Кривий будиночок

Розділ шістнадцятий

Мій старий сказав: «Змусь їх розговоритися».

Голячись наступного ранку, я розмірковував, як далеко це мене завело.

Едіт де Гевіленд говорила зі мною — вона навіть відшукала мене заради цього. Говорила зі мною й Клеменсі (чи то я з нею говорив?). У певному сенсі зі мною говорила Маґда — я був частиною аудиторії на одній із її вистав. Зі мною, звісно, говорила Софія. Навіть із нянею я переговорив. Але чи я бодай на краплю помудрішав після цих бесід? Чи почув хоч одне важливе слово або фразу? І чи запримітив я ознаки непомірного марнославства, на яке звертав увагу батько? Я вважав, що ні.

Єдиною людиною, яка не виявляла жодного бажання говорити зі мною бодай про щось, був Філіп. Хіба ж це по-своєму не дивно? До цього часу він уже мав би знати, що я хочу одружитися з його донькою. І все ж він продовжував поводитися так, наче мене взагалі не було в домі. Вочевидь, його обурювала моя присутність тут. Едіт де Гевіленд вибачилася за нього. Сказала, що це в нього такі «манери». Вона хвилюється за Філіпа. Але чому?

Я замислився про батька Софії. Він у всіх сенсах цього слова був пригніченою особистістю. Ріс нещасною ревнивою дитиною. Не залишалося нічого іншого, як замкнутися в собі. Він утік у світ книжок — в історичну минувшину. За його завченою холодністю та стриманістю можуть ховатися пристрасні почуття. Неадекватний мотив фінансової вигоди від смерті батька звучав непереконливо. Я ні секунди не думав, що Філіп Леонідіс здатен убити батька через те, що в нього менше грошей, ніж хотілося б. Але в нього могли бути якісь глибокі психологічні причини бажати батькової смерті. Філіп свого часу переїхав жити в батьківський дім, згодом після бомбування сюди перебрався Роджер. Філіп щодень бачив, що не він, а Роджер — улюбленець батька… Можливо, його зболіла свідомість прийшла до думки, що єдиний порятунок — це батькова смерть? А якби в убивстві ще й вдалося звинуватити старшого брата? Роджеру потрібні були гроші: він стояв на межі банкрутства. Філіп нічого не знав про останню зустріч Роджера з батьком та пропозицію останнього допомогти, тому міг повірити, ніби мотив буде таким сильним, що Роджера відразу запідозрять. Невже душевна рівновага Філіпа аж так похитнулася, що він зважився на вбивство?

Я порізався бритвою й вилаявся.

Що я, в біса, роблю? Намагаюся звинуватити в убивстві батька Софії? Непогане таке дільце! Не для цього мене Софія сюди кликала.

Чи для цього? За проханням Софії завжди щось стояло, весь цей час. Раптом у її свідомості зачаїлася думка, що її батько — вбивця? Якщо підозра підтвердиться, вона нізащо не вийде за мене заміж. Софія була сміливою та проникливою, і вона хотіла правди, бо непевність стала б вічним та непереборним бар’єром поміж нами. Зрештою, хіба не говорила вона мені: «Доведи, що надумане мною — неправда, але якщо таки правда, тоді й це доведи, щоб я дізналася най­гірше і могла постати перед ним лицем до лиця»?

А Едіт де Гевіленд знає чи, може, підозрює, що Філіп винний? Що вона мала на увазі, коли сказала «без обожнення»?

І що означав той дивний погляд, який вона кинула на мене, коли я запитав, кого вона підозрює? Вона тоді ще відповіла: «Очевидні підозрювані — Лоренс і Бренда».

Уся родина хотіла, щоб винні були Бренда та Лоренс; вони сподівалися, що винні Бренда та Лоренс, але ніхто в це по-справжньому не вірив…

Звісно ж, уся родина необов’язково мала рацію, і, зрештою, винними справді могли виявитися Лоренс та Бренда.

Або лише Лоренс, без Бренди…

Така ситуація була б найбажанішою.

