Кривий будиночок

Розділ восьмий

Покоївка відчинила нам двері протилежного крила. Побачивши Тавернера, вона трохи злякалася, але водночас прибрала зверхнього вигляду.

— Ви хочете побачити господиню?

— Так, будь ласка.

Вона провела нас до великої вітальні й вийшла. Своїми пропорціями ця кімната нагадувала вітальню на першому поверсі. Її вирізняли оббиті кретоном меблі веселих барв і смугасті шовкові штори. Над камінною полицею висів портрет, який прикував мій погляд не тільки майстерністю руки, що його намалювала, а й винятковим обличчям зображеної людини.

То був портрет старого коротуна з темними пронизливими очима. На втягнутій у плечі голові чо­ловіка лежала чорна оксамитова шапочка, проте навіть із полотна дідуган випромінював життєву енергію і силу. Здавалося, наче його мерехтливі очі не відпускали мене.

— Ото він і є, — трохи просторічно мовив голов­ний інспектор Тавернер. — Пензля Оґастеса Джона7. Має характер, еге ж?

— Так, — відповів я, відчуваючи, що односкладної відповіді було замало.

Аж тепер я зрозумів, що мала на увазі Едіт де Гевіленд, коли сказала, що дім без нього страшенно порожній. Це був справжній Кривий Чоловічок, який збудував Кривий Будиночок — і без нього весь Кривий Будиночок утратив сенс.

— Ось там портрет його першої дружини, намальований Сарджентом8, — повідомив Тавернер.

Я оглянув картину на стіні між вікнами. Була в ній певна жорстокість, як і в багатьох Сарджентових портретах. Довгасте обличчя здавалося надміру витягнутим, навіть трішечки конячим, хоча сумнівів у достовірності зображення не залишалося. То був портрет типової англійської леді — з провінційного, а не світського товариства. Гарної, проте радше нудної. Найбільш непідхожа дружина для могутнього деспота-коротуна, що шкіриться з портрета над камінною полицею.

Відчинилися двері й зайшов сержант Лемб.

— Сер, я попрацював зі слугами, як міг, але нічого не витягнув.

Тавернер зітхнув.

Сержант Лемб дістав записник і відійшов у дальній кінець кімнати, де непомітно вмостився.

Двері відчинилися знову і до зали зайшла друга дружина Арістіда Леонідіса.

Вона носила чорне — багато дуже дорогого чорного. Колір огортав її від шиї до зап’ястків. Жінка рухалася легко й неквапливо, а чорне вбрання, без сумніву, їй пасувало. Обличчя вона мала доволі симпатичне, а гарне каштанове волосся уклала в трохи заскладну зачіску. Попри припудрену шкіру, помаду й рум’яна було чітко видно, що жінка плакала. Шию прикрашала низка доволі великих перлів, на одній руці виблискував чималий перстень зі смарагдом, а на другій — масивний рубін.

Також я помітив іще дещо: вона мала наляканий вигляд.

— Доброго ранку, місіс Леонідіс, — невимушено мовив Тавернер. — Вибачте, що мушу знову вас потурбувати.

Вона відповіла рівним голосом:

— Гадаю, з цим нічого не вдієш.

— Місіс Леонідіс, якщо ви бажаєте говорити в присутності адвоката, то маєте повне право. Ви ж це усвідомлюєте, правда?

Я замислився, чи справді вона розуміла важливість цих слів. Очевидно, ні. Жінка лише похмуро відповіла:

— Мені не подобається містер Ґейтскілл. Не хочу його запрошувати.

— Ви можете запросити власного адвоката, місіс Леонідіс.

— А потрібно? Я не люблю адвокатів. Вони збивають мене з пантелику.

— Вирішувати тільки вам, — мовив Тавернер, механічно всміхнувшись. — Отже, продовжимо?

Сержант Лемб лизнув олівця. Бренда Леонідіс сіла на дивані навпроти Тавернера.

— Ви щось дізналися? — запитала вона.

Я помітив, як її пальці нервово скручують і розкручують складку шифону на сукні.

— Тепер ми можемо однозначно стверджувати, що ваш чоловік помер унаслідок отруєння езерином.

