Кривий будиночок

Розділ чотирнадцятий

Із великої вітальні долинав гамір голосів. Я завагався, але так і не зайшов туди. Блукав коридором і наче за імпульсом штовхнув оббиті сукном14 двері, що вели в темний прохід. Аж раптом відчинилися двері, за якими ховалася велика освітлена кухня. У дверній проймі стояла літня жінка — доволі огрядна. На ній був дуже чистий фартух, за­в’язаний навколо широкої талії, і щойно я її побачив, як зрозумів, що все гаразд. Добра нянечка завжди може подарувати таке відчуття. Мені три­дцять п’ять, але я почувався наче втішений чотирирічний хлопчик.

Наскільки я знав, няня ніколи мене раніше не бачила, але вона одразу сказала:

— Ви ж містер Чарльз? Заходьте на кухню, я пригощу вас чашкою чаю.

То була велика кухня, де панувала атмосфера щастя. Я сів за центральний стіл, і няня принесла мені чашку чаю і два солодкі печивка на тарілці. І я більше, ніж будь-коли, відчув, ніби знову потрапив у ясла. Усе було гаразд: жахи темряви й невідомості відступили.

— Міс Софія зрадіє вашому приходу. Останнім часом вона надто схвильована, — сказала нянечка й додала: — Усі вони надто схвильовані.

Я озирнувся через плече.

— Де Джозефіна? Вона зайшла в дім зі мною.

Няня несхвально прицмокнула язиком.

— Підслуховує під дверима й записує всіляке у той свій дурний нотатник, який усюди тягає з собою. Їй слід було піти до школи й гратися з дітьми свого віку. Я казала про це міс Едіт, і вона згодна, але господар вважав, що найкраще їй буде тут, у рідному домі.

— Мабуть, він дуже її любить, — зауважив я.

— Так, сер. Він усіх їх любив.

Певно, я видавався трохи враженим, не розуміючи, чому любов Філіпа до свого нащадка так однозначно віднесена в минуле. Няня побачила мій вираз обличчя і, злегка почервонівши, сказала:

— Коли я говорила про господаря, то мала на увазі старого містера Леонідіса.

Перш ніж я встиг відповісти, двері різко прочинилися і зайшла Софія.

— О, Чарльзе, — мовила вона, а тоді швидко додала: — Няню, я така рада, що він прийшов.

— Знаю, люба.

Няня зібрала купу каструль і сковорідок, а тоді вийшла з ними в комору, зачинивши за собою двері.

Я підвівся з-за столу й підійшов до Софії, а тоді обійняв її і пригорнув до себе.

— Кохана, — мовив я, — ти тремтиш. Що ста­лося?

— Мені страшно, Чарльзе, — відповіла Софія. — Страшно.

— Я кохаю тебе. Якби ж я міг просто забрати тебе звідси…

Вона відсторонилася й похитала головою.

— Ні, це неможливо. Ми повинні довести справу до кінця. Але, Чарльзе, знай: мені це не подобається. Мені не подобається відчувати, що хтось — хтось у будинку, хтось, кого я бачу й вітаю щодня, — холоднокровний, підступний отруйник…

І я не знав, що їй відповісти. Таку людину, як Софія, не можна засипати простими й безглуздими запевненнями.

— Якби ж ми знали точно… — сказала вона.

— Це, мабуть, найгірше, — погодився я.

— Знаєш, що лякає мене насправді? — прошепотіла вона. — Що ми можемо так ніколи й не дізна­тися правду…

Я легко уявив собі, яким жахом це обернеться… І припустив, що, цілком імовірно, ми так і не дізнаємося, хто вбив старого Леонідіса.

А це повернуло мене до питання, яке я давно хотів поставити Софії.

— Софіє, скажи, скільки людей у будинку знали про езеринові краплі для очей? Я маю на увазі, хто знав, що твій дідусь ними користувався, що вони отруйні і яка доза езерину смертельна?

— Чарльзе, я розумію, до чого ти хилиш. Але це не спрацює. Розумієш, ми всі знали.

