Кривий будиночок

Розділ четвертий

Наступного дня я поїхав з Тавернером у «Три фронтони».

Становище моє було дражливим. М’яко кажучи, далеке від стандартного. Але мій старий і сам тримався осторонь стандартних методів.

Я мав певний статус: на початку війни працював в особливому відділі Ярду.

Зараз ситуація була інакшою, але попередня діяльність давала мені право, скажімо так, діяти на ­сякому-такому офіційному рівні.

Батько сказав:

— Якщо ми хочемо розплутати цю справу, нам потрібне внутрішнє джерело інформації. Ми повинні знати все про людей у тому домі. І знати зсередини, а не ззовні. Ти нам з цим і допоможеш.

Мені почуте не сподобалося. Я кинув недопалок у камін і сказав:

— То я поліційний шпик? Так виходить? Я маю вивідувати інформацію в Софії, яку я люблю і яка, як я сподіваюся, любить мене й довіряє мені?

Старий шалено роздратувався. Він різко відказав:

— Заради бога, відкинь ці зашорені думки. Почнімо з того, що ти, сподіваюся, не думаєш, ніби твоя дівчина вбила дідуся?

— Авжеж ні. Геть абсурдна ідея.

— Дуже добре… Ми теж не думаємо, що це вона. Дівчина кілька років жила не в Англії, мала з дідусем чудові стосунки. Отримує гарний прибуток, і старий, на мою думку, зрадів би, почувши про ваші зару­чини, й, найімовірніше, запропонував би вам розкішний шлюбний договір. Ми її не підозрюємо. Та й чому мали б? Але ти можеш бути певним щодо одного: поки справу не розплутають, ця дівчина за тебе не вийде. З огляду на все, що ти розказав, я не маю щодо цього жодних сумнівів. Завваж, ми зіткнулися з таким злочином, який, можливо, ніколи не вдасться розкрити. Можемо раціонально припускати, що дружина та її коханець змовилися, але довести це — геть інша справа. Поки що й справи, яку можна було б передати головному прокуророві, немає. І поки ми не знайдемо чіткі докази проти дружини, завж­ди залишатимуться неприємні сумніви. Ти ж розу­мієш це, так?

Так, я розумів.

Старий невдовзі тихо запропонував:

— Чому б тобі все їй не пояснити?

— Тобто запитати Софію, чи… — Я затнувся.

Старий енергійно закивав.

— Так-так. Я ж не вимагаю від тебе лізти туди, не пояснивши дівчині власні наміри. Послухай, що вона скаже.

Ось чому наступного дня я разом із головним інспектором Тавернером та детективом сержантом Лембом вирушив у Свінлі-Дін.

Проминувши поле для гольфу, ми повернули на під’їз­ну дорогу, де, як мені здалося, до війни стояла імпо­зантна брама. Її знесли або з почуття патріотизму, або через безжальні реквізиції. Ми проїхали звивистим путівцем, обабіч якого росли рододендрони, до засипаної гравієм алеї, що вела до центрального входу в дім.

Яке неймовірне видовище! Чому дім назвали «Трьома фронтонами», я не розумів. «Одинадцять фронтонів» йому пасувало б більше. Найцікавіше, що споруда виявилася дивно викривленою, і, здається, я розумів чому. Насправді переді мною стояв котедж, але його пропорції нечувано набрякли. Неначе я бачив заміський котедж крізь величезне збільшувальне скло. Перекошені балки, фахверк, фронтони — такий собі маленький кривенький будиночок, що виріс за одну ніч, наче гриб!

Тим не менш задум я збагнув. Так грецький ресторатор уявляв собі щось англійське. Типовий анг­лійський будиночок, але завбільшки із замок! Я замислився: якої думки про все це була перша місіс Леонідіс? Із нею, як мені здалося, ніхто не радився і плани не узгоджував. Очевидно, екзотичний чоловік зробив жінці маленький сюрприз. Цікаво, вона здригнулася чи всміхнулася від побаченого?

Хай там як, а та місіс Леонідіс провела тут щасливе життя.

— Трохи занадто, еге ж? — промовив інспектор Тавернер. — Звісно, старий джентльмен розгулявся тут на повну. Це, так би мовити, три окремі будинки з кухнями та всім іншим. Усередині все ідеально опоряджено, наче в розкішному готелі.

Із центральних дверей вийшла Софія. Вона була без капелюха, в зеленій блузці та твідовій спідниці.

Дівчина завмерла як укопана, помітивши мене.

— Ти? — вигукнула вона.

Я промовив:

— Софіє, мені треба з тобою поговорити. Ми мог­ли б кудись відійти?

На мить я подумав, що вона збирається заперечити, але Софія повернулась і сказала:

— Сюди.

Ми пройшли через галявину. Звідти відкривався чудовий краєвид на перше поле для гольфу Свінлі-Дін, а далі — на безмір сосон на пагорбі та занурену в туман сільську місцевість за ними.

Софія провела мене в дещо занедбаний сад каміння, де ми вмостилися на незручну сільську дерев’яну лавку.

— Отже? — промовила дівчина голосом, що не обіцяв нічого доброго.

Я розповів їй усе, що мусив.

Софія уважно мене слухала. З її обличчя не було зрозуміло, про що вона думає, але, коли я зрештою змовк, вона зітхнула. Дуже глибоко.

— Твій батько, — промовила Софія, — дуже розумний чоловік.