— Хочете сказати, що його вбили краплі для очей?

— Схоже, не лишилося сумнівів, що коли ви во­станнє робили містеру Леонідісу ін’єкцію, то ввели езерин, а не інсулін.

— Але я не знала. І не маю до цього жодного стосунку. Справді жодного, інспекторе.

— Тоді хтось навмисне підмінив інсулін краплями для очей.

— Який гидкий вчинок!

— Так, місіс Леонідіс.

— Гадаєте… Хтось міг зробити це навмисне? Чи випадково? А це не міг бути… якийсь розіграш?

Тавернер спокійно відказав:

— Ми не думаємо, що це був розіграш, місіс ­Леонідіс.

— Певно, це хтось зі слуг.

Тавернер промовчав.

— Певно ж. Не розумію, хто б іще це міг зробити.

— Ви впевнені? Подумайте, місіс Леонідіс. Невже жодних варіантів? Не було жодної неприязні? Сварок? Затаєних образ?

Вона досі дивилася на нього з викликом у широко розплющених очах.

— Гадки не маю.

— Ви казали, що того пообіддя ходили в кіно?

— Так. Я повернулася о пів на сьому — саме вчасно, щоб уколоти інсулін. Я… Я зробила йому такий само укол, як і завжди, а тоді… з ним сталося щось дивне. Я злякалася, побігла до Роджера — я вже розповідала вам усе це раніше. Чи ж потрібно повторювати все знову і знову? — Її голос істерично вивищився.

— Вибачте, місіс Леонідіс. Чи міг би я тепер поговорити з містером Брауном?

— Із Лоренсом? Навіщо? Йому нічого про це не відомо.

— Я б усе одно хотів з ним поговорити.

Вона підозріливо поглянула на інспектора.

— Зараз він викладає Юстасу латину в навчальному класі. Хочете, щоб він прийшов сюди?

— Ні, ми самі до нього підемо.

Тавернер швидко вийшов з кімнати, а слідом рушили ми з сержантом.

— Сер, ви добряче її налякали, — зауважив сержант Лемб.

Тавернер щось буркнув. Він провів їх коротким сходовим просвітом і коридором до великої зали з видом на сад. Там сиділи за столом молодий білявець років тридцяти й симпатичний шістнадцятирічний хлопчина з темним волоссям.

Щойно ми зайшли, вони підвели очі. Брат Софії Юстас дивився на мене, а Лоренс Браун уп’явся змученим поглядом у головного інспектора Тавернера.

Я ще ніколи не бачив настільки паралізованого страхом чоловіка. Він підвівся, а тоді знову сів. Потім, мало не зриваючись на писк, сказав:

— О… Гм… Добрий ранок, інспекторе.

— Добрий ранок, — коротко відповів Тавернер. — Можна поспілкуватися з вами?

— Так, звісно. Із задоволенням. Принаймні…

Юстас підвівся.

— Хочете, щоб я вийшов, головний інспекторе? — Його голос звучав приємно, хоч і з трохи зверхніми нотками.

— Ми… Ми можемо продовжити заняття пізніше, — сказав учитель.

Юстас недбало попрямував до дверей. Він рухався доволі скуто. Проходячи крізь двері, юнак перехопив мій погляд, провів указівним пальцем по горлу й ошкірився, а тоді захряснув за собою двері.

— Що ж, містере Браун, — сказав Тавернер. — Аналіз досить однозначний. Смерть містера Леонідіса спричинив езерин.

— Ви… Ви хочете сказати, що містера Леонідіса справді отруїли? Я сподівався…

— Його отруїли, — відрізав Тавернер. — Хтось підмінив інсулін очними краплями, езерином.

— Повірити не можу… Це ж просто немислимо.

— Питання в тому, хто мав мотив.

— Ніхто. Взагалі ніхто! — Голос молодика схвильовано підвищився.

— Ви б не хотіли запросити свого адвоката? — запитав Тавернер.

— У мене немає адвоката. Він мені не потрібен. Мені нема чого приховувати — нема…

— І ви чудово розумієте, що все, сказане вами, буде записано?

— Я не винен. Запевняю: не винен.