Я витер порізане підборіддя й вирушив на сніданок із чітким наміром якомога швидше поговорити з Лоренсом Брауном.

І саме пив другу чашку кави, коли збагнув, що Кривий Будиночок почав упливати й на мене також. Я хотів знайти не справжню відповідь, а ту, яка задовольнила б мене найбільше.

Поснідавши, я пройшов через передпокій і піднявся сходами нагору. Софія сказала, що я знайду Лоренса в класній кімнаті, де той навчає Юстаса та Джозефіну.

Стоячи на сходовому майданчику перед дверима Бренди, я вагався. Мені постукати чи заходити без попередження? Вирішив, що ставитимуся до цього місця як до частини загального дому Леонідісів, а не до як особистих покоїв Бренди.

Відчинивши двері, зайшов усередину. Тут панувала тиша та, здається, порожнеча. Ліворуч від мене — зачинені двері до великої вітальні. Праворуч — двоє відчинених дверей до спальні та ванної кімнати. Я знав, що це була та сама прилегла до спальні Арістіда Леонідіса ванна кімната, де зберігалися езерин та інсулін.

Поліція тут уже все оглянула. Я штовхнув двері й прослизнув за них. Стало зрозуміло, як легко мешканці будинку (та й будь-який зайда з вулиці, якщо відверто!) могли піднятися сюди й непомітно проникнути до ванної кімнати.

Я роззирнувся навкруги. Кімната була розкішно обставлена: блискучий кахель та утоплена в підлогу ванна. По один бік від неї стояли різноманітні електроприлади: гаряча плитка з грилем, електрочайник, електрокаструля, тостер — усе, що може знадобитися камердинерові, який доглядає за старим чоловіком. На стіні висіла біла емальована шафка. Я відчинив її. Тут лежало медичне приладдя: дві скляночки для ліків, дві ванночки для промивання очей, піпетка та кілька пляшечок з етикетками. Аспірин, борний порошок, йод. А також пластирі, бинти та інші дрібниці. На окремій полиці лежали запаси інсуліну, дві голки для підшкірних ін’єкцій і стояла пляшка хірургічного спирту. На третій полиці стояла пляшка з підписом «Таблетки — приймати по одній-дві на ніч за призначенням». Саме тут, безсумнівно, стояла пляшка з очними краплями. Скрізь чисто та добре облаштовано, легко все дістати за потреби — і так само легко все дістати для вбивства.

Я міг зробити з пляшечками що захочу, а тоді тихо вислизнути звідси і спуститися сходами вниз — ніхто не дізнався б, що я тут був. Нічого нового я, звісно, не розвідав, але мені стало зрозуміло, який складний виклик стояв перед поліцією.

Необхідну інформацію можна було дізнатися лише від винного чи винних.

«Залякайте їх, — порадив мені Тавернер. — Змусьте їх тікати. Хай думають, ніби ми вже щось знаємо. Треба, щоб ми постійно були в них на виду. Якщо дотримуватимемося обраної тактики, рано чи пізно злочинець перестане сидіти тихо й захоче показати, який він розумний. От тоді ми його і спіймаємо».

Що ж, поки що злочинець не купився на цей трюк.

Я вийшов з ванної кімнати. Навкруги досі нікого не було. Я пройшов далі по коридору. Ліворуч була їдальня, а праворуч — спальня Бренди та ванна кімната, де поралася покоївка. Двері до їдальні стояли зачинені. З дальньої кімнати долинав голос Едіт де Гевіленд, що намагалася додзвонитися до того самого продавця риби. По спіральних сходах я піднявся на поверх вище. Тут, як я знав, була спальня Едіт, вітальня, а також іще дві ванні кімнати та кімната Лоренса Брауна. А за нею — ще одні короткі сходи вниз до великої кімнати, яку прибудували над приміщенням для слуг. Її використовували для навчання.

Я спинився перед зачиненими дверима. Чути було, як зсередини звучить трохи підвищений голос Лоренса Брауна.

