток великий, тому й податок на спадщину буде доволі значним.

— А посмертні дари слугам або благодійним орга­нізаціям?

— Жодних дарів. Заробітна плата слуг щорік збільшувалась, якщо вони залишалися на службі.

— Містере Леонідісе, даруйте за таке питання, але чи не потребуєте ви грошей просто зараз?

— Як вам відомо, головний інспекторе, податок на прибуток доволі великий, але доходів мені цілком вистачає для задоволення власних потреб — і потреб дружини також. До того ж батько часто робив нам щедрі подарунки, тому в разі термінової потреби він би миттю прийшов на допомогу, — сказав Філіп, а тоді додав холодно й чітко: — Можу запевнити, що не мав жодної фінансової причини зичити смерті батькові, головний інспекторе.

— Мені дуже прикро, містере Леонідісе, якщо ви припустили, що я мав такі підозри. Однак ми мусимо перевірити всі факти. Боюсь, я мушу поставити вам ще кілька делікатних запитань. Ідеться про стосунки між вашим батьком і його дружиною. Чи були вони щасливими?

— Як мені відомо, цілком.

— Не сварилися?

— Не думаю.

— Проте вони мали… значну різницю у віці?

— Мали.

— Даруйте, а ви схвалювали другий батьків шлюб?

— Ніхто не просив мого схвалення.

— Це не відповідь, містере Леонідісе.

— Якщо вже ви так наполягаєте на своєму, то скажу, що я вважав одруження нерозважливим.

— Чи висловлювали ви свої міркування батькові?

— Коли я почув про цей шлюб, уже йшлося про доконаний факт.

— Вас це шокувало, так?

Філіп змовчав.

— Ви не образилися?

— Батько мав право чинити так, як бажав.

— Ваші стосунки з місіс Леонідіс можна назвати доброзичливими?

— Цілком.

— Ви добре з нею ладнаєте?

— Ми рідко бачимося.

Головний інспектор Тавернер змінив тему.

— Чи можете ви щось розповісти про містера Лоренса Брауна?

— Боюся, що нічого. Його найняв батько.

— Але ж він мав навчати ваших дітей, містере ­Леонідісе.

— Так і є. Мій син страждав від дитячого паралічу — на щастя, в легкій формі, — тому ми вирішили не відправляти його до приватної школи. Батько запропонував найняти для нього й моєї молодшої доньки Джозефіни вчителя. Вибір тоді ми мали доволі обмежений, адже потенційний викладач мусив бути непридатним до військової служби. Рекомендації цього юнака нас задовільнили. Тата й тітку, яка завжди дбала про добробут дітей, усе влаштовувало, тож я погодився. Можу додати, що я не маю жодних претензій до його викладання, воно завжди було сумлінним і належним.

— Його помешкання розташоване в тій частині будинку, що належала вашому батькові, а не вам?

— Там була вільна кімната.

— Даруйте за питання, та чи не помічали ви якихось ознак симпатії між Лоренсом Брауном і вашою мачухою?

— Такої нагоди мені не випадало.

— Чи не чули ви якихось пліток або пересудів на цю тему?

— Я не слухаю ні плітки, ні пересуди, головний інспекторе.

— Гідно хвали, — відказав Тавернер. — Не бачили зла, не чули про зло й не говорите про зло?

— Можна й так висловитися, головний інспекторе.

Інспектор Тавернер підвівся.

— Що ж, — мовив він, — щиро вам дякую, містере Леонідісе.

Я непомітно вийшов з кімнати слідом за ним.

— Фух, — зітхнув Тавернер, — та він крижина ходяча.