— Я й не стверджую протилежного. — Тавернер ненадовго змовк. — Місіс Леонідіс була суттєво молодшою за свого чоловіка, правда ж?

— Я… Я гадаю, що так. Себто так, звісно.

— Мабуть, їй часом бувало самотньо?

Лоренс Браун не відповів і провів язиком по пересохлих губах.

— Певно, їй було приємно жити під одним дахом із другом-ровесником?

— Я… Ні, взагалі ні. У сенсі, я не знаю.

— Як на мене, цілком природно, що між вами мог­ла виникнути симпатія.

Молодик гаряче запротестував.

— Це не так! Нічого не було! Нічого такого! Я знаю, про що ви думаєте, але ви помиляєтеся! Місіс Леонідіс завжди була дуже доброю до мене, і я відчував до неї найбільшу… найбільшу повагу, але нічого, нічого більше, запевняю вас. Жахливо припускати таке! Жахливо! Я б нізащо нікого не вбив, не підміняв би пляшечки й узагалі б нічого такого не зробив. Я дуже чутливий і вразливий. Я… Сама думка про вбивство — жахіття для мене. Під час трибуналу всі це зрозуміли. Я проти вбивства з релігійних міркувань. Натомість я пітнів у госпіталі, завантажував котли. Жахливо важка робота, я не міг працювати далі… Але мені дозволили зайнятися освітньою діяльністю. Тут я дбав, як міг, про Юстаса й Джозефіну — вона дуже розумна дитина, але складна. І всі ставилися до мене надзвичайно приязно — містер Леонідіс, місіс Леонідіс і міс де Гевіленд. А тоді трапилося це жахіття… І ви підозрюєте мене — мене — в убивстві!

Інспектор Тавернер дивився на молодика, в його погляді повільно пробивалася цікавість.

— Я такого не казав, — зауважив він.

— Але подумали! Знаю, що так ви й думаєте! Всі вони так думають! Вони зиркають на мене. Я… Я більше не можу з вами розмовляти. Мені недобре.

Учитель квапливо вийшов з кімнати. Тавернер повільно повернув голову й глянув на мене.

— І що ви про нього думаєте?

— Він переляканий до смерті.

— Так, знаю, але чи вбивця він?

— Як на мене, — сказав сержант Лемб, — йому б ніколи не стало сміливості.

— Він би ніколи не вдарив нікого по голові й не вистрелив би з пістолета, — погодився головний інспек­тор. — Але що слід було зробити для кон­кретно цього злочину? Просто погратися з кількома пляшечками… Допомогти стариганю відносно безболісно залишити цей світ.

— Майже евтаназія, — погодився сержант.

— А потім, можливо, через пристойний промі­жок часу, одружитися з жінкою, яка успадковує сотні тисяч фунтів, не обтяжених податком на спадщину, і яка вже має приблизно таку само суму, а також перли, рубіни й смарагди завбільшки з яйця хтозна-кого на додачу! Що ж, — зітхнув Тавернер, — це все теорії і здогади! Мені вдалося добряче його наля­кати, але це нічого не доводить. Він може так само перелякатися, навіть якщо ні в чому не винен. І як на те, я щиро сумніваюся, що саме він здійснив підміну. Імовірніше, то була жінка — тільки чому, в біса, вона не викинула пляшечку від інсуліну або не помила її? — Він повернувся до сержанта. — Не було ніяких свідчень від слуг щодо цієї справи?

— Покоївка сказала, що вони подобаються одне одному.

— На підставі чого?

— Того, як він дивиться на неї, коли вона наливає йому каву.

— Багато від того буде користі в суді! Точно ні­яких залицянь?

— Ніхто нічого не бачив.

— Ладен закластися, що побачили б, якби було на що дивитися. Знаєте, я починаю вірити, що між ними справді нічого немає, — сказав він і поглянув на мене. — Поверніться й поговоріть із жінкою. Мене цікавить ваша думка про неї.

Я пішов хоч і трохи неохоче, а все ж заінтриговано.

7 Оґастес Едвін Джон (1878—1961) — англійський художник-постімпресіоніст.

8 Джон Сінґер Сарджент (1856—1925) — американський худож­ник доби belle époque.