Кривий будиночок

Розділ одинадцятий

У Скотленд-Ярді я зайшов до кабінету помічника комісара й виявив Тавернера, який саме завершував переказ своїх поневірянь.

— Ось і маємо, — казав він. — Я вивернув багатьох із них навиворіт, і що отримав? Нічогісінько! Жодних мотивів. Ніхто з них не був у скруті. А все, що ми маємо проти дружини і її залицяльника, — це те, що він дивився на неї собачими очима, коли вона наливала йому кави!

— Ну годі вам, Тавернере, — мовив я. — Я можу запропонувати вам дещо краще.

— Можете, справді? Тож, містере Чарльзе, що ви довідалися?

Я сів, запалив цигарку, відкинувся на спинку й почав розповідати.

— Роджер Леонідіс із дружиною планували втекти за кордон наступного вівторка. У день смерті старого Роджер із батьком добряче погиркалися. Старий Леонідіс виявив, що щось не так, і Роджер визнав провину.

Обличчя Тавернера почервоніло.

— Де ви, в біса, це довідалися? — запитав він. — Якщо від слуг…

— Не від слуг. Я почув це від приватного детектива.

— Що ви маєте на увазі?

— І мушу визнати, що, відповідно до канонів найкращих детективних історій, він, точніше, вона — або, мабуть, навіть воно — кладе поліцію на обидві лопатки! А ще гадаю, — продовжив я, — що мій приватний детектив має не один туз у своєму рукаві.

Тавернер відкрив рота і знову його закрив. Йому хотілося поставити так багато запитань одразу, що аж важко було почати.

— Роджер! — вигукнув він. — Отже, поганець — Роджер?

Я відчував легку нехіть, звільняючись від тягаря таємного знання. Мені сподобався Роджер Леонідіс. Пригадуючи його затишну доброзичливу кімнату і його власний доброзичливий шарм, я не хотів нацьковувати на нього псів правосуддя. Звісно, не виключено, що вся інформація від Джозефіни може вияви­тися недостовірною, проте я так не вважав.

— То це тобі дитина розповіла? — запитав Тавернер. — Схоже, вона добре знається на всьому, що відбувається в тому домі.

— Зазвичай усі діти такі, — сухо відказав батько.

Якщо інформація була правдивою, то вона змінювала всю ситуацію. Коли Роджер, як припускала Джозефіна, «привласнював» кошти «Ассошіейтед Кейтеринг» і дідуган про те довідався, сину, можливо, треба було змусити старого Леонідіса замовк­нути, а самому втекти з Англії, перш ніж правда ­випливе назовні. Можливо, на Роджера чекало кримінальне переслідування.

Було вирішено негайно провести розслідування щодо справ «Ассошіейтед Кейтеринг».

— Якщо дані підтвердяться, станеться величезна катастрофа, — зауважив батько. — Це ж потужний концерн, ідеться про мільйони.

— Якщо з грошима таки халепа, ми отримаємо те, що потрібно, — сказав Тавернер. — Батько викликає Роджера. Роджер не витримує і зізнається. Бренда Леонідіс пішла в кіно. Роджеру потрібно лише залишити батькову кімнату, зайти до ванної, спорожнити флакончик інсуліну, залити туди міцний розчин езерину — і готово. Або це могла зробити його дружина. Повернувшись того дня додому, Клеменсі пішла до іншого крила: сказала, що хоче забрати забуту Роджером люльку. А ще вона могла підмінити ліки, перш ніж Бренда повернулася і зробила ін’єкцію. Вона доволі холоднокровна і здатна на таке.

Я кивнув.

— Так, припускаю, що вона могла би бути справжньою виконавицею задуму. Їй на будь-що витримки стане! І насправді я не вважаю, що Роджер Леонідіс узагалі захотів би скористатися отрутою: є щось жіночне в підступі з інсуліном.

— Серед чоловіків отруйників не бракує, — сухо зауважив батько.

— Знаю, сер, — погодився Тавернер. — Кому ж про те знати, як не мені! — емоційно додав він. — І все одно він не схожий на вбивцю.

— Прітчард, — нагадав старий, — був дуже товариським типом.

— Скажімо, вони діяли разом.

— З акцентом на леді Макбет, — додав батько, коли Тавернер залишив нас. — Це таке враження вона справила на тебе, Чарльзе?

