Кривий будиночок

Розділ другий

Минуло понад два роки, перш ніж я повернувся до Англії. То були непрості роки. Ми з Софією листували­ся доволі часто. Її листи, як і мої, не повнилися коханням. Такими повідомленнями могли б обмі­нюватися близькі друзі, бо йшлося в них про думки, міркування й зауваги щодо звичного плину життя. І все ж, як я бачив — і, гадаю, як це бачила й сама Софія, — наші почуття одне до одного зростали й міцніли.

Я повернувся до Англії теплим, але похмурим вересневим днем. Листя на деревах мерехтіло золотом у присмерковому світлі. Грайливо зривався вітер. Я відправив Софії телеграму з аеродрому.

«Щойно прибув крпк Чи повечеряєш ти зі мною о дев’ятій у Маріо зп Чарльз крпк»

За кілька годин я сидів і читав «Таймс»; і коли переглядав рубрику «Народження, шлюби й смерті», моє око вихопило прізвище Леонідіс:

«19 вересня у “Трьох фронтонах”, Свінлі-Дін, у віці вісімдесяти семи років відійшов у вічність Арістід Леонідіс, коханий чоловік Бренди Леонідіс. Вона пам’ятає і сумує».

Одразу під ним було опубліковано інше оголо­шення:

«Родина Леонідісів. У маєтку “Три фронтони”, Свінлі-Дін, раптово помер Арістід Леонідіс, лишивши у глибокій скорботі люблячих дітей та онуків. Квіти надсилати до церкви Святого Елдреда, Свінлі-Дін».

Аж два оголошення трохи здивували мене. Певно, в газетярів трапилася помилка й повідомлення продублювалося. Та найдужче я хвилювався за Софію, тому квапливо надіслав їй другу телеграму:

«Щойно побачив новину про смерть твого дідуся крпк Щиро співчуваю крпк Скажи км коли я зможу тебе побачити крпк Чарльз крпк»

Телеграму від Софії я отримав о шостій вечора в батьковому домі. Вона написала:

«Буду в Маріо о дев’ятій крпк Софія крпк»

Думка про нову зустріч із Софією схвилювала й збентежила мене. Час минав божевільно повільно. Я прибув до «Маріо» на двадцять хвилин раніше, ніж мав. А Софія спізнилася лише на п’ять хвилин.

Зустріч із людиною, яку ви давно не бачили, але за весь час розлуки не відпускали з думок, завжди шокує. Коли Софія нарешті пройшла крізь двостулкові двері, наше побачення набуло геть ірреальних рис. Вона була вбрана в чорне, і це — сам не знаю чому! — вразило мене. Більшість інших жінок також носила чорні речі, але ж я розумів, що на Софії саме траурний одяг, і здивувався, адже не думав, що Софія ходитиме в жалобі, нехай навіть за близьким родичем.

Ми випили по коктейлю, а тоді відшукали свій столик. Розмова минала гарячково швидко й крутилася навколо давніх знайомців із Каїра. То була штучна бесіда, однак вона допомогла нам подолати незграбність перших митей. Я висловив співчуття з приводу смерті її дідуся, і Софія спокійно відповіла, що лихо сталося «дуже раптово». Тоді ми знову поринули в спогади. Я почав із тривогою відчувати, ніби щось не так — у сенсі, річ не в природній незграбності від нової зустрічі. Щось було негаразд — дуже негаразд — із самою Софією. Може, вона збиралася повідомити мені, що знайшла іншого чоловіка, до якого мала більшу прихильність, аніж до мене? Що її почуття до мене були «просто помилкою»?

Чомусь я вважав, ніби справа в іншому, але в чому саме — не знав. Тим часом ми продовжували вести штучну розмову.

Аж раптом, коли офіціант поставив нам на стіл каву й, поклонившись, відійшов, усе стало на свої місця. Ось ми з Софією сидимо разом за маленьким столиком у ресторані, як у давні часи. Наче й не було років розлуки.

— Софіє, — звернувся я.

А вона миттю відповіла:

— Чарльзе!

Я глибоко зітхнув, відчувши полегшення.

— Слава богу, все минуло, — мовив я. — Що ж трапилося з нами?

— Мабуть, це моя провина. Я поводилася по-дурному.

— Але тепер уже все гаразд?

— Так, тепер усе гаразд.

Ми всміхнулися одне одному.

— Кохана! — сказав я і додав: — Коли ти вийдеш за мене заміж?

Її усмішка зблякла. Незбагненна таємниця, чим би вона не була, повернулася.

— Не знаю, — відповіла Софія. — Чарльзе, я не впевнена, що взагалі зможу вийти за тебе.

— Але Софіє! Чому? Тобі здається, що ми віддалилися? Ти потребуєш часу, щоб звикнути до мене знову? Чи з’явився хтось інший? Ні, — урвав я сам себе. — Я дурень. Річ зовсім в іншому.