Мені спало на думку, що звичка Джозефіни підслуховувати заразна. Я абсолютно безсоромно притулився до одвірка й заходився слухати.

Саме йшов урок історії — обговорювали період французької Директорії.

Слухаючи, я широко розплющив очі від здиву­вання: не очікував, що Лоренс Браун виявиться чудо­вим учителем.

Не знаю, що саме мене приголомшило. Зрештою, Арістід Леонідіс завжди вдало підбирав людей. Лоренс Браун хоч і нагадував сіреньку мишку, та все ж мав надзвичайний талант пробуджувати ентузіазм та уяву у своїх учнях. Трагедія Термідора, декрет, що ставив прибічників Робесп’єра поза законом, прекрасний Баррас, підступний Фуше, молодий напівголодний лейтенант артилерії Наполеон — усі вони обростали плоттю та життям.

Раптом Лоренс змовк і поставив Юстасу та Джозефіні запитання. Він змусив їх приміряти на себе ролі спершу одних, а потім інших учасників драми. І хоча йому мало чого вдалося добитися від Джозефіни — з голосу здавалося, що вона застудилася, — та Юстас звучав зовсім не так понуро, як зазвичай. Він проявив розум, тямущість та тонке чуття історії, яке, без сумніву, успадкував від батька.

Тоді я почув, як заскрипіли по підлозі стільці. Підскочив на кілька сходинок угору і вдав, наче спускаюся, коли двері відчинилися.

Із класної кімнати вийшли Юстас та Джозефіна.

— Привіт, — сказав я.

Юстас здивовано поглянув на мене.

— Вам щось потрібно? — ввічливо запитав він.

Джозефіна, яку моя поява не зацікавила, прошмигнула повз нас.

— Я просто хотів побачити твою класну кімнату, — промовив я.

— Ви ж її, здається, бачили днями. Звичайнісінька кімната для дітей. Колись це була дитяча. Тут досі повно іграшок.

Хлопець прочинив мені двері — і я зайшов.

Лоренс Браун стояв біля столу. Він поглянув на мене, зашарівся, щось промимрив у відповідь на моє «доброго ранку» й поквапився геть із кімнати.

— Ви його налякали, — сказав Юстас. — Його дуже легко налякати.

— Юстасе, він тобі подобається?

— О, він нормальний хлоп. Жахливий осел, щоправда.

— Але непоганий учитель?

— Так, насправді він дуже цікавий. Жахливо багато всього знає. Допомагає різнобічно дивитися на речі. Я ніколи не знав, що Генріх VIII писав вірші — Анні Болейн, звісно. Незлецькі такі вірші.

Ми трохи пообговорювали «Повість про старого мореплавця», Чосера, політичні наслідки Хрестових походів, середньовічні підходи до життя і те, що так шалено вразило Юстаса, — заборону Олівера Кромвеля святкувати Різдво. За презирством та доволі кепським характером Юстаса ховався, як я усвідомив, натхненний і здібний розум.

Дуже скоро я збагнув, що саме було джерелом його вічно поганого настрою.

Хвороба не тільки лягла на його плечі тяжким ­випробуванням, а й стала гальмувати та гнітити хлопця саме тоді, коли він почав насолоджуватися життям.

— Наступного семестру я б уже був в одинадцятому класі й носив емблему своєї школи. Дуже паршиво сидіти вдома й робити уроки з таким зіпсутим дітиськом, як Джозефіна. Їй ще тільки дванадцять.

— Так, але ж ви вчитеся за різними програмами?

— Звісно. Вона не займається вищою математикою і не вчить латину. Але ж у нас із цим дівчиськом один на двох учитель.

Я спробував угамувати його вражену чоловічу гордість, відзначивши, що Джозефіна доволі розумна як на свій вік дівчинка.