— Ну, загалом так, мабуть, але конкретно…

— Ми знали конкретно. Одного разу після ланчу ми всі разом пили каву з дідусем. Знаєш, він любив збирати родину навколо себе. Зір завдавав йому багато клопоту. Бренда принесла езерин, щоб крапнути в очі, а Джозефіна, яка завжди любить розпитувати про все, спитала: «Чому на пляшечці написано “Краплі для очей — тільки для зовнішнього застосування”?» Дідусь усміхнувся й відповів: «Якби Бренда помилилася і вколола мені краплі для очей замість інсуліну, гадаю, я заклякнув би, посинів і помер, бо, бачиш, серце в мене не дуже сильне». Джозефіна буркнула: «О-о-о», а дідусь продовжив: «Тож нам усім варто пильнувати, щоби Бренда не зробила мені ін’єкцію езерину замість інсуліну, еге ж?» — Софія змовкла, а тоді додала: — Ми всі слухали, розумієш? І всі все почули!

Я розумів. У мене була слабка надія, що для вбивства слід мати хоч трохи спеціалізованих знань. Але тепер до мене дійшло, що старий Леонідіс практично підготував план власного вбивства. Убивці не потрібно було нічого обдумувати, планувати чи вигадувати. Жертва сама підкинула простий і легкий спосіб заподіяти собі смерть.

Я глибоко вдихнув. Перехопивши мою думку, Софія сказала:

— Так, доволі паскудно.

— Знаєш, Софіє, — повільно мовив я, — я тут дещо збагнув.

— Що?

— Ти маєш рацію: це не могла бути Бренда. Вона не могла зробити все ідентично — особливо коли ви всі слухали й запам’ятовували.

— Не певна. Розумієш, вона доволі тупа.

— Але ж не настільки тупа, — відказав я. — Ні, це не Бренда.

Софія відступила від мене.

— Ти не хочеш, щоб убивцею виявилася Бренда, правда? — запитала вона.

І що я мав сказати? Я не міг, просто не міг бай­дуже відповісти: «Та ні, я сподіваюся, що вбивця — Бренда».

А чому ж не міг? Може, через те, що Бренда залишилася сама-самісінька і проти неї згуртувалася концентрована ворожість могутньої родини Леонідісів. Лицарство? Співчуття до слабшого? До беззахисного? Пригадую, як вона сиділа на дивані в дорогому траурному вбранні, у її голосі бриніла безнадія, а в очах — страх.

Няня вельми вчасно повернулася з комірчини. Не знаю, чи відчула вона напруження між мною та Софією.

Старенька з осудом промовила:

— Говорите про вбивства і всілякі жахи. Ось що я скажу: забудьте. Лишіть усе поліції. Це їхня мерзенна справа, а не ваша.

— Ох, нянечко, хіба ти не розумієш, що хтось у цьому будинку — вбивця?

— Міс Софіє, то дурниці, у мене вже з вами уривається терпець. У нас тут увесь час відчинено парадні двері, та й усі інші двері відчинено, жодних замків. Хіба це не запрошення для злодіїв і грабіжників?

— Але це не міг бути грабіжник, нічого ж не вкрали. До того ж навіщо грабіжникові взагалі когось труїти?

— Міс Софіє, я не сказала, що винен грабіжник. Я тільки сказала, що у нас усі двері відчинені. Зайти міг будь-хто. Якщо спитаєте мою думку, то я скажу, що це справа комуністів.

Няня вдоволено кивнула.

— І на якого біса комуністам хотіти вбити бідного дідуся?

— Ну, люди кажуть, що за всім стоять саме комуністи. Але якщо це й не вони, то пом’яніть моє слово: винні католики. Бо вони — то справжня вавилонська блудниця.

Із виглядом людини, що сказала останнє слово, няня знову зникла в коморі.

Ми з Софією розсміялися.

— Стара добра протестантка! — усміхнувся я.

— Схожа, правда? Ходімо, Чарльзе, час до вітальні. Там триває щось схоже на сімейні збори. Їх планували на вечір, але розмова почалася раніше.

— Софіє, краще мені не втручатися.

— Якщо ти збираєшся колись улитися в цю родину, ліпше тобі побачити її без оздоб.

— Про що взагалі розмова?

— Про справи Роджера. Здається, ти вже й так у них уліз. Але ти з глузду з’їхав, якщо гадаєш, ніби Роджер міг убити дідуся. Навпаки, Роджер його обожнював.

— Насправді я ніколи по-справжньому не підозрював Роджера. Я думав на Клеменсі.

