Кривий будиночок

Розділ сьомий

— А тепер, — промовив Тавернер, — поговоримо з місіс Філіп. Маґда Вест — її сценічний псевдонім.

— Вона гарна актриса? — запитав я. — Ім’я знайоме, і, здається, я бачив її в кількох виставах, але не можу пригадати, в яких саме й де.

— Вона майже успішна, — відповів Тавернер. — Раз чи два грала у Вест-Енді, заробила собі ім’я в репертуарних театрах. Вона багато грає у високолобих театрах та недільних клубах. По правді, гадаю, прикро, що вона не мусила заробляти цим на життя. Вона має змогу перебирати, ходити туди, куди їй подобається, і часом фінансувати вистави, де їй сподобалась якась роль — зазвичай та, що їй найменше пасує. Як наслідок, вона опинилася радше серед любителів, аніж профе­сіоналів. Місіс Філіп гарно грає, особливо в комедіях, але імпресаріо вона не дуже подобається. Скаржаться, що вона надто незалежна й постійно створює проблеми: галасує й любить подуркувати. Не знаю, наскільки це правда, але вона не популярна серед колег.

З вітальні вийшла Софія:

— Мама чекає на вас, головний інспекторе.

Я пішов за Тавернером до великої вітальні. На мить я ледь упізнав жінку, що сиділа на оббитому парчею дивані. Вона мала золотисто-каштанове волосся, укладене на голові в едвардіанську зачіску, й була вбрана в добре скроєний темно-сірий костюм із ніжно плісированою блузкою блідо-бузкового кольору, що застібалася на шиї брошкою з камеєю. Аж тепер я звернув увагу на чарівність її кирпатого носика. Маґда злегка нагадала мені Атен Сейлер5 — важко було повірити, що вона і є тим самим бурхливим створінням у персиковому пеньюарі.

— Інспекторе Тавернере, — промовила місіс Філіп, — заходьте й сідайте. Ви курите? Жахлива подія. Я просто не можу з нею змиритися.

Говорила вона тихим беземоційним голосом, який личив людині, що вирішила за будь-яку ціну зберігати спокій. Жінка продовжила:

— Будь ласка, якщо я можу чимось допомогти, звертайтеся.

— Дякую, місіс Леонідіс. Де ви були, коли сталася трагедія?

— Здається, я саме поверталася з Лондона. Ми з подругою зібралися на ланч у «Плющі». Потім поїхали на показ мод. Випили з іншими нашими друзями в Берклі. А тоді я вирушила додому. Коли приїхала, тут панував повний бедлам. Виявилося, що в мого свекра трапився раптовий напад. Він помер. — Голос Маґди Вест здригнувся.

— Ви любили свого свекра?

— Дуже… — Голос жінки підвищився.

Софія ледь-ледь поправила картину Деґа на стіні. Маґда стишилась і знову повернулася до свого смиренного тону.

— Я шалено його любила, — тихо промовила вона. — Ми всі. Він був… дуже добрим до всіх нас.

— Ви ладнали з місіс Леонідіс?

— Ми з Брендою рідко бачилися.

— Чому?

— Просто в нас мало спільного. Бідна люба Бренда. Життя часто було до неї жорстоке.

Софія знову поправила Деґа.

— Справді? Що ви маєте на увазі?

— Ох, навіть не знаю. — Маґда з сумною усмішкою похитала головою.

— Місіс Леонідіс була щасливою зі своїм чоловіком?

— Гадаю, що так.

— Вони жили без сварок?

Маґда знову ледь усміхнулася й хитнула головою.

— Я справді не знаю, інспекторе. Їхня частина дому відділена від нашої.

— Вони з містером Лоренсом Брауном були близькими друзями, правда ж?

Від Маґди Леонідіс війнуло холодом. Вона з докором поглянула на Тавернера.

— Я думаю, — з гідністю відказала жінка, — що ви не маєте права питати мене про таке. Бренда дружить з усіма. Вона справді дуже приємна ­людина.

— Вам подобається містер Лоренс Браун?

— Він дуже тихий. Доволі милий, але його легко не помітити. Я насправді рідко бачилася з ним.

— Він добре викладає?

— Мабуть, так. Я насправді не знаю. Філіп, здається, задоволений.