— Ви так думаєте? Я вважаю її жахливою ні­кчемою. Шалено зациклилася на цій детективній мурі — швендяє повсюди, пхає носа в кожну дірку, записує все в чорний нотатник і вдає, наче багато знає. Звичайна дурна дитина, ось хто вона така, — пихато заявив Юстас. — Окрім того, дівчата не ­стають детективами. Я їй про це вже казав. Гадаю, мама має рацію: що раніше Джо вирядять до Швейцарії, то краще.

— Ти не сумуватимеш за нею?

— Сумувати за дитиною її віку? — з погордою кинув Юстас. — Авжеж ні. Боже правий, цей дім доводить мене до нестями! Мама постійно швендяє до Лондона, вимагає, щоб покірні драматурги переписували для неї п’єси, й жахливо метушиться через абсолютні дрібниці. Тато затулився від світу книжками й часом не чує, що я до нього звертаюся. Навіть не уявляю, за що я отримав таких особливих батьків. А дядько Роджер? Він завжди такий щирий, що я аж здригаюся. Тітка Клеменсі нормальна, не діймає, але часом я думаю, що в неї дах потік. Тітка Едіт непогана, але вона вже стара. Стало трохи веселіше після приїзду Софії, але й вона іноді буває доволі різкою. Дивнуватий маєток, вам так не здається? Мачуха годиться тобі в тітки чи старші сестри. Аж зло бере!

Я міг зрозуміти його почуття, бо пригадував, хоча й невиразно, власну надзвичайну вразливість у віці Юстаса. Страх, що я можу видатися незвичним чи що мої близькі родичі в чомусь відхиляться від норми.

— А твій дід? — запитав я. — Його ти любив?

Обличчям Юстаса промайнув дивний вираз.

— Дідусь точно був антисоціальним.

— У якому сенсі?

— Він думав лише про вигоду. Лоренс каже, що так не можна. І що дід був великим індивідуалістом. Усі ці явища мають померти, ви так не вважаєте?

— Що ж, він і помер, — різко відказав я.

— От і добре, насправді, — промовив Юстас. — Ви не подумайте, що я жорстокий, але в такому віці вже неможливо по-справжньому отримувати задоволення від життя!

— Дід його не отримував?

— Уже не міг. Хай там що, а настав час йому піти. Він… — Юстас змовк, бо в класну кімнату повернувся Лоренс Браун.

Чоловік заходився переставляти книжки, але мені здалося, що краєм ока він за мною стежив.

Лоренс поглянув на наручний годинник і сказав:

— Юстасе, будь ласка, повертайся в клас рівно об одинадцятій. Останніми днями ми змарнували забагато часу.

— Добре, сер.

Юстас ліниво посунув до дверей і, щось насвистуючи, вийшов.

Лоренс Браун знову кинув на мене різкий погляд, а тоді раз чи двічі облизав губи. Я не сумнівався, що він повернувся до класної кімнати тільки заради розмови зі мною.

Лоренс іще раз безцільно перебрав книжки, вдаю­чи, ніби шукає щось конкретне, і нарешті заговорив:

— Ем… Як там вона просувається?

— Хто?

— Поліція.

Його ніс смикнувся. «Миша потрапила в пастку, — подумав я, — миша потрапила в пастку».

— Вона мене у свої справи не посвячує, — від­казав я.

— Ох, а я думав, ваш батько — помічник комісара.

— Так і є, але він, зрозуміло, не стане видавати службові таємниці.

Я додав голосу навмисної пихатості.

— То ви не знаєте, як… що… чи… — У чоловіка віднявся голос. — Вони не збираються проводити арешт, чи не так?

— Не так швидко, як я розумію. Але, як я вже казав, достеменно мені нічого не відомо.

«Залякайте їх, — казав Тавернер. — Змусьте їх тікати». Що ж, Лоренс Браун достеменно нагадував загнане звірятко.

Він заговорив поквапно й знервовано.

— Ви не розумієте, як це… таке напруження… коли нічого не знаєш… Тобто вони приходять та йдуть… Ставлять запитання… Запитання, які не мають жодного стосунку до справи…

Лоренс знову змовк. Я чекав. Він хотів говорити, то хай собі говорить.