— І тільки тому, що я вклала тобі цю думку в голову. Але й тут ти помилився. Не вірю, що Клеменсі буде проти, якщо Роджер утратить усі свої гроші. Гадаю, вона навіть трохи зрадіє. У неї дивна пристрасть до відсутності речей. Ходімо.

Коли ми з Софією зайшли до вітальні, голоси різко змовкли. Присутні дивилися на нас.

Вони зібралися там геть усі. Філіп височів у великому багряному парчевому кріслі між вікнами, а на його красивому обличчі застигла холодна похмура маска. Він скидався на суддю, готового винести вирок. Роджер сидів на великому пуфі біля каміна. Чоловік куйовдив пальцями волосся, доки те не стало дибки по всій голові. Його ліва холоша була підгорнута, а краватка — перекошена. Роджер розчервонівся від запалу суперечки. Клеменсі сиділа позад нього. Її тендітна фігура здавалася надто тонкою на тлі великого стебнованого крісла. Жінка не дивилася на інших членів родини і, здавалося, байдужим оком вивчала настінні панелі. Едіт виструнчилася в дідусевому кріслі. Вона в’язала з неймовірною енергією, щільно стиснувши губи. Наймальовничішим видовищем у кімнаті були Маґда і Юстас. Вони наче зійшли з портрета пензля Ґейнсборо. Обоє вмостилися на дивані: смаглявий вродливий хлопець із похмурим виразом обличчя, а біля нього — Маґда, герцогиня «Трьох фронтонів», у вишуканій сукні з тафти. Вона сиділа, поклавши руку на спинку дивана й витягнувши поперед себе маленьку ніжку в парчевому черевичку.

Філіп насупився.

— Софіє, — мовив він. — Вибач, але ми обговорюємо сімейні справи особистого характеру.

Спиці міс де Гевіленд клацнули. Я вже приготувався вибачитися й піти, але Софія випередила мене. Її голос звучав чітко й рішуче:

— Ми з Чарльзом плануємо одружитися. Я хочу, щоб Чарльз був тут.

— А чому б і ні? — вигукнув Роджер, із вибуховою енергією підхопившись зі свого пуфа. — Кажу тобі, Філіпе, тут немає нічого особистого! Завтра-після­завтра про це й так дізнаються геть усі. До того ж, любий хлопчику, — він підійшов і по-товариськи поклав руку мені на плече, — ви й так усе знаєте. Ви ж там були сьогодні вранці.

— Розкажіть-но, — вигукнула Маґда, нахиляючись уперед. — Як воно там, у Скотленд-Ярді? Мені завжди цікаво було. Стіл? Бюро? Стільці? Які штори? Мабуть, квітів немає? Диктофон?

— Годі тобі, мамо, — відрізала Софія. — Як на те, ти сама сказала Вавасуру Джонсу скоротити сцену в Скотленд-Ярді. Сказала, що вона не годиться на кульмінацію.

— Так історія стає надто схожою на детективну п’єсу, — зітхнула Маґда. — А «Едіт Томпсон» — це радше психологічна драма або психологічний трилер; як, на твою думку, краще звучить?

— Ви були там уранці? — різко перепитав Філіп. — Чому? Ох, звісно, ваш батько…

Філіп насупився. Я чіткіше, ніж будь-коли, усвідомлював, що моїй присутності не раді, але Софія стисла мою руку.

Клеменсі підсунула стільця:

— Сідайте.

Я вдячно поглянув на неї й погодився.

— Можете казати собі що захочете, — мовила міс де Гевіленд, очевидно, продовжуючи з того, на чому вони зупинилися, — але я гадаю, що нам потрібно поважати бажання Арістіда. Роджере, коли справа із заповітом роз’ясниться, моя частина спадку буде повністю в твоєму розпорядженні.

Роджер несамовито рвав на собі волосся.

— Ні, тітко Едіт, ні! — кричав він.

— Хотів би я сказати те саме, — сказав Філіп, — але слід урахувати всі фактори…

— Любий Філе, невже ти не розумієш? Я ні в кого не візьму ні пенні.

— За жодних обставин! — зірвалася Клеменсі.

— Як на те, Едіт, — зауважила Маґда, — якщо заповіт оголосять, у нього й власний спадок буде.

— Але ж його не оголосять вчасно, правда ж? — запитав Юстас.