Я уявив собі тонку, вишукану постать, що стоїть біля вікна в тій аскетичній кімнаті.

— Не зовсім, — визнав я. — За своєю сутністю леді Макбет була жадібною жінкою. Не думаю, що Клеменсі Леонідіс така. Не схоже, щоб вона прагнула багатств чи переймалася через них…

— Але вона може відчайдушно перейматися через безпеку свого чоловіка?

— Це можливо. А ще вона точно здатна на… ну, безжальність.

«Різні види безжальності» — саме так сказала Софія.

Підвівши погляд, я помітив, що старий пильно на мене дивиться.

— Що в тебе на думці, Чарльзе?

Але тоді я нічого йому не сказав.

Наступного дня мене знову викликали, і я зустрівся водночас і з батьком, і з Тавернером.

Тавернер здавався задоволеним собою і трохи схвильованим.

— «Ассошіейтед Кейтеринг» сіла на мілину, — повідомив батько.

— Може щомиті збанкрутувати, — додав Тавернер.

— Я бачив, що вчора ввечері акції стрімко впали, — зауважив я. — Але схоже, що до ранку вони відновилися в ціні.

— Нам довелося діяти надзвичайно обережно, — провадив далі Тавернер. — Не розпитувати напряму. Не робити нічого, що б могло викликати паніку або сполохати нашого втікача. Проте ми звернулися до приватних джерел інформації — і дані доволі чіткі. «Ассошіейтед Кейтеринг» за крок від катастрофи і не може виконати взяті зобов’язання. Правда полягає в тому, що багато років компанією керували геть не ефективно.

— Роджер Леонідіс?

— Так. Нам відомо, що саме за ним було останнє слово.

— І ще він цупив грошенята…

— Ні, — заперечив Тавернер. — Ми так не вважаємо. Щиро кажучи, може, він і вбивця, але точно не шахрай. Як на те, він просто дурень. Узагалі не вирізнявся розсудливістю і вмінням ухвалювати рішення. Діяв там, де мав би стриматися, але вагався й задкував, коли мав би наступати. Він передав владу людям, яким точно не варто було б її делегувати. Роджер Леонідіс — довірлива людина, але довіряв він не тим людям. Щоразу, за будь-яких обставин, він чинив хибно.

— Такі типи просто бувають, — сказав батько. — Не те щоб вони були геть дурні. Просто не знаються на людях, ось і все. І проявляють ініціативу в дуже невдалий час.

— Такій людині взагалі не слід займатися бізнесом, — зауважив Тавернер.

— А він би й не займався, — відказав батько, — якби йому не випало бути сином Арістіда Леонідіса.

— Коли старий передав йому контору, вона процвітала. Певно, то була золота жила! Здавалося б, ­сиди собі склавши руки, а прибутки самі до тебе плинутимуть.

— Ні, — похитав головою батько. — Жодні прибутки не плинуть до тебе самі. Завжди потрібно ухвалювати рішення — звільнити людину тут, призначити там. Усе це стратегічні питання. А відповіді на них Роджер Леонідіс завжди давав хибні.

— Щира правда, — зітхнув Тавернер. — Роджера вирізняла особлива відданість. Він тримав у себе навіть найжалюгідніших типів лише тому, що прив’язався до них або ж вони вже давно працю­вали в компанії. А часом йому спадали на думку дико непрактичні ідеї, але він наполягав на їх утіленні в життя, попри величезні витрати, які вони тягли за собою.

— Але нічого кримінального? — наполягав батько.

— Ні, нічого кримінального.

— Тоді навіщо йому вбивати?

— Може, він і дурень, а не шахрай, — погодився Тавернер. — От тільки на результат це практично не впливає. Єдине, що могло б урятувати «Ассошіейтед Кейтеринг» від банкрутства, — це колосальна сума грошей, виплачена щонайпізніше, — він поглянув у записник, — у наступну середу.

— Таку суму, яку він успадкував би — або думав, що успадкує, — після батькової смерті?

— Точно.

— Але він би не отримав її готівкою.

— Ні. Але отримав би кредит, а це майже те саме.

Старий кивнув.

— А чи не було б простіше піти до старого Леонідіса й попросити про допомогу? — запропонував він.

— Гадаю, саме так він і вчинив, — сказав Тавернер. — Певно, саме цю розмову й підслухала дівчинка. Мабуть, старий рішуче відмовився кидати гроші на вітер. Це було б у його стилі.