— У старого свої міркування. Як на мене, гнила це ідея, але…

Вона мене перебила:

— О ні. Ідея зовсім не гнила. Це єдине, що може спрацювати. Твій батько, Чарльзе, точно знає, що в мене на думці. Знає краще за тебе. — Раптом Софія з майже відчайдушною силою вдарила кулаком по розкритій долоні другої руки. — Мені потрібна правда. Я мушу її знати.

— Через нас? Але, люба…

— Не лише через нас. Учора ввечері я не сказала тобі цього, але правда в тому, що я боюся.

— Боїшся?

— Так, боюся, боюся, боюся. Поліція, твій батько, ти… Усі вважають, що винна Бренда.

— Просто ймовірність…

— Так, це цілком імовірно. Це можливо. Але коли я кажу: «Це, ймовірно, зробила Бренда», то чудо­во розумію, що видаю бажане за дійсне. Хоча, розумієш, насправді так не думаю.

— Ти так не думаєш, — повільно промовив я.

— Не знаю. Ти поглянув на ситуацію збоку, як я і хотіла. Тепер послухай, як вона сприймається з погляду учасника подій. Я просто не вірю, що Бренда здатна на таке: вона не та людина, що нара­жа­тиме себе на небезпеку. Вона надто дбає про свій комфорт.

— А як щодо цього юнака? Лоренса Брауна?

— Лоренс — боягузливий заєць. Йому таке не до снаги.

— Хтозна.

— То ми нічого не знаємо напевно, так? Я про те, що люди часом здатні страшно нас дивувати. Іноді наше враження про людину може виявитися цілковито хибним. Хай не завжди, та все ж. Однак Бренда, — Софія похитала головою, — завжди діяла відповідно до свого характеру. Цей тип жінок я називаю гаремним. Вона любить ласувати солодощами, вбиратися в гарний одяг та розкішні коштовності, читати дешеві романчики й ходити в кіно. І дивно, звісно, говорити таке про вісімдесятисемилітню людину, але Бренда завше захоплювалася дідусем. Він випромінював силу, розумієш. Мабуть, йому було до снаги змусити жінку почуватися… Ні, не королевою. Фавориткою султана! Я думаю, тобто завжди думала, що завдяки йому вона почувалася хвильною, романтичною персоною. Усе життя він мудро поводився з жінками, а це в певному сенсі мистецтво. Таке не забувається, скільки б років тобі не було.

Я на певний час облишив розмову про Бренду й повернувся до фрази Софії, яка мене збентежила.

— Чому ти сказала, що боїшся? — запитав я.

Софія ледь здригнулася і склала руки разом.

— Бо це правда, — тихо відповіла вона. — Чарльзе, для мене дуже важливо впевнитися, що ти це розумієш. Знаєш, ми дуже дивна родина… У нас усіх таїться безмір безжальності… різні види безжальності. Це й турбує найбільше. Те, що вона така різна.

Софія, певно, запримітила нерозуміння на моєму лиці й продовжила енергійніше:

— Спробую пояснити чіткіше, що маю на увазі. От, наприклад, дідусь. Якось, розповідаючи про свою юність у Смирні, він досить буденно згадав, що зарізав двох людей. Була якась сварка, хтось завдав йому непрощенної кривди — не знаю, — але він вважав усю цю пригоду абсолютно природною. Навіть практично забув про неї. Але тут, в Англії, доволі дивно було чути, з якою буденністю він її переповідає.

Я кивнув.

— Це один із видів безжальності, — продовжила Софія. — Ще була бабуся. Звісно, я її не пригадую, але багато про неї чула. Думаю, її жорстокість брала витоки у відсутності уяви. Серед її предків були всі ці мисливці на лисиць — старі затяті й жорстокі генерали. Сповнені одвертості та пихи, вони без тіні сумніву правували життям і смертю.

— А це не надто надумано?

— Так, але, дозволь сказати, я завжди боялася таких людей. Їхня щирість жорстока. До слова, моя мати, актриса, вона чарівна, але зовсім не має почуття міри. Вона одна з тих несвідомих егоїстів, що сприймають події навколо себе лише крізь призму власного на них впливу. Часом це дуже лякає, розумієш. Є ще Клеменсі, дружина дядька Роджера. Вона науковиця — займається якимись важливими дослідженнями. Вона безжальна у власному зимнокровно-безособистісному стилі. Дядько Роджер натомість — цілковита їй протилежність. Він найдобріша й наймиліша людина у світі, але в нього шалено запальний характер. Часом у нього так кипить кров, що він заледве розуміє, що коїть. А мій батько…

Софія витримала довгу паузу.

— Батько, — повільно заговорила вона, — майже занадто добре панує над собою. Ніколи не зрозуміло, про що він думає. Він узагалі не проявляє жодних емоцій. Можливо, це такий собі несвідомий захист від бурхливих емоційних оргій матері, але часом мені лячно.

— Люба, — сказав я, — ти дарма себе накручуєш. Зрештою, все зводиться до того, що будь-хто здатен на вбивство.

— Гадаю, це правда. Навіть я здатна.

— Не ти!

— О так, Чарльзе, ти можеш не робити винятку для мене. Здається, я могла б убити… — На якусь мить вона змовкла, а тоді додала: — Але заради чогось справді важливого!

Я зареготав. Не зміг утриматися. Софія всміх­нулася.

— Може, я й переймаюся через дурниці, — мовила вона. — Ми маємо дізнатися правду про смерть дідуся. Просто-таки мусимо. Якби ж це виявилася Бренда…

Мені раптом стало шкода Бренду Леонідіс.