— Так, в іншому. — Дівчина похитала головою.

Я чекав.

Вона тихо промовила:

— Це через дідусеву смерть.

— Дідусеву смерть? Але чому? І яке це взагалі має значення? Ти ж не думаєш — ти не могла припустити, — що проблема в грошах? Він нічого не лишив? Але послухай, кохана…

— Проблема не в грошах. — На вустах Софії на мить майнула усмішка. — Гадаю, ти погодився б прийняти мене, навіть якби я була, як то кажуть, «гола й боса». А дідусь за все життя ніколи не втрачав грошей.

— Тоді в чім річ?

— У самій його смерті… Чарльзе, розумієш, я не думаю, ніби він просто… помер. Гадаю, його мог­ли… вбити…

Я шоковано поглянув на Софію.

— Але… це ж якась фантастика. Чому ти взагалі так подумала?

— Не я так подумала. По-перше, лікар по­во­дився якось дивно. Не підписав свідоцтво про смерть. Буде розтин. Очевидно, що вони запідозрили недобре.

Тут я посперечатися не міг. Софія — розумна дів­чина, і на будь-які її висновки можна сміливо по­кластися.

Натомість я ревно відказав:

— Цілком імовірно, що їхні підозри зовсім не виправдані. Але нехай навіть ми припустимо, ніби вони виправдані, хіба ж це впливає на нас із тобою?

— За певних обставин може вплинути. Ти на дип­ломатичній службі. А отже, маєш ретельно поставитися до вибору дружини. Ні, благаю, не кажи всього того, що пориваєшся висловити. Ти, певно, відчуваєш, ніби мусиш промовити ці слова — гадаю, що справді в них віриш, — і теоретично я навіть мог­ла би погодитися. Але я горда, збіса горда. Я хочу, щоб наш шлюб був удалим для обох, і не бажаю втілювати половинку жертви заради кохання! Хоча, кажу ж, можливо, все й складеться добре…

— Ти маєш на увазі, що лікар міг помилитися?

— Навіть якщо він не помилився, це не матиме значення… якщо дідуся вбила саме та людина, що треба…

— Що ти хочеш сказати, Софіє?

— Розумію, це жахливі слова. Але, зрештою, я вважаю за краще бути щирою.

Перш ніж я встиг відповісти, вона випередила мене.

— Ні, Чарльзе, більше я нічого не скажу. Можливо, я вже й так сказала забагато. Але я вважала за потрібне прийти сьогодні на зустріч із тобою, побачитися і все пояснити. Ми не зможемо нічого планувати, доки справа не проясниться.

— То бодай розкажи мені про неї.

Софія похитала головою.

— Не хочу.

— Але… Софіє…

— Ні, Чарльзе. Я не хочу, щоб ти дивився на нас моїми очима. Хочу, щоб ти поглянув на родину збоку, неупереджено, наче сторонній.

— І як же мені це зробити?

Дівчина зиркнула на мене — і у її кришталево-синіх очах зблиснув химерний вогник.

— Дізнаєшся про це від свого батька.

Ще в Каїрі я розповідав Софії, що мій батько — помічник комісара Скотленд-Ярду. Він і досі обіймав цю посаду. Я відчув, як від її слів мене пройняв холод.

— То все аж так погано?

— Гадаю, так. Бачиш чоловіка, що самотою сидить за столиком біля дверей? Незворушного, симпатичного, схожого на колишнього військового?

— Так.

— Сьогодні ввечері він стояв на платформі Свінлі-Дін, коли я сідала в потяг.

— Хочеш сказати, що він простежив за тобою аж сюди?

— Авжеж. Гадаю, ми всі — як би так сказати? — під наглядом. Нам усім натякали, що краще не виходити з будинку. Але я мала твердий намір побачити тебе. — Її маленьке квадратне підборіддя задирливо випнулося. — Тож вилізла через вікно у ванній і спустилася по водогону.

— Люба!

— Але поліціянти дуже вправні. І, звісно, є ще телеграма, яку я тобі надіслала. Що ж, не зважай. Ми тут, разом… Але відтепер кожен із нас має діяти само­тужки. — Вона змовкла, а відтак додала: — Без сумніву, ми кохаємо одне одного. На жаль.

— Без жодного сумніву, — запевнив я. — І не кажи «на жаль». Ми з тобою пережили світову війну, безліч разів опинялися за крок від неминучої смерті — тож я не розумію, як смерть одного-єдиного стариганя… До речі, скільки йому було?

— Вісімдесят сім.

— Звісно. Так і писали в «Таймс». Як на мене, він просто помер від старості, і будь-який лікар, що себе шанує, визнає це.

— Якби ти знав мого дідуся, — сказала Софія, — то здивувався б, що він узагалі помер!