Я подумав, що Тавернер має рацію. Арістід Леонідіс відмовився фінансувати п’єсу Маґди — сказав, що вона не матиме касового успіху. Подальші події підтвердили його думку. Він щедро підтримував своїх рідних, але був не з тих, хто тринькає гроші на неприбуткові справи. А на «Ассошіейтед Кейтеринг» довелося б викинути тисячі, якщо не сотні тисяч. Він відмовився як відрізав, і щоб уникнути фінансової катастрофи, Роджер Леонідіс мусив відправити батька на той світ.

Так, мотив, без сумніву, був.

Батько поглянув на годинник.

— Я запросив його сюди. Має прийти з хвилини на хвилину.

— Роджер?

— Так.

— «Завітай до мого дому», — мусі примовляв павук?12 — стиха процитував я.

Тавернер шоковано поглянув на мене.

— Ми маємо належним чином застерегти його, — суворо мовив він.

Сцену облаштовано, а стенографістка сіла на робоче місце. Дзеленькнув дзвоник — і вже за кілька хвилин до кімнати зайшов Роджер Леонідіс.

Він рухався рішуче, однак трохи незграбно — перечепився через стілець. Як і раніше, він здавався мені схожим на великого доброзичливого пса. Тієї ж миті я остаточно вирішив для себе, що він особисто не займався переливанням езерину в пляшечку від інсуліну. Він би розбив її, розлив або ще якось зірвав би операцію. Ні, вирішив я, рука, що скоїла злочин, належала Клеменсі, хоча Роджер і був утаємничений у справу.

Слова ринули з нього потоком.

— Ви хотіли мене бачити? Знайшли щось? Вітаю, Чарльзе. Я вас не бачив. Добре, що ви зайшли. Але, сер Артур, скажіть, будь ласка…

Такий товариський чоловік — справді дуже товариський. Але багато вбивць були товариськими, про що потім згадували їхні шоковані друзі. Я всміхнувся у відповідь, почуваючись Юдою.

Мій батько поводився підкреслено холодно, офіційно. Промовив кілька банальних фраз. Заява… записана… без примусу… адвокат…

Роджер Леонідіс відмахнувся від них із притаманною йому нетерплячістю.

На обличчі головного інспектора Тавернера майнула слабка сардонічна посмішка, з якої я прочитав його думку.

«Ці хлопці завжди такі впевнені в собі. Вони не можуть помилятися. Вони надто розумні!»

Я непомітно сів послухати в кутку.

— Містере Леонідісе, я попросив вас прийти сюди, — мовив батько, — не для того, щоб поділитися новою інформацією, а щоб розпитати вас про подробиці, які ви раніше приховували.

Роджер Леонідіс здавався спантеличеним.

— Приховував? Але я розповів вам усе — геть усе!

— Не думаю. Чи розмовляли ви з покійним у день його смерті?

— Так, так, ми разом випили чаю. Я казав про це.

— Так, казали, але ви не повідомляли, про що саме розмовляли.

— Ми… просто розмовляли.

— Про що?

— Про щоденні справи, дім, Софію…

— А як щодо «Ассошіейтед Кейтеринг»? Ви згадували про компанію?

Гадаю, до цієї миті я сподівався, що Джозефіна все вигадала; але надія швидко розвіялася.

Роджер змінився на виду. Завзяття на його обличчі враз обернулося на щось близьке до відчаю.

— О господи, — мовив він, упавши на стілець і прикривши обличчя руками.

Тавернер усміхнувся, як задоволений кіт.

— Містере Леонідісе, ви визнаєте, що були з нами нещирим?

— Як ви взагалі про це довідалися? Я гадав, що ніхто… Не розумію, як узагалі хто-небудь міг дізнатися.

— Містере Леонідісе, у нас є свої способи дізнаватися про таке. — На мить запала врочиста тиша. — Гадаю, тепер ви розумієте, що краще розповісти нам правду.

— Так, так, звісно. Я все розповім. Про що б ви хотіли дізнатися?

— Це правда, що «Ассошіейтед Кейтеринг» на межі банкрутства?

— Так. І його вже не спинити. Крах неминучий. Якби ж то батько міг померти, так і не дізнавшись про це. Мені так соромно, яка ганьба…

— Може розпочатися кримінальне провадження?