Тавернер застосував тактику нападу.

— Вибачте, що питаю про таке, але чи існує, на вашу думку, любовний зв’язок між містером Брауном та місіс Брендою Леонідіс?

Маґда підвелася, як справжня ґранд-дама:

— Я ніколи не бачила ознак чогось такого. Дуже сумніваюся, інспекторе, що вам слід про таке запитувати в мене. Вона дружина мого свекра.

Я мало не зааплодував.

Головний інспектор також підвівся.

— Краще запитувати в слуг? — припустив він.

Маґда не відповіла.

— Дякую, місіс Леонідіс, — промовив інспектор і вийшов з кімнати.

— Ти була неймовірною, люба, — з теплом у голосі звернулася Софія до матері.

Маґда замислено крутнула кучерик за правим вухом і поглянула на себе в дзеркало.

— Так. Схоже, саме так це й треба було зіграти.

Софія поглянула на мене.

— А тобі хіба не треба йти з інспектором? — запитала вона.

— Послухай, Софіє, мені треба…

Я затнувся. У присутності її матері я не міг запитати Софію напряму про свою роль. Досі Маґда Леонідіс не проявила інтересу до моєї особи. Я лише став корисною аудиторією для її фінальної репліки про доньок. Я міг бути репортером, нареченим її доньки, дивним посіпакою поліціянтів чи навіть гробарем — для Маґди Леонідіс то лише глядачі.

Поглянувши на свої ноги, місіс Леонідіс невдоволено промовила:

— Туфлі не ті. Надто фривольні.

Корячись владному помаху голови Софії, я поквапився за Тавернером. Наздогнав інспектора в загальному передпокої, коли він саме збирався вийти на сходи.

— Саме хотів поговорити зі старшим братом, — пояснив він.

Я навпростець виклав йому свою проблему.

— Послухайте, Тавернере, ким я маю бути?

Він здивовано поглянув на мене.

— А ким ви маєте бути?

— Власне, що я роблю в цьому домі? Якщо мене хтось запитає, що мені казати?

— Розумію. — Він на мить замислився, а тоді всміхнувся: — А хтось питав?

— Ну, ні.

— Тоді лишіть усе як є. «Нічого не пояснюй» — чудовий девіз. Особливо в такому розладнаному домі, як цей. Тут усі надто стурбовані власними хвилюваннями та страхами, аби щось запитувати. Вони сприйматимуть вас за належне, поки ви демонструватимете впевнену поведінку. Велика помилка — говорити, коли тебе не просять. Гм, тепер пройдімо крізь ці двері нагору. Жодних замків. Сподіваюся, ви розумієте, що питання, які я ставлю, позбавлені будь-якого сенсу! Байдуже, хто був у домі, а хто ні, чи де всі вони були того конкретного дня…

— Тоді чому…

Тавернер продовжив:

— Бо так я принаймні маю шанс поглянути на них усіх, вивчити їх, почути, що вони хочуть сказати, в надії, що хтось із них підкине корисну підказку. — На мить інспектор змовк, а тоді пробурмотів: — Закладаюся, місіс Маґда Леонідіс могла б щось і вибовкати.

— А чи можна було б цьому вірити?

— О ні! — заперечив Тавернер. — Жодним чином. Але її слова могли б започаткувати новий напрямок розслідування. Усі в цьому клятому домі мали засоби та можливість. А я хочу знати мотив.

Нагорі коридор до правого крила перекривали замкнуті двері. На них висіло мідне клепало, в яке Тавернер і постукав.

Двері з неймовірною швидкістю розчахнула людина, що стояла за ними лише мить тому. Незграбний велетень із широкими плечима й темним на­стовбурченим волоссям мав на диво потворне, але несподівано приємне обличчя. Він зиркнув на нас і миттю відвів погляд — потайно та конфузно, як це часто роблять сором’язливі, але чесні люди.

— Ох, що ж це я? — мовив він. — Заходьте-­заходьте. Я збирався… та байдуже. Проходьте до вітальні. Я покличу Клеменсі… О, ти вже тут, люба. Це головний інспектор Тавернер. Він… А що, цигарки закінчилися? Почекайте хвильку. Якщо ви не заперечуєте. — Він урізався в ширму, схвильовано перепросив і вибіг із кімнати.

