Кривий будиночок

Розділ двадцять перший

Я шкодував тільки про одне — що Джозефіна не бере в усьому цьому участі. Її б дуже потішило дійство.

Одужувала вона швидко, буквально днями її мали виписати, але дівчинка все одно пропустила одну важливу подію.

Якось уранці, коли я гуляв по саду каміння із Софією та Брендою, до головних дверей будинку під’їха­ла машина і з неї вийшли Тавернер та сержант Лемб. Вони піднялися сходами в будинок.

Бренда завмерла, прикипівши поглядом до машини.

— Знову ці люди, — мовила вона. — А я думала, що вони здалися… Думала, що все закінчилося.

Я помітив, що вона тремтить.

Бренда приєдналася до нас десять хвилин тому. Загорнувшись у свою шиншилову шубу, вона сказала:

— Я збожеволію, якщо не пройдуся на свіжому повітрі. Варто ступити крок за браму, як там на мене вже кидається репортер. Справжнісінька тобі облога. Невже це триватиме вічно?

Софія сказала, що, на її думку, репортери скоро втомляться.

— Ти можеш пересуватися машиною, — додала вона.

— Кажу ж, мені треба пройтися, — промовила вона, а тоді різко кинула: — Софіє, ти вирішила звільнити Лоренса? Чому?

Софія тихо відповіла:

— Ми вирішили змінити навчальну програму Юстаса. А Джозефіна збирається до Швейцарії.

— Ти дуже засмутила Лоренса. Він вважає, що ви йому не довіряєте.

Софія не відповіла, і якраз тоді приїхала машина Тавернера.

Бренда, тремтячи від вологого осіннього повітря, пробурмотіла:

— Що вони хочуть? Навіщо вони приїхали?

Я, здається, розумів, навіщо вони приїхали. Я нічого не сказав Софії про знайдені за цистерною листи, але знав, що їх відправили генеральному прокурору.

Тавернер знову вийшов із будинку. Проминувши під’їзну доріжку й газон, він рушив у наш бік. Бренда задрижала ще сильніше.

— Чого він хоче? — знервовано повторювала вона. — Чого він хоче?

Тавернер підійшов до нас. Він уривчасто заговорив службовим тоном, використовуючи офіційні фрази:

— У мене є ордер на ваш арешт. Вас звинувачують у тому, що 19 вересня ви ввели дозу езерину Арістіду Леонідісу. Мушу попередити, що все сказане вами може бути використане як доказ на суді.

І тут Бренда остаточно розклеїлася. Вона закричала і вчепилася в мене:

— Ні, ні, ні. Це неправда! Чарльзе, скажіть їм, що це неправда! Я не робила цього. Я нічого про це не знаю. Це все змова. Не віддавайте мене їм. Це неправда, присягаюся… неправда… я нічого не зробила…

Жахіття, нечуване жахіття. Я спробував заспокоїти жінку й розтиснув її пальці на своїй руці. Сказав, що знайду їй адвоката, що вона має зберігати спокій, що адвокат усе влаштує…

Тавернер обережно взяв Бренду під лікоть.

— Ходімо, місіс Леонідіс, — сказав він. — Може, вам потрібен капелюх? Ні? Тоді ми негайно їдемо.

Вона відсахнулася й поглянула на інспектора величезними котячими очима.

— Лоренс, — кинула вона. — Що ви зробили з Лоренсом?

— Містера Лоренса Брауна також заарештовано, — відповів Тавернер.

Бренда раптом похнюпилася. Її тіло неначе зламалось і скорчилося. По обличчю текли сльози. Вона тихо пішла газоном за Тавернером до машини. Я побачив, як з дому вийшли сержант Лемб та Лоренс Браун. Усі вони сіли в машину — і та поїхала.

Я набрав повні груди повітря й повернувся до Софії. Вона була дуже бліда, а на лиці завмер страдницький вираз.

— Це так жахливо, Чарльзе, — сказала вона. — Абсолютно жахливо.

— Знаю.

— Ти повинен знайти їй першокласного адвоката. Найкращого, який тільки є. Вона… вона має отримати всю можливу допомогу.

— Навіть не замислюєшся, як воно буває. Я ще ніколи не бачив, як заарештовують людей.