— Ви ж були тут нещодавно, коли головний інспектор висловив своє жахливе припущення? Про мене та місіс Леонідіс… Яке жахіття! Відчуваєш свою безпорадність. Ти не можеш заборонити людям дума­ти всілякі дурниці! Усе це огидна неправда. А все тільки тому, що вона набагато молодша за свого чоловіка. У людських головах зринають жахливі думки… просто жахливі. Мені здається… Я не можу позбутися враження, що все це змова.

— Змова? Цікаво.

Це справді було цікаво, але не в тому сенсі, про який думав Лоренс.

— Розумієте, родина… Родина містера Леонідіса ніколи мені не симпатизувала. Вона завжди тримала зі мною дистанцію. Я постійно відчував її зневагу.

Руки Лоренса затрусилися.

— Тільки тому, що вони завжди були багатими та… могутніми. Усі дивилися на мене згори вниз. Хто я для них? Лише вчитель. Лише жалюгідний відмовник із міркувань сумління. А я і справді відмовився служити саме через сумління. Так!

Я промовчав.

— Гаразд, — вибухнув він. — А що, як я й боявся? Боявся, що напартачу. Боявся, що, коли мені доведеться натиснути на спусковий гачок, я не зможу змусити себе це зробити. Як можна бути впевненим, що ти вб’єш саме нациста? А що, як це буде якийсь порядний юнак, сільський хлопака без політичних уподобань, якого просто призвали на службу своїй країні? Я вважаю, що війна — неправильна річ, розумієте? Вважаю, що геть неправильна.

Я досі не промовив ані слова. Вирішив, що мовчанка принесе більше користі, ніж мої спроби з ним сперечатися чи погоджуватися. Браун сперечався сам із собою, багато що таким чином розповідаючи про себе.

— З мене всі завжди сміялися. — Голос чоловіка тремтів. — Я, схоже, вмію виставляти себе на посміховисько. Справа не в тому, що мені бракує сміливості, але я завжди все роблю не так. Якось я кинувся в охоплений полум’ям будинок, щоб урятувати жінку. Але майже відразу заблукав, знепритомнів від диму й завдав величезних клопотів пожежникам, які мене шукали. Я чув, як вони сказали: «Чому цей бовдур не дав нам зробити свою роботу?» Від моїх спроб жодної користі, все проти мене. Той, хто вбив містера Леонідіса, облаштував усе так, щоб підозра впала на мене. Хтось його вбив, аби згубити мене.

— Як щодо місіс Леонідіс? — поцікавився я.

Лоренс зашарівся. Так він став більше схожим на людину, ніж на мишу.

— Місіс Леонідіс — янгол. Янгол. Вона з такою чарівною ніжністю та добротою ставилася до свого старенького чоловіка. Думка про те, що вона може бути якось причетна до отруєння, сміховинна. Абсурд! Як же дубоголовий інспектор цього не розуміє!

— Він упереджений. У його архіві є безліч справ, у яких чарівні молоді дружини отруювали своїх старих чоловіків.

— Нестерпний бевзь, — сердито відказав Браун.

Він підійшов до шафи і став порпатися в книжках. Я вирішив, що навряд чи дізнаюся від нього щось іще, тому повільно вийшов з кімнати.

Коли прямував коридором, двері ліворуч відчи­нилися і на мене мало не випала Джозефіна. Вона об’явилася так несподівано, наче була демоном зі старомодної пантоміми.

Лице та руки в неї були брудні, а з вуха звисала павутина.

— Джозефіно, де це ти була?

Я поглянув за напіввідчинені двері. Кілька сходинок вели до прямокутного приміщення, що нагадувало горище. Там, у напівмороці, виднілися обриси низки великих цистерн.

— У кімнаті з цистернами.

— А що ти там робила?

— Проводила розслідування, — коротко відказала Джозефіна діловим тоном.

— Що, заради всіх святих, можна розслідувати серед цистерн?

На це Джозефіна просто кинула:

— Треба вмитися.