Чоловік вилетів наче джміль, лишивши по собі цілковиту тишу.

Місіс Роджер Леонідіс стояла біля вікна. Мене миттю заінтригувала її особистість та атмосфера кімнати, в якій ми опинилися.

Стіни були пофарбовані в білий — справді «білий», а не колір слонової кістки чи світло-кремовий, які зазвичай мають на увазі, коли говорять про «білий» в оздобленні дому. Картин не було, тільки одна висіла над камінною полицею — геометрична фантазія з темно-­сірими та темно-синіми трикутниками. Кімната стояла майже без меблів — мінімум необхідного: три чи чотири стільці, скляний столик, маленька книжкова шафа. Жодних прикрас. Світло, простір, свіже повітря. Це приміщення відрізнялося від великої парчевої заквітчаної вітальні внизу, як крейда від сиру. Та й місіс Роджер Леонідіс відрізнялася від місіс Філіп Леонідіс так, як одна жінка може відрізнятися від іншої. Якщо Маґда Леонідіс могла і часто була півдюжиною різних жінок, то Клеменсі Леонідіс — я не сумнівався — не могла бути ніким, окрім себе самої. Жінка мала гострий та твердий характер.

Здається, їй було близько п’ятдесяти. Вона носила зачіску «ітон» — коротке сиве волосся так гарно росло на красивій голові, що я не відчув звичної неприязні до конкретно цієї стрижки6. Місіс Роджер Леонідіс мала витончене, чуттєве лице з незвично пильним поглядом світло-сірих очей. Була в простій темно-червоній шерстяній сукні, що ідеально підкреслювала її стрункість.

Раптом я подумав, що мене ця жінка тривожить… бо, мабуть, стандарти, за якими вона живе, відрізняються від тих, за якими живуть звичайні жінки. Я збагнув це тієї ж миті, коли Софія вжила щодо неї слово «безжальність». У кімнаті панував холод, тож я ледь здригнувся.

Клеменсі Леонідіс заговорила тихим, добре поставленим голосом:

— Прошу, головний інспекторе, сідайте. Чи є якісь новини?

— Причиною смерті став езерин, місіс Леонідіс.

Жінка замислено промовила:

— Отже, таки вбивство. Це не міг бути нещасний випадок, правильно?

— Ні, місіс Леонідіс.

— Будь ласка, проявіть максимум обережності в розмові з моїм чоловіком, головний інспекторе. Новина шалено його вразить. Він обожнював батька й переживає все особливо гостро.

— Ви були в гарних стосунках зі свекром, місіс Леонідіс?

— Так, у доволі гарних, — сказала жінка й потім додала тихо: — Він не дуже мені подобався.

— Чому?

— Мені не дуже подобалися його життєві цілі, а також методи, якими він їх добивався.

— А як щодо місіс Бренди Леонідіс?

— Бренди? Я її рідко бачу.

— Як, на вашу думку, в неї могло щось бути з містером Лоренсом Брауном?

— Ви маєте на увазі роман? Не думаю. Але я щиро нічого про це не знаю.

Голос її звучав абсолютно байдуже.

Роджер Леонідіс стрімко заскочив у кімнату, і знову всім здалося, що залетів джміль.

— Мене затримали, — пояснив він. — Телефон. Отже, інспекторе? Що? Маєте новини? Від чого помер мій батько?

— Смерть викликало отруєння езерином.

— Невже? Боже! Отже, це все через ту жінку! Вона не хотіла чекати! Він її, якщо так можна сказати, практично з багна дістав — і ось нагорода. Вона його холоднокровно вбила! Боже, у мене кров кипить від самої думки про це.

— У вас є конкретні підстави так думати? — запитав Тавернер.

Роджер крокував туди-сюди, обома руками смикаючи волосся на голові.

— Підстави? Навіщо? Хто ще це міг бути? Я їй ніколи не довіряв. Вона мені ніколи не подобалася. Ми з Філіпом обидва вжахнулися, коли одного дня тато прийшов повідомити, що накоїв! У його віці! Божевілля… божевілля. Інспекторе, мій батько був дивовижною людиною. Розум мав молодий і свіжий, наче в сорокарічного. Усім, що в мене є в житті, я завдячую йому. Він усе зробив для мене, ніколи не підводив. Це я підвів його, якщо так подумати.