Роджер різко виструнчився.

— Ні, в жодному разі. На нас чекає банкрутство, але банкрутство з гідністю. Кредитори отримають по двадцять шилінгів за фунт, якщо я залучу особисті активи, а саме так я і вчиню. Ні, моя ганьба полягає в тому, що я підвів батька. Він довіряв мені. Передав мені свою найбільшу — і найулюбленішу — турботу. Ніколи не втручався, не розпитував, як у мене йдуть справи. Просто… довіряв. А я не впорався.

Мій батько сухо перепитав:

— Кажете, ризику кримінального переслідування не було? Чому ж тоді ви з дружиною планували поїхати за кордон, нікого не попередивши про свої наміри?

— Вам і це відомо?

— Так, містере Леонідісе.

— Але ж хіба ви не розумієте? — Він нетерпляче нахилився вперед. — Я не міг сказати йому правду. Здавалося б, неначе я прохаю грошей. Неначе хотів би, щоб батько знову допоміг мені звестися на ноги. Він… Він любив мене. І захотів би допомогти. Але я не міг… Більше не міг. Це б означало, що потрібно було би знову поринати у весь цей хаос. А я нездара. Немає в мене ділового сприту. Я не такий, як батько, і завжди це знав. Я намагався, але все марно. Я був таким нещасним… Боже милостивий, ви й не уявляєте, яким нещасним я почувався! Щосили намагався виборсатися, сподівався якось усе владнати, щоб наш любий тато так ні про що й не дізнався. Але час настав — і надії уникнути краху не залишилося. Клеменсі, моя дружина, все зрозуміла й погодилася зі мною. Тоді ми й приду­мали план. Нікому нічого не казати. Втекти геть. А опісля — нехай хоч потоп. Я лишив би батькові листа, де б усе розповів: написав би, як мені соромно і як я благаю його мені пробачити. Він був завжди таким добрим до мене, ви й уявити не можете! Але тоді б уже було надто пізно, тож він нічого не зміг би вдіяти. Саме цього я й хотів. Не просити допомоги — і навіть не вдавати, ніби я її прошу. Почати все з нуля деінде. Жити просто і скромно. Щось вирощувати. Каву, плоди… Перебуватися лише найнеобхіднішим. Клеменсі було би скрутно, але вона присяглася, що готова до всього. Вона дивовижна, абсолютно дивовижна.

— Зрозуміло, — сухо відказав мій батько. — І що ж вас змусило передумати?

— Передумати?

— Так. Що змусило вас таки піти до батька й попросити фінансової підтримки?

Роджер вражено поглянув на нього.

— Але я цього не робив!

— Годі вам, містере Леонідісе.

— Ви все хибно зрозуміли. Я до нього не ходив. Це він мене покликав. Якось щось підслухав у Сіті. Гадаю, чутки. Але батько завжди знався на справах. Хтось йому таки розповів, ось він на мене й накинувся. Тоді, звісно, я зламався… Усе йому розповів. Сказав, що річ не в грошах, а у відчутті, що я не виправдав його довіру.

Роджер зсудомлено глитнув.

— Наш любий старигань… — продовжив він. — Ви й уявити не можете, яким добрим він був до мене. Я сказав йому, що не хочу допомоги, що краще було б, якби він не надавав її, а я просто собі поїхав, як і планував. Але він і не думав слухати. Наполягав на порятунку, щоб знову поставити «Ассошіейтед Кейтеринг» на ноги.

Тавернер різко заперечив:

— Ви хочете, щоб ми повірили, ніби батько мав намір вам допомогти грошима?

— Звісно, так і було. Він одразу написав інструкції своїм брокерам.

Гадаю, він побачив недовіру на обличчях обох чоло­віків і почервонів.

— Заждіть-но, — мовив він. — Лист досі зі мною. Я мусив відправити його, але пізніше, через… через шок і збентеження, забув. Мабуть, лист усе ще лежить у мене в кишені.

Витягнувши гаманець, чоловік узявся в ньому нишпорити. А тоді знайшов те, що хотів, — зім’ятий конверт із маркою. Нахилившись уперед, я побачив, що конверт адресовано панам Грейторексу та Генбері.

— Самі прочитайте, якщо мені не вірите.

