Кривий будиночок

Розділ тринадцятий

Я вирушив до Кривого Будиночка — як подумки називав садибу — з легким почуттям провини. І хоча я переказав Тавернеру зізнання Джозефіни щодо Роджера, та її заяву про любовні листи, якими обмінювалися Бренда й Лоренс Браун, приховав.

Я виправдовувався перед собою, вдаючи, ніби це просто вигадки і підстав вважати їх правдою немає. Але насправді я відчував дивне небажання збирати додаткові докази проти Бренди Леонідіс. Мене вразив драматизм її становища в будинку: жінка оточена ворожою родиною, що міцно об’єдналася проти неї. Якби такі листи справді існували, їх би точно знайшли Тавернер і його посіпаки. Мені не хотілося ставати інструментом кидання додаткових підозр на людину, яка й так опинилася в скруті. Більше того, вона врочисто мені присяглася, що між нею і Лоренсом не було нічого такого, і я радше ладен був повірити їй, аніж злостивій карлиці Джозефіні. Хіба ж сама Бренда не казала, що в Джозефіни не всі вдома?

Я придушив у собі тривожну впевненість, що з розумом у Джозефіни якраз усе гаразд, бо не міг забути розуміння в її чорних очах-намистинках.

Зателефонував Софії і запитав, чи можу приїхати ще раз.

— Будь ласка, Чарльзе.

— Як узагалі справи?

— Не знаю. Все гаразд. У будинку досі нишпорять. Що вони шукають?

— Гадки не маю.

— Ми всі дуже хвилюємося. Приїжджай, щойно зможеш. Якщо я зараз ні з ким не поговорю, то просто збожеволію.

Я пообіцяв миттю прибути.

Під’їжджаючи до парадного входу, я нікого не помітив. Заплатив таксисту — й машина поїхала геть. Я не знав, подзвонити мені чи просто зайти у двері, адже ті стояли прочиненими.

Доки я валандався там, вагаючись, ззаду долинув якийсь шерхіт. Я різко повернув голову: у просвіті тисового живоплоту, приховавши обличчя за дуже великим яблуком, стояла Джозефіна й дивилася на мене.

Щойно я повернув голову, вона відвернулася.

— Привіт, Джозефіно.

Вона промовчала і зникла за живоплотом. Перетнувши під’їзну доріжку, я вирушив за дівчинкою. Вона сиділа на незручній рустикальній лавці біля ставка із золотими рибками, дриґала ногами й кусала яблуко. Очі з-під рожевих повік дивилися на мене з похмурою ворожістю, не відчути яку я не міг.

— Джозефіно, я знову завітав до вас, — сказав я.

Початок слабкий, але мовчання Джозефіни та її незмигний погляд діяли мені на нерви.

Наділена бездоганним чуттям стратегії, дівчинка й далі мовчала.

— Смачне яблуко? — запитав я.

Цього разу Джозефіна зволила відповісти. Щоправда, лише одним словом.

— Ватне.

— Шкода. Я не люблю ватні яблука.

— Ніхто їх не любить, — насмішкувато відказала Джозефіна.

— Чому ти не відповіла, коли я привітався?

— Не захотіла.

— Чому?

Джозефіна прибрала яблуко від обличчя, щоб її викриття звучало чіткіше:

— Ви пішли й настукали поліції.

— О! — Я був приголомшений. — Ти про… про…

— Про дядька Роджера.

— Але ж усе гаразд, Джозефіно, — запевнив я. — Усе добре. Поліція знає, що він не скоїв нічого лихого — не привласнив гроші чи ще щось таке.

Джозефіна кинула на мене повний роздратування погляд.

— Який же ви тупий!

— Вибач.

— Я не за дядька Роджера хвилювалася. Просто детективною роботою треба займатися не так. Хіба ви не знаєте, що не можна нічого розповідати поліції до самого кінця?

— Он воно що. Мені шкода, Джозефіно, справді дуже шкода.

— Так і має бути, — сказала вона і з докором додала: — Я вам довіряла.

Я втретє сказав, що мені шкода. Здавалося, Джозефіна трохи змилостивилась, а тоді відкусила ще кілька шматків яблука.

— Але ж поліція неодмінно про все дізналася б. Ти і я — ми — не змогли би втримати це в таємниці.