— Юстасе, ти нічогісінько в цьому не розумієш, — буркнув Філіп.

— Хлопець потрапив у яблучко! — вигукнув Роджер. — Він зауважив головне. Ніщо не може відвернути краху. Ніщо.

У його голосі звучала химерна втіха.

— Насправді немає чого обговорювати, — додала Клеменсі.

— Зрештою, — зітхнув Роджер, — яке це має значення?

— Я думав, що велике, — стиснув губи Філіп.

— Ні, — заперечив Роджер. — Ні! Хіба має щось значення, коли батько мертвий? Батько мертвий! А ми сидимо тут і обговорюємо банальні грошові питання!

На блідих щоках Філіпа спалахнув легкий рум’янець.

— Ми просто намагаємося допомогти, — холодно відказав він.

— Знаю, Філе. Знаю, старий. Але тут уже ніхто й нічого не може вдіяти. Пропоную на цьому й за­вершити.

— Гадаю, — продовжив Філіп, — я міг би зібрати трохи грошей. Цінні папери дуже подешевшали, і частина мого капіталу вкладена так, що має залишати­ся недоторканною: утримання Маґди й усе таке. Але…

Маґда квапливо втрутилася:

— Звісно, ти не можеш зібрати гроші, любий. ­Навіть намагатись абсурдно — і не дуже чесно ­щодо дітей.

— Кажу ж тобі: я ні в кого нічого не прошу! — закричав Роджер. — Я вже захрип це повторювати. Мене влаштовує те, що справи йдуть своїм плином.

— Це питання престижу, — відказав Філіп. — Батькового. Нашого.

— Це ж була не родинна справа, а винятково моя турбота.

— Так, — Філіп дивився просто на брата, — це була винятково твоя турбота.

Едіт де Гевіленд підвелася:

— Думаю, ми вже обговорили достатньо.

В її голосі лунали нотки чистої влади, що завжди приводять до належного ефекту.

Філіп із Маґдою підвелися. Коли Юстас виходив з кімнати, я помітив скутість його ходи. Не те щоби хлопець кульгав, але рухався він нерівно.

Роджер узяв Філіпа під руку й сказав:

— Навіть подумати про таке, Філе, було дуже щедро з твого боку!

Брати вийшли разом.

— Скільки метушні! — буркнула Маґда й рушила за ними, а Софія сказала, що має подбати про мою кімнату.

Едіт де Гевіленд підвелася, складаючи в’язання. Вона поглянула на мене і, здавалося, хотіла заговорити. У її погляді було щось схоже на звертання. Однак вона передумала, зітхнула й вийшла з усіма іншими.

Клеменсі підступила до вікна помилуватися садом. Я став біля неї. Вона злегка повернула голову в мій бік.

— Як добре, що все скінчилося, — мовила вона й додала з відразою: — Що за безглузда кімната!

— Вам не подобається?

— Я тут задихаюся. Вічно стоїть сморід напів­зів’ялих квітів і пилу.

Я подумав, що жінка несправедлива до вітальні, але розумів, що вона має на увазі. Інтер’єр, безумовно, ще той.

Це була жіноча кімната — екзотична, м’яка, захищена від грубих поривів негоди. У такій кімнаті чоловік не зміг би довго лишатися щасливим. Тут не можна було розслабитися, почитати газету, закурити люльку й зручно вмоститися. Однак тут мені все одно більше подобалося, ніж нагорі, в кімнаті Клеменсі, яка здавалася абстрактним вираженням її самої. Загалом я надаю перевагу будуару, а не операційній.

Клеменсі роззирнулася:

— Це просто декорації. Тло, на якому Маґда розігрує свої п’єси. — Вона поглянула на мене. — Ви ж розумієте, чим ми щойно займалися? Дія ІІ — «Родинні збори». Усе влаштувала Маґда. Це збіговисько нічого не означало. Немає про що говорити, немає чого дискутувати. Все розв’язалося й завершилося.

У її голосі не було смутку. Радше вдоволення. Вона перехопила мій погляд.