— Знаю. Таке неможливо уявити.

Ми обоє стояли в тиші. Я думав про сповнене відчаю та жаху лице Бренди. Щось у ньому видалося мені знайомим — і я раптом збагнув чому. Той самий вираз я бачив на обличчі Маґди Леонідіс першого дня, коли прибув у Кривий Будиночок і вона розповідала про п’єсу «Едіт Томпсон».

«А тоді, — сказала вона того дня, — чистий жах…»

Чистий жах — ось що закарбувалося на лиці Бренди. Вона не була бійцем. Я засумнівався, чи достатньо в неї витримки для вбивства. Однак, можливо, це й не вона. Можливо, то Лоренс Браун із його манією переслідування й психічною нестабільністю перелив уміст однієї пляшечки в іншу — абсолютно проста дія, — щоб звільнити кохану жінку.

— Отже, все скінчено, — сказала Софія.

Вона глибоко зітхнула й запитала:

— Але чому їх тепер заарештували? Я гадала, що доказів бракує.

— Випливли нові докази. Листи.

— Любовні?

— Так.

— Що за дурні люди! Зберігати в себе такі речі!

Так, справді. Дурні. Це той різновид дурості, що, схоже, ніколи не покладається на досвід інших. Варто розкрити газету — і відразу натрапляєш на приклад такої дурості — пристрасне бажання зберігати записане, письмові запевнення в коханні.

— Усе це, звісно, жахливо, Софіє, — сказав я. — Та не варто так перейматися. Зрештою, хіба не на це ми всі сподівалися? Ти сама мені так казала під час першої нашої зустрічі в ресторані «Маріо». Ти казала, що було б добре, якби твого дідуся вбила потрібна людина. Це ж була Бренда, так? Бренда або Лоренс?

— Чарльзе, не треба. Я тепер жахливо почу­ваюся.

— Але нам слід залишатися розважливими. Софіє, тепер ми можемо побратися. Ти більше не можеш тримати мене на відстані. Родина Леонідісів до вбивства непричетна.

Вона пильно на мене поглянула. Я досі ніколи не помічав, скільки в її очах глибокої сині.

— Так, мабуть, ми таки непричетні. Але ти точно впевнений?

— Люба, кохана, ні в кого з вас немає ані тіні ­мотиву.

Її лице раптом зблідло.

— Окрім мене, Чарльзе. У мене є мотив.

— Так, звісно. — Слова Софії мене приголом­шили. — Та це несерйозно. Ти нічого не знала про заповіт.

— Але я знала, Чарльзе, — прошепотіла вона.

— Що? — Я прикипів до Софії поглядом. Раптом мені стало дуже холодно.

— Я весь цей час знала, що дідусь залишив гроші мені.

— Але звідки?

— Він сам сказав. Десь за два тижні до смерті він несподівано видав: «Я залишу всі гроші тобі, Софіє. Ти маєш подбати про родину, коли мене не стане».

Я не відводив від неї очей.

— Ти ніколи мені про це не казала.

— Ні. Розумієш, коли всі казали, що дідусь оголосив і підписав заповіт, я подумала, що він помилився… що він лише подумав, ніби залишив гроші мені. Чи, можливо, якщо такий заповіт і існував, то він загубився й ніколи не знайдеться. Я не хотіла, щоб він знайшовся… Я боялася.

— Боялася? Чому?

— Мабуть, через убивство.

Я згадав вираз жаху на лиці Бренди, цю дику божевільну паніку. А ще той самий вираз справжнісінької паніки на обличчі Маґди, яка навмисно викликала його, щоб зіграти роль убивці. У думках Софії не було ні сліду паніки, але вона реалістка й чудово розуміла, що заповіт Леонідіса робить її підозрюваною. Тепер я краще розумів — чи принаймні думав, що розумію, — чому вона відмовилася від заручин зі мною і чому так жадала, щоб я дізнався правду. Вона казала, що її задовольнить тільки правда. І казала це з пристрастю та щирістю, я не забув.

Ми побрели в бік дому, і раптом я пригадав, що ще вона тоді сказала.

Софія зізналася, що могла б убити когось, якби мала для цього справді вартісні причини.