— Це тому, що він ось-ось збанкрутує?

Як завжди, Джозефіна була добре поінформована.

— Гадаю, до цього дійде.

— Вони влаштують обговорення сьогодні ввечері, — повідомила Джозефіна. — Батько, мати, дядько Роджер і тітка Едіт. Тітка Едіт віддасть Роджеру свої гроші — хоча й досі їх не отримала, — але не думаю, що батько вчинить так само. Він каже, що коли Роджер ускочив у халепу, то мусить звинувачувати тільки себе й немає чого викидати гроші на вітер, а мати й чути не хоче про те, щоб поділитися грішми, бо мріє, аби батько вклав свої статки в «Едіт Томпсон». Ви знаєте про Едіт Томпсон? Вона була заміжня, але чоловіка свого не любила. Вона кохала молодика на прізвище Байвотерс. Той зійшов з корабля, гайнув у сусідню вуличку й заколов законного чоловіка у спину після театру.

Я вкотре здивувався широті й повноті знань Джозефіни, а також її драматичному чуттю, що представило всі найважливіші факти історії, лише трохи потьмарені нечіткими займенниками.

— Звучить непогано, — продовжила Джозефіна, — але навряд чи п’єса буде такою. Знову вийде щось як «Єзавель», — зітхнула вона. — Якби ж я тільки з’ясувала, чому собаки не з’їли долоні її рук!

— Джозефіно, ти казала, що майже впевнена, ніби знаєш, хто вбивця.

— То й що?

— І хто ж це?

Вона зневажливо на мене зиркнула.

— Уторопав, — сказав я. — Тільки в останньому розділі? Навіть якщо я пообіцяю не казати інспектору Тавернеру?

— Мені потрібно ще кілька зачіпок, — сказала Джозефіна й додала, викидаючи огризок яблука в басейн із золотими рибками: — Я б у будь-якому разі вам не сказала. Якби вам і дісталась якась роль, то тільки Ватсона.

Я проковтнув образу.

— Гаразд, я Ватсон. Але навіть із Ватсоном ділилися даними.

— Чим?

— Фактами. А він уже робив із них хибні виснов­ки. Чи не було б тобі весело спостерігати, як я роб­лю хибні висновки?

На мить здалося, що Джозефіна спокуситься на пропозицію, але тоді вона похитала головою.

— Ні, — мовила дівчинка й додала: — Як на те, я не дуже люблю Шерлока Голмса. Він страшенно старомодний. Там іще в двоколісних екіпажах їздили.

— А як щодо листів? — поцікавився я.

— Яких листів?

— Листів, які Лоренс Браун і Бренда нібито писали одне одному.

— Я їх вигадала, — відказала Джозефіна.

— Не вірю.

— Так, вигадала. Я часто всіляке вигадую. Так веселіше.

Я пильно поглянув на неї, а вона — на мене.

— Послухай, Джозефіно. Я знайомий з одним чоло­віком із Британського музею, який чимало знає про Біблію. Розкажеш мені про листи, якщо я розпитаю в нього, чому собаки не з’їли долоні рук Єзавель?

Цього разу Джозефіна справді завагалася.

Десь зовсім поруч із різким тріском зламалася гілоч­ка. Джозефіна байдуже відповіла:

— Ні, не розкажу.

Я прийняв поразку і зі значним запізненням пригадав батькову пораду.

— Ну й гаразд, — мовив я. — Це ж тільки гра. Певна річ, ти нічого не знаєш.

Очі Джозефіни заблищали, проте наживку вона не проковтнула.

Я підвівся.

— Мені вже час іти в дім і пошукати Софію. ­Ходімо.

— Я залишуся тут, — уперлася Джозефіна.

— Ні, не залишишся, а підеш зі мною.

Я безцеремонно смикнув її і поставив на ноги. Здавалося, що дівчинка здивувалася й ось-ось почне опиратися, але все ж милостиво поступилася — частково, без сумніву, ще й тому, що хотіла побачити реакцію мешканців будинку на мою присутність.

Тієї миті я й сам не міг сказати, чому так прагнув, щоб мала пішла зі мною. Усвідомлення сяйнуло мені тільки тоді, коли ми проминали вхідні двері.

Справа в раптовому тріску гілочки.