— О, ви не розумієте? — нетерпляче запитала вона. — Ми вільні — нарешті! Хіба не розумієте, що Роджер страждав — жахливо страждав — багато років? У нього ніколи не було ділової хватки. Він любить коней, корів і прогулянки в селі. Але ж він обожнював батька — як і всі вони. Ось що не так із цим будинком — забагато родичів. Я не хочу сказати, ніби старигань поводився як тиран, знущався чи залякував. У жодному разі. Він давав дітям гроші й свободу. Він був відданий їм. І тепер вони лишаються відданими йому.

— А хіба в цьому є щось погане?

— Гадаю, так. Я вважаю, що, коли діти виростають, потрібно відмежуватися від них, розтанути, зникнути, змусити їх про вас забути.

— Змусити? А не надто радикально? Хіба примус не завдає шкоди?

— Якби старигань не став такою особистістю…

— Неможливо стати особистістю, — відказав я. — Він просто був особистістю.

— Для Роджера він був занадто потужною особистістю. Мій чоловік на нього молився. Прагнув виконати все, чого б не забажав батько, мріяв стати таким сином, яким би хотів його бачити батько. Але не міг. Старий передав йому «Ассошіейтед Кей­теринг», свою велику радість і гордість, а Роджер щосили намагався йти батьковим шляхом. Але просто не мав хисту. Скажу як є: у ділових справах Роджер — дурень. І це мало не розбило йому серце. Багато років він страждав, боровся, бачив, як усе йде коту під хвіст, щоразу вигадував дивовижні «ідеї» та «плани», які ніколи не вдавалися й тільки погір­шували становище. Почуватися невдахою з року в рік — жахливо. Ви не знаєте, яким нещасним був Роджер. А я знаю.

Вона знову повернулася до мене обличчям.

— Як не дивно, ви справді сказали поліції, що Роджер міг убити батька — заради грошей! Ви й не уявляєте, наскільки це смішно!

— Тепер уявляю, — смиренно визнав я.

— Коли Роджер збагнув, що більше не може відвертати катастрофу й тепер вона неминуча, то відчув полегшення. Насправді. Він хвилювався, що батько про все дізнається, але тільки про це. Він з нетерпінням чекав на нове життя, яке ми сподівалися прожити.

Її обличчя трохи смикнулось, а голос пом’якшав.

— Куди ви планували вирушити? — запитав я.

— На Барбадос. Нещодавно померла моя далека родичка й лишила мені крихітну садибу. Нічого особ­ливого насправді. Але нам було куди поїхати. Ми стали би геть бідними, але на прожиток нашкребли б: просто жити — зовсім не дорого. Ми були б разом, далеко від усіх цих турбот.

Вона зітхнула.

— Роджер — химерна людина. Він хвилювався за мене, за мою бідність. Гадаю, леонідісівське ставлення до грошей надто міцно засіло в його голові. Коли ще мій перший чоловік був живим, то ми жили шалено бідно — і Роджер гадає, що з мого боку то було актом мужності! Він не усвідомлює, що я була щасливою — справді щасливою. Ніколи не відчувала такого щастя відтоді. І водночас я не кохала Річарда так, як кохаю Роджера.

Її очі примружилися. Я усвідомив силу її почуттів.

Вона розплющила очі, поглянула на мене і сказала:

— Як бачите, я б ніколи нікого не вбила через гроші. Я не люблю гроші.

Я не сумнівався, що вона мала на увазі саме те, що казала. Клеменсі Леонідіс належала до рідкісних людей, яких не приваблюють гроші. Які зневажають розкіш, надають перевагу аскетизму і з підозрою ставляться до багатств.

І все ж є чимало людей, яких гроші не приваблюють самі по собі, але спокушають владою, яку дають.

Я зауважив:

— Можливо, ви й не хочете грошей для себе. Але розумно вкладені статки можуть забезпечити низку цікавих речей. Наприклад, підтримати дослідження.

Я підозрював, що Клеменсі фанатично ставиться до своєї роботи, але вона просто відповіла:

— Не думаю, що фінансова підтримка справді може принести користь. Зазвичай ці кошти витрачаються не за призначенням. Справді варті уваги дослідження здійснюються з ентузіазмом, натхненням і ясним баченням. Дороге обладнання, навчання й експерименти ніколи не приносять бажаного, а результати часто потрапляють не в ті руки.

— А ви готові відмовитися від роботи, коли ви­рушите на Барбадос? Я ж так розумію, ви все одно поїдете?