Він важко впав у крісло. Дружина хутко підступила до нього.

— Годі, Роджере, досить. Не накручуй себе так.

— Я знаю, люба… знаю. — Він узяв її за руку. — Але як мені зберігати спокій? Як я можу не відчувати…

— Але ми всі маємо зберігати спокій, Роджере. Головному інспектору Тавернеру потрібна наша ­допомога.

— Саме так, місіс Леонідіс.

Роджер закричав:

— Знаєте, що б я хотів зробити? Задушити ту жінку власними руками. Не дала милому старому пожити ще кілька років! Якби вона була тут… — Він підскочив, його аж трусило від люті. Роджер простягнув судомно стиснуті руки. — Так, я б скрутив їй в’язи, скрутив їй в’язи…

— Роджере! — різко гукнула Клеменсі.

Він збентежено поглянув на дружину.

— Пробач, люба. — Роджер повернувся до нас. — Прошу мені вибачити. Почуття беруть гору. Я… перепрошую…

Він знову вийшов з кімнати. Клеменсі Леонідіс промовила з дуже слабкою посмішкою:

— Знаєте, насправді він і мухи не образить.

Тавернер ввічливо погодився з її ремаркою.

Тоді заходився ставити так звані рутинні запитання.

Клеменсі Леонідіс відповідала коротко й точно.

У день смерті свого батька Роджер Леонідіс був у Бокс-Гаусі, штаб-квартирі «Ассошіейтед Кейтеринг». Повернувся рано по обіді та, як і завжди, провів деякий час із батьком. Сама вона, як завжди, була в Інституті Ламберта на Ґовер-стріт на роботі. Повернулася додому якраз перед шостою вечора.

— Ви бачили свекра?

— Ні, востаннє ми бачилися за день до того. Випили з ним кави після вечері.

— Але в день, коли він помер, ви його не бачили?

— Ні. Щоправда, я ходила в його частину будинку, бо Роджер вирішив, ніби забув там свою люльку, дуже цінну. Але виявилося, що вона лежала тут на столику в передпокої, тому мені не довелося турбувати старого. Він часто лягав о шостій ­подрімати.

— Коли ви почули, що йому стало зле?

— Бренда прибігла і сказала. Десь о пів на сьому.

Питання, як я знав, були абсолютно неважливими, але я бачив, як пильно Тавернер вивчав жінку, що на них відповідала. Він трохи порозпитував місіс Леонідіс про природу її роботи в Лондоні. Вона пояснила, що працює з радіаційними ефектами атомного розпаду.

— Ви, по суті, працюєте над атомною бомбою?

— У моїй роботі немає нічого руйнівного. Інститут проводить експерименти, вивчаючи терапев­тичний ефект.

Уставши, Тавернер висловив бажання ознайо­митися з цією частиною дому. Клеменсі Леонідіс, схоже, дещо здивувалася, але охоче все показала. Спальня з двома однаковими ліжками і скромним набором туалетного приладдя нагадала мені госпіталь чи чернечу келію. Ванна також не вражала ані розкішним обладнанням, ані шеренгами косметики. Порожня кухня сяяла ідеальною чистотою і повнилася практичними пристроями, що полегшували працю господарів. Зрештою ми підійшли до дверей, які Клеменсі прочинила зі словами: «Тут особлива кімната мого чоловіка».

— Заходьте, — крикнув Роджер. — Заходьте.

Я з полегшенням перевів дух. Щось у довершеній суворості решти приміщень мене пригнічувало. А це був надзвичайно особистий простір. На столі з рулонною кришкою неохайно купчилися папери, старі люльки та тютюновий попіл. Поруч стояли великі затерті м’які крісла. Підлогу вкривали перські килими. На стінах висіли вицвілі фотографії: школярі, гравці в крикет, солдати. Також тут були акварельні замальовки пустелі та мінаретів, вітрильників, морських пейзажів та заходів сонця. Тобто приємна кімната милої, дружньої та компанійської людини.

Роджер незграбно розлив напої з тантала й поскидав книжки та папери з крісел.

— Тут цілковитий бедлам. Я намагаюся навести лад. Прибираю старі папери. Скажете, коли буде досить.