— Дуже треба, я б сказав.

Джозефіна зникла за найближчими дверима до ванної кімнати. Відразу визирнула:

— Вам не здається, що настав час для другого вбивства?

— Яке ще друге вбивство? Про що ти?

— Ну, в книжках завжди зараз десь відбувається друге вбивство. Когось, хто щось знає, уколошкують, перш ніж він устигне розповісти, що щось знає.

— Джозефіно, ти читаєш забагато детективів. Справжнє життя інакше. Навіть якщо хтось у цьому домі про щось і знає, він точно не хоче про це ­говорити.

Нечітку відповідь Джозефіни майже заглушило жебоніння води з крана:

— Часом люди не знають, що щось знають.

Я кліпнув очима, намагаючись зрозуміти почуте. Потім облишив Джозефіну з її водними процедурами і спустився на нижній поверх.

Коли я йшов від головних дверей до сходів, із віталь­ні з легким шурхотом вийшла Бренда.

Вона підійшла до мене впритул, накрила мою руку долонею та зазирнула в лице.

— То що? — запитала вона.

У її словах я почув те саме бажання отримати інформацію, що і в Лоренсових, але формулювання було інакшим. Вона звучала чіткіше.

Я похитав головою.

— Нічого.

Бренда протяжно зітхнула.

— Я так боюся, Чарльзе. Мені так страшно…

Її страх був абсолютно непідробним. Я відчував, як він передається мені у вузькому просторі. Хотів заспокоїти її, допомогти. І знову з усією гостротою відчув її жахливу самотність у ворожому середовищі.

Вона цілком могла закричати: «Хто на моєму боці?»

І що б я їй відповів? Лоренс Браун? А ким, врешті-решт, був Лоренс Браун? У важку хвилину на нього не покластися. Слабка підмога. Я пригадав, як минулої ночі вони вдвох вислизнули в сад.

Я хотів їй допомогти. Шалено хотів їй допомогти. Але я мало що міг сказати чи зробити. І десь гли­боко в підсвідомості мене випалювало почуття про­вини, наче назирці йшов презирливий погляд Софії. Мені пригадалися її слова: «Вона й тебе спіймала на гачок».

Софія не бачила — не хотіла бачити — ситуації з погляду Бренди. Жінка лишилася сама, її підозрюють у вбивстві, а на її боці — нікого.

— Завтра дізнання, — сказала Бренда. — Що… що там буде?

Тут я міг її втішити.

— Нічого. Вам не варто через це перейматися. Дізнання відкладуть, щоб поліція могла провести розслідування. Хоча преса може зірватися з цепу. Поки що в газетах ніде не згадували, що це не була природна смерть. У Леонідісів є серйозний вплив. Але після відкладення дізнання… що ж, почнуться веселощі.

(Які несподівані слова зриваються з язика! «Веселощі»? Чому я вибрав саме це слово?)

— Вони… вони вкрай жахливі?

— Я б на вашому місці не давав інтерв’ю. Брендо, мені здається, вам буде потрібен адвокат. — Вона з жахом відсахнулася. — Ні, ні, ви все не так зрозуміли. Вам потрібен той, хто захищатиме ваші інтереси, зорієнтує, як поводитися під час дізнання, та підкаже, що варто казати, а що ні. Ви просто абсолютно сама, — додав я.

Бренда ще сильніше стиснула мою руку.

— Так. Ви це добре розумієте. Чарльзе, ви дуже мені допомогли… дуже допомогли…

Я спустився сходами, відчуваючи тепло вдоволення… І тоді я побачив біля головних дверей Софію. Її голос звучав холодно й навіть сухо:

— Тебе так довго не було, — сказала вона. — Телефонували з Лондона. Тебе викликає батько.

— У Ярд?

— Так.

— Цікаво, навіщо я йому. Він не казав?

Софія похитала головою. Очі дівчини повнилися тривогою, тож я підтягнув її до себе:

— Не хвилюйся, люба. Скоро повернуся.