Мій батько розпечатав листа, а Тавернер став позаду. Тоді я листа не розгледів, але прочитав його пізні­ше. У ньому панам Грейторексу та Генбері до­ручалося здійснити певні інвестиції. Також ви­­словлювалося прохання відрядити наступного дня співробітника компанії, який мав отримати певні інструкції щодо справ «Ассошіейтед Кейтеринг». У деяких я заплутався, проте головну мету зрозумів: Арістід Леонідіс готувався повернути «Ассошіейтед Кейтеринг» у гру.

— Містере Леонідісе, ми видамо вам розписку, — сказав Тавернер.

Узявши документ, Роджер підвівся й відповів:

— Це все? Тепер ви зрозуміли, що насправді ­сталося?

— Містер Леонідіс дав вам цього листа, а потім ви залишили його на самоті? — продовжував Тавернер. — Що ви зробили далі?

— Я помчав до своєї частини будинку. Саме повернулася дружина. Я розповів їй, що запропонував батько. Яку доброту він виявив! Я… Насправді я й сам не пам’ятаю, що робив.

— А тоді вашому батькові стало погано. Скільки часу минуло?

— Дайте-но поміркувати… Мабуть, пів години або й година. Прибігла Бренда. Геть перелякана. Сказала, що батько видається якимось дивним. Я… Побіг за нею. Але все це я вже вам розповідав.

— Чи навідувалися ви до вбиральні, що прилягає до кімнати вашого батька, коли приходили з ним поговорити?

— Не думаю. Ні… Ні, точно ні. Та ви ж не можете припускати, що я…

Мій батько вгамував раптове обурення: підвівся й потиснув Роджеру руку.

— Дякую, містере Леонідісе, — сказав він. — Ви нам дуже допомогли. Але варто було розповісти про все це раніше.

За Роджером зачинилися двері. Я підвівся й поглянув на листа, що лежав на батьковому столі.

— Може, це й підробка, — з надією зауважив Тавернер.

— Може, — зітхнув батько. — Але я так не думаю. Гадаю, нам доведеться прийняти все так, як ­воно є. Старий Леонідіс готовий був витягнути сина з халепи. Звісно, сам він зробив би це значно ефективніше, ніж Роджер після його смерті, особливо тепер, коли з’ясувалося, що заповіт десь завія­вся, а сам факт Роджерового спадку опинився під питанням. А це означає затримки й проблеми. За такого стану речей банкрутство неминуче. Ні, Тавернере, ні Роджер Леонідіс, ні його дружина не мали мотиву прибирати стариганя. Навпаки…

Він змовк і замислено повторив, неначе йому щой­но сяйнула якась ідея:

— Навпаки…

— Сер, що у вас на думці? — поцікавився Та­вернер.

— Якби Арістід Леонідіс прожив іще одну добу, в Роджера все було б гаразд, — повільно пояснив мій старий. — Але цю добу він не прожив. Навпаки, помер раптово й драматично менш ніж за годину.

Тавернер гмикнув:

— Гадаєте, хтось у будинку бажав Роджерові банкрутства? Хтось із протилежними фінансовими інтересами? Навряд чи.

— А що із заповітом? — перепитав батько. — Кому насправді дістануться гроші старого Леонідіса?

Тавернер роздратовано зітхнув.

— Ви ж знаєте правників: від них не вдається добитися чіткої відповіді. Є старий заповіт. Укладений, ще коли Арістід одружився з другою місіс Леонідіс. Відповідно до нього, Бренді лишається та сама сума, трохи менше — міс де Гевіленд, а решта — Філіпу та Роджеру. Я подумав було, що, коли новий заповіт не підписано, старий мав би лишатися чинним, але, схоже, не все так просто. По-перше, складання нового заповіту скасовує дію старого, адже є свідки його підписання й «наміри спадкодавця». А якщо виявиться, що старигань помер, не лишивши заповіту, почнеться плутанина. Тоді вдова, очевидно, отримує кругленьку суму або принаймні довічну ренту.

— Отже, у разі зникнення заповіту найбільшу вигоду матиме Бренда Леонідіс?

— Так. Якщо тут і криється якийсь фокус, то за ним стоїть Бренда. А фокус точно є, тільки я не розумію, як його розіграли.

І я також цього не розумів. Мабуть, ми й справді були неймовірно дурними. Або ж просто дивилися на справу під хибним кутом.

12 Вірш Мері Говітт «Павук і муха», написаний у 1829 р.