Інспектор відмовився від напою, а я ні.

— Прошу мені вибачити, — мовив Роджер. Він приніс мій келих і продовжив розмову з Тавернером, повернувши до нього голову. — Емоції мене підводять.

Він роззирнувся з ледь не винуватим виразом обличчя, але Клеменсі Леонідіс з нами до кімнати не зайшла.

— Неймовірна жінка, — промовив Роджер. — Я про свою дружину. Вона блискуче тримається. Просто блискуче! Словами не передати, як я її обож­нюю. А вона свого часу пережила важкі випробу­вання… жахливі випробування. Я збирався вам розповісти. Це сталося ще до нашого одруження. Її перший чоловік був чудовим хлопом — дуже розумним, маю на увазі, — але шалено хирлявим. Туберкульоз, по суті. Він проводив дуже важливі дослідження з кристалографії, здається. Платили йому мало, робота була виснажливою, але він не здавався. Клеменсі працювала як рабиня, майже утримувала його, весь цей час знаючи, що він помирає. І ніколи не скаржилася — жодного натяку на втому. Вона завжди казала, що щаслива. Потім він помер, і Клеменсі страшенно за ним побивалася. Зрештою вона погодилася вийти за мене. Я так радів, що можу подарувати їй дрібку відпочинку, дрібку щастя. Я хотів, аби вона кинула гарувати, але Клеменсі, звісно, вважала своїм обов’язком продовжити роботу під час війни. Навіть зараз вона відчуває потребу працювати далі. Але вона неймовірна дружина — найкраща дружина, яка тільки може бути в чоловіка. Боже, як же мені пощастило! Я що завгодно для неї зроблю.

Тавернер відповів щось доречне. Зрештою інспектор перейшов до своїх рутинних запитань: коли Роджер уперше почув про батьків стан?

— До мене прибігла Бренда. Батькові стало погано. Вона сказала, що в нього якийсь напад. Я лише за пів години до того сидів зі стареньким. З ним усе було абсолютно гаразд. Я поквапився за нею. Тато посинів і задихався. Я помчав униз по Філіпа. Він викликав лікаря. Я… ми не могли нічого вдіяти. Звісно, я тоді й уявити не міг, що в цій ситуації було щось курйозне. Курйозне? Я хіба сказав «курйозне»? Боже, оце так слово я вибрав.

Доклавши певних зусиль, ми з Тавернером ви­рвалися із задушевної атмосфери кімнати Роджера Леонідіса і знову опинилися за дверима, на вершині сходів.

— Ух! — кинув Тавернер. — Оце так контраст з іншим братом. — Він додав не надто доречно: — Цікаві штуки — кімнати. Багато можуть розповісти про людей, які в них живуть.

Я кивнув, а інспектор продовжив:

— І ще цікаво, що за люди одружуються одне з одним, еге ж?

Я не був певен, кого саме він мав на увазі: Клеменсі та Роджера чи Філіпа та Маґду. Його слова однаково пасували обом парам. Однак мені здалося, що обидва шлюби можна було назвати щасливими. Принаймні шлюб Роджера та Клеменсі.

— Я б не сказав, що він отруйник, а ви як думаєте? — запитав Тавернер. — Не став би на тому наполягати. Звісно, важко щось заявляти напевно. От вона — імовірніша кандидатка. Жінка без докорів сумління. Може бути трохи божевільною.

Я знову погодився.

— Але не стверджуватиму, — додав я, — що вона стала б когось убивати тільки тому, що не схвалює його життєвих принципів. Можливо, якщо вона справді ненавиділа старого… Але чи вчиняються вбивства винятково з чистої ненависті?

— Украй рідко, — сказав Тавернер. — Я з такими не стикався. Ні, я вважаю, що нам краще триматися місіс Бренди. Але одному Богу відомо, чи знайдуться хоч якісь докази.

5 Атен Сейлер (1889—1990) — британська актриса театру й кіно.

6 «Ітон» (Eton crop) — тип дуже короткої жіночої стрижки, що набула особливої популярності у 1920-ті й досконало пасувала до капелюшків-клош. Також в Англії тих років зачіску «ітон» часто носили лесбійки, які надавали перевагу чоловічим гендерним атрибутам, і емансиповані жінки.