— Обов’язково, щойно поліція нас відпустить. А покинути роботу я не проти. Я не люблю байдикувати, але навряд чи це очікує мене на Барбадосі.

Вона нетерпляче додала:

— Ох, якби ж це все закінчилось якомога швидше, щоб ми могли забратися звідси!

— Клеменсі, як ви гадаєте, хто це зробив? Якщо припустити, що ви з Роджером не причетні (а я і справді не бачу причини, з якої вам треба таке робити), то ваш розум, певно, вже виснував, хто б міг скоїти вбивство?

Вона кинула на мене дивний погляд, трохи скоса. А коли заговорила, її голос утратив спонтанність і звучав збентежено, навіть зніяковіло.

— Вгадувати важко, це ненауково. Можу тільки сказати, що очевидні підозрювані — Бренда і Лоренс.

— Тож, гадаєте, винні саме вони?

Клеменсі знизала плечима.

Вона постояла з хвильку, наче прислухаючись, а потім вийшла з кімнати, проминувши у дверях Едіт де Гевіленд.

Едіт підійшла просто до мене і сказала:

— Я хочу з вами поговорити.

У голові зринули батькові слова. Невже вона…

Але Едіт де Гевіленд продовжувала:

— Сподіваюся, у вас не склалося хибного враження. У сенсі, про Філіпа. Філіпа доволі складно зрозуміти. Він може здаватися стриманим і холодним, але насправді зовсім не такий. Це просто звичка. Він не здатен нічого з собою вдіяти.

— Насправді я й не думав… — почав було я.

Але вона не змовкала:

— А тепер — стосовно Роджера. Не те щоби Філіп був жмикрутом. Він ніколи не жалів грошей і має справді добре серце — завжди мав, — але потребує розуміння.

Я поглянув на неї як людина, що прагне зрозуміти (принаймні сподіваюся на це). Вона продовжила:

— Гадаю, частково річ у тому, що він другий син у родині. Із другою дитиною завжди якось так стається, що вона наче неповносправна. Розумієте, Філіп обожнював батька. Звісно, всі діти обожнювали Арі­стіда, а він обожнював їх. Але саме Роджер був батьковою втіхою і гордістю. Найстарший, найперший. І, гадаю, Філіп це відчував. Він занурився в себе. Полюбив книги, минуле і все далеке від повсякденного життя. Думаю, він страждав — діти часто страждають… — Вона змовкла, а тоді продовжила: — Я маю на увазі, що він завжди заздрив Роджеру. Підозрюю, що він і сам цього не розуміє. Але, гадаю, поразка Роджера… Я скажу зараз мерзенну річ. Гадаю, Філіп і сам не розуміє, що співчуває менше, ніж мусив би.

— Хочете сказати, що він радше задоволений, що Роджер пошив себе в дурні.

— Так, саме це я й кажу. — Трохи насупившись, вона додала: — Бачте, мене засмутило, що він не одразу запропонував допомогу братові.

— А хіба мусив? — запитав я. — Зрештою, Роджер наламав чимало дров. Він доросла людина й не має дітей, яких би варто було взяти до уваги. Якби він хворів чи принаймні прагнув допомоги, родина, звісно ж, його підтримала б, але я впевнений, що Роджер справді хотів би почати все з чистого аркуша й самостійно.

— О, так і є. Він дбає тільки про Клеменсі. А Клеменсі — надзвичайне створіння. Вона справді любить опинятися в скруті, маючи з майна лиш одну дешеву чашку. Доволі по-сучасному. Вона не має відчуття минулого, відчуття прекрасного.

Я усвідомив, що пильні очі Едіт де Гевіленд оглядають мене згори донизу.

— Це жахливе випробування для Софії, — мовила вона. — Мені так шкода, що воно потьмарить її молодість. Розумієте, я всіх їх люблю. Роджера й Філіпа, а тепер — Софію, Юстаса і Джозефіну. Усі вони для мене — любі діти. Діти Марсії. Так, я щиро їх люблю. — Вона змовкла, а тоді різко додала: — Але майте на увазі: без обожнення.

Жінка різко розвернулася і вийшла. Я відчував, що в останню заувагу вона заклала дещо таке, чого я не зрозумів.

14 Двері, оббиті сукном (зазвичай зеленим), традиційно відділяли приміщення для слуг від головної частини будинку. Сукно мало забезпечувати звукоізоляцію.