Кривий будиночок

Розділ дев’ятнадцятий

Тепер, озираючись на ті події, я й сам дивуюсь, як швидко й безповоротно зникли мої жалість та співчуття до Бренди Леонідіс, коли я знайшов листи — листи, які вона писала Лоренсу Брауну. Невже моє марнославство не стерпіло того факту, що вона любила Лоренса Брауна зі сліпим та приторним за­хватом і навмисно брехала мені? Не знаю. Я не психолог. Волію вважати, що думка про маленьку Джозефіну, на яку вчинили замах у безжальній спробі врятувати себе, пересушила джерельця мого співчуття.

— Якщо вас цікавить моя думка, то пастку підлаштував Браун, — сказав Тавернер. — Це пояснює одну річ, яка мене турбує.

— А що таке?

— Просто все так по-дурному придумано. От ­подивіться: припустімо, у дівчинки є ці листи — абсо­лютно вбивчі! Перше, що треба зробити, — це спробувати їх забрати (зрештою, якщо дитина ­говоритиме про них, але не зможе показати, всі вважатимуть, ніби це вигадка), але повернути їх ­неможливо, бо ви не знаєте, де вони. Тоді залишається тільки вивести дитину навіки з гри. Ви вже скоїли одне вбивство й не гребуєте скоїти друге. Знаєте, що дівчинка обожнює гойдатися на дверях у закинутому саду. Найкращий для вас варіант — зачекати за дверима й укласти Джозефіну, коли та виходитиме, кочергою, залізним прутом чи добрячим шматком шланга. Усе це під рукою. Навіщо морочитися з установкою мармурового лева зверху на двері? Він міг узагалі не влучити по дівчинці, а навіть якби й упав саме на неї, то міг не довести справу до кінця, що, власне, й сталося. І я питаю себе: навіщо?

— І яка ж відповідь?

— Спершу мені спало на думку тільки одне: комусь треба було алібі. Хтось дуже вже хотів мати беззаперечне алібі на той час, коли дівчинка постраждає. Але ця версія не витримує жодної критики, бо, по-перше, схоже, що ні в кого немає алібі, а по-друге, хтось точно помітив би відсутність дів­чинки за ланчем, знайшов би пастку та мармурового лева і тоді весь modus operandi став би шалено очевидним. Звісно, якби вбивця забрав мармурову брилу до того, як ми знайшли дівчинку, це б нас заплутало. А так усе це не має жодного сенсу.

Тавернер розвів руками.

— А яке пояснення ви маєте тепер?

— Особистісний фактор. Персональна ідіосинкразія. Ідіосинкразія Лоренса Брауна. Він не терпить насилля — не здатен змусити себе до фізичного насилля. Він ніяк не міг стояти за дверима, щоб ударити дитину по голові. Але міг підлаштувати пастку й піти, щоб не бачити, як вона спрацює.

— Так, розумію, — повільно промовив я. — Це як з езерином у пляшечці з-під інсуліну?

— Саме так.

— Як гадаєте, він міг це зробити без відома Бренди?

— Це б пояснило, чому вона не викинула пляшечку з інсуліном. Вони, звісно, могли домовитися між собою, або вона могла сама придумати трюк з отруєнням — мила, легка смерть для її стомленого старого чоловіка… Усе на краще в найкращому з можливих світів! Та закладаюся, що не вона лаштувала пастку. Жінки ніколи не вірять, що механічні штуки спрацюють як треба. І вони мають рацію. Думаю, що езерин був її ідеєю, але зробити підміну вона змусила свого очманілого раба. Такі, як вона, зазвичай уникають непевних учинків. Тоді в них залишається чисте сумління. — Тавернер змовк, але майже відразу продовжив: — Тепер, коли з’явилися листи, певен, що генеральний прокурор дозволить відкрити справу. Вони все одно вимагатимуть додаткових пояснень! І тоді, якщо мала переживе пригоду в саду, все пройде чудово.

Він кинув на мене косий погляд.

— То як воно? Бути зарученим із майже мільйоном фунтів стерлінгів?

Я здригнувся. Через тривоги останніх кількох годин я геть забув про новий поворот подій навколо ­заповіту.

— Софія ще нічого не знає. Хочете, щоб я їй розповів?

— Ґейтскілл, як я зрозумів, сам збирається повідомити цю сумну або радісну новину після завтрашнього дізнання. — Тавернер замислено подивився на мене. — Цікаво, як на це відреагує сімейство?