Кривий будиночок

Розділ п’ятий

Уздовж доріжки до нас енергійним кроком наближалася висока постать. Вона була вбрана у безформну спідницю та доволі громіздку в’язану кофту, а на голові мала пошарпаний фетровий капелюшок.

— Тітка Едіт, — повідомила Софія.

Постать спинилася раз чи двічі, згорбившись над квітковим бордюром, а тоді рушила до нас. Я звівся на ноги.

— Це Чарльз Гейворд, тітко Едіт. Моя тітка, міс де Гевіленд.

Едіт де Гевіленд було приблизно сімдесят років. Її вирізняли копиця брудного сивого волосся, обвітрене обличчя й проникливий погляд.

— Як справи? — запитала жінка. — Я чула про вас. Повернулися зі Сходу. Як ваш батько?

Трохи здивувавшись, я відповів, що в нього все ­гаразд.

— Я знала його ще хлопчиськом, — пояснила міс де Гевіленд. — І з його матір’ю була добре знайома. Ви доволі схожі на неї. Ви прийшли допомогти нам… Чи навпаки?

— Сподіваюся, допомогти, — трохи збентежено відповів я.

Вона кивнула.

— Допомога нам би не завадила. Дім роїться поліціянтами. Можуть вигулькнути з будь-якого закутка. І деякі з них такі неприємні. Хлопчик, який навчався у пристойній школі, не повинен іти служити в поліцію. Якось я бачила, як син Мойри Канул регулював рух біля Мармурової арки. Уже не знаю, на якому я світі! — вигукнула вона, а тоді повернулася до Софії: — Тебе кличе няня. Це з приводу риби.

— От халепа, — зітхнула Софія. — Зараз піду й зателефоную.

Дівчина поквапилася до будинку. Міс де Гевіленд повільно розвернулась і рушила в тому самому напрямку. Я крокував поруч із нею.

— Гадки не маю, що б ми робили без нянь, — мовила міс де Гевіленд. — Старенька няня є в кожного. Вона приходить, усе пере, прасує, готує і за­ймається домашніми справами. Завжди вірна. Нашу я сама обрала багато років тому.

Маґда спинилась і гнівно висмикнула заплутаний в’юнкий пагін.

— От уже ненависна трава, ця берізка! Найгірший із бур’янів! Душить, затягує — і її неможливо викорчувати по-справжньому, бо ж вона під землею повзе.

Жінка гнівно розчавила каблуком жмут зелені.

— Кепська справа, Чарльзе Гейворде, — мовила вона, поглянувши на будинок. — Що взагалі про це думає поліція? Мабуть, мені не варто запитувати. Так дивно думати, що Арістіда отруїли. Якщо чесно, дивно думати про нього як про мерця. Він ніколи мені не подобався — ніколи! Але звикнути до думки, що він помер, ніяк не можу… Дім став таким… порожнім.

Я промовчав. Здавалося, що, попри різкі манери, Едіт де Гевіленд відчувала потребу поринути в спогади.

— Цього ранку от замислилася… Я давно тут живу. Понад сорок років. Приїхала, коли померла моя сестра. Він мене запросив. Семеро дітей — і найменшому тільки рік… Не могла ж я покинути їхнє виховання на батька? Звісно, то був просто неможливий шлюб. Мені завжди здавалося, що на Марсію… наклали чари. Але зізнаюся, Арістід давав мені пов­ну свободу дій. Няні, гувернантки, школа. Правильна, корисна дитяча їжа, а не оті дивні пряні страви з рису, до яких звик він сам.

— І відтоді ви мешкаєте тут? — прошепотів я.

— Так. Доволі химерно… Гадаю, я б могла піти, коли діти виросли й позаводили власні сім’ї… Та, мабуть, прикипіла серцем до саду. Та ще й Філіп. Коли чоловік одружується з актрисою, годі й сподіватися на домашній затишок. Не знаю, навіщо актриси заводять дітей. Тільки-но маля народиться, вони вже все кидають і мчать грати в театрі в Единбурзі чи ще десь — головне, якомога далі. Філіп учинив розсудливо, переїхавши зі своїми книжками сюди.

— А чим займається Філіп Леонідіс?

— Пише книжки. Гадки не маю чому. Ніхто не хоче їх читати. Всі вони про маловідомі історичні подробиці. Правда ж ви ніколи про них не чули?

Я визнав, що вона має рацію.

— У нього просто було забагато грошей, ось і все, — відказала міс де Гевіленд. — Більшості людей не завадило би припинити гратися в диваків і почати чесно заробляти на життя.

— Його книжки не приносять прибутку?

— Звісно ж ні. Філіп наче вважається визнаним знавцем певних історичних періодів і все таке, але його книжки й не мусять приносити прибуток: Арістід виділив йому близько ста тисяч фунтів стерлінгів — абсолютно фантастична сума! Щоб уникнути податків на спадок! Арістід подбав, щоб усі мали фінансову незалежність. Роджер заправляє «Ассошіейтед Кейтеринг», у Софії дуже солідне утримання. Гроші дітей перебувають у довірчому управлінні.

— То виходить, його смерть нікому особливо й не вигідна?

Вона дивно поглянула на мене.

— Та ні, вигідна. Вони всі отримають іще більше грошей. Але, гадаю, вони б і так могли їх отримати, якби просто попросили.

— Міс де Гевіленд, чи здогадуєтеся ви, хто міг би його отруїти?

Вона відповіла звичним для себе тоном:

— Ні, гадки не маю. Мене це все так засмучує. Прикро усвідомлювати, що будинком вештається якийсь місцевий Борджіа. Гадаю, поліція нападеться на бідолашну Бренду.

— Ви вважаєте, що це хибна версія?

— Мені складно сказати. Вона завжди здавалася мені винятково тупенькою і пересічною молодою жінкою. Дуже звичайною. Не так я уявляю собі отруйницю. Проте, зрештою, коли двадцятичотирирічна дівчина виходить за чоловіка під вісімдесят, доволі очевидно, що вона погоджується на шлюб через гроші. За звичних обставин вона могла б сподіватися доволі швидко стати багатою вдовою. Але Арістід виявився напрочуд міцним стариганем. Його діабет не погіршувався. Скидалося на те, що він завиграшки доживе до ста. Мабуть, вона стомилася чекати…

— І в такому разі… — почав я, але змовк.

— І в такому разі, — жваво підхопила міс де Гевіленд, — все складеться більш-менш правильно. Звісно, розголос дратує. Але, хай там як, вона не частина родини.

— А інших припущень у вас немає? — поціка­вився я.

— Які ще тут можуть бути припущення?

Я замислився. Не міг позбутися підозри, що під цим пошарпаним фетровим капелюшком ховається значно більше всього, ніж мені відомо.

І я подумав, що за зухвалою, часом недоладною мовою жваво працює дуже проникливий мозок. На одну-єдину мить я навіть припустив, що сама міс де Гевіленд могла отруїти Арістіда Леонідіса…

Не така вже й неможлива версія. У глибинах моєї свідомості закарбувалася мить, коли жінка мстиво й ретельно втоптала каблуком бур’ян у землю.

Пригадалося слово, яке вжила Софія. «Безжальність».

Я позирнув крадькома на Едіт де Гевіленд. Маючи вагому причину… Але що сама Едіт де Гевіленд мог­ла би вважати за вагому причину?

Щоб дати відповідь на це запитання, я мусив вивчити її краще.